Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze

Katedra Ukrainistyki Uniwersytetu Warszawskiego
Polskie Towarzystwo Ukrainoznawcze
Towarzystwo Naukowe im. Szewczenki
Ukraińskie Historyczne Towarzystwo (USA)
Warszawskie
Zeszyty Ukrainoznawcze
25–26
Spotkania polsko-ukraińskie
Emigracja ukraińska:
historia, kultura, postacie, instytucje, związki z Polakami
Studia Ucrainica
Pod redakcją Stefana Kozaka
przy współpracy Walentyny Sobol i Bazylego Nazaruka
Warszawa 2008
Kaфедра україністики Варшавського університету
Польське українознавче товариство
Наукове товариство ім. Шевченка
Українське історичне товариство (США)
ВАРШАВСЬКІ
УКРАЇНОЗНАВЧІ ЗАПИСКИ
25–26
Польсько-українські зустрічі
Українська еміграція:
історія, культура, особи, установи, контакти з поляками
*
Studia Ucrainica
За редакцією Стефана Козака
при співпраці Валентини Соболь та Василя Назарука
Варшава 2008
Tom dotowany przez Uniwersytet Warszawski
oraz Ukraińskie Towarzystwo Historyczne (USA)
Korekta: Katarzyna Seń
© Katedra Ukrainistyki Uniwersytetu Warszawskiego
ISBN 83-920750-6-4
Skład i łamanie:
„TYRSA” Sp. z o.o.
03-614 Warszawa, ul. Kościeliska 7
tel. 679-95-47, fax 679-96-95, e-mail: [email protected]
Spis treści
Emigracja ukraińska:
historia, kultura, postacie, instytucje, związki z Polakami
Stefan Kozak, Powitanie. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
Katarzyna Chałasińska-Macukow, Rektor Uniwersytetu Warszawskiego,
Otwarcie konferencji. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
A r t y k u ły
Stefan Kozak, Ukraiński Instytut Naukowy w Warszawie (1930–1939). . . . . . 15
Emilian Wiszka, Biblioteki i wydawnictwa ukraińskiej emigracji
politycznej w Polsce (1920–1939). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
Paulina Waszkiewicz-Lewandowska, Warszawskie przyjaźnie Jewhena
Małaniuka. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38
***
Леонід Рудницький, Наукове товариство ім. Шевченка та його
внесок у розвиток науки в діаспорі та Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
Альберт Кіпа, Українська Вільна академія наук у США: 1950–2007
(на основі опублікованих і неопублікованих джерел з архіву УВАН
у США) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54
Любомир Винар, Українське історичне товариство і розвиток
історіографії у діаспорі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63
Микола Шафовал, Український вільний університет: історія
і сучасний стан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76
Katarzyna Jakubowska-Krawczyk, Wydawnictwa Ukraińskiego
Wolnego Uniwersytetu od 1921 roku do dnia dzisiejszego. . . . . . . . . . . . . . 81
Bazyli Nazaruk, Znaczenie emigracyjnej „Encyklopedii
Ukrainoznawstwa” dla kultury ukraińskiej . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96
***
Алла Атаманенко, Українська зарубіжна історіографія другої
половини ХХ століття у світовому історіографічному процесі:
перспективи дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104
Grzegorz Motyka, Polsko-ukraińskie stosunki w XX wieku w ocenie
ukraińskiej historiografii emigracyjnej. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123
Bogumiła Berdychowska, Rola „Suczasnosti” i „Kultury” (paryskiej)
w dialogu polsko-ukraińskim . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136
Жан-Бернард Дюпонт-Мельниченко, Українська еміграція у Франції
(1919–1939) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145
Ярослава Йосипишин, Українська культура й наука у Франції. . . . . . . 155
Володимир Матвіїшин, Ілько Борщак, його науково-публіцистична
діяльність у Франції . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170
Teresa Chynczewska-Hennel, Dorobek naukowy Ojców Bazylianów
w Rzymie. Ojciec doktor Atanazy Grygoryj Wełykyj (1918–1982).
Ojciec Jozafat Iwan Skruteń (1894–1951). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182
Ewa Rybałt, Ukraińska kultura i instytucje w Rzymie. . . . . . . . . . . . . . . . . . 192
Віталій Макар, Конгрес українців Канади – виразник інтересів
України. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198
***
Олександр Астаф’єв, Українська повоєнна еміграційна література:
шляхи розвитку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 207
Lidia Stefanowska, Życie literackie w niemieckich obozach dla
ukraińskich uchodźców po II wojnie światowej. Wprowadzenie . . . . . . . 222
Ігор Качуровський, Для бою народжений. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229
Михайло Наєнко, Літературознавча концепція Дмитра
Чижевського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 234
Степан Хороб, Літературознавчий концептуалізм Володимира
Державина: еміграційна модель творчості. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242
Валентина Соболь, «Променисті сильвети» Ігоря Качуровського
в контексті його історико-літературного доробку. . . . . . . . . . . . . . . 251
Людмила Тарнашинська, Альтернативний дискурс Івана Кошелівця:
критерії як домінанта принципів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261
Ігор Набитович, Історичний роман з євангельських часів
(«Останній пророк» Леоніда Мосендза). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275
Ярослав Поліщук, Контроверсії християнського роману Наталени
Королевої . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 288
***
Janusz Rieger, Jurij Szewelow . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 298
Орест Співак, Ярослав Рудницький – декілька слів про видатного
українського науковця діаспори. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305
S t u d i a Uc r a i n i ca
Peter A. Rolland, Zachodnia forma, wschodnia treść: wschodniochrześcijańskie motywy w dwóch poematach Symeona Potockiego . . . . . 311
Ірина Бетко, Архетипальні мотиви аніми в ліричній драмі Івана
Франка «Зів’яле листя». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 318
Михайло Наєнко, Борець за долю рідного краю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 327
Ігор Хомин, Індивідуалізм у творчості Валерія Шевчука . . . . . . . . . . . . 332
Мар’ян Лазарук, Україна на шляху до інформаційного суспільства:
застосування досвіду Європейського Союзу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342
Ольга Горда, Ікони XV–XVI століть з церков Перемишльської
єпархії на території нинішньої Польщі, показані на Археологічно-бібліографічній виставці Ставропігійського інституту у Львові
1888–1889 років . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 349
Віктор Мельник, Монументальне малярство княжого Перемишля. . . 359
Любомир Тимків, Загальноєвропейські тенденції розвитку
західноукраїнської сакральної пластики першої третини
ХХ століття (на прикладі проповідальниць). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 367
Katarzyna Jakubowska-Krawczyk, Wokół warszawskiej ukrainistyki. . . . 376
Bazyli Nazaruk, Katolicki Uniwersytet Lubelski w hołdzie jubilatowi
– profesorowi Stefanowi Kozakowi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 386
J u b i le u s z e
Michał Sajewicz, Człowiek zafascynowany Ukrainą i pograniczem
polsko-ukraińskim. W osiemdziesiątą rocznicę urodzin profesora
Michała Łesiowa. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 397
Dagmara Nowacka, Albert Nowacki, W służbie prawdy. Michał Łesiów
i jego Alma Mater – KUL. Z okazji jubileuszu osiemdziesiątych urodzin
Profesora. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 403
Марія Вальо, Феномен особистості Лариси Крушельницької
(До 80-річчя з дня народження). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 413
Алла Атаманенко, Анастазія Зеленюк, Покликання – історія
(До 75-ліття від дня народження Любомира-Романа Винара). . . . . . 418
S p r aw o z d an i a
Katarzyna Jakubowska-Krawczyk, O „szkole ukraińskiej”
w poezji polskiej. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 429
Paulina Waszkiewicz-Lewandowska, Dziewiętnasta międzynarodowa
konferencja Katedry Ukrainistyki UW. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 433
O d es z l i
Michał Łesiów, W dziesiątą rocznicę śmierci profesora Ołeksy Horbacza
(1918–1997) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469
Михайло Наєнко, Лінгвістичні зорі Іллі Кучеренка . . . . . . . . . . . . . . . . . 478
Andrzej Fabianowski, Profesor Stanisław Makowski. Wspomnienia. . . . . 483
Володимир Александрович, Ромуальд Біскупський (1935–2008). . . . . 487
Stefan Kozak
Powitanie
N
ajserdeczniej witam państwa na naszym tradycyjnym, osiemnastym z kolei, polsko-ukraińskim spotkaniu w Uniwersytecie Warszawskim. Особливо сердечно вітаю українських колег з діаспори та з наших партнерських
українських університетів: Києва, Львова, Чернівців, Острога.
Tematem naszego spotkania jest emigracja ukraińska. Zasadniczym celem
zamierzonych wykładów i dyskusji jest rozpoznanie problematyki i współczesnej kondycji emigracji, próba rekonesansu jej dziejów i struktur, instytucjonalnych oraz indywidualnych osiągnięć; słowem, chcemy dokonać oglądu
tych zagadnień, które wydają się być istotne w dalszych badaniach nad tytułowym zagadnieniem. W tym także przydatnym dla uzupełnienia obrazu polsko-ukraińskich stosunków, albowiem drogi i bezdroża zarówno ukraińskiej, jak
i polskiej emigracji były i są podobne, krzyżowały się, miały i mają wpływ na
wzajemne relacje. Zatem nie możemy skazywać samych siebie na zubożenie
i świadome zaniechanie. Polacy i Ukraińcy budując nowoczesny kształt swych
dobrosąsiedzkich stosunków nie mogą o tych kwestiach zapominać. Wszak to
na obczyźnie czołowi przedstawiciele obu narodów dawały i dają przykład rzeczowej i konstruktywnej współpracy – że wspomnę „Kulturę” i „Suczasnist’”
– uczestnicząc jednocześnie w kształtowaniu nowej geopolitycznej, gospodarczej i kulturowej architektury współczesnej Europy.
Pozwala to nam tym głośniej mówić, iż owe kwestie stanowczo zasługują
na to, żeby uczynić je podstawowym wątkiem naszego spotkania i wymiany
myśli. Radzi jesteśmy, że nasze zamiary wspierają władze uniwersyteckie na
czele z Jej Magnificencją Rektor Uniwersytetu Warszawskiego prof. Katarzyną Chałasińską-Macukow, którą najserdeczniej witam w naszym gronie. Witam także „naszego” dziekana prof. Władysława Figarskiego. Z należną atencją
witam Jego Ekscelencję Ambasadora Ukrainy w Polsce Ołeksandra Mocyka
i przedstawicieli korpusu dyplomatycznego. Miło mi powitać znakomite grono
referentów, w tym wielu rektorów, prorektorów, dziekanów i raz jeszcze podziękować za przyjęcie zaproszenia do udziału w naszych debatach.
O dokonanie otwarcia konferencji proszę jej Magnificencję panią Rektor profesor Katarzynę Chałasińską-Macukow.
Prof. dr hab. Katarzyna Chałasińska-Macukow
Rektor Uniwersytetu Warszawskiego
Otwarcie konferencji
S
erdecznie witam Państwa na kolejnej międzynarodowej konferencji ukrainoznawczej w Uniwersytecie Warszawskim, poświęconej tym razem zagadnieniu ukraińskiej emigracji. W imieniu własnym i całego grona władz rektorskich pragnę wyrazić satysfakcję, że coroczne naukowe forum ukrainistów
organicznie i mocno wpisało się do bogatego zbioru przedsięwzięć badawczych
w Uniwersytecie Warszawskim, a także do kalendarza Święta naszego Uniwersytetu.
W ciągu kilkunastoletnich przemian w naszym regionie Europy i w naszych
obu sąsiedzkich krajach w szczególności – w Polsce i Ukrainie – znaczącą rolę
odegrało środowisko i dorobek emigracji. Dla badaczy i znawców problemu jest
oczywista i ogromna rola emigracji, szczególnie w trudnych okresach zagrożenia ciągłości bytu narodowego, a także w procesach narodowego odrodzenia.
Właśnie emigracje były w historii Polski i Ukrainy nie tylko świadectwem dążeń ludzi do poprawy swojego losu i sytuacji materialnej, lecz także ambicji
i woli ocalania narodowo-kulturowych wartości fundamentalnych, które w ojczyźnie trafiały w stan zagrożenia.
Kolejne wielkie fale masowej emigracji ukraińskiej, których początki sięgają
lat sześćdziesiątych XIX w. sprawiły, że diaspora ukraińska, o ile mi wiadomo,
jest jedną z najliczniejszych w świecie, a składa się na nią ponad siedem milionów Ukraińców na terenie byłych republik radzieckich i ponad pięć milionów
w innych krajach.
Niewątpliwie liczne są – mogące stanowić wdzięczny przedmiot badań porównawczych – paralele i zbieżności w sytuacji diaspory polskiej i ukraińskiej,
lecz ta ostatnia, z powodu uwarunkowań historycznych, wyróżnia się bez wątpienia pewnymi cechami specyficznymi. Zjawiskiem bez wątpienia szczególnym była na przykład ukraińska diaspora w II Rzeczypospolitej, w okresie
międzywojennym, składająca się z przedstawicieli wszystkich warstw społeczeństwa ukraińskiego – od chłopów i robotników, przez licznych przedstawicieli inteligencji kulturowo-literackiej i naukowej, po administrację państwowo-wojskową, weteranów sił zbrojnych pod wodzą atamana Pelury, sojusznika
Piłsudskiego w wojnie polsko-bolszewickiej i aparatu państwowo-wojskowego
Ukraińskiej Republiki Ludowej. Grono emigracyjnych uczonych ukraińskich,
którzy w większości skupili się wówczas w Uniwersytecie Warszawskim
i w polsko-ukraińskim kręgu współpracowników Ukraińskiego Instytutu Naukowego pozostawiło po sobie dorobek badawczo-edytorski, do którego dziś
godnie nawiązuje Katedra Ukrainistyki. Interesujący ewenement stanowiły też
10
w okresie międzywojennym emigracyjne uczelnie ukraińskie w Czechosłowacji i unikalne ukraińskie środowisko naukowo-artystyczne w obozach „DP”
w Niemczech po II wojnie światowej.
Jesteśmy dziś świadkami wielu interesujących przykładów włączania się diaspory oraz jej dorobku kulturowego, intelektualnego, a także ekonomicznego
do procesu państwowotwórczego i modernizacyjnego niepodległej Ukrainy.
Z drugiej zaś strony nowa emigracja ukraińska coraz aktywniej włącza się do
ukraińskiego życia społeczno-kulturalnego za granicą. Obok dorobku dawnych
dokonań emigracji także i ta bogata i zróżnicowana problematyka oczekuje na
kompetentne rozpoznanie i badawczą refleksję.
Życzę Państwu prawdziwie owocnych obrad i najlepszych wrażeń z pobytu
w Warszawie.
a r t y k u ły
Stefan Kozak
Ukraiński Instytut Naukowy w Warszawie (1930–1939)
P
odejmując problem utworzenia w Warszawie w 1930 r. Ukraińskiego Instytutu Narodowego, należy najpierw wskazać na kilka istotnych faktów,
kontekst oraz przesłanki towarzyszące temu wydarzeniu. Nie ulega wątpliwości, że duże znaczenie miała tu, wciąż żywa w świadomości ukraińskiej, idea
powołania uniwersytetu ukraińskiego we Lwowie począwszy od pierwszej połowy XIX w., dalsze nasilenie starań i zabiegów, szczególnie na przełomie XIX
i XX w., zwieńczone powołaniem kilku ukraińskich katedr w Uniwersytecie
Lwowskim. Jednak po zwycięstwie w wojnie polsko-ukraińskiej władze Uniwersytetu Jana Kazimierza zlikwidowały owe katedry, zaostrzając tym samym
konflikt, a właściwie wywołując wojnę Ukraińców Galicji o swój uniwersytet.
Co gorsza, zabroniono młodzieży ukraińskiej podejmować studia na tymże uniwersytecie. Zrozumiałą jest rzeczą, że to podniosło temperaturę konfliktu, zaś wołania inteligencji i publicystów ukraińskich „Nacja bez uniwersytetu” zmobilizowała profesurę ukraińską do utworzenia we Lwowie Tajnego
Uniwersytetu Ukraińskiego. Tak oto władze Uniwersytetu Lwowskiego niejako
na własne życzenie sprowokowały kolejny konfliktogenny problem, z którym
jeszcze długo nie mogły się uporać.
Próbę politycznego rozwiązania kwestii uniwersytetu ukraińskiego we Lwowie podjęła Ukraińska Reprezentacja Parlamentarna do Sejmu Rzeczypospolitej, która już w listopadzie 1922 r., zgłaszając projekt autonomii ukraińskiej
(dla społeczności, która znalazła się w granicach II Rzeczypospolitej), za jeden
z najważniejszych postulatów uznała potrzebę powołania ukraińskiego uniwersytetu we Lwowie. Rząd wyraził nawet zainteresowanie, ale nie zgodził się
na lokalizację w stolicy Galicji, wskazując na Łuck lub Stanisławów. Jednak
chwiejność sytuacji politycznej, częsta zmiana rządu, a więc i polityki wobec
mniejszości ukraińskiej sprawiły, że projekt nie doczekał się realizacji.
Ale idea pozostała nadal żywa, w tym także wśród Polaków z kręgu ludzi nauki i polityki zainteresowanych normalizacją stosunków polsko-ukraińskich, jak
np. – co należy uwydatnić – profesorowie Uniwersytetu Warszawskiego Marceli
Handelsman, Oskar Hałecki, Stanisław Słoński, Stanisław Szober, Witold Doro W. M u d r y j, Zmahannia za ukrajinśkyj uniwersytet, Lwiw – Nju-Jork 1999; W. K a c z m a r ,
Za ukrajinśkyj uniwersytet u Lwowi, Lwiw 1999.
Zob.: M. S y r n y k, Ukraińcy w Polsce (1918–1939). Oświata i szkolnictwo, Wrocław 1996;
J. T o m a s z e w s k i, Ojczyzna nie tylko Polaków. Mniejszości narodowe w Polsce w latach
1919–1939, Warszawa 1985; A. C h o j n o w s k i, Koncepcje polityki narodowościowej rządów
polskich w latach 1921–1939, Warszawa 1979.
Ibidem. Zob. także: R. T o r z e c k i, Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923–1929, Kraków
1989.
15
szewski, Józef Gołąbek oraz takie znane postacie życia publicznego, jak Tadeusz
Hołówko, Leon Wasilewski, Janusz Jędrzejewicz, Henryk Józefski. To właśnie
oni wskazując na wagę sprawy wspierali Ukraińską Reprezentację Parlamentarną w jej działaniach na rzecz uniwersytetu oraz niebawem walnie wsparli projekt Centrum Państwowego Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie
w Polsce w sprawie powołania w Warszawie instytucji badawczej zajmującej się
problematyką szeroko traktowanych studiów ukrainoznawczych.
Tym razem decyzja władz Rzeczypospolitej była niezwłoczna, albowiem
7 lutego 1930 r. na mocy Rozporządzenia Rady Ministrów „Przy Ministrze
Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego tworzy się Ukraiński Instytut
Naukowy”, który ma na celu „studia w zakresie życia gospodarczego, kultury
i historii narodu ukraińskiego oraz przygotowanie sił do pracy naukowej, a także administracyjno-państwowej”.
Zapewne na ten pośpiech miało wpływ wiele czynników, wszelako oprócz
wspomnianych wyżej istotne znaczenie miały procesy i wydarzenia zachodzące
w Związku Sowieckim, szczególnie w Sowieckiej Ukrainie: nasilający się terror
stalinowski, wzmożona rusyfikacja, aresztowania i procesy ukraińskiej inteligencji, co zostało trafnie określone „rozstrzelanym odrodzeniem”, rozpoczęła
się wyniszczająca masowa kolektywizacja, której następstwem był „głodowy
holokaust”. Przyglądająca się temu zza miedzy ponad czterdziestotysięczna
wojskowa i cywilna emigracja petlurowska w Polsce na czele z owym Centrum
Państwowym Ukraińskiej Republiki Ludowej nie była w łatwej sytuacji. Nie
byli bezczynni generałowie i sztabowcy Semena Petlury uznający, że nabierająca znamion wojny domowej sytuacja w Ukrainie może nieoczekiwanie rozwinąć
się w akcję powstańczą. Wszak Centrum było nieźle zorientowane w tym, co
się działo, miało bezpośrednie kontakty, informacje; polskie czynniki rządowe
i wojskowe nie mogły tej sytuacji bagatelizować, analizowały ją, widziały, co się
dzieje nie tylko w Ukrainie i w Związku Sowieckim, ale także w Niemczech.
Stąd ów pośpiech z powołaniem Ukraińskiego Instytutu Naukowego; nie
przypadkiem więc w paragrafach trzecim i szóstym wspomnianego Rozporządzenia Rady Ministrów czytamy, że Instytut:
a) urządza odczyty w języku polskim lub ukraińskim, które za zgodą odnośnych władz mogą
być wygłaszane w szkołach akademickich lub innych szkołach wyższych, towarzystwach
i instytucjach naukowych;
b) urządza systematyczne kursy w języku ukraińskim w Warszawie i innych miejscowościach Rzeczypospolitej;
R. P o t o c k i, Idea restytucji Ukraińskiej Republiki Ludowej (1920–1939), Lublin 1999; I d e m,
Polityka państwa polskiego wobec zagadnienia ukraińskiego w latach 1930–1939, Lublin 2003;
zob. także: Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze, red. S. Kozak, t. 3, Warszawa 1996, poświęcone wielu przedstawionym tu zagadnieniom.
Rozporządzenie Rady Ministrów z dnia 7 lutego 1930 r. w sprawie Ukraińskiego Instytutu
Naukowego [w:] „Dziennik Ustaw” 1930, nr 3, poz. 28.
R. P o t o c k i , Idea restytucji..., op. cit., s. 208.
16
c) wydaje organ naukowy i ogłasza drukiem bądź oryginalne prace naukowe, bądź tłumaczenia na język ukraiński dzieł naukowych i podręczników [...].
W Instytucie zostaną utworzone następujące oddziały:
a) ukraińskiego życia gospodarczego i społecznego;
b) ukraińskiej historii politycznej oraz historii kultury ukraińskiej i jej stanu dzisiejszego
(język, literatura, prądy duchowe);
c) historii kościelnej.
W miarę potrzeby Minister Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego może ustanowić
inne oddziały.
Jak widać stąd, w powołującym Instytut Rozporządzeniu z 7 lutego 1930 r.,
sygnowanym przez premiera Kazimierza Bartla i ministra Wyznań Religijnych
i Oświecenia Publicznego Sławomira Czerwińskiego, sformułowane cele i zadania mają konkretny, można powiedzieć, zadaniowy charakter, uwarunkowany
aktualnym stanem rzeczy, zarówno społecznym, politycznym, jak i geostrategicznym. Zapewne ta sytuacja sprawiła, że już w następnym numerze „Dziennika Ustaw”, tj. nr 4, poz. 54 z 13 marca 1930 r. w Zarządzeniu Ministra Wyznań
Religijnych i Oświecenia Publicznego, opublikowano przedstawiony wcześniej
rządowi Statut Ukraińskiego Instytutu Naukowego, w którym określono prawne i organizacyjne zasady działania placówki oraz jej zadania i cele.
Tak oto Instytut mógł przystąpić do realizacji własnych zadań statutowych,
a jako najważniejsze z nich, sformułowane już wcześniej w cytowanym lutowym Rozporządzeniu i powtórzone w Statucie, wyszczególniono następujące:
– naukowa analiza aktualnego życia społeczno-politycznego i gospodarczego
Ukrainy;
– badanie różnorodnych aspektów i prądów historii politycznej narodu;
– analiza zjawisk kultury, jej dziejów, ciągłości ze szczególnym zwróceniem
uwagi na jej stan obecny, uwzględniający język ojczysty, literaturę, filozofię,
myśl społeczną, prądy intelektualne i dążności duchowe;
– poddać bacznemu oglądowi dzieje kościoła i jego stan współczesny.
To bardzo interesujące, ważne zagadnienia i ambitne cele, które Instytut realizował z ogromnym powodzeniem, przede wszystkim poprzez swoje serie
wydawnicze, wykłady, odczyty, kursy z zakresu ukrainoznawstwa, dyskusje
i konferencje organizowane nie tylko na terenie Warszawy, ale i całej Polski.
Łatwo wywnioskować, iż Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej nałożyło na Instytut obowiązek nie tylko wszechstronnych badań nad
problematyką i procesami zachodzącymi w Ukrainie Sowieckiej, ale także prowadzenia prac nad przyszłym ustrojem niepodległego państwa i przygotowania
przyszłych naukowych, polityczno-administracyjnych kadr dla restytuowanej
Ukraińskiej Republiki Ludowej.
W celu merytorycznej organizacji Instytutu i dalszego pokierowania jego
pracami, Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego powoła „Dziennik Ustaw” 1930, nr 3, poz. 28, s. 65.
Ibidem, nr 4, poz. 54, s. 105.
17
ło czteroosobowe Kolegium Naukowe. Jego dyrektorem został prof. Ołeksandr
Łotocki (zarząd ogólny, reprezentacja zewnętrzna, jednocześnie kierownictwo Katedry Historii Prawa i Prądów Duchowych); sekretarzem naukowym
– prof. Roman Smal-Stocki (redakcja prac Instytutu, kancelaria, sprawy gospodarcze, a także kierownictwo Katedry Filologii); kierownictwo Katedry Nauk
Ekonomicznych objął prof. Walentyn Sadowski, zaś Katedry Literatury – prof.
Bohdan Łepki. Wymienieni profesorowie to ludzie z autorytetem, legitymujący się poważnym dorobkiem naukowym, będący jednocześnie pracownikami
naukowo-dydaktycznymi Uniwersytetu Warszawskiego i Jagiellońskiego. Było
to zatem reprezentatywne kierownicze gremium placówki, stanowiące godne
partnerstwo w relacjach Instytutu z polskimi i zagranicznymi placówkami i środowiskami naukowymi, w szczególności Pragi, Berlina, Paryża czy Sofii10.
Nie bez przyczyny z Instytutem współpracowali polscy profesorowie, zawsze
chętnie uczestnicząc w pracach Komisji, seminariach, wspólnych badaniach,
ogłaszając w serii wydawniczej placówki (Praci Ukrajinśkoho Naukowoho Instytutu w Warszawi) swoje prace, by wskazać dla przykładu dwie najbardziej
znaczące i do dzisiaj wytrzymujące próbę czasu: Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną Krymską Marcelego Handelsmana (Warszawa
1937) oraz Leona Wasilewskiego Kwestia ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe (Warszawa 1934). Co ciekawe, obaj autorzy badają kwestię ukraińską
w międzynarodowym kontekście i chociaż okres ich zainteresowań jest różny,
obaj dochodzą do wniosku, że dzięki „międzynarodowej koniunkturze” Ukraińcy będą w stanie wykorzystać w swej walce „historyczną chwilę” dla zapewnienia sobie lepszej przyszłości i „40-milionowy naród ukraiński stanie w szeregu państw suwerennych”11.
Prorocze słowa ministra Leona Wasilewskiego budzą podziw i uznanie. Dodajmy, że pozycje ukazały się w serii Komisji dla badań zagadnień polsko-ukraińskich; była to prężnie działająca i nader liczna Komisja (kilkadziesiąt członków), której gremium kierownicze w sekcji historycznej stanowili profesorowie
Uniwersytetu Warszawskiego Marceli Handelsman, Oskar Hałecki, Ołeksandr
Łotocki, Myron Korduba, zaś sekcji językoznawczo-filologicznej także profesorowie UW – Stanisław Słoński, Stanisław Szober, Roman Smal-Stocki. Godne
podkreślenia jest to, że Komisja wydawała ponadto w języku francuskim „Bulletin de la Commission pour l’etude des problems polono-ukrainiens”, wprowa-
Zob.: S. K o z a k, Ołeksandr Łotoćkyj – uczony, dyplomata i polityk [w:] I d e m, Z dziejów
Ukrainy. Religia. Kultura. Myśl społeczna, Warszawa 2006, s. 326–338; a także tom poświęcony
O. Łotockiemu pt. Łycar praci i obowjazku, Toronto 1983.
10
Zob.: Pięć lat istnienia Ukraińskiego Instytutu Naukowego w Warszawie (13 III 1930 –
– 13 III 1935), Warszawa 1935, s. 4.
11
L. W a s i l e w s k i, Kwestia ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe, Warszawa 1934,
s. 142–143.
18
dzając w obieg międzynarodowy problematykę polsko-ukraińską i najnowszą
ukraińską12.
Ważną cechą i dopełnieniem charakterystyki kierunku myślenia i działania
Instytutu oraz omawianej Komisji są pisma kierowane do przyszłych jej członków:
Od niepamiętnych czasów Naród Polski sąsiaduje z Narodem Ukraińskim. W biegu stuleci
narody mające wiele wspólnych kart w swoich dziejach.
Naukowe opracowanie i wyświetlenie stosunków wzajemnych Narodów Polskiego i Ukraińskiego w przeciągu tych stuleci, stosunków i wzajemnych wpływów państwowych, literackich, kulturalnych, religijnych i ekonomicznych – jest zadaniem chwili bieżącej.
Tylko bowiem przez wyświetlenie i opracowanie tych dziejów zgodnie z prawdą historyczną
mogą nasze społeczeństwa dojść do wzajemnego zrozumienia i porozumienia, do wzajemnej
współpracy, zbliżenia i przyjaźni.
Wobec powyższego Ukraiński Instytut Naukowy uważał za swój obowiązek stworzyć polsko-ukraińską komisję przy Ukraińskim Instytucie Naukowym dla badania dziejów polsko-ukraińskich13.
To bardzo ważna programowa deklaracja, którą Instytut i Komisje realizowały konsekwentnie poprzez prowadzenie, a także inicjowanie i koordynowanie
prac badawczych, wydawniczych, upowszechnieniowych i organizacyjnych.
Jak wspomniano, inne Komisje kierowały się podobną pragmatyką i zasadami.
Z punktu widzenia badacza dziejów Ukrainy, niezwykle istotną rolę odegrała Komisja dla badań historii ruchu narodowego w Ukrainie, którą kierowali profesorowie Ołeksandr Łotocki i Wasyl Bidnow, zaś w jej kilku seriach
wydawniczych ukazało się kilkanaście ważnych książek, w tym m. in. kapitalne dwutomowe wydanie pracy zbiorowej Mazepa, niezwykle ważna Korespondencja Kijowskiej Hromady z M. Drahomanowem z lat 1870–1895 w serii
Archiwum Mychajły Drahomanowa. Hetman Pyłyp Orłyk. Zarys działalności
politycznej (Borysa Krupnyckiego), Diariusz hetmana Pyłypa Orłyka (Iwana
Tokarzewskiego-Karaszewicza), wreszcie dwutomowy Zarys historii Ukrainy
(1932–1933) autorstwa Dmytra Doroszenki. Godzi się podkreślić, iż autorzy
tych publikacji oparli się w swych badaniach na materiałach archiwów niemiec­
kich, szwedzkich, francuskich i austriackich.
Niezwykle interesujący program badawczy i wydawniczy, realizowany
w kilku seriach (i pozaseryjnie) przedłożyła Komisja dla przekładu Pisma Świętego i ksiąg liturgicznych na język ukraiński. Na czele komisji stał arcybiskup
warszawski i metropolita Polski ks. Dionizy, zastępcą został prof. O. Łotocki,
a sekretarzami profesorowie – najpierw W. Bidnow, następnie D. Doroszenko, zaś kilkunastu członków Komisji, wybitnych specjalistów, pracowało także w dwóch filiach: w Łucku pod przewodnictwem ks. biskupa Polikarpa oraz
w Krzemieńcu pod protektoratem ks. arcybiskupa Aleksego i kierownictwem
Zob.: Pięć lat istnienia..., op. cit., s. 4–22.
Ze zbiorów własnych.
12
13
19
prof. M. Kobryna. Wyniki prac budzą respekt, wymieńmy dla przykładu bodaj
kilka z opublikowanych pozycji: Psałterz, Liturgia św. Jana Złotoustego, Liturgia św. Bazylego Wielkiego, Dzieje apostolskie, Listy apostolskie, Akafisty,
Liturgia św. Grzegorza Dialoga, Panachida, Oktocheos14.
Pomnikowym dziełem Instytutu, zarówno co do koncepcji, jak i realizacji,
było zbiorowe wydanie utworów Tarasa Szewczenki w szesnastu tomach. Po
raz pierwszy edycją dzieł poety dla uczczenia jego 75. rocznicy śmierci zajęło
się grono wybitnych filologów, literaturoznawców, humanistów spoza Naddnieprzańskiej Ukrainy, reprezentujące środowiska akademickie i literackie Warszawy, Krakowa, Lwowa, Pragi i Berlina. Na czele specjalnej komisji stanął
O. Łotocki, sekretarzem został R. Smal-Stocki, redaktorem zaś wybitny szewczenkoznawca P. Zajcew oraz – jako redaktor prowadzący – A. Petrenko. Godzi
się wspomnieć, iż w gronie współpracowników znaleźli się wybitni uczeni, jak
np. D. Czyżewski, D. Antonowycz, I. Balej, D. Doroszenko, Ł. Biłecki, W. Simowycz, M. Korduba, B. Łepki, S. Smal-Stocki, J. Małaniuk. Z zaplanowanych
szesnastu tomów dzieł wieszcza, ukazało się trzynaście, łącznie z korespondencją poety, dziennikiem, przekładami jego utworów na języki obce, w tym
zwłaszcza polski. Osobny tom (XIII) poświęcono związkom Szewczenki z Polakami pióra Pawła Zajcewa, natomiast całą edycję otwiera literacka biografia
tegoż autora (t. I)15. Trzeba podkreślić, iż prospekt edycji budzi uznanie nawet
dzisiaj16.
Nie ulega wątpliwości, że przedsięwzięcie to stanowiło milowy krok w szewczenkoznawstwie. Słusznie zwraca się uwagę, iż projekt wydawniczy dzieł zebranych wieszcza miał na celu „przechowanie i przekazanie następnym pokoleniom jego wiernego obrazu nie tylko w całej wspaniałości formy estetycznej
jego dzieł, lecz i w całej głębi myśli obywatelskiej”; wszak to właśnie Taras
Szewczenko – podkreślają autorzy edycji – poprzez „artyzm swej twórczości
i jej głęboką narodową i wszechludzką treść ideową, wysoko wyniósł literaturę
ukraińską”17.
Właśnie na tę kwestię zwrócił uwagę Stepan Smal-Stocki w znakomitej
książce Taras Szewczenko – interpretaciji, która ukazała się w instytutowej serii
w 1935 r. W tej samej serii wyszła kapitalna praca D. Czyżewskiego Fiłosofija
Hryhorija Skoworody (1934) oraz Kostiantyna Czechowycza Ołeksandr Potebnia – ukrajinśkyj mysłytel i linhwist (1931). W kontekście tak znaczących osiągnięć nie można nie wspomnieć o wydaniu genialnego przekładu Pana Tadeu Zob.: Pięć lat istnienia..., op. cit., s. 12–13 oraz: Sprawozdanie Ukraińskiego Instytutu Naukowego (1935–1939), Warszawa 1939, s. 12–13.
15
Pięć lat istnienia..., op. cit., s. 9.
16
Poezje do 1843: t. II; Poezje 1843–1847: t. III; Poezje 1847–1857: t. IV; Poezje 1857–1861:
t. V; Nazar Stodola. Opera minora: t. VI; powieści: Artysta, Najmitka, Warnak: t. VII; Księżna,
Muzykant, Nieszczęsny, Kapitanowa: t. VIII; Bliźnięta, Spacer: t. IX; Dziennik: t. X; Listy: t. XI;
Szewczenko-malarz: t. XII. Dalsze tomy miały zająć przekłady, bibliografia, komentarze.
17
Pięć lat istnienia..., op. cit., s. 8.
14
20
sza A. Mickiewicza pióra wybitnego ukraińskiego poety Maksyma Rylskiego
(1934), za co został uhonorowany tytułem doktora honoris causa Uniwersytetu
Jagiellońskiego. Wszystkie wymienione edycje wytrzymały próbę czasu, stanowiąc trwały nabytek ukraińskiej i polskiej nauki oraz kultury18.
Należy wszakże pamiętać, iż Instytut w jednakowej mierze był zwrócony ku
problemom współczesności, bowiem zadaniem placówki było baczne śledzenie
zagadnień i spraw aktualnych dziejących się wówczas na Ukrainie i w całym
Związku Sowieckim, zaś ich badanie i systematyczne relacjonowanie, posiadało
– z uwagi na istniejącą sytuację – przede wszystkim znaczenie praktyczne19.
Idzie tu głównie o politykę Moskwy wobec Ukrainy, Wielki Głód, rusyfikację, areszty, deportacje, rozstrzeliwania, stosunki rosyjsko-ukraińsko-polskie
w kontekście wojny z bolszewikami, a także skutki leninowsko-stalinowskiej
polityki denacjonalizacji.
W tej godnej podziwu działalności Instytutu należy uwydatnić jeszcze jeden aspekt – dorobek publikacyjny serii prawniczej i historii Cerkwi. Właśnie
w tych dwóch ukazały się najcenniejsze prace profesora O. Łotockiego, jak np.
Ukrajinśki dżereła cerkownoho prawa (1931), charakteryzująca się znakomitą
znajomością zabytków piśmiennictwa ukraińskiego, zwłaszcza tych jego wątków i nurtów, które dotyczyły prawnego ustroju Cerkwi oraz kanonicznych elementów kształtujących się na styku dyskusji i polemik prawosławnych, protestanckich i katolickich.
Druga pozycja to erudycyjna dwutomowa praca pt. Autokefalija (t. I – 1935,
t. II – 1938) – ważna i aktualna zarówno wówczas, jak i dzisiaj właśnie z uwagi
na podjętą problematykę i toczące się dyskusje ekumeniczne. Kwestia autokefalii Ukraińskiej Cerkwi Prawosławnej staje się bowiem przedmiotem nie tylko
poważnych wewnątrzukraińskich dyskusji, lecz także zagadnieniem międzynarodowym, rysującym się ostro w kontekście owego dialogu prawosławnokatolickiego oraz konfliktu patriarchy rosyjskiego z patriarchą ekumenicznym.
Przedstawiając historię autokefalii, O. Łotocki wielokrotnie uwydatniał dzieje
owego konfliktu, zwłaszcza między Moskwą a Kijowem. Nie przypadkiem więc
we wcześniejszej swojej misji dyplomatycznej20, jak i w dziele Autokefalia oraz
innych publikacjach podejmujących tę kwestię (np. Cerkowno-prawni osnowy
autokefaliji, Autokefalija Ukrajinśkoji Prawosławnoji Cerkwy i jednist’ chry Podkreślali to w cytowanych wyżej pracach M. Syrnyk, A. Chojnowski, R. Potocki, S. Kozak.
19
Wypada wspomnieć przykładowo bodaj kilka prac: I. S i r o p o ł k o, Oswita na Sowjetśkij
Ukrajini (1934); R. S m a l - S t o ć k y j, Ukrajinśka mowa w Sowjetśkij Ukrajini (1936); W. S a d o w ś k y j, Nacjonalna polityka Sowjetiw na Ukrajini (1937). Pod redakcją W. Sadowskiego
ukazało się kilka edycji pt. Suczasni probłemy ekonomiky Ukrajiny (1931, 1936). Do dzisiaj
wytrzymała próbę czasu książka O. D o c e n k i, Zymowyj pochid (6 XII 1919 – 6 V 1920) (1932)
oraz przygotowana przez generałów S. Petlury – W. Salskiego i P. Szandruka – publikacja Ukrajinśko-moskowśka wijna 1920 r. Operatywni materiały Sztabu Armiji UNR (1933) i in.
20
Ten okres swojej działalności opisał O. Łotocki jako ambasador w interesujących wspomnieniach W Carhorodi, Warszawa 1939.
18
21
styjanśkoji Cerkwy) uczony argumentował, iż autokefalia Ukraińskiej Cerkwi
Prawosławnej zwieńczonej patriarchatem oraz jej powrót na łono patriarchy
ekumenicznego w Konstantynopolu ma ważkie historyczne, kanoniczne i ekumeniczne podstawy i uzasadnienie.
Warto przy tej sposobności odnotować, iż kwestie autokefalii i patriarchatu
podnosi O. Łotocki także w swojej pracy Symon Petlura (1936), w której szeroko
przedstawia interesujące nas zagadnienie w kontekście Petlury i rządu Ukraińskiej Republiki Ludowej. Ponadto sporo interesującego materiału, bezpośrednio
lub pośrednio dotyczącego omawianej problematyki, przedstawionej na szerokim tle ukraińskiego życia kulturalnego, religijnego, społeczno-politycznego,
odnajdzie czytelnik w kapitalnych trzytomowych wspomnieniach Łotockiego
Storinky z mynułoho21.
Obszerniejsze uwagi poświęcone przed chwilą O. Łotockiemu, jako twórcy
i dyrektorowi Instytutu, są tutaj w pełni usprawiedliwione. Chęć przybliżenia
sylwetki tego wybitnego ukraińskiego uczonego, polityka i dyplomaty, wielkiego rzecznika ukraińsko-polskiego porozumienia i współpracy, wypływa
z przekonania, że O. Łotocki niewątpliwie zasługuje na przypomnienie go potomnym, zwłaszcza z uwagi na jego ogromny naukowy dorobek oraz znaczenie
i rolę, jaką odegrał w ukraińskim życiu państwowo-politycznym, naukowym
i religijnym, w kształtowaniu trwałych podstaw stosunków polsko-ukraińskich
w XX w.
Reasumując należy podkreślić, iż już na podstawie przedstawionego oglądu
działalności Instytutu widać, iż w ramach działalności organizacyjnej, publikacyjnej oraz problematyki badawczej dokonano bardzo dużo. Przypomnijmy raz
jeszcze, że zgodnie ze Statutem Instytutu w tej działalności myślą przewodnią
były:
1. Rozbudowa placówki oraz warsztatu badawczego.
2. Przedsięwzięcia naukowo-organizacyjne i szkoleniowe.
3. Praca naukowo-badawcza i upowszechnieniowa.
Zarówno ta działalność, jak i tematyka podejmowanych badań i publikowanych prac (54 tomy w ciągu dziesięciu lat) wskazują, że Ukraiński Instytut Naukowy w Warszawie spełniał ważną rolę w inicjowaniu i prowadzeniu badań
naukowych, dotyczących historii, prawa, ekonomii, literatury, języka, kultury,
Cerkwi, myśli politycznej i filozoficznej na Ukrainie, a także stosunków polsko-ukraińskich oraz integracji środowisk naukowych polskiego i ukraińskiego,
podejmujących trud ponadczasowych badań nad wspólną przyszłością i teraźniejszością.
Te niezwykle ważne dla badacza ukraińskich dziejów wspomnienia ukazały się w serii „Praci
Ukrajinśkoho Naukowoho Instytutu” w latach 1932–1934.
21
22
Emilian Wiszka
Biblioteki i wydawnictwa ukraińskiej emigracji
politycznej w Polsce (1920–1939)
W
listopadzie 1920 r. do Polski przybyła wielka rzesza uchodźców politycznych z Ukrainy Naddnieprzańskiej. W połowie tego miesiąca z Kamieńca Podolskiego wyjechali członkowie rządu Ukraińskiej Republiki Ludowej
i Głowa Państwa Symon Petlura, na emigrację udała się wielotysięczna grupa
ludności cywilnej. Tydzień później własne terytorium opuściła armia. Szeregi
emigracji powiększyli pracownicy ukraińskich przedstawicielstw dyplomatycznych. W końcu 1920 r. w Polsce znalazło się prawie czterdzieści tysięcy ukraińskich uchodźców, w większości wojskowych. Wszystko to było spowodowane
agresją Rosji sowieckiej wobec aspirującej do niepodległego bytu Ukrainy.
Wojsko znalazło się w obozach dla internowanych, instytucje rządowe rozmieszczono w Tarnowie, a wiele osób cywilnych – w paraobozowych warunkach we Lwowie i Częstochowie. Ostatnie obozy internowania w Kaliszu zam­
knięto w 1924 r., a jednocześnie w jego części urządzono Stanicę Ukraińską.
W ten sposób Kalisz stał się skupiskiem ukraińskiej emigracji politycznej
w Polsce międzywojennej. Po ratyfikacji w kwietniu 1921 r. polsko-rosyjskiego
traktatu ryskiego ukraińskie instytucje rządowe stały się na terytorium Polski
niepożądane. Ich funkcje przejął powołany w tym roku w Warszawie Ukraiński
Komitet Centralny. Po przyjeździe z Tarnowa do Warszawy S. Petlury, stolica
Polski zaczęła pełnić rolę ukraińskiego emigracyjnego centrum państwowego,
a niebawem także kulturalnego.
*
Wśród wielu osiągnięć emigracji ukraińskiej w Polsce były także biblioteki
i wydawnictwa. Dostęp do książek i czasopism w warunkach rozproszenia
w obcym środowisku miał dla emigrantów szczególne znaczenie. Największe biblioteki powstały w Warszawie, Kaliszu i Lwowie. Trzeba zaznaczyć, że
w Polsce, chociaż emigracja naddnieprzańska była tu najliczniejsza, z różnych
przyczyn nie utworzono takich wydzielonych instytucji jak Muzeum Walki Wyzwoleńczej Ukrainy w Pradze czy Biblioteka im. S. Petlury w Paryżu. Należy
«Вісти Українського Центрального Комітету в Польщі» (dalej: Вісти УЦК) 1927, № 18/19,
с. 49. Szerzej na temat liczby emigrantów ukraińskich w Polsce patrz m. in.: В. Т р о щ и н с ь к и й,
Міжвоєнна українська еміграція в Європі, Київ 1994, с. 20–21; Z. K a r p u s, Jeńcy i internowani rosyjscy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918–1924, Toruń 1997, s. 88–89;
J. J. B r u s k i, Petlurowcy. Centrum Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie (1919–
–1924), Kraków 2000, s. 239–240; S. M i k u l i c z, Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej,
Warszawa 1971, s. 103–104.
E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej w Polsce 1920–1939, Toruń 2001, s. 31–36, 42–51.
23
jednak dodać, że emigranci z Polski szczodrze składali ofiary na wymienione
instytucje.
Tarnów w historii ukraińskiej emigracji politycznej w Polsce międzywojennej odegrał rolę szczególną. Tu podczas wojny przeciwko Rosji w 1920 r. dwukrotnie zatrzymywały się władze Ukraińskiej Republiki Ludowej, a jesienią tego
roku pozostały na dłuższy czas. Razem z nimi znalazły się tu tysiące ludności
cywilnej. Już w połowie grudnia 1920 r. w Tarnowie zaczęło się formować
Centralne Biuro Uchodźców. Dla wzmocnienia akcji humanitarnej powołano
też filię Ukraińskiego Towarzystwa Pomocy Uchodźcom z Ukrainy.
Prócz członków rządu i urzędników administracji, często z rodzinami, w Tarnowie znaleźli się liczni politycy, działacze partyjni, naukowcy – byli wykładowcy Uniwersytetu Ukraińskiego w Kamieńcu Podolskim. Tarnów na krótki
czas stał się najważniejszym ośrodkiem emigracji ukraińskiej w Polsce. W 1920
i 1921 r. stworzyła tu ona liczne organizacje, szkoły i szczególnie wydawnictwa.
Tu powstał Ukraiński Uniwersytet Narodowy (umieszczony ostatecznie w Łańcucie) oraz prywatne gimnazjum. Powstał «Національний союз української
державності» (СУД; Narodowy Związek Państwowości Ukraińskiej) i wydawnictwo pod takąż nazwą, wydawnictwo «Народний театр» (Teatr Narodowy),
wojskowe «До зброї» (Do broni), literackie «Сонцецвіт» (Słoneczny Kwiat),
wydawnictwo Towarzystwa «Освіта» (Oświata). Ich działalność ustała przeważnie w 1922 r., a najpóźniej w 1923 r. We wczesnych latach dwudziestych
w Tarnowie działał ponadto Chór Ukraiński (1921) oraz Związek Ukrainek
(1922).
Tarnowskie wydawnictwo Związku Państwowości Ukraińskiej (СУД) wydało
pierwszy numer czasopisma pod takąż nazwą («СУД» 1921, № 1) oraz pierwszy
numer czasopisma pod tytułem «Eкономічний збірник» (Zbiór Ekonomiczny;
1922, № 1). Wydawnictwo «Українська Автокефальна Церква» (Ukraińska
Cerkiew Autokefaliczna) pod kierunkiem Iwana Ohijenki wydało (w Tarnowie
i Lwowie) kilkadziesiąt broszur i ulotek o treści religijnej. Wydawnictwo „Teatr
Narodowy” w 1922 r. pod redakcją Łeonida Biłeckiego wydało trzy książeczki.
W 1921 r. grupa wojskowych z gen. W. Salskim na czele wydała w Tarnowie
J. J. B r u s k i, Petlurowcy..., op. cit., s. 175–176, 192–193, 239–240, 252–256; М. П а в л е н к о,
Діяльність Центрального бюро біженців із України на теренах Польщі (1921–1923 рр.) [w:]
Питання історії України, Чернівці 2000, т. 4, с. 116–122.
J. J. Bruski, Petlurowcy..., op. cit., s. 254–256; Štatni Ustředni Аrchiv v Praze (dalej: SUAP),
Ukrajinske Muzeum v Praze (dalej – UMP), k. 19, № 483 – Повідомлення про становище
еміграції, 1922; Ibidem, k. 19, № 502 – Статут допомогового фонду.
E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej, s. 90–92; Комунікат відділу преси 1921, № 3;
З життя природи 1921–1922; SUAP, UMP, k. 19, № 514; k. 93, № 1239; k. 93, № 1240.
Д. Д о р о ш е н к о, В. Д о р о ш е н к о, Українське літературне життя на еміграції,
«Трибуна України» 1923, № 2/4, с. 33–34; «Економічний збірник» 1922, № 1.
24
zbiór artykułów na tematy wojskowe pt. Do broni. Taką nazwę nadano także
założonemu niebawem wydawnictwu.
W latach 1920–1923 w Tarnowie wydawano ukraińską prasę. Tu kontynuo­
wano druk niektórych dzienników urzędowych URL. Z nowych tytułów jako
pierwszy pojawił się dwutygodnik «Поступ» (Postęp) i gazeta «Народня
справа» (Sprawa Ludowa), które wychodziły w październiku 1920 r. W 1921 r.
ukazywał się «Комунікат відділу преси» (Komunikat Oddziału Prasy) oraz
«Oбіжник Тарнівського українського інформаційного бюро» (Okólnik Tarnowskiego Ukraińskiego Biura Informacyjnego). Oprócz tego ukazywało się
jeszcze czasopismo przyrodnicze «З життя природи» (Z życia przyrody; 1921–
–1922) oraz satyryczno-humorystyczne «Koлючки» (Kolce; 1921, Częstochowa) і «Комарик» (Komarek; 1921) oraz czasopismo «Що чувати в світі» (Co
słychać na świecie).
Po okresie pobytu rządu URL oraz innych instytucji państwowych w Tarnowie, pozostało w tym mieście rządowe archiwum. W 1922 r. część zbiorów
przewieziono do Pragi, pozostała część dokumentów i wydań przez długie lata
pozostawała zapakowana w Tarnowie. Były tam między innymi książki i czasopisma, które wyszły tu w latach 1920–1922. Znaczna część tych zasobów
została na początku lat trzydziestych XX w. przeniesiona do Warszawy, do biblioteki UIN, część trafiła do Salskiego i innych (można przypuszczać, że przez
nich do biblioteki ZG UKC). W 1936 r. zbiory biblioteczne zdeponowane nadal
w Tarnowie spakowane były w sześciu skrzyniach; dalszy ich los nie jest znany10.
Tarnów jednak niedługo zażywał „sławy” najważniejszego ośrodka emigracji ukraińskiej w Polsce. Prowincjonalne miasto nie bardzo się zresztą nadawało
na centrum polityczne emigracji. Urzędy państwowe były nie tylko redukowane, ale też przenoszone, czego miejscowe władze wręcz się domagały. Mimo
to w Tarnowie jednak pozostała znaczna grupa Ukraińców z Naddnieprza11.
Tarnowski oddział UKC od początku lat trzydziestych miał niewielką bibliote-
E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 91. Z wymienionych wydawnictw tylko
„Do broni” kontynuowało działalność, najpierw w Kaliszu, a potem w Warszawie.
I d e m, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 92; I d e m, Ukraińska prasa emigracyjna
wydawana w Tarnowie i Częstochowie [w:] „Krakowskie Studia Małopolskie” 1998, vol. II,
nr 1, s. 277–293.
Centralne Archiwum Wojskowe (dalej: CAW), I.303.4.5468, k. 1 – Wizytacja archiwum rządu
URL w Tarnowie. Tu należy dodać, że w 1922 r. z Tarnowa wywieziono do Pragi zbiory powołanego rok wcześniej Głównego Wojskowo-Historycznego Muzeum – Archiwum.
10
CAW, I.303.4.5468, k. 3–5. Inną część archiwaliów przechowywano w Częstochowie. Dotąd
nie udało się prześledzić dalszych losów archiwum URL.
11
Archiwum Państwowe w Tarnowie (dalej: APT), Zarząd Miasta Tarnowa (dalej: ZMT), sygn.
1 – Posiedzenie Rady Miasta z 30 maja 1921 r.; J. J. B r u s k i, Petlurowcy..., op. cit., s. 257–258;
А. W a r ż e l, Dalsze losy ukraińskiej diaspory w Tarnowie (maszynopis w dyspozycji autora
tego opracowania).
25
kę przechowywaną w prywatnym mieszkaniu. W 1938 r. prenumerował pisma
«Тризуб», «Діло», «Новий час», «Літопис червоної калини»12.
Warszawa. Obecność w Warszawie w okresie międzywojennym ukraińskich
emigracyjnych struktur państwowych, chociaż zredukowanych i działających
niejawnie, szczególnie zaś Rady i Zarządu Głównego Ukraińskiego Komitetu
Centralnego, obecność wielu naukowców, artystów, generalicji, działaczy partyjnych i społecznych, dziennikarzy, studentów oraz stworzonych przez nich
organizacji i towarzystw – wszystko to sprawiło, że stolica Polski była w tym
czasie bezsprzecznie najsilniejszym centrum życia społeczno-kulturalnego
i nau­kowego ukraińskiej emigracji politycznej13.
Wśród wielu organizacji i towarzystw działających w Warszawie były między innymi Ukraińska Studencka Gromada, Związek Ukrainek Emigrantek,
Związek Ukraińskich Inżynierów i Techników, Towarzystwo b. Żołnierzy Armii URL, Towarzystwo im. Symona Petlury, Klub Ukraiński, Ukraiński Chór
Narodowy im. M. Łysenki, Szkoła im. Ł. Ukrainki, Towarzystwo „Ukraińska
Szkoła na Emigracji”, Towarzystwo Prawnicze, Ukraiński Instytut Naukowy,
Ukraińskie Towarzystwo Wojskowo-Historyczne, Grupa Literacka „Sztuka”,
Artystyczna Grupa „Spokój”, Ukraińskie Towarzystwo Zwolenników Ligi
Narodów. Tu miała siedzibę organizacja, która skupiała nie tylko Ukraińców
– Klub „Prometeusz”.
Najstarszą biblioteką emigracji ukraińskiej w Warszawie była biblioteka
Ukraińskiej Studenckiej Gromady, która powstawała od samego początku istnienia USG, tj. od 1921 r. Od 1922 r. mieściła się ona w lokalu Ukraińskiego Komitetu Centralnego (Warszawa, ul. Długa 29, Hotel Polski). Od początku 1925 r.
studenci korzystali przez jakiś czas z pomieszczeń Klubu Ukraińskiego, ale
jesienią 1926 r. USG przeprowadziła się do nowego lokalu UKC przy ul. Podwale 16, m. 15. Gromada korzystała z pomieszczeń UKC 3–4 razy w tygodniu
w godzinach 17–20 i w tym czasie była czynna mieszcząca się tu biblioteka.
Od 1929 r. biblioteka USG mieściła się w Ukraińskim Domu Studenckim przy
ul. Bródnowskiej 1414.
Oprócz książek i czasopism w bibliotece tej gromadzono także rękopisy referatów wygłaszanych przez studentów. Do 1925 r. jedynym źródłem uzupełnień
zbioru byli sami studenci oraz osoby z zewnątrz. Cenny wkład wniósł Ołeksander Salikowski, przekazując niemal cały zbiór redakcji „Trybuny Ukraińskiej”
(Українськa трибунa), której wydawanie przerwano oraz Herasym Draczenko,
CAW, I.303.4.5468, k. 5–6; «Вісти» УЦК 1928, № 26/27, c. 59–60; «Шляхом незалежности»
(dalej – ШН) 1931, № 3, c. 176–177; «Тризуб» 1938, № 25, c. 24.
13
W Warszawie i okolicy mieszkało w okresie międzywojennym około tysiąca ukraińskich emigrantów.
14
«Вісти УЦК» 1925, № 4, с. 30; 1926, № 6, с. 27–28, 33; 1926, № 7, с. 12; 1928, № 20–22,
с. 69–71; «На чужині» (dalej – НЧ) 1924, № 1, с. 32; 1925, № 1 (3), с. 22; «Студентський
голос» (dalej – СГ) 1927, № 2, с. 23–25; 1928, № 3, с. 11; ШН 1930, № 2, с. 177–178.
12
26
który podarował 72 książki. W 1924 r. studencka biblioteka liczyła 775 książek, głównie ukraińskich. Czytelnikami byli studenci, ale ich liczba, jak i liczba
wypożyczeń, nie była zbyt wysoka. Przyczyna – w początkowych latach 40%
zasobów biblioteki stanowiła beletrystyka, a tylko 2% tak potrzebne studentom podręczniki. W ogóle brakowało nowszych ukraińskich wydań i dlatego
kierownicy biblioteki zwracali się niejednokrotnie do ukraińskich wydawnictw
z prośbą o pomoc. Na fundusz biblioteki zbierane były drobne wpłaty. Dopiero
od 1926 r. na ten cel wydzielono niewielkie fundusze; w tym roku biblioteka
miała 822 książki15.
Na użytek członków Gromady prenumerowano kilkanaście tytułów gazet
i czasopism. Były to zarówno wydania emigracyjne, jak i inne, między innymi:
«Діло» (Czyn), «Новий час» (Nowy Czas), «Українська нива» (Niwa Ukraińska), «Нарід» (Lud), «Літературно-науковий вістник» (Zwiastun Literacko-Naukowy), «Студeнтський вістник» (Zwiastun Studencki), «Тризуб», «Наша
бесіда» (Nasza Rozmowa), «Духовний сіяч» (Duchowny Siewca). Niektóre
z wymienionych tu czasopism były na prośbę USG przysyłane bezpłatnie, inne
za połowę ceny. W latach 1926–1927 biblioteką kierował Petro Mehyk, jesienią
1927 r. do pomocy doszli J. Liszczynski oraz I. Popowyczówna16.
Biblioteka studencka zasilana była także własnymi wydawnictwami. W lipcu
1921 r. w Warszawie ukazał się pierwszy i jedyny numer pisma «Студентський
вістник» (Zwiastun Studencki). W czerwcu i lipcu 1922 r. USG wydała na powielaczu dwa numery pisma pn. «Бюлетень» (Biuletyn). W tym też roku Koło
Bibliologów przy USG wydało pismo pod nazwą «Українське книгознавство»
(Bibliologia Ukraińska), a studenci wydziału rolnego – jeden numer pisma
«Українська рілля» (Rola Ukraińska). W latach 1924–1925 pod redakcją
K. Czajkiwskiej ukazywało się pismo «На чужині» (Na Obczyźnie). Po kilkuletniej przerwie wyszedł organ prasowy USG «Студентський голос» (Głos
Studencki) pod redakcją J. Czechowycza (1927–1928)17.
Wydawaniem czasopism studenckich zajmowały się powoływane w tym celu
zespoły. Tak było w przypadku pierwszych numerów czasopisma «На чужині»
– zajmowało się tym Koło Wydawnicze przy USG. W końcu 1924 r. członkowie
НЧ 1924, № 1, с. 29–30; «Вісти УЦК» 1926, № 6, с. 28; СГ 1927, № 1, с. 35–36; 1927, № 2,
с. 25–26, 34–35, 37; «Тризуб» 1926, № 25, с. 28–29. Książki przekazane przez H. Draczenkę
pochodziły zapewne ze zbiorów Ukraińskiej Stanicy Wojskowej w Łańcucie.
16
НЧ 1924, № 1, с. 29–30; «Вісти УЦК» 1926, № 6, с. 28; СГ 1927, № 1, с. 35–36; 1927, № 2,
с. 25–26, 34–35, 37; «Тризуб» 1926, № 25, с. 28–29.
17
E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 173–174, 214–216, 225–226, 230;
15
«Українське книгознавство», Подєбради 1922, № 2. Pismo pod nazwą «Українське
книгознавство» (Bibliologia Ukraińska) zredagował i wydał Łewko Bykowski, w tym
czasie słuchacz Wydziału Filozoficznego Uniwersytetu Warszawskiego, znany później
nie tylko jako redaktor i wydawca, ale też wybitny bibliolog i dziennikarz. Szerzej
o Ł. Bykowskim patrz m. in.: М. Б а р а н, Биковський Лев, Українська журналістика
в іменах, за ред. М. Романюка, вип. 10, Львів 2003, с. 26–30.
27
tego Koła założyli Towarzystwo Wydawnicze im. B. Hrinczenki. Towarzystwo
przejęło wydawanie wymienionego pisma, a Koło przestało istnieć. Jednym
z pierwszych przedsięwzięć było urządzenie kiosku w pomieszczenia Klubu Ukraińskiego w Warszawie. Kiosk brał w komis ukraińskie wydawnictwa
i w ten sposób Warszawa nie była od nich odcięta, a wydawcy poszerzyli krąg
swych odbiorców18.
Swoją własną bibliotekę miała założona w 1929 r. studencka korporacja „Zaporoże”. We wczesnych latach trzydziestych na zakup literatury, przeważnie
historycznej, dotyczącej walk wyzwoleńczych Ukraińców, przeznaczano 15 zł
miesięcznie. Zbiory przyrastały powoli – w 1933 r. biblioteka liczyła ledwie
sześćdziesiąt pozycji. W tym czasie korporacja zgłosiła akces do wydawnictwa
«Червона калина» (Czerwona Kalina) we Lwowie, wnosząc udział 25 zł. Od
tego czasu otrzymywała wydania z tej instytucji. Prenumerowano także czasopisma. W 1937 r. korporanci wydali jeden numer własnego organu pod jednobrzmiącym tytułem „Zaporoże”19.
W drugiej połowie lat dwudziestych XX w. największym księgozbiorem
ukraińskiej emigracji politycznej w Polsce była biblioteka Ukraińskiego Komitetu Centralnego. Została założona w 1926 r. dzięki staraniom sekcji kulturalno-oświatowej tej organizacji. Powstawała ze zbiorów różnych państwowych instytucji, głównie zaś zasobów byłego Ministerstwa Oświaty URL, a także darowizn wydawnictw i osób prywatnych. W styczniu 1927 r. liczyła 1,5 tys. tomów
i do końca dziesięciolecia znacznie się powiększyła. W początkowych latach
trzydziestych z powodu braku środków w czasie kryzysu ekonomicznego przybytki były nieznaczne. W 1937 r. biblioteka Zarządu Głównego UKC liczyła 3,5
tys. tomów, głównie literatury pięknej. Obsługiwała przeważnie mieszkańców
Warszawy i okolic20.
Biblioteka UKC mieściła się zawsze w jej lokalu. W latach 1926–1933 były
to ciasne pomieszczenia przy ul. Podwale 16 (m. 15). W marcu 1933 r. biura
i bibliotekę UKC przeniesiono do obszernego lokalu na ulicy Czerniakowskiej
204 (m. 25). Od początku października 1936 r. siedziba UKC wraz z biblioteką
została przeniesiona na ulicę Wilczą 45 (m. 3). Od 1926 r. w Warszawie działała
księgarnia UKC, założona z pomocą Spółdzielni Ukraińskiej. Mieściła się przy
ul. Chmielnej 121, działała pod kierownictwem Wasyla Krasnopilskiego. Oferowała nowości literackie, w tym literaturę dla dzieci oraz pocztówki, portrety
18
НЧ 1925, № 1 (3), с. 22–23. Do zarządu TW im. B. Hrinczenki weszli: Kateryna Czajkiwska,
Herasym Draczenko, Iwan Łypowecki, Mykoła Liwycki i Jakiw Horszkiwski.
19
«Запорожжа» 1937, № 1; ШН 1931, № 3, с. 191–192; «Тризуб» 1932, № 9, с. 12–13; 1933,
№ 10, с. 26–28; 1937, № 15, с. 29; 1938, № 21, с. 4; E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej...,
op. cit., s. 157.
20
«Вісти УЦК» 1927, № 8/9, с. 30–31; ШН 1930, № 2, с. 133, 137, 141; «Тризуб» 1938, № 21,
с. 4.
28
itp. Została jednak niebawem z przyczyn ekonomicznych zamknięta i dopiero
w 1938 r. wznowiła działalność21.
Zarząd Główny UKC był także wydawcą. W latach 1923–1928 wychodziły
«Вісти Українського Центрального Комітету в Польщі» (Wieści Ukraińskiego Komitetu Centralnego w Polsce). Założycielem i redaktorem pisma był
koryfeusz ukraińskiego dziennikarstwa, a także działacz polityczny i społeczny
– Ołeksander Salikowski. W latach 1929–1931 UKC wydawał rocznik «Шляхом
незалежности» (Szlakiem Niepodległości), а w latach 1934–1939 miesięcznik
«За незалежність» (O państwowość)22.
Niezbędną w pracy naukowej bibliotekę gromadził przez cały okres swej
działalności Ukraiński Instytut Naukowy (Український науковий інститут).
W pierwszym roku liczyła ona około 1000, a w 1932 r. – 1500 tytułów (1957
tomów), przeważnie wydań sowieckich (412). Z ogólnej liczby zakupiono 767
książek, otrzymano jako darowiznę – 652 książki (w tym 183 duplikaty od Bib­
lioteki Publicznej m. Warszawy, zapewne nie bez przychylności Ł. Bykowskiego), 209 nabyto w drodze wymiany. Większość książek była w języku ukraińskim (625), rosyjskim (427), polskim (257), niemieckim (108) i francuskim
(76). Najwięcej z nich dotyczyło nauk społecznych (ekonomia i prawo) – 729
oraz historii i geografii – 258. Biblioteka gromadziła także wydania prasowe.
Intensywne zakupy w następnych latach oraz przede wszystkim wymiana prac
za pośrednictwem Międzynarodowego Biura Wymiany pozwoliła zwiększyć
zasoby do dziewięciu tysięcy na początku 1938 r. i około dziesięciu tysięcy pozycji w 1939 r. Wspomniana wymiana prowadzona była z ukraińskimi (10), polskimi (9) oraz zagranicznymi (35) instytucjami i towarzystwami naukowymi,
w tym Akademiami Nauk. Niezależnie od tego UIN wysyłała swe wydania do
ukraińskich ośrodków, np. bibliotek „Proswity” czy gimnazjów oraz polskich
uniwersytetów. Nadal szczególnie duży odsetek stanowiły książki z dziedziny
ekonomii, w tym była znaczna liczba roczników statystycznych. Biblioteka UIN
stanowiła największy zbiór ukrainistyczny w Warszawie, korzystali z niej wszyscy ci, którzy interesowali się sprawami ukraińskimi i w ogóle sprawami krajów
Europy Wschodniej. Kierownikiem jej był inż. Jewhen Hłowinski23.
Wśród innych w bibliotece były także własne wydania – publikowane przez
Instytut prace stanowiły ważną część dorobku nauki ukraińskiej. Jako pierwsze
zjawiły się w 1930 r. prace z zakresu statystyki i ekonomii. Poszczególne tomy
«Тризуб» 1926, № 25, c. 28; 1938, № 24, с. 12; E. W i s z k a, Emigracja ukraińska w Polsce...,
op. cit., s. 60; A. K o l a ń c z u k, Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina, Przemyśl 2007, s. 120.
Obecnie budynki po parzystej stronie ulicy Podwale nie istnieją.
22
E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 131–133, 152–153, 239–242.
23
CAW, I.303.4.5468, k. 1 – Wizytacja archiwum rządu URL w Tarnowie; ШН 1931, № 3,
с. 193–194; «Звіт Українського наукового інституту» (dalej – Звіт УНІ), c. 17–18; «Праці
УНІ»; «Тризуб» 1932, № 27, c. 24; 1932, № 36, c. 27; 1932, № 41, c. 28; 1932, № 50, c. 25; 1933,
№ 10, c. 26; 1933, № 25, c. 22; 1938, № 21, c. 4; E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej...,
op. cit., s. 159–160. Siedziba UIN mieściła się przy ul. Służewskiej 7.
21
29
prac UIN były numerowane zgodnie z chronologią ich wydania. Rozdzielono je
na serie tematyczne, a zeszyty każdej z nich mają oddzielną numerację. Były to
serie (w nawiasach liczba wydanych zeszytów): ekonomiczna (11), historyczna
(8), filologiczna (7), wspomnień (5), prawnicza (4), filozoficzna, podręczników,
przekładów, statystyczna, pedagogiczna, historii literatury, stosunków polsko-ukraińskich i inne. Każdego roku wychodziło 3–6 prac; w ciągu pierwszego
dziesięciolecia ukazało się 25 zeszytów. Łącznie do wybuchu wojny wydrukowano pięćdziesiąt tomów, a kilkanaście innych było w opracowaniu. Streszczenia niektórych prac były drukowane w różnych językach w postaci oddzielnych
biuletynów. Ponadto Instytut wydał wiele pozycji poza wymienioną serią24.
W bibliotece UIN przechowywano także cenne archiwum Mychajła Drahomanowa, zakupione jesienią 1930 r. W kolekcji tej były m. in. rękopisy oraz
kilka tysięcy listów, których adresatem był Drahomanow. Część materiałów
archiwum przygotowywano do druku, czyniono nawet starania, by stworzyć
serię wydawniczą utworów Drahomanowa oraz literatury i opracowań na jego
temat. Rozpoczęto gromadzenie drahomanowskiej biblioteki. Prócz tego UIN
otrzymał w darze rzeczy osobiste Drahomanowa, które miały stanowić zaczątek muzeum25.
Wydatki na publikację prac Ukraińskiego Instytutu Narodowego pochłaniały
większość jego funduszy. W 1937 r. miesięczny budżet wynosił 7 tys. zł, z czego
najwięcej pieniędzy przeznaczono na wydawnictwa – dzieł T. Szewczenki 2200
zł i innych prac UIN 2000 zł. Na bibliotekę przeznaczono 150 zł26.
Własną bibliotekę gromadziła też założona w 1927 r. Artystyczna Grupa
„Spokój” (Український мистецький гурток «Спокій»; 1927–1939), która
skupiała studentów i absolwentów artystycznych szkół Warszawy. W 1938 r.
liczyła ona sto książek z dziedziny ukraińskiej i światowej sztuki. W 1931 r.
członkowie Grupy wstąpili do powołanej w UIN sekcji artystycznej i można się
domyślać, że skromna biblioteka emigracyjnych artystów została włączona do
zbiorów Instytutu27.
Wśród prywatnych zbiorów na uwagę zasługuje szczególnie bogata biblioteka
Iwana Ohijenki – redaktora i wydawcy czasopism «Рідна мова» (Język Ojczysty; Warszawa 1933–1936, Żółkiew 1936–1939) i «Наша культура» (Nasza
«За незалежність» (dalej – ЗН) 1935, № 6, с. 13; ШН 1931, № 3, с. 193–194; E. W i s z k a,
Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 197–198.
25
«Тризуб» 1930, № 36, с. 29; 1935, № 8, c. 12; 1935, № 11, c. 9. Archiwum Drahomanowa UIN
odkupił od jego córki, wdowy po profesorze I. Szyszmanowie. Opracowaniem zbioru zajmował
się Hlib Łazarewski.
26
CAW, I.303.4.5468, k. 158 – Budżet miesięczny UIN.
27
Н. Х а с е в и ч, Перед XI-ю виставою, «Тризуб» 1938, № 26, с. 14–17; E. W i s z k a, Emigracja ukraińska w Polsce 1920–1939, Toruń 2004, s. 264–268; «Тризуб» 1938, № 21, с. 4; 1938,
№ 49/50, с. 41.
24
30
Kultura; Warszawa – Lwów 1935–1937). Także wielu innych ukraińskich emigrantów zgromadziło pokaźne zbiory książek, m. in. Iwan i Jurij Łypowie28.
Wśród emigracyjnych wydawców prasy i książek figurowały także inne osoby prywatne. Podobną rolę jak Ohijenko spełniał także między innymi Wołodymyr Ostrowski. W latach 1921–1922 firmował on wydanie gazety «Українська
трибуна» (Trybuna Ukraińska), w latach 1926–1928 wydawał w Warszawie
gazetę «Нарід» (Lud). Ponadto wydał on kilka własnych utworów literackich,
które często oferował jako nagrody dla zbiorowych prenumeratorów29.
W listopadzie 1928 r. grupa członków Związku Inżynierów i Techników Ukraińców Emigrantów w Polsce, absolwentów Ukraińskiej Akademii Gospodarczej
w Podiebradach założyła w Warszawie Ukraińskie Towarzystwo Wydawnicze
(UTW). Takie wydawnictwo istniało dotychczas w Podiebradach, ale z powodu wyjazdu większości jego członków do Polski, zaprzestało działalności, a na
emigracji w Polsce odczuwano potrzebę istnienia podobnej instytucji wydawniczej. Wydawnictwo zarejestrowano przy Ukraińskim Komitecie Centralnym.
W składzie jego zarządu byli: inż. Łewko Bykowski – prezes, inż. Petro Sikora
– zastępca oraz inż. Oksen Ilnycki – skarbnik i referent techniczny30.
W planie UTW, oprócz wydawania czasopisma Związku Inżynierów i Techników, założono wydawanie metodą litograficzną literatury fachowej. Pomimo
sprzyjania ze strony instytucji społecznych oraz rękopisów zgłoszonych przez
autorów, wydawnictwo, jak się wydaje, nie rozwinęło szerszej działalności –
w dostępnych materiałach brak jest odpowiedniego potwierdzenia31.
Wśród wydawców należy także wymienić przeniesione w 1934 r. z Kalisza Ukraińskie Towarzystwo Wojskowo-Historyczne (Українськe воєнно-історичнe товариствo) – wydawcę rocznika «За державність» (O państwowość; Kalisz 1929–1934, Warszawa 1935–1938) oraz „Do broni” (До зброї),
które najpierw w Kaliszu, a potem w Warszawie wydawało pismo wojskowo-naukowe «Табор» (Kalisz 1923–1924, Warszawa 1927–1939).
W 1933 r. grupa literatów skupionych wokół Jewhena Małaniuka i Jurija Łypy
utworzyła wydawnictwo «Варяг» (Wareg), które wydawało kwartalnik literacki „My” (Warszawa 1933–1937, Lwów 1937–1939). Na jego łamach drukowano
utwory Natalii Liwyckiej-Chołodnej, Swiatosława Hordynskiego, Borysa Olchiwskiego, Andrija Kryżaniwskiego, Jurija Łypy, Jewhena Małaniuka, Mykoły
Chwylowego, Mykoły Zerowa, Jurija Kosacza, B. I. Antonycza i wielu innych.
Charakterystyczną cechą pisma były reprodukcje drzeworytów Nila Chasewy E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 183–185, 206–208.
E. W i s z k a, Ukraińska prasa emigracyjna wydawana w Warszawie w latach 1920–1924,
WZU, pod red. S. Kozaka, z. 6–7, Warszawa 1998, s. 268.
30
«Тризуб» 1928, № 50, с. 43–44. Pierwszym krokiem przyszłego wydawnictwa było wydanie w 1928 r. «Бюлетеня» (Biuletynu), a następnie «Вістей спілки інженерів та техніків
українців емігрантів у Польщі» (szerzej o tym patrz: E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 118, 130).
31
«Тризуб» 1928, № 50, с. 43–44.
28
29
31
cza i Petra Chołodnego. W 1937 r. rozpoczęło wydawanie serii pn. «Бібліотечка
українського державника» (Biblioteczka Państwowca Ukraińskiego)32.
Kalisz. W Kaliszu i jego najbliższej okolicy po likwidacji miejscowych
obozów internowania skupiło się ponad 1,5 tysiąca ukraińskich uchodźców33.
Było to, po Warszawie, drugie w Polsce centrum życia społeczno-kulturalnego
ukraińskiej emigracji politycznej. Istniały tu trzy oddziały Ukraińskiego Komitetu Centralnego, działały dwie emigracyjne organizacje charytatywne, towarzystwo naukowe. W Kaliszu istniała ponadto Stanica Ukraińska – jedyna
tego rodzaju placówka opiekuńcza w Polsce, w której były szkoły, chóry, teatr,
wydawano prasę, miały swą siedzibę najpoważniejsze organizacje kombatanckie – Związek Ukraińskich Inwalidów Wojennych i Towarzystwo Żołnierzy
b. Armii URL34.
Biblioteka Stanicy Ukraińskiej powstała w 1924 r. ze zbiorów obozowych.
W pierwszym roku została ona staraniem ówczesnego referenta kulturalno-oświatowego gen. H. Bazylskiego uporządkowana. Liczyła wtedy pięćset
książek, przeważnie klasyki ukraińskiej. Biblioteka była stale uzupełniana,
przy czym czytelnicy mogli wpisywać do specjalnego zeszytu swoje życzenia
w tym zakresie. Oprócz tego bibliotekarz prenumerował szereg wydań periodycznych – czasopism i gazet: «Діло» (Czyn), «Свобода» (Wolność), «За
свободу» (O Wolność), «Світ» (Świat), «Наш світ» (Nasz Świat), «Новий час»
(Nowy Czas), «Український голос» (Głos Ukraiński), „Rzeczpospolita”, „Goniec Kaliski”, „Bellona”, „Światowid”, „L’illustration”35.
Placówką kierował bibliotekarz, który za swą pracę otrzymywał 15 zł miesięcznie. Do obsługi pomieszczenia przydzielono mu pomocnika, któremu
wypłacano 5 zł miesięcznie. Korzystanie z biblioteki było bezpłatne, książki
wypożyczano dwa razy w tygodniu: w środy (godz. 15–19) i soboty (15–17).
Czytelnia czasopism była otwarta codziennie od godziny 9 do 2236.
W końcu lat trzydziestych biblioteka Stanicy była jedną z większych –
w 1938 r. liczyła 1550 książek i czasopism, wśród których były cenne wydania, jak np. Атлас України й сумежних країв (Atlas Ukrainy i Krajów Sąsiedzkich). W tym czasie biblioteka, oprócz zakupów książek, prenumerowała
dziesięć tytułów prasowych, m. in. «Табор», «Діло», «Новий час», „Kurjer
«Mи» 1936, кн. V; «Тризуб» 1937, № 47, с. 26; O. W e r e t i u k, Życie literackie emigracji petlurowskiej w Polsce międzywojennej [w:] Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze (dalej:
WZU), pod red. S. Kozaka, Warszawa 1996, z. 3, s. 282–295; E. W i s z k a, Prasa emigracji
ukraińskiej..., op. cit., s. 94, 170–171. W 1937 r. wydawnictwo «Варяг» przeniosło się do Lwowa.
33
Российский государственный военный архив (dalej: РГВА), Центр хранения документальных коллекций (dalej: ЦХИДК), ф. 270, оп. 1, д. 65, л. 184.
34
E. W i s z k a, Emigracja ukraińska w Polsce..., op. cit., s. 287–370.
35
«Вісти УЦК» 1925, № 4, с. 28–29.
36
Ibidem.
32
32
Poranny”, „Ekspres Kaliski”, dla dzieci «Дзвіночок» (Dzwoneczek). Oprócz
tego otrzymywała jeszcze kilka wydań bezpłatnie (były to m. in. «Свободa»
ze Lwowa i «Свободa» z Użhorodu, „Biuletyn Polsko-Ukraiński”). Biblioteka
znajdowała się pod nadzorem zarządu Stanicy, a w drugiej połowie lat trzydziestych – zarządcy płk. I. Łytwynenki. W tym czasie bibliotekarzem był Matwij
Chomenuszko37.
Po likwidacji kaliskiego obozu w sierpniu 1924 r. przestali działać obozowi
wydawcy dywizyjni. W czasie późniejszym, już w warunkach emigracji cywilnej, wydawaniem, głównie czasopism, zajmowały się niektóre organizacje
i towarzystwa. Ukraińskie Towarzystwo Wojskowo-Historyczne wydawało
rocznik «За державність» (O Państwowość; Kalisz 1929–1935, potem Warszawa 1935–1938), a Związek Inwalidów Ukraińskich – pismo pt. «Український
інвалід» (Inwalida Ukraiński; Kalisz 1925–1931). Ukraińskie Towarzystwo Pomocy Emigrantom było właścicielem Wydawnictwa «Чорномор» (Czornomor)
oraz drukarni mieszczącej się w Domu Emigranta przy ul. Górnej 2. Towarzystwo Żołnierzy b. Armii URL, wydawca biuletynu, miało w Stanicy swoją bibliotekę ze zbiorem głównie wydań wojskowych oraz czytelnię, w której
systematycznie organizowano naukowe i popularne odczyty, kursy oświatowe
i wieczorki literackie38.
Lwów. Oprócz Warszawy i Kalisza jeszcze tylko we Lwowie emigranci dysponowali względnie dużym księgozbiorem. Była to biblioteka Towarzystwa Pomocy Emigrantom z Ukrainy (Товариствo допомоги емігрантам з України
у Львові; 1921–1939). W Towarzystwie była jednak skupiona nie tylko emigracja ukraińska przebywająca w rejonie lwowskim, ale też znaczna liczba
Ukraińców galicyjskich. Biblioteka Towarzystwa liczyła 1155 książek i była
to jedyna taka placówka na ukraińskich ziemiach etnograficznych. Założyła ją
w 1921 r. lekarka pani Mazepa. Lokal z biblioteką Towarzystwa mieścił się przy
ul. Ruskiej 3. Towarzystwo Pomocy wydawało kalendarz-almanach «Дніпро»
(Dniepr; ukazywał się aż do wybuchu II wojny światowej), ze sprzedaży którego dochód przeznaczony był na cele dobroczynne39.
«Тризуб» 1938, № 21, с. 4.
«Вісти УЦК» 1925, № 4, с. 17; «Тризуб» 1932, № 11, с. 24; 1933, № 28/29, с. 37; E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 119–120; E. W i s z k a, Prasa obozowa żołnierzy
Armii URL internowanych w Kaliszu i Szczypiornie w latach 1920–1924 [w:] „Rocznik Kaliski”,
t. XXVI, Kalisz 1996/1997, s. 153–155; Z. K a r p u s, Stanica ukraińska w Kaliszu. Centrum
ukraińskiego życia społeczno-wojskowego na emigracji w Polsce w latach 1924–1939 [w:] Na
przełomie stuleci. Naród – Kościół – Państwo w XIX i XX wieku, Lublin 1997, s. 217. Potrzeby
stanicznych wydawców zaspokajała drukarnia 3. Dywizji Żelaznej.
39
CAW, I.303.4.5662, k. 56–57; ЦДІА, ф. 804, оп. 1, спр. 6, арк. 1–3; Ю. М а г а л е в с ь к и й,
10 літ Українського товариства допомоги, Дніпро 1932, с. 118, 121; «Бюлетень управи
товариства допомоги емігрантам з України та їх родинам у Каліші» (dalej: Бюлетень
управи) 1925, № IX, c. 6; E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej..., op. cit., s. 140–141.
37
38
33
Oprócz Lwowa emigranci, którzy mieszkali na ukraińskich ziemiach etnograficznych nie zakładali własnych bibliotek. Nie było ich w takich skupiskach
jak Przemyśl, Łuck, Kowel, Tarnopol, Stanisławów, Ostróg. Korzystali oni
z księgozbiorów miejscowych ukraińskich organizacji. W Przemyślu na przykład była to biblioteka Domu Ludowego i szkół ukraińskich. Nawet w Krakowie
tamtejszy oddział UKC nie założył własnej biblioteki – istniały tu dość żywotne
organizacje Ukraińców galicyjskich, które prowadziły własne takie placówki.
Jedynie studenci z Naddnieprza mieli w Krakowie niewielką biblioteczkę, która
liczyła ledwie dziewięćdziesiąt książek40.
Inne ośrodki emigracyjne. W gorszym położeniu były średnie i małe skupiska emigrantów z innych niż ukraińskie ziemie etnograficzne terenów Polski.
Książki i czasopisma w ojczystym języku były tam przez nich bardzo pożądane. Z materialnych względów jednak tylko niektórym udało się zebrać trochę książek, a ich biblioteki liczyły ledwie 100–300 pozycji. W tych sprawach
z pomocą, też przecież ograniczoną, spieszyła sekcja kulturalno-oświatowa
UKC – przekazywała książki i czasopisma dla lokalnych oddziałów, a dla małych ośrodków zorganizowała dwadzieścia ruchomych bibliotek kompletowanych przez Towarzystwo „Proswita”. Wydawcy prasy często dostarczali ją bezpłatnie lub za połowę ceny41. Działalność lokalnych oddziałów w tej dziedzinie
zilustrujemy kilkoma przykładami.
Aleksandrów Kujawski (woj. pomorskie). Od pierwszych lat istnienia (połowa lat dwudziestych) oddział miał bibliotekę z czytelnią wzorowo prowadzoną przez fryzjera Skybę. W 1933 r. do Aleksandrowa sprowadzono ruchomą
bibliotekę Towarzystwa „Proswita” ze Lwowa. W 1935 r. aleksandrowska biblioteka miała 250, a w 1938 – trzysta tomów. W 1938 r. bibliotekę prowadził
F. Menaluk. W tym czasie prenumerowano 5–6 tytułów prasy ukraińskiej – «За
державність», «За незалежність», «Тризуб», «Табор», «Гуртуймося» (Łączmy się) oraz „Biuletyn Polsko-Ukraiński”42.
Hajnówka (woj. białostockie). W sprawozdaniu z działalności oddziału za
1930 r. mówi się, że „ma on «Chatę Kozaka», a w niej dosyć solidną bibliotekę-czytelnię, dla której prenumeruje 5 czasopism i 3 dzienniki oraz gdzie zbierają
się w wolne od pracy godziny członkowie kolonii...”. Urządzenie własnego lokalu – „Chaty Kozaka” pozwoliło także zorganizować naukę dla analfabetów
РГВА, ЦХИДК, ф. 270, оп. 1, д. 30, л. 404; НЧ 1925, № 1; «Тризуб» 1926, № 25, с. 28–29;
«Вісти УЦК» 1927, № 10, с. 40; 1928, № 1/4, с. 4.
41
«Вісти УЦК» 1927, № 8/9, с. 30–31; ШН 1930, № 2, с. 133, 137, 141; «Тризуб» 1938, № 21,
с. 4. Ruchome biblioteki nosiły imię O. Salikowskiego.
42
ШН 1931, № 3, с. 175; «Тризуб» 1933, № 32, с. 26; ЗН 1936, № 17, с. 14; Relacja córki
S. Czornego – Anny. Według niepotwierdzonych danych biblioteka mieściła się przez jakiś czas
przy ul. Słowackiego 12. Dotąd nie udało się ustalić, co stało się z księgozbiorem oddziału po
wojnie.
40
34
i półanalfabetów, wykłady z historii i geografii Ukrainy, historii literatury ukraińskiej43.
Iwacewicze (woj. brzeskie). Biblioteka oddziału w Iwacewiczach powstała
w 1930 r. W 1931 r. zarząd oddziału wynajął odpowiedni lokal, który nazwano: Biblioteka-czytelnia „Chata Kozaka”. Zaczątkiem biblioteki były książki
nadesłane przez ZG Ukraińskiego Komitetu Centralnego. Uzupełniano je darowiznami członków oraz zakupami za własne pieniądze – kilka dziesiątków
zamówiono w księgarni Towarzystwa Naukowego im. Szewczenki we Lwowie
na spłaty ratalne. Ponieważ fundusz biblioteki nie był zbyt wysoki – w 1932 r.
zarząd oddziału w Iwacewiczach zwrócił się o pomoc do rodaków, o nadsyłanie
książek. W 1933 r. biblioteka iwacewiczowskiego oddziału liczyła około dwustu, w 1935 r. – 225, a w 1938 r. – 250 tomów. To także niebawem okazało się
niewystarczające – wszystko zostało przeczytane. Dla czytelni prenumerowano
kilka gazet i czasopism: «Наш прапор» (Nasz Sztandar), «Українська нива»,
«Тризуб», «Рідна мова», «Світ дитини» (Świat Dziecka). Bezpłatnie nadchodził też z Pragi kwartalnik «Гуртуймося»44.
Mimo niewielkiej stosunkowo odległości od biblioteki stanicznej własne
księgozbiory miały oddziały UKC w Kaliszu (mieście), Szczypiornie i Skalmierzycach. Były niewielkie – liczyły ledwie 100–200 książek. Biblioteka oddziału
kaliskiego istniała co najmniej od 1927 r., ale w końcu lat dwudziestych, kiedy
przerwał on swą działalność, księgozbiór został rozproszony. W styczniu 1932 r.
na zebraniu odnowionego oddziału zgłoszony został projekt zbiórki książek dla
biblioteki oddziału... W ciągu pięciu–sześciu lat, z uwagi na brak środków zakupiono ich niewiele – 1938 r. biblioteka liczyła ledwie 150 książek i broszur.
Oddział prenumerował pięć czasopism – «Тризуб», «За незалежність», «За
державність», dla dzieci «Дзвіночок» і «Малі друзі» (Mali Przyjaciele) oraz
otrzymywał bezpłatnie «Новий час», «Вільне козацтво» (Wolne Kozactwo)
і „Biuletyn Polsko-Ukraiński”45.
Biblioteka oddziału UKC w Szczypiornie (dzisiaj w granicach Kalisza) została założona w 1926 r. Zgromadzono w niej około dwustu książek i czasopism.
W 1927 r. biblioteka liczyła 173 książki, przeważnie literatury rosyjskiej.
W 1928 r. była ona uzupełniona dość znaczną liczbą nowych książek. Przy bibliotece działała czytelnia, a w niej były liczne gazety i czasopisma. Kolonia
43
«Вісти УЦК» 1928, № 23/25, с. 57; 1928, № 29/32, с. 50–51; ШН 1931, № 3, с. 179–180;
«Тризуб» 1933, № 28/29, с. 33–34; R. W y s o c k i, Ukraińscy emigranci polityczni w Hajnówce,
«Над Бугом і Нарвою» 1995. Ukraińskie pismo Podlasia, V–VI, s. 20. Na podstawie pośrednich
danych można domniemywać, że lokal na „Chatę Kozaka” został wynajęty.
44
CAW, SAU, I.380.2.127 – Zaproszenie oddziału UKC w Iwacewiczach dla W. Salskiego
z 29 VII 1931; ШН 1931, с. 179–180; 1931, № 3, с. 173; «Тризуб» 1931, № 10, с. 25; 1931,
№ 42, с. 29–30; 1932, № 10, с. 23–24; М. В ’ ю н, Звіт про життя українських еміграційних
осередків на Поліссю (CAW, SAU, I.380.2.115 – Івацевичі). „Chata Kozaka” miała dwa pokoje,
znajdowała się przy ul. Dworcowej 18.
45
«Вісти УЦК» 1927, № 14/17, с. 109; «Тризуб» 1932, № 10, с. 24; 1938, № 21, с. 5.
35
korzystała także z ruchomej biblioteki Towarzystwa «Просвіта» (Oświata) ze
Lwowa46.
Biblioteka i czytelnia skalmierzyckiego oddziału UKC w 1927 r. mieściła
się w Klubie Emigranta. Liczyła około setki książek zebranych wśród emigrantów. Oddział korzystał także z biblioteki wędrownej lwowskiego Towarzystwa
«Просвіта» – partia książek pozostawała w Skalmierzycach przez trzy miesiące. Do dyspozycji emigrantów zaprenumerowano szereg gazet i czasopism
– «Тризуб», «Вісти УЦК» (Wieści UKC), «Літературно-науковий вістник»
(Zwiastun Literacko-Naukowy), «Діло», «Українська громада», «Дзвін»
(Dzwon), „Ekspres Poranny” i inne47.
*
Co stało się ze zbiorami bibliotek i archiwów zgromadzonych przez ukraińską emigrację polityczną w okresie międzywojennym w Polsce? Znaczna część
uległa zniszczeniu podczas działań wojennych (szczególnie w Warszawie) i tuż
po wojnie, część została rozkradziona, jeszcze inna, podobnie jak ich twórcy
– rozproszona. Tylko zbiory archiwalne ze Stanicy Ukraińskiej zostały ewakuowane do Lwowa. Stało się tak tylko dlatego, że wiosną 1939 r. Stanica została zlikwidowana. Decyzję o przeniesieniu zbiorów podjął przewodniczący
Rady UKC gen. Wołodymyr Salski. Trafiły one do pomieszczeń zaoferowanych
przez metropolitę Andreja Szeptyckiego. Do połowy lipca do Lwowa przekazano dziewiętnaście skrzyń, głównie dokumentów. Przewożenie trwało jeszcze
w sierpniu tego roku, ich rozlokowaniem zajmował się prof. Iwan Szendryk.
Dokładnych danych o tym, czy udało się ewakuować także zbiory kaliskich
bibliotek dotąd nie ustalono48.
W Warszawie, już w czasie powstania w sierpniu 1944 r. zbiory biblioteczne osób prywatnych i niektórych instytucji z terenów szczególnie narażonych
na bombardowania były deponowane w Bibliotece Publicznej. Działo się to za
zgodą dyrektora Ł. Bykowskiego. Trafiły tu m. in. zbiory Iwana Ohijenki, Iwana
i Jurija Łypów, książki Tymisza Ołesijuka, archiwum wojskowe URL i Ukra Центральний державний історичний архів у Львові (dalej: ЦДІА), ф. 516, оп. 1, спр. 31
– Протокол № 4; «Вісти УЦК» 1927, № 11/13, с. 52–53; 1927, № 14/17, с. 109. Książki literatury
rosyjskiej pochodziły zapewne ze zbiorów rosyjskich bibliotek Kalisza z okresu przedwojennego.
47
М. С - и, Лист з Польщі, «Тризуб» 1927, № 5, с. 23–25; 1930, № 12, с. 23–24; «Вісти УЦК»
1927, № 10, с. 16–19; 1927, № 14/17, с. 109, 148–150. Klub Emigranta mieścił się przy ul. Kalis­
kiej.
48
CAW, SAU, I.380.2.304 – materiały nienumerowane z 1939 r. dotyczące Stanicy w Kaliszu.
Dokumenty, których nie udało się wywieźć to zapewne te, które znajdują się w zbiorach Centralnego Archiwum Wojskowego (CAW, SAU 1918–1939). Wywiezione znajdują się natomiast
w większości w archiwach Lwowa. Autorowi tego tekstu udało się odnaleźć tylko jedną pozycję
z biblioteki toruńskiego oddziału UKC. Według niepotwierdzonych danych tuż po wojnie właściciel lokalu, u którego oddział wynajmował na świetlicę i bibliotekę, wykorzystał książki do
ogrzewania mieszkania. Uratowały się tylko nieliczne egzemplarze, które potem zarekwirowała
komunistyczna władza.
46
36
ińskiego Towarzystwa Wojskowo-Historycznego. Zbiory tego Towarzystwa
oraz kilka worków ksiąg metropolity Iłariona udało się w połowie października 1944 r. wywieźć ze zrujnowanego miasta w transporcie zorganizowanym
przez M. Sadowskiego dla rodziny Bykowskich, która zmuszona była wyjechać
z Warszawy.
Podsumowując powyższe można stwierdzić, że
• w większości ośrodków ukraińskiej emigracji politycznej powstały biblioteki i czytelnie,
• tylko w największych skupiskach, w Warszawie,Kaliszu i we Lwowie, emigracja ukraińska zdołała zgromadzić znaczne zbiory biblioteczne, założyć
wydawnictwa,
• małe ośrodki emigracyjne z powodu braku funduszy zdołały zgromadzić
jedynie niewielkie zbiory (często darowując własne książki), liczące 100–
–300 pozycji,
• pomoc dla małych ośrodków nadchodziła ze strony ZG UKC, niektórych
wydawnictw oraz Towarzystwa „Proswita” w postaci ruchomych bibliotek,
• skupiska emigrantów przebywających na etnograficznych ziemiach ukraińskich nie tworzyły (poza Lwowem) własnych księgozbiorów,
• w czasieII wojny światowej i tuż po niej większość zbiorów została zniszczona lub rozproszona.
37
Paulina Waszkiewicz-Lewandowska
Warszawskie przyjaźnie Jewhena Małaniuka
Zatrzymywaliśmy się w tych samych miejscach
i słuchaliśmy uważnie głosów,
które z głębi wieków dają się tam słyszeć
z listu J. Stempowskiego do J. Małaniuka
P
ocząwszy od 1921 r. Jewhen Małaniuk staje się aktywną postacią zarówno ukraińskiej emigracji, jak i polskiego życia kulturalnego. Ukraina, jej
historia, krajobraz i dziedzictwo kulturowe są platformą porozumienia z polskimi twórcami, niejednokrotnie bezpośrednio związanymi z tą przestrzenią.
W latach 1922–1923 eseista jest jednym z redaktorów czasopisma «Веселка».
Utrzymuje także kontakty z redakcją „Skamandra”. Przyjaźni się z Iwaszkiewiczem, jak pisze N. Łysenko:
Є. Маланюк був очікуваним гостем у домі Івашкевичів. Гадаємо, що зустрічаючись,
не відмовляли собі в променаді, «відчиняючи брами» минулих літ, дискутували на
мистецькі теми, дарували один одному книжки. Серед величезної бібліотеки автора Слави і хвали подибуємо збірку Є. Маланюка Гербарій (Гамбург 1926), адресовану
«моєму першому критикові і любому землякові Івашкевичу».
Od początku lat dwudziestych datuje się jego znajomość z Julianem Tuwimem – na tytułowej stronie czasopisma «Веселка» z 1922 r., nr 6–7–8 (żowteń
– łystopad – hrudeń) widnieje następująca dedykacja „Poetowi Julianowi Tuwimu od ukraińskich collegów. Anno Domini 1923. Luty. Kalisz. Na emigracji
Eugeniusz Małaniuk”. Z nim także – w liście z 14 marca 1936 r. – dyskutuje
o swoich ideowych wyborach: nie trzeba być poetą (= instrumentem milimetryczno-mikrometrycznej czujności), ażeby stwierdzić, że obecnie:
Prawaja, lewaja – g d i e [wyr. – J. M.] starana??! To – co do Twego „polezrenia” (nie plątać
z českim „sleviti”) i mojej – rzekomo – „prawicowości”
i dalej wyraźnie podkreśla: Moja „faszystowskość” polega jedynie (ale to jedynie!) na mojej – dyplomatycznie mówiąc – niechęci do wszelkiej Rosji. Pisarz przypomina Tuwimowi o brutalnej sowietyzacji Ukrainy, o rozstrzeliwaniu
Więcej zob.: E. W i s z k a, Prasa emigracji ukraińskiej w Polsce 1920–1939, Toruń 2001.
Ярослав Івашкевич та їхнє оточення [w:] Ярослав Івашкевич і Україна. Київські
полоністичні студії. Збірник наукових праць. Pед. Р. Радишевський, Київ 2001, с. 338–339.
List znajduje się w Muzeum Adama Mickiewicza w Warszawie, dział rękopisów sygn. inw.
3075.
38
ukraińskiej inteligencji w latach trzydziestych. Problem bolszewizmu będzie
często powracał w eseistyce Małaniuka.
Od początku lat dwudziestych także datuje się jego znajomość z Wierzyńskim. W 1923 r. zostaje wydany w Kaliszu zbiorek poezji J. Małaniuka, M. Selehija i M. Osyka – Ozymyna. Także podczas nauki w Podiebradach (1923–1928)
eseista interesuje się życiem kulturalnym Warszawy. Jak pisze we wspomnianym już artykule N. Łysenko: w liście do N. Liwyćkiej-Chołodnej zapytuje:
Чи були вже у Podhorskiego-Okołówa? Налагодьте контакт як слід, і привезіть побільше літератури, а головне: „Skamander ” – побільше номерів цього журналу, „Godzina
poezji” A. Słonimskiego, i „Dziennik literacki”... Передайте гарячий привіт моїм любим
товаришам поетам варшавським всім через Леонарда....
Warszawski okres Małaniuka, który trwa od 1929 do 1944 r. to także działalność w środowisku ukraińskich emigrantów. Na ten czas przypada wydanie jego
czterech zbiorów poezji: Земля й залізо (Paryż 1930), Земна мадонна (Lwów
1934), Перстень Полікрата (Lwów 1939), Вибрані поезії (Lwów – Kraków
1943). W 1936 r. Jastrzębiec-Kozłowski wydaje tom przekładów utworów poety w Bibliotece „Zet” pod tytułem Hellada stepowa. Swoją obecność w życiu
literackim Polski międzywojennej zaznacza ukraiński pisarz poprzez współpracę z licznymi czasopismami. Artykuły poświęcone ukraińskiej literaturze,
duchowości, kulturze Europy Wschodniej i literaturze rosyjskiej oraz przekłady
wierszy są drukowane przez: „Wiadomości Literackie”, „Myśl Polską”, „Ateneum”, „Zet”, „Marchołta”, „Wschód”, „Biuletyn Polsko-Ukraiński”, „Przegląd
Współczesny”, „Pamiętnik Warszawski”, „Kamenę”, „Pion”, „Rodzinę Polską”,
„Tygodnik Ilustrowany”.
Serdeczna przyjaźń łączy pisarza z rodziną Stempowskich – ze Stanisławem
Stempowskim i jego synem Jerzym. Ukrainofilizm przejmuje Jerzy od ojca
– Stanisława Stempowskiego, rzecznika polsko-ukraińskiego pojednania, na
rzecz którego pracował jako polityk i działacz społeczny. Na charakter przyjaźni obu pisarzy mają niewątpliwie wpływ zarówno określone doświadczenie
Ukrainy, jak i światopogląd Jerzego Stempowskiego. Bowiem pierwsze lata
dzieciństwa spędza on na Ukrainie, nad południowym Dniestrem, następnie
w Szebutyńcach oraz po krótkim pobycie w Warszawie, rodzina Stempowskich
udaje się w 1906 r. do Winikowiec na Podolu.
Ярослав Івашкевич та їхнє оточення, op. cit.
Zob. szerzej o działalności J. Łypy, J. Małaniuka, N. Liwyćkiej-Chołodnej i innych oraz
o ukraińskich organizacjach i ośrodkach oświatowych w Warszawie w latach 20–30. – artykuł N. Ł y s e n k o, Ретроспектива в минуле: українська еміграція у Варшаві (кінець 20
– початок 30 років ХХ століття) [w:] Українська еміграція в історії та літературі.
Матеріали міжнародної наукової конференції (18–20 вересня 1996 року), Тернопіль 1996
oraz E. W i s z k a, Emigracja ukraińska w Polsce 1920–1939, Toruń 2004.
Zob. szerzej: A. St. K o w a l c z y k, Stempowscy, czyli ukrainofilizm dziedziczny [w:] Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze, red. S. Kozak, t. 8–9, Warszawa 1999.
J. S t e m p o w s k i, Od Berdyczowa do Rzymu, Paryż 1971, s. 7.
39
Hostowiec dobrze pamięta dom swojego dziadka Huberta, o którym, nie bez
sentymentu, wspomina w jednym z ważniejszych esejów poświęconych Ukrainie – W dolinie Dniestru, gdzie: w wielkich kufrach chowano garderobę osobistą przodków: suknie jedwabne w drobne kwiaty i barwne fraki z początku
ubiegłego stulecia. W 1909 r. ojciec zabiera Jerzego w podróż po Międzymorzu. Obserwacje wówczas poczynione, opisywane po latach z perspektywy pielgrzyma, posłużą Stempowskiemu do zdiagnozowania kulturowej i politycznej
sytuacji w Europie. Najobszerniejszym ich wyrazem jest Esej berdyczowski.
W latach 1910–1926 podróżuje Stempowski po Europie Zachodniej. Na Wołyń, Podole i Pokucie kilkakrotnie powraca w latach trzydziestych. Wrażenia
i relacje z ówczesnych podróży można odnaleźć w listach do A. Zielińskiego,
S. Stempowskiego i innych. Obserwacje poczynione podczas pobytu w 1933 lub
1934 we Włodzimierzu, 1936 pod Trembowlą, 1938 w Krzemieńcu, 1939 w Uściługu czy w 1940 w Użhorodzie posłużą Stempowskiemu do zdiagnozowania
społecznej, politycznej i kulturowej sytuacji na Kresach Wschodnich.
Stempowski rozważa procesy, które w istotny sposób zmieniają oblicze kulturowe tego obszaru Europy. Negatywnie ocenia polską politykę administracyjną
wobec mniejszości (przymusowe przechodzenie na katolicyzm, dyskryminacja
gospodarcza ludności ukraińskiej). Z właściwą sobie ironią piętnuje brak wykształcenia polskich urzędników oraz izolowanie się Polaków na Kresach. Polacy nie umieją już dostrzec specyfiki kulturowej Wołynia i nie mają „narzędzi”,
by uczestniczyć w dialogu kultur. Kultura wsi polskiej, wobec kształtowania
się nowoczesnej kultury wsi ukraińskiej, traci według Stempowskiego swoją
atrakcyjność:
W 1936 r. oglądałem z Piotrem Borkowskim pod Trembowlą stare, katolickie wsie polskie,
których mieszkańcy od pewnego czasu zaczęli w domu mówić po ukraińsku. Zjawisko to nie
jest nowe. [...] Inteligencja ukraińska pozostawała na wsi i życie wewnętrzne wsi ukraińskiej
stało się bardziej bogate i pociągające od życia wsi polskiej. Mieszkając na wsi, sam mówiłem więcej po ukraińsku niż po polsku, po prostu dlatego, że rozmowy w tym języku były
bardziej interesujące10.
W latach trzydziestych Hostowiec podróżuje także na Huculszczyznę z zamiarem badania starych osad rolniczych. Huculszczyzna, Karpaty Wschodnie
– a szczególnie Czarnohora – staną się dla niego niezwykle cennym obszarem
kulturowym.
Stempowski ma wielu przyjaciół Ukraińców. Utrzymuje kontakty z ukraińską emigracją. Małaniuka – jak wspomina, poznaje w Warszawie jako młodego
oficera wojsk ukraińskich. Urodzony w 1897 r. Małaniuk – pisze Stempowski
– był synem Chersońszczyzny, najbardziej południowej części Ukrainy. Leżący
J. S t e m p o w s k i, W dolinie Dniestru. Listy o Ukrainie, Warszawa, s. 26.
Szerzej zob.: A. St. K o w a l c z y k, Nieśpieszny przechodzień i paradoksy, rozdz. Moja ojczyzna jest dniestrowym jarem, stepem porosłym burzanem, Wrocław 1997.
10
J. S t e m p o w s k i, W dolinie Dniestru..., op. cit., s. 122.
40
na brzegu Morza Czarnego, kraj ten jest podobnie jak Krym pełen wspomnień
greckich, zachowanych w nazwach miejscowości, jak Nikopol i Melitopol. [...]
Jego zainteresowanie przeszłością – prócz wspólnego pochodzenia z okolic,
gdzie sady owocowe nazywano z persko-turecka basztanami – były pierwszym
ogniwem łączącej nas potem przyjaźni11.
Po II wojnie światowej Stempowski i Małaniuk, będąc na emigracji, spotykają się na łamach „Kultury” i utrzymują kontakt listowy. Tym, co zbliża ich
do siebie, jest zafascynowanie historią, literaturą oraz przeżycia związane
z Ukrainą, znajomość historii i tradycji tego obszaru Europy, czyli umiłowanie
ich ukraińskich ojczyzn.
W swoich listach do ukraińskiego pisarza (z maja 1950, z 1952, z czerwca i lipca 1957) Stempowski pisze o sprawach mu bliskich. Wiążą się one ze
wspom­nieniami utraconej ojczyzny, z życiem i pracą zarobkową na emigracji,
ze współpracą z paryską „Kulturą”, z podróżami, z kontaktami towarzyskimi,
z bieżącym życiem. Listy „mówią” o egzystencji, o jej złożonym charakterze.
Sprzyja temu, obecna w trzech listach, poetyka aluzji i niedopowiedzenia12.
W listach, w których tematyka ukraińska wysuwa się na plan pierwszy lub stanowi jeden z głównych wątków (listy z maja 1950, 1952, z czerwca 1957) wyraźnie ujawnia się dbałość o wizerunek „ty” epistolarnego13. Uobecnianie odbiorcy
następuje przez manifestowanie wspólnoty przeżyć. Tematem integrującym staje się doświadczenie Ukrainy, począwszy od wspólnego obszaru pochodzenia,
poprzez próbę samookreślenia się wobec rzeczywistości komunistycznej w Polsce i na Ukrainie, do odnalezienia dogodnej formy egzystencji na emigracji.
Listy Stempowskiego przybierają raczej formę medytacji intelektualisty
o czasie historycznym i o sobie14, rzadziej intymnego wyznania. Żywo jest
w nich obecny także epizod autobiograficzny. Spośród ról nadawcy dominującą
staje się rola przyjaciela. Na uwagę zasługuje także szczerość relacji między
pisarzami, Stempowski pisze:
Bardzo się czuję winny wobec Pana, że tak długo Panu nic nie pisałem. Przyczyna tego leży
w tem, że moja nerwowo-mózgowa choroba bardzo mnie zrujnowała fizycznie i moralnie.
[...] Dopiero od niedawna wróciłem do normalnego stanu, po dwóch przeszło latach choroby15.
W liście z 17 maja 1950 r. Hostowiec – oprócz wiadomości o dobrej kondycji swojego ojca Stanisława oraz refleksji o emigracyjnej twórczości Kazimierza Wierzyńskiego – informuje Małaniuka, jak druki emigracyjne funkcjonują
w komunistycznej Polsce. Spotkanie z dwoma krajowymi czytelnikami „Kultury” sprawia, że Stempowski poznaje sposób działania drugiego obiegu, gdzie,
J. S t e m p o w s k i, Wspomnienie o przyjacielu [w:] W dolinie Dniestru, op. cit., s. 119, 120.
Zob.: A. St. K o w a l c z y k, Nieśpieszny przechodzień..., op. cit., s. 109.
13
Ibidem, s. 112.
14
Ibidem, s. 113.
15
List z 17 maja 1950.
11
12
41
jak pisze to, co zostało skonfiskowane lub istnieje w jednym egzemplarzu,
funkcjonuje w odpisach. Teksty emigracyjne przechowywane są w archiwum
cenzury, w bibliotece Ministerstwa Sprawiedliwości i w bibliotece Urzędu Bezpieczeństwa. Z zasobów tych korzystają wielcy komuniści – gdyż – też chcą
wiedzieć, co się dzieje w świecie, np. w Niemczech, do których nie mają dostępu. Zakazane dzieła czytają w domu, w obecności rodziny i znajomych,
przyjaciół, a następnie dzięki istniejącej tam promiscuitas egzemplarz trafia
w końcu do kopisty. Dopóki więc – konstatuje Hostowiec – periodyki emigracyjne będą zawierały coś ciekawego i jakieś niezależne wiadomości, cenzura nie
potrafi przeszkodzić ich przenikaniu do czytelników. Myślę, że coś podobnego
jest możliwe także w Kijowie i Charkowie, jakkolwiek w mniejszym być może
rozmiarze. Stempowski śle słowa otuchy Małaniukowi, którego twórczość była
absolutnie zabroniona na Ukrainie sowieckiej. Małaniuk, podobnie jak Stempowski, nie chce zrywać kontaktu z krajem. Rozumie położenie rodaków na
Ukrainie sowieckiej:
Piszę o tem do Pana, aby dać Panu znać, że nawet w naszej desperackiej sytuacji głos nasz
słyszą po tamtej stronie. Słuchają go z uwagą i na serio16.
Pisarze wymieniali także myśli dotyczące śmierci Jana Lechonia. Małaniuk
miał wielu znajomych wśród polskiej emigracji:
W ostatnim liście wspomina Pan p. Anielę Mieczysławską – pisze Hostowiec. – Proszę ją
przy okazji serdecznie ode mnie pozdrowić. Widzę z tego szczegółu, że Pan miał pewnie
wielu wspólnych znajomych z Lechoniem, a być może go widywał. Mieszkając na odludziu,
z dala od ośrodków emigracji, nie umiem sobie wyobrazić jego ostatnich lat ani okoliczności
jego śmierci i jej późniejszego rozgłosu. [...] Dla Lechonia był to zapewne gest, zmywający
zeń starość i klęski, grzech starości i klęsk17.
Stempowski dzieli się także z autorem Книги спостережень swoimi wrażeniami z podróży do ojczyzny Owidiusza – Sulomony. Rozważa także możliwość
powrotu do Europy Wschodniej, w warunkach dobrowolnego komunizowania
się Europy Zachodniej18.
W latach 1950–1952 pisarze często do siebie pisywali. Serdeczny ton, zainteresowanie Jerzego losami syna Małaniuka – Bohdana, Małaniuka zdrowiem
Stanisława Stempowskiego oraz dyskusja o sprawach bieżących wypełniały
omawianą korespondencję.
Hostowiec często także powracał myślami do Ukrainy, swojej duchowej ojczyzny, wysoko cenił kunszt poetycki ukraińskiego twórcy. W jednym z listów
pisał:
Ibidem.
List z 15 lipca 1957.
18
Ibidem.
16
17
42
Najserdeczniej dziękuję za miły list i za fotografię. Z tej ostatniej ucieszyłem się bardzo, bo
widzę, że Pan doskonale wygląda, młodo i zdrowo, ale gdyby ta woda, nad którą Pan stoi
była rozlewem Dniepru czy Donu... Muszę się Panu przyznać, iż wszystkie sławne rzeki
Europy Zachodniej bardzo mnie rozczarowały19.
Szczególnym w swej wymowie jest list także z 1952 r. (niestety miesiąca
nie udało mi się ustalić). Traktuje on, bowiem, o doświadczeniu Ukrainy jako
szczególnie bliskiej przestrzeni, w sposób wyjątkowy nacechowanej historycznie i kulturowo, jako źródła własnej tożsamości oraz jako obszaru, gdzie spotkały się losy obu twórców. Poezja Małaniuka, według Stempowskiego, przechowuje to doświadczenie. Dlatego też staje się bliska sercu i potrzebna. Dyskurs
epistolarny buduje tu bliska więź między „ja” epistolarnym a „ty”. Kategoria
„ja” uobecnia się i dopełnia przez „ty”.
List ma formę osobistego wyznania, deklaracji. W relacje nadawca – odbiorca
wpisane jest duchowe porozumienie właściwe jedynie artystom:
Ilekroć otwieram Pańskie wiersze, jestem jak człowiek, który zamyka oczy i skupia się
w sobie, aby odtworzyć w pamięci przebytą drogę. Zatrzymywaliśmy się w tych samych
miejscach i słuchaliśmy uważnie głosów, które z głębi wieków dają się tam słyszeć. Porzucaliśmy je gnani tym samym losem, który staraliśmy się odwrócić tymi samymi odwiecznymi
gestami i zaklęciami, stąd jest Pan moim poetą, najbliższym mi czasem i doświadczeniem.
Pontus z jego niejasnymi wspomnieniami Hellady, basztany i pasieki, Kijów, Wołyń, Dniestr,
Zakarpacie. Każde z tych słów jest jakąś częścią naszej przeszłości. Od razu spostrzegam,
gdzie Pan widział Dniestr „o wysokim prawym brzegu”. W moich wspomnieniach z Chocimia, Bakoty, starej Uszycy, Benderów wysoki był brzeg lewy. W Benderach, gdzie Mazepa
i Karol XXII pertraktowali z sułtanem, przewoźnicy nazywali lewy brzeg „Laczczyna”,
a prawy „Tureczczyna”. Emigrantom wszystkie te wiadomości są niezbędnie potrzebne, aby
być sobą, zachować ciągłość, zostać wiernym sobie. „This above all”, jak mówi Hamlet.
Kiedy mi ich brak, otwieram pańskie wiersze20 .
Rozpoznawanie tego obszaru Europy poprzez historię tworzy różne perspektywy spojrzenia na znajomą przestrzeń, a odmienne jej twórcze odczytanie nie
staje się dla pisarzy barierą, lecz przedmiotem do dyskusji.
Na uwagę zasługują wnikliwe spojrzenie i subtelność sądu J. Stempowskiego,
co w znacznej mierze kształtowało relacje obu pisarzy. Relacje oparte nie tylko
na sentymencie do miejsc drogich sercu, na wspólnej doli emigrantów, ale także
na konkretnej wiedzy historycznej i politycznej o tej części Europy. To właśnie
dało pole do dialogu, gdzie każda ze stron czuła się szanowana i rozumiana.
19
List z 13 czerwca 1952.
List z 1952.
20
43
Леонід Рудницький
Наукове товариство ім. Шевченка та його внесок
у розвиток науки в діаспорі та Україні
В
ід 12 до 15 червня 1991 р. відбулася у Свиднику (тоді ще Чехословаччина) Міжнародна наукова конференція на тему: «Від Наукового товариства ім. Шевченка до Українського вільного університету». Рік
пізніше появився збірник під цією назвою за редакцією голови Організаційного комітету Конференції Миколи Мушинки. Я мав приємність і привілей брати участь у цій конференції і прочитати на її форумі доповідь на
тему «НТШ у США й науковий світ Заходу: Спроба аналізу». Цю доповідь
я розпочав тоді такими словами:
НТШ і його місце в науці, це тема, якою займалися вже ряд вчених [на цьому місці
вичислено імена деяких важливіших із них], але яка ще дальше жде повного опрацювання і у майбутньому цій темі буде присвячено ще чимало праці. Адже ж НТШ, ця
перша, найстарша, хоч і неофіційна, академія наук України створила солідну тривалу
базу для розвитку української науки й вивела її у широкий світ.
Приємно ствердити, що ці мої слова ще досі не затратили своєї актуальності і що НТШ далі росте і розвивається і його внесок в науки сьогодні
є справді вагомим (хоч і недоціненим як слід) чинником у науковому житті українського народу. З уваги на свою генезу – воно було твором східних українців на західних землях України – НТШ стало певною соборною
всеукраїнською синтезою у світі науки і культури, діяльність якого, як це
сформулював Володимир Дорошенко, уможливило «заснування та розвиток усіх пізніших українських наукових установ».
Не є моїм наміром у цьому стислому нарисі подати обширну історію
НТШ, це було б неможливо з уваги на обмеження часу. Зрештою, як згадано вище, на цю тему є вже чимала література. Хочу, натомість, дещо
доповнити цю мою статтю, надруковану в згаданому збірнику Від Наукового Товариства ім. Шевченка до Українського Вільного Університету, зосереджуючись на епосі починаючи з назалежністю України, як і коротко
проаналізувати внесок Товариства у світову науку. При тому хочу вказати
на певну еволюцію поглядів і принципів дії як і, можна сказати світогляду,
що відбулася впродовж існування НТШ в діаспорі, особливо у діяльності
М. М у ш и н к а (упор.), Від Наукого Товариства ім. Шевченка до Українського Вільного Університету. Міжнародна наукова конференція (Пряшів – Свидник, 12–15 червня
1991 р.). Матеріали, Київ – Львів і ін. 1992, с. 149.
В. Д о р о ш е н к о, Огнище української науки. Наукове Товариство ім. Шевченка, НТШ,
Нью-Йорк – Филадельфія 1951, с. 15.
44
американського НТШ. Очевидно, не обійдеться без згадання деяких історичних подій та провідних постатей сучасного й недавного минулого
в ділянці української науки.
Мабуть ніхто не заперечить, що теперішній склад членства Товариства
не може похвалитися такими «китами» в галузі науки, як Грушевський,
Франко чи Гнатюк, які були його подвижниками на українських землях
у першій половині минулого століття. Натомість, науковий доробок нашого часу, на мою думку, не відстає від доробку того, що сьогодні називаємо
«Золотою добою» НТШ.
Перш усього тут слід ствердити, що завдяки еміграції, що відбулася під
час і після Другої світової війни, представники української науки й інтелігенції взагалі знаходяться сьогодні по цілому світі. Цей факт, який має
свої позитивні, як і можливо деякі негативні виміри, мав також великий
вплив на НТШ. Вже десять років після відновлення НТШ в Європі, себто
1955 р., з уваги на розсіяння членів Товариства, виявилася необхідна потреба зорганізувати міжнародне координаційне тіло, щоб надати Товариству
більшу дозу єдності та сукупності дії. Тому саме 1955 р., за ініціативою
Володимира Кубійовича (1900–1985), виникло таке тіло під назвою «Головна рада Наукових товариств ім. Шевченка». У 1994 р. це тіло було перейменовано на «Світову раду Наукових товариств ім. Шевченка», щоб точніше віддзеркалювати правдивий стан організації. Первісним зав­данням
Ради було координувати діяльність усіх товариств і устійнювати спільну
наукову політику членства у всьому західному світі відповідно до їх програм та зацікавлень у секціях НТШ. Очевидно, як це дуже часто буває
в житті, є і тут певна прірва між теорією і практикою: не завжди можливо
членам цього тіла, розкиданих по всьому світі, діяти в унісон. Все ж таки,
Світова рада існує і діє досі і, згідно із своїм статутом (на маргінесі слід додати, що саме тепер відбувається процес ратифікації нового статуту Ради)
репрезентує, в міру можливостей, українську науку перед світовою спільнотою виготовленням та розсиланням різних заяв, декларацій і листів як
в Україні, так і в діаспорі. Крім того, Світова рада обирає або санкціонує на
внесок крайових товариств, обрання почесних членів НТШ. Генеральний
секретаріат Ради має своє постійне приміщення у Львові, де і відбувається редакція головних серійних видань Товариства, зокрема Записок НТШ,
Хроніки та органу Світової ради Вісника НТШ. З уваги на факт, що найважливішими особами Ради є президент і генеральний секретар, подаємо
тут, у хронологічному порядку, імена тих осіб, які сповняли ці ключові
функції. Президентами Ради були наступні науковці: Роман Смаль-Стоцький (1955–1969), Євген Вертипорох (1969–1973), Матвій Стахів (1973–
–1974), Осип Андрушків (1974–1977), Ярослав Падох (1982–1992) i Леонід
Рудницький від 1992 р. Генеральними секретарями служили наступні
особи: Володимир Кубійович (1955–1963), Євген Вертипорох (1963–1969),
45
Василь Стецюк (1969–1975), Петро Стерчо (1975–1978), Василь Ленцик
(1978–1992) і Олег Романів від 1992 до його смерті у 2005 р. За часів незалежності України, як і перед цією подією, Світова рада, сповняючи свої
вищеподані завдання, вагомо причинилася до присутності української науки як на різних міжнародних форумах, так і у світовій публічній опінії.
Згідно з діючим під цю пору статутом, генеральний секретар як керівник органу Світової ради, завжди обирається з числа дійсних членів НТШ
у Львові. Крайові товариства НТШ, які входять у структури Світової ради,
є наступні: Україна, Польща, Словаччина, Західна Європа (Сарсель), Канада, США й Австралія.
Цікаво тут прослідити згадані світоглядові зміни, що відбулися у різних
проводах крайових товариств НТШ у діаспорі, особливо в американському Товаристві, яке, завдяки щедрості українців в Америці має дуже солідну фінансову базу, що дає йому змогу також сприяти розвиткові науки
в Україні. Діяльність американського Товариства у ранніх роках, після його
заснування Миколою Чубатим 29 вересня 1947 р. на американській землі,
відзначалася головно намаганням розбудовувати організаційну інфраструктуру, видавати наукові праці українською мовою, втримати тяглість
української науки, нав’язуючи до діяльності Товариства на рідних землях
ще заки воно було ліквідоване більшовиками у 1939 р. (звернім увагу, що
це був відносно короткий, хоч дуже бурхливий час, від ліквідації НТШ до
його відродження у Німеччині зараз після війни, тільки шість років, і що
велика частина науковців, включно з дійсними членами, виемігрувала на
Захід, і згодом прибула до Америки). Проводи американського Товариства,
за часів головування Миколи Чубатого (1947–1952), Романа Смаль-Стоцького (1952–1969), Матвія Стахова (1969–1974) і Осипа Андрушкова (1974–
–1977) акцентували незалежність НТШ від усіх зовнішніх чинників, навіть
до такої міри, що не робилося надто багато серйозних намагань роздобува Докладні інформації про історію і діяльність Ради подали Олег Романів і Леонід Рудницький [у:] A Research Guide to Ukrainian and Carpatho-Rusyn American Newspapers,
Periodicals, and Calendars-Almanacs on Microfilm (1886–1976). Довідник з Української та
Карпато-Русинської Американської Періодики та Календарів-Альманахів на Мікрофільмах (1886–1976). Упор. Г. Миронюк і О. Лужницький. Доповнене та поширене видання
з 1998 р. Дослідний центер історії іміґрації Міннесотський Університет і Наукове Товариство ім. Шевченка – Світова Рада, Міннеаполіс 2005, с. 369–376.
Крім участі у різних наукових міжнародних конференціях та конгресах, розcилання
меморандумів, листів тощо, Світова рада обрала у недавньому минулому до почесних
членів НТШ такі визначні постаті: Віктор Ющенко, Вацлав Гавель, Збіґнев Бжезінський
і Роберт Конквест; див. Нові почесні члени НТШ, «Вісник НТШ» 2005, № 33, с. 3.
Про жертводавців-меценатів НТШ в Америці див.: «Бюлетинь НТШ-А» 2007, № 23 (39),
особливо статтю С. П а н ь к о, У пам’ять і подяку спадкодавцям та фундаторам, с. 8–9.
Додатковими важливими чинниками фінансової стабільності НТШ-А була розумна фіскальна політика й факт, що члени НТШ не ставили великих фінансових вимог до Товариства, вживаючи інколи власні фонди або фонди американських установ, при яких вони
були затруднені, для добра Товариства.
46
ти які-небудь фонди з американських джерел. Мовляв, «коли візьмемо їхні
гроші, будемо від них залежні». Деякі члени Товариства навіть відмовлялися від набуття громадянства США, щоб таким способом не послабити
своє українство. Це було, чесно кажучи, дуже патріотичне, але надмірно
ідеалістичне наставлення, притаманне так званим «ґрінорам», людям, які
недавно прибули до Америки і дуже мало розумілися на американських
обставинах та не хотіли вірити, що вживання американських фондів на наукові цілі й використування різних прав і привілеїв, що їх надає американське громадянство та активна участь в американському житті, неконечно
мусили спричинити обмеження незалежності Товариства чи змусити його
йти на компроміс зі своїми принципами. Однак, вже тоді були спроби,
деякі навіть доволі вдалі, нав’язати контакти з американським науковим
світом, головно через особисті зв’язки. Цей, можна сказати, цілком природний процес, з ходом часу набирав постійно більш і більш розгону, що
безупинно вело до інтеграції Товариства в американське життя, в рамках
якої воно діє сьогодні.
З другого боку, у пізніх 1950-х, 1960-х і навіть 1970-х роках було доволі
сильне зацікавлення Товариством зі сторони різних українських еміграційних політичних партій, що не зажди мало позитивні наслідки на його
наукову діяльність. Все ж таки, помимо тих різноманітних партійних інтересів все членство НТШ-А завжди стояло твердо на суто національних
позиціях. Ідея незалежності України об’єднувала усіх. Вона була головним
принципом наукової і побутової політики НТШ. У тих же часах, коли на
еміграції Церква і релігія відігравали більш активну роль у громадському
житті, ніж це є сьогодні, склалося так, що членство НТШ, з незначними
виїмками, складалося з науковців, які походили з західних земель України і були греко-католиками. Братня наукова установа, Українська Вільна
академія наук (УВАН), натомість, складалася по більшій частині з людей
православного віросповідання, які походили зі східних земель України.
Такий традиційний, але небажаний поділ, який інколи доводив до конфліктів, згодом, хвала Богу, пережився і сьогодні він, можна сміло сказати,
вже не існує. Велика тут заслуга Ярослава Падоха, який за часів свого головування (1977–1990), зумів нав’язати теплі товариські стосунки з провідними членами УВАН, а особливо з Юрієм Шевельовим, і таким способом
усунути ряд непорозумінь, що існували між НТШ і УВАН та створити
атмосферу для плідної співпраці, яка існує досі. Як приклад такої співпраці можна навести тут, між іншим, постійну річну наукову шевченкознавчу
конференцію, що її спільно організують НТШ, УВАН і УНІГУ. Ці конференції почалися за ініціативою Падоха ще у 1980 р.; одним із конкретних
Добрий приклад того є англомовний Збірник доповідей, виголошених на Конференції для
відзначення 70-річчя Проф. Д-ра Кляренса А. Меннінґа, виданий у серії НТШ Papers – Доповіді 1964 р. Професор Меннінґ був першим великим американським приятелем НТШ.
47
виявів успіху цих конференцій є збірник Світи Тараса Шевченка («Записки НТШ», т. 214, Нью-Йорк 1991), де, разом з іншими матеріалами, поміщено доповіді, виголошені на тих форумах. Без сумніву, правдивий розквіт
праці Товариства і його повний вихід із, свого роду, частинно самоналоженої ізоляції, відбувся під час головування Падоха, і він продовжувався
у 1990-х рр., коли розпочато серйозну й плідну співпрацю з відродженим
матірним Товариством у Львові, що його тоді очолював Олег Романів. Як
це часто буває у сфері стосунків між організаціями, особисті взаємини
відіграють важливу роль. Між Я. Падохом і О. Романовим розвинулася
щира дружба, дух якої перенісся на інших членів американського НТШ
і зродив довір’я між американським Товариством і українським, тоді ще
тільки львівським. І коли 24 серпня 1990 р., на спільних засіданнях товариств НТШ у Львові, професор Іллінойського університету Дмитро Штогрин зробив пропозицію повернути серію «Записок НТШ» до львівського
Товариства й ця пропозиція була згодом підтверджена у формі рішення на
наступних загальних зборах американського НТШ (що відбулися 15 грудня 1991), то ця подія, на мою думку, стала зламним моментом у сучасному
житті НТШ. Вона має ще навіть сьогодні дуже позитивні наслідки для
видавничої діяльності Товариства і для розвитку науки на українських
землях. Це вже вказує на подвійний аспект діяльності американського
Товариства: у вісімдесятих роках посилення діяльності на американських
і міжнародних форумах, а у дев’яностих роках також зосередження дії на
Україну. Слід додати, що саме Падох своїм великим хистом зібрання фондів, чи ненайбільше причинився до створення сильної фінансової бази Товариства, що й уможливлювало (й досі уможливлює) цю його так корисну
працю в США і в Україні. Ще одна велика заслуга Падоха це закупівля
(1983) нового дому Товариства у серці українського району в Мангеттен,
де воно має і досі свій постійний осідок. До речі, Падох, який був не тільки
великим патріотом НТШ, але і також палким подвижником української
науки взагалі, ще тоді пропонував проводові УВАН спільно купити дуже
престижний будинок на Другій авеню у Нью-Йорку і перенести туди верстати і бюро обох установ, але ця пропозиція не була прийнята проводом
УВАН. Ці великі заслуги Падоха для української науки в діаспорі дуже
влучно підсумовує Олег Купчинський наступними словами:
Очоливши НТШ у США, Ярослав Падох як головне ставить перед собою і членством
завдання, піднести науковий і науково-видавничий рівень Товариства до пропам’ятного передвоєнного, поставити його в ряд найвищих українських репрезентативних
наукових установ на еміграції та створити якомога сприятливі умови для контактів
українських вчених. Передусім він заповнив одну з найбільших прогалин у науково-
Головами НТШ-А після Падоха були: Леонід Рудницький (1990–2000), Лариса Онишкевич (2000–2006) і Орест Попович від 2006 р.
48
му житті української еміграції – налагодив співпрацю між НТШ та іншими науковими установами.
Під іншими установами слід розуміти тут не тільки українські, як згаданий УВАН, але і також американські і міжнародні організації, включно
з польськими установами міста Нью-Йорк.
Без сумніву, найбільшим внеском НТШ у розвиток науки в Україні
і світі є його публікації. Саме продовженням видавничої діяльності НТШ
в діаспорі зуміло втримати тяглість незалежної української науки в роки
тоталітарного режиму в Україні. Не потрібно тут вичислювати всі серії видань НТШ, бо про це є вже чимало інформацій і їх постійно доповнюється
в органі Світової ради, себто у Віснику НТШ і також у Бюлетені американського Товариства. Подаємо тут, натомість, головні категорії видань, які,
на нашу думку, об’єктивно віддзеркалюють стан видавничої діяльності
Товариства (головно НТШ-А) на сучасному етапі. Ці категорії є наступні:
1. Субсидійовані й несубсидійовані видання – йдеться тут про поодинокі праці, на видання яких різні організації або індивідуальні особи,
складають пожертви; несубсидійовані праці, натомість, Товариство
оплачує всеціло зі свого бюджету.
2. Спільні видання з іншими науковими установами (напр. вже згадана УВАН) і організаціями різного роду, що займаються плеканням
регіональних культур України; прикладом тут є т. зв. «регіональні»
збірники американського НТШ, які втішаються великою популярністю в Україні.
3. Спільні видання з не-українськими установами (напр. з американськими або канадськими університетами чи європейськими установами), що виходять по більшій часті англійською мовою.
4. Частинно або вповні субсидійовані (стипендіями або «ґрентами»)
американським НТШ поодинокі видання або навіть серійні, як наприклад, журнал „Nationalities Papers”, засновником якого був україн Визначний організатор і добродій української науки, «Вісник НТШ» 1998, № 19–20,
с. 39. Див. також статтю О. Р о м а н о в а, Ярослав Падох і Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, «Вісник НТШ» 2001, № 25, с. 9–11.
Саме в той час розпочалася на повну пару діяльність Товариства на все-американському
форумі. Як приклад наводжу наступні дані із «Бюлетену» (Зима 1982, № 6, с. 12): «Осередок Праці у Вашингтоні зорганізував і був господарем зустріч із учасниками Конвенції
АААSS [Американська асоціація для сприяння слов’янських cтудій] в жовтні 1982 р., яка
зібрала українську громаду і учасників Конвенції [...] дуже гарно вдалася зустрія, [яку]
підготовив голова Осередку д-р Юрій Старосольський». І далі на цій же самій сторінці,
під заголовком Нові випуски читаємо: «Впродовж 1982 року появилися два томи „Nationalities Papers”, яких видавцем є НТШ», далі згадано видруковані у цих числах журналу
українознавчі матеріали та участь Товариства в конференції Іллінойського університету.
Додам, що сьогодні згаданий журнал є одним із передових наукових серійних видань
у світі.
49
ський вчений, дійсний член НТШ Степан Горак, і журнал „Ukrai­nian
Literature. A Journal of Translation” [Українська література. Журнал
перекладів], перше число якого появилося 2004 р.
5. Спільні видання з різними установами в Україні, в першу чергу з матірним НТШ у Львові10.
Немає сумніву, що сьогодні найбільш престижним українським серійним науковим виданням є «Записки Наукового товариства ім. Шевченка».
Це є, так би мовити, візитка української науки. Вповні погоджуємося із
словами Романа Кирчіва, сказані з нагоди появи першого тому Бібліографії Записок Наукового Товариства імені Шевченка11 у 2003 р.:
За понад 110-літню історію цього видання у винятково складних умовах українського
буття воно виявилося безпрецедентно масштабним і значущим у процесі розвитку нашої національної науки.
А пишучи про цей том, автор додає:
За визначальними сутнісними ознаками і кількісними показниками, направду трудно
назвати щось аналогічне в інших національних культурах12.
Серія Записки, яка вже, хвала Богу, начисляє понад 250 томів, це справді
цінний клейнод української науки і її солідний внесок у скарбницю світової культури. Не місце тут вичислювати поодинокі видання НТШ, але не
можна, на мою думку, не згадати бодай дві книжки, які недавно появилися
друком. Одна із них вже удостоїлася чимало позитивних рецензій в Україні13 і вона згодом напевно матиме широкий відгомін в науковому світі
взагалі. Маємо тут на увазі працю Олега Купчинського Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIV століть.
Дослідження. Тексти (2004). Цей солідно зредагований 1282-сторінковий
Пор. цитований вище збірник Від Наукового Товариства ім. Шевченка до Українського
Вільного Університету, с. 154.
11
Бібліографія Записок Наукового Товариства імені Шевченка. Т. І–CCXL. 1892–2000.
Укл. В. Майхер, ред. О. Купчинський, Львів 2003. Видання здійснено завдяки фінансовій
підтримці НТШ в Америці.
12
Р. К и р ч і в, Перша повна бібліографія Записок НТШ, «Вісник НТШ» (весна – літо
2005), № 33, с. 13.
13
Див., напр.: В. Н і м ч у к, Капітальне дослідження з проблем археографії, «Українська
мова. Науково-Теоретичний журнал інституту мови Національної Академії Наук України» 2007, № 1, с. 111–116. Подаємо тут чотири кінцеві речення рецензента: «Новаторський
твір О. А. Купчинського може послужити зразком для опрацювання аналогічної давної
спадщини інших українських земель. Особливу цінність книга О. А. Купчинського являє
для істориків української мови. Опубліковані тексти адекватно передають найголовніші
елементи мови оригіналів і є добрими лінгвістичними джерелами. Серед них є чимало
досі невідомих або маловідомих пам’яток». Дуже похвальну згадку про цей твір подав також Тарас Гунчак у журналі „Nationalities Papers” (2007), т. 35, № 1, с. 190–191, а вичерпну
рецензію надрукувала Уляна Єдлінська у «Записках Львівської наукової бібліотеки ім.
В. Стефаника» (2006), вип. 14, с. 496–511.
10
50
збірник історичних документів з різних архівів Європи, забезпечує для
української історії цю велику епоху. Гадаю, що жодний майбутній історик,
археограф чи навіть мовознавець східної Європи, який працюватиме в цій
ділянці, не зможе без неї обійтися. Друге видання, що бажаємо тут відзначити, це ювілейний збірник на пошану Івана Франка, який є досі неперевершеним внеском у святкування 150-ліття від дня народження поета14.
Про цей том дуже влучно висловився Ярослав Грицковян словами, «вихід
[цього] збірника – щедрий дарунок тисячам шанувальників Івана Франка
в усіх куточках світу»15. На маргінесі слід додати, що на жаль, як це тепер
у нас буває, тираж цього тому є тільки чотириста примірників. Очевидно,
можна би згадати ще чимало важливих видань, але обмежуємося до одного прикладу, а саме: Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка
у чотирьох томах, яка вийшла друком 2001 р. за редакцією Олега Ільницького й Юрія Гавриша. Це видання становить добрий приклад плідної спів­
праці американського НТШ з КІУС-ом.
Водночас слід ствердити, що мабуть найбільш вагомий науковий вклад
у поширення знання про Україну в світі, є численні енциклопедичні видання НТШ (у співпраці з різними установами), а особливо п’ятитомна
англомовна енциклопедія України за редакцією Володимира Кубійовича
і Данила Гузара Струка16. Тут слід додати, що американське НТШ видало (й продовжує видавати) чимало солідних наукових праць англійською
мовою, найновішою із яких є збірник про Голодомор Famine in Ukraine
1932–1933: Genocide by Other Means (2007) за редакцією Тараса Гунчака
і Романа Сербина17.
Цей наш короткий нарис досі зосереджувався на досягненнях НТШ
у недавньому минулому й сучасному. Безумовно, як ми це бачили, ці досягнення є справді подиву гідні. Що стосується НТШ в Америці, то за
останнє півстоліття зроблено величезний прогрес у царині науки, міжна-
«Записки Наукового товариства імені Шевченка». Т. CCL. Праці Філологічної секції,
Львів 2005, 844 с.
15
Див. його рецензію на цю працю, поміщену [у] „The Ukrainian Quarterly” (Fall-Winter,
2006), Vol. LXII, Numbers 3–4, p. 388–390.
16
Encyclopedia of Ukraine, Toronto – Buffalo – London 1984–1993. Перші два томи появилися за редакцією Кубійовича, останні три – Струка.
17
Важливіші англомовні публікації американського Товариства, що вийшли друком
до 1999 р., стисло проаналізовано у моїй статті: The English Language Publications of the
Shevchenko Scientific Society, „The Ukrainian Quarterly” (1999), t. LV, № 3–4, p. 233–239. Це
число квартальника містить чимало цікавих матеріалів про американське НТШ. Рівно
ж багатим джерелом інформацій є книжка 125 років Наукового Товариства імені Шевченка:збірник наукових матеріалів, присвячених Ювілею Товариства, особливо стаття
В. С т о й к а, П’ятдесятиріччя Наукового Товариства ім. Шевченка в США, «НТШ»,
Львів 2001.
14
51
родного іміджу Товариства і його економічного стану18. Перші дві точки
відносяться також до НТШ в Україні, але не третя, хоч завдяки співпраці
з НТШ-А, різними науковими установами в Україні, як і помочі зі сторони
деяких діаспорних установ та врешті з власної підприємницької ініціативи, Товариство в Україні якось дає собі раду. Але досі, так як мені відомо, воно не отримує ні прямих субсидій від уряду української держави,
ані великих пожертв від добродіїв-меценатів. В Україні ще не зродилася
традиція добровільно жертвувати на благородні цілі, а податкова система української держави, навсупір країнам Заходу, не заохочує багатих до
жертвенності. Отже, ситуація НТШ в Україні, помимо величезних наукових успіхів, непевна. Якби не НТШ-А й деякі добродійні діаспорні установи та фундації, то голова Товариства в Україні можливо був би змушений,
так як це роблять деякі ректори університетів України, регулярно роз’їжджати по Америці і збирати фонди на свою установу. Інша негативна
сторінка, на яку ми вже натякнули, це друкування вартісних книжок відносно малим накладом. Причиною тут не є тільки фінанси, але й також
брак механізму розповсюдження книжок по всій Україні і поза її межами.
Правда, НТШ має свою книгарню у Львові, де можна придбати видання
Товариства. Але у Києві та в інших містах центральної і східної України,
ці видання не легко знайти і багато наукових установ – університети, інститути і т. п. – не мають Записок НТШ, а деякі поважні вчені, мужі науки,
професори університетів, сором сказати, навіть не знають, що того роду
видання існують.
Я розпочав цей свій короткий нарис власною цитатою і, хоч це може
і нескромно, кінчаю його також таким же самим способом. У свойому останньому звіті як голова НТШ-А, виголошеному 20 травня 2000 р.
у Нью-Йорку, я подав до розваги присутніх членів НТШ наступні думки:
Нам потрібна розвинена мережа українських наукових установ в Україні і на Заході.
Ідеться тут, головно, про співпрацю і консолідацію наших сил, і я думаю, що перші
кроки до цього вже зроблені, головно через працю Світової Ради НТШ. Як приклад
наводжу триденну конференцію «Збереження українських інституцій в Західній Европі» (30–31 березня і 1 квітня 2000), що її співорганізувала Світова Рада НТШ і УВУ,
де, між іншим, обговорено також долю Осередку (НТШ) в Сарселю, з яким в’яже нас
довголітня праця над Енциклопедією Українознавства. Але така співпраця ґлобального масштабу вимагає довір’я до партнерів, вимагає вирозуміння до помилок, своїх
Не збираюся тут подавати фінансові дані американського Товариства; зрештою вони
і так доступні кожному, хто вміє орудувати комп’ютером. Пропоную, натомість, порівняти – виключно щодо зовнішнього вигляду і якості видання – «Бюлетені» американського
Товариства з 1960-х, 1980-х, ранніх 2000 і найновіших років. Таке порівняння виказує
дуже багатомовну еволюцію: від циклостильних до люксусових видань. Подібний експеримент поручаю зробити також з львівським «Вісником» НТШ.
18
52
і чужих. Цей дух взаємодовіри і взаємопошани ми мусимо плекати й розвивати. Тільки праця в дусі, що єднає людей, дасть нам шанс зробити велике діло19.
Очевидно, сьогодні знаємо, що, на жаль, невеликий поступ зроблено
у цьому напрямі. Щоб не було непорозуміння, і щоб ці слова не були
сприйняті виключно як критика сучасного проводу НТШ, нагадую ще
раз, що вони були сказані майже вісім років тому, але на мою думку, вони
й сьогодні ще доволі свіжі. Продовжую цитату:
І тут я доходжу до серця, так би мовити, [нашої] наукової політики. НТШ-А сьогодні, хвала Богу, таке сильне і потужне, що воно не сміє думати вузько, парохіяльно.
Ми мусимо, передусім, дбати про матірне Товариство в Україні. Воно мусить рости
і розвиватися – НТШ в Україні це наше майбутнє. Інколи тут, навіть на форумі нашої
Управи, чувати голос: «Ми є американці, тому мусимо ставити Америку на перше
місце». Це відоме „America first” і я у певному сенсі згідний з тим, бо я також американський патріот, і ми всі повинні дбати про наші установи тут, в Америці. Але, стисло беручи, таке наставлення може мати і небезпечні наслідки. „America first” часто
стає „New York first” [або „Chicago first” і т. п.], a ми не сміємо сьогодні думати і діяти
у надто вузьких параметрах. Завдяки мудрій фінансовій політиці д-ра Сєранта і д-ра
Рака [скарбники американського Товариства у минулому] і завдяки сучасним сприятливим обставинам ми можемо мати великий вплив на українську науку взагалі, як
і на наукову політику інших народів (не тільки американського) супроти України. Не
використати цієї нагоди було б гріхом20.
У бурхливих катастрофальних роках, упродовж довгих десятиліть,
НТШ гідно сповняло заповіт свого патрона, стоячи непохитно на сторожі
українського слова. Воно творило одну могутню фортецю української науки у світі. Я певен, що так і буде у майбутньому.
Див.: З матеріялів 16-х загальних зборів НТШ-А (20 травня 2000 р.) – Звіт голови НТШ-А Леоніда Рудницького, «Бюлетень НТШ-А», № 10 (26), с. 23.
20
Там само.
19
53
Альберт Кіпа
Українська Вільна академія наук у США: 1950–2007
(на основі опублікованих і неопублікованих джерел
з архіву УВАН у США)
У
1930 р. Михайло Грушевський у збірнику, присвяченому Києву, говорив про «Три академії» – Ярославову княжого Києва, Києво-Могилянську козацької України і Українську Академію наук (УАН), засновану 1918 р. Цю традицію продовжує, очевидно вже за кордоном
України, Українська Вільна академія наук у США (УВАН). Дозвольте
пригадати, що УАН перейменована в 1921 р. за декретом Ради народних
комісарів УРСР на ВУАН – Всеукраїнську Академію наук – a 1928 р. вже
почалася совітизація – ідеологічна перебудова – ВУАН, яка рік пізніше
стала очевидною й продовжувалася послідовно та більшістю планомірно,
щоб очистити Академію з прихильників «українського буржуазного
націоналізму», з «ворогів трудящих мас України» або просто «класово-ворожих». Совітизація завершена «радянським погромом української
науки й культури» в 1936–1937 рр. з назвою АН УРСР – Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки. Таким чином, «З вогнища української науки в 1920-х рр., Академія перейшла в адміністративно-територіальну одиницю системи радянської науки» і велика група вчених і співробітників Академії, головно з гуманітарних наук, була знищена
або позбавлена змоги науково працювати.
УВАН заснована в Німеччині в тяжкі повоєнні часи, осінню 1945 р.,
українськими науковцями на еміграції, бувшими членами ВУАН у Києві,
НТШ у Львові, Всеукраїнського археологічного комітету, Історично-Філологічного товариства в Празі, Наукових інститутів у Берліні і Варшаві
й інших українських наукових установ, які поставили собі одну-єдину мету, яку вони вважали своїм обов’язком і правом, себто відновити
й продовжувати поза «залізною завісою» свою працю, яку вони провадили
на батьківщині, плекаючи та розвиваючи непідфальшовану, правдиву та
вільну українську науку. В записнику 1945 р. Володимира Міяковського,
наприклад, знаходиться речення «Ношуся з думкою створення Академії
Наук на Еміграції». І так 15 (або 16) листопада 1945 р. відбулася в Авґсбурзі нарада дванадцяти науковців різних галузей знання, на якій, обмірку М. А н т о н о в и ч, ред. збірника 125 Років Київської Української Академічної Традиції
1861–1986, Нью-Йорк 1993 [у:] Передмові, с. 7.
Див.: Там само; стаття Я. Б і л і н с ь к о г о, Совєтизація Української Академії Наук
(1928–1987), с. 68–84, та В. О м е л ь ч е н к а, Українська Вільна Академія Наук у Німеччині
та Українська Вільна Академія Наук у США (1945–1988), с. 84–101.
54
вавши всі можливості організації української науки за кордоном, схвалили концепт Вільної академії наук для завершення своїх намірів. Вже на
цих перших зборах було прийнято проект «Тимчасового положення про
УВАН», який уможливив створення фахових груп.
Кілька таких створених груп з керівним членом на чолі становили вже основу Української Вільної Академії Наук, яка далі могла б викликати ініціативу для створення
дальших фахових груп для всебічного й систематичного охоплення науковців у всіх
ділянках знання.
На першій Шевченківській конференції 24–25 квітня 1946 р., коли УВАН
складалася вже з семи груп, керівні органи цих груп вибрали проф. Дмитра Дорошенка першим президентом УВАН. Він 1948 р. виїхав до Канади,
де невдовзі закладено УВАН у Канаді.
У 1948–1949 рр. поважна кількість членів УВАН приїхала до Сполучених
Штатів Америки, і тут почались заходи по організації праці Академії.
Сімнадцятого листопада 1949 р. генетик Михайло Бетухів скликав нараду
ініціативної групи новоприбулих науковців. На ній схвалено: «Вважати за
необхідне зорганізувати у США українських учених і активізувати діяльність у США УВАН, як американсько-української інституції». Її основне
завдання «підтримувати розвиток тих галузей знання, що заборонені і занедбані на Україні, і вносити до світової культури досягнення українського інтелекту».
П’ятнадцятого квітня 1950 р. в Нью-Йорку відбулись організаційні збори УВАН у США «на яких обрано першу управу на чолі з М. Ветуховим.
Ухвалено виробити статут і негайно розпочати працю в напрямку організації видавництва і наукових конференцій». Згодом управа також «ухвалила почати видавати журнал англійською мовою, розрахований на американських дослідників і студентів, що цікавляться східноєвропейськими
проблемами». Перший випуск «Анналів УВАН у США» з’явився в січні
1951 р., рік після того, як Академія одержала дозвіл від американського
суду на діяльність в штаті Нью-Йорку.
У травні 1951 року УВАН у США дістала від Фундації Форда перших п’ять тисяч доларів на продовження видання «Анналів». Цей факт зміцнив Академію і матеріально,
і престижно.
«Статут» Академії визнавав УВАН за продовжувача традицій ВУАН
у Києві і за її зразком поділив УВАН на відділи: історично-філологічно Див.: Літопис УВАН, ч. 1, 1946 та В. О м е л ь ч е н к о, Українська Вільна..., вказ. праця,
с. 86.
Ю. Ш е в е л ь о в, Українська Вільна Академія Наук у США [y:] Наш Шевченко: Збірник-альманах на 1961 рік, Jersey City – New York, c. 199.
Там само.
Там само, с. 200.
55
філософський, правничо-економічних, природничих і медичних наук, фізико-хімічно-математичних і технічних наук. Відділи в свою чергу поділилися на двадцять секцій і комісій. Поза відділами працювали: Інститут
Шевченкознавства, Мистецька кураторія, Бібліотека ім. В. Міяковського...
та Архів Д. Антоновича.... У 1961 р. Академія придбала приміщення гідне її імені й завдань, будинок філії нью-йоркської Публічної бібліотеки
в районі Колумбійського університету, який добре надавався для інституції такого характеру як Академія.
Але, вертаємося до «Анналів». За перші десять років в «Анналах», які
тоді виходили систематично, було надруковано одинадцять перекладів
праць відомих українських вчених, як наприклад, стаття М. Грушевського, що викладає концепцію самостійної історії України, та
коло ста оригінальних статей, наприклад, з історії України (статті О. Оглоблина,
Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко), археології (Л. Чикаленко, Н. Кордиш-Головко), візантології (І. Шевченко), філології і літератури (П. Одарченко, Д. Чижевський,
Ю. Шевельов). Найбільшим успіхом у світі користується спеціальне видання «Анналів» 1955 року – велика ілюстрована монографія О. Повстенка – «Кафедра Св. Софії
в Києві». Рецензії на це видання з’явились у фахових археологічних і мистецьких журналах та в інших виданнях, як наприклад, у літературному додатку до лондонського
«Таймсу».
Ось як оцінив свого часу Юрій Шевельов «Аннали»:
За своїм змістом «Аннали» суцільно українознавчі. Але українська тематика викладена в них у речовій науковій формі і сприймається читачем як внесок до світової науки, чи щонайменше як вислів поважної точки зору, а не як політична агітація
й нав’язування йому чийогось суб’єктивного, а то й емоційного погляду на речі. «Аннали» подають світові факти про Україну і цілий слов’янський європейський схід,
а з цього має користь і українська справа, бо вона стає доступною світові і сприймається ним. Ретельно редаговані і зовнішньо оформлені за зразком найкращих англійських і американських наукових журналів, «Аннали» стоять на рівні авторитетних
наукових журналів західного світу. «Аннали» передплачуються всіма найголовнішими бібліотеками і університетами США, Канади і західноєвропейських країн, а також
Ізраїлю, Австралії, Нової Зеландії, Японії і т. д. Загалом «Аннали» надсилають до
44 країн світу на всіх континентах, також до бібліотек Києва, Москви, Варшави, Софії
та інших міст «за залізною завісою».
Академія також видавала літературу українською мовою. В перші десять років вийшла 21 книжка і 21 число «Бюлетеню». Між ними видано
монументальну Історію української літератури Дмитра Чижевського зі спеціальним великим розділом зі свіжою й оригінальною концепцією Шевченкової поезії та першоджерельну Статті, листи, документи
В. О м е л ь ч е н к о, Українська Вільна..., вказ. праця, с. 92.
Ю. Ш е в е л ь о в, Українська Вільна..., вказ. праця, с. 200 (дата видання монографії Пов­
стенка – 1954 р., 900-ліття смерті князя Ярослава Мудрого).
Там само.
56
С. Петлюри. Появився також ряд художньої української літератури, як
твори М. Куліша, В. Підмогильного, Т. Осьмачки, У. Самчука, Є. Чикаленка та ін. Видано також
сім випусків річника «Шевченко», що містить цілу серію розвідок, нових матеріалів
і живих реакцій на перекручення фактів Шевченкового життя й творчості в тенденційних виданнях підсовітських літературознавців...10.
З початку свого існування УВАН відзначала роковини Шевченка.
В США Академія щорічно влаштовувала спільно з НТШ-А урочисту конференцію пам’яті Шевченка з доповідями дослідників життя й творчості
поета. До сотих роковин з дня смерті Шевченка, Академія видала, під редакцією В. Міяковського та Ю. Шевельова, англомовний збірник праць
про творчість і особу Кобзаря. Очікуючи появи збірника, Ю. Шевельов
писав:
Найкращі наші шевченкознавці беруть участь у збірнику, який обіцяє бути справжнім
підсумком наукового шевченкознавства, гідною об’єктивною відповіддю на численні
перекручення, що їх творчість Шевченка зазнає в СССР, і, нарешті наміченням нових
шляхів у дослідах над поетом11.
Книжка появилася 1962 р. з участю, крім редакторів, також М. Шлемкевича, В. Петрова, Павла Зайця, Д. Горняткевича, Валеріана Ревуцького,
Ю. Лавріненка та Петра Одарченка.
Рік перед сотими роковинами з дня народження геніальної поетеси українського народу, Лесі Українки, Академія видала, під редакцією Петра
Одарченка, цінну працю Ольги Косач-Кривинюк Леся Українка. Хронологія Життя і Творчості. Це видання мало велике значення для об’єктивного
вивчення особистого та творчого шляху Лесі Українки. Але, як сказано
в передмові до видання,
найбільше значення в Хронології мають листи Лесі Українки. Хоч за останні 15 років
багато листів, уміщених у Хронології, опубліковано в київських виданнях творів Лесі
Українки... велику кількість листів Лесі Українки з цензурних та з інших міркувань
у київських виданнях не вміщено. Таких листів, що вперше друкуються в Хронології,
є близько ста. З них особливо важливі листи до Михайла Кривинюка, чоловіка Ольги
Петрівни Косач-Кривинюк12.
Про Хронологію згадує Світлана Кочерга в передмові до збірки Листи
так довго йдуть... Знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці
у Празі (Київ 2003) і підкреслює, що
Там само.
Там само, с. 201.
12
О. К о с а ч - К р и в и н ю к, Леся Українка. Хронологія Життя і Творчості, New York
1970.
10
11
57
Свого часу це раритетне видання було суворо заборонено ввозити в Україну, і недремне око так званої Країни Рад сумлінно пильнувало, щоб ця «крамола» не попала в руки
найдопитливіших, оскільки, мабуть, заздалегідь прорахували потенціал її негативного впливу на схематично-оптимістичний світогляд «будівників комунізму» (с. 5–6).
Слова Світлани Кочерги вказують на найціннішу роль УВАН в галузі
науки взагалі і в українській науці зокрема. Нема, мабуть, потреби розводитися про повторні напади совітської преси на УВАН у США та її видання, які звичайно були сповнені «лайки й закидів, що Академія в своїх
виданнях перекручує правду, сповнена ворожості до українського народу
і служить „американському імперіалізмові”». Але треба ствердити, що
Неґативна оцінка праці Української Академії в ЗДА на сторінках більшовицьких газет
і журналів доводить, що праця Академії йде в правильному напрямі і має свій розголос на Україні, а не тільки за її кордонами13.
Доказ того є то, що майже все, що УВАН робила, знаходило відгомін
в Україні. Після започаткування Шевченківських конференцій, УВАН
(спільно з НТШ-А) та видання Шевченківського річника, київська АН
УРСР також почала організувати такі конференції й публікувала виголошені доповіді. Коли появилася
Українська історіографія Д. Дорошенка і Ол. Оглоблина, київський університет відповів на це виданням Української історіографії М. Марченка. [...] На видання в нашій
Академії монографії Ол. Повстенка про київську св. Софію Київ відповів – з кількарічним запізненням – своїм виданням такого ж типу14.
Звичайно, – писав Юрій Шевельов – київські видання сповнені пропаґанди й зловмисних перекручень. Але ніколи не можна усунути всієї правди, і самий факт появи
видань на українські теми – позитивний факт. До того ж, роблячи правду загальновідомою, наші видання змушують і совєтських видавців бути хоч трохи обережнішими в підтасовуванні й фальшуванні. Це ще один з проявів впливу діяльности нашої
Академії на науку підсовєтської України15.
Головним завданням УВАН у США – видавнича діяльність. Поза вже
вищезгадані головніші видання Академії, дозвольте додати (а) в англійській мові: Михайло Драгоманов (ред. І. Лисяк-Рудницький), Неопубліковані
листи гетьмана Івана Мазепи (ред. О. Субтельний), Заселення Південної
України Н. Полонської-Василенко, та (б) в українській мові: Наукові збірники (1952–1977; 3 томи), Шевченко (1952–1964; 10 річників), Релігійні твори О. Кошиця, Література П. Филиповича, Гетьман Петро Дорошенко
Дмитра Дорошенка (ред. В. Омельченко), Вибрані листи Пантелеймона
Куліша українською мовою писані (ред. Ю. Луцький), Щоденник В. Винни Ю. Ш е в е л ь о в, Чому – Будинок? [у:] «Свобода» 1961, № 23, 8 лютого, с. 2–3.
Там само.
15
Там само.
13
14
58
ченка (заплановано 4 томи, поки що видано 2) та низка творів українських
поетів і письменників, які не могли появитися в УРСР.
Видавнича діяльність Академії до сьогоднішніх днів являється одним
з двох її головних завдань. У 1951–1997 рр. появилося 140 видань УВАН. За
останні десять років видано 37, одна третина з них у співпраці з науковими
інституціями України, як наприклад Інститут літератури НАНУ, Київського національного університету ім. Шевченка, Університету Києво-Могилянської академії та Національного університету «Острозька академія».
Десять дальших видань підготовлено до друку, але поки що не опубліковано через брак фінансів. Точні дані подані у четвертому томі «Вістей
УВАН», який вийшов у світ в жовтні 2007 р. (редактор: Олександр Домбровський). Поява кожної книжки Академія завдячує високопрофесійній
і відданій праці авторів, упорядників і редакторів. Головними промоторами видавничої діяльності Академії за цей період були її президент, Олекса
Біланюк, та голова Видавничої комісії, Любомир Винар. Осібне признання
належить меценатам, які уможливили появу окремих видань, бо ж Академія не дістає ані державної, ані комерційної підтримки.
На цьому місці пригадаємо собі постанову організаційних зборів УВАН
у США: «[...] виробити статут і негайно розпочати працю в напрямку організації видавництва і наукових конференцій»16. Академія з самого початку систематично влаштовувала наукові конференції та засідання, на
яких її члени і часто також запрошені гості, вчені різних національностей,
ділилися своїми науковими поглядами, проблемами, надбаннями та досягненнями. Тематика цих наукових конференцій та засідань була різноманітна, але також віддзеркалювала наукові зацікавлення окремих членів
чи ювілеї історичних подій як 1000-ліття хрещення Руси-України і 125-річчя української академічної традиції. За час існування УВАН у США було
влаштовано понад 1900 наукових сесій, на яких було виголошено понад
2000 доповідей. Не можна також не згадати, що члени УВАН постійно
«беруть участь у різних американських і міжнародних наукових конгресах та друкують свої наукові праці різними мовами світу»17.
При УВАН діє центр наукової документації: Бібліотека ім. В. Міяковського та Архів ім. Дм. Антоновича. Архів, як наукова база матеріалів для
української науки, являється також найважливішою ділянкою діяльності
УВАН, тому для неї від початків заснування Академії було приділено якнайбільше уваги. У жовтні місяці 1945 р. в Авґсбурзі (Баварія, Німеччина), в ДіПі таборі Сомме-Казерне був заснований Музей-Архів УВАН на
підставі мандату, виданого 12 квітня 1945 р. тодішнім головою товариства Музею визвольної боротьби України д-ром Володимиром Бірчаком.
Мета заснування Музею-Архіву УВАН в Авґсбурзі – зберегти від заги Див. прим. 5.
В. О м е л ь ч е н к о, Українська Вільна..., вказ. праця, с. 96.
16
17
59
белі історичні пам’ятки, які опинилися поза межами України. Володимир
Міяковський організував біля себе відданих архівній справі ентузіастів
та, по суті, взяв на себе ті ж завдання, які виконував Празький музей під
керівництвом Д. Антоновича. У 1965 р., для вшанування пам’яті засновника й директора першого Музею в еміграції Д. Антоновича, з ініціативи
В. Міяковського Архів-Музей УВАН у США присвятив свою працю його
достойному імені і приєднав це ім’я до назви своєї установи.
Збирання архівних документів різних профілів було визначено голов­
ною метою Архіву-Музею. Відтак визначилося й завдання меморіального
або архівного відділу, який розпочав інтенсивну концентрацію рукописів.
У 1950–1970 рр. були накопичені багатющі матеріали. Насьогодні Архів
УВАН є один з найбільших і найбагатших архівів в еміграції, оскільки
сконцентрував у своїх сховищах документи від 1861 до 2007 рр. і нараховує 352 особові фонди і музейну колекцію. В Архіві УВАН зберігаються
матеріали видатних діаспорних діячів культури, письменників, вчених,
політичних і громадських постатей, документація установ і організацій,
матеріали таборів ДіПі у Німеччині, як також і нотні колекції композиторів та колекції образотворчого мистецтва. Важко відзначити найбільш
вартісні фонди, оскільки в своїй сукупності вони є загальнонаціональною
цінністю. Одні з них характеризуються винятковою повнотою (від метрик
до останніх передсмертних записів), інші – мало чисельні та цінні своєю
історичною важливістю документів. Найбільшим за обсягом є архіви Володимира Винниченка, Євгена Маланюка, Оксани Лятуринської, Докії
Гуменної, Дмитра Солов’я, Володимира Дорошенка, Никифора Григорієва, Мистецького українського руху. Велику наукову цінність становлять
фонди Спілки визволення України (1915), Українських Січових Стрільців,
Табору для полонених українців у Раштаті (1914–1918), які дають підстави
початок Визвольних змагань українців виводити від 1914 р., а не від більшовицької революції у 1917 р. У 1981 р., з огляду на цінність архівних матеріалів, Ю. Шевельов, тоді президент УВАН у США, запропонував розпочати нову серію видань «Джерела до новітньої історії України», для якої
насамперед використати архівні матеріали Академії. Першими появилися
такі два томи серії: В. Міяковський, Недруковане й забуте, ред. Марко Антонович (1984) та Українська Революція: документи, 1919–1921, ред. Тарас
Гунчак. Опісля ще Щоденник Євгена Чикаленка та Спогади Володимира
Кедровського й інші.
Останні десять років над описом і комп’ютеризацією Архіву самовіддано працює професійний архівіст і літературознавець, колишня наукова
співробітниця Інституту літератури НАНУ Тамара Скрипка. Приємно згадати, що науковці, які користуються нашими архівами, неодмінно відзначають професійний стан упорядкування та збереження архівних фондів.
60
На жаль, сьогодні фінансові труднощі ускладнюють прогрес над роботою,
але поки що не зривають її.
Подібна ситуація існує в бібліотеці. З року в рік бібліотечні фонди Академії зростають на сотні книг. Між ними чимало рідкісних і цінних видань. Бібліотеку обслуговує професійний бібліотекар Академії, колишній
заступник директора з наукової роботи у Вінницькій обласній бібліотеці
Людмила Шпильова. Модернізація приміщень та комп’ютеризація бібліотеки дуже потрібні. Деякі кроки, зроблені в напрямі комп’ютеризації, але
знову ж бракують ресурси для завершення проекту, який не тільки полегшив би пошук потрібної літератури, але також уможливив би широке
інформування зацікавлених про наші фонди через світову електронну мережу. Досвід доказує, що зацікавлених багато, а меценатів мало. У 2004 р.,
за ініціативою Л. Шпильової, бібліотека УВАН у США започаткувала
великий проект «Книги Україні». Переслано до НУніверситету «Києво-Могилянської академії» 32 тисячі публікацій УВАН у США та дублікатів
рідкісних книг з бібліотеки Академії. Згідно з підписаною угодою, НаУКМА розповсюджує ці книги по бібліотеках України.
З архівної колекції УВАН також деякі скарби, довірені нашій Академії,
повернулися в Україну на більш відповідне збереження, ніж Академія
спроможна надати. В травні 2000 р. у Посольстві України у США у Вашингтоні відбувся акт передачі малярської спадщини Володимира Винниченка на руки тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Ющенка.
А в грудні 2006 р. унікальна колекція раритетних автографів, рисунків,
офортів і світлин Тараса Шевченка, які неочікувано опинилися в Академії
після смерті Василя Омельченка, бувшого директора архіву УВАН. Тому
що ця колекція не була власністю УВАН, а її незадовільний стан вимагав
негайних реставраційних робіт, вирішено передати її в Україну. Урочиста
церемонія передачі відбулася у Генеральному консульстві України в Нью-Йорку 14 грудня 2006 р., а повернуту і реставровану Шевченкіану офіційно прийняв Президент України, Віктор Ющенко, на виставці колекції
в Музеї літератури в Києві 9 березня 2007 р.18 Статті, листи, документи
Симона Петлюри (2 томи).
Накінець хочу підкреслити, що багато неназваних осіб спричинилися
до успішної праці Академії. Всіх тут вичислити неможливо. Але я хочу
все ж таки згадати довголітню жертвенну, щоденну, пильну закулісову
працю більшістю на громадських засадах проф. Володимира Міяковського, який вважав Академію «своєю дитиною», та його доньки, пані Оксани
Міяковської-Радиш, яка до сьогоднішніх днів, незалежно від поважного
віку та слабкого стану здоров’я, перебуває день і ніч на службі в Академії.
Це справжня відданість Академії, за що її належиться наше признання та
щира подяка.
Про деталі цієї події [див.:] Новини з Академії, № 31, Спеціальний випуск, 2007.
18
61
Мною вищезгадані події й прізвища подані лише для прикладу. Вони,
очевидно, не охоплюють повністю ані складну історію, ані багатогранну
і результативну діяльність Академії. Але надіюсь, що мій перелік принаймні дав уяву про важливість та цінність праці Академії на користь України
та української науки. Однак, мушу підкреслити, що зберегти дотеперішній обсяг діяльності у майбутньому проблематична справа. Як мінімум,
треба поповнити членство УВАН молодшими силами та знайти нові джерела фінансової підтримки. У листопаді 2000 р. УВАН у США урочисто
відзначила свій п’ятидесятилітній ювілей. Між численними престижними
привітаннями був привіт від Івана Дзюби: «Ваш внесок у скарбницю нашої національної науки і культури, без перебільшення – неоціненний, то ж
низький Вам уклін за цю велику, чесну і сумлінну працю!». Чи діждемося
ми дня, коли Україна, особливо її уряд, сприяють українським зарубіжним культурним, освітнім і науковим інституціям? Contra spem, spero!
62
Любомир Винар
Українське історичне товариство
і розвиток історіографії у діаспорі
У
розвитку української історичної науки протягом останніх сорока років, Українське історичне товариство відіграє важливу роль як унікальне українське міжнародне товариство істориків, в якому членами
є дослідники з материкової і діаспорної України. Товариство постало
сорок років тому в університетському містечку Болдер, штат Колорадо
в Америці, і у відносно короткому часі розгорнуло свою діяльність в Америці, Західній Європі, Канаді й Австралії, а від 1990 р. – в Україні. Журнал
Українського історичного товариства «Український історик» протягом
дов­гих років був головним виданням української наукової історіографії
і до сьогодні репрезентує українську історичну науку на міжнародних форумах. Можна сказати, що «Український історик» став головним органом
української наукової національної історіографії в діаспорі і вже понад сорок років віддзеркалює її розвиток.
Моя доповідь присвячена аналізові діяльності Українського історичного товариства в контексті розвитку української історіографії. В основному,
розглядаючи діяльність Товариства, важливо розглянути структуру української історичної науки в діаспорі, науково-організаційну і видавничу діяльність, які є добрими показниками розвитку української історіографії.
Щоб краще зрозуміти напрямні діяльності УІТ, важливо згадати основ­
ні принципи – напрямні, які унапрямлювали нашу діяльність і розвиток
історіографії протягом останніх сорока років. Також з огляду на часове
обмеження, зупинимося лише на видавничій і науково-організаційній діяльності УІТ, які є об’єктивними показниками праці і розвитку історичної
науки.
Головні принципи дії
Тепер виринає основне питання: чи при утворенні і діяльності УІТ, ми
придержувалися певних положень або принципів. Відповідь на це питання – позитивна. Серед основоположних принципів нашої праці згадаємо
такі:
Л. В и н а р, Українське Історичне Товариство. 1965–2000. Статті і матеріали, Чернівці 2000. Про журнал «Український історик» див.: Л. С а к а д а, Журнал «Український історик» в українській історіографії другої половини ХХ століття. Автореферат кандидата
історичних наук, Київ 2000.
63
1) Українська історія є інтегральною частиною світової історії, подібно,
як українська історіографія є невід’ємною частиною міжнародної – світової історіографії.
2) Українська наукова історіографія неподільна і розвивається спільними силами українських істориків в Україні і поза її межами. Вона базується на науковому методі історичного досліду.
3) Національна історіографія є інтегральною частиною світової історичної науки, яка розвивається як поєднання національних історіографій, що
існують у різних державах. Вона репрезентована істориками і дослідниками спеціальних історичних наук окремих націй.
4) Українське історичне товариство де факто є міжнародним історичним
товариством, що об’єднує істориків і дослідників допоміжних історичних
наук. Сьогодні в Україні діяльність провадиться в наукових осередках
УІТ, які здебільшого існують при університетах або інших наукових установах.
5) «Український історик» після 1999 р. де факто став міжнародним
українським історичним журналом, в якому співпрацюють представники
різних генерацій дослідників з різних країн. Редакційна колегія журналу
складається із вчених, які проживають на Заході та в Україні.
6) До 1990 р. УІТ і УІ заступали інтереси української історіографії на
міжнародних і українських наукових форумах. Після відновлення української державності, УІТ включились повністю в розбудову української
історіографії і національної української культури в Україні.
7) Українська історіографія, яка розвивається поза межами України,
в т. зв. діаспорі, є інтегральною частиною української історичної науки.
8) Співпраця УІТ з міжнародними (наприклад, МАУ) й українськими
(наприклад, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, інститути Національної
Академії наук України, УВАН, університети) науковими установами є винятково важливою. Афіліація УІТ з Американським історичним товариством сприяє поширенню української історичної науки на міжнародному
форумі.
9) Матеріали, які друкуються в журналі «Український історик» індексуються в міжнародних бібліографічних довідниках (напр. Гісторікал
абстрактс) і це включає праці українських істориків у світову історіографічно-бібліографічну мережу, якою користуються дослідники різних
націй.
10) Для кращої координації діяльності істориків, УІТ започаткувало
у 2000 р. організацію що три роки Міжнародних історичних конгресів
в Україні, які відбуваються з участю істориків і дослідників допоміжних
історичних дисциплін з різних країн. Це важливий форум наукового спілкування українських материкових і діаспорних дослідників. Конгреси
64
важливі для обговорення важливих проблем української історії і сучасного стану української історичної науки.
Вищезгадані принципи і концепції відіграють важливу роль у розвит­
ку української діаспорної і материкової історіографії. Вважаємо невірним
поділ української історіографії на «вітчизняну» і «зарубіжну», українська
наукова історіографія є одна, без огляду, де проживають та розвивають її
історики (діаспора й Україна).
***
З перспективи часу, можна визначити 1990 р. як переломний рік в історії
УІТ і української історіографії. Це був останній рік радянської влади. Тоді
в Києві відбувся І Конгрес Міжнародної асоціації україністів, на якому
1 вересня 1990 р. від імені Українського історичного товариства внесено
і прийнято Міжнародним конгресом дві важливі, переломові резолюції:
1) Підтримати пропозицію голови Українського історичного товариства про проголошення 1991 року ювілейним роком Михайла Грушевського;
2) Вимагати від ЦК КПУ скасувати сталінську постанову і тези «До 300-ліття возз’єднання України з Росією», засудивши їх, як такі, що брутально фальсифікують історію
України.
Ці резолюції спонтанно і з ентузіазмом прийняли всі учасники конгресу за винятком кількох партійних істориків. Тоді я повністю відчув, що
закінчується період партійної комуністичної і починається відродження
української наукової історіографії. Прийняття пропозиції ювілейного відзначення Михайла Грушевського, якого до того часу комуністичні історики і Комуністична партія вважали найбільшим «фальсифікатором» історії
України, було саме цим сигналом кінця антинаукової російсько-центричної радянської української історіографії.
Ми виразно бачили в 1990 р., що перед Українським історичним товариством і «Українським істориком» стоїть найголовніше завдання – включитися у розвиток української наукової національної історіографії в Україні
та сприяти в міру можливого дальшій розбудові історичної науки. Це зав­
дання у значній мірі виконано.
Причини виникнення УІТ і напрями діяльності
Про УІТ вже неодноразово писав я і члени Товариства з-поза України,
так і материкові дослідники. Як відомо, у 1964 р. постала Ініціативна група УІТ, яка складалася з сімнадцяти істориків і археологів, а вже в короткому часі офіційно переведено кореспонденційним шляхом вибори першої Управи УІТ. Хочу підкреслити важливу роль у народженні Товариства
професорів Київського університету і УВУ в Мюнхені та провідних чле65
нів НТШ і УВАН, Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко,
Миколи Чубатого – першого голови НТШ в Америці, видатних археологів:
Ярослава Пастернака, Петра Курінного і Михайла Міллера та інших вчених, які репрезентували різні генерації дослідників, різні наукові установи і різні історіографічні традиції. Без огляду на існування УВАН і НТШ,
вони вважали, що створення УІТ і продовження видання УІ є конечне для
дальшого розвитку наукової історіографії в діаспорі.
Постання УІТ було безпосередньо пов’язане із такими головними факторами й причинами:
1. Стан української історичної науки в Україні. В Україні у 1950–1960 рр.
українська наукова історіографія майже не існувала – її замінила партійна
радянська, що унеможливило нормальний розвиток історичної науки. Історіографія стала інструментом комуністичної партії і втратила характер
незалежної наукової дисципліни. Не менш важливим чинником стала систематична русифікація української історичної науки і національної культури, що її послідовно здійснювала комуністична партія, пропагуючи концепцію т. зв. «радянського народу», «радянської культури», «радянської
людини», «вітчизняної історіографії», «спільної вітчизни СРСР» та інших,
що обґрунтовували «єдність походження і спільність всього історичного
і культурного розвитку» російського, українського й білоруського народів.
Можна об’єктивно ствердити, що незалежна історична наука в радянській
Україні була знищена. Михайло Брайчевський про цей час писав, що в
[...] нашій історіографії з’явилася тенденція розглядати поняття російський народ як
щось позаісторичне. У зв’язку з цим виникло прагнення вважати Радянський Союз
безпосереднім спадкоємцем «єдиної і неподільної» Росії. Всяка критика імперіалістичної політики російського царизму розглядалася як щось небезпечне, як таке, що
може завдати шкоди дружбі радянських народів. У зв’язку з цим історія України дістала дуже своєрідну інтерпретацію. Виходило, що протягом багатьох століть український народ боровся, головним чином, проти власної національної незалежності.
2. Стан історичної науки на Заході. В Європі й Америці історики висвітлювали історію України через призму російської схеми історії Східної Європи або модифікованої радянської історичної схеми. В Америці російські
історики-емігранти значною мірою сприяли русифікації американської історіографії Східної Європи. Історію України дуже часто висвітлювалося
як інтегральну частину російської або дочіпку до неї. У 1960-х роках внаслідок цієї ситуації було навіть важко включити історичну тематику української історії в наукові конференції. Отже ситуація не була конструктив К. Г у с л и с т и й, «Боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів». Визвольна боротьба українського народу 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією, Київ
1954, с. 7.
М. Б р а й ч е в с ь к и й, Вибрані твори, Нью-Йорк – Київ 1999, с. 494.
66
на для розвитку історичної української науки. Існуючі наукові установи
НТШ і УВАН задовільно не координували діяльності істориків в діаспорі,
тому ми вважали, що склалася кризова ситуація.
3. Третя головна причина створення УІТ в’язалася з виданням фахового історичного журналу «Український історик», який почав появлятися
в 1963 р. Ішлося про професійну історичну організацію, яка могла б на
себе перебрати видання.
Отже, можна ствердити, що організація УІТ була закономірна. Українські історики різних історіографічних генерацій вирішили видавати історичний журнал і заснувати історичне професійне товариство, що сталося на початку березня 1965 р. Ішлося про «бути чи не бути» українській
історичній науці і її репрезентації на міжнародному форумі. Заснування
історичного журналу й історичного товариства, на нашу тогочасну думку, розв’язувало багато проблем, пов’язаних із кризовим станом української історіографії. Також ішлося, щоб в УІТ об’єднати істориків з УВАН
і НТШ, а також тих, що не були членами жодних наукових установ.
Які ж були основні завдання УІТ в 1965 р. і пізніших роках? Це ясно
з’ясовано в повідомленні про «Вибір Управи» УІТ від 1 березня 1965 р.,
в якому читаємо:
Українське Історичне Товариство ставить перед собою такі завдання:
1. Об’єднувати істориків, дослідників історичних наук, а також активних прихильників української історичної науки.
2. Пильнувати і боронити інтереси вільної української науки та її кращі традиції.
3. Нотувати і виправляти фальшиві і тенденційні інтерпретації історії України в історичних працях СССР і у вільному світі.
4. Видавати історичний журнал «Український Історик» і допомагати у виданні історичних праць з історії України і Східної Європи.
5. Сприяти виявленню, реєструванню й визначенню джерельних матеріалів до історії
України в закордонних архівах і бібліотеках.
6. Співпрацювати з українськими науковими установами у вільному світі й налагоджувати зв’язки з чужинецькими науковими установами.
Найважливішим завданням новоствореного товариства була розбудова
«Українського історика» і об’єднання біля журналу різних поколінь українських дослідників.
Для внутрішнього зв’язку було започатковано видання «Бюлетеню УІТ»
за редакцією д-ра Романа Климкевича, в якому містився інформативний
матеріал про діяльність УІТ і його членів, офіційні документи й інші матеріали.
Наголос ми ставили на виправлення тенденційних і фальшивих інтерпретацій української історії в працях совітських і західних дослідників,
а рівночасно вважали потрібним творити нові історіографічні вартості.
Українське Історичне Товариство. Вибір Управи (Комунікат, 1 березня 1965). Архів
УІТ.
67
В тому часі ми працювали подвійно: за наших колег-істориків в Україні,
які не мали змоги об’єктивно насвітлювати й аналізувати різні періоди історії України через партійну комуністичну владу і за себе самих – себто
істориків-емігрантів-діаспорників.
Періодизація
Діяльність УІТ можна поділити на два головні періоди з відповідними хронологічними субперіодами, що охоплюють цілість діяльності УІТ
і розвиток «Українського історика». Перший включає з 1963 до 1990 рр.
– час, коли УІТ ставало головним українським історичним товариством
на Заході і репрезентувало українську історіографію на науковому українському й неукраїнському форумах. У той час «Український історик» став
центральним органом української історіографії. Тоді і в пізніших роках
праця УІТ провадилася в двох площинах: науково-видавничій і науковоорганізаційній. Вже на початку 1970-х років «Український історик» став
загальновизнаним журналом української наукової історіографії, а в УІТ
об’єднано дослідників різних генерацій, у тому і тих, які спочатку стояли
в опозиції до УІТ і «УІ», вважаючи, що товариство повинно діяти як автономна частина при УВАН або НТШ (хоч би згадати І. Лисяка-Рудницького, О. Пріцака, В. Міяковського й інших). У той час УІТ було афілійовано
з Американською історичною асоціацією (American Historical Association)
– престижною найбільшою організацією американських істориків, що дало
нам прямий доступ до міжнародних історичних конгресів, конференцій
і з’їздів, а також допомогло стати в обороні переслідуваних українських
істориків і дисидентів у поневоленій Україні.
Другий період УІТ-«УІ» започаткувався в 1990–1991 рр. у зв’язку з відновленням української незалежної держави. Цей період триває до сьогодні,
до 2006 р. Наша концепція діяльності є зовсім ясна. УІТ і «УІ» включилися в процес відродження української наукової національної історіографії
в Україні і ми пов’язуємо майбутнє української історичної науки та Українського історичного товариства саме з Україною. Ми запросили наших
колег до співпраці в УІТ і «УІ», одночасно включено в Редакційну колегію
«Українського історика» істориків і дослідників допоміжних історичних
наук. Це період близької співпраці українських істориків на Заході з істориками з України, співпраці з УІТ з науковими установами й університетами в Україні. У висліді сьогодні діють осередки УІТ ім. Михайла
Грушевського в різних наукових центрах України, переважно при університетах або інших наукових установах.
Л. В и н а р, Десятиліття «Українського Історика», Мюнхен 1974, с. 3–26; Й о г о ж,
«Український історик» з перспективи 35 років, 1963–1998 [у:] «Український історик» 1998,
т. 35, № 136–139, с. 7–25.
68
Науково-організаційна діяльність
На самому початку УІТ складалося з двох категорій членства: 1) дійсні
члени-дослідники і 2) члени-прихильники (любителі історії). В короткому
часі створено відділи або осередки УІТ в Америці, Канаді та Європі. Це
був період нагальної розбудови Товариства і «Українського історика».
В Німеччині осередок УІТ виник у 1965 р. (голова Наталія Полонська-Василенко), пізніше – в Нью-Йорку (О. Домбровський), в Денвері (Б. Винар), Торонто (В. Верига), Клівленді (Л. Винар), Вінніпезі (О. Ґерус), Чикаґо
(М. Біда), Парижі (А. Жуковський) й інших містах. В Австралії було засноване Представництво УІТ-«УІ» (П. Ґрін, перший голова), а також в різних
містах Америки, Європи, Канади виникли представництва «УІ».
Треба підкреслити, що УІТ завжди прагнуло й далі змагає до співпраці
з іншими науковими установами, а деяким допомогло у їхній діяльності.
Ми брали участь в організації Наукової ради, а тепер Світової наукової
ради при СКУ, активно співпрацюючи з нею. УІТ причинилося до створення Українського соціологічного інституту, що спершу діяв як автономна установа в Товаристві (1969–1970). УІТ тісно співпрацювало з УВАН
у США й Канаді та з їхніми історичними секціями, з НТШ, з Українським
вільним університетом в Мюнхені та іншими науковими установами, зокрема з Українським генеалогічним і Геральдичним товариствами.
З неукраїнських установ і університетів слід згадати Американську
історичну асоціацію, Американську асоціацію славістів (AAASS), Гарвардський університет, Едмонтонський, Оттавський, Колумбійський,
Кентський, Манітобський, Колорадський й численні інші університети на
Заході. З неукраїнськими й українськими установами УІТ часто відбувало спільні конференції і це значно скріпило значення й вагу Товариства
в міжнародному науковому житті. Тут не маємо змоги вичислити усі, навіть найголовніші конференції, організовані за ініціативою УІТ або у спів­
праці з іншими установами. Треба лише згадати, що починаючи з 1966 р.
ми дали ініціативу до періодичних наукових конференцій, присвячених
Михайлові Грушевському, патронові УІТ. Це мало безпосередній вплив
на народження нової дисципліни «грушевськознавства», що сьогодні розбудовується спільними силами дослідників з України і діаспори. У 1976 р.
УІТ дало ініціативу до відбуття першого з’їзду істориків України, до якої
прилучився Український науковий інститут Гарвардського університету
та Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті. Спільно ми відбули цей з’їзд в Університеті Західного Онтаріо
в Лондоні, Онт. Нашим головним завданням було включити українську історіографію у світову історичну науку і це у значній мірі було досягнуте.
Після відродження української незалежної держави в 1991 р., перед УІТ
і «УІ» постало нове завдання включення в розбудову наукової історіографії в Україні. Це – участь і спільна організація наукових конференцій
69
і конгресів, допомога в розвитку академічних і публічних бібліотек, музеїв
М. Грушевського у Києві та Львові, посильна допомога науковим установам та університетам у їхній праці.
У процесі цієї співпраці в Україні виникли осередки УІТ ім. М. Грушевського, які здебільшого існують при українських університетах. Ідеї і концепції УІТ, як незалежного товариства істориків, на мою думку, прийнялися в Україні, подібно як перед тим в Америці, Канаді й інших країнах.
Ми створили Світову дорадчу раду УІТ, до якої входять голови осередків, представники різних країн, де діє наше Товариство. Осередки УІТ ім.
М. Грушевського, які діють при університетах, мають свої статути, узгоджені з Центральною управою УІТ і з їх університетами. Вони співпрацюють з Президією і Світовою радою УІТ. У той же час вважаємо здобутком
відкриття Редакційного бюро «Українського історика» в Україні, існування якого полегшує видавничій процес журналу, наближає журнал до значної частини його співробітників. Перенесення друку частини тиражу до
України має наблизити видання безпосередньо до читача.
УІТ у різних напрямах співпрацює з багатьма науковими установами
й університетами в Україні. Крім численних конференцій, Товариство
стало співорганізатором конгресів МАУ та ініціатором і співорганізатором міжнародних конгресів українських істориків, яких відбулося вже
три (Чернівці [2000], Кам’янець-Подільський [2003] та Луцьк [2006]). Крім
того, згадаємо співпрацю з інститутами НАН України – Археографії, Історії, Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича й іншими у видавничих проектах та організації спільних наукових конференцій. Багато
зусиль докладено до формування українських бібліотечних фондів – протягом останніх десяти років УІТ вислало з США, Канади та Європи понад
дев’ять тисяч томів «Українського історика» й інших видань. Вислали ми,
правдоподібно, більше дарових примірників, як українознавчі центри при
Гарвардському і Альбертському університетах, які мають набагато кращу
матеріальну базу, в порівнянні з незадовільною фінансовою основою УІТ.
Вважаючи сьогодні одним із пріоритетних дослідницьких напрямів вив­
чення різних аспектів історії української діаспори, УІТ сприяє діяльності
Інституту дослідження української діаспори і Кафедрі історії української
діаспори Національного університету «Острозька академія», в якому також розбудовує бібліотеку УІТ.
Як вже згадувалося, УІТ пов’язує майбутнє української історіографії
саме з Україною, тому до Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника започатковано передачу Архіву УІТ, який буде доступний науковцям.
70
Видання УІТ
Одним з найважливіших показників діяльності УІТ є наукові видання,
зокрема журнал «Український історик», біля якого згуртувалися дослідники історії України. Сьогодні з перспективи 44-ох років, як засновник
і головний редактор «Українського історика», можу заявити, що ми своє
завдання виконали: «УІ» не лише вдержався, але сьогодні є одним з голов­
них журналів української історіографії, що видається спільними силами
істориків в глобальному вимірі.
Колись совітські історики писали, що ми «намагаємося прикрити нау­
ково-подібною фразеологією і формою викладу свої фальсифікації минулого і сучасного українського народу», а інші закидали, що «УІ» видається за гроші «американської розвідки» і автори «УІ» «нападають на
вікову дружбу російського і українського народів, що мов колька в боці,
не дає їм дихати». Також їм дуже боліло, що ми прийняли з доповненнями історичну схему М. Грушевського, який в очах партійних борзописців
був найбільшим «фальсифікатором української історії». Ми розуміли тоді
правдивих українських істориків, а не партійних апаратчиків, які писали на замовлення партії і були невільниками совітської системи. Проте
було тяжко зрозуміти їхню невільничу настанову і активну участь в нищенні української історичної науки. Багато з них «перевиконали норму»
і спричинилися до повної фальсифікації і русифікації історії. І саме «Український історик» та історики в еміграції, без жодних державних субсидій
та стипендій, довгі роки висвітлювали різні фальшиві концепції істориків
в Совітському Союзі і на Заході, в яких у кривому дзеркалі було насвітлювано історичні явища та український історичний процес.
Сьогодні ми зуміли об’єднати біля «УІ» істориків, археологів та інших
дослідників – представників різних генерацій українських науковців. Тематично «УІ» охоплює усі періоди історії України і допоміжні історичні
дисципліни. Часом друкують у журналі свої праці неукраїнські дослідни М. К о т л я р, Історичне минуле українського народу і зарубіжні фальсифікатори, Київ
1974, с. 5. Совітські історики в Україні активно поборювали історичну схему М. Грушевського, яку з відповідним поповненням прийняли історики, згуртовані в УІТ-«УІ». Навіть
у 1989 р. партійні історики вважали М. Грушевського головним «фальсифікатором» історії України. Наприклад, історик В. Сарбей писав: «Схема истории Украины, разработанная Грушевским, была самым концентрированным выражением основных фальсификаторских концепций украинской буржуазно-националистической историографии»; див.:
В. С а р б е й, Очерки по методологии и историографии Украины, Киев 1989, с. 60.
Ф. М а л а н ч у к, Гниле коріння [у:] «Жовтень» 1978, № 4, с. 92–98. Аналіз партійних
критиків «Українського історика» поданий в моїй праці «Український Історик» і сучасний
стан української історичної науки, вказ. праця, с. 20–21.
У 1993 р. з’явився покажчик змісту і короткий історичний нарис про УІТ-«УІ» – «Український Історик». Журнал Українського Історичного Товариства. Покажчик змісту 1963–
–1992. За ред. Л. Винара, Київ 1993, 114 с. У 1999 р. видано Покажчик змісту за 1963–1997
рр. (№ 1–135, «Український історик» 1999, № 140, с. 23–166, упор. Л. Сакада).
71
ки (німецькі, американські історики та інші). Матеріали, друковані в «УІ»,
індексуються в міжнародних бібліографічних довідниках (наприклад,
«Гісторікал Абстрактс» (Historical Abstracts), і тим самим вони включені
в історіографічно-бібліографічну міжнародну мережу, є доступні усім дослідникам історії України і Східної Європи. Як вже згадувалося, засновано Редакційне бюро журналу в Національному університеті «Острозька
академія», яке очолює голова осередка УІТ проф. Алла Атаманенко. До
сьогодні видано 168 номерів «Українського історика» на понад п’ятнадцять тисяч сторінок з важливими дослідженнями і архівними матеріалами. Це тривалий вклад в українську й світову історіографію. Думаю, що
проф. Оглоблин мав рацію, коли незадовго до смерті твердив, що «Український історик» і УІТ врятували «честь української історіографії» під час
комуністичної влади в Україні.
На окрему увагу заслуговує започаткування нової дисципліни «грушевськознавства» на сторінках «УІ». У 1966 р., коли відзначалося століття
народження Грушевського, було започатковано систематичне наукове вив­
чення життя і творчості історика. Сьогодні грушевськознавство розбудовується спільними силами дослідників в Україні та діаспорі.
Українське історичне товариство видає серійні видання, в яких висвітлюються різні аспекти української історії. Серед них:
1. Історичні монографії (з 1965).
2. Історичні студії (з 1968).
3. Мемуаристика (з 1970).
4. Епістолярні джерела грушевськознавства (з 1997).
5. Грушевськіана (з 1968).
6. Оглоблиніана (з 2000).
7. Українсько-єврейські дослідження (з 1970).
8. Історіографічні студії (з 2003).
9. Історичні джерела (2004) та ін.
Також УІТ є співвидавцем видань «Наукові записки. Серія історія» Національного університету «Острозька академія» та «Дрогобицький крає­
знавчий збірник» Дрогобицького державного педагогічного університету.
УІТ публікує також позасерійні видання, часто у співпраці з науковими
установами й університетами в Україні. Зокрема слід відзначити близьку
співпрацю з Чернівецьким національним університетом, з яким УІТ зорганізувало Перший міжнародний конгрес українських істориків.
Серед здійснених видань УІТ – перший Атлас історії України, англомовні видання Зв’язки Габсбургів з козаками. Щоденник Еріха Ляссоти
(ред. Л. Винар, переклад О. Субтельний) та Трагедія Винниці (ред. Ігор
Каменецький), Англійські звідомлення про І. Мазепу Т. Мацькова, україномовні Студії з історії України О. Оглоблина (1995), Михайло Грушевський:
історик і будівничий нації (Л. Винар, 1992) і цілий ряд інших публікацій,
72
включаючи вибрані наукові дослідження Ол. Домбровського (1998), Виб­
рані твори Михайла Брайчевського (1999), в якому за його життя було осучаснено й перевидано деякі головні монографії й інші матеріали історика
і археолога, голови Осередка УІТ в Києві (видання УІТ і УВАН) та ювілейний збірник Осягнення історії на пошану професора Миколи Ковальського (1999, спільно з Острозькою академією). Вже в 2000 р. ми видали
спільно з Інститутом літератури ім. Т. Шевченка НАНУ і УВАН у США
Із літературної спадщини Михайла Грушевського, спільно з УВАН, СКУ
та Національним університетом «Острозька академія» два видання монографії О. Оглоблина Гетьман Іван Мазепа і його доба та інші). За нашими
обчисленнями, разом УІТ видало приблизно 150 окремих публікацій.
Тепер обговорюємо плани наступних монографічних видань, джерельних та довідкових публікацій з нашими університетами та науковими установами в Україні і діаспорі. Сьогодні заплановане нове серійне видання
Епістолярні джерела до історії науки, де буде публікуватися листування
істориків. Крім того, продовжується видання наукових праць Олександра
Оглоблина і продовжують готуватися окремі томи існуючих серій – видання Спогадів Наталії Полонської-Василенко і Лева Биковського. Можна
сказати, що в ділянці науково-видавничій, без огляду на незадовільну матеріальну базу, багато осягнено.
Наші завдання
Перед Українським історичним товариством і «Українським істориком»
стоїть основне питання про дальший розвиток діяльності УІТ і про визначення пріоритетів нашої науково-дослідницької і організаційної праці
у ХХІ ст.
Які ж завдання бачить перед собою УІТ? Це:
1. Впровадити в українську й світову історіографію нову схему-модель
історії України в контексті світового історичного процесу, базовану на
осучасненій і доповненій схемі Михайла Грушевського з відповідною історичною періодизацією і термінологією.
2. Об’єднати в Українському історичному товаристві істориків, археологів, дослідників допоміжних історичних наук, що продовжують традиції
української наукової історіографії. Сприяти створенню нових осередків
УІТ ім. М. Грушевського в Україні й інших державах.
3. Причинитися до дальшої розбудови «Українського історика» як міжнародного українського історичного журналу.
4. Дальше розбудовувати грушевськознавство і продовжувати видання
серії Епістолярні джерела грушевськознавства, Грушевськіана та монографічних досліджень, присвячених М. Грушевському і його добі.
73
5. Причинитися до видання праць Олександра Оглоблина, першого президента УІТ і одного з найвидатніших істориків України в другій половині ХХ ст. Започаткувати видання джерельних матеріалів і епістолярної
спадщини Оглоблина і систематичне дослідження його життя, діяльності
і наукової творчості, в тому числі і в продовжуваному виданні Оглобли­
ніана.
6. Причинитися до систематичного вивчення історії української діаспори в Україні і сприяти вивченню розвитку української історіографії
в діаспорі в університетах і наукових установах в Україні. Піддержати
створений Інститут із вивчення діаспори і першу Кафедру історії діаспори
в Національному університеті «Острозька академія».
7. Причинитися до опрацювання і видання монографічних досліджень
усіх періодів історії України, починаючи від ранньої історії до ХХ ст.
включно.
8. Сприяти виданню узагальнюючого наукового нарису української історіографії, що охоплював би всі періоди розвитку української історичної
науки і включав значною мірою історіографію в діаспорі, а також окремих
монографічних досліджень, присвячених вивченню творчості українських
істориків, включати епістолярну спадщину.
9. Сприяти виданню джерел до історії України.
10. Сприяти виданню довідкових історичних публікацій, зокрема біжучої й ретроспективної історичної української бібліографії, біобібліографій
поодиноких істориків, історичних біографічних словників, довідників
і історичних енциклопедій. Зокрема сприяти виданню наукового атласу
історії України.
11. Причинитися до публікації наукових досліджень і довідкових видань, присвячених українській діаспорі (Європа, Америка, Азія, Австралія, Канада, колишні країни СРСР). Історія української діаспори є інтегральною частиною загальної історії українського народу.
12. Сприяти конструктивній співпраці між науковими установами, які
займаються дослідженням історії України. Зокрема, допомогти українським університетам в розбудові програми навчання історії і тісно спів­
працювати з високошкільними установами в Україні і на Заході.
13. Продовжувати проведення періодичних конгресів українських істориків, започаткованих за нашою ініціативою нашим Першим Міжнародним конгресом, що відбувся в Чернівецькому національному університеті.
14. Спричинитися до видання щорічника «Бібліографія історії України»
і нового атласу української історії.
15. Причинитися до перевидання епістолярної спадщини важливіших
праць українських діаспорних істориків і археологів Олександра Оглобли Ці postulata i desiderata УІТ я подав в «Українському історику» 1999, т. 36, № 2–4.
74
на, Наталії Полонської-Василенко, Бориса Крупницького, Я. Пастернака,
Ілька Борщака, І. Витановича, Петра Курінного і інших.
16. Сприяти створенню Світової дорадчої ради розвитку української
історіографії в Україні і діаспорі, на форумі якої можна б обговорювати
центральні проблеми української історії і історіографії та визначити певні
пріоритети її розвитку в контексті розвитку світової історіографії.
Вищенаведений план діяльності реалістичний і при активній співпраці істориків в Україні і діаспорі, Світової ради УІТ і Редакційної колегії
«Українського історика» – можливий до здійснення спільно з іншими нау­
ковими установами і університетами в Україні і діаспорі. Немає сумніву,
що шляхом ділової співпраці і відповідної координації діяльності дослідників історичного розвитку української нації в контексті світової історії,
зможемо причинитися до повного відродження української національної
культури як інтегральної частини світової культури. Спільними силами
і співпрацею поставимо українську історичну науку на відповідний рівень, як складову частину світової історіографії.
У третьому тисячолітті Українське історичне товариство і «Український
історик» виконають своє завдання перед українською та світовою історіографією і перед українською нацією.
75
Микола Шафовал
Український вільний університет:
історія і сучасний стан
У
1. Генез УВУ
країнський вільний університету (далі Університет) – це унікальне
явище в історії світової цивілізації, вищий навчальний заклад, заснований українцями в умовах еміграції. Він виник у процесі пошуку за академічною свободою та об’єктивною правдою в науці.
Перший ректор Університету, проф. д-р Олександр Колесса, обґрунтував необхідність його заснування наступними словами:
Відчуваючи пекучу потребу зорганізування університетської науки в рідній мові для
української академічної молоді, перед якою рука переможця замкнула брами університету на рідній землі, а також потребу згуртування українських наукових сил за кордоном порішили українські професори за ініціативою проф. О. Колесси вже з кінцем
1919 перевести таку організацію українського вільного університету в Празі.
При колисці Університету знаходимо двох світочів тодішньої української науки – галичанина проф. Олександра Колессу та наддніпрянця
проф. Михайла Грушевського. Елемент соборності, який появився при генезі Університету, є по сьогодні його компонентом.
Уже у печатках було запропоновано концепцію «вільного» університету, але з різним розумінням цього поняття. Професор Колесса та його
група подали на обговорення поняття «вільного», тобто «недержавного»
університету, а проф. Грушевський наполягав на «вільному» характері
форми викладів, кваліфікації викладачів і функціонування окремих відділів, зокрема Соціологічного інституту. З відходом проф. Грушевського,
почато здійснення концепції Українського вільного, себто недержавного
університету, яка витримала усі випробування історії.
Університет засновано у Відні, колишній столиці Австро-Угорської
імперії, центрі народження важливих імпульсів для української науки
і культури упродовж кількох століть. Святкове відкриття відбулося 17 січня 1921 р. Тоді ж було створено два університетські відділи – Філософічний факультет та Факультет права і суспільних наук. Цю базову структуру доповнено у 2000 р. за ректорства проф. д-ра Леоніда Рудницького
створенням третього факультету – Україністичного.
Див.: Інавґурація Академічного року Українського Вільного Університету дня 21 жовт­
ня 1922 р. [у:] Український Університет в Празі, в роках 1921–1922, Прага 1924, c. 64.
76
2. Віденський і празький періоди
Єдиним науковим захистом віденського періоду перед перенесенням до
Праги була габілітація д-ра Івана Мірчука на доцента філософії. Він був
першим випускником Університету. У Відні також з’явилося перше друковане видання Університету – Римське право Костя Лоського, яке започаткувало у 1921 р. традицію університетського книговидання результатом
якого є по сьогодні 634 одиниці друкованої літератури у шести мовах.
Сподівання, які були пов’язані із заснуванням Університету у Відні, не
справдились. З часом виявилося, що найбільше число української академічної молоді перебуває у Празі. Тому, після відповідних клопотань, Університет перенесено з Відня до Праги на основі постанов Міністерства
закордонних справ та Міністерства шкільництва і освіти Чехословацької
Республіки.
Святкова інавгурація Університету у Празі відбулася 23 жовтня 1921 р.
Саме перенесення було пов’язане з низкою внутрішньоорганізаційних питань, серед яких найважливішими були зміни Статуту, який взорувався
на статути празького Карлового університету і котрий без значніших змін
був дійсним до 2000 р., як також доповнення Професорської колегії. Мовою викладання визначено українську, з приміткою, що лекції можна проводити також іноземними мовами, якщо на такі поодинокі «мовні» винятки є згода Сенату. Цим правилом Університет керується також сьогодні.
У празькому періоді своєї діяльності Університет перетворився на найважливіший центр українського академічного життя на еміграції, яке було
особливо багате на наукові установи. У ті часи, коли університети в Радянській Україні були закриті і на їхню зміну прийшли Інститути народної освіти, УВУ був єдиним українським університетом у світі.
Кінець празького періоду прийшов з окупацією Праги радянськими військами у травні 1945 р. У квітні того ж року ректор Університету проф.
д-р Андрій Яковлів виїхав з більшістю професорів і студентів на Захід,
але перед тим передав урядування Університетом о. проф. д-ру Августину
Волошину, котрий був прихильником ідеї залишення Університету в Празі. Ректора Волошина заарештовано у Празі відділом СМЕРШ-у 21 травня
1945 р. Його бажання виявилося утопічним: Університет ліквідовано радянською окупаційною владою, людей причетних до нього заарештовано, а майно знищено, пограбовано або вивезено до СРСР, зокрема особові
справи членів Професорської колегії та студентів, а також архіви.
Пор.: Бібліографія видань Українського Вільного Університету у 1921–2006 рр. [у:]
М. Ш а ф о в а л, Р. Я р е м к о, Universitats Libera Ucrainensis: 1921–2006, Мюнхен 2006,
с. 303–506.
77
3. Мюнхенський період
Після закінчення Другої світової війни Баварія з її столицею Мюнхеном стали головним осередком нової еміграційної хвилі, яка складалася
з членів т. зв. «старої еміграції» після Першої світової війни і міжвоєнного
періоду, що проживали до того часу на територіях, котрі тепер були окуповані радянськими військами, а також «нової еміграції» – людей, які опинилися на території Німеччини у ході воєнних дій (примусові робітники,
кацетники, військовополонені, політичні біженці, бійці різних військових
формацій тощо). Це були вихідці з різних частин України, люди різних
віросповідань і політичних поглядів, яких єднав біль за втратою батьківщини, а ще бажання зберегти служінням національній ідеї живий зв’язок
з українською нацією, котра переживала одну з найчорніших годин своєї
історії. Серед цих емігрантів, які усвідомлювали себе політичною еміграцією і представниками бездержавної нації, було дуже багато наукових, інтелектуальних і мистецьких сил. Тому не дивно, що саме тут розпочато
процес відновлення та продовження праці Університету на новому місці
та у нових обставинах.
Ініціатива відновлення праці Університету належала проф. д-ру Вадимові Щербаківському і до неї активно приєдналися наукові співробітники
Українського наукового інституту у Берліні на чолі з його колишнім директором проф. Іваном Мірчуком. Після організаційної підготовки, яку
проведено від початку осені 1945 р., уже в літньому семестрі 1946 р. розпочато систематичне аудиторне навчання.
За Ректорату проф. д-ра Юрія Панейка 16 вересня 1950 р. видано міністерське розпорядження № XI 60710 Баварського державного Міністерства
освіти, яким Університет визнано приватним університетом з правом промоції та габілітації, тобто з правом присуджувати наукові ступені доктора
і габілітованого доктора (доцента). Ці права були підтверджені 28 червня
1978 р. після внесення змін до Баварського високошкільного закону і вони
є дійсними по сьогодні.
З відновленням самостійності України перед Університетом відкрилися
нові можливості, але також нові виклики. Два перші студенти з України
з’явилися у новому періоді ще під час літнього семестру у 1990 р. Поява
студентів з України поставила Університет не лише перед новими завданнями, але також перед потребою проведення далекосяжних реформ. Ухвалено новий Статут Університету та сформульовано нові правила студій
відповідно до Болонського процесу.
78
4. Сучасний стан
Під сучасну пору, Університет є недержавним університетом з правом
промоції і габілітації. Центром тяжіння його праці є ті галузі науки, що
мають безпосередній зв’язок з україністикою та її проблематикою в широкому розумінні і порівняльному вимірі. Університет виконує також зав­
дання українського культурно-інформаційного центру в Баварії та сприяє
зв’язкам між Німеччиною та Україною.
Університет складається з трьох факультетів:
а. Україністичного з українськими мовою і літературою та журналістикою;
б. Філософічним з філософією, історією, порівняльним літературознавством, педагогікою і мистецтвознавством;
в. Державних та економічних наук з політологією, правом, економікою
і соціологією.
Існують три Інститути, що є складовою частиною Університету та підпорядковані Сенату, а саме: Педагогічний, Дослідний інститут німецько-українських відносин та Інститут соціальної ринкової економіки в Україні.
Університетська бібліотека є публічною книгозбірнею, що начисляє
біля 49 000 каталогованих та поверх 8000 ще неохоплених каталогом томів більш між десятьма мовами світу. Архіви Університету – це історична
пам’ять про всі післявоєнні табори політичної еміграції в Німеччині та
Австрії. У них зберігаються також приватні фонди корифеїв української
науки, таких як Наталія Полонська-Василенко, Володимир Янів, Михайло
Гоцій, Григорій Ващенко.
Коли мова про Університет, то треба поставити запит про викладачів
і студентів. До Професорської колегії належить поверх сімдесяти наукових сил з дев’яти країн світу. Університет приймає у студенти особи зі
ступенем бакалавра з акредитованого університету або прирівняним до
нього ступенем однієї з представлених в Університеті фахових ділянок
з володінням української та достатніми знаннями німецької або англійської мов.
Відомо, що Університет переживає особливо поважну фінансову кризу,
котра загрожує його існуванню. Після відновлення самостійності України,
з кінцем 1996 р. припинено дотації німецького Федерального міністерства
внутрішніх питань. Баварія припинила свої дотації 2006 р., вмотивовуючи
це тим, що пора українській державі зайнятися дальшим фінансуванням.
Однак, довголітні клопотання про фінансування з України досі не дали
жодних конкретних наслідків.
Під сучасну пору Університет втримується з мінімальної суми, котру
передає місячно Фундація УВУ у США, як також з оплат за навчання.
79
У наслідку фінансової кризи, за словами колишнього ректора проф. Альберта Кіпи, «все потерпіло, за виїмком якості навчального процесу».
5. Закінчення
Існування Університету не було ніколи самоціллю, а ціль була – служіння українській науці. Ця ціль далеко ще не вичерпана. Вона фактично не може вичерпатися ніколи. Хоч би поглянути на сумний процес закриття славістичних студій у німецьких університетах та зникнення
досі дуже кволо заступленої україністики. Університет перетворюється,
мимо фінансової скрути, в важливий україністичний центр також для німецькомовного світу. На сімнадцятому році самостійності України треба
ствердити, що українська наукова і академічна присутність поза Україною
є менш чим малозамітною. Україна ані не створила нових центрів, ані не
подала суттєвої допомоги існуючим.
Втім, ця вся інформація може бути суттєвою, але вона все одно не відображатиме найважливіше, а саме глибоку жертовність, яка межує з самовідреченням ряду поколінь українських науковців, котрі упродовж всього
існування Університету засвідчили непохитну віру в те, що первісна концепція Університету не лише правильна, але й невичерпана.
Часи й обставини міняються, люди також, але незмінними залишаються жага істини та підпорядкування тому, що звемо libertas academica.
Пора поставити основне, заключне питання: Чи Український вільний
університет має майбутнє? Відповідь на цей запит дуже чітка – так.
Університет має майбутнє навіть у випадку, коли Україна в близькому
майбутньому не прийде з фінансовою допомогою. Сенат розробив альтернативний план, котрий був схвалений Професорською колегією 7 липня
2007 р. Цей план може бути і напевно буде порятунком Університету,
якщо розмови з українською стороною не дадуть конкретних наслідків до
початку 2008 р.
Сенат бачить майбутнє Університету, як університет з постґрадуальними інтердисциплінарними студіями та зі збереженням теперішніх прав.
Зберігаючи теперішню структуру, центр тяжіння мав би бути переставлений на державні й економічні науки з особливим поглядом на німецько-українські відносини, а взагалі зв’язків України з іншими європейськими
країнами. Університет повинен стати першим місцем зустрічі з Україною
в Німеччині та з Німеччиною для України.
У тому дусі – я вірю в майбутнє УВУ.
80
Katarzyna Jakubowska-Krawczyk∗
Wydawnictwa Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu
od 1921 roku do dnia dzisiejszego
Z
nakomity brytyjski filozof i politolog Michael Oakeshott porównał działalność uniwersytetu do konwersacji – nie musi ona pełnić żadnej konkretnej
funkcji, nie biegnie ku dającemu się przewidzieć finałowi, nie wymaga niczyjego
kierownictwa; jej wartość leży w samej idei swobodnego poszukiwania prawdy.
Podstawowymi cnotami uniwersytetu są zatem jego intelektualna niezależność
i szerokość horyzontów poznawczych, opieranie się próbom uczynienia z niego
jedynie szkoły zawodowej czy instytucji działającej na polecenie rządzących.
W duchu tych właśnie tradycji powołany został do życia Ukraiński Wolny
Uniwersytet, który w bieżącym roku świętował 87. rocznicę swego powstania.
Wydarzenie to stało się okazją do refleksji nad historią, dorobkiem i przyszłością tej instytucji. Uniwersytet miał od początku charakter emigracyjny; stworzony został 25 stycznia 1921 r. w Wiedniu, z zamiarem zapewnienia ukraińskiej nauce wolności i niezależności od panujących na Ukrainie reżimów. Jego
inicjatorami byli: Towarzystwo Ukraińskich Dziennikarzy i Pisarzy, Ukraiński
Instytut Socjologiczny i Towarzystwo Zwolenników Oświaty w Wiedniu. Ze
wsparciem pospieszyli także byli profesorowie austriackich uniwersytetów. Na
czele Uniwersytetu stanął Ołeksa Kołessa.
Założyciele Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu rozumieli konieczność
apolityczności nauki i misję uczelni wobec całego społeczeństwa, wyznawali zasadę, że uniwersytet winien istnieć ponad granicami państwowymi, pozostając jednocześnie instytucją dbającą o narodową tradycję. Ze względu na
rozmieszczenie ukraińskiej emigracji, stosunkowo szybko Uniwersytet przeniesiony został do Pragi (inauguracja 23 X 1921). Jednak niedługo cieszył się on
możliwością swobodnego rozwoju. Wydarzenia polityczne w Czechosłowacji
w latach trzydziestych sprawiły, że dotknięty został poważnym kryzysem, który
przezwyciężono dzięki działaniom rektora I. Horbaczewskiego. Tym niemniej,
w nowych warunkach nie udało się uzyskać funduszy na działalność wydawniczą. Praski okres działalności Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu zakończyła
okupacja Pragi przez wojska radzieckie: uczelnię zamknięto, a pełniącego obowiązki rektora A. Wołoszyna aresztowano.
Idea uczelni przetrwała jednak i dzięki W. Szczerbakiwskiemu Uniwersytet
otworzono ponownie, tym razem w Monachium. Do reaktywacji przyczyniły się
*Powstanie tego artykułu byłoby niemożliwe bez wsparcia i gościnności pracowników Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu. Szczególne podziękowania składam na ręce pani Iwanny Rebet.
Por. M. O a k e s h o t t, The idea of a University, „Academic Questions” 2004.
81
dotacje z funduszy Ukraińskiego Wydawnictwa z Krakowa, a następnie także
środki Kongregacji dla Cerkwi Wschodniej, wyjednywane przez Apostolskiego
Wizytatora biskupa I. Buczka. Od lat sześćdziesiątych do połowy dziewięćdziesiątych uczelnia była wspierana przez rząd Republiki Federalnej Niemiec, a do
2006 r. przez rząd bawarski. W 1973 r. stworzono w Monachium Towarzystwo
Przyjaciół Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu, od 1975 w Stanach Zjednoczonych istnieje Fundacja Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu, zaś od 1980
w Kanadzie. Obecnie uczelnia funkcjonuje na zasadach bawarskiego uniwersytetu prywatnego.
Bez przesady stwierdzić można, że Wolny Ukraiński Uniwersytet zajmował centralną pozycję w organizacji życia intelektualnego ukraińskiej emigracji w ostatnich pięćdziesięciu latach. Z uczelnią związani byli m. in. historycy
D. Doroszenko, O. Ohłobyn, N. Połońska-Wasyłenko, filozofowie D. Czyżewski, I. Mirczuk, O. Kulczycki, W. Janiw, filologowie S. Smal-Stocki, O. Kołessa, J. Szewelow, J. Rudnicki, O. Horbacz, J. Bojko, etnografowie Z. Kuziela,
W. Petrow, geografowie S. Rudnicki, W. Kubijowycz, historycy sztuki D. Antonowycz, W. Załozecki, historycy kościoła W. Bidno, M. Czubaty, O. Łotocki,
prawnicy S. Dnistriański, O. Elchejman, R. Liszczenko, W. Staropolski, A. Jakowlew, L. Okinszewicz, W. Panejko i ekonomiści W. Tymoszenko, O. Myciu
czy J. Hłowiński.
Ukraiński Wolny Uniwersytet u podstaw swego założenia postawił dążenie
do prawdy w duchu dialogu oraz refleksję nad miejscem człowieka w procesie dziejowym. W swoich zamierzeniach w pewnym sensie wpisywał się więc
w wizję uniwersytetu głoszoną przez Jana Pawła II, który twierdził, że
cechą charakterystyczną uniwersytetu w odróżnieniu od innych ośrodków studiów i badań
jest [...] uprawianie poznania uniwersalnego [...]. Na uniwersytecie każda nauka winna być
uprawiana w duchu uniwersalności, to jest ze świadomością, że każda z nich, choć odmienna, jest związana z pozostałymi [...]. Zamknięcie się oznacza – wcześniej czy później – skazanie się na jałowość, oznacza ryzyko wzięcia za normę całkowitej prawdy jednej tylko
z metod analizy i szczegółowego ujmowania wycinka rzeczywistości.
Kiedy indziej zaś mówił:
Każda z nauk [...] pozostaje pewną próbą ograniczoną, zdolną dostrzec złożoną jedność
prawdy wyłącznie w różności, to znaczy w splocie różnych gałęzi wiedzy, otwartych i wzajemnie się uzupełniających [...]. Tak żywe i wnikliwe czujne wcielanie ideału uniwersalności
w poznaniu może być realizowane tylko na takim uniwersytecie, który będzie wspólnotą
poszukiwań, miejscem spotkania i duchowej konfrontacji prowadzonej w pokorze i z odwagą, miejscem, gdzie ludzie miłujący wiedzę uczą się wzajemnego szacunku i konsultacji,
tworząc klimat kulturalny i ludzki.
Spis wszystkich wykładowców Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu znajduje się w pracy
Universitas Libera Ucrainensis 1921–2006 pod red. M. Szafowała i R. Jaremki, München 2006,
s. 113–185.
Te słowa Jan Paweł II wypowiedział w 1982 r. na Uniwersytecie w Bolonii.
Myślą tą Jan Paweł II podzielił się w 1981 r. w czasie spotkania na uniwersytecie w Kolonii.
82
Te właśnie idee przez wiele lat istnienia Ukraiński Wolny Uniwersytet próbował wcielać w życie ze względów historycznych i politycznych mając w tej
mierze znaczną przewagę nad uczelniami istniejącymi na samej Ukrainie.
Świadectwem tych dążeń pozostają wydawane na przestrzeni lat przez uczelnię
publikacje, a także zgromadzona pokaźna biblioteka. Od 17 stycznia 1921 do
30 września 2006 r. pojawiło się ponad sześćset publikacji uniwersytetu.
Nie sposób dokładnie przeanalizować całego dorobku wydawniczego Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu, poprzestanę więc na dokonanym przez siebie
wyborze, który mam nadzieję, będzie dobrym przykładem i pokaże, jak wiele
ukrainoznawstwo i Ukraina tej uczelni zawdzięczają.
W powojennym okresie działalności uczelni bardzo intensywnie starano się
nadrobić powstałe przez lata z różnych przyczyn braki wydawnicze. W pierwszym okresie skoncentrowano się przede wszystkim na przygotowaniu skryptów i podręczników (do 1950 wydano ich dwadzieścia siedem) umożliwiających
studentom swobodny dostęp do wiedzy.
Jak już wspominaliśmy historia Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu to zapis wielu lat ciężkiej pracy ukraińskiej elity intelektualnej, której przyszło żyć
na emigracji. Warto więc zwrócić uwagę na publikacje poświęcone dziejom
i dorobkowi tej uczelni. Wśród najważniejszych z nich wymienić należy wydany
w 1948 r. tom Український Вільний Університет. Науковий Збірник. Ювілейне видання, Науковий Збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ (1992) pod redakcją H. Waskowycza,
Науковий Збірник Українського Вільного Університету – Матеріяли конференції: «Український Вільний Університет: з минулого в майбутнє. До
70-річчя з часу заснування», zredagowany przez M. Prysiażnego, Zukunftsorientiertes Koncept: Struktur und Aufgaben der Ukrainischen Freien Universitat
Hansjurgena Dossa (2000) czy wreszcie najnowszy Universitas Libera Ucrainensis 1921–2006 pod red. Mykoły Szafowała i Romana Jaremki (2006).
Tomy te dokumentują najważniejsze wydarzenia naukowe uczelni, jej dorobek badawczy i wydawniczy. Są świadectwem starań o zapewnienie nauce
ukraińskiej obiektywności i rzetelności. Przypominają ludzi z uniwersytetem
związanych, tak wykładowców, jak doktorantów i studentów, wielu z których
wniosło ważny wkład do życia społecznego i kulturalnego nie tylko Ukrainy,
ale i Europy, i świata.
Jak pisaliśmy, u podstaw założenia i istnienia uczelni leży przekonanie, że
najważniejszy jest człowiek i jego dążenie do prawdy. Dlatego też Wydawnictwa Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu sporo publikacji poświęciły uhonorowaniu wybitnych naukowców i działaczy społecznych, dla których ważna była
wierność wartościom humanizmu, by wymienić tu zbiór na cześć profesora
Stanisława Dnistriańskiego, przygotowany przez wydział prawa i nauk społecz Pełną bibliografię wydawnictw Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu stworzył Roman Jaremko; patrz: Universitas Libera..., op. cit., s. 333–507.
83
nych Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu w 1923 r., tom z okazji 75. urodzin
prof. T. G. Masaryka w 1925 r., a także osiemdziesiątych urodzin prezydenta
Republiki Czeskiej (1930), osobnymi zbiorami uhonorowano także Jurija Szewelowa, Ołeksego Horbacza, Jacoba P. Huskego (1971) oraz Iwana Mirczuka
(1974), wydano również tom upamiętniający zmarłego w 1976 r. Wasyla Orełec­
kiego. Osobne publikacje poświęcono także Wołodymyrowi Janiwowi (1983),
Jurijowi Manejce (1988), Oldze Kobylańskiej (1991) oraz Stepanowi Rudnickiemu (1993).
Wśród wydawnictw Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu szczególne miejsce
zajmują prace historyczne. Odegrały one niesłychanie istotną rolę, gdyż jedynie
warunki emigracyjne umożliwiały wolność myśli i słowa. Uniwersytet pełnił
w tych trudnych dla ukraińskiej nauki czasach ważną rolę w zachowaniu naukowej obiektywności. Wśród publikacji historycznych znajdujemy ważne syntezy ogólne, by wymienić Основні проблеми історії України (1955) Borysa
Krupnyckiego i Історіознавчі проблеми історії України. «Збірник статтей» (1959) czy Українці Засяння. Географічно-історичний нарис (1962)
Petra Oryszkiewicza, a także Geschichte der Ukraine. Von den Anfangen bis
1923 (1988) Natalii Połońskiej-Wasyłenko, Anschluss oder Wiedervereinigung
(Kritische Anmerkungen zu einer Konzeption) (1982) oraz Kleiner Abriss einer
Geschichte der Ukraine. Vom Palaolithikum zur Perestroika (2001) Mychajły
Brajczewskiego.
Wielu badaczy Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu w swoich badaniach
koncentrowało się na historycznym aspekcie początków kształtowania się ukraińskiej tradycji i jej symboli, by wymienić chociażby monografię Jurija Łuciwa
Sviatoslav the Conqueror: Creator of a Great Kyjivian Rus’ Empire (1986). Inną
tematyką, której przez długie lata poświęcano w Ukraińskim Wolnym Uniwersytecie wiele miejsca jest problem kształtowania się ukraińskiej tożsamości
narodowej. Starano się przeanalizować to zagadnienie zarówno w kontekście historycznym, jak i regionalnym. Ważne miejsce w tych badaniach zajmuje monografia Lwa Okinszewicza Ukrainian Society and Government 1648–1781 (1978),
który analizując historię państwa hetmańskiego 1648–1791 postawił tezę, że
w jego kontekście należy mówić o narodzeniu, a może raczej odbudowaniu państwa ukraińskiego. Dowodem na poparcie tej koncepcji stała się analiza trzech
podstawowych atrybutów państwa: terytorium, władzy i ludności. Autor przekonuje, że w połowie XVII w. Kijów stał się centrum naukowym, kulturowym
i duchowym prawosławnego świata. W swoich pracach L. Okinszewicz odrzuca
teorię, jakoby dążenie do stworzenia państwa ukraińskiego było skutkiem wyzyskiwania ludu przez polską szlachtę. Przekonuje, że idea państwa kozackiego
wyrosła na tradycjach Rusi, które przechowała prawosławna szlachta i wyższe
duchowieństwo, a które to dzięki osobie Piotra Konaszewicza Sahajdacznego
weszły w kręgi kozackie. Wedle koncepcji wypracowanych przez historyków
Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu, największą zasługą Bohdana Chmiel84
nickiego nie są jego osiągnięcia na polu wojskowym czy dyplomatycznym,
a jako twórcy idei państwowotwórczych. Za przykład badań nad świadomością
regionalną może posłużyć monografia Josyfa Sirki, Розвиток національної
свідомості лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури
Чехословаччини (1980).
Zdając sobie sprawę z faktu, że uniwersytet będąc mocno zakorzeniony
w historii i kulturze narodu ukraińskiego winien być zarazem instytucją uniwersalną, badacze Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu ukazywali, że ukraińskie dziedzictwo może być inspirujące dla innych narodów. Za przykład niech
posłuży tu praca Teodora Mackiwa Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах 1687–1709 (1988). Analizowano także stosunki Ukraińców
z innymi narodami na przestrzeni wieków. Na uwagę zasługuje m. in. książka
L‘Ukraine et la France au XIXe siede. Actes du colloque organise a la Sorbonne
les 21 et 22 mars 1986 (1987).
Wielką wartość mają także publikacje poświęcone stosunkom ukraińsko-rosyjskim. Natalia Połońska-Wasyłenko przedstawiła Дві концепції історії
України і Росії (1964), B. Lewycki Die sowjetische Nationalitatenpolitik nach
Stalins Tod. „1953–1970” (1970), a Ołeksandr Jurczenko Українсько-російські
стосунки після 1917 р. в правному аспекті (1971). Na uwagę zasługuje także
pozycja Myrosława Prokopa Die Ukraine und Moskaus Ukrainepolitik (1986).
Wymienione prace badaczy Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu ukazują dwulicowość polityki rosyjskiej wobec Ukrainy. Była to wedle nich polityka starająca się za wszelką cenę osłabić Ukrainę, aby z równoprawnego partnera stała się
ona na tyle słabym politycznie graczem, by można ją uzależnić od Rosji.
Ważne miejsce w badaniach historyków uniwersytetu zajmuje analiza i ocena wydarzeń z lat dwudziestych i trzydziestych XX w. Przywołajmy pracę
Zinowija Melnyka Soviet Capital Formation. Ukraine, 1928/29 – 1932 (1965)
i Симон Петлюра Збірник студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). Статті, замітки, матеріяли pod redakcją Wołodymyra Kosyka.
Warto zresztą zaznaczyć, że biblioteka uczelni dysponuje ogromnymi zbiorami
literatury z tej dziedziny.
Badacze starają się również analizować wydarzenia bieżące. W 1983 r. została wydana praca Wołodymyra Janiwa Студії та матеріяли до новішої
української історії, a w 1990 Anatola Kamińskiego На перехідному етапі.
«Гласність», «Перебудова» і «Демократизація» на Україні. Autorzy próbują odnieść się w nich do wydarzeń aktualnych, dać ich ocenę, przewidzieć
skutki konkretnych decyzji politycznych i ekonomicznych.
Wiele starań dołożono do publikacji ukazujących należne miejsce Ukrainy
w Europie: L’Ukraine dans le cadre de l’est europeen. Recueil de l’Universite
Ukrainienne Libre de Munich autorstwa I. Mirczuka, J. Leclercqa, R. Jakemczuka, P. de Visschera, L. Leskowicza, L. Duprieza, M. Wasyliwa, F. Gregoire,
A. Kulczyckiego (1957), tom prac naukowych będących plonem konferencji На85
род, нація, держава: українське питання в європейському вимірі (1995) czy
wydany rok później tom pod red. J. Rozumnego. W ostatnich z tych publikacji
szczególny nacisk kładzie się na ujęcia i interpretacje problemów ukraińskich w
naukach historycznych i literaturze. Badacze starają się dotrzeć do źródeł filozoficznych ukraińskiego odrodzenia narodowo-duchowego oraz ocenić rolę, jaką
w tej mierze odegrały przemiany w kulturze. Interesują ich również konkretne
przemiany społeczne, zarówno te z zakresu prawodawstwa, szczególnie związane z ideami państwowotwórczymi oraz sprzyjające budowie społeczeństwa
obywatelskiego, jak i ekonomiczne, mające na celu umacniać byt materialny
Ukrainy oraz zwiększać jej rolę na arenie międzynarodowej.
Wiele miejsca europejskiemu wymiarowi pytań o tożsamość narodową poświęcono w serii Studien zu Nationalitatenfragen wydawanej rokrocznie od
1985 do 1993 r. Na łamach tego periodyku swoje miejsce odnalazły zagadnienia związane z sytuacją prawną obcokrajowców i mniejszości narodowych
w ZSRR. W numerze z 1985 r. jest cała seria artykułów na ten temat, m. in.
tekst L. Vlasova o konfliktach narodowościowych w USRR czy P. Poticznego
o mniejszościach w USRR. Warta przypomnienia jest także praca R. Webera
o zagadnieniach narodowościowych na Łotwie. Nie stroniono od zagadnień
trudnych, jak np. badań nad rolą, jaką odegrali Muzułmanie na Ukrainie
i w całym ZSRR.
Przez wszystkie lata istnienia serii ważnym w niej aspektem poruszanym
były tematy gospodarcze. Przywołajmy tylko niektóre z nich. Bej pisał o handlu bloku wschodniego ze Stanami Zjednoczonymi (1987) i o strukturze rynku
i planowaniu gospodarczym w społeczeństwach „post-kolektywistycznych”,
L. de Nagy o gospodarce ukraińskiej w sowieckiej „sieci kolonialnej” w czasie
pierwszej pięciolatki (1990), D. Cornelsen o prywatyzacji w Europie Środkowo-Wschodniej (1993). W 1987 r. Z. Sokoluk, I. Koropeckyj pokusili się o ocenę
reform Gorbaczowa.
Poruszano także trudne tematy historyczne, jak np. związane z głodem na
Ukrainie czy politycznym znaczeniem UPA. Mackiw pokusił się zaś o analizę
ukraińskiej dziewiętnasto- i dwudziestowiecznej historiografii. W latach 1990–
–1992 szczególnie dużo miejsca poświęcono Deklaracji niepodległości Ukrainy,
przedrukowano także ważne umowy i akty prawne.
Na łamach „Studien zu Nationalitatenfragen” swoje miejsce znalazła również
tematyka polska. Mianowicz opublikował pracę o percepcji Katynia w Niemczech (1987), a także o poszukiwaniu wspólnych celów w stosunkach polsko-niemieckich. Szereg artykułów poświęcony został również mniejszościom narodowym w Polsce i Niemczech.
W omawianej serii badacze starali się przedstawiać światu naukowemu analizę ważnych wydarzeń historycznych i politycznych, a także poszukiwać odpowiedzi na aktualne problemy.
86
Wydawnictwa Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu wniosły także pokaźny dorobek w badanie ukraińskiej myśli emigracyjnej. Począwszy od 1975 do
1984 r. ukazywała się seria Ucrainica diasporiana, w ramach której wydano Українська Гімназія в Чехії. 1925–1945. Альманах укрaїнської гімназії
в Празі pod red. W. Maruniaka autorstwa Mychajła Borowyka, Українсько-канадська преса та її значення для української меншини в Канаді, Українські
поселення в Аргентіні M. Wasylyka czy Англійсько-українське шкільництво
в державній системі Манітоби B. Bilasza.
Unikalną jest także seria publikacji Instytutu Badań Stosunków Niemiecko-Ukraińskich „Studien zu Deutsch-Ukrainischen Beziehungen”, która ukazywała się od 1994 do 1999 r. Ukraińsko-niemieckie relacje analizowano na wielu płaszczyznach. Jedną z najważniejszych była kultura, wymienić wystarczy
pracę A. Horbacza Wkład Galicji w proces rozwoju literatury ukraińskiej czy
Wkład pisarzy ukraińskich w zbliżenie Ukrainy do Europy w XIX, XX wieku. Na
łamach tego periodyku ukazały się także fragmenty Eneidy Iwana Kotlarewskiego w tłumaczeniu Ireny Kaczaniuk-Spiech z przedmową Leonida Rudnyckiego. Specjalne miejsce w „Studien zu Deutsch-Ukrainischen Beziehungen”
znalazły badania nad stosunkami kulturowymi między Ukrainą a obszarem niemieckojęzycznym. Sydorczuk opublikował tu swoje badania na temat emigracji
ukraińskiej w Austrii międzywojennej, L. Rudnycky i A. Kipa pracę Heinrich
Heine i Ukraina – próba przeglądu zagadnień, zaś A. Horbacz o ukraińskich
naukowcach w Niemczech 1920–1990 i ich publikacjach. Na szczególną uwagę
zasługuje także praca G. Simnchera o Bawarczykach i Szwabach na Bukowinie. Zajmując się ukraińsko-niemieckimi relacjami nie sposób pominąć także
tematów polityki i prawa, by wymienić tu chociażby pracę L. de Nagy o szansach na członkowstwo w Unii Europejskiej. Na tom z 2000 r. składają się głównie referaty z konferencji „Sądownictwo i prawodawstwo w Niemczech i na
Ukrainie”. Wiele artykułów „Studien zu Deutsch-Ukrainischen Beziehungen”
ukazuje zmiany w sądownictwie na Ukrainie jako element procesu demokratyzacji. Analizowane są także przemiany gospodarcze na Ukrainie, przywołajmy
tu chociażby artykuł M. Herasymczuka o tempie i kontynuacji reformy ukraińskiego systemu gospodarczego z 1999 r.
Ważny wkład w dorobek badań nad niemiecko-ukraińskimi stosunkami
wniosły wydawane przez UWU monografie: Blanki Jerabek, Das Schulwesen
und die Schulpolitik im Reichskommissariat Ukraine 1941–1944 im Lichte deutscher Dokumente (1991) i Dmytra Doroszenki, Die Ukraine und Deutschland.
Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainischen Beziehungen (1994).
Wiele miejsca wśród publikacji Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu zajęły
rozprawy poświęcone roli religii w życiu narodu ukraińskiego. Ich rola jest tym
większa, że autorzy przez wiele lat poruszali tematykę zabronioną na Ukrainie
Radzieckiej. Na samej Ukrainie książek na ten temat pojawiało się więc niewiele. Wydawnictwa Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu w 1969 r. opublikowały
87
monografię Johanesa Madeya Kirche zwischen Ost und West. Beitrage zur Geschichte der Ukrainischen und Weissruthenischen Kirche. W latach 1977–1998
wydano pięć tomów Petra Bilaniuka studiów nad wschodnim chrześcijaństwem,
a także jego monografię Theologische und Kirchengeschichtliche Betrachtungen aus dem Morgenlande. Wśród wydanych prac znajdujemy także Die kommunistische Religionspolitik gegenuber der unierten griechisch-katholischen
Kirche der Ukraine seit 1944 Hansa-Dietera Kompa (1979) oraz Петро Могила
й питання едности церков Arkadija Żukowskiego (1969).
Tematyka religijna poruszana była również w wydawanych przez Ukraiński
Wolny Uniwersytet Zeszytach Naukowych. Tom z 1969 r. poświęcono postaci
arcybiskupa Josyfa Slipoho (red. W. Janiw), zaś rezulatem konferencji w 1968 r.
stał się zbiór Церква і релігія в Україні – 50 літ після Жовтневої Революції
(1917–1967), zadedykowany apostolskiemu egzarchowi ukraińskich katolików
w Niemczech i Skandynawii Platonowi Kornyliakowi.
W monografii poświęconej kościołowi ukraińskiemu w Niemczech przedstawiono jego tło historyczne oraz modlitwę za cerkiew Andrzeja Szeptyckiego.
Opisano historię starań o utworzenie apostolskiego egzarchatu w Niemczech
oraz poszerzenie go na Skandynawię. Autor przedstawia ludzi z tym Kościołem
związanych, jego pasterzy, wiernych. Prezentuje poszczególne parafie i świątynie, a także ważniejsze przemówienia i kazania.
Swój oddźwięk w planach wydawniczych znalazły również obchody tysiąclecia chrztu Rusi Kijowskiej. Wymienić tu trzeba przede wszystkim trzy tomy:
antologię ukraińskiej literatury religijnej pod redakcją Ihora Kaczurowskiego,
zbiór prac Kongresu Jubileuszowego pod redakcją Wołodymyra Janiwa, tom
komisji językoznawczej Kongresu Naukowego. Wśród autorów znaleźli się badacze m. in. z Włoch, Francji, Wielkiej Brytanii i Stanów Zjednoczonych. Analizowane tematy dotknęły niemal wszystkich aspektów ukraińskiej duchowości.
Tom pokazuje głęboką religijność narodu ukraińskiego. Wśród zawartych w nim
prac znalazły się analizy rysów ukraińskiej duchowości, specyfiki organizacji
kościoła na tych ziemiach, roli, jaką odegrała religia w rozwoju państwowości
oraz dokonań Włodzimierza Wielkiego. Dużo miejsca poświęcono także poszczególnym elementom i symbolom kultury chrześcijańskiej na tych ziemiach.
Przedstawiono badania na temat historii kościoła ukraińskiego, jego ówczesnego stanu, roli na emigracji oraz jego specyfiki: elementów i znaczenia liturgii
i funkcji, jaką odgrywa w niej śpiew.
Pod auspicjami Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu pojawiły się ważne dla ukraińskiego literaturoznawstwa publikacje poświęcone XIX w., takie
jak Українсько-польські cтосунки у XIX сторіччі Mychajły Demkowycza-Dobriańskiego (1969), Шевченко і Москва Jurija Bojki (1952) czy Творчість
Тараса Шевченка на тлі західньоевропейської літератури tego samego autora (1956). Badacze Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu analizowali także
stosunki literackie ukraińsko-rosyjskie. Wymienić tu należy monografię Iwana
88
Owczenki Чехов і Україна. Походження А. П. Чехова, його зв’язки з Україною й українські елементи в житті і творчості письменника (1973). Pisząc
o literaturoznawstwie na Ukraińskim Wolnym Uniwersytecie nie można pominąć pracy Omelana Ogonowskiego Історія літератури руської [української]
(1992).
Sporo miejsca poświęcono przybliżaniu europejskiemu czytelnikowi literatury i kultury ukraińskiej. Przypomnieć należy takie publikacje, jak Skovoroda
philosophe ukrainien z przedmową Pierre’a Pascala (1976), Das Ihorlied. Heldenepos der Kyjiver Literatur des 12. Jahrhunderts w opracowaniu Swiatosława
Hordyńskiego, w tłumaczeniu Lidii Kaczurowskiej-Kriukow (1985), Taras Sevcenko. 1814–1861. Zum 150. Geburts – und 100. Todestag des ukrainischen Nationaldichters (1964), Vasyl Stus: Selected Poems w tłumaczeniu Jaropołka Lassowskiego z przedmową Jurija Szewelowa (1987) oraz niemieckie tłumaczenie
Eneidy Iwana Kotlarewskiego. Na uwagę zasługuje także praca Wołodymyra
Żyły Johann Wolfgang von Goethe in der ukrainischen Literatur (1989). We
współpracy z ośrodkiem paryskim wydano Actes de la Journee Ivan Franko
(1977) oraz Actes du Collogue Lessia Oukrainka (1983) jako rezultat konferencji, które miały miejsce na Sorbonie. W 2005 r. wydano tłumaczenia wierszy
ukraińskich na język niemiecki w przekładzie Matyldy Szarnahl-Sajuk.
Wydawnictwa Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu przybliżają zachodnim czytelnikom ukraińskie sztuki plastyczne. Wołodymyr Janiw przygotował
Між розпачем і надією. Збірка есеїв з мистецтва (1992). Wśród wydanych
albumów wyróżnijmy Die Ukrainische Ikone 12. bis 18. Jahr-hundert (1981)
Swiatosława Hordyńskiego, autorską publikację Gregora Kruka (1973) czy Stepana Łucyka (1973). Z dziedziny muzyki na uwagę zaś zasługuje książka Mirosława Antonowycza Ukrainische geistliche Musik. Ein Beitrag zur Kirchenmusik Osteuropas. Wissenschaftlicher Kongress zum Millennium des Christentums
in der Ukraine (1990).
Uczelnia wzbogaciła także światowe ukrainoznawstwo o badania z dziedziny
kultury. Stefan Czornij wydał dwie monografie z historii ukraińskiego teatru:
Карпенко-Карий і театр (1978) oraz Український театр і драматургія
(1980). W pierwszej z nich autor analizuje drogę twórczą Karpenki-Karego,
jego udział w teatrze Staryckiego w latach 1883–1885, dojrzewanie i drogę do
własnej grupy teatralnej oraz udział w teatrze Sadowskiego. Dalej badacz pokusił się o charakterystykę twórczości, a szczególnie dramatów historycznych
Karpenki-Karego. Sporo miejsca poświęca jego koncepcji teatru oraz zasadom
estetycznym, którymi się kierował. W swojej publikacji Stefan Czornij analizuje znaczenie kwestii ukraińskiej na zjeździe teatralnym w Moskwie oraz teatru
braci Tobilewiczów. Ciekawa jest analiza ról, które przypadły w udziale aktorowi w ukraińskich sztukach. Jak stwierdza badacz, o Karpence-Karym napisano
już wiele, ale jego sylwetka została w pracach ukraińskich radzieckich krytyków przedstawiona w sposób tendencyjny, zdominowana wizją świata zgodną
89
z filozofią marksistowską oraz socjalistycznym realizmem. Szeroko akcentowało się wpływ kultury rosyjskiej na twórczość Karpenki-Karego; Stefan Czornij udowadnia zaś związek jego teatru z psychiką ukraińskiego narodu oraz
wskazuje na inspirację teatrami zachodnioeuropejskimi. Badacz przedstawia
syntezę warsztatu twórczego Karpenki-Karego oraz analizuje jego rozumienie
sztuki i rolę, jaką odgrywa ona w życiu człowieka i społeczeństwa. W książce
Український театр і драматургія Stefan Czornij porusza zaś takie tematy,
jak teatr preukraiński, odwołując się do repertuaru związanego z porami roku,
ukraińskim ludowym weselem i ludowym dramatem, dalej przedstawia ukraiński romantyczny profesjonalny teatr tworzony przez Kotlarewskiego, Szczepkina, Kwitkę-Osnowjanenkę, jak również teatr charkowski, zajmuje się także
związkami Szewczenki z teatrem. Swoje miejsce w monografii znalazły tematy
związane z teatrem realizmu: utwory Staryckiego, Kropywnickiego, Karpenki-Karego oraz dramaty historyczne. Autor przedstawia również dokonania wybitnych ukraińskich dramaturgów: Iwana Franki, Łesi Ukrainki, Łesia Kurbasa,
Mykoły Kulisza, Iwana Koczerhy, Ołeksandra Dowżenki. Na koniec zajmuje się
socrealistyczną dramaturgią oraz rozwojem dramaturgii na emigracji. W swoich
pracach Stefan Czornij dowodzi, że ukraiński teatr jest jedną z najważniejszych
gałęzi ukraińskiej kultury. Podkreśla, że dramatu nie można analizować, jak to
się zwykło w owych czasach na Ukrainie, tylko jako tekstu literackiego, lecz
należy go badać jako materiał sceniczny.
Ukraiński Wolny Uniwersytet wniósł także spory wkład w rozwój ukraińskiej refleksji filozoficznej. Wydano Нариси з історії філософії на Україні
Dmytra Czyżewskiego (1983) oraz Український персоналізм. Філософська
й етно­психологічна синтеза (1985) Ołeksandra Kulczyckiego. Na szczególną
uwagę zasługuje działalność Iwana Mirczuka. Wydane w 2006 r. studia filozoficzne pod redakcją Mykoły Szafowała i Romana Jaremka są próbą wpisania
ukraińskiej filozofii i światopoglądu narodu w szerszą historię filozofii europejskiej. Na tom składa się czternaście prac Iwana Mirczuka z lat 1923–1946,
wiele z których zaliczyć należy również do kulturoznawstwa. Autor porusza
niesłychanie ważny temat związków polityki i etyki. Zajmując się problemami
zadań, jakie stoją przed instytucją państwa, potrzebą podporządkowania polityki moralności czy sytuacjami, w których polityka opiera się na sile, autor
zachowuje perspektywę podstaw greckiej etyki i historii jej rozwoju. W swoich
pracach Mirczuk bada także postawy światopoglądu Hryhorija Skoworody, Tomasza Masaryka, Chrystiana Wolfa oraz jego szkoły na Ukrainie, analizuje mesjanizm Wiaczesława Lipińskiego, a także Elementa Philosophiae Baumaistera
w tłumaczeniu Petra Podija. Badacz stara się zdefiniować światopogląd narodu ukraińskiego i wyodrębnić jego podstawowe elementy, analizując korzenie,
cechy charakterystyczne, wyznawaną przezeń filozofię, relacje, jakie łączą go
z przedstawicielami narodów obcych oraz przejawy takich pojęć, jak idealizm,
wolność, indywidualizm, religijność itp. W 2006 r. Ukraiński Wolny Uniwersy90
tet wydał także Wstęp do filozofii Iwana Mirczuka pod redakcją Mykoły Szafowała. W zgromadzonych w tomie esejach autor rozważa takie kwestie, jak istota
i znaczenie filozofii, jej podział, zadania i relacje z innymi naukami. Zajmuje się
teorią poznania: naiwnym i krytycznym realizmem, subiektywnym idealizmem
oraz fenomenologią. Bada teorię poznania Kanta w rozumieniu fenomenologicznym, transcendentalno-logiczny idealizm, problem pochodzenia poznania,
racjonalizm i empiryzm. Ponadto poszukuje jak najpełniejszej definicji estetyki
oraz jej kategorii oraz analizuje zagadnienia związane z etyką. Swoimi pracami
Iwan Mirczuk starał się pokazać, że kulturze ukraińskiej należy się szczególne
miejsce pośród kultur narodów europejskich, jako że stanowi syntezę Wschodu
i Zachodu.
Wśród prac z historii ukraińskiej kultury na szczególną uwagę zasługuje wydana w 1984 r. książka Wołodymyra Hnatiuka Товариство імени Шевченка
у Львові (Історичний нарис першого 50-річчя – 1873–1923). Przedstawia ona
pół wieku działalności tego, jak napisał we wstępie Wołodymyr Janiw, „nie­
zniszczalnego towarzystwa”. Autor opisuje, jak organizacja naukowo-literacka
w ciągu dwudziestu lat przekształciła się w Towarzystwo o charakterze ściśle
naukowym, które planowano przekształcić w akademię. Na przeszkodzie temu
stanęła sytuacja polityczna, dwie wojny światowe oraz brutalne reżimy; jednak nawet po zakazaniu jego działalności przez władzę sowiecką idea Towarzystwa pozostała żywa i doprowadziła do jego odrodzenia w Monachium (1940)
oraz rozprzestrzenienia się na kraje, w których mieszkała diaspora ukraińska.
Wołodymyr Hnatiuk badając historię Towarzystwa im. Szewczenki wielokrotnie zresztą pokazuje, że owa tradycja była najcenniejszą wartością, którą ono
posiadało i siłą, która pozwalała mu przetrwać nawet najtrudniejsze warunki. Niesłychanie ciekawy jest dodatek do książki, w którym wymieniono 244
współpracujących w okresie międzywojennym z Towarzystwem im. Szewczenki instytucji oraz redakcji. Wśród nich wymienić można Akademię Królewską
w Amsterdamie, Akademię Królewską w Anvers, American Academy of Arts
and Science, Schlesische Gesellschaft fur Volkskunde, Societe Royale Malacologique de Belgique, Academia Romane in Bucuresci, The American Folklor
Society, Peabody Museum of Harvard University, The Cambridge Philosophical
Society, Royal Society of Edinburgh, Bibiloteka Kongresu i in. Spis ten pokazuje, że Towarzystwo współpracowało z instytucjami w Atenach, Augsburgu,
Barcelonie, Bazylei, Belgradzie, Berlinie, Berkley, Bostonie, Brnie, Brukseli,
Bukareszcie, Budapeszcie, Buenos Aires, Cambridge, Costa Rice, Dreźnie,
Denver, Edynburgu, Frankfurcie, Genewie, Geteborgu, Grazu, Haidelbergu,
Kazaniu, Krakowie, Lipsku, Liege, Madison, Meanchesterze, Meksyku, Monachium, Moskwie, Montrealu, Manili, Nowym Jorku, Paryżu, Przemyślu, Petersburgu, Philadelphii, Pradze, Sao Paulo, Sofii, Sztokholmie, Tokio, Toronto,
Upsali, Utrechcie, Warszawie, Waszyngtonie, Wilnie, Wiedniu i Zagrzebiu.
Spis ten w sposób najbardziej dobitny obrazuje poziom i skalę działalności To91
warzystwa; można by się zastanawiać, czy obecnie, gdy transport i komunikacja
są tak łatwe, ksiażki jakiegokolwiek ukraińskiego wydawnictwa docierają do
tylu miejsc na świecie.
Wśród publikacji uczelni ważne miejsce zajmują wydawnictwa periodyczne.
Pierwsze tomy naukowe zaczęto wydawać już w Pradze w latach 1923, 1930
oraz 1942. W latach 1957–1966 ukazywały się Zeszyty Naukowe Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu, które swoją tematyką obejmowały niemal wszystkie
dziedziny życia narodu ukraińskiego. Redaktorem pierwszych czterech numerów był Jurij Bojko. Pierwszy tom zeszytów poświęcony był ukraińskim lirnikom, kościołowi ruskiemu, a także dialektowi okolic Jaworowa. W drugim
znalazły się artykuły poświęcone dyrektorii UPA, sowieckiej wykładni starogreckich doktryn politycznych, a także ukraińskiej etymologii oraz dźwiękom
języka ukraińskiego. Tom z 1959 r. poświęcono m. in. koncepcjom historii Mychajła Hruszewskiego, ukraińskiemu drukarstwu i życiu kulturalnemu mniejszości ukraińskiej w Czechosłowacji. Tom czwarty i piąty zawierał artykuły poświęcone percepcji twórczości Tarasa Szewczenki i jej falsyfikowaniu w USRR.
W 1963 r. skoncentrowano się głównie na tematach prawniczych, zaś rok później
– historycznych. Wśród autorów tego numeru znaleźli się N. Połońska-Wasyłenko, O. Horbacz, P. Kurinny. Zeszyt ósmy z kolei poświęcony został literaturze,
przede wszystkim romantycznej.
Od 1992 r. wychodziły „Tomy Naukowe Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu”. Wśród najciekawszych artykułów pierwszego numeru wymienić należy te
poświęcone państwowym symbolom suwerennej Ukrainy, odrodzeniu kultury
w latach 1917–1933 i politycznemu znaczeniu UPA, postaci metropolity Andrzeja Szeptyckiego oraz twórczości Wasyla Stefanyka w kontekście związków
ukraińsko-niemieckich. Na tom drugi składają się materiały z konferencji „Ukraiński Wolny Uniwersytet z przeszłości w przyszłość”, która odbyła się w 1992 r.
we Lwowie. Dużo miejsca zajmują teksty poświęcone samemu uniwersytetowi,
ale także omawiane są postacie Iwana Bahrianego, Jewhena Małaniuka, Mykoły Jewszana, Emmy Andijewskiej. Znajdujemy artykuły o problemach mniejszości narodowych oraz o roli środków masowego przekazu w kształtowaniu
suwerennego państwa ukraińskiego, a także o etyce dziennikarskiej. W tomie
z 1995 r. poruszano tematy związane z historią literatury ukraińskiej, społecznym i kulturowym odrodzeniem narodu (oraz odrodzenia jego prawnych
i ekonomicznych aspektach) oraz dorobkiem emigracji. Kolejny tom obfituje
w wielość tematów. Od literatury i analizy twórczości Marko Wowczok i Hryhorija Skoworody poprzez językoznawstwo, religioznawstwo, problemy oświaty, historię, po tematy ściśle ekonomiczne, jak ekonometryczna analiza działalności firm ubezpieczeniowych w nowych warunkach gospodarczych rejonu
lwowskiego.
W latach 1974–1996 ukazywało się pismo „Etologia. Prace, wykłady, wiadomości i recenzje książek z dziedziny nauki o zachowaniu i dziedzin pokrew92
nych”. Redaktorem pisma przez cały niemal okres jego istnienia był dr J. Kratochwil. W swych 88 numerach wydawnictwo pomieściło prace z bardzo szeroko
pojętej dziedziny nauk o zachowaniu: prócz etologii sensu stricto, jako poddziedziny biologii (np. Jaki tybetańskie w Alpach Niemieckich J. Kratochwila,
nr 58, 1986/1987), także antropologii, psychologii, filozofii, nauk politycznych
(Czy imperium radzieckie będzie trwać 300 lat? J. Terelja, nr 49, 1985) czy religioznawstwa. Szczególnie wiele artykułów poświęcono pracom Jana Amosa
Komeńskiego, a także innym zagadnieniom pedagogiki i szkolnictwa. Przykładowo, H. Waskowycz w numerze piątym z 1976 r. opracował problematykę organizacji szkolnej w niepodległej Ukrainie w latach 1917–1920. Liczne artykuły,
choćby w numerach drugim, osiemnastym, dziewiętnastym analizują także rolę
emigracyjnych uniwersytetów, rzecz jasna, ze szczególnym uwzględnieniem
UWU. „Etologia” publikowała prace licznych autorów zagranicznych; prócz języka niemieckiego m. in. po angielsku, francusku, czesku czy norwesku.
Wśród wydawnictw Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu znalazło się także
miejsce na reprinty tak ważnych dla światowego ukrainoznawstwa książek jak:
Південно-волинське Городище й городиські рукописні пам’ятки XII–XVI
віку (1923), Погляд на історію українсько-чеських взаємин від X до XX віку.
(1924), Городицьке Євангеліє XII–XV в. (1925), Рукописні і палеотипні книги південного Підкарпаття (1927), Головні напрямки і методи в розслідах українського фольклору (1927), Генеза української новітньої повісти
(1927), Розсліди і видання слов’янських пам’яток апокрифічної літератури
(1931) pierwszego rektora uniwersytetu Ołeksandra Kołessy, a także Пам’ятки
українського права. «Руська правда» (1927) Rostysława Laszczenki, Книги
буття українського народу як деклярація прав українського народу (1942)
Leonida Biłeckiego i Український наголос як функційна проблема. Впровідна лекція читана в Українському Вільному Університеті в Празі 23.10.1940
p. (1942) Jarosława Rudnickiego.
Nie zapomniano także o ukraińskim językoznawstwie. Wydano m. in. Українські граматики – Grammatici ucraini pod red. Ołeksy Horbacza [...], Нариси історії української мови. Хрестоматія з пам’яток XI–XVIII вв. Ołeksija
Szachmatowa i Ahatanheła Krymskiego z 1924 r. (1988), Нариси з української
синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою Serhija Smereczyńskiego (1990), Наша газетна мова Mykoły Hładkiego (1992).
Od 1993 r. wydawane były także biuletyny Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu, w których znaleźć można informacje na temat funkcjonowania uczelni,
jej wykładowców, magistrantów i doktorantów. Uniwersytet wydaje także spisy
programów zajęć.
Istotną część aktywności wydawniczej uczelni stanowią podręczniki i skrypty. Zaczęto je wydawać już w okresie międzywojennym. Na uwagę zasługuje Міжнародне право (1923) Mychajła Łozińskiego, Річеве право i Загальна
наука права і політики (1923) Stanisława Dnistriańskiego oraz Лекції по іс93
торії українського права (1924) Rostysława Laszczenki, Історія і система
римського приватного права (1923) Kostia Łockiego, Церковне право (1923)
Ołeksandra Łotockiego i Впливи старочеського права на право укрaїнське
литовської доби XV–XVI ст. (1929) Andrija Jakowlewa. Po wojnie zaś ukazał
się podręcznik Lwa Okiszewicza Вступ до науки про право і державу (1987).
Reprezentantem nauk ekonomicznych jest Вступ до економічних наук (1985)
Mykoły Wasyliwa. Z filozofii wymienić należy podręcznik Iwana Mirczuka
Лекції по історії етики. Етика старинного світу. 1922, Основи філософії
і філософічних наук Dmytra Antonowicza (1995). Z geografii Основи земле­
знання України. Ч. 1. 1923 Stepana Rudnickiego. Z dziedziny historii wydano
m. in. Огляд української історіографії (1923) Dmytra Doroszenki, Geschichte
der Ukraine. Von den Anfangen bis zum Jahre 1917 (1963) Borysa Krupnickiego
czy History of the Modern Ukrainian State 1917–1923 (1966) Izydora Najewskiego. Z zakresu językoznawstwa wspomnieć można Граматика української
мови (1979) Stepana Czornija, pierwszy tom którego poświęcony jest fonetyce
i morfologii, drugi zaś składni oraz Навчання мови. Фонетика. Мововивчання та мовосприймання Bohdana Czopyka (1992). Wydano także dwa podręczniki autorstwa Ihora Kaczurowskiego Фоніка (1984) oraz Нарис компаративної метрики (1985). Na szczególną uwagę zasługują także Нариси до історії
української етнопсихології (1993) Wołodymyra Janiwa pod redakcją Mykoły
Szafowała oraz podręcznik Українська література, w którym Wiktor Petrow
podał rys historyczny ukraińskiego literaturoznawstwa XIX–XX w., Dmytro
Czyżewski przeanalizował literaturę ukraińską od czasów najstarszych do romantyzmu, zaś Mykoła Hłobenko po XIX w. do literatury najnowszej.
Pobieżne choćby spojrzenie na publikacje Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu daje nam wyobrażenie o szerokości i znaczeniu dzieła wydawniczego tej
uczelni na przestrzeni ostatnich sześciu dekad.
Wydano wiele dzieł dawnych, także tych zapomnianych lub skazanych na zapomnienie. Jednocześnie jej publikacje były ważnymi głosami w dyskusjach na
najważniejsze dla Ukrainy tematy. Jednym z nich jest choćby refleksja nad dążeniami do niepodległości (oraz ich staranna dokumentacja), a także nad problematyką niezależnej państwowości po upadku Związku Radzieckiego.
Bardzo cennym przesłaniem płynącym z wielu publikacji jest przekonanie,
że kultura ukraińska jest pełnowartościową kulturą europejską. Wiele tekstów
ukazuje bogate związki z kulturami innych krajów kontynentu i wzajemne inspiracje. Aspekt ten jest blisko związany z akcentowaniem chrześcijańskiego
charakteru kultury ukraińskiej.
Jan Paweł II mówił w 1980 r. o sobie jako synu
Narodu, który przetrwał najstraszliwsze doświadczenia dziejów, którego wielokrotnie sąsiedzi skazywali na śmierć – a on pozostał przy życiu i został sobą. Zachował własną tożsamość
i zachował (pośród rozbiorów i okupacji) własną suwerenność jako Naród – nie opierając się
na jakichkolwiek innych środkach fizycznej potęgi, ale tylko na własnej kulturze, która okazała się w tym przypadku potęgą większą od tamtych potęg (Paryż, 2 czerwca 1980).
94
Słowa te okazują się jednakowo trafne w odniesieniu do Ukrainy: tylko jej
kultura, podtrzymywana i pielęgnowana między innymi przez instytucje takie
jak Ukraiński Wolny Uniwersytet, ocaliła naród od zagłady.
Kulturę tę jednak nadal trzeba otaczać troską i dbać o jej rozwój. W czasie obchodów 87-lecia założenia Uniwersytetu prof. Hansjurgen Doss, przypominając
historię uczelni, zwrócił uwagę, że kształci ona elitę ukraińskiej nauki i kultury,
przykładając jednocześnie dużą wagę do pielęgnowania ukraińskiej tożsamości. Odnotował ważną rolę tej instytucji w kształtowaniu niemiecko-ukraińskiej
historii i wynikającą stąd szczególną rolę, jaka przypadnie jej przy staraniach
Ukrainy o wejście do Unii Europejskiej.
Rektor Uniwersytetu Kalifornijskiego Clark Kerr w czasie swego wykładu
na Harvardzie o „Pożytkach z uniwersytetu” zauważył, że z 63 instytucji, które
przetrwały od czasów średniowiecza, 58 to uniwersytety. Możemy mieć więc
nadzieję, że tradycje Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu będą kontynuowane,
niezależnie i na przekór wszystkim politycznym, finansowym i innym przeszkodom, a z niewątpliwym pożytkiem dla kultury ukraińskiej i jej badaczy na
całym świecie.
Por.: C. K e r r, The Uses of University, Cambridge MA 1963.
95
Bazyli Nazaruk
Znaczenie emigracyjnej Encyklopedii ukrainoznawstwa
dla kultury ukraińskiej
D
zieje wychodźstwa ukraińskiego wyróżniają się specyfiką historyczno-społecznych i politycznych uwarunkowań, a także zróżnicowaniem dorobku kolejnych fal emigracji. Tych zaś było co najmniej kilka, jeśli analizujemy
emigrację jako zjawisko o skali masowej. Cztery wielkie fale masowej emigracji
ukraińskiej, których początki możemy odnieść do lat sześćdziesiątych XIX w.,
wiązały się kolejno: pierwsza fala – z celem zarobkowym, a więc walką o poprawę sytuacji materialnej, potem druga – w związku z sytuacją polityczną, zaistniałą po utracie – na krótko odzyskanej – niepodległości po pierwszej wojnie
światowej, następna – z kolejną nową sytuacją geopolityczną zaistniałą w wyniku wybuchu i dalszych następstw drugiej wojny światowej, aż po emigrację
współczesną, stanowiącą poszukiwanie lepszego losu w otwierającym się także
dla Ukraińców, świecie współczesnym, ogarniętym procesami globalizacji.
Przy tym – dla badaczy i znawców problemu – nie ulega wątpliwości znacząca
rola emigracji, szczególnie w okresach zagrożenia ciągłości bytu narodowego.
Tak więc emigracje w dziejach Ukrainy (ale także w dziejach Polski) były nie
tylko świadectwem naturalnego dążenia do poprawy swej sytuacji materialnej,
lecz także równie naturalnym odruchem obrony, zagrożonej w ojczyźnie wolności i narodowej tożsamości. Dość wspomnieć tu dzieje, programy i działania
podejmowane przez polską Wielką Emigrację po rozbiorach i upadku Polski
w XVIII w. czy udanie się na emigrację takich przedstawicieli elity ukraińskiej,
jak hetman Pyłyp Orłyk, który po klęsce wojsk szwedzko-ukraińskich pod Połtawą (1709), nie tylko z wyboru objął hetmanat po śmierci Mazepy, lecz wspólnie ze starszyzną kozacką opracował w 1710 r. pierwszą ukraińską konstytucję
„narodu kozackiego”, czyli Ustawę Zasadniczą i później – na emigracji – wytrwale (acz z niewielkim skutkiem) zabiegał w kilku krajach ówczesnej Europy
o zbudowanie koalicji antyrosyjskiej.
Tytułowe zagadnienie, które chciałbym przybliżyć w tym referacie, a więc
Encyklopedia ukrainoznawstwa, ściśle wiąże się z działalnością najszacowniejszej i wielce zasłużonej dla rozwoju nauki ukraińskiej organizacji, jaką było
(i do dziś pozostaje) Towarzystwo noszące imię Szewczenki.
Oto bowiem niezwykle ważnym czynnikiem zespalania i umacniania intelektualnych i patriotycznych sił narodu Ukrainy rozdartego przez ościenne
imperia – Rosję i Austro-Węgry – było m. in. stworzenie własnej narodowej
akademii nauk. Stało się nią (czy też przejęło na siebie rolę takowej) założone
w 1873 r. we Lwowie Towarzystwo Naukowe im. Szewczenki (NTSZ), utworzone przez czołowych działaczy patriotycznych na rzecz odrodzenia Wschodu
96
i Zachodu podzielonej Ukrainy. Od 1892 r., wraz z ukazaniem się pierwszego
tomu Zapysok NTSZ, a następnie także innych seryjnych zbiorów prac naukowych, rozpoczęła się aktywna rozbudowa tego towarzystwa naukowego. Przypomnijmy, że największy postęp w tym zakresie osiągnięty został w okresie
prezesury Mychajły Hruszewskiego (1897–1913), kiedy to dużego rozmachu nabrało wydawanie licznych seryjnych i monograficznych publikacji naukowych,
organizowanie muzeów, bibliotek i archiwów. Przy tym status akademicki
Towarzystwa umocniono przez wprowadzenie elitarnego korpusu wiodących
uczonych – członków rzeczywistych NTSZ, grona uczonych, do którego – obok
wybitnych przedstawicieli nauki ukraińskiej – włączono też grupę najwybitniejszych zagranicznych uczonych europejskich, do której weszli – Albert Einstein,
Aleksander Brückner, Jan Boduen de Courtenay, Dawid Gilbert, Alfred Jensen,
Feliks Klein, Andre Mazon, Tomasz Masaryk, Max Planck, Aleksander Szachmatow, Watrosław Jagić i in.
Intelektualno-organizacyjny rdzeń NTSZ na tym początkowym, lwowskim
etapie funkcjonowania stanowiła słynna trójka uczonych – Mychajło Hruszewski (historyk i prezes Towarzystwa), Iwan Franko (jako przewodniczący Sekcji
Filologicznej) i Wołodymyr Hnatiuk (sekretarz naukowy, folklorysta i etnograf).
Podczas rosyjskiej okupacji Lwowa (1914–1915) NTSZ zostało zamknięte,
a jego zbiory i drukarnie zniszczone.
Mimo niełatwych warunków funkcjonowania w okresie międzywojennym,
Towarzystwo wznowiło wydawanie serii Zapysok NTSZ oraz innych publikacji
naukowych. Rozwinięto działalność badawczą i wydawniczą także w zakresie
nauk ścisłych, organizowanie muzeów i rezerwatów. W tym okresie wydana została także pierwsza ukraińska encyklopedia – trzytomowa Ukrajinśka zahalna
encykłopedija.
Mimo kolejnego rozgromienia Towarzystwa Naukowego im. Szewczenki
w 1940 r. po wkroczeniu bolszewików i represji, włącznie z fizycznym zniszczeniem wielu działaczy, po drugiej wojnie światowej na zjeździe w Bawarii
(30 VI 1947 w Berchtesgaden) działalność NTSZ została wznowiona.
Przy czym emigracyjni uczeni ukraińscy z krajów europejskich utworzyli centrum koordynacyjne NTSZ w Sarcelle w pobliżu Paryża i na czele tej placówki
do końca swego życia, czyli do 1985 r., stał profesor Wołodymyr Kubijowycz,
który rozwinął tu imponującą i bezprecedensową pracę nad opracowaniem Encykłopediji Ukrajinoznawstwa. Plonem tej pracy stały się cztery wielojęzyczne
encyklopedie (w tym 2 ukraińskojęzyczne o łącznej objętości 14 tomów oraz
Z rąk „wyzwolicieli” zginęli wówczas m. in.: R. Zubyk, K. Studynśkyj, P. Franko, W. Starosolśkyj, I. Feszczenko-Czopiwśkyj.
Obecnie ośrodek NTSZ w Europie, na czele którego stoi prof. Arkadij Żukowśkyj, koordynuje
działalność uczonych ukraińskich, rozproszonych w różnych krajach: Francji, Niemczech, Wielkiej Brytanii, Słowacji, Polsce, Rumunii oraz w innych krajach poza Ukrainą.
97
2 w języku angielskim – łącznie 8 tomów). Jak słusznie stwierdza autor syntetycznej informacji o NTSZ Zhadani wydannia – wełyczawyj i objektywnyj nacjonalnyj pasport ukrajinstwa. Opracowanie Encyklopedii ukrainoznawstwa
pod redakcją Wołodymyra Kubijowycza jest niewątpliwie jednym z największych i najbardziej znaczących dokonań emigracyjnego ukrainoznawstwa.
Jak trafnie zauważa autorka studium poświęconego historii Encyklopedii
ukrainoznawstwa i jej roli dla pogłębienia wiedzy narodu ukraińskiego o samym sobie:
У формуванні національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває відновлення історичної пам’яті, очищення ментальності від усього наносного, того, що суперечить його природно-соціальній сутності, плекання інтелектуального потенціалу, осмислення історичної місії в контексті загально-цивілізаційного
поступу. Це виключно важливі й відповідальні завдання. І вирішити їх можна лише на
засадах цілісної науки про український етнос, націю й народ України. Такою наукою
з кінця XX ст. все більше виразно постає українознавство....
Podejmowane próby opracowania encyklopedycznych kompendiów wiedzy mają na gruncie ukraińskim długą historię. Jednakże wybitny ukraiński
uczony-ukrainoznawca, geograf i etnograf Wołodymyr Kubijowycz uznawał
za pierwszy encyklopedyczny informator ukrainoznawczy przygotowane przez
M. Hruszewskiego dwutomowe opracowanie Український народ в його
минулому і сучасному (Piotrogród 1914–1916), w którym wzięli udział jako
współautorzy tacy wybitni ówcześni naukowcy, jak M. Hruszewski. S. Rudnyćkyj, O. Rusiw, S. Tomasziwśkyj, W. Ochrymowycz, F. Wowk, O. Jefymenko,
O. Szachmatow. W latach 1930–1935 we Lwowie wydana została pierwsza ukraińska encyklopedia – trzytomowa Ukrajinśka Zahalna Encykłopedija pod redakcją I. Rakowskiego, napisana głównie przez uczonych, skupionych w NTSZ,
przy czym największy wkład pracy wnieśli do jej opracowania W. Simowycz,
W. Doroszenko i M. Rudnyćkyj. Tomy pierwszy i drugi zawierają wiadomości
ogólne i uporządkowaną wiedzę na temat Ukrainy, natomiast tom trzeci poświęcony jest głównie problemom ukrainoznawstwa. Na początku lat trzydziestych
podjęto próbę opracowania Ukraińskiej Radzieckiej Encyklopedii w dwudziestu
tomach pod redakcją Mykoły Skrypnyka. Jednak po wydaniu trzech tomów już
w 1934 r. wydawnictwo zostało zlikwidowane.
http://ntsh.org/ntshhistory.
І. К р а с н о д е м с ь к а, Енциклопедія українознавства у становленні та розвитку науки
самопізнання; http://www.ualogos.kiev.ua.
Już w czasach Rusi Kijowskiej powstawały rękopisy, a później także wydania drukowane,
będące nośnikami swoiście encyklopedycznej wiedzy tamtych czasów. Za pierwszą próbę systematycznego zbioru wiadomości o Ukrainie uważana jest praca Синопсіс Іnnokentija Gizela
z 1674 r., Kratkoje opisanije o kozackom narodie P. Symonowskiego (1765), Kratkaja letopiś
Małoj Rossiji W. Rubana (1776). Na intensywny rozwój ukrainoznawstwa w XIX w. złożyły się
prace takich uczonych, jak M. Maksymowycz, P. Kulisz. D. Bantysz-Kameński, M. Markewycz,
M. Kostomarow, W. Antonowycz, M. Drahomanow, I. Franko i inni.
98
Próbę opracowania i wydania encyklopedii ukrainoznawczej podjęto nawet
w czasie drugiej wojny światowej. W 1941 r. w Krakowie przygotowano jednak
tylko pierwszy tom pod redakcją I. Rakowskiego i Jewhena Pełeńskiego, poświęcony przyrodzie i demografii Ukrainy.
Po drugiej wojnie światowej sprawę przygotowania encyklopedii ukrainoznawstwa wziął na siebie wybitny geograf, ukrainoznawca i demograf Wołodymyr Kubijowycz.
Opracowanie haseł do nowego wydania autorzy konsekwentnie podporządkowali wyłącznie zasadom naukowego obiektywizmu, bez ulegania jakimkolwiek politycznym naciskom. Encyklopedia ta miała spełnić trzy podstawowe
zadania: 1) być głównym uniwersalnym naukowym informatorem z zakresu
ukrainoznawstwa dla Ukraińców i osób ukraińskiego pochodzenia, żyjących
poza Ukrainą; 2) być źródłem wiadomości o Ukrainie, jej narodzie, historii,
kulturze, gospodarce i sposobie życia dla innych narodów (tę rolę miała pełnić
anglojęzyczna edycja encyklopedii ukrainoznawstwa; 3) być źródłem prawdziwej informacji o przeszłości i współczesności Ukrainy dla Ukraińców w kraju,
na ziemi ojczystej. To ostatnie zadanie było czy nie najważniejszym, jako że
w Ukrainie sowieckiej szereg istotnych faktów historii oraz obraz rzeczywistości najnowszej i prawda o działalności różnych postaci nauki, polityki czy
kultury poddawane były fałszowaniu.
Wielka erudycja i pracowitość oraz talent organizacyjny profesora Wołodymyra Kubijowycza pozwolił mu na skupienie wokół wielkiego zadania w postaci Encyklopedii ukrainoznawstwa najlepszych sił naukowych diaspory ukraińskiej, a w tym profesorów UWU, uczonych z kręgu NTSZ, UWAN z Europy,
USA i Kanady (takich, jak m. in. J. Szewelow, O. Ohłobłyn, A. Żukowśkyj,
N. Połonśka-Wasyłenko, B. Krawciw, Jurij Łućkyj i wielu innych) oraz specjalistów z różnych dziedzin wiedzy, najbardziej odpowiednich do opracowania
haseł. I tak już w latach 1949–1952, siłami ponad 120 naukowców opracowano hasła i wydano trzy tomy ogólne (części słownikowej) Encyklopedii ukrainoznawstwa. Pierwszy tom zawiera obszerne artykuły na temat terytorium,
przyrody i geografii Ukrainy, o ludności, etnografii i języku. W drugim tomie
zawarte zostały informacje o ukraińskiej nauce i oświacie, o muzyce, teatrze,
muzeach i archiwach. Tom trzeci zawiera wiedzę o gospodarce, społeczeństwie
i siłach zbrojnych Ukrainy.
Po przeniesieniu się wielu uczonych ukraińskich z Niemiec do USA i Kanady
europejskie centrum NTSZ na początku lat pięćdziesiątych ulokowane zostało
w Sarcelle koło Paryża. Przeniósł się tu również Wołodymyr Kubijowycz wraz
ze swoimi pomocnikami i najbliższymi współpracownikami – A. Żukowskim,
S. Janową, M. Hłobenką, I. Koszeliwcem, przystępując do realizacji swojego
następnego projektu w postaci EU-2, czyli jednotomowej części alfabetycznej,
słownikowej. Praca zakończona została w 1986 r. Przy czym pierwszy tom uka Przytaczam je za: І. К р а с н о д е м с ь к а, Енциклопедія..., op. cit., s. 2.
99
zał się w 1955, a dziesiąty – w 1985 r., już po śmierci profesora Kubijowycza.
W encyklopedii tej uzupełniono i pogłębiono szereg wiadomości zawartych
w trzytomowej EU-1. Szczególną uwagę poświęcono rozszerzeniu i pogłębieniu wiadomości dotyczących historii, religii, różnych dziedzin kultury i ukraińskiej emigracji, jako że te dziedziny były w USRR albo przemilczane, albo
bezwzględnie fałszowane przez sowieckich stróżów „prawomyślności”, zwalczających wszelkie przejawy ukraińskiej niezależnej myśli naukowej.
Na 4010 stronach tej encyklopedii zawarto 18 223 haseł naukowych, opracowanych przez około dwustu autorów.
Wielkie znaczenie tej publikacji dla rozwoju ukrainoznawstwa polega m. in.
na tym, że autorzy haseł przeszli od wyświetlania wybranych zagadnień związanych z określonymi wydarzeniami, regionami i działaczami «до системного,
цілісного відображення всієї палітри життя народу, країни, історичного
процесу в цілому».
Drugi, niezwykle cenny walor tej encyklopedii, to jej baza źródłowa oraz
historiograficzna. Czytelnik po raz pierwszy w jednym wydaniu uzyskał dostęp do niezwykle bogatego rejestru wykazów bibliograficznych i zalecanej literatury z najważniejszych dziedzin ukrainoznawstwa. Po trzecie EU stała się
cennym źródłem aparatu pojęciowo-terminologicznego ukrainoznawstwa. Po
czwarte Encykłopedija ukrajinoznawstwa była znaczącym czynnikiem sprzyjającym pogłębieniu samowiedzy narodu ukraińskiego, dostarczała też materiałów mogących posłużyć do szerszego wprowadzenia ukrainoznawstwa do
procesu edukacyjnego. Miała więc ona wielkie znaczenie naukowe i praktyczne. Przygotowanie tekstu haseł dziesięciotomowej edycji tej encyklopedii jest
dziełem 120 naukowców, a ścisłe, wąskie grono redaktorów, stałych kreatorów
encyklopedii to – Wołodymyr Kubijowycz, Arkadij Żukowśkyj, Stepan Janiw.
Po śmierci profesora Mykoły Hłobenki w 1957 r. funkcję zastępcy redaktora
naczelnego przejął Iwan Koszeliweć. Należy zaznaczyć, iż do grona redaktorów
należeli także W. Hołubnyczyj, B. Krawciw, N. Połonśka-Wasyłenko, O. Pricak,
M. Stachiw, A. Figol, M. Czubatyj. Wśród specjalistów zaproszonych do napisania haseł encyklopedycznych znaleźli się tacy znakomici uczeni, jak Jurij Szewelow (językoznawstwo), Ołeksa Horbacz (językoznawstwo), Ołeksandr Ohłobłyn (historia), Wasyl Markuś (politologia), Swiatosław Hordynśkyj (wiedza
o sztuce), Wasyl Wytwyćkyj (muzyka), Lubomyr Wynar (historia, historiografia), Petro Odarczenko (historia literatury ukraińskiej, folklor, etnografia),
Iwan Łysiak-Rudnyćkyj (politologia, socjologia), Jarosław Pasternak (archeologia). Na osobną, bardziej wnikliwą analizę zasługiwałby oczywiście wkład
poszczególnych uczonych do tego wspólnego wielkiego dzieła, jakim stała się ta
encyklopedia. Z konieczności ograniczymy się do zarysowania szczególnej roli
W. Kubijowycza – jej inicjatora i niestrudzonego organizatora tytanicznej pracy związanej z jej opracowaniem i wydaniem, przy tym autora tekstów licz Ibidem, s. 3.
100
nych haseł naukowych i redaktora naczelnego EU. Oprócz pracy redakcyjnej
i autorskiej W. Kubijowycz wiele czasu i wysiłków poświęcał na podróże służbowe po różnych krajach, by przybliżyć wielką ideę encyklopedii przyszłym
czytelnikom, a przy okazji poszerzać krąg autorów i sponsorów. Równolegle
z pracą nad dziesięciotomową EU-2 Kubijowycz podjął także starania zmierzające do opracowania dwutomowej anglojęzycznej encyklopedii wiedzy ukrainoznawczej. Dzięki współpracy z redaktorem ukraińskiej gazety „Swoboda”
w USA A. Darahanem AEU-1, jako publikacja o objętości 1186 stron, ukazała się
w druku już w 1963 r., będąc przy tym nie zwykłym przekładem, lecz gruntowną przeróbką ukraińskiego tekstu EU-1. Dzięki wsparciu Kanadyjskiego Instytutu Studiów Ukraińskich w 1984 r. wydano pierwszy tom AEU-2 o objętości
952 strony. Anglojęzyczna encyklopedia ukrainoznawstwa składa się łącznie
z pięciu opasłych tomów wielkiego formatu.
Wydanie EU stało się wydarzeniem prawdziwie znakowym – jako pierwsza
encyklopedia ukraińska opracowana i wydana przez najwybitniejszych uczonych z kręgu ukraińskiej patriotycznej emigracji. W sposób gruntowny i obiektywnie prawdziwy odsłaniała ona procesy, zjawiska i personalia historii Ukrainy i wszystkich wymiarów jej rozwoju, włączyła się do procesu przebudzenia
świadomości narodowej Ukraińców. Ogromna rola encyklopedii wynika stąd,
że jest ona źródłem obiektywnej informacji o Ukrainie – dla samych Ukraińców
oraz informacji o Ukrainie dla cudzoziemców. Tej unikalnej pracy, zakazanej
w USRR przeciwstawiono encyklopedię radziecką – Ukrajinśka radianśka encykłopedija (URE), w której wiadomości o Ukrainie poddano filtracji oraz fałszującym preparacjom, stosownie do potrzeb dyktatury bolszewizmu. Mimo
iż encyklopedia ta zawiera oczywiście wiele historycznej faktografii, to ścisłe
ramy marksistowsko-leninowskich dogmatów ideologicznych odbierają jej treści rangę naukową. Dość wspomnieć, że niekończącą się listę zafałszowań otwiera w niej – zawarte we wstępie – kłamliwe stwierdzenie, iż oto jest „pierwsza encyklopedia narodu ukraińskiego”, bez jakiejkolwiek wzmianki o tym, że
diaspora ukraińska wydała już wtedy trzytomową ogólną encyklopedię ukraińską oraz trzy tomy (z dziesięciu) słownikowej Encyklopedii ukrainoznawstwa,
w których szeroko wyświetlono cały kompleks najważniejszych zagadnień
z zakresu ukrainoznawstwa.
Kolegium redakcyjne i zespół autorski Encyklopedii ukrainoznawstwa i przede wszystkim
jej duchowy animator profesor Wołodymyr Kubijowycz – człowiek o wielkim poczuciu obowiązku obywatelskiego – stawiali przed sobą zadanie, by w trakcie pracy nad Encyklopedią
kierować się wyłącznie zasadami obiektywizmu naukowego, świadomie unikając jakichkolwiek wpływów politycznego oraz ideologicznego propagandyzmu. Ich jedynym celem
było stworzenie uniwersalnego źródła najistotniejszych wiadomości o Ukrainie, jej narodzie, terytorium, historii, kulturze, gospodarce i sposobie życia, ukazanie ich w dynamice
od najdawniejszych czasów po ten okres, kiedy nad nią pracowali.
KNYHA.COM – Енциклопедія українознавства; http://www.knyha.com/ukr/catalog/1643.
101
Dodajmy, że na propozycję W. Kubijowycza opracowano także anglojęzyczny, dwutomowy encyklopedyczny informator o Ukrainie – Encyklopedia
Ukrainy, który spotkał się z żywym zainteresowaniem społeczności międzynarodowej. Dla uzupełnienia informacji o ukraińskich encyklopedycznych przedsięwzięciach realizowanych na emigracji należy wspomnieć także o przygotowanej i wydanej w Argentynie w latach 1957–1967 ośmiotomowej encyklopedii
– Українська мала енциклопедія (UME) – profesora Jewhena Onackiego.
W odróżnieniu od tradycyjnych encyklopedii praca ta szerzej przedstawia zjawiska i problemy ogólne, mniej natomiast uwagi poświęcono w niej materiałom
biograficznym i sylwetkom znaczących działaczy. Wydana w niewielkim nakładzie (1000 egz.) encyklopedia ta, choć nie zyskała dużej popularności, stanowi
cenne dokonanie wybitnego uczonego-encyklopedysty i ważny zabytek kultury
ukraińskiej.
Renesans niepodległej Ukrainy i szlachetny zamiar odbudowy i umocnienia
zarówno odrodzonego organizmu państwa ukraińskiego, jak i – nadwerężonego w warunkach imperialnego zniewolenia – poczucia tożsamości narodowej
uświadomił pilną potrzebę wypełnienia swoistej próżni duchowej i spustoszenia, które pozostawił po sobie system totalitarny. Stąd też społeczną akceptację
i powszechne poparcie zyskała w Ukrainie idea wydania reprintowego dziesięciotomowej emigracyjnej encyklopedii ukrainoznawstwa. Wspólnym wysiłkiem utworzonego komitetu wydawniczego (na jego czele stanęło trzech współprzewodniczących – Iwan Hel, Ołeh Romaniw i Mykoła Żułynśkyj), licznego
grona krajowych i zagranicznych uczonych, działaczy społeczno-kulturalnych
i fundatorów-mecenatów cel ten został zrealizowany. Dzięki wsparciu ze strony
mecenatów w 2003 r. udało się też wydać dodatkowy tom jedenasty, zawierający 178 nowych haseł, stanowiących konieczne uzupełnienia, uwzględniające
istotne zmiany i nowe osiągnięcia w nauce i w życiu współczesnej Ukrainy.
Równolegle z pracą nad jedenastym tomem encyklopedii Naukowe Towarzystwo im. Szewczenki w Europie opracowało plan wznowienia trzech tomów
EU-1 i dziesięciu tomów EU-2 w postaci masowej, wielkonakładowej reedycji
w Ukrainie. Reedycji części ogólnej (EU-1) dokonał w 1994 r. Instytut Archeografii Ukraińskiej AN Ukrainy, natomiast część słownikową w dziesięciu tomach (EU-2) w latach 1993–2001 wydało NTSZ we Lwowie. Podsumowując,
można stwierdzić, że Encyklopedia ukrainoznawstwa zachowała swe znaczenie
jako wytwór ukraińskiej niezależnej myśli naukowej, przyczyniając się także
dzisiaj do kształtowania się nowoczesnego ukrainoznawstwa jako rozbudowanego, lecz równocześnie spójnego systemu wiedzy o Ukrainie i Ukraińcach,
służąc do opracowania nowych prac encyklopedycznych i naukowych z dziedziny ukrainoznawstwa.
We współczesnym świecie globalnej komunikacji i wieloaspektowych relacji
międzynarodowych i oddziaływań może jak nigdy dotąd nabiera znaczenia potęga encyklopedycznie uniwersalnej i obiektywnej wiedzy o Ukrainie i Ukraiń102
cach, niezbędnej do ugruntowania należnego miejsca kultury ukraińskiej wśród
kultur innych narodów.
Nie ulega wątpliwości, że w warunkach nowych realiów, wyzwań i potrzeb
niepodległej Ukrainy, w sytuacji, kiedy ukazały się zupełnie nowe opracowania
encyklopedyczne z różnych dziedzin – na przykład Encyklopedia etnokulturoznawstwa, Encyklopedia etnopaństwoznawstwa, Encyklopedia historii Ukrainy, Encyklopedia współczesnej Ukrainy, istnieje pewnie także potrzeba opracowania nowej Encyklopedii ukrainoznawstwa, uwzględniającej zarówno nowy
stan i zasoby wiedzy, jak i zdobycze naukowej metodologii.
Wspaniały dorobek w postaci emigracyjnej EU oraz potencjał naukowy
współczesnej Ukrainy urealnia to zadanie.
Алла Атаманенко
Українська зарубіжна історіографія другої половини
ХХ століття у світовому історіографічному процесі:
перспективи дослідження
У
сучасній українській історіографії відбувається осмислення різних
аспектів пройденого нею шляху. При цьому все більше уваги приділяється творчості українських вчених, які в силу різних причин працювали
поза Україною. Одночасно відбувається процес зміни сприйняття наукової творчості та діяльності українських вчених діаспори представниками
материкової історичної науки. Ще відносно недавно, на основі аналізу досліджень, можна було окреслити чотири основні фази зміни сприйняття
української зарубіжної (еміграційної, діаспорної, західної) історіографії
в уявленні материкових істориків, які (узагальнено) оцінювалися материковими як: 1) «буржуазно-націоналістичні фальсифікатори історії» (за
тоталітарних часів); 2) щойно відкритий і цікавий суб’єкт діалогу, сповнений альтернативних ідей та підходів, котрі були заборонені радянським
режимом упродовж тривалого часу (друга половина 80-х – поч. 90-х рр.
минулого століття); 3) носії інтелектуального статусу «нового прочитання» української історії, що асоціювався з підцензурною та забороненою
спадщиною (до середини 90-х рр.); 4) своєрідний контрагент радянської
історичної науки у біполярній системі координат, що постала за часів «холодної війни» або історичний супротивник радянської історіографії, носій
партійної та націоналістичної ідеології (вилучаючи при цьому «молодшу,
англомовну генерацію», на зламі ХХ–ХХІ ст.). Водночас можна було зустріти твердження, що завдання та призначення української зарубіжної
історичної науки було визначено її еміграційним статусом з такими наслідками як «надмірно заідеологізовані реакції», «підвищена чуттєвість
до соціокультурного середовища існування та інтелектуальних пріоритетів історичної науки на батьківщині».
Більшість досліджень, пов’язаних з українською зарубіжною історіографією повоєнного періоду, було проведено протягом кількох останніх
років. Важливі спостереження щодо тенденцій, що визначають характер
сучасної української історичної науки з врахуванням історіографічного
доробку української зарубіжної історіографії зроблено І. Колесник. Ме О. Я с ь, Українська зарубіжна історіографія 1945–1991 рр. у світлі рефлексій її репрезентантів [у:] Ейдос. Альманах теорії та історії, вип. 1, Київ 2005, с. 333–334.
Там само, с. 335.
І. К о л е с н и к, Українська історіографія (ХVІІІ – поч. ХХ століття), Київ 2000, с. 64–
–135.
104
тодологічні засади української, в тому числі й діаспорної, історіографії
з аналізом впливів німецької філософії на розуміння концепції (схеми)
української національної історії у її співвідношенні з історією всесвітньою розглянув В. По­туль­ниць­кий. Розроблено інтелектуальні біографії
частини українських дослідників, які працювали за кордоном. Значний
внесок в опрацювання здобутків української зарубіжної (еміграційної,
діаспорної) історичної науки й осмислення процесів, які в ній відбувалися, зробив киянин Олексій Ясь. Він проаналізував різні аспекти творчості
окремих дослідників, зробив бібліографічні огляди деяких періодичних
видань, розглянув різні аспекти функціонування державницького напряму, проблему наукових поколінь та організації наукової праці, спробував
доповнити образ української зарубіжної історіографії на основі рефлексій
її представників тощо. В його статтях зроблено вдалу спробу окреслити
загальну історію розвитку української історіографії поза Україною та з’ясувати фактори, що на неї впливали.
Сьогодні також з’являється все більше досліджень, в яких робляться вдалі спроби оцінити реальний внесок вчених з-поза України в український,
а подекуди, й світовий історіографічний процес. Все частіше з’являються й дослідження, в яких оцінюється ставлення міжнародної спільноти
до України і, відповідно, визначається вплив такого ставлення на розвиток світової історичної думки. Цікавими є роздуми відомого дослідника
В. Потульницького над проблемою введення української історії до світового історіографічного процесу10. Але, не зважаючи на зроблені кроки,
залишається потреба звернутися до питань, які уточнюють уявлення
В. П о т у л ь н и ц ь к и й, Українська і світова історична наука: Рефлексії на межі століть [у:] «Український історичний журнал» 2000, № 1, с. 3–21; № 2, с. 27–47; № 3, с. 22–44;
№ 4, с. 20–37.
О. Я с ь, Державницький напрям в українській історіографії першої третини ХХ ст.:
становлення, формування, вплив [у:] Історія українського середньовіччя: Збірник наук.
праць. У 2-х част., ч. 1, Київ 1995, с. 111–133; Й о г о ж, Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина [у:] Історіографічні дослідження
в Україні, вип. 7, Київ 1999, с. 287–313.
О. Я с ь, Українська зарубіжна історіографія 1945–1991 рр.: проблема поколінь та організація дослідницької праці [у:] Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та
методики. Число 5. Історіографічні дослідження в Україні, вип. 10. У 2-х част. Збірка наукових праць на пошану академіка НАН України В. А. Смолія, Київ 2000, с. 352–391.
О. Я с ь, Українська зарубіжна історіографія 1945–1991 рр. у світлі рефлексій її репрезентантів [у:] Ейдос..., вказ. праця, с. 333–357.
Я. К а л а к у р а, Українські історики на шляху до соборності національної історіографії
[у:] Вісник. Історія. Вип. 54, Київ 2001, с. 10–14; О. Я с ь, Українська зарубіжна..., вказ.
праця [у:] Спеціальні історичні..., вказ. праця, с. 352–391 та ін.
М. Р я б ч у к, The Nowhere Nation, або чи має Україна історію? [у:] http: //exlibris.org.
ua/riabczuk/r01.html.
10
В. П о т у л ь н и ц ь к и й, Завдання української історіографії у справі інтеграції української історії у світову [у:] Вісник..., вказ. праця, с. 14–16.
105
про українську зарубіжну історіографію. Актуальним для дослідження
є з’ясування таких аспектів функціонування української діаспорної (еміграційної, зарубіжної) історіографії як умо­ви наукової праці українських
дослідників (в першу чергу від 1945 до 1991), мо­ти­ва­ція такої праці та розуміння ними завдань української історичної науки поза Україною, внесок
у процес введення української національної історичної науки до світової
та ставлення до української радянської історіографії та її окремих представників.
Як відомо, в Радянському Союзі, починаючи від тридцятих років ХХ ст.
влада намагалася знівелювати національні ознаки як української науки,
так і українського етносу зі збереженням певних атрибутів переважно демонстраційного характеру (танцювальні, хорові та театральні колективи,
існування яких мало підтверджувати існування «незалежних» націй). Відповідно до її постулатів розвивалася й історіографія в Україні, що мусила
в цілому відповідати т. зв. «російській схемі» чи концепції історії Центрально-Східної Європи11. При цьому панували не лише міфеми класової
боротьби, а й ті, за допомогою яких через виклад історії відбувалася свідома заміна історичної свідомості українського народу історичною свідомістю російського, що пізніше було «вписано» в концепцію творення
надетнічної спільноти «радянський народ». Потреба перевиховання населення призводила до використання історичної науки як знаряддя державної політики. І поступово сформувався своєрідний феномен – радянська історіо­гра­фія, що була органічно
вписана в систему тоталітарної держави і пристосована для обслуговування її ідейно-політичних потреб12.
Зрозуміло, ми не намагаємося нівелювати працю сотень українських
вчених радянської доби, бо серед них були ті, що і в цих умовах загального тиску чесно працювали. Але держава робила все, щоб унеможливити
таку працю, внаслідок чого українська історія була в цілому денаціоналізована.
В історіографії діаспори національна за змістом схема/концепція історії України М. Грушевського стала основою для написання наукових
досліджень. Прагнення змінити ситуацію зі сприйняттям і розумінням
української національної історії представниками історичної науки інших
націй було властиве українській зарубіжній історіографії, яка розвивалася в умовах панування російської концепції/схеми історії Східної Європи
в європейських та американських університетах. Саме прийняття концеп-
В. П о т у л ь н и ц ь к и й, Українська і світова..., вказ. праця, с. 31–32 та ін.
О. У д о д, Канонізація історії: за сторінками однієї справи дніпропетровських істориків [у:] «Бористен» 1998, № 5 (83), с. 16.
11
12
106
ції/схеми історії Східної Європи М. Грушевського робило істориків українськими не лише за їх етнічним походженням13.
Отже, якими були умови праці українських дослідників, точніше, те
соціокультурне середовище, в якому їм доводилося працювати? Почнемо
з громадської та наукової думок, уявлень про Україну, висловлених представниками як українського, так неукраїнського наукового й ненаукового
світу. У 1967 р. мінімум 99% німців були переконані в тому, що Україна
є такою самою складовою частиною Росії, як Баварія є складовою частиною Німеччини14. Подібні уявлення майже до початку дев’яностих років
мала більшість американців та представників інших націй. В американських підручниках для університетів, написаних переважно російськими
дослідниками (часом, українського походження – напр., Дж. Вернадський),
історія України трактувалася як частина історії Росії. Від античних часів
історичні події, що відбувалися на території України, включалися як історія «Південно-Західної» або «Західної» Росії до її історії. До сьогодні
поширюються тези про «три гілки російського народу»15, «три діалекти
російської мови – великоросійський, український і білоруський»16, «першу Російську державу, в Києві»17 тощо. У Словнику російських історичних
термінів від восьмого століття до 1917 проф. Єйльського й Фордгамського університетів С. Пушкарьова18, історія Київської Русі також трактувалася як «Київський період», хоча окремого гасла про Київську Русь чи Русь
тут не було. Але до словника були включені поняття, пов’язані з історією
України – від явищ до окремих предметів (зокрема, «клейноди»19, «булава»20, «універсал»21 та ін.). Одним із найпопулярніших підручників російської історії в США була книга Ніколая Рязановського A History of Russia,
яка за сорок років мала сім перевидань (від 1963 по 2005) в Оксфорді22.
Якщо врахувати, що підручники, написані Дж. Вер­надським, Н. Ря­за­нов­
сь­ким, С. Пушкарьовим, М. Карповичем, А. Мазуром та іншими знаними
уні­вер­си­тет­сь­ки­ми професорами відомих університетів (Єйл, Оксфорд та
Розуміння значення схеми/концепції М. Грушевського заслуговує на окреме дослідження.
14
А. К а р и й, Деякі думки з приводу Світового Конгресу Вільних Українців [у:] «Сучасність» 1967, листопад, № 11 (83), с. 83.
15
A History of Russia by George Vernadsky, professor of Russian History of Yale University,
New Haven 1957, p. 3–8.
16
Там само, с. 4.
17
A History of Russia by Nikolas V. Riasanovsky, New York 1993, p. 23.
18
Dictionary of Russian Historical Terms from the Eleventh Century to 1917. Compiled by
S. Pushkarev. Ed. by G. Vernadsky and R. T. Fisher, New Haven – London 1970, 199 p.
19
Там само, с. 38.
20
Там само, с. 6.
21
Там само, с. 169.
22
A History of Russia by Nikolas V. Riasanovsky, New York 1993, 712 р. Видавалася в 1963,
1969, 1977, 1984, 1993 та 2005 рр.
13
107
ін.), пе­ре­ви­да­ва­лися великими тиражами по 5–8 видань і були основними
в університетських курсах історії Росії – то їх вплив на формування уявлень про історію Центрально-Східної Європи у молодих дослідників, на
американське чи європейське сприйняття відповідних наукових проблем
важко переоцінити. Ця позиція «чужого» наукового світу підтримувалася
радянськими істориками – як в працях, так і під час міжнародних наукових конгресів. Крім того, американська історіографія була зорієнтована
на вивчення історії державних («історичних») націй, а Україна на той час
не мала традиційної державності. Розуміння ситуації призвело до спроб
написання англомовної історії Росії ук­раїн­сь­кими істориками. До цього
проекту кілька разів (1953, 1960) звертався Ук­ра­їн­сь­кий конгресовий комітет Америки (УККА). До написання книги мали бути залучені Олександр
Оглоблин, Любомир Винар, Ігор Соневицький23 та інші вчені, але з різних
причин цей проект так і не був реалізований, хоча кілька варіантів англомовної історії України було видано.
Українські вчені розуміли причини ситуації, що склалася із вивченням
історії України. Важливі спостереження про «російськофільське» скерування американської науки були висловлені відомим українським канадським істориком Іваном Лисяком-Рудницьким, відомими українськими
американськими істориками професором Кентського державного університету Любомиром Винарем, професором Вашингтонського університету
Джоном (Іваном) Решетарем та ін. Іван Лисяк-Рудницький, у статті Проти
Росії чи проти радянської системи?24, поруч із роздумами про ставлення
української еміграції до проблеми українсько-російських відносин, відзначав, що на Заході «аж надто часто не добачають того факту, що СРСР не
національна держава, а імперіялістичний конґльомерат народів...»25 і висловив цікаві думки, до яких звернемося пізніше, стосовно можливостей
змін поглядів студентів американських чи інших західних університетів
професорами-українцями. Любомир Винар, неодноразово аргументовано
довівши ставлення більшості американських та західних дослідників до
Грушевського та інших українських вчених як до націоналістів (в негативному розумінні цього терміну)26, розкрив причини слі­ду­вання російській
Архів Українського історичного товариства в Кенті, Ф. «Олександер Оглоблин», спр.
«Листи». Лист Олександра Оглоблина до Любомира Винара від 12–13 травня 1960 р.
24
І. Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й, Проти Росії чи проти радянської системи? [у:] Між історією й політикою, [Мюнхен] 1973, с. 306–323. Передрук: Історичні есе, Київ 1994,
с. 319–332. Частину висловлених в статті ідей історик озвучив ще в 1949–1950 рр.
25
Й о г о ж, Проти Росії..., вказ. праця, с. 319.
26
L. W y n a r, Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky Versus the Traditional Scheme of „Russian” History (From The Ukrainian Quarterly, vol. XXX, # 1,
Spring 1974), p. 15.
23
108
«традиційній» схемі та її пізнішим варіантам, що позбавляло український
та білоруський народи історичного коріння27.
Джон Решетар під час конференції «Радянський Союз і Східна Європа,
віддзеркалення в американській системі освіти» в Ратґерському університеті 29 квітня 1983 р. зазначив:
Можна твердити, що в США навіть певні академічні кола, а також засоби поширення
інформації з неохотою визнають існування України чи Української РСР як окремої
одиниці. [...] Підставою для такої розливчастости і навіть повної відсутности уявлення про Україну є американська тенденція розглядати Радянський Союз як звичайну
однонаціональну державу... Певна річ, що радянські правителі намагаються поширити
ідею про існування нової демографічної одиниці – «радянського народу», який нібито
репрезентує нове суспільство28.
Дослідник розкрив зміст та причини такого становища, що спробуємо
узагальнити. Отже, на його думку, причини «неуваги» до України пов’язані: 1) з поглядом на Україну як підлеглу територію, з ігноруванням лін­
гвістичних, культурних та історичних розбіжностей між трьома східнослов’янськими народами; 2) зі сприйняттям українців як бездержавного та
неісторичного народу при загальній тенденції в США розглядати історію
як політичну й дипломатичну29; 3) зі специфікою використання наукового
апарату (термінології), що дозволяє в англомовних дослідженнях вживати
як синоніми слова Русь і Росія, руський та російський, що спотворює розуміння природи Русі, як географічно-територіального, а не національного
означення, і відмовляє в її історичній спадщині українцям30. Детальніше
зупиняючись на окремих проблемах історії України, дослідник проаналізував факти їх невірної інтерпретації в американській історіографії.
Окремо особливості вивчення української історії поза Україною, зокрема в США, проаналізував М. Чубатий в праці Українська історична наука
(її розвиток і досягнення), наголошуючи на посиленні російськофільських
тенденцій американської історіографії31. В листі до О. Пріцака в 1970 р., він
висловився проти Гарвардського університету як осередка українознавчих студій тому, що «на полі славістики це один із більше зрусифікованих
в ЗДА» університетів:
L. W y n a r, Mykhailo Hrushevsky. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography, Toronto – New York – Munich 1988, p. 32–33.
28
Д. Р е ш е т а р, Розуміння й непорозуміння при студіях над історією України в США [у:]
«Сучасність» 1983, березень, № 3 (263), с. 62.
29
Там само, с. 63.
30
Там само, с. 66–67.
31
М. Ч у б а т и й, Українська історична наука (її розвиток та досягнення), Філядельфія
1971, с. 37–41.
27
109
На Гарварді в славістиці завис дух російського історика Карповича та славіста російсько-совєтського хову Якобсона. Вони продовж 40 літ виховали десятки американських істориків, для яких правдива історія України чужа або перекручена32.
Причини російськоцентричного трактування історії України більшість
дослідників бачить у тому, що перед Другою світовою війною кілька американських університетів мали кафедри російської історії (Гарвардський,
Єйльський, Колумбійський, Мічиґанський, Чиказький, Стенфордський
і Берклі). В більшості з них професорами були емігранти – російські історики чи соціологи33. Після Другої світової війни історіографічна ситуація
мало змінилася, але збільшилася кількість кафедр та совєтознавчих центрів, в яких Радянський Союз до­слід­жу­вався як Росія. Лише в кінці шістдесятих років було відкрито перші кафедри українознавства в Гарвардському
університеті, а в Канаді з 1971 р. в Альбертському уні­вер­си­теті було започатковано викладання історії України в історичному департаменті та для
студентів різних фахів (що обрали цей курс як «вільний предмет»). Лише
з початком дев’яностих років минулого століття34, з постанням Української
держави, поступово погляди на історію України в «чужому» світі почали
змінюватися. Але і під час протистояння між російською та українською
історіографіями у висвітленні історії Центрально-Східної Європи були
вчені неукраїнського походження, які працювали в руслі славістики, іноді
– українознавства, визнаючи концепцію М. Грушевського і підтримуючи
українські та українсько-американські й українсько-канадські інституції
– К. Меннінґ, Ф. Мозлі, Г. Робертс, Е. Сімпсон, О. Фрідеріксен та ін. Українські ж дослідники своїми працями, зокрема англомовними, намагалися
впливати на міжнародну оцінку35.
Між тим досить довгий час для фахівців, що спеціалізувалися в історії
України, не було відповідної праці в американських університетах. У той
же час дехто з дослідників пропонував використати можливість викладання російської історії фахівцями з історії України на користь української
історіографії. Іван Лисяк-Рудницький після нефахової праці, викладаючи
в Ла Саль коледжі та Американському університеті у Вашингтоні в США
російську історію, вважав, що український учений, що хоче працювати
в західних, зокрема американських університетах,
The Immigration History Research Center (Minneapolis). Granovsky Olexander. Box 3,
арк. 4. Лист М. Чубатого до О. Пріцака від 15 квітня 1970 р. (авт. копія).
33
М. Ч у б а т и й, Українська історична наука..., вказ. праця, с. 73.
34
Ukraine [у:] The New Encyclopaedia Britannica: Chicago; Auskland..., 1991, vol. 12. Micropaedia, p. 110–111.
35
From Kievan Rus’ to Modern Ukraine: Formation of the Ukrainian Nation, Cambridge 1984,
48 p.
32
110
не може за своєю науковою підготовкою бути тільки україністом. [...] І нікуди правди діти, в усіх дисциплінах, що стосуються Східної Европи, на першому місці стоїть
русистика.
Але він пропонував цей негатив обернути на позитив. На його думку,
будучи ближчим до російського світу, ніж американець, українець чи дослідник українського походження має бути добрим знавцем предмету, але
при викладанні бути безстороннім, об’єктивним, що збільшить його вплив
на студента.
Інше діло: український історик у цій ролі американського професора даватиме курс
історії Росії зовсім в іншому розрізі, ніж це робив би росіянин; він насвітлюватиме
факти і проблеми, що їх російська історіографія (та на ній побудована американська
література про Росію) звичайно обминає і промовчує36.
Бажання викладати українську історію І. Лисяку-Рудницькому вдалося реалізувати у 1970 р. – в Американському університеті у Вашингтоні
вчений вперше за роки праці почав викладання курсу з новітньої історії
України, про що з гордістю писав 10 лютого 1970 р. Любомирові Винару37, а в 1971 р., одержавши фахову працю в Альбертському університеті
в Едмонтоні (Канада), уточнюючи факти своєї біографії, подані в рецензії
на збірку Між історією і політикою, з гордістю писав:
[...] не відповідає правді, що я є професором російської історії. До часу мого переїзду до
Канади я викладав російську історію в кількох вищих учбових закладах США. Але до
Едмонтону мене запрошено як професора української історії. Крім цієї моєї основної
дисципліни, я теж читаю курси східньоевропейської історії. Під «Східньою Европою»
тут слід розуміти Польщу та балтійські, наддунайські й балканські країни. Російська
історія репрезентована в нашому департаменті двома іншими професорами38.
Як відомо, не всім з істориків, особливо старшої та середньої повоєнної
генерації, вдавалося знайти роботу за фахом, але вони переважно активно
співпрацювали в українських наукових установах і фахових товариствах.
Мотивація праці представників української зарубіжної історіографії,
думаю, визначалася: 1) усвідомленням свого історичного коріння, що спонукало обрати спеціалізацією саме історію України; 2) потребою особистої самореалізації (особливо це відноситься до істориків стар­шого покоління, які переважно не мали можливості фахової праці в умовах життя
поза Ук­раїною). Серед завдань, які ставилися, першочерговою називалася
необхідність об’єк­тив­ної історичної науки, особливо в умовах її фальсифікації в СРСР та на Заході. Дослідники (Б. Крупницький, О. Оглоблин,
І. Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й, Проти Росії..., вказ. праця, с. 329.
Архів УІТ в Кенті (США). Ф. «Листування», спр. «Іван Лисяк-Рудницький». Лист
І. Лисяка-Рудницького Любомиру Винару від 10 лютого 1970 р.
38
І. Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й, Від автора «Між історією і політикою» [у:] «Сучасність»
1975, грудень, № 12 (180), с. 118.
36
37
111
М. Чубатий, Л. Винар, О. Пріцак, О. Суб­тель­ний, Д. Чи­­жевський та ін.),
звертаючись у своїх працях до завдань української історіографії, наголошували саме на цьому. Крім того, кожен враховував тогочасні умови наукової діяльності, тому до основного додавалися й інші, пов’язані з безпосередніми тогочасними потребами наукового життя, завдання. Серед таких
можна відзначити потребу створення українського історичного журналу,
незалежного фахового (і не пов’язаного безпосередньо, а лише науковою
співпрацею з іншими науковими установами) Українського історичного
товариства, українознавчих наукових установ та українознавчих кафедр
в американських університетах, англомовних українознавчих видань
тощо. Як бачимо, ці завдання значною мірою були пов’язані з потребою
інтеграції українського наукового життя до наукового процесу країн поселення та світового, виведенням української науки на міжнародний рівень.
Наскільки представникам української зарубіжної історіографії вдалося виконати це завдання? Це, на нашу думку, можна визначити завдяки
встановленню значення діяльності українознавчих наукових установ та
організацій (як українських, так і неукраїнських) для популяризації історії
України та введенню українознавства до наукових дисциплін, визнаних
світовою науковою можливість викладання історії України в університетах. Значення має і вивчення як дослідницької проблеми індивідуального
та колективного членства в американських, канадських, європейських історичних та славістичних асоціаціях та представництва української історіографії в наукових конференціях, симпозіумах, історичних та славістичних конгресах.
Отже, одним із проявів українського наукового життя було заснування
та діяльність українознавчих наукових установ та організацій. В історіографії існує традиційний поділ українознавчих установ на такі основні категорії: 1) українські наукові установи й товариства; 2) українсько-американські, ук­раїн­сь­ко-канадські (тощо) наукові установи. У 2005 р. Л. Винар
уточнив такий поділ, поділивши установи, що існували по Другій світовій
війні на: 1) українські наукові установи, які мають свої власні статути, свої
пляни діяльності та свої наукові серійні або несерійні видання; 2) українські високі школи – університети...; 3) українознавчі наукові центри,
які діють при аме­риканських і канадських університетах...; 4) професійні
українські організації, які зай­мають­ся академічною і науковою діяльністю; 5) координаційна надбудова українських наукових установ – Світова
наукова рада Світового конгресу українців39. Типологізація Л. Винара до Л. В и н а р, Дослідження української наукової діяспори: вибрані проблеми [у:] «Наукові записки Національного університету „Острозька академія”: Історичні науки». Вип. 5:
Матеріали Першої міжнародної наукової конференції «Українська діаспора: проблеми
дослідження». Відп. ред. І. Пасічник, Л. Винар. Ред. А. Атаманенко, Острог – Торонто
– Нью-Йорк 2006, с. 26–27.
39
112
зволяє точніше охарактеризувати діяльність інституцій, головна відмінність між якими полягає в засобах фінансування та звітності.
Установи першої категорії почали формуватися в міжвоєнний період
і функціонують до сьогодні. Вони мали власні установчі документи, часто
– серійні видання, бюлетені для інформування членів, їхні керівні органи
підзвітні загальним зборам. До них відносимо Українське історично-філологічне товариство в Празі, Українську вільну академію наук (УВАН)
в Європі, США, Канаді, Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) в Європі, США, Канаді, Австралії та інших країнах, Українське історичне товариство (УІТ) (США, Європа, Канада), Східноєвропейський дослідний
інститут ім. В. Липинського (США), Науковий осередок отців Чину св.
Василя Великого в Римі та ін. Членами кожної з цих установ (іноді – кількох одночасно) були й історики. Крім того, в УВАН від 1945 р. діяла секція
Передісторії та ранньої історії України з допоміжними науками40, пізніше
були утворені Історична секція та Секція античної історії. В НТШ – від
відродження у 1947 р. діяла Історична комісія (під керівництвом Б. Крупницького), пізніше – Історично-філософічна секція. Більшість істориків
різних поколінь (у тому числі членів інших установ) від 1963 р. об’єднав
журнал «Український історик» та УІТ, яке було створено для його подальшого видання у 1965 р. (УІТ ми відносимо до наукових професійних товариств). Фінансування їх пов’язане з пожертвами української громади.
Час від часу такі установи могли мати гранти від державних інституцій,
які були переважно короткотривалими і призначалися на конкретну ціль
(напр., кількалітній грант УВАН у США від фундації Форда на видання
серійних „Annals”). У діяльності українських наукових ус­та­нов, на жаль,
часом не обходилося без конфліктів (як між поколіннями дослідників, так
і між різними ус­тановами), які мали різні суб’єктивні причини і, зрозуміло,
гальмували наукову працю. Їхня діяльність часами викликала дискусію
на сторінках періодичних видань41. Але підрахунок кількості та аналіз
змісту виданих досліджень, у тому числі не україномовних, проведені наукові конференції та інші заходи (в т. ч. й з неукраїнськими науковими
ін­сти­ту­ціями) розширюють уявлення про характер їхньої діяльності, що
виходить за межі т. зв. «наукового ґетта».
До українських вищих навчальних закладів (т. зв. високих шкіл), які, виконуючи освітню, природно, виконують і наукові (дослідницькі, видавничі) функції, належить Український вільний університет (УВУ) (в різні часи – Відень, Прага, Мюнхен), Український католицький університет
в Римі та ін. Праця УВУ, незважаючи на складні моменти та часом вислов Українська Вільна Академія Наук за перше півріччя її існування [у:] «Бюлетень УВАН»,
Авсбурґ 1946, № 7 (липень), с. 1 (мімеографія).
41
М. Б о г а ч е в с ь к а, Передумова наукових товариств – наука [у:] «Сучасність» 1980,
січень, № 1 (229), с. 93–101.
40
113
лену критику42, сприяла введенню українського наукового життя до європейського (через публікації та конференції) наукового світу. Серед студентів УВУ в повоєнний період були громадяни різних країн, у тому числі
й неукраїнського походження43, дипломи цих університетів визнаються
в світі. УВУ, крім україномовних, видає німецькомовні видання, які поширювали знання про Україну в іншомовному середовищі. Функціонування
цих установ відбувається переважно за рахунок як фінансування урядів
країн розміщення44, так і пожертв української громади.
У той же час україністика розвивалася і в неукраїнських наукових та
освітніх центрах. Як зазначала М. Богачевська-Хом’як, для українців поза
Україною існують три можливості зв’язку з університетами: в автономних
українознавчих інститутах чи навчальних програмах університетів; на
курсах, які вивчають українознавчу тематику; працювати в університеті
і вважати себе за українця45. До категорії українознавчих наукових центрів, що діють при канадських та американських університетах, відносяться Український науковий інститут Гарвардського університету (Harvard
Ukrainian Research Institute, Кембридж, США), Канадський інститут українських студій (Canadian Institute of Ukrainian Studies, Едмонтон, Канада), Українознавча програма Ілінойського університету (Урбана-Шампейн,
США), освітні функції виконували українознавчі (іноді профільовані) кафедри в університетах. У 1968 р. було засновано кафедри історії України,
української мови та літератури в Гарвардському університеті, які в 1973 р.
було об’єднано в рамках Українського наукового інституту.
У відділеннях славістики канадських університетів від повоєнних років
викладалися українська мова та література46, а Альбертський університет
у 1971 р. став першим в Канаді у систематичному викладанні української
історії. В департаменті історії викладалися чотири семестрові курси, що
охоплювали різні періоди історії України: 1. Антична й середньовічна Україна; 2. Україна у ранні новітні часи (ХVІ–ХVІІІ ст.); 3. Україна в ХІХ ст.;
К. М и т р о в и ч, До статті проф. О. Пріцака. «Сучасність», № 4, 1967 [у:] «Сучасність» 1967, листопад, № 11 (83), с. 90–91.
43
В. Я н і в, Роля й завдання Українського Вільного Університету в сучасному (інавґураційна доповідь ректора) [у:] Й о г о ж, Студії та матеріяли до новішої української історії.
З передм. Н. Полонської-Василенко, Мюнхен 1970, с. 233–234.
44
Зокрема УВУ 16 вересня 1950 р. був офіціально визнаний приватним університетом Баварським урядом, що було підтверджено в 70-х роках. Див. В. Я н і в, Український Вільний
університет [у:] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Гол. ред. В. Кубійович, т. ІІ (9), Париж – Нью-Йорк 1980, с. 3418–3419; V. Y a n i v, Ukrainian Free University [у:]
Encyclopedia of Ukraine. Ed. by D. Husar Struk, vol. V. St-Z, Toronto 1993, p. 382–384.
45
М. Б о г а ч е в с ь к а, Передумова наукових..., вказ. праця, с. 93.
46
Наприкінці 40-х років кафедру української мови було відкрито в Саскачеванському
університеті, від 1957 р. – в Альбертському університеті, з 1962 – в Манітобському університеті, пізніше – в інших; див.: М. М а р у н ч а к, Історія українців Канади, т. ІІ, Він­
ніпеґ 1991, с. 321–324.
42
114
4. Україна в ХХ ст.47 І хоча при цьому не було засновано спеціалізованої кафедри, їх викладання мало важливе значення для поширення вивчення української історії в інших університетах Канади. У сімдесятих роках ХХ ст.
українознавчі програми мали тринадцять канадських університетів48.
У канадських університетах переважно на кафедрах славістики й української мови і літератури захищалися магістерські та, часом, докторські
дослідження з україніки або пов’язані з українським етносом в Канаді, або
такі, що ставали частиною загальних мовознавчих, літературознавчих, соціологічних або інших досліджень49.
У 1976 р. в Альбертському університеті було засновано КІУС, який
функціонує як дослідницька установа і багато робить у дослідницькій та
видавничій сферах. У 1979/1980 рр. було відкрито кафедру українознав­
ства в Торонтському університеті, пізніше – інші кафедри. Ці установи
є підзвітними адміністрації своїх університетів50, а їхнє функціонування відбувається або завдяки пожертвам української громади (УНІГУ),
або поєднанню таких пожертв з державними дотаціями (КІУС та ін.), що
уможливлює різні форми праці і цілком вписується в харитативні традиції
західного суспільства.
Розглядаючи неукраїнські українознавчі наукові та науково-освітні осередки, варто згадати проекти – нереалізовану кафедру українознавства
в Міннесотському університеті (Міннеаполіс), яку планував відкрити
відомий українських помолог, засновник української колекції в Дослідницькому центрі імміграційної історії цього університету проф. О. Грановський51, та українознавчу кафедру в Колумбійському університеті
(Нью-Йорк), над творенням якої сьогодні працюють українські дослідники
та професор Колумбійського університету, колишній голова Міжнародної
асоціації україністів М. фон Гаґен.
Дещо інший характер мають неукраїнські совєтознавчі інституції,
що існували в різний час у країнах Європи та США, в яких велися українознавчі дослідження. Деякі з них українці створювали чи очолювали.
Серед неукраїнських совєтознавчих інституцій варто відзначити Інститут
І. Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й, Від автора..., вказ. праця, с. 118.
B. K r a w c h e n k o, Ukrainian Studies in Canada [у:] „Nationalities Papers”, vol. VI, # 1,
Spring 1978, p. 26–27.
49
Огляд дисертацій, захищених у канадських університетах, підготували: О. Р о ї к, Маґістерські тези та інші праці на українські теми в університеті Британської Колумбії [у:]
«Західньоканадський збірник. Канадське Наукове Товариство ім. Шевченка, осередок на
Західню Канаду», ч. 2. Упор. Я. Славутич, Едмонтон 1975, с. 199–202; О. М а л и ц ь к и й,
Докторські дисертації та маґістерські тези на українські теми в Альбертських університетах (1924–1974) [у:] Там само, с. 202–205; І. М у х і н, Маґістерські тези на українські
теми в Манітобському університеті (1960–1974) [у:] Там само, с. 205–207.
50
Л. В и н а р, Дослідження української..., вказ праця, с. 27.
51
The Immigration History Research Center (Minneapolis). Granovsky Olexander. Box 3. Лист
М. Чубатого до О. Пріцака від 15 квітня 1970 р. (авт. копія).
47
48
115
для вивчення СРСР (Німеччина, 1950–1972)52, який діяв при американській
фінансовій підтримці та мав українознавчі публікації „Ukrainian Review”
та «Українознавчий збірник», інститути для совєтських студій при деяких
американських університетах. На нашу думку, потребує з’ясування мотивація праці українців у таких установах. Не вважаємо, що її треба оцінювати виключно в рамках «заробляння хліба насущного» чи необ­хідності
відповідності «науковим потребам Нового світу в умовах конфронтації
з Радянським Союзом», що призводило до праці «в межах совєтологічних та політологічних студій»53. На нашу думку, швидше варто говорити
про використання українськими дослідниками совєтологічних установ
з метою можливості поширення знань про Україну та її стан у складі Радянського Союзу, в світі. Між тим, їхні праці мали не лише політологічний (чи совєтологічний) характер, історики переважно друкували фахові
дослідження (з на­го­ло­сом на проблеми України у складі СРСР), а частина
співробітників таких установ із США чи Канади мала політологічну (чи
іншу) освіту. Серед українських дослідників, що спів­пра­цю­вали в різний
час в Інституті для вивчення СРСР – Н. Полонська-Василенко, В. Кубійович, П. Курінний, Б. Мартос, І. Мірчук, П. Феденко та ін.54 Українська група Інституту видавала «Український збірник», в якому друкувалися праці,
пов’язані з Україною, українських і неукраїнських авторів. У 1955 р. через
незгоду з деякими сторонами діяльності Інституту, з нього вийшла частина науковців55 на чолі з відомим українським літературознавцем Ю. Бойком-Блохіним, які заснували Незалежну асоціацію дослідників совєтської
теорії і практики в національних проблемах56. Їх рішення було викликано
певними причинами, обґрунтованими в кількох статтях, вміщених в українській пресі. В той же час в праці українського англійського дослідника і публіциста Михайла Добрянського було обґрунтовано позицію
співробітників Інституту57, а також вміщено Відповідь української групи
в Інституті керівникам Асоціації58. І хоча відповідь не заперечувала ідеологічного підґрунтя діяльності українських вчених в Інституті, приведена
аргументація свідчить про правомірність нашої думки.
Див.: 5 лет Института по изучению истории и культуры СССР (1950–1955), Мюнхен
1955, 39 с.
53
О. Я с ь, Українська зарубіжна історіографія 1945–1991 рр. [у:] Ейдос..., вказ. праця,
с. 348.
54
5 лет Института..., вказ. праця, с. 24–25.
55
Зокрема, В. Орелецький та П. Савицький.
56
Д. Т е т е р и н а, Ідеал провідника. Документальне наукове видання, т. ІV, Мюнхен – Київ
2000, с. 5–119.
57
М. Д о б р я н с ь к и й, Асоціація проти Інституту. Що означає виступ Асоціації незалежних совєтознавців проти української співпраці з Інститутом для вивчення СССР,
Мюнхен 1956, 43 с.
58
Там само, с. 39–43.
52
116
Інститути для вивчення СРСР чи територій Східної Європи в США та
Канаді стали створюватися в кінці п’ятидесятих – на початку шістдесятих років. У подібних установах працювали – політолог та історик Церкви
Богдан Боцюрків, директор Інституту совєтознавства та східноєвропейських студій в Карлетонському університеті (Оттава), історик Михайло Пап,
директор Інституту совєтознавства та східноєвропейських студій в Джон
Керол університеті59 (University Heights, Cleveland, Ohio) та ін. Політолог
та історик Стефан Горак заснував і кілька років був президентом Асоціації для дослідження національностей в СРСР та Східній Європі (The
Association for the Study of the Nationalities of the USSR and Eastern Europe),
а також заснував і був головним редактором її журналу „Nationalities
Papers”.
Серед українських наукових професійних об’єднань у розвитку історичної науки важливе місце посідає згадане вище Українське історичне товариство, яке в 1965 р. об’єднало представників різних поколінь дослідників,
різних наукових інституцій, а також видає журнал товариства «Український історик»60. Створене на зразок Американської історичної асоціації,
Польського історичного товариства в США та ін. національних фахових
історичних об’єднань, воно намагалося продовжувати наукові традиції
попередніх об’єднань українських дослідників – Празького історично-філологічного товариства, Українського наукового товариства в Києві та ін.
Протягом понад сорокалітньої діяльності серед членів УІТ були майже
всі провідні українські історики на Заході61. До професійних організацій,
діяльність яких пов’язана з науковим життям (в т. ч. безпосередньо з історичними дисциплінами), також відноситься Українська американська
асоціація університетських професорів, заснована у 1961 р.
Сьогодні функції координаційного органу українських наукових установ виконує, створена в 1978 р. Світовим конгресом українців, Світова наукова рада62. Її почергово очолюють керівники різних українських
нау­кових інституцій – першим був голова НТШ Ярослав Падох, сьогодні
Про Інститут та М. Папа див.: The 25th Anniversary of the Institute for Soviet and East
European Studies. 1961–1986, Cleveland 1986, 20 p.
60
Про УІТ та журнал «Український історик» див.: Л. В и н а р, Як було створене Українське Історичне Товариство: замітки засновника [у:] «Український історик» 2005, т. XLII,
№ 2–4 (166–168), с. 11–49; А. А т а м а н е н к о, Українське історичне товариство: 1965–
–2005 [у:] Там само, с. 50–89; Я. Ка л а к у р а, «Український історик» в обороні національних традицій української історіографії [у:] Там само, с. 90–107; Л. В и н а р, Український
історик: 40 років служіння науці. 1963–2003, Нью-Йорк – Острог 2003, 422 с.; Л. С а к а д а, «Український історик»: Ґенеза, тематика, постаті, Нью-Йорк – Київ 2003, 328 с., іл.
та ін.
61
Дані базовані на матеріалах Архіву УІТ в Кенті, США (ф. «Членські анкети»).
62
Л. В и н а р, Світова наукова рада при СКУ: 1998–2005 (Огляд діяльности) [у:] «Наукові записки Національного університету „Острозька академія”: Історичні науки». Вип. 5,
с. 108.
59
117
– президент УІТ Любомир Винар. Ідея академічного координаційного органу сягає 1924 р., коли в Празі було створено Український академічний
комітет під керівництвом Олександра Шульгина. Під час т. зв. Ді-Пі періоду63 (1945–1952)64 в Центральному представництві Української еміграції
в Німеччині (ЦПУЕН) під керівництвом Дмитра Дорошенка діяв Відділ
культури і освіти, який також намагався координувати працю наукових
установ, правда, з перевагою УВАН65.
Велике значення для включення української історіографії в світову
мали серійні, періодичні видання та монографії, що видавалися різними
установами, в т. ч. чужомовні66, хоча в цілому в багатоетнічному суспільстві США та Канади від сімдесятих років ХХ ст. більше значення мав характер, ніж мова видання (хоча, зрозуміло, що англо- чи чужомовні праці
були доступнішими для англомовного читача). Ми не ставимо за мету докладний аналіз цих видань, що потребувало б комплексного монографічного дослідження, а розглядаємо їх лише в контексті виконання функції
ознайомлення з українознавчими науковими дослідженнями та введення
їх до міжнародного наукового репертуару. Таку функцію виконували видання УВАН у США „Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences”
(видавався від 1951); журнал УІТ «Український історик» (опубліковані
в ньому статті та матеріали, незважаючи на переважаючу україномовність, реферувалися в „Revue des ètudes Slavs” (Institut d’ètudes Slavs, Paris),
в „Historical Abstracts”, „America: History and Life” та „Bibliography of Slavic
and East European Studies”); серійні видання Українського наукового інституту Гарвардського університету „Harvard Ukrainian Studies” (видаються
від 1977); Канадського інституту українських студій „Journal of Ukrainian
Studies” (видається з 1976) та ін. Серед видань другого типу „The Ukrainian
Quarterly” (орган Українського конгресового комітету США, заснований
у 1944 М. Чубатим), „The Ukrainian Review” (видавався Асоціацією українців у Великій Британії) та ін.
Для введення української науки в неукраїнське наукове життя важливим
було членство українських вчених в неукраїнських історичних та славіс Назва походить від англійського Displaced Persons – переміщені особи.
Про цей період розвитку української науки див.: L. W y n a r, Ukrainian Scholarship in
Exile: The DP Period, 1945–1952 [у:] „Ethnic Forum” 1988, vol. 8, # 1, p. 40–72 та окремо:
L. W y n a r, Ukrainian Scholarship in Postwar Germany, 1945–1952 [у:] The Refugee Experien­
ce: Ukrainian Displaced Persons after World War II. Ed. by V. Isajiw, Yu. Boshyk, R. Senkus,
Edmonton 1992, p. 311–337 та ін.
65
А. А т а м а н е н к о, «Бюлетень Української Вільної Академії Наук» за 1946 рік як джерело до вивчення розвитку української історичної науки в діаспорі [у:] «Український архео­
графічний щорічник. Нова серія», вип. 7, Київ – Нью-Йорк 2002, c. 141.
66
Про всі видання, що були видані англійською мовою до 2000 р., див.: B. S. W y n a r,
Ukraine. A Bibliographic Guide to English-Language Publication, Englewood 1990, XIII,
406 p.; Й о г о ж, Independent Ukraine. A Bibliographic Guide to English-Language Publica­
tion, 1989–1999, Englewood 2000, XIV, 552 p.
63
64
118
тичних асоціаціях. Співпрацювали з такими асоціаціями й українські нау­
кові інституції. Вивчення цього питання дасть можливість з’ясувати ще
один аспект наукової діяльності українських істориків в діаспорі.
Важливим є факт афіліації Українського історичного товариства
з Американською історичною асоціацією (American Historical Association,
AHA)67, а також власні конференції товариства в рамках Аме­ри­кан­сь­кої
сла­віс­тичної асоціації (American Association for the Advancement of Slavic
Studies, AAASS)68. Українські наукові установи, в першу чергу ті, що діяли при американських та канадських університетах, хоч не входили до
складу громадських неукраїнських наукових організацій, якими були
AHA та AAASS (але їхні співробітники часто особисто були їх членами),
організовували в університетах наукові зустрічі різних рівнів, в яких брали участь представники різних українських наукових установ та науковці
неукраїнського походження.
Окремий наголос варто зробити на участі представників різних поколінь українських зарубіжних істориків у міжнародних історичних та славістичних конгресах, в яких у складі радянських делегацій брали участь
також українські материкові дослідники, що часом спонукало до наукових дискусій69. У Міжнародних історичних конгресах на початку п’ятидесятих років ХХ ст. брали участь О. Шульгин та І. Борщак (Дев’ятий
Міжнародний конгрес історичних наук, серпень – вересень 1950, Париж)
(хоча мали бути Б. Крупницький, О. Оглоблин та Н. Полонська-Василенко,
які не змогли приїхати на конгрес з Німеччини)70, пізніше – М. Чу­батий,
Я. Рудницький, І. Лисяк-Рудницький, Б. Кентержинський, Т. Мацьків,
І. Ка­ме­нець­кий, П. Феденко, Л. Білас, Б. Осадчук та ін. «Західні» українські
історики представляли університети, в яких працювали, виступали з доповідями, брали участь у дискусіях. Деякі із зарубіжних українців могли
представляти одночасно кілька установ: наприклад, існує згадка, що відома дослідниця українського канадського життя Ольга Войценко, учасниця
ХІІІ Міжнародного історичного конгресу в Москві у 1970 р., одержавши
Наукові конференції УІТ в Нью-Йорку [у:] «Бюлетень для членів УІТ», Рік V, № 3 (31).
Третє чвертьріччя 1971, с. 1–2. Про конференції УІТ у рамках співпраці з Американською
історичною асоціацією можна довідатися зі щорічних „Directory of Affiliated Societies”.
American Historical Association, Institutional Services Program.
68
Річний з’їзд Слявістичної Асоціації в Денвері [у:] Там само, Рік ІV, № 3 (27). Третє
чвертьріччя 1970, с. 2.
69
Див., зокрема: О. Г о р б а ч, На V Міжнароднім Конґресі Славістів у Софії [у:] «Сучасність» 1963, грудень, № 12, с. 69–77; Л. Б і л а с, Дванадцятий Міжнародний Конґрес істориків (29.8. – 5.9.1965. Відень) [у:] «Сучасність» 1965, грудень, № 12, с. 70–81; О. В о й ц е н к о, ХІІІ Міжнародний Конґрес історичних наук і подорож по Україні 1970, Вінніпеґ 1970,
40 с. (Серія: Літопис УВАН); [П. Т.], Українська участь у ХІІІ Міжнародному Конґресі
Істориків [у:] «Український історик» 1970, т. VІІ, № 4 (28), с. 134–136 та ін.
70
Дев’ятий конгрес історичних наук. Слов’янський світ і Україна [у:] «Україна (Париж)»
1950, № 4, с. 285.
67
119
запрошення до участі як член Канадської історичної асоціації, офіційно
представляла також УВАН у Канаді71. Але українські зарубіжні історики
через протидію Радянського Союзу не мали можливості мати на міжнародних конгресах офіційних делегацій українських наукових установ.
І, нарешті, кілька слів про взаємовідносини між українськими істориками в діаспорі та материковими під час вимушеного «протистояння».
Вважаємо, що це питання все ще вимагає опрацювання. Українську радянську (совєтську) історіографію неодноразово дослідники з діаспори
характеризували в своїх працях72. Додатковим джерелом для розуміння
підходів до цієї оцінки є рецензії на праці материкових істориків в періодичних виданнях, зокрема в журналі «Український історик»73 та ін. Маючи хоч і дещо обмежений, але доступ до української радянської літератури
(зокрема в США – через книгарню В. Камкіна в Нью-Йорку, а також через
Нью-Йоркську публічну бібліотеку чи бібліотеки університетів, які таку
літературу закуповували), історики в США чи Канаді були непогано ознайомлені з науковим доробком материкових колег і під критику підпадали
ті дослідження, що сліпо слідували радянській імперській концепції історії України, хоча в більшості праць знаходилися й позитивні моменти.
У той же час, позитивно оцінювалася наукова праця М. Брайчевського,
Ю. Бадзя, О. Апанович, М. Марченка та ін. Нерідко гостро критикуючи,
більшість українських дослідників на Заході притримувалася позиції, яку
висловив О. Оглоблин: до самих українських істориків ставитися з повагою, вважаючи, що
не можемо й не сміємо судити, тим паче, осуджувати українського совєтського історика, який не є вільний і відповідальний за концепції, визначені офіційною схемою
і подиктовані урядовим замовленням74.
О. В о й ц е н к о, ХІІІ Міжнародний Конґрес..., вказ. праця, с. 6.
О. О г л о б л и н, Про деякі загублені праці й видання Всеукраїнської Академії Наук
у Києві [у:] «Науковий збірник», т. ІІ, Нью-Йорк 1953, с. 196–198; О. O h l o b l y n, So­viet Historiography [у:] Academic Freedom under the Soviet Regime (A Symposium), New York 1954,
p. 69–77. Передруковано в укр. перекладі: О. О г л о б л и н, Академічна свобода і історична наука в СССР [у:] «Український історик» 1997, т. ХХХІV, № 1–4 (132–135), с. 165–175;
О. О г л о б л и н, Українські гуманітарні науки під совєтами в 1920–1930-х рр. [у:] «Альманах-календар „Гомону України” на 1956 рік», Торонто, с. 70–79; О. O h l o b l y n, Ukrainian
Historiography 1917–1956 [у:] The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the
U.S., New York 1957, vol. V–VI, 4 (18) – 1, 2 (19–20), p. 307–435; S. H o r a k, Ukrainian Histo­
riography 1953–1963 [у:] „Slavic Review”, v. 24, # 2, June 1965, p. 258–272; М. Ч у б а т и й,
Українська історична наука (її розвиток і досягнення), Філядельфія 1971, 52 с.; L. W y ­
n a r, The Present State of Ukrainian Historiography in Soviet Ukraine: A Brief Overview. Repr.
from Nationalities Papers, v. VII, # 1, 23 p. та ін.
73
Рецензії – Reviews [у:] «Український історик» 1999, т. ХХХVІ, № 1 (140): Покажчик
змісту за роки 1963–1997, с. 64–106.
74
О. О г л о б л и н, Думки про сучасну українську совєтську історіографію, Нью-Йорк
1963, с. 80.
71
72
120
Часом щодо коректності критики праць українських материкових авторів можна знайти дискусії в листуванні вчених. Прикладом виваженої
оцінки творчості одного з відомих сьогодні дослідників історії України
В. Голобуцького є згадка про нього в листі О. Оглоблина до Любомира
Винара:
Голобуцького не знаю – це нова «зірка». На жаль, не можу дістати його праць про
козаччину. Читав деякі статті – зокрема з нагоди Полтави. Слабенько, але де-не-де
є й власна думка, іноді навіть не тотожня з панівною там (приміром щодо Петрика).
Але є й чимало нісенітниць. Ледве чи дадуть йому піднятися вище: крилонька зітруть75.
У той же час в радянській Україні більшість дослідників не мали доступу до праць колег з-поза кордону; те, що різними шляхами потрапляло
до України – опинялося в спеціальних сховищах. При можливості працювати в бібліотеках Польщі чи інших країн, іноді вдавалося ознайомитися з деякими дослідженнями. Якщо вдавалося передати праці в Україну,
вони ставали небезпечним для життя та свободи, але важливим політичним матеріалом (використати їх у наукових дослідженнях, зрозуміло, було
неможливо). За спогадами видатного українського історика Я. Ісаєвича,
наприклад, в спеціальному сховищі в Карпатах деякі статті з журналу
«Український історик» таємно передруковували для поширення76. Відомий український дисидент І. Гель згадував, що під час допитів його неод­
норазово запитували про те, чи має і чи читав статті цього журналу77.
Радянське керівництво боялося поширення наукових досліджень українських зарубіжних дослідників, бо вони за своїми поглядами і концептуальними засадами підривали історично-політичні канони радянської історичної концепції.
Отже, навіть стислий огляд кількох аспектів розвитку української зарубіжної історіографії показав, що нею зроблений поважний, ще достатньо
недосліджений і, відповідно, неоцінений, внесок у розвиток української
національної історіографії. Переважно наукова творчість та діяльність
істориків відбувалася в досить складних умовах, але існування українських наукових інституцій, наукових публікацій (монографій, статей
в українських та національних (американських, канадських, французьких
та ін. виданнях), українське пред­став­ництво в системі західної історич Архів УІТ в Кенті. Ф. «Олександер Оглоблин», спр. «Листи», Лист до Л. Винара від
17 березня 1966 р.
76
Доповідь Я. Ісаєвича на Міжнародній науковій конференції з нагоди 40-ліття Українського історичного товариства у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника 30 вересня 2005 р.; див. також: М. М а г у н ь, Наукова конференція до 40-ліття УІТ у Львові [у:]
«Український історик» 2005, т. XLII, № 2–4 (166–168), с. 296.
77
Спогади І. Геля під час наукової конференції з нагоди 40-ліття журналу «Український
історик» у Львівському державному історико-меморіальному музеї М. Грушевського,
2003 р.
75
121
ної освіти та наукових установ, співпраця з неукраїнськими істориками
у міжнародних та національних історичних та славістичних асоціаціях,
виключає сприйняття української зарубіжної історіографії як маргінезованої в країнах поселення, націоналістичної за концептуальним змістом.
Подальші дослідження дозволять подолати стереотипи сприйняття, можуть створити умови для поглиблення уявлення про різні аспекти праці та
цілісного образу української зарубіжної історіографії, причому як на рівні
теоретичного осмислення, так і на рівні накопичення фактичного матеріалу, що утворюватиме ґрунт для якісного зростання досліджень.
Grzegorz Motyka
Polsko-ukraińskie stosunki w XX wieku
w ocenie ukraińskiej historiografii emigracyjnej
N
ie można zrozumieć fenomenu ukraińskiej emigracyjnej historiografii bez
uświadomienia sobie z pozoru oczywistego faktu, iż jej przedstawiciele
w czasie, gdy Ukraina nie była państwem niepodległym znajdowali się – jeśli
można tak powiedzieć – na pierwszej linii frontu walki o wolność. W swoich
pracach starali się oni przypominać zachodniej opinii publicznej o ukraińskich
aspiracjach niepodległościowych przeciwstawiając się jednocześnie uproszczonemu widzeniu ZSRS jako państwa zamieszkiwanego jedynie przez Rosjan.
Nawet Iwan Łysiak-Rudnyćkyj pisząc o rewolucji lat 1917–1920 przyznawał, iż
jej historia wykracza poza „akademicki interes”, co jego zdaniem „nakładało na
Ukraińców w wolnym świecie obowiązek walki o historyczną prawdę, przeciwko wszelkim wrogim przekłamaniom”.
O tym, że ich wysiłki przynosiły rezultaty, najlepiej świadczy fakt, iż właśnie
polemice z ich pracami poświęconych było wiele publikacji wydawanych na
sowieckiej Ukrainie. W 1968 r. w Instytucie Historii w Kijowie została nawet
powołana specjalna pracownia emigracyjnej historiografii, której głównym zadaniem była krytyka „burżuazyjnych falsyfikacji historii Ukrainy”. Zdaniem
Dmytro Wiedieniejewa i Hennadija Bystruchina wśród autorów prac wydawanych w ZSRS nie brakowało „kadrowych współpracowników specsłużb”. Tylko w latach 1963–1969 pracownicy KGB uczestniczyli w powstaniu dziesięciu
monografii i 45 artykułów wydanych w USRS.
Wyraźne ślady polemiki z ukraińskimi wydawnictwami emigracyjnymi można też znaleźć w pracach wydawanych w PRL. Opublikowany w „Wojskowym
Przeglądzie Historycznym” w 1959 r. artykuł Jana Gerharda Dalsze szczegóły
z walk z bandami UPA i WiN na południowo-wschodnich obszarach Polski był
tak polemiką z wcześniejszym tekstem ogłoszonym w tym czasopiśmie przez
Ignacego Bluma, jak i z wydaną w Monachium książką Petro Mirczuka o UPA.
Wielokrotnie do pracy Mirczuka odwoływali się w głośnej książce Droga do
I. Ł y s i a k - R u d n y ć k y j, Istoryczni ese, t. 2, Kyjiw 1994, s. 39.
D. W i e d i e n i e j e w, H. B y s t r u c h i n, Mecz i tryzub. Rozwidka i kontrrozwidka ruchu
ukrajinśkych nacjonalistiw ta UPA (1920–1945), Kyjiw 2006, s. 36.
Ibidem, s. 37.
Ibidem, s. 48.
J. G e r h a r d, Dalsze szczegóły walk z bandami UPA i WiN na południowo-wschodnich obszarach Polski [w:] „Wojskowy Przegląd Historyczny” 1959, nr 4; I. B l u m, Udział Wojska Polskiego w walce o utrwalenie władzy ludowej. Walki z bandami UPA [w:] „Wojskowy Przegląd
Historyczny” 1959, nr 1; P. M i r c z u k, Ukrajinśka Powstanśka Armija 1942–1952. Dokumenty
i materiały, Mjunchen 1953.
123
nikąd Antoni B. Szcześniak i Wiesław Z. Szota. O jej autorze pisali z niejakim
szacunkiem, używając zwrotu: „znany nacjonalistyczny historyk ukraiński,
prof. Petro Mirczuk”.
Warto przypomnieć, iż jednym z nielicznych miejsc rzeczywistego dialogu
polsko-ukraińskiego było w tym czasie środowisko paryskiej „Kultury”. Poruszając problematykę ukraińską Giedroyc dbał o to, aby publikowane teksty nie
były jednostronne. Cechą charakterystyczną publikacji „Kultury” była troska
o to, żeby dochodziło do rzetelnej polsko-ukraińskiej dyskusji, a nie narodowego
monologu krzywd. Dlatego nie wahano się wciągać do dyskusji ukraińskich autorów, i to nawet czynnych OUN-owców. Mówiono otwarcie o polskich winach,
a więc o błędnej polityce narodowościowej II Rzeczypospolitej czy akcji „Wisła”. Starano się też Ukraińców nie oskarżać o niepopełnione zbrodnie. Można
powiedzieć, iż środowisko „Kultury” prowadziło pozytywistyczną pracę u podstaw, aby – jak to ujął Iwan Łysiak-Rudnyćkyj – „Polacy mieliby o jeden powód
mniej, by nienawidzić Ukraińców za ich «barbarzyństwo», a Ukraińcy Polaków
za ich «butę i bezgraniczne zakłamanie»”. Innymi słowy mówiąc, Giedroyc
starał się przełamać bardzo rozpowszechniony w społeczeństwie polskim stereotyp „Ukraińca-rezuna”, ale też z drugiej strony pośrednio pokazywał irracjonalność istniejącego w społeczności ukraińskiej mitu „Polaka-Pana”.
Publikujący na emigracji historycy ukraińscy nigdy nie tworzyli nacjonalistycznego monolitu – jak to przedstawiali często ich wrogowie. Wśród nich nie
brakowało liberałów takich, jak np. Borys Łewyćkyj czy Iwan Kedryn-Rudnyćkyj. A nawet w obozie nacjonalistów istniały duże różnice. Najbardziej głośne
były spory pomiędzy zwolennikami OUN-M i OUN-B, a ich symbolem stały
się nazwiska Zinowija Knysza i Petro Mirczuka.
Sytuacja emigracyjnych historyków tylko częściowo zmieniła się po uzyskaniu niepodległości przez Ukrainę. Historycy nierzadko także dziś uważają na
swoje słowa, by przypadkiem „nie zaszkodziły” one tak czy inaczej rozumianemu interesowi narodowemu. Nie przypadkiem wywiad Ołeksandra Chorużenki
i Hennadija Iwanuszczenki z Wołodymyrem Kosykiem, profesorem Wolnego
Uniwersytetu w Monachium, nosił tytuł Historyk – to adwokat swojego narodu. Taka sytuacja nie zawsze dobrze wpływa na poziom prac naukowych.
Pomiędzy polskimi i ukraińskimi emigracyjnymi historykami widać duże
różnice w ocenach wydarzeń. Widać to choćby przy opisie wojny polsko-ukraińskiej 1918–1919 r. W Historii Polski 1918–1945 Czesława Brzozy i Andrzeja
Leona Sowy, jednej z najnowszych i najlepszych syntez tego okresu podkreśla się, iż „działania zbrojne [...] podjęli Ukraińcy” dysponujący na początku
A. B. S z c z e ś n i a k, W. Z. S z o t a, Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich
Nacjonalistów i jej likwidacja w Polsce, Warszawa 1973, s. 34.
Za: J. G i e d r o y c, Emigracja ukraińska. Listy 1950–1982, red. B. Berdychowska, Warszawa
2004, s. 548.
„Szlach peremohy” 2003, nr 20, z 8–14 V 2003.
124
walki znaczną przewagą. Służy to uwydatnieniu bohaterstwa strony polskiej,
szczególnie młodzieży lwowskiej (1/4 żołnierzy stanowili młodzi ludzie poniżej
17 roku życia). Pomimo nadejścia oddziałów z Polski centralnej walki toczono
„ze zmiennym szczęściem” i dopiero skierowanie na front armii gen. Józefa
Hallera przesądziło los wojny.
Tymczasem autorzy ukraińskich podręczników główny akcent kładą na
osiągnięcia państwowotwórcze Zachodnio-Ukraińskiej Republiki Ludowej
(ZURL). Jak zaznacza autor jednego z najbardziej popularnych podręczników
historii Ukrainy, Orest Subtelnyj, istniejąca przez osiem miesięcy ZURL była
czteromilionowym państwem w pełnym tego słowa znaczeniu. Jej rząd szybko
zbudował sprawny aparat państwowy zapewniając na podległym sobie terenie
„stabilizację i porządek”10. Za największe, wzbudzające prawdziwy podziw
osiągnięcie organizacyjne, Subtelnyj uznaje stworzenie sprawnej armii. Iwan
Łysiak-Rudnyćkyj w swoim szkicu o wkładzie Galicji w ukraińskie zmagania
wyzwoleńcze przypomina z kolei, iż zachodni Ukraińcy walczyli o wolność dla
całej Ukrainy, przy czym nie tylko utrzymywali front polski, ale także wspomagali wojska Ukraińskiej Republiki Ludowej (URL) w walce z bolszewikami.
Ukraińscy autorzy podkreślają przewagę Polaków i bohaterstwo Ukraińskiej
Armii Halickiej (UHA) w obliczu silniejszego przeciwnika. Jak pisze Taras
Hunczak: „Z jednej strony stały wyszkolone, dobrze uzbrojone polskie pułki,
z drugiej – źle zaopatrzona, ale pałająca chęcią służby swojemu narodowi Armia Halicka”11. Wszystko to ma niewątpliwie na celu przekonanie czytelnika, że
państwo zachodnioukraińskie przetrwałoby, gdyby nie polska przemoc. Kanadyjski historyk Paul Magocsi – sam uważający się, o czym warto przypomnieć,
za Karpatorusina – za jedną z przyczyn porażki Ukraińców uznał brak wsparcia
ze strony państw zachodnich. I konstatuje: „A co z zasadą Wilsona o prawie narodów do samostanowienia? Złożono ją w ofierze temu, co uważano wówczas za
większe niebezpieczeństwo – bolszewizmowi”12. Także inni autorzy wyrażają
rozczarowanie postawą państw zachodnich.
Cz. B r z o z a, A. L. S o w a, Historia Polski 1918–1945, Kraków 2006, s. 28–29.
O. S u b t e l n y j, Ukrajina. Istorija, Kyjiw 1991, s. 323. Książka Subtelnego jest jednym
z najbardziej popularnych podręczników dziś na Ukrainie. W rozprawie Tomasza Stryjka czytamy: „zważywszy, jak często ją cytowano, jej rola okazała się rzeczywiście ogromna. Choć
dziś pracę Subtelnego oryginalnością ujęcia przewyższają syntezy wydane później przez innych
historyków [...] zachowuje ona trwałe miejsce w kształtowaniu wiedzy historycznej obywateli
współczesnej Ukrainy”. Stryjek przychyla się też do opinii, iż na Ukrainie doszło do swoistej
„«subtelnizacji» historiograficznej przestrzeni Ukrainy”; Ppatrz: T. S t r y j e k, Jakiej przeszłości potrzebuje przyszłość? Interpretacje dziejów narodowych w historiografii i debacie publicznej na Ukrainie 1991–2004, Warszawa 2007, s. 297.
11
T. H u n c z a k, Ukrajina: XX stolittia, Kyjiw 2005, s. 149.
12
P. R. M a g o c z i j, Istorija Ukrajiny, Kyjiw 2007, s. 442. Choć Magosci nie uważa się za
Ukraińca, po pewnych wahaniach zdecydowałem się odwołać także do jego syntezy. Zgadzam
się bowiem z Tomaszem Stryjkiem, że: „Historyk ów jest dziś tym uczestnikiem pola historiograficznego refleksji nad dziejami Ukrainy, który w całościowym ujęciu historii kraju posunął
10
125
Emigracyjni historycy raczej nie przywiązują zbyt dużej wagi do paktu Piłsudski – Petlura, zwracając uwagę na niechęć, z jaką przyjęło jego zawarcie
wielu Ukraińców, szczególnie mieszkańców Galicji. Taras Hunczak przyznaje
jednak, iż wspólny marsz na Kijów należy uznać za doniosły fakt historyczny,
gdyż „dwa wrogie sobie od dawna narody znalazły wspólny język i zjednoczyły
się przeciwko wspólnemu wrogowi”13.
O stosunku poszczególnych autorów do II Rzeczypospolitej mówią już same
tytuły rozdziałów. W syntezie Hunczaka brzmi on: Ziemie zachodnie pod polską okupacją. Ale już w pracy Subtelnego tytuł jest inny: Zachodnia Ukraina
w okresie międzywojennym, a u Magosciego: Ziemie ukraińskie w międzywojennej Polsce. Lata międzywojenne są przedstawiane, co nie dziwi, ze szczególnym uwzględnieniem problemu dyskryminacji Ukraińców w państwie polskim.
Nie brakuje zatem w ukraińskich pracach informacji o ograniczaniu narodowego szkolnictwa, o ciężkiej doli inteligencji, akcjach polonizacyjnych, nasadzaniu kolonistów, nagannych zachowaniach lokalnej administracji, pacyfikacji
1930 r. czy polityce wobec prawosławia i niszczeniu cerkwi na Chełmszczyźnie
w 1938 r. Ale można w nich też znaleźć dane o ukraińskim legalnym życiu politycznym i naukowym, rozwoju spółdzielczości, postępującym przebudzeniu
narodowościowym, obecności rządu URL w Polsce, polsko-ukraińskiej ugodzie
z 1935 r. Subtelny pisze nawet:
wielu członkom UNDO wydawało się, że życie w Polsce może stać się dość znośne, szczególnie w porównaniu z tym barbarzyństwem, jakiego doznawali w tym czasie Ukraińcy
znajdujący się pod władzą radziecką14.
Ukraińcy w II Rzeczypospolitej niewątpliwie byli często traktowani jako
obywatele drugiej kategorii. Pomimo to, wydaje się, iż ukraińscy historycy kreślą obraz ciemniejszy od rzeczywistego. Przykładowo, z ich prac można odnieść wrażenie, że podział Polski na lepiej rozwiniętą część „A” i gorzej „B”,
służył wyzyskowi ziem zamieszkiwanych przez ludność ukraińską. Tymczasem
w rzeczywistości miał on charakter jedynie opisowy. Polacy uważali Galicję
Wschodnią i Wołyń za ziemie polskie i zależało im na jak największym rozwoju
gospodarczym tych ziem i tym samym ściślejszym scaleniu ich z resztą państwa.
Z kolei pisząc o pacyfikacji 1930 r. ukraińscy historycy rzadko wspominają
się stosunkowo najdalej na drodze przełamywania schematów interpretacyjnych wynikających
z paradygmatu narodowego. [...] Jego celem było z jednej strony ukazanie Ukrainy jako kraju
wielu kultur, kolebki wielu dzieł kultury znanych całemu światu, ale nie kojarzonym z nim,
z drugiej – stworzenie alternatywy dla dotychczasowych syntez jego historii, które niezmiennie – jego zdaniem – były jedynie historiami ukraińskiego ludu. Wychodząc od terytorialnego
rozumienia przedmiotu dziejów Ukrainy argumentował, iż obiektem zainteresowania narratora
musi pozostać zarówno historia Ukraińców, jak i innych narodów zamieszkujących współcześnie kraj: Rosjan, Żydów, Białorusinów, Tatarów, Mołdawian, Polaków, Bułgarów, Węgrów, Rumunów i Greków”; patrz: T. S t r y j e k, Jakiej przeszłości..., op. cit., s. 592.
13
T. H u n c z a k, Ukrajina..., op. cit., s. 166.
14
O. S u b t e l n y j, Ukrajina..., op. cit., s. 374.
126
o ich przyczynie, tj. akcjach OUN. Wyjątek stanowi tu T. Hunczak, który przyznając, iż OUN w 1930 r. „rozpoczęła akcje sabotażowe przeciwko kolonistom”,
stara się zarazem usprawiedliwić poczynania nacjonalistów. Czytamy:
bojownicy OUN podpalali zebrane zboże, siano, także budynki Polaków. W ten sposób OUN
chciała nie tylko powstrzymać dalszy napływ kolonistów, ale także zwrócić uwagę świata na
to, co działo się na Ukrainie pod polską okupacją. Zamiar ten udało się zrealizować15.
Jednocześnie Hunczak mocno podkreśla:
akcje sabotażowe OUN spowodowały masowe represje przeciwko Ukraińcom. [...] Oddziały
policji oraz wojska maszerowały od wsi do wsi, niszczyły majątek miejscowych ukraińskich
kooperatyw i czytelni „Proswity”, biły ukraińskich chłopów, prowadziły masowe aresztowania osób świeckich i duchownych. Efektem tych karnych ekspedycji było ostateczne spustoszenie Galicji Wschodniej16.
W emigracyjnych pracach wiele miejsca zajmuje kwestia ideologii i działalności Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów. Szereg książek na ten temat wydali wspominani już Petro Mirczuk i Zinowij Knysz17. Autorzy ukraińscy starają się z reguły bronić OUN przed zarzutem o związki z nazizmem. Interesujący
pogląd na ten temat wygłosił Iwan Łysiak-Rudnyćkyj, według którego ideologię
OUN należy porównywać nie z faszyzmem czy nazizmem, ale z takimi narodowo radykalnymi ugrupowaniami, jak chorwaccy ustasze, rumuńska Żelazna
Gwardia, słowaccy hlinkowcy czy polski Obóz Narodowo-Radykalny18. W swoich usprawiedliwieniach terrorystycznych akcji OUN ukraińscy historycy idą
niekiedy bardzo daleko. Jak pisze Taras Hunczak:
w ukraińskim świecie politycznym zabójstwo Hołówki [posła BBWR zastrzelonego w 1931
w Truskawcu – przyp. G. M.] nie jest oceniane jednoznacznie, ponieważ niektórzy przedstawiciele legalnych partii uważali go za przyjaciela Ukraińców. Uważam ten pogląd za błędny.
Hołówko, który był polskim patriotą, współpracował z Ukraińcami nie z miłości do nich,
a wyłącznie w interesie [polskiej] sprawy19.
T. H u n c z a k, Ukrajina..., op. cit., s. 203.
Ibidem.
17
Patrz np.: P. M i r c z u k, Narys istoriji Orhanizaciji Ukrajinśkych Nacjonalistiw 1920–1939,
Mjunchen – London – Nju Jork 1968; Z. K n y s z, Warszawśkyj proces OUN na pidłożżi polśko-ukrajinśkych widnosyn tijeji doby, t. 1–2, Toronto 1986; i inne.
18
I. Ł y s i a k - R u d n y ć k y j, Istoryczni..., op. cit., s. 251–252; patrz też: A. M o t y l, The Turn
to the Right: The ideological origins and development of Ukrainian Nationalism 1919–1929,
New York 1980.
19
T. H u n c z a k, Ukrajina..., op. cit., s. 203–204. Warto przypomnieć, iż Tadeusz Hołówko,
wiceprezes BBWR, był rzecznikiem porozumienia z Ukraińcami opowiadając się za przyznaniem im autonomii kulturalnej. Wbrew niektórym opiniom nie odpowiadał on też za pacyfikację
1930 r. Uważał on, iż „pacyfikacja była zjawiskiem ujemnym, «jak każdy fakt, gdzie na plan
pierwszy występuje siła fizyczna i represja». Prywatnie był Hołówko «oburzony do głębi», lecz
«skrępowany swym wysokim stanowiskiem społecznym, krył się z własnymi myślami, jedynie najbliższym i najzaufańszym przyjaciołom zwierzajac się ze swych bólów»”. Za: I. W e r s c h l e r, Tadeusz Hołówko. Życie i działalność, Warszawa 1984, s. 287.
15
16
127
Jednak najwięcej kontrowersji budzą ujęcia drugiej wojny światowej.
W ukraińskich pracach otwarcie pisze się o represjach lat 1939–1941 i prowadzonych wówczas aresztowaniach i deportacjach. O ile jednak w literaturze polskiej sowiecka okupacja jest oceniana jednoznacznie negatywnie, to ukraińscy
historycy mówią też o korzyściach, jakie Ukraińcy odnieśli z inwazji sowieckiej
w 1939 r. Subtelnyj zalicza do nich „ukrainizację i wzmocnienie systemu oświaty”20. Pomimo dystansu do II RP Subtelnyj przyznaje jednak, iż po upadku
Polski „na Ukrainie zachodniej ustanowiono jeszcze bardziej represyjny reżim
sowiecki”21.
Emigracyjni historycy z pewnym zrozumieniem piszą o wypadkach współpracy ukraińskich działaczy narodowych z Niemcami podkreślając, że ich
najważniejszą przyczyną był czynnik polityczny. Znaczna część Ukraińców
żyjących w Polsce miała nadzieję, iż w wyniku wojny powstanie niepodległe
państwo ukraińskie. Protektora sprawy ukraińskiej upatrywano w III Rzeszy.
Stąd przez cały okres wojny w środowiskach ukraińskich były silne sympatie proniemieckie, czego wyrazem było chociażby powstanie dywizji SS „Galizien”. Co więcej, niejednokrotnie do samego końca żywiono złudzenia co
do Niemiec, uważając popełniane zbrodnie za „błędy i wypaczenia” systemu,
a nie jego immanentną cechę. Tę naiwną postawę widać w wydanych na zachodzie wspomnieniach Kostia Pankiwśkiego, jednego z czołowych przedstawicieli
nurtu opowiadającego się za współpracą z III Rzeszą. Czytamy:
ze zdziwieniem patrzyliśmy na to, co robią Niemcy, nie rozumiejąc ich poczynań. Ale pomimo tego, jakby ktoś nam wówczas powiedział, że [...] H. Frank, człowiek z prawniczym
wykształceniem [...] zapisze w swoim dzienniku słowa: „Jak wygramy wojnę [...] to można
będzie z Polaków i Ukraińców zrobić siekane mięso”, to nie uwierzylibyśmy mu, uznalibyśmy takie słowa za złośliwą uwagę, antyniemiecką propagandę22.
Ukraińscy autorzy raczej pozytywnie wypowiadają się o próbie wskrzeszenia państwa w 1941 r. Jedną z nielicznych osób wyrażających odmienną opinię
jest Bohdan Osadczuk. Zwraca on uwagę, iż gdyby Hitler zezwolił ukraińskim
nacjonalistom na stworzenie własnego państwa w 1941 r. miałoby ono niewątpliwie faszystowski charakter. Paradoksalnie zatem, nacjonaliści na decyzji
Hitlera wygrali. Zostali bowiem w ten sposób zepchnięci do podziemia, które
z czasem zaczęło przybierać antyniemiecki charakter. Uratowało ich to najprawdopodobniej przed podzieleniem po klęsce III Rzeszy losu, jaki spotkał
wielu kolaborantów23.
O. S u b t e l n y j, Ukrajina..., op. cit., s. 393.
Ibidem, s. 392.
22
K. P a n k i w ś k y j, Roky nimećkoji okupaciji, New York – Toronto 1968, s. 11.
23
B. K e r s k i, A. St. K o w a l c z y k, Wiek ukraińsko-polski. Rozmowy z Bohdanem Osadczukiem, Lublin 2001, s. 43. Czytamy tam: „Powtarzam stale banderowcom: słuchajcie, powinniście
postawić Hitlerowi pomnik. Za to, że rozpędził wasz rząd, bo po wojnie wszyscy wisielibyście
na szubienicach, jak słowacki dyktator ksiądz Tiso, jak inni kolaboranci, jak rumuński Antone20
21
128
Wiele trwających do dziś sporów i polemik wywołuje kwestia zbrodni wojennych ewentualnie popełnionych przez Ukraińców służących w utworzonych
przez Niemców oddziałach policji i wojska. Zachodni Ukraińcy znajdowali
się w czasie wojny pomiędzy dwoma totalitaryzmami, niejednokrotnie stając
w sytuacji wyboru mniejszego zła. Z tego powodu o tym, czy mamy do czynienia z wypadkiem kolaboracji powinna decydować nie sama obecność w tej
czy innej proniemieckiej formacji, ale indywidualna postawa, to, w jaki sposób wypełniano polecenia niemieckich władz. Właśnie dlatego w oskarżeniach
o zbrodnie wojenne płynących z państw rządzonych przez komunistów widziano przede wszystkim próby dyskredytacji całego ukraińskiego ruchu niepodległościowego. Najbardziej gorące spory dotyczyły sprawy pacyfikacji wsi Huta
Pieniacka oraz udziału Ukraińców w tłumieniu Powstania Warszawskiego.
W Hucie Pieniackiej w lutym 1944 r. zginęło najpewniej około 500–800 Polaków. W pacyfikacji brał udział czwarty pułk policji złożony z ochotników
do dywizji SS „Galizien”. Zdaniem części ukraińskich historyków ukraińscy
żołnierze SS opanowali wieś łamiąc opór miejscowej polskiej samoobrony, po
czym... odeszli24. Masowego mordu ludności cywilnej miała dokonać przybyła później niemiecka grupa egzekucyjna. Wersja ta jednak w świetle zeznań
świadków wydarzeń oraz udostępnionych przez Archiwum Służby Bezpieczeństwa Ukrainy dokumentów nie daje się utrzymać. Co więcej, jak się okazuje,
w pacyfikacji uczestniczył nie tylko czwarty pułk policji, ale także lokalne oddziały UPA25.
Inaczej rzecz wygląda z udziałem dywizji SS „Galizien” w tłumieniu Powstania Warszawskiego. W polskiej pamięci historycznej funkcjonuje pogląd
o masowych zbrodniach popełnionych na ludności Warszawy przez Ukraińców.
Nie ulega jednak dziś wątpliwości, że Ukraińcom przypisano zbrodnie innych,
ponieważ warszawiacy wszystkie cudzoziemskie jednostki walczące po stronie
Niemiec określali jako ukraińskie. Historycy zgodnie twierdzą, iż aby zostać
uznanym za Ukraińca wystarczył „sposób bycia”, czapka kozacka, nietypowy
wygląd, „skośnookie” spojrzenie, używanie innego niż niemiecki języka26. Sposcu. Wy chcieliście naznaczyć Ukrainę piętnem hańby przed całą opinią światową! Tak by się
stało, gdyby powstał satelicki rząd ukraiński – prohitlerowski”.
24
Patrz np.: T. H u n c z a k, U mundyrach woroha, Kyjiw 1993, s. 75–76; W. W e r y h a, Dorohamy Druhoji switowoji wijny. Łehendy pro uczast’ Ukrajinciw u zduszuwanni warszawśkoho
powstannia w 1944 r. ta pro Ukrajinśku Dywiziju „Hałyczyna”, Toronto 1998, s. 134–140.
25
Patrz: Wł. B ą k o w s k i, Zagłada Huty Pieniackiej, Kraków 2001; Polacy i Ukraińcy pomiędzy dwoma systemami totalitarnymi, Warszawa – Kijów 2005, s. 976–981 (Polska i Ukraina
w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych, t. 4).
26
B. L e w i c k i, Ukraińcy a likwidacja powstania warszawskiego [w:] „Kultura” 1952, nr 6;
A. A. Z i ę b a, Ukraińcy i Powstanie Warszawskie [w:] „Znak” 1989, nr 413–415; R. T o r z e c k i, Recenzja książki Wasyla Weryhy, Dorohamy Druhoji switowoji wijny. Łehendy pro uczast’
Ukrajinciw u zduszuwanni warszawśkoho powstannia w 1944 r. ta pro Ukrajinśku Dywiziju
„Hałyczyna”, Toronto 1980 [w:] „Dzieje Najnowsze” 1981, nr 4; M. M a j e w s k i, Przyczynek
129
śród publikacji na ten temat należy wymienić artykuł Borysa Łewyćkiego, który
jako pierwszy już w 1952 r., na łamach paryskiej „Kultury”, obalił mit o udziale
dywizji SS „Galizien” w tłumieniu Powstania Warszawskiego i jej współuczestnictwie w popełnionych tam zbrodniach na ludności cywilnej27. Innym ważnym
tekstem ogłoszonym w „Kulturze”, a pozwalającym inaczej spojrzeć na relacje
Ukraińców z Niemcami, były wspomnienia generała Pawła Szandruka z czasów,
gdy stał on na czele oddziałów ukraińskich walczących po stronie III Rzeszy28.
Na zbiorowej pamięci Polaków i Ukraińców szczególnie ciąży historia konfliktu polsko-ukraińskiego w latach 1943–1948, przede wszystkim zaś mordy na
ludności polskiej na Wołyniu i w Galicji Wschodniej popełnione w trakcie tzw.
akcji antypolskiej UPA oraz operacja „Wisła”, czyli przymusowe wysiedlenia
Ukraińców z południowo-wschodniej Polski w 1947 r. i takie ich rozsiedlenie na
ziemiach zachodnich, by łatwo ulegli oni asymilacji. Jeśli chodzi o historyków
ukraińskich, to przed 2003 r. poruszali oni problem akcji antypolskiej rzadko,
prawie wyłącznie na zasadzie wzmianek. Najdalej w ocenie ukraińskich działań poszedł emigracyjny historyk Iwan Łysiak-Rudnyćkyj. W jednym ze swoich
esejów napisał m. in.:
[...] niesamowitą tragedią, jaka miała miejsce na Zachodniej Ukrainie w czasie drugiej wojny
światowej, była ówczesna polsko-ukraińska jatka [...]. Polskie kierownictwo polityczne na
pewno przyczyniło się do sprowokowania katastrofy przez swój brak poszanowania prawa
narodu ukraińskiego do wolnego życia [...] Ale w tym wypadku chodzi o odpowiedzialność
strony ukraińskiej. Są podstawy, by uważać, iż z ukraińskiej strony miały miejsce nie lokalne, pojedyncze ekscesy, lecz świadoma kampania „czyszczenia terenu” z polskiej ludności.
[...] Swoim postępowaniem przeciwko polskiej i żydowskiej mniejszości ounowcy nie przynieśli chluby narodowi ukraińskiemu 29.
Warto podkreślić, że Jerzy Giedroyc był od początku bardzo zainteresowany omówieniem antypolskich akcji OUN i UPA na Wołyniu w 1943 r. Już
8 maja 1952 r. w liście do Łewyćkiego wyznał: „Szukam kompetentnych autorów
co do SS Galizien oraz do Wołynia”30. Rok później prosił Bohdana Osadczuka
o „naciśnięcie” na Łewyćkiego „o obiecany artykuł o wypadkach wołyńskich
w czasie okupacji niemieckiej. Bardzo mi na tym temacie zależy”31. Starania
Giedroycia zakończyły się jednak niepowodzeniem. Dopiero w 1988 r. temat
do wojennych dziejów Ukraińskiego Legionu Samoobrony (1943–1945) [w:] „Pamięć i Sprawiedliwość. Pismo Instytutu Pamięci Narodowej” 2005, nr 2; G. M o t y k a, Prawda i mity o udziale
Ukraińców w zwalczaniu Powstania Warszawskiego [w:] Powstanie Warszawskie. Fakty i mity,
red. K. Krajewski, T. Łabuszewski, Warszawa 2006.
27
B. Ł e w y ć k y j , Ukraińcy..., op. cit. Temat ten poruszał także ukraiński historyk i były żołnierz dywizji W. W e r y h a, Dorohamy Druhoji..., op. cit.
28
P. S z a n d r u k, Historyczna prawda o Ukraińskiej Armii Narodowej [w:] „Kultura” 1965,
nr 6.
29
I. Ł y s i a k - R u d n y ć k y j, Istoryczni..., op. cit., s. 494–495.
30
Za: J. G i e d r o y c, Emigracja ukraińska..., op. cit., s. 377.
31
Za: B. B e r d y c h o w s k a, Giedroyc i Ukraińcy [w:] J. G i e d r o y c, Emigracja..., op. cit.,
s. 34.
130
ten wrócił w rozmowie Jerzego Jastrzębowskiego z Romanem Szporlukiem.
Z ust profesora Szporluka padły wówczas ważne, choć rzadko dziś pamiętane,
słowa:
Dla mnie ważniejszą i pilniejszą sprawą jest wyświetlenie tego, co stało się z Polakami na
Wołyniu – mam na myśli kobiety, dzieci, starców, którzy poginęli z rąk ukraińskich. Tego
rodzaju czynów nie można w żaden sposób usprawiedliwić ani „równoważyć”. Byłoby bardzo smutne, gdyby naród ukraiński uchylał się od odpowiedzialności moralnej za zbrodnie,
jakie niektórzy jego członkowie popełnili w czasie wojny32.
Tak zdecydowane ujęcia problemu należały jednak do rzadkości. W innych
publikacjach – jeśli w ogóle wspominano o tych wydarzeniach – to podkreślano raczej bezkompromisowość polskiego rządu i podziemia. W wydawanych
na emigracji pracach dotyczących UPA Petro Mirczuk czy Łew Szankowśkyj
ograniczyli się do informacji, że ukraińska partyzantka zlikwidowała szereg
„polskich placówek” czy musiała stworzyć – z powodu nieustępliwości Polaków – „trzeci niepotrzebny front”33. Podobnie widział ten problem Mykoła Łebed’, który jednak przyznał, że OUN i UPA kazała ludności polskiej usunąć się
z Wołynia i Galicji Wschodniej, a sprzeciw był „łamany siłą”34.
W Encyklopedii Ukrainoznawstwa w haśle dotyczącym UPA przyznano
jedynie, że w czasie rajdów ukraińskich oddziałów miały miejsce „represje
przeciwko polskim bojówkom”35. Z kolei w haśle „Polska i Ukraina” jest tylko
krótka wzmianka na ten temat. Wynika z niej, iż „gdy osłabła siła Niemiec”
w 1943 r. doszło
do zbrojnej walki między grupami oporu obu narodowości, co doprowadziło do tysięcy
ofiar przeważnie wśród cywilnej wiejskiej ludności, szczególnie na Wołyniu i południowej
Chełmszczyźnie, w mniejszym stopniu w Galicji. Po odwrocie Niemców na ukraińsko-polskim pograniczu, szczególnie na zachodnim Nadsaniu i północnej Łemkowszczyźnie, doszło do wyniszczenia części ukraińskiej ludności36.
W tym samym duchu są utrzymane wypowiedzi Wołodymyra Kosyka.
W swojej książce o relacjach ukraińsko-niemieckich w czasie drugiej wojny światowej cały ten złożony problem sprowadził do „ekscesów, które miały
miejsce z obu stron”37. Nieco szerzej wypowiedział się w przywoływanym już
wywiadzie dla „Szlachu peremohy”. Czytamy:
o tzw. rzeźni Polaków na Wołyniu w latach 1943–1944 można mówić długo, ale przede
wszystkim trzeba podkreślić, że nie było jakiejś jednostronnej „rzeźni”, a była wzajemna
Rozmowy o braciach. Rozmowa Jerzego Jastrzębowskiego z prof. Romanem Szporlukiem [w:]
„Zeszyty Historyczne” 1989, nr 88, s. 10.
33
P. M i r c z u k, Ukrajinśka..., op. cit.; L. S z a n k o w ś k y j, UPA [w:] Istorija ukrajinśkoho
wijśka, Winnipeg 1953.
34
M. Ł e b e d ’, UPA, Drohobycz 1993, s. 53 (reprint wydania z 1946).
35
Encykłopedija Ukrajinoznawstwa, t. 9, Lwiw 2000, s. 3379.
36
Ibidem, t. 6, Lwiw 1996, s. 2250.
37
W. K o s y k, Ukrajina i Nimeczczyna u Druhij switowij wijni, Paryż – Nju Jork – Lwiw 1993.
32
131
przemoc i zniszczenie. Przyczyny były różne, ale najważniejsza, że Polacy chcieli, aby
ziemie ukraińskie należały do Polski. Jeśli Polacy mówią, że „rzeź” była zorganizowana
przez ukraińskich nacjonalistów, to trzeba stwierdzić, że wobec Ukraińców była ona organizowana przez polskich nacjonalistów. [...] Ofiary z obu stron były zapewne takie same –
w przybliżeniu od 30 do 50 tysięcy osób38.
Według Tarasa Hunczaka odpowiedzialność za konflikt polsko-ukraiński
w czasie wojny ponosi głównie strona polska ze względu na swoje nieustępliwe
stanowisko wobec granic. Jego zdaniem:
Nie mogąc rozwiązać problemu granic w pokojowy sposób obie strony uciekły się do krwawej wojny, jaka przekształciła się w etniczną czystkę. Kierownik polityczny Ukraińskiej
Powstańczej Armii wezwał Polaków do opuszczenia ziemi ukraińskiej i udania się za Bug,
a Polacy w odpowiedzi na ukraińską przemoc opublikowali ulotki wzywające Ukraińców do
odjazdu na Wschód – za Zbrucz39.
Problem w tym, iż polskie relacje z Wołynia nic nie wspominają o rozrzucaniu przez OUN ulotek z żądaniem wyjazdu. Podobnie Armia Krajowa nigdy
nie żądała od Ukraińców opuszczenia terenów przedwojennej Rzeczypospolitej, jedynie w środowiskach narodowych tliły się pomysły wysiedlenia ludności
ukraińskiej, ale ich realizację odkładano na okres powojenny. W swojej historii
Ukrainy Hunczak uznał, iż „obie strony przelewały niewinną krew” i popełniły
szereg „haniebnych uczynków”. Zdecydowanie przy tym zaniżył siły AK – jego
zdaniem polskie oddziały nie zamierzały walczyć z Niemcami i na ziemiach
wschodnich II RP „do wiosny 1944 r.” miały w oddziałach leśnych tylko 2150
żołnierzy40. W rzeczywistości tylko w 27. Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK na
początku 1944 r. znajdowało się około siedmiu tysięcy żołnierzy.
Dużo bardziej otwarte stanowisko zajmuje Orest Subtelnyj. Pisząc o, jak to
określa, „ukraińsko-polskiej rzeźni” zaznaczył, iż integralni nacjonaliści byli
przekonani o konieczności „wypędzenia Polaków (wielu z nich było kolonistami
okresu międzywojennego)”, natomiast „polska podziemna armia nacjonalistyczna [...] nie mniej zdecydowanie chciała zachować kontrolę nad ziemiami, które
wcześniej wchodziły w skład państwa polskiego”41. Oceniając straty ludności
Subtelnyj podał za polskimi źródłami liczbę 60–80 tysięcy zamordowanych
Polaków, ale zaznaczył, iż zdaniem Ukraińców konflikt rozpoczęli Polacy na
Lubelszczyźnie, gdzie zabito „kilka tysięcy ukraińskich chłopów”42. Subtelnyj
konstatuje:
„Szlach peremohy” 2003, nr 20, z 8–14 V 2003.
T. H u n c z a k, Wtraczena możływist’. Polaky ta Ukrajinci pid czas Druhoji switowoji wijny
[w:] Wijna i myr, Kyjiw 2004, s. 352.
40
I d e m, Ukrajina..., op. cit., s. 217–218.
41
O. S u b t e l n y j, Ukrajina..., op. cit., s. 412.
42
Ibidem. Natomiast według polskich autorów działania przeciwko Ukraińcom na Lubelszczyźnie miały faktycznie miejsce, lecz już po rozpoczęciu antypolskiej akcji UPA na Wołyniu. Sze38
39
132
Tak czy inaczej widać, iż tak ukraińskie, jak i polskie oddziały zbrojne brały udział w ogólnej rzeźni, która stała się apogeum nienawiści pomiędzy obydwoma narodami43.
Z kolei zdaniem Magosciego
Konflikt przybrał formę ataków UPA na polskie wioski, a polskich oddziałów samoobrony
i potem Armii Krajowej – na ukraińskie. [...] napady na niewinnych cywilnych mieszkańców
miały zlikwidować obecność Polaków lub Ukraińców na korzyść przyszłego państwa. Pytanie – kto rozpoczął tę spiralę przemocy i odwetu – pozostaje przedmiotem często emocjonalnych sprzeczek [...], ale niewątpliwie kilkaset tysięcy osób wypędzono z własnych domów
(szczególnie Polaków z Wołynia) i że ta spirala doprowadziła do znacznych strat z obu stron
(50 tys. Polaków i 20 tys. Ukraińców – najbardziej udokumentowane dane)44.
Magosci przychyla się też do opinii, iż konflikt rozpoczął się na Chełmszczyźnie w 1942 r., a więc milcząco uznaje, że rozpoczęli go Polacy.
Ciekawe, że w Litopysach UPA opublikowano protokół ze zjazdu Ukraińskiej
Głównej Rady Wyzwoleńczej (UHWR), w trakcie którego dowódca UPA Roman Szuchewycz przyznał, iż na Wołyniu w 1943 r. miała miejsce „likwidacja
polskiej ludności”, zaś w Galicji „dowództwo UPA dało rozkaz wysiedlenia Polaków”45. Oceniając efekty akcji UPA Szuchewycz dodał: „Tworzymy dla siebie
dogodne pozycje, których nie można osiągnąć przy zielonych stolikach [rozmów – G. M.]”46.
Bardzo interesujące jest przyjrzenie się, jak ukraińscy historycy patrzyli na akcję „Wisła”. Zdumiewać może, iż przymusowe przesiedlenia Ukraińców widzieli głównie przez pryzmat działalności ukraińskiej partyzantki.
W ten właśnie sposób omawiali ten problem Petro Mirczuk i Łew Szankowśkyj.
Ten drugi autor akcję wysiedleńczą wiąże z rozkazem Stalina, który miał polecić zniszczyć UPA „za wszelką cenę”47. Według niego po śmierci gen. Karola
Świerczewskiego (zabitego w zasadzce UPA) Stalin zmusił swoich satelitów,
Polskę i Czechosłowację, do przymierza z ZSRS w celu „ostatecznej likwidacji
UPA” i „ostatecznego wysiedlenia ukraińskiej ludności”48. Autor podkreślił, iż
przeciwko ukraińskiej partyzantce rzucono „całą armię”49. „W ciągu miesiąca wschodnia Łemkowszczyzna i Przemyskie zamieniły się w pustynię”, gdyż
wojsko „wysiedlało całkowicie ukraińską i polską ludność z całego objętego
akcją terytorium”50. Ciekawe, iż pisząc o śledztwach prowadzonych w oborzej patrz np.: G. M o t y k a, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948, Warszawa 1999, s. 133–206.
43
Ibidem.
44
P. R. M a g o c z i j, Istorija..., op. cit., s. 545.
45
Litopys UPA, t. 26, Toronto – Lwiw 2001, s. 461–512.
46
Ibidem.
47
Ł. S z a n k o w ś k y j, UPA..., op. cit., s. 655.
48
Ibidem.
49
Ibidem.
50
Ibidem.
133
zach przesyłowych Szankowśkyj stwierdza: „Tylko ci Polacy, którzy nie mieli
nic wspólnego z ukraińskim lub polskim podziemiem mogli wrócić do swoich wsi”51. Według niego ukraińska ludność „po bohatersku” wytrzymywała
„ciosy losu” znajdując sposoby, by wspierać powstańców żywnością. Nękana
głodem i obławami przeważających sił nieprzyjaciela UPA doprowadziła swoje
partyzanckie zdolności do „największego mistrzostwa”52. Plan likwidacji oddziałów UPA, zdaniem Szankowśkiego, „nie powiódł się”, gdyż przebiły się one
na zachód lub do ZSRS53. Podobnie sprawę opisywał P. Mirczuk. Jego zdaniem
sotnie UPA postanowiły się przebić dopiero wtedy, gdy „całkowite wysiedlenie
ludności ukraińskiej pozbawiło zbrojny opór na tych terenach podstawowego
celu istnienia”54.
Można z tych tekstów odnieść wrażenie, iż tylko dzięki całkowitym wysiedleniom złamano opór partyzantki. Mirczuk i Szankowśkyj zdają się mówić – miejscowa ludność udzieliła ukraińskiemu podziemiu tak daleko idącego wsparcia,
iż tylko jej usunięcie pozwoliło władzom polskim zdławić zbrojny opór. Także
Subtelnyj i Magocsi mocno podkreślają wojskowe aspekty akcji „Wisła”55. Paradoksalnie stanowisko to jest bardzo podobne do poglądów tych polskich historyków, którzy uznają konieczność przeprowadzenia akcji „Wisła”56.
Emigracyjni historycy, niezależnie od dzielących ich różnic, w swoich pracach starali się przedstawiać historię narodu ukraińskiego jako dzieje nieustającej walki o wolność. Ich wypowiedzi, jak pisze Tomasz Stryjek,
z reguły zawierały obronę narodowo-państwowego paradygmatu dziejów Ukrainy, traktowanego jako symboliczna reprezentacja praw narodu ukraińskiego do odrębnego istnienia57.
W takim ujęciu wszystkie nurty ukraińskiego życia politycznego – legalne
i nielegalne – prowadziły w sumie wspólną walkę o niepodległość, a ich wysiłki
zbiegały się w jeden strumień dążeń narodowowyzwoleńczych. Tego rodzaju
przedstawianie przeszłości nie sprzyja refleksji, czy wszystkie formy tej walki
można uznać za usprawiedliwione, stąd niechętnie patrzono na wszystkie opinie wybiegające poza oficjalny nurt. Wspominam o tym, by zwrócić uwagę, jak
wielkiej odwagi cywilnej wymagały cytowane słowa Iwana Łysiaka-Rudnyćkiego i Romana Szporluka. Nie ulega wątpliwości, iż w ukraińskich pracach znacz Ibidem, s. 656.
Ibidem.
53
Ibidem.
54
P. M i r c z u k, Ukrajinśka..., op. cit., s. 158.
55
P. R. M a g o c z i j, Istorija..., op. cit., s. 555.
56
Z. P a l s k i, Polityczne, ekonomiczne i narodowościowo-demograficzne następstwa akcji
„Wisła” [w:] Polska – Ukraina: trudne pytania, t. 8, Warszawa 2001. Na temat historiografii operacji „Wisła” warto przeczytać: A. L. S o w a, Akcja „Wisła” w polskiej historiografii – aktualne
problemy badawcze [w:] Akcja „Wisła”, red. J. Pisuliński, Warszawa 2003; K. B o r t n i k, Akcja
„Wisła” na tle badań ukrainoznawczych w polskiej historiografii powojennej – zarys problematyki [w:] „Biuletyn Ukrainoznawczy” 2005, nr 11.
57
T. S t r y j e k, Jakiej przeszłości..., op. cit., s. 268.
51
52
134
nie łatwiej można spotkać się z wyraźną nieufnością do Polski i Polaków, niż
z próbami zrozumienia polskiego punktu widzenia. Tak jak w polskiej literaturze
historycznej nietrudno odnaleźć przykłady „polowania na ukraińskich nacjonalistów” i uznawania za nacjonalistyczne zwykłych przejawów patriotyzmu, tak
w ukraińskiej literaturze często szuka się w postawach Polaków jedynie dowodu
na ich niechęć do Ukraińców. Jak bowiem inaczej odbierać cytowane słowa Tarasa Hunczaka o Tadeuszu Hołówce? Jeśli tak otwartej na ukraińskie postulaty
narodowe osobie, jak Hołówko można zarzucić, iż jedynie realizował interesy
Polski, to po stronie polskiej nie ma nikogo, licząc łącznie z Jerzym Giedroyciem i Jackiem Kuroniem, komu by nie można postawić takiego zarzutu.
Ukraińscy historycy publikujący na emigracji wnieśli duży wkład w umiędzynarodowienie sprawy Ukrainy. Trudno też przecenić ich wysiłki mające na
celu nadrobienie narosłych w okresie komunizmu zaległości krajowej historiografii. Choć ich dorobek na rzecz dialogu polsko-ukraińskiego na tym tle wygląda wyraźnie skromniej, to także warto o nim pamiętać.
135
Bogumiła Berdychowska
Rola „Suczasnosti” i „Kultury” (paryskiej)
w dialogu polsko-ukraińskim
H
istorycy i literaturoznawcy zgodnie uważają „Suczasnist’” i „Kulturę” za
najbardziej wpływowe periodyki powojennej emigracji ukraińskiej i pol­
skiej. Choć, istotnie, oba czasopisma pełniły wiodącą rolę w poszczególnych
emigracjach, to jednak ich geneza, sposób funkcjonowania i program polityczny
znacząco się od siebie różniły.
„Kultura” paryska (1947–2000), choć skupiła grono najwybitniejszych pol­
skich emigracyjnych intelektualistów, była dziełem jednego człowieka – Je­
rzego Giedroycia. Dzięki jego samozaparciu „Kultura”, na co zwracał uwagę
Andrzej Mencwel, stała się zjawiskiem unikatowym w dziejach polskiego
piśmien­nictwa.
Co się składało na fenomen „Kultury”? Przede wszystkim niezależność. Tak
od emigracyjnych partii, jak i koterii towarzyskich czy wreszcie od gustów czy
poglądów pojawiających się incydentalnie mecenasów. Giedroyc był zupełnie
nieczuły na naciski zewnętrzne. Oczywiście zdarzało mu się, że ze względów
taktycznych zamykał jakąś dyskusję, ale tylko wtedy, kiedy uznał, że jej kon­
tynuowanie utrudnia osiąganie strategicznych celów. Był fanatycznie przywią­
zany do wolności wypowiedzi, bo – jak pisał do Borysa Łewyckiego – „Nie
dlatego siedzę na emigracji i walczę z komunizmem i jego metodami, by sa­
memu uprawiać ich metody”. Stąd na łamach jego pisma mogły wypowiadać
się również te środowiska, których racji zupełnie nie podzielał. „Kultura” jako
jedyny periodyk emigracji wschodnioeuropejskiej – co z kolei podkreślał Pierre
Gremion – była uczestnikiem najważniejszych debat intelektualnych, które to­
czyły się w powojennej Europie. Środowisko „Kultury” jako jedyne na emigra­
cji miało też wypracowany spójny program polityczny dotyczący całego regionu
Europy Środkowo-Wschodniej i miejsca w niej Polski.
Punktem wyjścia dla tworzenia tego ostatniego było przekonanie, że w sytua­
cji geopolitycznej, która wytworzyła się po II wojnie światowej nie jest możliwe
samodzielne odzyskanie przez jakikolwiek kraj Europy Wschodniej niepodle­
głości. Według Giedroycia warunkiem niezbędnym odzyskania przez Polskę
suwerenności były zmiany geopolityczne w całym środkowo-wschodnim re­
gionie Europy. Integralną częścią tych zmian powinno być, według redaktora
A. M e n c w e l, Przedwiośnie czy potop? Studium postaw polskich w XX wieku, Warszawa
1997, s. 269–308.
List Jerzego Giedroycia do Borysa Łewyckiego z 13 marca 1966 r.
P. G r e m i o n, Konspiracja wolności. Kongres Wolności Kultury w Paryżu 1950–1975, War­
szawa 2004, s. 248.
136
WZU 25-26.indb 136
2008-07-07 17:11:01
„Kultury”, odzyskanie przez bezpośrednich wschodnich sąsiadów Polski, czyli
Ukrainę, Litwę i Białoruś (ULB), własnej państwowości. Bo tylko istnienie nie­
podległych państw ULB miało dawać gwarancję ograniczenia imperialnych za­
pędów Rosji, a co za tym idzie – bezpiecznego bytu narodów środkowej Europy.
Tak więc, w interesie Polaków jest wspieranie niepodległościowych aspiracji
narodów I Rzeczypospolitej, w szczególności Ukraińców. Oprócz przesłanek
politycznych o wyjątkowym stosunku Giedroycia do sprawy ukraińskiej de­
cydowała – w moim mniemaniu – „wierność sojusznicza” wobec petlurowców,
jako jednych z nielicznych aliantów Polski w wojnie antybolszewickiej 1920 r.
Na ukraińską strategię „Kultury”, którą szczegółowo omówiłam w innym
miejscu, a która zasadzała się na wyżej przytoczonym rozumowaniu, składały
się następujące elementy: akceptacja granicznego status quo; przekonanie, że
stosunki polsko-ukraińskie muszą być budowane na zasadzie partnerstwa; prze­
konanie o konieczności dokonania rozrachunku z zaszłościami historycznymi;
promowanie sprawy ukraińskiej na arenie międzynarodowej; prezentacja kul­
tury ukraińskiej jako zjawiska uniwersalnego w swoim doświadczeniu i war­
tościach artystycznych oraz systematyczne informowanie o sytuacji społeczno-politycznej na Ukrainie Radzieckiej.
1. Akceptacja powojennego kształtu granicy polsko-ukraińskiej.
Właśnie zaakceptowanie powojennych granic, które nastąpiło w przypadku
„Kultury” w 1952 r. sprawiło, że środowisko związane z Maisons Laffitte zy­
skało wyjątkowe miejsce w powojennym dialogu polsko-ukraińskim, pomimo
że jako pierwszy rozmowy polityczne z Ukraińcami zaczął jeszcze w latach
1947/1948 rząd londyński.
2. Przekonanie, że dobre stosunki polsko-ukraińskie mogą odegrać kluczową
rolę dla wyzwolenia narodów Europy Środkowo-Wschodniej, ale aby tak się
stało muszą być budowane na partnerskich zasadach.
W tym kontekście zasadniczą rolę odegrało pisarstwo polityczne Juliusza
Mieroszewskiego, który niejednokrotnie podkreślał, że:
Nie możemy walczyć z sowieckim imperializmem pod sztandarem polskiego imperializmu
– nie można przeciwstawić sowieckiej polityce narodowościowej polskiej polityki narodo­
Giedroyc nie krył swoich piłsudczykowskich sympatii, a na emigracji wielokrotnie bronił do­
brego imienia atamana Symona Petlury.
B. B e r d y c h o w s k a, Giedroyc i Ukraińcy [w:] Jerzy Giedroyc – emigracja ukraińska. Listy
1950–1982, wybr., wstępem i przypisami opatrzyła B. Berdychowska. Listy autorów ukraińskich
przełożyła O. Hnatiuk, Warszawa 2004.
Tekstem, który rozpoczął w „Kulturze” dyskusję w sprawie granic wschodnich był list alumna
Józefa Z. Majewskiego opublikowany w nr. 11 z 1952 r.
Szerzej na ten temat: BEO [Bohdan Osadczuk], Polonica w prasie ukraińskiej [w:] „Kultura”
1952, nr 6; G. M o t y k a, R. W n u k, „Pany” i „rezuny” na emigracji [w:] „Więź” 2000, nr 9
oraz K. T a r k a, Trudny dialog. Rząd RP na uchodźstwie i Ukraińcy (1945–1990) [w:] „Zeszyty
Historyczne” 2002, nr 139.
137
WZU 25-26.indb 137
2008-07-07 17:11:01
wościowej, ponieważ narody, nad którymi panowały kolejno Polska i Rosja, pragną dziś
bardziej nie liberalnej polityki narodowościowej, lecz prawa do samostanowienia.
i jeszcze dobitniej:
W Europie Wschodniej – jeżeli na tych ziemiach ma kiedyś ustalić się nie tylko pokój, lecz
wolność – nie ma miejsca na żaden imperializm – ani rosyjski, ani polski.
Dla Giedroycia ważnym warunkiem współpracy polsko-ukraińskiej było po­
zytywne rozwiązanie problemów mniejszości narodowych po obu stronach gra­
nicy. Redaktor „Kultury” przy tym śledził losy nie tylko Polaków na Ukrainie,
ale również Ukraińców w Polsce.
3. Przekonanie, że jednym z głównych warunków dobrej współpracy polsko-ukraińskiej jest dokonanie rozrachunku z historycznymi zaszłościami.
Giedroyc stał na stanowisku, że aby być wiarygodnym partnerem w dialogu
polsko-ukraińskim, Polacy w pierwszej kolejności muszą dokonać rozrachunku
z własną historią. Na łamach „Kultury” ukazał się szereg tekstów, które pod­
dawały krytycznej refleksji politykę państwa polskiego wobec Ukraińców10.
Giedroyc nie unikał publikowania artykułów poświęconych ciemnym kartom
ukraińskiej historii, ale wtedy dbał o to (szczególnie w pierwszych dziesięcio­
leciach istnienia pisma), by ich autorami byli Ukraińcy11. W publicystycznym
uproszczeniu można to ująć w ten sposób, że redaktor „Kultury” uważał, że bić
się należy we własne piersi.
4. Prezentacja i promowanie sprawy ukraińskiej na forum międzynarodowym.
W rzeczywistości powojennej było to niezwykle trudne zadanie. Porządek
pojałtański wydawał się nie do podważenia. Wolny świat nie tylko nie chciał
słyszeć o narodach, które w dwudziestoleciu nie miały własnej państwowo­
ści, takich jak Ukraińcy, ale nie miał też ochoty, by poważniej angażować się
w obronę narodów, które, wskutek II wojny światowej, utraciły niepodległość.
Giedroyc nie pomijał żadnej okazji, by wspierać sprawę ukraińską. I tak m. in.
na początku lat pięćdziesiątych usiłował wprowadzić do bardzo wpływowego
Kongresu Wolności Kultury przedstawiciela ukraińskiej emigracji12. W 1958 r.
J. M i e r o s z e w s k i, Polska „Ostpolitik” [w:] „Kultura” 1973, nr 6.
I d e m, Rosyjski „kompleks polski” a obszar ULB [w:] „Kultura” 1974, nr 9.
10
Najważniejszym tekstem tego rodzaju w pierwszym okresie istnienia pisma był tekst:
W. B ą c z k o w s k i, Sprawa ukraińska „Kultura” 1952, nr 7–8.
11
M. in.: B. Ł e w y c k i, Ukraińcy a likwidacja Powstania Warszawskiego [w:] „Kultura” 1952,
nr 6; L. O r t y n s k i, Prawda o Ukraińskiej dywizji [w:] „Kultura” 1952, nr 11; B. Ł e w y c k i,
Sprawa dr Oberlaendera [w:] „Kultura” 1960, nr 1–2; I d e m, Jeszcze o Oberlaenderze [w:]
„Kultura” 1960, nr 3; I d e m, Einsatzgruppen der Sicherheitspolizei [w:] „Kultura” 1960, nr 4.
Jerzy Giedroyc poszukiwał też ukraińskiego autora, który mógłby napisać o antypolskiej akcji
UPA na Wołyniu, jednak wysiłki te w latach pięćdziesiątych nie przyniosły efektu. Jako pierwsi
ze środowiska ukraińskiego w numerze 88. „Zeszytów Historycznych” z 1989 r. odnieśli się do
tego problemu wybitni historycy ukraińscy Roman Szporluk i Frank Sysyn.
12
List Jerzego Giedroycia do Iwana Bahrianego z 4 grudnia 1950 r.
138
WZU 25-26.indb 138
2008-07-07 17:11:02
głośno protestował przeciwko programowi telewizji francuskiej zniesławiają­
cej atamana Petlurę13. W 1977 r. zorganizował wspólną deklarację emigracji
wschodnioeuropejskiej w sprawie ukraińskiej14.
5. Prezentacja kultury ukraińskiej, szczególnie literatury, ukraińskiej jako
zjawiska uniwersalnego w swoim doświadczeniu i wartościach artystycznych.
O wadze, którą Giedroyc przywiązywał do tej kwestii najlepiej świadczy
fakt, że nie ma istotnego nazwiska w literaturze ukraińskiej, które nie byłoby
w jakiejś formie prezentowane na łamach paryskiego miesięcznika. Jedynym
ograniczeniem w tej kwestii dla redaktora „Kultury” były możliwości tłuma­
cza, czyli Józefa Łobodowskiego, który przez wiele lat był jedynym emigracyj­
nym literatem, który zajmował się przekładami z języka ukraińskiego. Jednak
największą zasługą Jerzego Giedroycia dla kultury ukraińskiej było nie tyle
przyswajanie jej polskiemu czytelnikowi, co wydanie w 1959 r. po ukraińsku
w opracowaniu Jurija Ławrinenki monumentalnej antologii pisarzy ukraińskie­
go odrodzenia lat dwudziestych Rozstrilane widrodżennia.
6. Systematyczne informowanie o sytuacji społeczno-politycznej na Ukrainie
Radzieckiej.
Redaktor „Kultury” nie miał wątpliwości, że o zmianach w Europie Wschod­
niej zdecydują nie emigracje, lecz społeczeństwa zniewolonych krajów. Stąd
za jedną z najważniejszych powinności emigracji uważał wnikliwe śledzenie,
i w miarę możliwości animowanie czy wspieranie zmian dokonujących się za
żelazną kurtyną. Tak widział swoją rolę w stosunku do Polski, podobnie było
też w stosunku do Ukrainy15.
Bardzo ważny dla skuteczności oddziaływania „Kultury” na obie emigracje
był fakt, że Giedroyc otworzył łamy swojego pisma dla ukraińskich autorów.
Nie poprzestawał przy tym na utrzymywaniu w swoim kręgu autorów, którzy
podjęli już współpracę z jego pismem, ale stale usiłował pozyskiwać nowych16.
Pomimo niewiarygodnego uporu redaktora „Kultury” tylko niewielka część
jego planów personalnych zakończyła się sukcesem17.
Ataman Petlura [w:] „Kultura” 1958, nr 4.
„Kultura” 1977, nr 5. Wyjątkowym walorem tej deklaracji, w której podkreślano m. in., że
Ukraińcy mają prawo do niepodległego państwa był fakt, że została ona podpisana również
przez Rosjan (Wiktor Niekrasow, Natalia Gorbaniewska, Władimir Bukowski, Andrzej Amar­
lik, Władimir Maksimow).
15
Głównymi autorami piszącymi o Ukrainie Radzieckiej i szerzej o ZSRR byli Borys Łewycki
i Bohdan Osadczuk. Tematyce sowieckiej poświęcone były również dwie książki Borysa Łewyc­
kiego, które ukazały się w Bibliotece Kultury: Terror i rewolucja (1965) i Polityka narodowościowa Z.S.S.R. w dobie Chruszczowa (1966).
16
Dokładnie o tych wysiłkach redaktora „Kultury” piszę we wstępie do tomu listów Jerzy Gied­
royc – Emigracja ukraińska.
17
Pomimo systematycznie ponawianych próśb nie udało się Giedroyciowi skłonić do systema­
tycznej współpracy Iwana Bahrianego i Ułasa Samczuka. Pojedyncze tylko teksty zamieścili
w „Kulturze” Iwan Łysiak-Rudnycki, Iwan Kedryn-Rudnycki.
13
14
139
WZU 25-26.indb 139
2008-07-07 17:11:02
„Kultura”, jak już wyżej zaznaczono, była dziełem jednego człowieka – Je­
rzego Giedroycia, natomiast „Suczasnist’” była inicjatywą partyjną. Pismo po­
wołało do życia środowisko Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów – Ukraiń­
skiej Głównej Rady Wyzwoleńczej (UHWR). Powstało ono na bazie „Suczasnej
Ukrajiny” (oficjalny organ UHWR) i „Ukrajinskiej Literaturnej Hazety”. For­
malnym wydawcą „Suczasnosti” było Ukraińskie Towarzystwo Studiów Zagra­
nicznych. Redakcja tak precyzowała swoje cele:
Określenie jego [„Suczasnosti”] jako miesięcznika poświęconego literaturze, sztuce i życiu
społecznemu oznacza, że będzie on głównie poświęcony problemom kultury w szerokim
sensie tego słowa. Co do życia społecznego, gdzie włączamy i politykę, to te problemy bę­
dziemy omawiać na stronicach „Suczasnosti” nie w formie bieżącej informacji, co winny
czynić gazety, a w postawieniu tych problemów w sposób trwalszy i głębszy18.
W okresie emigracyjnym (od 1992 pismo ukazuje się na Ukrainie) wydawca
niejednokrotnie dokonywał zmian personalnych nie tylko w składzie redakcji,
ale i na stanowisku redaktora naczelnego19. W 1976 r. nastąpiła fuzja „Suczas­
nosti” z kwartalnikiem „Ukrajinśkyj Samostijnyk”, którego redaktorzy (Anatol
Kamiński, Bohdan Kordiuk i Wasyl Markuś) zasilili skład redakcji „Suczasnos­
ti”. Redakcja ze względu na partyjną afiliację podlegała ograniczeniom poli­
tycznym i ideologicznym. Kiedy, w mniemaniu wydawcy, redakcja przekracza­
ła ramy zakreślonej dla niej autonomii, wydawca nie wahał się bezpardonowo
ingerować20.
„Suczasnist’”, w przeciwieństwie do „Kultury”, nie tylko nie miała żadnej
specjalnej „polskiej strategii”, ale przez pierwsze dziesięciolecie Polska nie zaj­
mowała na łamach pisma żadnego szczególnego miejsca. Było to wynikiem nie
tyle antypolskich resentymentów, co raczej przekonaniem, że jedynym liczącym
się w polityce międzynarodowej sąsiadem Ukrainy jest Rosja i na niej powinna
koncentrować się cała uwaga ukraińskiej emigracji.
Tam, gdzie redakcja miała większą autonomię, jak np. w sferze kultury, pol­
skie wątki pojawiały się częściej, choć nie oznacza to, że redakcja systematycz­
nie i wszechstronnie prezentowała swoim czytelnikom polską kulturę. Jeżeli
chodzi o literaturę, to najszerzej prezentowano poezję (ukraiński czytelnik miał
okazję zapoznać się z większością ważnych nazwisk w powojennej polskiej
„Suczasnist’” 1961, nr 1.
Kolejno byli nimi: Iwan Koszeliwec (trzykrotnie: 1961–1967; 1976–1978; 1983–1984), Wol­
fram Burchartd (1968–1970), Jurij Szerech-Szewelow (grudzień 1978 – 1981), Marta Skorupska
(dwukrotnie: styczeń – grudzień 1978; 1981–1983), Taras Hunczak (od 1984).
20
Tak było np. na przełomie 1966/1967, kiedy to doszło do poważnego konfliktu między redak­
cją „Suczasnosti”, w szczególności jej redaktorem naczelnym Iwanem Koszeliwcem a wydawcą
pisma. Koszeliwec został oskarżony o publikowanie artykułów filosowieckich. W efekcie został
odwołany z zajmowanego stanowiska. W numerze styczniowym z 1967 r. „Suczasnosti” ukazało
się samokrytyczne oświadczenie pozostałych członków redakcji.
18
19
140
WZU 25-26.indb 140
2008-07-07 17:11:02
poezji)21, ale na szerszą prezentację Czesława Miłosza trzeba było czekać do
1981 r., kiedy pisarz otrzymał literacką Nagrodę Nobla (cztery lata później wy­
dawnictwo „Prołoh” wydało po ukraińsku Zniewolony umysł). Polska proza na
kartach „Suczasnosti” była reprezentowana przez Marka Hłaskę i Bruno Schul­
za. W 1966 r. w kolejnych – drugim, trzecim i czwartym – numerach periodyku
opublikowano Cmentarze Marka Hłaski22, a w 1985 r. w numerze jedenastym
ukazały się fragmenty Sklepów cynamonowych Bruno Schulza. W kontekście
literatury szczególnie rzuca się w oczy brak szerszych omówień polskiej litera­
tury współczesnej23.
Przez cały okres emigracyjny „Suczasnosti” polska literatura zajmowała
skromne miejsce na kartach pisma (znacznie lepiej była prezentowana literatura
francuska, amerykańska, niemiecka czy w okresie napięcia radziecko-chińskie­
go, literatura chińska). Na łamach pisma nie tyle recenzowano polską literaturę,
co raczej ucrainica, ale i tu zdarzały się zdumiewające przeoczenia24.
Ukraińscy autorzy trafnie odnotowywali najciekawsze zjawiska w polskim
teatrze i muzyce. Bohdan Bojczuk pisał o Grotowskim25 i dramaturgii Janusza
Głowackiego26, Bohdan Rubczak o teatrze Tadeusza Kantora27, a Wasyl Wyt­
wycki bardzo szeroko prezentował polską muzykę współczesną28.
„Suczasnist’” 1972, nr 4 (Zbigniew Herbert); „Suczasnist’” 1973, nr 9 (Tadeusz Różewicz).
W numerze jedenastym pisma z 1975 r. ukazał się duży i na ogół dobrze wybrany, blok polskiej
poezji w przekładach Wadyma Łesycza, na który składały się utwory: Mirona Białoszewskiego,
Jana Brzękowskiego, Stanisława Ciesielczyka, Józefa Czechowicza, Jerzego Harasymowicza,
Zbigniewa Herberta, Wacława Iwaniuka, Mieczysława Jastruna, Marii Pawlikowskiej-Jasno­
rzewskiej, Tymoteusza Karpowicza, Józefa Łobodowskiego, Czesława Miłosza, Mariana Piechy,
Juliana Przybosia, Tadeusza Różewicza, Stanisława Sebyły, Wisławy Szymborskiej, Juliana Tu­
wima, Aleksandra Wata, Kazimierza Wierzyńskiego. Podobnie obszernej prezentacji polskiej
poezji na łamach pisma nigdy później już nie było.
22
Powieść Hłaski ówczesnemu redaktorowi „Suczasnosti” Iwanowi Koszeliwcowi zarekomen­
dował Jerzy Giedroyc. Szerzej na ten temat: Jerzy Giedroyc – emigracja..., op. cit., s. 771.
23
Tutaj szczególnie widoczny jest kontrast między „Suczasnostią” a „Kulturą”. W tej ostatniej
pierwszy tego tekst był opublikowany w nr. 7 z 1948 (Leonid Korzon [Mosendz], Ukraińscy
neoklasycy – parnasiści), następny w nr. 15 z tego samego roku (Julian Kardosz [Małaniuk], Naród w wędrówce), kolejny w nr. 4 z 1952 (Józef Łobodowski, Ukraińska literatura emigracyjna),
a w numerach 4 i 5 z 1954 r. Józef Łobodowski zamieścił ogromny przekrojowy tekst poświęco­
ny ukraińskiej poezji pierwszej połowy XX w. pt. Scylle i Charybdy ukraińskiej poezji.
24
Np. wydaną w 1966 r. powieść Jerzego Jędrzejewicza Noce ukraińskie albo rodowód geniusza poświęconą ukraińskiemu wieszczowi Tarasowi Szewczence omówiono na łamach „Suczas­
nosti” dopiero w nr. 7–8 z 1985 r.
25
„Suczasnist’” 1970, nr 10.
26
„Suczasnist’” 1985, nr 4.
27
„Suczasnist’” 1982, nr 6.
28
Najobszerniej w tekście Polska muzyka współczesna w nr. 4 pisma z 1972 r., w którym
omawiał twórczość Krzysztofa Pendereckiego, Grażyny Bacewicz, Witolda Lutosławskiego,
Bolesława Szabelskiego, Henryka Mikołaja Góreckiego i Tadeusza Birda. Wytwycki jeszcze
dwukrotnie pisał o polskiej muzyce. Z okazji setnej rocznicy urodzin Karola Szymanowskiego
opublikował tekst o nim w nr. 1–2 pisma z 1983 r. Z kolei w nr. 9 z 1984 omawiał kolejną edycję
Warszawskiej Jesieni.
21
141
WZU 25-26.indb 141
2008-07-07 17:11:02
Na łamach „Suczasnosti” nie przeprowadzano żadnych historycznych roz­
rachunków. Jeżeli pojawiały się teksty poświęcone historii polsko-ukraińskiej,
to były to wyłącznie artykuły podkreślające polskie historyczne winy wobec
Ukraińców29.
„Suczasnist’” poświęcała wyjątkowo wiele uwagi sprawie sytuacji mniejszo­
ści ukraińskiej w Polsce, jednak nie towarzyszyło temu przyjrzenie się proble­
mom Polaków na Ukrainie.
Na tle dość skromnej obecności na łamach „Suczasnosti” polskiej kultury
i jednostronnej prezentacji historii, polski opór wobec komunistycznej dykta­
tury był przez pismo skrupulatnie odnotowywany. Ukraiński czytelnik mógł
się dowiedzieć o polskich rewizjonistach30, strajkach robotniczych na Wybrze­
żu w 1970 r.31, liście 59 przeciwko zmianom w konstytucji32, programie poli­
tycznym Polskiego Porozumienia Niepodległościowego33, strajkach w Radomiu
i Ursusie34, podziemnym ruchu wydawniczym lat siedemdziesiątych35, strajkach
sierpniowych z 1980 r.36 Apogeum zainteresowania sytuacją polityczną w Pol­
sce miało miejsce w 1981 r., kiedy to polska tematyka gościła w kilku numerach
ukraińskiego czasopisma37. To wyjątkowe zainteresowanie kolejnymi polskimi
przesileniami politycznymi tak wyjaśniał główny publicysta polityczny „Su­
czasnosti” Myrosław Prokop:
Ostatnie wydarzenia w Polsce interesują nas z wielu przyczyn. Po pierwsze – jest to orygi­
nalny model walki o niezależność narodu, który wpadł w sieci totalitarnej, komunistycznej
dyktatury, narzuconej przez obce imperium. Po drugie jesteśmy przekonani, że osiągnię­
cia polskich robotników będą mieć poważny wpływ na przebudzenie klasy robotniczej na
Ukrainie i w całym ZSRR, a bez tego nie można poważnie myśleć o jakichkolwiek zmianach
w imperium, a co za tym idzie i na Ukrainie. Po trzecie ze względu na to, że los skazał
Ukrainę i Polskę na sąsiedztwo, a nasze narody w ciągu stuleci nie raz krzyżowały miecze,
z czego – jak wiadomo – korzystali inni na naszą szkodę, to obecny rozwój polskiej opozycji
demokratycznej i duchowe odrodzenie narodu interesuje nas również w planie stosunku tych
nowych sił społecznych do Ukrainy i jej dążeń do wybicia się na niepodległość38.
Segment historyczny dobrze uwidacznia różnicę w podejściu do samej metodologii dialogu
między Giedroyciem a ukraińskimi redaktorami. O ile redaktor „Kultury” uważał, że przesłan­
ką rzetelnego dialogu jest autokrytyczna refleksja nad własną historią („bicie się we własne
piersi”), to jego ukraińscy partnerzy koncentrowali się na wyliczaniu polskich win.
30
„Suczasnist’” 1961, nr 9.
31
„Suczasnist’” 1971, nr 1.
32
„Suczasnist’” 1976, nr 3.
33
„Suczasnist’” 1976, nr 7–8.
34
„Suczasnist’” 1977, nr 3.
35
„Suczasnist’” 1978, nr 10.
36
„Suczasnist’” 1980, nr 10 i 12.
37
„Suczasnist’” 1981, nr 2, 9, 12 zawierały pojedyncze teksty omawiające wydarzenia w Polsce,
zaś numer 6 niemal w całości poświęcony był polskiej problematyce. W segmencie politycznym
może dziwić jedynie brak osobnego materiału poświęconego Komitetowi Obrony Robotników.
38
„Suczasnist’” 1981, nr 6.
29
142
WZU 25-26.indb 142
2008-07-07 17:11:02
Nastawienie „Suczasnosti” do kwestii polskiej zmieniło się zasadniczo pod
wypływem strajków sierpniowych 1980 r. Dzięki nim Polska staje się jednym
z głównych obszarów zainteresowania ukraińskiego czasopisma. W 1981 r.
w wydawnictwie „Suczasnosti” ukazała się pierwsza książka poświęcona
polskim sprawom Robitnyczi strajky w Polszczi w 1980 r. opracowana przez
Myrosława Prokopa. Po wprowadzeniu stanu wojennego w Polsce na łamach
ukraińskiego pisma ukazuje się bardzo mocne solidaryzujące się z Polakami
oświadczenie Ukraińskiej Głównej Rady Wyzwoleńczej39. W 1985 r. do ukra­
ińskiego czytelnika trafia ukraiński przekład Zniewolonego umysłu Czesława
Miłosza. W tym samym roku ukazał się specjalny numer „Suczasnosti” w ję­
zyku polskim przygotowany przez mieszany polsko-ukraiński zespół redakcyj­
ny, w skład którego wchodzili: ze strony polskiej – Piotr Naimski i Stanisław
Barańczak, a ze strony ukraińskiej – Frank Sysyn i Roman Szporluk. Polski
numer „Suczasnosti” wydano w dwóch formatach – obok standardowego dla
ukraińskiego miesięcznika formatu B5 był on również wydrukowany w for­
macie kieszonkowym B6 – dzięki czemu mógł dotrzeć zarówno do czytelnika
emigracyjnego, jak i polskiego czytelnika za żelazną kurtyną. Ten ostatni, jak
pokazała dalsza aktywność środowiska „Suczasnosti”, był nawet dla niego waż­
niejszy. „Suczasnist’” i środowisko OUN-UHWR, które jej patronowało było
jedynym ukraińskim środowiskiem emigracyjnym, które na tak szeroką skalę
nawiązało w latach osiemdziesiątych współpracę z polską opozycją antykomu­
nistyczną. Wśród polskich środowisk opozycyjnych, z którymi współpracowała
„Suczasnist’” znalazły się: Solidarność Walcząca, Liberalno-Demokratyczna
Partia Niepodległość i wydawane przez nią czasopismo „ABC” oraz „Biuletyn
Polsko-Ukraiński”, „Obóz” i „Nowa Koalicja”. We wszystkich wymienionych
tytułach publikowano teksty autorów związanych z „Suczasnostią” lub oficjalne
dokumenty jej środowiska politycznego, tj. UHWR40. Współpraca z wymienio­
nymi wyżej polskimi środowiskami opozycyjnymi musiała być bliska, zwa­
żywszy na fakt, że redaktorzy „Nowej Koalicji” uważali, że:
W opublikowanym w nr. 12 z 1981 r. odezwie czytamy m. in. „Dla nas Ukraińców, którzy
sami znajdujemy się w strasznym zniewoleniu, stworzenie «Solidarności», polska odnowa
i walka Polaków ma znaczenie szczególne. Cios Moskwy i jej sługusów w naród polski, to cios
wymierzony we wszystkie narody zniewolone przez Moskwę, to znaczy również w Ukraińców.
Jako najbliżsi sąsiedzi Polski, Ukraińcy w sposób szczególny popierają walkę Polaków w ten
ciężki dla nich czas. Wspólny, tragiczny los naszych narodów zobowiązuje nas do porozumienia
i współpracy. Wzywamy wszystkich Ukraińców w ojczyźnie i w diasporze, by okazali wszyst­
kimi dostępnymi im środkami solidarność z Polakami oraz stawali w ich obronie”.
40
M. in.: F. S y s y n, Sprawa ukraińskiego prawosławia w ZSRR [w:] „ABC” 1985, nr 2;
M. P r o k o p, Opór społeczny na Ukrainie po II wojnie światowej [w:] „ABC” 1986, nr 4;
J. S z t e n d e r a, Współpraca WiN i UPA w latach 1944–1947 [w:] „Obóz” 1988, nr 14 (w tym
samym numerze zamieszczono komentarz do ankiety „Suczasnosti”); T. K u z i o, Gorbaczow,
głasnost’, Ukraina [w:] „Kultura Niezależna” 1988, nr 45; Oświadczenie w sprawie polskiej
UHWR [w:] „Nowa Koalicja” 1986, nr 2.
39
143
WZU 25-26.indb 143
2008-07-07 17:11:02
najbliższe chyba (obok mającej krótszy żywot i mniejszą częstotliwość ukazywania się „Wid­
nowy”) naszym poglądom pismo ukraińskiej emigracji [to] monachijska „Suczasnist’”41.
Podsumowując wypada zaznaczyć, że wkład „Kultury” i „Suczasnosti”
w dialog polsko-ukraiński nie jest proporcjonalny. W przypadku „Kultury”
problematyka ukraińska była jedną z najważniejszych w strategii pisma przez
cały czas jego istnienia, a koncepcja polityczna środowiska skupionego wokół
Jerzego Giedroycia, zgodnie z którą niepodległość Ukrainy była jedną z pod­
stawowych przesłanek trwałości polskiej niepodległości, stała się jednym z ka­
mieni węgielnych polityki suwerennego państwa polskiego. W przeciwieństwie
do „Kultury”, „Suczasnist’” bardzo długo nie traktowała kwestii polskiej jako
priorytetowej. Sytuacja ta zmieniła się dopiero w 1980 r., jednak nie pod wpły­
wem wieloletniego wysiłku redaktora „Kultury”, lecz na fali wzmożonego zain­
teresowania Polską na Zachodzie wywołanego strajkami sierpniowymi.
„Nowa Koalicja” 1987, nr 7.
41
144
WZU 25-26.indb 144
2008-07-07 17:11:02
Жан-Бернард Дюпонт-Мельниченко
Українська еміграція у Франції (1919–1939)
П
очинаючи з 1920 р., двадцять тисяч вояків української Армії перетнули польський кордон і ввійшли в табори, такі як Каліш і Вадовіце
– для цих молодих людей, добровільний вступ на військову службу в українську Армію був проявом боротьби за незалежність України. Вони усі
були сформовані й навчені, тепер, в свою чергу, створювали і розвивали
свідомість у своїх співвітчизників.
Але політична й економічна ситуація в Польщі не надавала сприятливих умов цим воякам. Велика частина (більшість) з них вибрала дорогу до
Західної Європи. Франція, яка економічно розбудовувалася, пропонувала
для тисяч таких біженців працю на шахтах в Лотарингії і на великих сільськогосподарських виробництвах.
Існування, з 1922 р., спеціального паспорта для біженців, паспорт Нансена, надавало цим політичним вигнанцям можливість відповісти на пропозиції, які надавала Франція. Григорій (Георгій) Варинський добре пам’ятає про пройдений шлях свого батька, офіцера української Армії:
Мій батько народився в 1896 році, в Каменець-Подільському, в сім’ї православних священиків. Він також навчався в семінарії, потім, в 1916 році, вирішив стати вчителем.
Але, в 1916 році, його мобілізували в російську імперську армію.
В 1918 році, будучи ярим борцем за українську свободу, він вирішує завербуватися
в українську Армію новоствореної Української Республіки і бере участь у всіх боях
проти Червоної Армії.
В 1921 році він приймав участь в селянському повстанні проти нової совєтської влади.
Накінець, він приєднався до тисячі обеззброєних солдат, які перебували в Польщі.
Незважаючи на множества політичних і культурних заходів, час для нього в таборі
Вадовіце проходить повільно. Дуже швидко він вирішує піти звідти.
В 1924 році, женившись і маючи паспорт «Нансена», він прибув зі своїм братом до
Франції, в Дордонь. Вони найнялися в якості сільськогосподарських працівників
з контрактом на один рік.
Отож, ще один брат, який вже був влаштований в Лотарінгії, запропонував йому переїхати працювати в Нільванж і в Одан-ле-Тіше. Його взяли на роботу як чорноробочого
на металургійне підприємство.
Моя мати прибула до нього в 1925 році. Я народився в 1926 році.
Фрaнція двадцятих років дуже потребує робочої сили: війна спустошила ряди французької молоді.
Картa розміщень українських сільськогосподарських робітників така
сама, як і польських, і других емігрантів. Вона охоплює північ Франції,
Пікардію, Парижський басейн, Нормандію і Центральний район.
145
Малі сільські господарства такок дуже потребують робочої сили, так як
не мають фінансових можливостей механізувати свою діяльність.
Українці, як і інші емігранти того часу, виконують саму некваліфіковану роботу. Молодих українців, які прибули з Польщі, не лякала тяжка
праця. Вони з дитинства були селянами. Їм була знайома тяжка селянська
робота.
Жозефіна Бардак, яка приїхала до Франції в 1923 р., розповідає:
Я дуже зраділа, коли побачила череду корів і великий пташиний двір, де я повинна
була працювати. Я заспокоїлась, тому що вміла виконувати цю роботу: доїти корів,
годувати їх, обскубувати курей. Господар показав мені жестами, що мені роботі,
і я все зрозуміла дуже шидко.
Сільське середовище, церква в центрі села, гуртки маленьких сільських
будинків, все це позитивно впливало на моральний стан новоприбулих
після їхньої щоденної роботи.
Дійсно, незважаючи на відстань, сільські світи України і Франції подіб­
ні один до одного.
Коли я побачила перед мерією великий став з качками і гусями, я розсміялася і сказала: все як у нас, світ малий,
згадує Жозефіна.
Праця на Чорній металургії в Лотарингії була дуже тяжкою, і українські
політичні біженці пристосовувалися, завдячуючи молодості й солідарності своїх співвітчизників. Більшість з них мала дипломи і високі студії.
Вони вчилися в семінаріях, військових закладах і не мали ніякого досвіду
фізичної праці. Шок був брутальним для цих колишніх військових, які поїхали на роботу часто з політичних причин. Вчителі, журналісти, інженери ставали різноробочими. Особові справи членів Асоціації українських
комбатантів нам краще допомагають описати їхнє життя і їхню інтеграцію у французьке суспільство.
Збережена і затаєна пам’ять
Українські організації супроводжували громадське й політичне життя українців. Значне місце в цьому займають українські інтелектуали: це
вони напочатку двадцятих років створили ці українські організації.
Ми не будемо зупинятися на перших труднощах і перешкодах, які супроводжували створення перших асоціацій в 1924 р. Ми можемо відзначити, для прикладу, які три найбільш чисельні організації спрямували свою
діяльність на українських емігрантів.
– Асоціація українських емігрантів, завнована товаришами Симона
Петлюри,
146
– Українська асоціація у Франції під керівництвом генерала соціаліста-революціонера Миколи Шаповала, «Боріться і поборете»,
– З 1932 р. націоналісти згуртувалися в Національну українську унію.
Кожна з цих організацій претендувала на те, що саме вона представляла
громаду. Але цей політичний розподіл української спільноти не перешкоджав емігрантам зустрічатися.
Георгій Варинський підтверджує цей український спосіб проживання
у Франції:
Коли проводилися культурні заходи, для нас було однаково, хто їх організовував
і коли були два мироприємства в честь поета Т. Шевченка, то ми були присутні на
обох.Розкол політичного світу, в дійсності, не розділював більшості українців.
Українські закордонні організації діяли, по суті, як замінники суспільного життя на Батьківщині, Вони, щоб полегшити відсутність сім’ї, яка
залишилася в Україні, відігравали, насамперед, родинну роль. Вони також
представляли динамічність сільського середовища (життя), і, накінець,
вони були також для багатьох біженців захистом і місцем, де вони могли
дістати матеріальну допомогу.
Утвердити національну ідентичність,
створювати колективну пам’ять
– було досить таки жалюгідним: національна свідомість часто була відсутньою.
Треба навести наступний приклад. Читач націоналістичної газети «Незалежність» висловлює свою думку в розділі «Листи від читачів»:
Тут є багато українців, які розмовляють польською мовою. Я часто позичаю їм газети
з тим, щоб надати культурну і політичну інформації. Вони мене запитують: «Що ти
приїхав робити у Франції? Працювати?». Я ходжу до кав’ярні і ми розмовляємо на
польській мові.
Якось, я почав співати на українській мові козацьку пісню. Вони всі ревно слухали
мене зі сльозами на очах.
Отож, українські асоціації взялися за відродження національної свідомості українців у Франції. Отже, незважаючи на перепони й труднощі, колективне життя українців у Франції в тридцяті роки значно розвинулося.
У 1939 р. декілька (від трьох до чотирьох) тисяч членів об’єдналися в українські асоціації, що представляло собою значний (приблизно 10%) процент
українського населення у Франції.
Ця нова, позитивна ситуація була, в основному, результатом невпинної
відданої праці керівників і активістів, які їздили по всій Франції, щоб зустрічати і об’єднувати поодиноких українців.
147
Періодичні видання більш регулярні і доступні як колись, через передплату, дозволяли зближуватися одиноким і самотнім (зближувати одинокість і самотність).
Українська вистава: місце і час колективної
і пам’ятної творчості
З багатьох причин українська вистава (спектакль) є основним і об’єднуючим елементом колективного і національного життя за кордоном. Пані
Кокос згадує в своїх спогадах:
Для нас всі артистичні і культурні заходи були великою подією, тому що ми були
разом, молоді, сімейні і старші. Було багато радості і завзятості. Наприкінці кожного
виступу ми назначали день майбутньої вистави.
Вистава виконувала роль збільшеної сім’ї, в якій відчувалася потреба,
яка збиралася з приводу Служби божої або вистави.
Кожне покоління знаходило у виставі своє місце і свою зацікавленість.
Бувші вояки читали і перекладали про хоробрість козаків під час боротьби
за свободу, а молоді мріяли про українські походи.
Це були також хвилини відпочинку і мрій для робітника-біженця. Після
тяжкої фізичної праці, якою радістю було для нас слухати прекрасні пісні
рідного краю, які нагадували про широкі степи на чужині, нашої Неньки-України і які нас зачаровували.
Вистави були місцем, де зустрічалися поза роботою. В Шалеті українці
збудували спільну залю: вони тепер були в себе і поміж собою.
В других місцях, це була винаймана зала, яку всі добре знали. Після вистави організовували бал, де напереміну танцювали яванські танці і український гопак. У буфеті чаркувалися з друзями, пили за надію, за скоріше
повернення додому.
Театральні п’єси, оперети й опери, які ставилися на сцені, представляли
Україну, її щоденне життя і боротьбу за свободу. Козацька епопея була
основним елементом драматургії. Вона кожному нагадувала історію про
козацьку свободу (волю), яка стала основою української сучасної демократії. Козаки, вільні люди, споконвічні супротивники багатіїв і завойовників, були завжди гучно оплескані і виставлені як приклад.
148
Бібліотека, особливість національного українського руху
У 1935 р. в Реймсі створюється із двадцяти членів бюро Асоціації «Просвіта». Михайло Васяк, робітник, був призначений бібліотекарем.
Таким же чином, в 1937 р., в Етанж-ля-Ґранд, бюро місцевої філії «Спілки українських громадян», яка нараховувала приблизно двадцять членів,
комуністів із самого початку свого створення, також назначило бібліотекаря. Ці призначення мали провідне значення після появлення (створення)
якоїсь української організації.
Вони стали правилом для всіх українських організацій. Роль і місія біб­
ліотекаря були, на загальну думку, дуже важливими в лоні громади.
Причину цієї тяги до знань знаходимо в недавньому минулому українців з Галичини. Дійсно, боротьба селян за право отримання освіти розпочалася в Україні з XIX ст. Українські емігранти, які прибули до Франції між двома світовими війнами були в своїй більшості молодими. Вони
народилися між 1895 і 1915 рр. і були підданими Габсбургськсої імперії.
Вони, після Першої світової війни вчилися в сільських українських або
польських школах.
Ці молоді люди були часто свідками, а деколи й приймали участь у великому культурному русі, який, починаючи з XIX ст. змінив Галичину.
Зворушення і визначеність у відстоюванні національної культури формувалися після революції 1848 р. Наслідки були очевидними, в 1914 р. 70%
молодих українців уміли читати й писати.
Український історик Василь Кучабський підсумував цей період боротьби за культуру:
За двадцять років до Першої світової війни, Галичина була театром надзвичайної
перебудови (трансформації); маса амйорних селян стала політичне свідомою селянською нацією.
Цей здобуток і цей культурний досвід молоді українські емігранти взяли з собою за кордон. Українські асоціації у Франції продовжать і укріплять цей порив.
Кожна організація створювала відділ, де позичала книги своїм членам
і прихильникам. Часто, ще напочатку своєї діяльності, бібліотеки мали
тільки поличку із десяти книжок, яка знаходилася у голови асоціації.
Книги замовлялися у Львові, в асоціації «Просвіта», яка друкувала
й видавала основні українські твори цього періоду. Тісні кореспондентські
зв’язки налагодилися між українцями Франції і «Просвітою».
Українська бібліотека в Шалеті розказує про свою діяльність в 1930 р.:
Ми розпочали свою діяльність в 1928 році, і, на сьогоднішній день вже маємо більш як
500 книжок, 250 з яких знаходяться на руках у читачів. Перший рік ми продали книжок на 3000 франків, а в наступному році на 8000 франків. К-я просимо надати нам,
якщо це можливо, твори (книги) в дар.
149
У 1928 р. Асоціація українських емігрантів у Шалеті просить вислати їй
календарі, українські пісні й каталоги театральних п’єс. Вона також бажає
підписатися на журнал «Любителів (прихильників) театру».
Зі своєї сторони, Українська асоціація в Кразак-ле-Терм бажає замовити
багато книжок з української літератури та портрети Івана Франка. Вона
також хоче підписатися на журнали, такі як «Новий час» і «Українське
слово» (Український голос). Можна нарахувати декілька сотень постійних
читачів в українських бібліотеках, кожна з яких мала від 150 до 350 кникок.
Це було свідченням справжньої народної культури, яка була зв’язком
між інтелектуальним виробництвом і робітниками.
Позичали, в основному, твори української літератури: вірші, романи
або п’єси. Ці твори, починаючи з Тараса Шевченка і закінчуючи Миколою
Хвильовим, були натхнені життям і історією України. Наприклад: реєстр
бібліотеки в Альґранж за 1932–1955 рр. свідчив про це: 78% пропонованих
книжок 328 були літературними творами. Другі підрозділи, це були політичні, релігійні, технічні та лінгвістичні видання, такі як, наприклад,
книги, що пояснювали, як вивчити англійську або французьку мови. На
цьому тлі бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі займає особливе місце в культурному й політичному українському житті у Франції. Заснована
в 1926 р., після вбивства політичного вождя Симона Петлюри, 25 травня 1926 р., бібліотека відкрилася в березні 1927 р. Заклик «За українську
бібліотеку в Парижі», проголошений в Парижі в 1926 р. самим Симоном
Петлюрою, якраз перед своєю смертю, став причиною її створення.
Успіх бібліотеки був великим. У 1928 р. було уже зібрано 1400 книжок.
Вона значно розрослася в тридцяті роки. В 1933 р. бібліотека пропонувала
читачам більш як 10 000 творів, до того ж чотири філії: в Шалеті, Одін-ле-Тіші, Ліоні і Ґреноблі.
Напередодні Другої світової війни, бібліотека і її філії мали у власності
приблизно 20 000 книжок і регулярно діставали 149 періодичних видань,
118 з яких на українській мові.
Німецька окупація тимчасово припинила діяльність бібліотеки. Двадцять другого жовтня 1940 р. німецьке командування опечатало приміщення, з 21–22 січня військові грузовики вивезли в Німеччину всі архіви і все
добро бібліотеки.
Школи: місце і моменти виховування національної свідомості
Напочатку 1930 р. українці в Шалеті написали «Просвіті» у Львові:
Ні сільська французька, ні недільна польська школи не можуть навчати наших дітей
рідної мови і української літератури. Батьки, які працюють днями на фабриках і на
150
полях, не мають сил, прийшовши ввечері, займатися національним вихованням своїх
дітей. Потрібно якнайшвидше відкрити українські школи з книжками і вчителями.
Георгій Варинський згадує про навчання у своєму дитинстві:
Ми ходили зі своїми українськими товаришами в школу по четвергах і неділях. Це
нікого навколо не дивувало, бо всі робили те саме. Сусіди-росіяни ходили в російську
школу, а поляки – в польську. В Альґранж, нас було з п’ятнадцять дітей, які були постійно присутніми на уроках. Ми вчилися читати і писати по українськи, так як вміли
всі розмовляли по українськи. Ми вивчали літературу і також історію та географію.
У нас була велика карта України, яка була прикріплена до стіни нашого класу, ми знали напам’ять всі ріки і великі міста. Ми дуже любили готуватися до свят, до Різдва,
відзначання національної Незалежності в січні, а в березні – до свята Тараса Шевченка. Для цього ми вчили вірші, малювали і грали вистави.
Національні свята – збереження надбання
Щоб дієво підтримувати розщеплену пам’ять, українці за кордоном організовують напружені моменти відзначення і святкування, призначені
для укріплення національної свідомості. Кожного року вони збираються
відзначати роковини або кончину засновників української національної
ідеї.
Відзначали Дні пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, поетеси Лесі
Українки. Отож, всі, без виключення, українські об’єднання у Франції,
влаштовували напротязі березня заходи й свята, щоб відзначити роковини
Т. Шевченка, в особі людини, поета, його творчості, вшановували Україну.
Відзначення ставало священнодійством.
Українці і їхні організації не забувають і Францію, цю гостинну землю. Вони відчувають себе близькими до Франції і до її історії. Поєднання
національних французьких і українських свят було найкращим способом
для голів українських асоціацій офіційно показати існування України на
французькій землі. Кожний рік, починаючи з 1929, Асоціація української
армії, приходить віддати шану на могилу Невідомого солдата під Тріумфальну арку в Парижі.
Генерал Шаповал, голова Української асоціації, сказав про цей тісний
зв’язок у своїй промові під час відкриття Українського дому в Монбельярі,
в 1939 р.:
Уже двадцять років, як ми живемо на французькій землі, ми навчилися любити і поважати французький народ, народ хоробрий і щедрий. Ми любимо і шануємо Францію,
колиску величних і безсмертних ідей 1789 р., ідей, які животворним подихом майнули
по всьому світові, пробуджуючи народи, шоб вивести їх до свободи в ім’я цих самих
ідей. Український Народ боровся, бореться і буде боротися за своє визволення.
151
Після Другої світової війни
Величезною є перемога СРСР, Сталіна і Червоної Армії над фашизмом.
Військові і політичні успіхи частинно загладжують пам’ять. Тисячі росіян
і українців радо повертаються на Батьківщину, як і поляки і чехи. Кожний
хоче бути причетним до переможців і розділювати з ними лаври слави.
Світогляд українських емігрантів і їхнє становище не можуть бути такими самими, які були до 1939 р. Необхідна і корисна суттєва еволюція.
Склад української еміграції у Франції також значно порушений. Якщо,
в основному, кількість українців залишається такою же як між двома війнами приблизно 40 000 то відновлення, яке наступає після 1945 р., окреслює нові сфери дій.
Щоб відповісти за заклик Неньки-України, приблизно 3000 людей згодилися покинути Францію і поїхати в Совітську Україну. Їх замінять тисячі новоприбулих, які втікали від боїв і від совітської Армії.
Ті, які недавно прибули, мали інакше минуле та інший досвід. Перед
тим, як приїхати на французьку землю, ці «переміщенці», були зосере­
джені в таборах для притулку в Західній Німеччині і в Австрії.
Легко здогадатися, шо з приїздом цих українських біженців, «нова кров»
прибула до Франції. Це констатує пан і пані Бендзік, які провели всю свою
молодість в українській громаді в Нормандії:
До війни було мало культурних заходів, були тільки зібрання. Ми відчули явну зміну
в 1946 році, коли прибули нові українці. Вони були набагато освіченіші за нас, і також
більш політичне підготовані. Отож, вони створили нові види діяльности і відкрили
вкраїнські недільні школи.
Таким чином, одні старіли, другі виїжджали, і з прибуттям нових біженців значно змінилася ситуація в українській еміграції у Франції.
Нова мережа організацій, інше громадське життя
Відсутність явного конкретного релігійного християнського життя гнітила українців за кордоном. Між двома війнами було дуже мало священиків, відсутнім було християнське виховання дітей, не існувало ніякої
асоціації з християнською взаємодопомогою. Українці почали скаржитися
на цей ненормальний стан справ перед церковною владою.
Наприкінці п’ятидесятих років уже нараховувалося шістнадцять греко-католицьких і шість православних церковнослужителів. Таке підсилене релігійне становище дозволило краще охопити територію Франції.
Християнські зібрання і богослужіння множилися і сприяли справжньому
християнському життю. Недільні церковні відправи відіграватимуть центральну роль в об’єднанні і спілкуванні українців з околиць. Християнські
асоціації працюватимуть також у цьому напраленні в такому ж темпі.
152
Асоціація Української автокефальної православної церкви була створена в 1946 р. і Християнський український рух у Франції – в 1956. У 1944 р.
українська греко-католицька парохія створила Центр відпочинку на селі
для паризьких дітей, які не мали куди виїхати на вакації.
Значна християнська діяльність стала з 1946 р. особливістю української
еміграції у Франції. Стоячи поза політичними розбіжностями і партійними суперечками, церкви займають нейтральне, посередницьке і для всіх
захисне місце.
Поява і розвиток українських профспілок стали головною своєрідністю
української еміграції у Франції в післявоєнні роки.
Так, у 1945 р. був створений відділ CFTC (Французької конфедерації
християнських робітиків), на чолі з Іваном Поповичем. Його статут констатував, що:
Її ціллю було об’єднати робітників українського походження у Франції, для зміцнення
традиційних дружніх зв’язків між французьким народом і українськими емігрантами,
і сприяння їх взаємнорозумінню в християнському дусі.
Щомісячний журнал «Українець» розповсюджував новини поміж всіма
українцями.
Таке бажання зайняти своє місце у французькому робітничому середо­
вищі чітко показує, що ситуація помінялася. До війни кожна Асоціація,
бажаючи своєї незалежності і з повагою відносячись до політичного життя Франції, ніколи не втручалася в соціальні французькі дебати.
Змінилася ситуація, українські робітники більш не складають гроші,
щоб купити землю, яка зараз належить колгоспам. Для тисячі біженців
і емігрантів, сьогоднішній і завтрашній дні уже були пов’язані з Францією.
Політичний і інтернаціональний контекст сприяє об’єднанням, це були
часи перших ознак холодної війни. Протягом цього періоду, українські
члени CFTC вибрали покладати надію і боротися на стороні західного
демократичного табору. В сорокові роки ця організація набула значного
успіху, який все більше поширювався поміж українськими робітниками.
Перший конгрес у 1946 р. об’єднав 37 делегацій з вісімнадцяти департаментів, а восьмий конгрес в 1953 р. зібрав 72 уповноважену делегацію, які
представляли 3179 членів – 39% з них належали до металургії, 29% – до
сільського господарства і 17% – до шахт.
Підсумок праці Українських профсоюзних спілок за десять років дуже
позитивний, її секції створили або сприяли створенню, десяти хорів, вісімнадцяти театральних груп, одинадцяти українських шкіл, двадцяти
бібліотек з 3000 книжок, каси взаємодопомоги зібрали 185 500 франків.
На іншому рівні звіти місцевих філій більш докладно доповідають про
те, як проходило щоденне життя спільної діяльності.
Філія в Фрікур, біля Албер, в Сом, дає нам свій підсумок:
153
Перші збори були в жовтні 1945 року, але робота, в дійсності, розпочалася тільки
в 1947. Йосип Базюк зібрав українських сільськогосподарських працівників. В 1948
році нас було 21 чоловік, в 1952 – 28 і в 1953 – 45. Ми створили касу взаємодопомоги
для українських сиріт. За цей період 38 членам нашої Спілки була дана матеріальна
допомога. Ми такок відзначали національні свята в честь Лесі Українки, Симона Петлюри і Євгена Коновальця.
Ці маніфестації мали великий успіх поміж нашими співвітчизниками. Наша бібліотека, із 45 кникок, для наших членів є безплатною. Були зібрані фонди для Спілки
Українських Робітників і для брошури про злочин комуністів у Вінниці.
Вступивши в члени інтернаціональної організації FITCRE (Міжнародна
федерація християнських робітників біженців і емігрантів), український
профсоюз глибоко вкорінився в період холодної війни, в західний світ. Цей
добровільний політичний вибір сміливо вписався в політичне життя Заходу того періоду.
Проте ця значна профсоюзна активність не повинна була затіняти асоціативне й політичне життя після 1945 р.
Асоціативне українське середовище Франції було відбитком інтернаціо­
нального політичного становища: докорінно змінене оновлене. Організації, які виникли після Першої світової війни не могли пристосуватися до
нових вимог.
Отож, Українська асоціація під керівництвом генерала Шаповала не
знаходила нових прихильників і втратила колишню активність. Таке саме
становище було й в Союзі емігрантських асоціацій, близького до українського Уряду в екзилі. Вона не зуміла зробити зрушення необхідного для
того, щоб вижити. Комуністи, відчутно присутні до Перемоги, виїхали,
в своїй більшості, в совітську Україну.
Таким чином, завдання зорганізувати і окреслити дії українців у Франції, лягло на плечі націоналістичних діячів. Присутні у Франції з 1932 р.,
українські націоналісти під приводом «Український народний союз
у Франції», користувалися в Україні тоді дійсним авторитетом, авторитетом людей, які в Україні боролися зі зброєю в руках проти німців, а потім,
проти совітів. Українські націоналісти ототожнювалися з національною
боротьбою за визволення.
Але розкол націоналістів в 1949 р. стосувався також і Франції. Появилися дві націоналістичні організації, «Об’єднання українців у Франції» на
чолі з Володимиром Косиком, і «Союз українських націоналістів» пiд проводом Ярослава Мусіановича. Цей заморозок, який співпав з періодом холодної війни, не зміг перешкодити розвитку значної соціалної, культурної
і християнської діалньості.
У наступні роки, ініціативи і діальність множитимуться, що свідчитиме
про велику життєзднатність українців у Франції.
154
Ярослава Йосипишин
Українська культура й наука у Франції
П
ерш ніж розпочати свою доповідь про сучасний стан української культури та науки у Франції, варто зробити невеликий екскурс в історію.
Згадати тих, які були першопрохідцями у налагодженні українсько-французьких зв’язків, тих, завдяки яким Франція дізналась про далеку й таку
невідому Україну.
Вже у XIV ст. молоді «рутенці» з’являються у Франції, починають студіювати у Паризькому університеті Сорбонни та в Університеті у Страсбурзі. У XVII ст. у Сорбонні навчався Іван Ужевич (1643–1645), відомий
науковець, який склав першу граматику Граматыка словенская, один
примірник якої латиною зберігається у відділі рукописів в Національній
бібліотеці в Парижі. У XVIII ст. двічі побував у Парижі Антін Лосенко
(у 1760–1762 і 1763–1765 рр.), де він вивчав портретуру у славного маляра
Івана Рету (Jean II Restout), а вдруге – студіював в Ecole des Beaux Arts.
Українці у Франції до Першої світової війни
Вже у XIX ст. ми можемо говорити про цілу плеяду відомих українців,
які проживали та працювали у Франції.
Математик Михайло Остроградський народився на Полтавщині, вчився
у Харкові, а в 1826–1827 рр. – у Парижі відвідував Факультет природничих
наук (Faculté des Sciences de Paris) і Колеж де Франс (Collège de France).
Астроном і математик, граф Лапляс приймав його в себе як родича. За
рекомендацією славного математика графа Августина Коші (baron Augustin Cauchy) Михайло Остроградський зміг викладати математику в Колеж
Роаяль Анрі IV (Collège Royal Henri IV, place du Panthéon). З 1828 р. він стає
професором вищої школи в Петербурзі. Разом з математиком, Віктором
Буняковським, який також студіював у Парижі, він уклав програму нав­
чання для школи в Імперії.
Марія Вілінська, більше знана як Марко Вовчок, жила у Франції з 1860
до 1867 рр. Вона приятелювала з французькими письменниками, таки Енциклопедія українознавства, т. 9, Париж – Нью-Йорк 1980, с. 3531; «з Рутенії» в 1353,
1359, «Рутенської нації з Києва» в 1463, 1469, „Natione Ruthenia de Ucraina” в 1567.
Там само, с. 3303.
І. Б о р щ а к, Україна в Парижі. Латинський квартал [у:] «Україна», № 6, Париж 1951,
с. 407; Енциклопедія українознавства, т. 4, Париж – Нью-Йорк 1962, с. 1377–1378.
Lycée Henri IV, Ed. Vies Editions, Sarcelles 2003, p. 13 (брошурка); Енциклопедія україно­
знавства, т. 1, Париж – Нью-Йорк 1955, с. 193; Енциклопедія українознавства, т. 5, Париж
– Нью-Йорк 1966, с. 1900.
155
ми, як Жюль Верн (Jules Verne), Ґюстав Флобер (Gustave Flaubert), Жорж
Санд (George Sand), Проспер Меріме (Prosper Mérimée). Завдяки Іванові
Турґенєву вона друкується у французькому педагогічному ілюстрованому журналі Education et récréation (Наука і розвага), що його редагував
відомий тогочасний письменник і видавець, П’єр-Жюль Гетзель (Pierre Jules Hetzel), разом з Жаном Масе (Jean Macé) і Жюль Верном (Jules Verne).
У цей же час Марко Вовчок пише повісті для дітей, працює над славним
оповідан­ням Маруся. Оповідання було переписано П.-Ж. Гетзелем для
французької пуб­ліки і вперше опубліковане в 1875 р. під псевдонімом Поль-Жак Сталь (Paul-Jacques Stahl), а потім – окремою книжкою.
Марія Башкірцева (1860–1884) народилася на Полтавщині. У 1877 р.
з родиною переїжджає до Франції. Студіює малярство в Парижі в Академії майстра Родольфа Жуліана (Académie de maître Rodolphe Julian)
в ательє Робера Флері, Ґюстава Буланже, Жюля Жозефа Лефевра (ateliers
de Toni Robert-Fleury, Gustave Boulanger, Jules Joseph Lefevre). Залишила
вона більше ста малюнків олією та пастеллю. Велика кількість з них була
знищена під час Другої світової війни, але близько шістдесяти її робіт нині
знаходяться в європейських музеях. Її щоденник і кореспонденція були
видані вже після смерті.
Михайло Драгоманов після його звільнення з Київського університету,
виїжджає за кордон і поселяється в Женеві. У 1878 р. його запрошують
до Парижа на Міжнародний літературний конгрес, головою якого був Віктор Гюґо (Victor Hugo). Драгоманов використовує нагоду, щоб встановити зв’язки з французькими політиками, науковцями й письменниками, які
прихильно ставилися до української справи, як наприклад письменник
і славіст Луі Леже (Louis Léger), який першим у Франції викладав славістику і в своєму семінарі в Колеж де Франс згадував Тараса Шевченка. Альфред Рамбо (Alfred Rambaud), міністр освіти, а також історик, цікавився історією Східної Європи. Леже і Рамбо взяли участь у 1874 в «Археологічній
конференції» в Києві. Завдяки Драгоманову, географ Елізи Реклю (Elisée
Reclus) написав про Україну у своїй найвідомішій роботі Géographie universelle (Всесвітня географія). Будучи соціалістом, М. Драгоманов мав
зв’язки з діячем Бенуа Малон (Benoît Malon), який у своїй книжці Histoire
du socialisme (Історія соціалізму; 1884) приділив місце українській справі.
Використовуючи нагоду, М. Драгоманов, роздавав парижанам маніфест,
викриваючи Емський указ (1876) La littérature oukraïnienne proscrite par
P. J. S t a h l, Maroussia, d’après une légende de Markowovzok, Paris 1878, p. 273; Марко
В о в ч о к, Маруся, Торонто – Нью-Йорк 1971, с. 5–15; І. Б о р щ а к, Марко Вовчок і її
зв’язки в Парижі [у:] «Україна», № 1, Париж 1949, с. 1–11.
Сайт: geocities.com/mbashkirtseff.
І. Б о р щ а к, Україна в Парижі..., вказ. праця, с. 226.
156
le gouvernement russe (Українська література заборонена російським Урядом).
Наприкінці 1887 р. приїздить до Парижу Хведір Вовк з метою поглибити свої наукові знання з антропології, етнології і давньої історії. Він слухає
лекції відомих професорів в Сорбонні. Але все ж основний час він приділяє навчанню в „Ecole d’Anthropologie” (школа антропології) та „Museum
d’Histoire Naturelle” (музей історії природи). А вже у 1891 р. він читає першу лекцію в «Антропологічному товаристві» в Парижі. Паралельно Хв.
Вовк знайомиться з відомими археологічними колекціями у французьких
та європейських музеях. Багато часу він присвячує описанню весільних
звичаїв в Україні і етнографічним розвідкам і пише наукові статті для
французьких, українських та російських видань. У 1900 р. на «Всесвітній
виставці» в Парижі Хв. Вовк організовує невелику експозицію гончарних
виробів з Опішні, які були представлені в розділі Російське село. Вчений
сприяє проведенню в рамках виставки «Міжнародного конгресу доісторичної археології та археологічної антропології» та «конгресу фольклористів». У тому ж 1900 р. він запрошений викладати у «Вищій російській
школі суспільних наук» при Сорбонні в Парижі. У 1901 р. Хв. Вовк за свої
наукові розробки був удостоєний медалі Брока та премії Годара; Каннський університет обрав його почесним доктором. Він був членом редакційної колегії журналу „L’Anthropologie” (Антропологія), відомого донині
як серйозне наукове видання. Одним із перших українців він був відзначений Орденом почесного легіону. Майже тридцять років провів відомий
вчений у Франції, сформувався тут як дослідник європейського рівня, започаткував науковий обмін між Україною та Францією. Після повернення
до... Петербургу саме Хв. Вовк сформує там школу палеолітознавців, яка
продовжує розвиватись і сьогодні в незалежній Україні; саме він був фундатором палеоетнологічного методу в науці. Здобуті ним у Франції знання
стали основою його археологічних розкопок та інтерпретації стоянки Мізин на Чернігівщині, широких антропологічних досліджень тогочасного
населення України.
У ХХ ст. починаються масивні міграції до Франції. Перша хвиля української імміграції відбувається після Революції 1905 р. Українське інтелектуальне ядро, переважно соціалісти, формується в Парижі в 1906 р., але їх
зараховують до російської імміграції.
З ініціативи журналіста з Галичини, Ярослава Федорчука, який переїхав до Парижа вчитися, вони засновують 14 лютого 1909, „Le Cercle des
A. Z l e n k o, A. J o u k o v s k y, La France et l’Ukraine, Paris 1998, p. 23; Larousse universel,
t. 2, Paris 1923, p. 38, 140, 727, 741.
Федір Кіндратович Вовк (1847–1918) дослідження, спогади, біографія. До 150-ліття
з дня народження вченого. Ред. М. Антонович, Українська вільна академія наук у Сполучених Штатах Америки, джерела до новітньої історії України, т. 4, Нью-Йорк 1997, 381 с.;
О. Ф р а н к о, Федір Вовк – вчений і громадський діяч, Київ 2001, 378 с.
157
Oukraïniens de Paris” (Товариство українців в Парижі). Ця українська громада починає швидко розвиватися. З шістнадцяти засновників в лютому
1909 р. вона вже начисляє 120 членів під кінець 1910 р. Метою Товариства
було з’єднати всіх українців і принести їм, як потрібно, якусь допомогу.
Вони також хотіли ознайомити чужинців з українською культурою і нав’язати контакти з французькою інтелігенцією.
До війни громада виявляє велику діяльність. Формується мішаний хор
під керівництвом Івана Сазонова, якого замінив Віктор Чуйко-Чинарський, щоб ознайомити французьку публіку з класичним українським
репертуаром. Хор має великий успіх, він виступає переважно в церквах
і кафе (Café-chantant de Montmartre). Спочатку на афішах їх представляли
як малороси, але вже в 1911 це хор «український російський»10!
Художники беруть участь в артистичному французькому житті, а разом
включаються в культурний український рух. Найвидатніші це скульптор
Олександр Архипенко, маляр-монументаліст Михайло Бойчук, скульп­
тор і кераміст Михайло Паращук. Щоб вдало помістити їхні твори, вони
устатковують перманентну виставку, де також представляють українське
народне мистецтво з різних провінцій України.
Щоб дати змогу українцям не забувати про свою рідну культуру і щоб
просвіщатися, Товариство засновує книгарню і бібліотеку, де можна читати газети на різних мовах, але переважно на українській. Газети приходять з Галичини і з різних великих міст західного світу, де проживають
українці. У 1911 р. налічувалося 78 назв і близько 1500 книжок. Приміщення Бібліотеки не було лише читальнею, а також місцем зустрічі, де люди
приходили, щоб здибатися і дискутувати11.
Перший політичний виступ українців у Франції відбувся 30 березня
1911 р. на святкування п’ятдесятих роковин смерті Тараса Шевченка. Зібралося близько триста осіб – українці, прихильники України та французи, а також делегати з поневолених Москвою держав. Федорчук виголосив вступне слово по-французьки. Серед численних промовців був Андре
Жаке (André Jacquet), голова «Франко-Слов’янського товариства». Доповідав також про Шевченка російською мовою Анатоль Луначарський, майбутній народний комісар освіти. Письменник і поет Михайло Рудницький
доповідав українською мовою. Євген Бачинський підкреслює, що вперше
на чужині свято закінчилося виконанням хором українського гімну і «усі
присутні піднеслися і слухали його стоячи»12.
Association oukraïnienne de Paris, архів Української бібліотеки ім. Симона Петлюри,
Париж; Є. Б а ч и н с ь к и й, Ярослав Федорчук, заслужений український публіцист [у:]
«Україна», № 6, Париж 1951, с. 413–421.
11
Архів Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі.
12
Є. Б а ч и н с ь к и й, Ярослав Федорчук..., вказ. праця, с. 416.
10
158
У 1909 р., на річницю Полтавської поразки, члени Товариства розповсюджують заяву, по-українськи і російськи, проти русифікації і проти
царського авторитаризму. В липні того ж самого року вони беруть участь,
разом з французькими й російськими соціалістами, у маніфестації проти
візиту в Парижі царя Миколая ІІ13.
Поступово Товариство українців у Парижі, через свою діяльність показало, що Україна це не лише регіональний фольклор, але правдива нація
на сході Європи.
Українська еміграція між світовими війнами
Нова хвиля української еміграції у Франції починається під час Першої
світової війни, коли залишаються на її території частина українців з корпусу генерала Лохвицького, перекинутого російським урядом до Франції.
Лишилася також частина представників України на Мировій конференції
та хористи з капели Кошиця14.
Перша світова війна, як кожен знає, залишила по собі мільйони жертв,
воюючі країни вийшли з неї виснаженими. Для того, щоб вийти з демографічної кризи, підняти країну з руїн та пустити знов економіку в рух, Франція потребує чужинецької робочої сили. Таким чином сотні українців, що
перебували в таборах у Польщі, починають в лютому 1924, приїжджати до
Франції, маючи в кишені дозвіл на перебування та роботу. Це переважно
військовики й старшини з Армії УНР та українці з Галичини, яку щойно
Паризька мирова конференція віддала Польщі.
Більшість з них поселюють у промислових та шахтарських регіонах,
там, де потрібна фізична праця. Деяких українців розміщують по селах,
щоб займалися сільським господарством.
Поступово українське життя організується по цілій Франції. Політичні
та економічні іммігранти групуються в товариствах з метою збереження
рідної мови й культури, а також традицій та звичаїв. З’являються церковні
парафії та політично-суспільні товариства, які об’єднуються, щоб створити «Союз українських організацій у Франції», який мав свій центр у Парижі.
Перше що вимагають представники організацій, це надіслання книжок
і підручників. Незабаром вирішено створити українську рухому бібліотеку. Восьмого листопада 1925 р. через посередництво інформаційного щотижневика «Тризуб»15, який забезпечував зв’язок між українцями
в діаспорі, «Союз українських організацій у Франції» звертається до укра «Рада», 20 листопада 1912.
С. Н а р і ж н и й, Українська еміграція, Прага 1942, с. 106.
15
Симон Петлюра, голова Директорії УНР, оселився з родиною в Парижі наприкінці
1924 р. Він був засновником щотижневика «Тризуб».
13
14
159
їнських культурно-просвітницьких організацій, наукових інституцій та
всього українського громадянства:
Генеральна Рада Союзу Українських Організацій у Франції, що постав з часу 1-го
з’їзду української еміграції у Франції, цим звертається до всіх культурно-просвітних
організацій українських, наукових інституцій та всього громадянства українського
з гарячим закликом прийти їй з допомогою в сфері її культурно-просвітньої праці16.
Система позичання книжок добре працювала, але з часом кожна просвітницька громада створила свою власну бібліотеку.
Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі
Коли голова Директорії Української Народної Республіки, Головний
отаман Симон Петлюра приїхав до Парижа, він бажав створити в ньому
Український культурний центр, який би відкрив свої двері не лише українцям, але й кожному бажаючому. У своїй передовій статті в «Тризубі» від
17 січня 1926 р. він писав:
Наше місце в Європі... Читальник, напевне, з великим інтересом спиниться над статтею, присвяченою цій проблемі, яка має таку вагу для всього майбутнього. Так, ми –
європейці. Європейці територіально, фізично, психічно, Європейці своїм світоглядом,
своїми традиціями, що їх полишили нам у спадщину минулі покоління. По Західній
Європі розкидано стільки слідів наших безпосередніх і міцних зв’язків з Заходом, що
їх обірвала на якийсь час тяжка історична доля України.
Отже цілком природно, що відроджена до нового життя Україна одразу звернула очі
на Захід. Обличчям на Захід!
І коли тепер, поки що, Велика Україна одрізана від культурного світу китайським муром, і її міцно ще тримає в своїх лабетах Москва, що так дбайливо охороняє її, своїм
старим звичаєм, од «розкладового» впливу «гнилого» Заходу, то ще більше зростає
роль сучасної української еміграції. Поза своїм політичним значінням, ясним для
кожного, вона має ще й велику вагу культурну. Перед нею стоять саме в цій сфері поважні завдання.
Вона повинна, опанувавши перш за все мови світові, перейнятися сама наскрізь західноєвропейською культурою, її духом, засвоїти все те цінне, що дає сучасне життя європейське, наука, техніка. Засвоїти те все глибоко, щоб потім понести на рідну землю,
віддати їй, і стати речниками нових, живих і тривких взаємин з Заходом.
Але напитися тільки самим води живої безпосереднє з криниць європейської культури – це не все. На неї спадає обов’язок не легкий – ознайомити Захід з нами, з нашими
здобутками, з тим, що внесла Україна свого в царині науки, літератури, мистецтва
в скарбницю загальнолюдського духу.
Ми повинні здобути своє місце в Європі!
Ці завдання складні, що стоять перед нашою еміграцією, вимагають праці великої,
організованої і систематичної.
Треба глибоко продумати ці завдання, уяснити собі їх значіння, знайти шляхи до їх
вирішення.
16
«Тризуб», № 4, 8 листопада 1925, с. 28–29.
160
А зрозумівши вагу цієї проблеми для нас, і здавши собі виразно справу з того, що і як
власне ми тут можемо зробити, чим прислужитися рідному краєві, віддати цій праці
свою енергію і сили17.
Декілька тижнів перед тим, як впасти від кулі більшовицького агента,
Симон Петлюра працював над проектом заснування Бібліотеки. Він саме
писав:
«Про Українську Бібліотеку в Парижі». Очевидна річ, що утворення бібліотеки може
бути переведено в значній мірі засобами доброчинної допомоги книжками, періодичними виданнями та газетами з боку різних українських установ, видавничих підприємств та окремих громадян, що розуміють культурно-національну вагу цієї справи.
До патріотизму жертводавців одночасно з цим Генеральна Рада і звертається, бажаючи відкладати справи та покласти перші початки для майбутнього бібліотеки.
Українська бібліотека повинна бути утворена, і всі хто почуває себе свідомим, організованим членом нашої еміграційної громади, повинен вжити всіх засобів, щоб допомогти створенню цієї потрібної і пекучої культурної установи.
Ми кличемо, в першу чергу, всіх наших громадян, на еміграції у Франції сущих, відгукнутися на заклик в цій справі і допомогти здійснити його. Присилайте непотрібні
вам книжки і видання; вони будуть першими підвалинами майбутньої української
бібліотеки в Парижу, яка буде обслуговувати потреби всієї української еміграції на
терені Франції в рідній, своїй книжці, в рідному друкованому слові. Ваш приклад викличе наслідування з боку ширших кругів нашого громадянства – таким чином справа утворення бібліотеки може посунутися наперед і стати вже на реальний ґрунт. Від
здійснення ініціативи з утворенням центральної бібліотеки для цілої нашої еміграції,
перебуваючої на терені Франції, ми матимемо зайву корисну інституцію, що надасть
всім нам – еміґрантам – і більшої організованости, і більшої змоги почувати себе культурними людьми та загартовувати себе від денаціоналізуючого впливу, якому завжди
підпадає еміґрант, коли він губить живий зв’язок з рідним друкованим словом18.
Трагічна подія не дозволить Симону Петлюрі побачити завершення свого проекту, але його послідовники довершать цю справу. Українська бібліо­
тека в Парижі починає працювати весною 1927 р. завдяки вже отриманим
книжкам, журналам і газетам. Спочатку вона розташувалася в приміщенні журналу «Тризуб» на 19 рю де Ґобелен, Париж 13 (19, rue des Gobelins
– Paris 13e). Але під напливом нових книжок і різноманітних документів,
міняє на більше приміщення і, нарешті, в 1929 р. Рада винаймає п’ятикімнатне помешкання за адресою 41, вулиця де ля Тур д’Овернь в дев’ятому
районі (41, rue de la Tour d’Auvergne – Paris 9e) і її реєструють в Префектурі
Парижа. В «Журналь Офісієль» (Journal Officiel) від 19 червня 1929 р. читаємо: «мета: сприяння вивченню української культури у Франції»19.
Об’ємна програма, але за таких обставин Українська бібліотека, якою
її уявляв С. Петлюра, мала би бути не просто бібліотекою, вона мала відігравати роль культурного центру з численними функціями, які б компен «Тризуб», № 14, 17 січня 1925, с. 1–2.
«Тризуб», № 178, 25 травня 1929, с. 22.
19
„France-Orient”, n° 5–60, додаток «Франція – Україна», серпень – вересень 1926, с. 6.
17
18
161
сували відсутність України на міжнародній арені, бо поки входитиме до
складу Совітського Союзу, вона не мала можливості бути дипломатично
і культурно представленою. В своїй офіційній промові, голова Ради Бібліотеки, В’ячеслав Прокопович, наполягає на таких її завданнях:
Українська Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі має за свою мету допомогти студіям
української культури у Франції. Вона має стати в допомозі й прислузі кожному українцеві, який почуває потребу в рідному слові, який хоче поглибити чи поновити свої
знання про рідний край. Вона йде на зустріч кожному чужинцеві, який, зацікавлений
нашою землею, захоче ознайомитися з нею, її народом, його минулим і сучасним, його
літературою, мистецтвом, його економічними можливостями20.
Таким чином, до Другої світової війни Українська бібліотека започатковує багато різноманітних діяльностей.
Діяльність Бібліотеки
Основним завданням Української бібліотеки, як і кожної іншої, зрештою,
було збільшення числа книжок та їх упорядковування. Символічним є те,
що першою зареєстрованою в каталозі книжкою був дар В’ячеслава Проковича (прем’єра українського Уряду в екзилі): Конституція Української
Держави, складена в 1710 р. гетьманом Пилипом Орликом у Бендерах.
Першим бібліотекарем був Іван Рудичів. У 1931 р. Бібліотека налічувала
7052 книжки та кількасот періодичних видань за різні роки21. У 1939 р., напередодні Другої світової війни, Бібліотека нараховувала близько 20 000
книжок22.
Окрім приватних дарувань, Бібліотека регулярно отримувала всі пуб­
лікації українських видавництв з цілого світу, а також наукові видання
інститутів Чехословаччини та Польщі. Всі були свідомі, що Українська
бібліотека в Парижі, незважаючи на свою скромність, насправді була Національною Бібліотекою України «за її межами» і всі брали собі за обов’язок надсилати їй свої публікації.
Фінансова спроможність Бібліотеки не була велика, і тому, коли Ілько Хмелюк, який мав свою книгарню-антикварню, повідомляв про появу
рідкісних видань, співробітники журналу «Тризуб» та їхні прихильники
купували до спілки ці видання для Бібліотеки. Так були придбані Історія
Русов, Опис України Бопляна, Історія Карла ХІІ (у двох томах) Вольтера,
Історія Козаків (у двох томах) Шерера, Історія Києва Берлінського...
З часом Бібліотека збагатилася колекцією фотографій, листівок, діапозитивів та негативів, стародавніх та сучасних карт, кількох десятків ве «Тризуб», № 179, 2 червня 1929, с. 4–11.
Українська Бібліотека ім. С. Петлюри, огляд діяльності за 1931 р.
22
«Інформаційний Бюлетень Української Бібліотеки», № 18, травень 1967; № 38, травень
1977.
20
21
162
ликих альбомів малюнків і світлин про Україну, альбомами українських
гербів і альбомом екслібрисів. Вона також мала повну колекцію поштових
марок і грошових банкнотів часів незалежності 1917–1920 рр.
У музеї при Бібліотеці, крім особистих речей Симона Петлюри та меб­лів
з його бюро, можна було бачити прапори частин Української Армії, твори
мистецтв, портретну галерею сучасних українських діячів і започатковану галерею чужинців, приятелів України, картин живопису, скульптури
українських авторів, а також колекції творів народного мистецтва, таких
як вишивка, гончарні та інкрустовані вироби23.
Бібліотека мала також значний архівний фонд, тобто матеріали архівного порядку, які висвітлювали історію української еміграції не тільки після
1920 р., але й попередніх років. Так були придбані архівні матеріали «Союзу визволення України» в Німеччині під час війни 1914–1918 рр., а також
архівні документи українських емігрантів у Швейцарії (Степанківського,
Троцького, інж. Коваленка). Бібліотека мала в розпорядженні «справи уряду в екзилі», досьє редакції журналу «Тризуб», архіви деяких політичних
та літературних особистостей, таких як Тимофій Котенко, Павло Чижевський або Борис Лазаревський, і, нарешті, архіви багатьох українських
організацій на терені Франції, серед яких архіви бувших вояків Армії
УНР24.
Бібліотека робила також пожертви книжками. Наприклад, у 1936 р. було
надіслано Лікарському товариству у Львові медичні видання французькою мовою. Було також вислано кілька десятків книг Товариству «Просвіта» в Парагваю25.
Відносини з відвідувачами
Бібліотека була місцем для студій, де відвідувачі мали можливість ознайомитись і вивчати твори про Україну на різні теми. Чужинці, насамперед,
цікавилися мистецтвом.
Іван Рудичів, бібліотекар, зазначує, що з часу відкриття Бібліотеки по
березень 1931 р. її відвідала 2121 особа26. Треба зауважити, що Бібліотека
була відкрита не тільки для читачів, але й для простих відвідувачів. Кожен українець, звідки б не приїжджав – з французької провінції або із-за
кордону – брав собі за обов’язок спочатку покласти квіти на могилу Головного отамана Симона Петлюри, а потім завітати до Бібліотеки.
Українська Бібліотека ім. С. Петлюри, огляд діяльності за 1938 р.
P. K e n n e d y G r i m s t e d, The Odyssey of the Petlura Library and the Records of the
Ukrainian National Republic during World War II, окреме вид., Harvard Ukrainian Studies,
vol. XXII (1998).
25
«Тризуб», № 622, 29 травня 1938, с. 27.
26
Українська Бібліотека ім. С. Петлюри, огляд діяльності за 1931 р.
23
24
163
Також відвідували Бібліотеку відомі політичні діячі з-за кордону та дипломати27. В анналах збереглося декілька імен тих людей, хто особливо
сприяв збагаченню Бібліотеки. Це видавець Quillet (Кіє), який подарував
двадцятитомний географічний атлас, Charles Bonin (Шарль Бонен), колишній посол в Ірані, який подарував частину своєї Бібліотеки, що налічувала 2000 книг і серед них багато раритетів та близько 1500 газет та
журналів28.
Члени «Ліги Націй поневолених Москвою», більше відомої під назвою
„Cercle de Prométhée” (клуб Прометея) – Україна, Грузія, Північний Кавказ, Азербайджан, Туркестан – часто проводили свої зустрічі в читацькій
залі Бібліотеки.
Бібліотека фігурувала в спеціалізованих довідниках та різних бібліотечних каталогах29. Вона практикувала позичання та обмін книжками
з іншими установами, такими як Національна бібліотека Франції, Військова бібліотека в Венсен30, Бібліотека Гувера в Сполучених Штатах, Бібліотека Брітіш мюзеуму, а також НТШ у Львові та з українськими інститутами, що утворилися в еміграції у Варшаві, Празі й Берліні.
Конференції
У співробітництві з «Клубом українських студій», Бібліотека досить
часто організовувала конференції в читацькій залі. Теми доповідей були
залежні від спеціалістів, які відвідували Париж. Ці конференції головним
чином були розраховані часом на українську публіку, а часом і на франкомовну. Конференції присвячувались мистецтву, промисловості, сільському господарству, музиці, кіно, Пластові, мові та літературі, праісторії,
живопису. Ось імена деяких з доповідачів: Андрій Яковлів, Роман Смаль-Стоцький, Улас Самчук, Дмитро Дорошенко, Юрій Пономаренко, Андрій
Левицький (дати та заголовки конференцій можна віднайти, переглядаючи журнал «Тризуб»).
Виставки
Бібліотека влаштовувала виставки в своїх приміщеннях, а також поза
своїми стінами. Однією з кращих була виставка, проведена в 1937 р. з нагоди 250. річниці прийняття Гетьманату Іваном Мазепою31. Виставка приділила особливу увагу україно-швецьким відносинам. Були експоновані
Серед дипломатів багато походили з країн колишньої російської імперії.
Українська Бібліотека ім. С. Петлюри, огляд діяльності за 1931 р., с. 2.
29
«Тризуб», № 543, 15 листопада 1936, с. 11.
30
«Тризуб», № 622, 29 травня 1938, с. 27.
31
«Тризуб», № 580–581, 8 серпня 1937, с. 7–11 та «Тризуб», № 622, 29 травня 1938, с. 26.
27
28
164
матеріали, які мала Бібліотека, а також оригінальні документи, запозичені у Львівському музеї. У процесі підготовки до цієї виставки В’ячеслав
Прокопович прочитав лекцію на надзвичайно цікаву та оригінальну тему
Евангелія арабською мовою, переклад якої був профінансований Іваном
Мазепою32. Композитором Юрієм Пономаренком була прочитана лекція
на тему Легенда Мазепи в музиці33.
На «Всесвітній виставці» в Брюсселі в 1935 р. Україна була представлена завдяки Українській бібліотеці, яка надала в користування документи та деяку кількість експонатів, виставлених в Світовому палаці (Palais
mondial) і в Королівському військовому музеї. Завдяки зусиллям «Ліги Націй» Бібліотека змогла отримати стенд на «Всесвітній виставці» у Парижі
в 1937 р., де виставила українську пресу та українські книжки34.
На жаль, цей промінь української культури на Заході був брутально погашений під час німецької окупації: 22 жовтня 1940 р. німецьке Ґестапо
опечатовує Українську бібліотеку і 21–22 січня 1941 все майно (книжки,
періодика, архіви, музейні експонати), складене в сто скринь, було вивезено до Берліна з метою включити Українську бібліотеку у „Ostbücherei”
(Східна бібліотека), очолювану Альфредом Розенберґом.
З причини бомбардування Берліна в 1943 р. аліантами, «Центр дослідів
окупованих країн східної Європи» разом з „Ostbücherei” евакуюють до Ратібору. В 1945 р. німці, у зв’язку з наступом Червоної Армії залишають все
на місці і таким чином майно Української бібліотеки ім. Симона Петлюри
опинилось в руках совітів, про що ми довідались значно пізніше!
У тридцятих роках виникла також необхідність засновувати українські школи, аби підростаючі діти емігрантів мали можливість отримати
українське навчання. «Українська шкільна рада у Франції», автономна
організація при «Союзі українських емігрантських організацій» (СУЕО)
об’єднувала дванадцять постійних шкіл, де були великі українські громади (Кнютанж, Оден-Ле-Тіш, Омикур, Коломбель, Діжон, Біянкур, Шалет,
Ліон, Ґренобл, Ле Крезо, Тулуз, Париж). Шкільна рада допомагала також
іншим осередкам українських емігрантів. У 1936 р. приблизно 260 дітей
відвідували українські «четвергові» школи35.
Дитяче виховання продовжувалося в Пласті. За розвиток Пласту дбала
«Пластова референтура» при СУЕО. До війни референтами були Сергій
«Тризуб», № 505–506, 6 січня 1936, с. 27–28. Євангелія на арабській мові була видана
в Алепі у 1708 р. завдяки фінансування Івана Мазепи (на першій сторінці можна побачити
його символіку та титули). Один з примірників знаходиться чи знаходився в Академії
наук в Бухаресті, два інші відомі примірники до війни знаходилися один в Петербурзі,
а інший в Бібліотеці Лаври в Києві; «Тризуб», № 507, 12 січня 1936, с. 12.
33
«Тризуб», № 589, 10 жовтня 1937, с. 10–11.
34
«Тризуб», № 592, 31 жовтня 1937, с. 5–7. З нагоди Брюссельської виставки було видано
листівки, де можна бачити дві вітрини з запозиченими експонати.
35
С. Н а р і ж н и й, Українська..., вказ. праця, с. 111–114.
32
165
Нечай, а опісля Петро Йосипишин. Гуртки були в Лотарингії, в Шалеті,
в Ліоні і в Парижі. За редакцією інж. Нечая, референтура видавала журнал
«Скоб». Вона організовувала також літні табори. Пластуни влаштовували
свята, як наприклад Свято св. Юрія чи Свято Крут. Українські пластуни
підтримували добрі стосунки з французькими пластунами36.
Перед Другою світовою війною, хоч було мало студентів (не більше 30),
але все ж таки вони заснували в Парижі, в 1925, «Громаду студентів-емігрантів». Вона особливо дбала про об’єднання українського студентства у
Франції, влаштовувала реферати і намагалася просувати українську справу між французів.
Українська еміграція після Другої світової війни
Після війни оселюється у Франції нова хвиля українських емігрантів,
приблизно 40 000. З часом багато з них виїжджає за Океан, тому в п’ятдесятих роках цифра стабілізується на рівні 25 000–30 000 осіб.
Для збереження етнічної й культурної самобутності українці Франції
засновують мережу громадських організацій і установ.
Виходить ряд видань (близько 18 назв), згадаємо лише деякі з них.
У 1948 р. знову з’являється тижневик, орган ОУН «Українське слово»
(найстарша газета в Західній Європі), заснований у 1933 р. Ця газета виходить аж до нині. Ілля Борщак з 1949 до 1953 видає науково-популярний журнал «Україна». Українська бібліотека видає щорічно від 1959 р.
«Інформаційний бюлетень». Французькою мовою видавались з 1959 до
1970 Bulletin Franco-ukrainien (Франко-Український бюлетень), а з 1971 до
1988 „Echanges” (Обміни), орган Франко-Українського товариства. З 1962
до 1969 „Echos d’Ukraine” (Ехо з України) за редакцією Мірями Татарулі,
а потім Кирила Митровича, орган „Cercle Franco-ukrainien” (Франко-Український клуб). Володимир Косик від 1962 до 2005 видавав історичний науковий журнал, щомісячник „L’Est européen” (Європейський Схід), який
є особливо цінним для науковців.
Олександр Шульгин (бувший міністр УНР) засновує в 1946 р. „L’Association Académique Ukrainienne” (Українське академічне товариство), яке
організовує всілякі заходи: доповіді та наукові і культурні інформаційні
сесії, художні виставки, концерти. А в 1951 Шульгин засновує „L’Académie
internationale libre des sciences et des lettres à Paris” (Міжнародна вільна
академія наук), що гуртувала українських і чужинецьких науковців37.
Спогади Петра Йосипишина.
A. Z l e n k o, A. J o u k o v s k i, La France..., вказ. праця, с. 60–63.
36
37
166
Українська бібліотека після Другої світової війни
Двадцять четвертого квітня 1946 р. Українська бібліотека ім. Симона
Петлюри знов розпочинає свою діяльність у маленькому приміщенні, де
раніше розташовувалась Українська місія, на 24 вул. де ля Ґлясє’р – Париж
13 (24 rue de la Glacière – Paris 13). У 1958 р. Петро Йосипишин перебирає
керівництво Бібліотеки, пост, який він займатиме напротязі тридцяти років.
Саме в цей час нова адміністраційна рада вживає заходів, щоб отримати
від німецького уряду, якщо не повернення вивезеного майна, то хоча б
часткової компенсації. Юридична бійка триватиме більш десяти років.
Нарешті, завдяки мінімальному відшкодуванню, яке не йде ні в яке порівняння з нанесеними збитками, Бібліотека в 1969 р. змогла придбати
нове приміщення, де вона перебуває по сьогоднішній день, 6 вул. де ля
Палестін – Париж 19 (6 rue de la Palestine – Paris 19). З плином часу Бібліотека повернула собі статус культурного Центру, який вона мала до Війни,
і з відновленням незалежності України в 1991 р. її діяльність поширилася
та значно збагатилася. У приміщеннях Бібліотеки неодноразово французьке телебачення проводило знімання, як наприклад про українські писанки.
Особливої уваги заслуговує тема Голодомору; під час цих знімань були записані інтерв’ю з українцями, які пережили голод 1933 р. Бібліотека досить часто організовує лекції-доповіді.
Бібліотека є також осідком декількох товариств, як „Société franco-Ukrainienne de Philatélie” (Франко-Українське філателістичне товариство).
Його члени, майже виключно французи, займаються колекцією українських поштових марок. Приємно те, що деякі з них навчилися читати
і трохи говорити по-українськи. Товариство видає свій бюлетень, в якому
подається дуже багато інформації про Україну.
Бібліотека займається також популяризацією української історії та
культури шляхом проведення різноманітних виставок, які часом влаштовуються в самій Бібліотеці, часом – за її межами.
Згадаємо лише частину з цих заходів:
1976 – виставка книжок з нагоди сторіччя з дня народження її засновника, Головного отамана Симона Петлюри;
1988 – до тисячоліття Хрещення України експонувались книжки з релігійного мистецтва;
1999 – Бібліотека випозичила „Musée de l’Homme” (Музею людини) деякі експонати, картини, вишивки для виставки «Кольори України»;
2000 – вона надала в користування кілька своїх картин для виставки
«Інтерференції – художники українського походження в сучасному мистецтві Франції (1911–1960)», яка була влаштована
в ЮНЕСКО.
167
Наукове товариство ім. Шевченка
НТШ було засноване у Львові в 1873 р. Під час війни та більшовицької окупації, діяльність НТШ була припинена. У 1947 р. НТШ відновляє
свою діяльність поза межами України. З 1947 до 1951 осідком керівництва
НТШ є Мюнхен, а з 1953 р. у Франції, в містечку Сарсель біля Парижа.
У Франції залишилася тільки історично-філософічна секція, а інші секції
оселюються за океаном38.
Основною роботою цієї інституції з 1949 р. було видання чотирнадцяти
томів Енциклопедії українознавства. Слід зазначити, що НТШ має солідну
Бібліотеку, що налічує близько 25 000 назв.
Разом з французькими науковими інституціями, такими як „Institut
d’Etudes Slaves” (Інститут слов’янських студій) чи „Université Sorbonne III”
(Університет Сорбонна ІІІ), Наукове товариство ім. Шевченка організувало в 1970–1980 рр. міжнародні конференції (Сковорода, Леся Українка, Іван
Франко, Розвиток науки в Україні, Українське культурне відродження). На
превеликий жаль нині французьке НТШ сповільнило свою діяльність.
Інші інституції і товариства
Слід відзначити також „L’Ecole des Langues orientales” (Школа східних
мов), засновану в 1785 р. Зараз вона називається INALCO „Institut national
des langues et civilisations orientales” (Національний інститут східних мов
і цивілізацій). Ще в п’ятидесятих роках минулого століття тут була зорганізована українська кафедра, на якій свого часу викладав Ілько Борщак.
Зараз там працює чотири викладачі. На особливу увагу в роботі цієї кафедри заслуговує щорічна конференція з української тематики. У 2006 р.
вона була присвячена знаковій постаті франко-української історії – Григорію Орлику. А цього року конференція була присвячена Гоголеві.
Українську мову й літературу викладають також в Університеті Сорбонни (Париж ІV) та відбуваються українознавчі семінари в провінційних
університетах, як Монпел’є, Клермон, Бордо.
Чимало українців з України студіюють тепер в „Sciences Po” (Інститут
політичних наук). Треба згадати також, що „Le Centre d’Etudes et de Recherche Internationales” CERI (Центр студій і міжнародних досліджень)
часто організує конференції і доповіді, присвячені Україні, особливо після
Помаранчевої революції. У Вищій школі „Maison des Sciences de l’Homme”
(Дім наук людини) кожного року навчаються стипендіанти Дідеро (boursiers Diderot). Це студенти й науковці з України.
Енциклопедія українознавства, т. 5, Париж – Нью-Йорк 1966, с. 1713; А. Ж у к о в с ь к и й,
Нарис історії Наукового Товариства ім. Шевченка в Європі, Львів – Париж 2000.
38
168
У 1995 р. група французьких науковців заснувала „Association Française
des Etudes Ukrainiennes” (Французька асоціація українських студій). До
2001 р. її очолював видатний історик, приятель України, Дан’єль Бовуа
(Daniel Beauvois). Зараз на чолі асоціації став колишній посол Франції
в Україні, Філіп де Сюрмен (Philippe de Suremain), великий прихильник
України. Основною темою діяльності асоціації є популяризація та поширення всіляких знань про Україну. З цією метою організація влаштовує
різноманітні семінари, куди вона запрошує науковців, журналістів, політиків, студентів, які доповідають на різні українські теми. Досить поширеним видом роботи є організація наукових конференцій, які проводяться
разом з Українською бібліотекою, Посольством України у Франції, з НТШ
і INALCO. Варто згадати конференцію про Григорія Сковороду в грудні
2002 р.39 Асоціація видає бюлетень, в якому старається максимально інформувати читачів про українські наукові події на теренах Франції.
На закінчення можна зауважити, що зв’язки між Францією й Україною
є дуже давні. Починаючи від Середньовіччя, коли українці приїжджали
до Франції на студії, і аж до нині ця традиція продовжується. Важко сказати, скільки студентів чи науковців знаходиться у Франції на навчанні,
стажуванні чи в наукових відрядженнях, аби поглиблювати свої знання,
але можна припускати, що дві–три сотні. Звичайно, це не є багато, але
ми сподіваємось, що з новими стосунками між Україною і Євросоюзом
і спрощенням візового режиму, їхнє число збільшиться і є також надія, що
стабілізація політичної ситуації в Україні буде цьому сприяти. Хочеться
вірити, що саме французи будуть хотіти більше знати про Україну, як це
ми могли запримітити під час Помаранчевої революції. Це є нашим найбільшим бажанням.
„Bulletin de l’Association Française des Etudes Ukrainienne” 2002, n° 22.
39
169
Володимир Матвіїшин
Ілько Борщак, його науково-публіцистична
діяльність у Франції
Н
аше представницьке зібрання у Варшавському університеті цього
року проходить як вчасна реакція на Указ президента України «Про
розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, щодо
збереження, захисту та популяризації культурних надбань українства
у світовому цивілізаційному просторі» за № 972/2007 від 15 жовтня 2007 р.
В указі йдеться й про проведення конференцій, семінарів, виставок, що
презентують культурні надбання українців, які проживають за межами
України. Одним з таких українців був Ілько Борщак, який все своє еміграційне життя у Франції присвятив невтомній праці у царині популяризації
України, її історії та самобутньої культури в Європі. Проте його науково-публіцистична спадщина тривалий час була табуйована в Україні. Настала пора повернути його славне ім’я Україні, віддати його самовідданій
праці данину шани шляхом перевидання найкращих з його монографічних публікацій, які на сьогодні стали бібліографічною рідкістю, а отже
малодоступні для пересічного сучасного українського читача.
Ім’я Ілька Борщака ширше відоме в Україні хіба що за публікацією
у 1991 р. одночасно у двох київських видавництвах («Свенас» та бібліотеки журналу «Київ») перекладу з французької мови документальної повісті
двох авторів – українського історика та літературознавця Ілька Борщака
(Elie Borschak) та французького публіциста Рене Мартеля (René Martel)
– Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана (Vie de Mazepa, Рaris
1931). Зрозуміло, що у совітській Україні про вихід «мазепинського» видання не могло бути й мови. І тільки в незалежній Україні давно відома
на Заході книжка про славетного гетьмана України врешті змогла бути
надрукована.
Оскільки українська довідникова література досить скупо на сьогодні
інформує читачів про І. Борщака – українського історика, публіциста, літературознавця, джерелознавця, бібліографа, активного діяча української
культури за межами України, вважаємо за доцільне детальніше зупинитись на його життєвому та творчому шляху.
Як засвідчує англомовна версія Енциклопедії українознавства (т. І, с. 277,
1984), Ілля Борщак народився 19 липня 1892 р. в селі Березнеговате Миколаївської губернії, тепер Херсонської області, помер 11 жовтня 1957 р.
у Парижі. Однак україномовна Енциклопедія українознавства (1955) помилково фіксує 1895 р. народження вченого-україніста. Михайло Гресько,
автор короткої персоналії в Українській літературній енциклопедії (т. І,
170
с. 224, Київ 1988) про діяльність І. Борщака, а також В. Голобуцький
в книзі Запорозьке козацтво (Київ 1994, с. 46–47) називають 1892 р. Є також певні розбіжності й щодо дати його смерті. Так, згадана вже англомовна версія енциклопедії називає 1959 р. Натомість інші джерела (Українська
літературна енциклопедія) – 1957, що відповідає дійсності.
Народився у сім’ї директора початкової школи. Середню освіту здобував у Херсонській гімназії. Закінчив Новоросійський університет (Одеса).
У Петербурзькому університеті вивчав класичну філологію, у Київському
– право та історію. Улітку 1914 р. був відряджений Одеським університетом на наукову роботу до Гааги (Нідерланди). У час Першої світової вій­
ни – мобілізований до російської армії, учасник бойових дій. З початком
Української революції 1917 р. брав активну участь у суспільно-політичному житті Української Народної Республіки. Після поразки Визвольних
змагань емігрував до Франції.
Ґрунтовна гуманітарна освіта молодого українського дослідника сприя­
ла згодом його широкому діапазону наукових зацікавлень. Опинившись
силою історичних катаклізмів на чужині, І. Борщак присвятив себе цілковито вивченню проблематики «Україна і світ». Він не тільки популяризував українську культуру в Європі, а й активно її досліджував. Свідченням
цього є його понад чотириста науково-публіцистичних праць, які головно
торкались політичної історії України XVII – початку XX ст.
З двадцятих років постійно проживав у Парижі. Під час німецько-фашистської окупації Франції був ув’язнений за антифашистську діяльність.
Особливістю світогляду І. Борщака було те, що він підтримував тісні зв’язки з Україною, активно співробітничав з періодичними виданнями Києва
та Львова, листувався з багатьма діячами Галичини та Великої України.
Так, з березня по грудень 1930 р. Ілько Борщак творчо співпрацював з Валер’яном Підмогильним, який на той час плідно перекладав твори відомих французьких письменників (П. Амп, Вольтер, Дідро, Доде, Ж. Верн,
В. Гюго, Ж. Ромен, А. Франс). Саме в праці над перекладами творів
А. Франса (заплановано було видання 24 томів, вийшло 8), Валер’ян Підмогильний звертався до Ілька Борщака за його відповідними кваліфікованими порадами щодо різних тлумачних проблем на рівні інтерпретації
тексту, а також пошуку мовних відповідників. У 1926–1929 рр. у Парижі
редагував, як свідчить Енциклопедія українознавства, «совітофільський»
двотижневик «Українські вісті» – орган «Союзу українських громадян
у Франції». Зазначимо, що І. Борщак був одним з керівних діячів згаданого
«Союзу», що об’єднував українців, які визнавали себе «громадянами суверенної Української соціалістичної Радянської республіки» і був в опозиції до інших українських національних організацій. Таким чином, можемо
Р. М о в ч а н, Валер’ян Підмогильний. Листи до Ілька Борщака [у:] «Всесвіт» 1991, № 12,
с. 178–180.
171
констатувати, що І. Борщак у перші роки свого еміграційного життя стояв
на певних радянофільських засадах, проте невдовзі цілком відійшов від
політичної заангажованості й зайнявся науковою, педагогічною та культурно-просвітницькою діяльністю, де здобув вагомих успіхів. У 1949 р. за
плідну науково-просвітницьку працю був обраний дійсним членом НТШ.
У тому ж році в Парижі був обраний директором «Архіву української еміграції у Франції», який є власністю французької держави й зберігається
у Державній школі східних мов (Ecole Nationale des Langues Orientales Vivantes). Саме у цьому науково-навчальному закладі І. Борщак працював
професором з 1939 по 1957 р., де за ініціативою відомого французького
славіста Андре Мазона, викладав українську мову й українознавство. Тут
же ним був виданий французькою мовою підручник української мови
(1946).
У творчому доробку І. Борщака монографічні дослідження та статті
переважно про Україну XVIII ст., про українсько-французькі та українсько-європейські літературні, історичні та культурні взаємини. Ця творча
спадщина була наслідком майже сорокарічної невтомної праці у західноєвропейських, надто у французьких та шведських архівах. Через призму
«Україна і світ» досліднику вдалося розшукати й опублікувати низку цінних, унікальних, проте невідомих широкому загалові документів з питань культурно-історичних взаємин України з європейськими країнами.
Настирлива, невтомна науково-пошукова діяльність дослідника була цілком присвячена українській історичній, дипломатичній, культурно-просвітницькій, літературній проблематиці. Від кожної публікації, малого чи
більшого обсягу, віє прагненням її автора зберегти для нащадків важливі
історичні факти, які засвідчують, що Україна, незважаючи на її колоніальне поневолення й бездержавність упродовж століть, перебувала постійно
у тісних взаємозв’язках з європейськими країнами, про що свідчать тогочасні західноєвропейські часописи. Такі праці І. Борщака як: Хмельниччина й тодішня французька преса («Українська трибуна» 1921, 16–17 грудня);
Ранні зв’язки між Англією і Україною (англ. мовою) в журналі „Slavonic
and East Europian Review” (1931, т. 10, № 28–29), своїм джерелознавчим
матеріалом не втратили свого наукового значення й на сьогодні, а отже можуть служити підґрунтям для подальших поглиблених наукових пошуків
за умови, що дослідник буде дивитись на українські історичні реалії очима українського патріота, а не великодержавного шовініста-космополіта.
На особливу увагу заслуговують його історичні праці французькою мовою: Національний український рух у XIX столітті (Le mouvement national
ukrainien au XIX-e siècle, 1930), Україна на Конференції Миру 1919–1923
(L’Ukraine à la Conférence de la Paix 1919–1923, 1938), Гетьман Пилип Орлик
і Франція (Львів 1924), Вольтер і Україна (журнал «Україна» 1926, № 1),
Звідомлення, представлене Українській Академії Наук, про дослідження
172
в архівах Західної Європи (Львів 1924), Шведи на Україні і французька дипломатія (Київ 1928), Великий Мазепинець – Григор Орлик (1930), Іван Мазепа (Львів 1933), Наполеон і Україна (Львів 1937), Карпатська Україна
в міжнародній грі (Львів 1938), Войнаровський – сестрінок Івана Мазепи
(1939), Українські лекції (1946), Григір Орлик – козацький генерал Франції (1956), Слідами гетьмана К. Розумовського у Франції (1957). Найбільш
успішно І. Борщак досліджував мазепинську добу, опублікувавши своєрідну «мазепіану» та «орликіану». Автор розглядав козацький устрій як
феномен європейської демократії, що суперечив інтересам московської
деспотії.
Визвольна козацька війна 1648–1654 рр. українського народу, як бачимо
з публікацій І. Борщака, викликала широкий відгомін у всій Європі. Французькі часописи „Gazette de France” і „L’espion des cours de princes chrétiens”
у своїх реляціях та нарисах щоденно подавали докладну інформацію про
суспільне напруження, що панувало на той час в Україні. Ще 16 лютого
1648 р. „Gazette de France” повідомляла, що в Україні не зовсім спокійно
і розміщені там польські гарнізони приведені в бойову готовність. Ця ж
газета повідомляла, що козаки «завдяки лукавству і хитрощам» здобули
перемогу над поляками» (там само). У праці L’Ukraine dans la littérature de
l’Europe occidentale автор зазначає, що не було жодного номера згаданої
газети, в якому не було б новин з України в епоху Хмельницького.
Про ці ж події писала й франкомовна англійська газета „Mercure anglaise”,
яка у випуску від 12 грудня 1648 р. опублікувала докладний опис переможних битв козаків під Корсунем і при Жовтих Водах, де шляхетська
Польща «впала в кров і пил під ноги козакам». Ці важливі для об’єктивного висвітлення знаменних історичних подій матеріали були старанно
зіб­рані, систематизовані й належним чином прокоментовані у численних
публікаціях І. Борщака, який наполегливо й цілеспрямовано працював
у царині українсько-європейських історико-культурних взаємин, намагаючись піднести в очах різномовних читачів (адже писав свої розвідки
українською, французькою, англійською мовами) образ України, спаплюжений тими, хто протягом віків зазіхав на її землі.
Значна частина творчого здобутку І. Борщака присвячена українській
літературі та її міжнародним взаєминам: праця, в якій аналізував досягнення французького шевченкознавства – Шевченко у Франції (Львів 1933),
Україна в західноєвропейській літературі (французькою мовою, Париж
1935), Історична легенда України. Історія русів (французькою мовою, Па І. Б о р щ а к, Хмельниччина й тодішня французька преса [у:] «Українська трибуна» 1921,
16–17 грудня.
E. B o r s c h a k, L’Ukraine dans la literature de l’Europe occidentale, Paris 1933.
Й о г о ж, Elary relations between England and Ukraine [у:] „Slavonic and East European
Review” 1931, t. 10, № 28–29, p. 141
173
риж 1944), Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі (Париж 1949). Водночас
І. Борщак зредагував й видав із ґрунтовними власними вступними статтями твори О. Стороженка Марко Проклятий (1946), М. Костомарова Книги
битія українського народу, Т. Шевченка Вибраний Кобзар (1947).
Вагомим внеском І. Борщака у справу висвітлення українського питання в Європі було видання журналу «Україна. Українознавство і французьке культурне життя», що виходило за його зразковою редакцією та
за фінансовою підтримкою архієпископа І. Бучка. Спочатку 1947 р. були
опубліковані неперіодичні збірники українознавства під назвою «Соборна Україна» (4 числа), а відтак – 1949–1953 рр. (10 випусків) під назвою
«Україна». Матеріали переважно торкалися історичної тематики, генези
французько-українських відносин. Тут публікувалися ювілейні біографії
і біографічно-наукові некрологи французьких та українських діячів культури, активних учасників різних політичних рухів, документи та забуті
сторінки, цінна бібліографія, спогади відомих українських діаспорних політиків.
Особливо плідним у науковому плані для І. Борщака був 1949 р., коли
Інститут слов’янознавства Паризького університету видав, присвячену пам’яті Михайла Грушевського, працю Історична легенда України. Історія
русів. Монографія містить також переклад або переказ 66 уривків історичної пам’ятки. За час незалежності ця праця врешті стала доступною
для українських різнофахових дослідників й широко використовується
у наукових розвідках.
Авторитетний голос І. Борщака-історика прозвучав на Дев’ятому Міжнародному конгресі історичних наук (28 серпня – 3 вересня 1950 – Париж)
у Сорбонні. У своєму виступі на тему: Домонгольська Русь, Україна й Росія (La Ruthène prémongole, l’Ukraine et la Russie) І. Борщак наголосив на
тому, щоб історики-славісти звертали більшу увагу на вивчення «історії
руху ідей», тобто на проблеми спільні декільком слов’янським народам:
відродження слов’янських народів, що втратили свою державність (чехи,
українці, серби, болгари в XIX ст.); студії про Київську Русь за часів Катерини II; студії, що виявляють історичну базу російської політики в Польщі, Україні та балканських країнах. Водночас ним було цілком слушно
зауважено, що особливо в США «слов’янські» студії часто підмінюються
«російськими» студіями.
Популяризації імені І. Борщака в Україні прислужилася найбільше згадана вже відома праця про історичну постать Івана Мазепи, що була опуб­
лікована в українському перекладі накладом «Червоної калини» у дру Й о г о ж, La légende historique de l’Ukraine. Istoria Rusov, Paris 1949, 195 p.
Див.: Автореферат докторської дисертації: Мішуков Олег Васильович. «Історія русів»
у європейському контексті, Львів 2000, 32 с.
«Україна» (Париж), № З, с. 288.
174
карні Наукового товариства ім. Т. Шевченка в 1933 р. у Львові вже через
два роки після її появи французькою мовою у 1931 р. Однак після 1939 р.
вона була заборонена в Україні аж до 1990 р. Український переклад цієї
праці був здійснений письменником, літературознавцем, перекладачем,
театрознавцем, професором з 1948 р. Львівського університету Михайлом
Рудницьким (1889–1975). Саме за цей переклад, а також за історико-літературні праці Між ідеєю та формою (1932) та Від Мирного до Хвильового
(1936) шанований студентством філологічного та факультету іноземних
мов професор був підданий у шістдесятих роках минулого століття ідеологічному цькуванню й знеславленню, свідком чого, як студент французької філології, був і автор даної статті.
Вивчаючи у 1919–1922 рр. західноєвропейську літературу в Парижі
та Лондоні, Михайло Рудницький, можна припустити, й познайомився
з І. Борщаком, який саме в той самий час опинився в еміграції у Франції.
Їхнє особисте знайомство підтверджується приміткою, що переклад є «авторизованим».
Свою «документальну повість» І. Борщак присвятив своїй покійній дружині. У дедикації до книги читаємо: «Пам’яті Софії Борщакової, що була
душею цієї книжки, вдячні автори». Зауважимо, що С. Борщакова (1891–
–1932), уроджена фон-дер Лявніц, громадська діячка, також спільно з Рене
Мартелем переклала Шевченкового Івана Гуса на французьку мову („Le
Monde Slave” 1930). Як свідчить Сергій Білокінь у післямові Іван Мазепа
в об’єктивному й суб’єктивному світлі до українського перекладу «Бібліотеки журналу „Київ”» (1991), французький історик і публіцист Рене Мартель (1893–?), на рік молодший за І. Борщака, жваво цікавився українською
тематикою, залишивши низку публікацій на цю проблематику: Українське
питання (1927), Франція і Польща (1931), Національна політика більшовиків в Україні (1934), Підкарпатська Русь (1935). Водночас французький
україніст реферував українські справи у журналі „Le Monde Slave”.
У журналі «Україна» (1950, кн. 10) І. Борщак загалом погоджувався із
зауваженням Б. Купницького про те, що згадана книжка про І. Мазепу
«знаменита» з літературного боку, однак «малоцінна» з погляду наукового. Борщак критику прийняв, зазначивши однак, що на Заході, надто
у Франції, жанр «романізованого життєпису» особливо популярний.
Згадаймо, зокрема, майстра біографічного жанру Андре Моруа з його белетризованими біографіями Байрона, Шеллі, Гюго, Жорж Санд, Бальзака, Марселя Пруста, Дюма та інших видатних духовних митців. Тут же
І. Борщак зазначає, що книга була написана ним особисто у надзвичайно
короткий термін (літо 1930), а Р. Мартель «зробив тільки остаточну редакцію мови»).
Автори у доступній формі вводять західноєвропейського читача
у складні історичні перипетії, політичні конфлікти України з Росією, Ту175
реччиною та Польщею, наголошують на видатній діяльності двох славних
українських гетьманів – Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, які зав­
жди прагнули, як зазначав Вольтер, «до вольності» і самостійності української держави. Слова Вольтера підтверджуються Думою І. Мазепи, яку
повністю цитує у першому розділі книги І. Борщак:
Без жадної політики
Озметеся всі за руки –
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
[...]
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте.
Автори слушно зауважують, що Дума протиставляє розбратові серед
тодішніх українських провідників «ідеал з’єдиненої, сильної, самостійної
України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя».
Вступний розділ під назвою Щаблі кар’єри спрямований на те, щоб
європейський читач, хоча б частково, пізнав українську „terra incognita”,
оскільки
Україна для більшості – це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч,
з низьким похмурим небом, де розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний малюнок,
на який чужинцеві важко наложити рамки часу та простору.
Книга послідовно й доступно розкриває шлях І. Мазепи до світової
слави, особливо наголошено тут на його освіченості – володінні іноземними мовами, умінні дипломатичне вирішувати складні й суперечливі
конфліктні ситуації, мистецтві ввійти у довір’я до російського царя Петра І. У розвідці Мазепа. Людина й історичний діяч (ЗНТШ 1933, т. 152)
І. Борщак підкреслив, що І. Мазепа «міг говорити з кожним мовою свого розмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон уважав ще
у XVI віці за першу прикмету великої людини». Відомо, що І. Мазепа добре володів польською, німецькою, російською та італійською мовами,
блискуче – латиною, що була на той час своєрідною міжнаціональною мовою. Автори підкреслюють культурно-просвітницьку діяльність І. Мазепи, який зробив з Батурина європейський осередок, опікувався красним
письменством, наукою, мистецтвом і церквою: «Більшість чудових київських церков в українськім бароко, що й досі не втратили своєї краси, побудовані або відновлені за Мазепи (с. 23).
Однак найбільшу увагу автори звертають, й цілком слушно, на політичну налаштованість І. Мазепи, його бажання побудувати вільну й незалежну Україну, що й спонукало його шукати підтримки з боку шведського
короля Карла XII. Проте зрада привела до знищення московськими ненаситними поневолювачами Батурина – козацької столиці й до поразки під
176
Полтавою. Посилаючись на повідомлення французьких часописів («Французька газета», «Історичні листки», «Історичний Меркурій», «Кабінетний
ключ»), автори наводять лише промовисті заголовки статей: Страшна різня, Руїна України, Жінки й діти на вістрях шабель, Усі мешканці Батурина
без огляду на вік і стать вирізані, Ціла Україна купається у крові, Меншиков уживає засобів московського варварства та ін.
Автори зізнаються, що жваво описані у книзі історичні події ґрунтуються на вивірених архівних документах, щоденниках, споминах сучасників
німецькою, французькою, шведською, голландською та російською мовами. Для написання цієї книги І. Борщак старанно вивчав архівні сховища
Відня, Парижа, Лондону. Особливо щедро український автор використав
«джерело першорядної ваги» – Діярій Пилипа Орлика, а також видані ним
раніше праці Вольтер і Україна, Північна війна і французька дипломатія,
Мазепа і тодішня французька преса, Гетьман Орлик і Франція, Дедукція
прав України (у випусках Київської Академії наук і Наукового товариства
ім. Т. Шевченка у Львові) і Пилип Орлик.
За манерою письма та структурою книга належить до жанру історичної
повісті. В умовах радянської дійсності її поява була неможливою. Автори
сміливо стали на захист славного імені гетьмана України Івана Мазепи,
створили об’єктивний образ державного мужа, керманича-патріота, «перед яким стояла ідея одноцільної України, що зуміла би забезпечити собі
повну незалежність від Росії і від Польщі... За Мазепою стояла правда».
Такими словами завершується зворушлива оповідь українського та французького авторів про мужнього борця за волю України.
Оскільки книга має белетристичний характер, то цілком доречним була
публікація двох художніх творів, в яких уперше в світовій літературі потрактовано у романтичному ключі образ українського національного героя – однойменні поеми Мазепа – Д.-Г. Байрона (1818) та В. Гюго (1829).
Перша з них подана у перекладі репресованого 1937 р. радянською владою
Дмитра Загула (1898–1944), друга – у перекладі М. Рудницького. На сьогодні твір В. Гюго існує ще у двох українських інтерпретаціях – Святослава Гординського та Ігоря Оржицького. Наступне видання у тому ж 1991 р.
видавництвом журналу «Київ» було доповнене ще й вперше опублікованою поемою Володимира Сосюри Мазепа, за яку в радянський час авторові загрожувало б тюремне ув’язнення. Таким чином, саме книга І. Борщака
та Р. Мартеля послужила імпульсом до публікації в Україні, заборонених
радянською владою, але відомих на Заході українських перекладів, творів
про І. Мазепу. Всі три поеми – різні за стилем й історичною достовірністю,
однак кожна з них возвеличувала славне ім’я гетьмана України І. Мазепи,
привертала увагу до волелюбного українського народу та його непохитної
боротьби за відновлення державності України.
177
У 1937 р. у Львові в бібліотеці газети «Діло» (№ 19) побачила світ монографія І. Борщака – Наполеон і Україна. З невідомих документів із тогочасними ілюстраціями (130 с.), яку писав у 1920–1937 рр. Вона також
появилася не без активної участі професора М. Рудницького, якому автор
дякує за допомогу, наголосивши у передмові, що «він [М. Рудницький –
В. М.] від довгого часу вже є нашим моральним видавцем у Галичині». Зауважимо, що обкладинка книги виконана видатним поетом, літературним
критиком, мистецтвознавцем, живописцем та графіком Святославом Гординським – однією з чільних постатей в українській культурі XX ст. – як
материковій, так і діаспорній.
Вагомість книги підкреслюється передмовою Едуарда Дріо (Eduard
Driault) – відомого французького дослідника історії наполеонівської доби,
автора восьмитомної монументальної праці Наполеон і Європа. У лапідарній формі французький історик відзначає, що саме завдяки появі цієї
книги французи будуть краще пам’ятати, що «Україна – давня й велика
нація, яка з покоління в покоління зберігала свої традиції та права». Промовистими є заключні слова передмови Е. Дріо:
Україна живе й житиме. Ми, французи, сини Великої революції, ми вітаємо вашу вільну Україну. Ми певні, що вона зберігатиме для нашої Франції почуття дружби, яку
вона виявляла протягом віків.
Зауважимо, що ці пророчі слова французького вченого були висловлені ще у 1937 р., коли, здавалось, що радянська імперія створена на віки,
а отже на той час не було жодної надії на відновлення української державності після страшних голодоморів та репресій, знищення цвіту української
нації. Проте, як бачимо, іноземні симпатики України не втрачали віри
в її прийдешнє, оскільки керувалися засадами, проголошеними у Франції
Установчими зборами 26 серпня 1789 р. в «Декларації прав людини і громадянина»: «Народи народжуються вільними та рівними, невольниками
їх робить лише державний устрій».
У першому розділі своєї праці (Французька революція супроти України) І. Борщак зазначає, що Україна за добу Наполеона політичне була звичайною провінцією російської імперії й як така могла бути лише об’єктом
міжнародних комбінацій, а отже й для Наполеона вона була такою. Щедро
використовуючи складені французькими дипломатами документальні матеріали, зокрема звіти численних таємних агентів, засланих на територію
України, у звітах яких чітко проглядаються українофільські тенденції,
І. Борщак прагне об’єктивно оцінити ставлення французів до поневоленої
Росією України:
Україна дуже родюча. Російська армія одержує ввесь свій хліб і фураж з України.
Мешканці цієї останньої всі відважні, мужні, сміливі, меткі та незацікавлені в жодних
матеріальних користях і тужать до своєї незалежності (с. 17–18).
178
На подібні цитати у книзі натрапляємо в кожному з розділів праці.
Наведені в книзі фрагменти з різних Конвентських «Інструкцій» для
французьких посланців за кордоном засвідчують, що французький уряд
був свідомий того, що вести з Росією війну йому не під силу з огляду на
величезні простори, однак вважав за доцільне вести з нею політичну вій­
ну. Для цього дипломатам радили підтримувати Польщу, донських козаків і Україну, поневолену Петром І. «Необхідно відродити в цієї нації
[українській – В. М.] почуття свободи, щоб вона могла знищити ярмо, під
яким стогне і щоб дерево свободи розквітло в Києві» – читаємо в настанові
від 12 вантоза 1794 р. «Комітету громадської безпеки» до члена Директорії Ревбеля (с. 20). Тогочасна французька дипломатія у своїй політиці
по відношенню до деспотичної Росії покладала великі надії на «козацьку
націю», «міцну расу, відому цілій Європі», яка зберегла почуття свободи
і, якщо вдасться піднести Україну, то це буде смертельним ударом для
Росії, і вона, Україна, «тоді відіграє велику, коли не головну роль у справі
визволення всіх слов’янських націй, що стогнуть під московським ярмом»
(с. 23).
Перелік заголовків книги дає повну уяву про загальну її тональність:
1. Французька революція супроти України; 2. Ненависть Наполеона до Росії; 3. Наполеон і польське питання; 4. Історія Наполеоніди; 5. Інформатори та пропагатори Наполеона. Кожний розділ книги починається детальним переліком різних проблем, порушуваних в розділі. Так, другий розділ
порушує питання ставлення Наполеона до Росії, йдеться про різні книги,
написані для Наполеона на його замовлення перед походом на Схід, про
зв’язки французьких агентів з Дунайською Січчю, про економічний мотив
в українських проектах Наполеона, про «польське питання» в контексті
наполеонівської стратегії.
З усього видно, що головною метою політики Наполеона була його
боротьба з експансією Росії, а тому географічне розташування Польщі
й України розглядалося ним як своєрідний буфер захисту Європи від імперських зазіхань царського двору. З книг про Україну, що їх читав Наполеон, І. Борщак найбільше цитує Історію Петра III, імператора Росії.
Видрукована з рукопису, знайденого в паперах Монморена, колишнього
міністра закордонних справ і складена таємним агентом Людовика XV
на Петербурзькому дворі. Автором цієї анонімної книги вважають Шарля
Ляво (Laveaux), який у 1761–1773 рр. був таємним агентом Франції у Росії.
У цій книзі Наполеон знайшов кілька прихильних сторінок про Україну,
про Мазепу, про звичаї й побут українців. Уважно Наполеон читав й відому книгу Вольтера Історія Карла ХІІ, в якій висловлено волелюбність
українців:«Україна завжди прагнула до свободи». Цій темі, ще раз зазначимо, І. Борщак присвятив окрему працю Вольтер і Україна.
179
Борщак особливо аналізує відому книгу М. Лесюра Історія Козаччини, яка була замовлена 1811 р. Наполеоном перед походом у Росію. Автор
об’єктивно оцінює працю М. Лесюра, називаючи її «сумлінною», «науковою», оскільки в ній використано всю, яка була до нього європейськими
мовами, літературу про Україну. Цитуючи численні фрагменти з аналізованої історико-політичної розвідки, І. Борщак переконливо доводить, що
вона проникнута симпатією до України, її національно-визвольних змагань, у ній високо оцінюється роль Б. Хмельницького та І. Мазепи в історії
України.
Отже, книга І. Борщака Наполеон і Україна своїм документальним фактажем, який в значній мірі вперше вводиться в науковий обіг, засвідчує, що
Україна завжди була об’єктом політичних маніпуляцій та інтриг близьких
та далеких країн, що постійно зазіхали на її родючі простори, вдале географічне розташування (вихід в Чорне море), потужний сировинний придаток з дешевою робочою силою.
Поряд з українсько-зарубіжними історичними проблемами, І. Борщак
жваво цікавився історико-літературною тематикою. На особливу увагу заслуговує його розвідка Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі. У цій праці
чи не вперше так широко порушено питання перебування Марка Вовчка
у Франції (1860–1867), її близьке знайомство з тогочасною літературною
елітою у Франції (І. Тургенєв, який перекладав російською мовою її оповідання; Жюль Верн, низку романів якого вона переклала російською мовою й видала в Росії; Проспер Меріме, який переклав французькою мовою її оповідання Козачка; чеський поет Йосиф-Вацлав Фріч, казки якого
перекладала французькою мовою для французького «Журналу з проблем
виховання й дозвілля» („Magazyn d’éducation et de récréation”), що його видавав Жюль Етцель (Jules Hetzel) з 1864 по 1885 рр. У статті І. Борщак велику увагу приділив відомій переробці Ж. Етцеля історичної повісті Марка
Вовчка Маруся, яка у Франції досі вважається однією з найкращих патріо­
тичних книг для юнацтва. У 2002 р. за темою Марко Вовчок і Франція
в Прикарпатському національному університеті імені Василя Cтефаника
захищена кандидатська дисертація Тамари Гаупт, якій вдалося розшукати
у рукописному відділі Національної бібліотеки в Парижі невідомий рукопис автоперекладу Марка Вовчка французькою мовою своєї повісті Маруся. Настав час видати рукописний варіант повісті у зворотному перекладі
та у французькому варіанті, що вийшов з-під пера видатної авторки Народних оповідань. А все ж І. Борщак – один із тих, хто зі знанням справи один
із перших привернув увагу до цікавої сторінки українсько-французьких
літературних взаємин, де чільне місце займає Марко Вовчок.
Підводячи підсумок, ще раз наголошуємо на тому, що наукова праця
Ілька Борщака від часу його еміграції у Францію і до останніх днів свого
«Україна» (Париж) 1949, зб. І, с. 1–11.
180
життя була цілком присвячена культурно-історичній тематиці Україна, її
історія, культура, місце і роль національної духовності у контексті українсько-європейських взаємин, де чільне місце посідають архівні документи, розшукані та належним чином ним науково прокоментовані. Його монографічні дослідження, статті, виступи на міжнародних конферен­ціях,
видавнича діяльність були спрямовані на пошук відповіді на питання:
що корисного може для України дати Європа і чим цікавою може бути
Україна для Заходу. Творча спадщина Ілька Борщака й надалі вимагає подальшого поглибленого вивчення істориками, культурологами, літературознавцями.
Teresa Chynczewska-Hennel
Dorobek naukowy Ojców Bazylianów w Rzymie
Ojciec doktor Atanazy Grygoryj Wełykyj (1918–1982)
Ojciec Jozafat Iwan Skruteń (1894–1951)
J
ednym z bohaterów tego artykułu jest szczególna postać związana z Bazylianami rzymskimi – historyk, naukowiec, wytrawny znawca archiwów watykańskich, „tytan pracy”, jak go nazywano – ojciec Atanazy Wełykyj. Wspomnimy także ojca Jozafata Skrutenia, z którym Wełykyj miał okazję współpracować
przez niedługi okres, pierwszego redaktora „Analectarum OSBM”.
Jest rzeczą oczywistą, iż każdy uczony nie działa sam, w próżni, ważne jest
środowisko, w którym pracuje. Bez wsparcia ojców bazylianów, a także zespołu
współpracowników, zwłaszcza w pracach edytorskich, co jest tu nie do przecenienia – ojciec Wełykyj mógł w pełni sprostać wysoko postawionym sobie
celom.
Atanazy Grygoryj (Grzegorz) Wełykyj urodził się 5 listopada 1918 r. we wsi
Turynka położonej jedenaście kilometrów od Żółkwi. Jego rodzicami byli Teodor i Pelagia z domu Bekesz. Miał rodzeństwo – trzech braci i siostrę: Iwana
(1907–1930), Wasyla (1913–1945), Stefana (1921–1946) i Marię (ur. 1924).
Postać Jozafata Skrutenia doczekała się biogramu w Polskim Słowniku Biograficznym (PSB):
A. A. Z i ę b a, Skruteń Jozafat Iwan, PSB, t. XXXVIII, Warszawa – Kraków 1997–1998,
s. 406–407.
Pragnę w tym miejscu podziękować serdecznie za wszelką pomoc przy mojej pracy nad artykułem – za udzielane mi życzliwie informacje, inspirujące rozmowy, a także wskazówki bib­
liograficzne i kserokopie ks. dr. Ivanovi Dacko, dr. hab. Andrzejowi Gilowi, dr Ewie Rybałt,
dr. hab. Ihorowi Skoczylasowi, dr. hab. Andrzejowi A. Ziębie.
„Bohoslovia”, t. XLVI, kn. 1–4, Rim – Romae 1982, s. 235; S. J a k o w i e n k o, Matieriały
italjianskich archiwow i bibliotiek po istoriji Ukrajiny. Izuczenije i publikacja. Ad Fontes. Studia
in honorem Oleh Kupchyns’kyi septuagenario dedicata. Vol. 1, Kyiv – Lviv 2004, s. 407–420;
W. Ł e n c y k, Otec’ Atanasij Wełykyj – Jak istoryk Ukr. Cerkwy [w:] „Analecta Ordinis S. Basilii Magni” (dalej: Analecta OSBM), Sectio II, Vol. XII (XVIII), Fasc. 1–4, Romae 1985, s. 69–76;
I. P a t r y ł o OSBM, Żyttia i tworczist’ o. Atanasija G. Wełykogo [w:] Analecta OSBM, op. cit.,
s. 3–57; S. M. P ł o c h i j, Wid Jakowa Suszi do Atanasija Wełykoho (Ohlad wydań rymśkych
dżereł z istoriji ukrajinśkoji Cerkwy), „Ukrajinśkyj archeohraficznyj szczoricznyk”, Nowa serija,
wyp. 2, Ukrajinśkyj archoegraficznyj zbirnyk, t. 5, Kyjiw 1993, s. 6–15; O. P r i c a k, O. Atanasij Wełykyj, CzSVV – Archeohraf [w:] Istorija Ukrajinśkoji Archeohrafiji: Personaliji, Vyp. 1:
M. Kostomarow, D. Bahalij, W. Antonowycz, M. Hruszewśkyj, o. A. Wełykyj (Probłemy edycijnoji ta kameralnoji archeohrafiji, Vyp. 17), Kyjiw 1993, s. 58–68 [73– 81]; I d e m, Oteć Atanasij
Wełykyj, CzSWW – archeohraf [w:] Analecta OSBM, op. cit., s. 58–68; M. W a w r y k OSBM,
Prowidni ideji o. A. Wełykoho w joho studijach ukr. Cerkownoji istoriji [w:] Analecta OSBM,
op. cit., s. 77–84.
I. P a t r y ł o OSBM, Żyttia i..., op. cit., s. 7.
182
W młodości pobierał z początku naukę w szkole wiejskiej i po ukończeniu
czterech klas uczył się w latach 1929–1933 w polskim gimnazjum w Żółkwi.
Tam nauczył się bardzo dobrze języka polskiego, o czym sam mi opowiadał,
podczas naszych spotkań w Kolegium Bazyliańskim w Rzymie w latach 1978–
–1979. W szkole w Żółkwii nauczał historii nie byle kto – znakomity ukraiński historyk Iwan Krypjakewycz. Po ukończeniu gimnazjum 30 sierpnia 1933 r.
wstąpił do nowicjatu do zakonu oo. Bazylianów. Pierwszego marca 1934 r.
przyjął imię Hawryła, które w 1941 r. zmienił na Atanazego i tym imieniem
podpisywał się do końca swego życia. W latach 1935–1938 kontynuował naukę
w Samborze i Dobromilu, gdzie ukończył szkołę średnią z kursem retoryki.
Podczas wojny Atanazy Wełykyj przebywał w Ołomuńcu, a następnie wraz
z innymi seminarzystami-bazylianami na skutek rozwiązania tamtejszego seminarium duchownego przez niemieckie Gestapo zmuszeni byli wszyscy, studenci
i profesorowie, wyjechać do Pragi, gdzie znalazł się w niemieckim seminarium.
W Pradze rozpoczął w 1941 r. studia na niemieckim Uniwersytecie Praskim Karola na wydziale teologicznym. Musiał te studia przerwać, w 1943 r. wysłano go
na przymusowe roboty do Niemiec. W latach 1944–1945 ukończył jeden semestr
teologii w Uniwersytecie w Würzburgu i miał po wojnie kontynuować studia we
Fryburgu w Szwajcarii, ale nie uzyskał wizy. Studia teologiczne kontynuował
z dniem 7 listopada 1948 r. na Gregoriańskim Uniwersytecie (Gregorianum)
w Rzymie. Doktorat uzyskał 16 kwietnia 1948 r. na podstawie dysertacji pod
tytułem: Die Lehre der Väter des dritten Jahrhunders von der Gottesliebe und
Gottesfurcht. Fragmenty doktoratu ukazały się drukiem w tymże samym roku.
Równolegle ze studiami na Uniwersytecie Karola w Pradze był też słuchaczem
Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu (UWU) w Pradze na wydziale filozofii.
Studiował tam historię i ukrainoznawstwo. Trzydziestego pierwszego lipca
1943 r. uzyskał absolutorium. Siódmego lutego 1944 r. został doktorem filozofii
na podstawie egzaminów i pracy zatytułowanej Ihumen Danyło Pałomnyk ta
joho twir. Dwudziestego marca następnego roku po zdanych pomyślnie egzaminach i przedstawieniu prac m. in. na tematy religijne w ukraińskiej literaturze XVII–XVIII w., uzyskał prawo nauczania języka ukraińskiego i filozofii
w szkołach średnich.
W latach 1946–1949 uczęszczał na zajęcia w Papieskim Instytucie Orientalnym w Rzymie (Pontificio Istituto Orientale), który zakończył licencjatem.
Tam właśnie studiował między innymi paleografię i neografię, która później
zaowocowała znakomitymi wynikami pracy nad źródłami watykańskimi. Znał
świetnie oprócz języka rodzimego – język polski, niemiecki, włoski i oczywiście język łaciński.
Ojciec Atanazy Wełykyj sprawował funkcję wicerektora Kolegium św. Jozafata w Rzymie w latach 1948–1960 i był prorektorem w latach 1960–1963. Od
1948 do 1976 r. pracował w ukraińskiej sekcji Radia Watykańskiego, a w latach
Ibidem, s. 10–11, przyp. 18.
183
1954–1963 był jej kierownikiem. W latach 1957–1960 stał na czele komisji, która zajmowała się przekładem Pisma św. na język ukraiński. W latach 1960–1964
był przewodniczącym Ukrainśkoho Bohosłowśkoho Towarystwa.
W 1960 r. został sekretarzem Komisji Kościołów Wschodnich i w latach
1963–1965 w tym charakterze pracował przy II Soborze Watykańskim. W latach 1963–1976 sprawował funkcję protoarchimandryty zakonu bazyliańskiego.
Był konsultantem od 1965 r. Kongregacji do Spraw Kościołów Wschodnich, zakonu bazyliańskiego (1976–1981). Był członkiem Towarzystwa Naukowego im.
Szewczenka.
Dla badaczy, zwłaszcza historyków korzystających ze spuścizny naukowej
o. Atanazego Wełykego, istotna jest data 1948 r. Od tego okresu rozpoczęły się
bowiem jego regularne poszukiwania archiwalne nad wieloma zagadnieniami
związanymi z historią Kościoła i historią Ukrainy, choć rzecz jasna pracował
w archiwach i bibliotekach już wcześniej.
W tym miejscu trzeba wspomnieć, iż od momentu udostępnienia Archiwum
Watykańskiego (Archivio Secreto Vaticano) w 1884 r. przez papieża Leona XIII
do poszukiwań archiwalnych zabrało się wielu uczonych. W akcji ekspedycji
rzymskich Polacy pod egidą Krakowskiej Akademii Umiejętności, a od 1927 r.
stacji PAU w Rzymie prowadzili kwerendy archiwalne. Zapoczątkowano w
1915 r. serię Monumenta Poloniae Vaticana, w których opublikowano materiał
odnoszący się do tzw. nuncjatur batoriańskich.
Prowadzili swe badania przedstawiciele innych nacji, Niemcy, Francuzi, Litwini, Czesi, Rumuni, Rosjanie (Jewgienij Szmurło). Ukraiński badacz, uczeń
Michała Hruszewskiego Stefan Tomasziwśkyj we Lwowie opublikował w Monumenta Vaticana res gestas Ukrainae illustrantia (t. 1, seria Dżereła do istoriji
Ukrajiny Rusy, vol. 16) 436 dokumentów – relacji nuncjuszy Torresa i Vidoniego
z Rzeczypospolitej, dotyczące Ukrainy z lat 1648–1657.
Kontynuacja edycji watykańskich bardzo leżała na sercu metropolity Andrzeja Szeptyckiego i także kardynała Josyfa Slipyja. Źródła z bibliotek i archiwów
watykańskich opublikowano w serii Monumenta Ucrainae Historica, w Ukraińskim Uniwersytecie w Rzymie (Editiones Universitatis Catholicae Ucrainorum
S. Clementis Papae) w latach 1964–1975 w dwunastu tomach (collegit metropolita Andreas Šeptyckyj).
Potrzeba udostępnienia archiwaliów badaczom, którzy nawet nie mogli marzyć o kwerendzie bibliotecznej i archiwalnej poza granicami Polski czy Ukrainy była głównym zadaniem dla uczonych emigrantów. Dzięki Fundacji Lanc­
korońskich i zaangażowaniu o. prof. Henryka Damiana Wojtyski CP polscy
L. B o r a t y ń s k i, Joannis Andreae Caligarii, nuntii apostolici in Polonia, epistolae et
acta (1578–1581), Cracoviae 1915 (seria: Monumenta Poloniae Vaticana, t. IV); C. N a n k e et
E. K u n t z e, Alberti Bolognetti, nuntii apostolici in Polonia epistolae et acta, pars I, 1581–1582,
pars II, 1583, ed. E. Kuntze, Cracoviae 1923–1933; 1938; pars III, 1584–1585, ed. E. Kuntze,
Kraków 1939–1950 (seria: Monumenta Polonia e Vaticana, t. V–VII).
184
historycy przystąpili w latach osiemdziesiątych poprzedniego wieku do pracy
nad nuncjaturą w ramach Acta Nuntiaturae Polonae. Do tej pory ukazało się
drukiem 31 tomów.
Ta sama idea udostępnienia badaczom archiwaliów przyświecała ojcu Wełykemu. Wraz z o. Teodozym Hałuszczynśkym, od którego przejął redakcję serii
„Zapysky Czynu Swiatoho Wasylija Wełykoho” postanowiono wydawać trzy
serie: pierwszą Twory, drugą Zapysky i trzecią – Documenta... ex Archivis Romanis. Nazwa trzeciej serii po niewielkich zmianach ukazała się w 1953 r. pod
zmienionym nieco tytułem: Rymśki dokumenty Katołyćkoji Cerkwy na zemliach
Ukrajiny i Biłorusi, zibrani i wydani staranniam OO. Wasylian (Analecta Ordinis S. Basilii Magni, sectio III, Documenta Romana Ecclesiae Catholicae in
terris Ucrainae et Bielarusjae, cura PP. Basilianorum collecta et edita).
W latach 1952 i 1953 wyszły dwa tomy związane z beatyfikacją i kanonizacją
Jozafata Kuncewicza: Monumenta Bio-Hagiographica. S. Josaphat Hieromartyr. Documenta Romana Beatificationis et Canonizationis, vol. I: 1623–1628,
Romae 1952; vol. II: 1628–1637, Romae 1955. Trzeci tom ukazał się w 1967 r.
Równolegle opracowywano pod kierunkiem O. Wełykego Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia, vol I: 1075–1700 (s. 708),
Romae 1953; vol II: 1700–1953 (s. 680), Romae 1954; Acta S. C. Congregationum de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia, vol. 1–5, Romae 1953–1955; Litterae S.C. de Propaganda Fide Ecclesiam
Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantes, vol. I–VII, Romae 1954–1957,
Epistolae Metropolitarum et Episcoporum (Epistolae Josephi Velamin Rutskyj
1613–1674, Romae 1956; R. Korsak, A. Sielawa, G. Kolenda 1637–1674, Romae 1956; C. Żochovskyj, L. Zalenskyj, G. Vynnyckyj 1674–1713, Romae 1958;
L. Kiszka, A. Szeptyckyj, F. Hrebnyckyj 1714–1762), Romae 1969.
W latach 1972–1981 w pięciu tomach opublikował o. Wełykyj – Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600–1900). Niedokończone wydanie objęło 1740 r.
W latach 1956–1957 opublikowano dwa tomy dokumentów: Congregationes
Particulares Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantes – vol. I:
1622–1728; vol. II: 1729–1862, Romae 1957.
W 1979 r. ukazała się dwutomowa seria dotycząca zakonu Bazylianów: Litterae Basilianorum in terris Ucrainae et Bielarussjae (vol. 1–2: 1601–1760).
Litterae Nuntiorum Apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes (1550–
–1850) ukazała się w siedmiu tomach obejmujących lata 1550–1651), Romae
1959–1962.
W 1970 r. opublikował o. Atanazy G. Wełykyj dokumenty obrazujące starania o zawarcie unii brzeskiej, postanowienia unijne oraz dokumenty obrazujące
wysiłek w utrzymaniu i rozszerzeniu unii w Rzeczypospolitej – Documenta
Unionis Berestensis eiusque auctorum (1590–1600). Materiały zebrane zostały
185
w ośmiu działach: Unionis preparatio, declaratio, professio, promulgatio, ratificatio, defensio, confirmatio oraz brevis elenchus fontium et bibliographiae.
Wydanie 55 fundamentalnych tomów nie byłoby możliwe, gdyby nie wsparcie finansowe i organizacyjne całego zakonu Bazylianów. Podkreślić tu wypadnie niebagatelną rolę o. Porfirija Pidrucznego.
Główny wątek, który przewija się w spuściźnie naukowej o. Atanazego Wełykego dotyczy najbardziej generalnego i ważkiego zagadnienia objaśniającego
źródła ukraińskiego katolicyzmu.
Oskar Halecki, wybitny polski historyk żyjący na emigracji, w swej książce poświęconej unii florenckiej i unii brzeskiej z ogromną atencją wyraża się
o pracach Wełykego. Można wręcz stwierdzić, iż bardzo wiele łączyło tych
uczonych w widzeniu unii brzeskiej i jej wpływie na rozwój religijny i narodowy Ukrainy.
Wełykyj oddał wielką usługę wszystkim uczonym, wydając „Litterae nuntiorum apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes”, poczynając od 1550–1620, najważniejszych dla genezy
i rozwoju unii brzeskiej.
Ojciec Atanazy Wełykyj oprócz talentu i ogromnej pracowitości miał niewątpliwą cechę, którą nie wszyscy naukowcy bywają obdarzeni – intuicję badawczą. Widać to wyraźnie na przykładzie odkrywczego uzasadnienia – co do
autorstwa anonimowego memoriału unijnego z 1644 r. Był to niezwykle interesujący projekt przywrócenia jedności między prawosławiem a katolicyzmem,
powstały w Rzeczypospolitej i przedstawiony 7 lutego 1645 r. do rozpatrzenia
Kongregacji Propagandy Fide przez wysłannika Władysława IV, ojca Waleriana Magniego. Projekt „Sententia cuiusdam Nobilis Poloni Graecae Religionis”
opublikowany został pierwszy raz przez Eugeniusza Szmurłę. Przypisywał on
autorstwo współpracownikowi Mohyły – Adamowi Kisielowi. Szmurło wydał
też znajdujące się w tym samym tomie dokumentów – streszczenie anonimowego memoriału zatytułowanego Mémorie du métropolite Pierre Mohila. Wśród
historyków nie było zgody co do autorstwa memoriału unijnego z 1644 r. Julian
Pelesz uważał, że autorem był jakiś niezidentyfikowany szlachcic ruski. Gołubiew widział autora w unickim metropolicie Antonim Sielawie. Mikołaj Andrusiak za Szmurłą przyjmował autorstwo Adama Kisiela10.
O. H a l e c k i, Od unii florenckiej do unii brzeskiej, t. 1, Lublin – Rzym 1997, s. 16.
M. M e l n y k, Spór o zbawienie. Zagadnienia soteriologiczne w świetle prawosławnych projektów unijnych powstałych w Rzeczypospolitej (koniec XVI – połowa XVII wieku), Olsztyn
2001, s. 177–231.
E. Š m u r l o, Le Saint – Siége et l’Orient orthodoxe russe 1609–1645, Prague 1928, cz. 2, Suplement, s. 163–164; cz. 1, s. 112, passim.
10
M. M e l n y k, Spór o zbawienie..., op. cit., s. 177, przyp. 1.
186
Dopiero o. Atanazy Wełykyj w połowie lat pięćdziesiątych wysunął koncepcję, iż właściwym autorem był Piotr Mohyła11. Dokładna analiza tekstualna obydwu wymienionych dokumentów pokazała, że istotnie autorem anonimowego
projektu był metropolita prawosławny Piotr Mohyła. Podstawą dogmatyczną
zjednoczenia, co podkreślił Wełykyj, a następnie czterdzieści lat później także
o. prof. Wacław Hryniewicz, miało być założenie, że oba Kościoły wyznają tę
samą wiarę. Istnieć więc miała wspólna tożsamość wiary przy zachowaniu różnorodności12.
Problematyka podejmowana przez o. Wełykego jest ogromnej wagi. Nie ma
dziś poważnego badacza, który by nie wykorzystywał spuścizny naukowej tego
wspaniałego uczonego. Ojciec Atanazy Gregorius Wełykyj zmarł w Rzymie
w wigilię Bożego Narodzenia 24 grudnia 1982 r. Pochowany został na cmentarzu Campo Verano w Rzymie, na którym spoczywa także śp. prof. Karolina
Lanc­korońska i wielu zasłużonych dla nauki uczonych.
W czerwcu 1983 r. odbyła się w Nowym Jorku konferencja „In the memory of Father Athanasius Wełykyj, OSBM” poświęcona pamięci ojca Wełykego zorganizowana przez Towarzystwo Naukowe Szewczenki, którego Wełykyj
był członkiem. Plonem tej konferencji jest zbiór artykułów pomieszczony w
dwunastym tomie (XVIII) „Analecta OSBM”, section II, co zasygnalizowano
w początku niniejszego artykułu w przypisie trzecim.
Autorami wspomnień jest Izydor Patryło, Omelan Pritsak, doktor B. Lencyk,
Michael Wawryk.
Omelan Pritsak, sam wspaniały, wielki uczony ukraiński pochylił czoła przed
przedwcześnie zmarłym „naukowym bratem” – jak go nazwał. I zaproponował,
by powstał na cześć Wełykego „Ukraiński Instytut do Badań Watykańskich Archiwów Imienia Atanasija Wełykoho” z udziałem badaczy świeckich13.
W 1978 i 1979 r. w zimie przebywałam na stypendium naukowym Ministerstwa Spraw Zagranicznych Republiki Włoch w Rzymie i Wenecji. Miałam ten
wielki zaszczyt i przyjemność spotkań z o. Atanazym Wełykym.
Przechowuję w mej pamięci z tamtego okresu niezapomniane wspomnienia
rozmów o pracy w archiwach watykańskich, potrzebie publikacji tego jakże
cennego materiału dla historii Polski i Ukrainy. Opowiadał mi o swoim życiu,
wspominał czasy młodości, nauki w polskiej szkole, z której wyniósł znakomitą
znajomość języka polskiego. Dzięki temu, że na Stolicy Piotrowej zasiadł papież
Polak, o. Wełykyj miał głębokie przekonanie o tym, że nastał dobry czas dla
Polski i Ukrainy. Był bardzo z tego faktu szczęśliwy.
A. G. W e ł y k y j, Anonimnyj projekt Petra Mohyły po zjedynenniu 1645 r., „Analecta OSBM”,
vol. 4 (10), fasc. 1–4, Romae 1963, s. 484–497.
12
W. H r y n i e w i c z, Unia bez zniszczenia. Memoriał unijny metropolity Piotra Mohyły
(1644–1645), „Studia i Dokumenty Ekumeniczne” 1993, IX, nr 1, s. 21–32.
13
O. P r i c a k, O. Atanasij..., op. cit., s. 68 [83].
11
187
Wspominam go jako człowieka bardzo sympatycznego i otwartego. Zachęcał
mnie wówczas do pracy i do tego, bym nie zrażała się początkowymi trudnościami w odczytach materiału rękopiśmiennego. Zachęcał mnie też do korzystania z Biblioteki Orientale w Papieskim Instytucie Orientalnym przy Piazza
Santa Maria Maggiore. Ten wspaniały erudyta, wytrawny znawca materiałów
archiwalnych był człowiekiem niezwykłej skromności. Nie zdziwił mnie opublikowany na łamach „Bohoslovia” w 1982 r. list o. Atanazego Grzegorza Wełykego w sprawie jego odmowy przyjęcia stanowiska profesora historii Cerkwi
w Ukraińskim Katolickim Uniwersytecie. W niezwykłej prostocie i skromności, ten wielki uczony nie uważał, iż mógłby przyjąć tak wielce zaszczytny tytuł, jaki mu wówczas zaproponowano...14.
Druga postać, o której mowa w tytule tego artykułu, związana była również
z Papieskim Kolegium św. Jozafata w Rzymie.
Iwan Jozafat Skruteń, pseudonimy literackie, jakimi się posługiwał to: J. Parchaczkyj, J. Stefaniw. Żył w latach 1894–1951.
Był bazylianinem, historykiem, współpracował przez krótki co prawda okres
z Atanazym Wełykym. Doczekał się dobrze opracowanego biogramu w Polskim Słowniku Biograficznym pióra Andrzeja A. Zięby15.
Urodził się 24 lutego 1894 r. we wsi Parchacz w powiecie ówczesnym sokalskim, w rodzinie greckokatolickiej. Jego ojciec Stefan był rolnikiem, matka
Paraskowija z Malickich. Uczył się w szkołach w Buczaczu, 18 sierpnia 1909 r.
wstąpił do zakonu bazyliańskiego w Krechowie i po dwóch niespełna latach
złożył śluby wieczyste, święcenia kapłańskie otrzymał 20 września 1920 r. Studiował w Austrii i Włoszech. Jak pisze biograf o. Skrutenia, Andrzej A. Zięba,
posługę duszpasterską sprawował w okresie wojny polsko-ukraińskiej, po jej
zakończeniu zdał przed komisją zakonną egzamin, który był uznawany w kołach kościelnych za doktorat. Wykładał filozofię w greckokatolickim seminarium we Lwowie.
Głównym nurtem zainteresowań o. dr. J. I. Skrutenia była historia Kościoła.
Był jednym z inicjatorów i założycielem w Żółkwi, a następnie we Lwowie czasopisma poświęconego historii bazylianów i Kościoła greckokatolickiego „Zapysky czyna Sv. Vasylija Velykogo”. Wydano do 1939 r. pięć tomów. Seria ta
kontynuowana była następnie w Rzymie. Oprócz tej inicjatywy wydawniczej,
pisał sam sporo, redagował także serię Biblioteka Zapysok czyna Sv. Vasilija
Velykogo. Współpracował z wieloma pismami. Był autorem licznych haseł i biogramów w wydawnictwie Lexicon für Theologie und Kirche, a także autorem
biogramów bazyliańskich i greckokatolickich duchownych w Polskim Słowniku
Biograficznym od samego początku jego istnienia do 1948 r.
O. A. G. W e ł y k y j OSBM, Rym, 10 VII 1963, „Bohoslavia”, t. XLVI, Rym-Romae 1982,
s. 238.
15
A. A. Z i ę b a, op. cit., s. 406–407.
14
188
Oto następujące biogramy jego pióra: Juljan Antonowicz (ok. 1750–1845) kapłan, bazylianin16; Bakowiecki – Mokosiej Józef (zm. ok. 1655) biskup unicki,
włodzimierski i brzeski17; Baszniański Ignacy (Baśniański, Baszniewski) (ok.
1786, zm. po 1842), bazylianin18; Bilinkiewicz Stefan, Symeon, h. Bilikowicz
(zm. 1831), bazylianin19; Biliński Jerzy Hipacy, h. Sasa (1704–1771), bazylianin20;
Bobolnicki Leon (Boboliński Leoncjusz) (ok. 1650 – ok. 1710), autor kroniki Letopisec i innych utworów historycznych21; Bobrykowicz – Anechożski Kopot’
(Bobrykiewicz, Bobrzykowicz, Bobrykowski) Józef (zm. 1635), archimandryta
wileński, biskup mścisławski, orszański i mohylowski22; Bokiej (Bokej, Bokij)
Józefat (zm. 1652), bazylianin23; Borowik Teodozy (zm. 1652), bazylianin, historyk 24; Borysiewicz Joachim (zm. 1774), bazylianin, malarz25; Borzobohaty Krasieński Jan Jonasz, h. Leliwa (zm. 1585), nominat włodzimierski, biskup łucki,
archimandryta żydyczyński26; Bratkowski Jerzy Onufry, h. Świnka (1722–1790),
bazylianin27; Brażyc J. Jozafat (1635–1683), bazylianin28; Brodowicz Teodozy,
h. Ostoja (zm. 1803), kapłan świecki29; Bułhak Jerzy, h. Syrokomla (zm. 1769),
biskup pińsko-turowski30; Chmielewski (Chmielowski, Chmielecki) Prokop,
h. Wieniawa (zm. 1664), biskup unicki31; Czarnorucki (Czarnorudzki, Czarnoruski) Samuel, Szymon, Tadeusz, Ignacy (1798–1887), bazylianin32; Czechowicz
Konstanty (1847–1915), unicki biskup przemyski (1847–1915)33; Danejkowicz
(Daneykowicz) Parteni, bazylianin (ok. 1695 – po 1755)34; Daszkiewicz Jan (zm.
1898) fundator klasztorów bazyliańskich na Podolu35; Demkowicz (Dębkowicz)
Leon (1747–1824), bazylianin36, Dębski (Dembski) Paulin (ok. 1615 – ok. 1656),
bazylianin37; Dobryłowski Julian Józef (1758 lub 1760–1825), bazylianin38; Do PSB, t. I, Kraków 1935, s. 142.
Ibidem, s. 227.
18
Ibidem, s. 351.
19
Ibidem, t. II, Kraków 1936, s. 95–96.
20
Ibidem, s. 96.
21
Ibidem, s. 155.
22
Ibidem, s. 165.
23
Ibidem, s. 244.
24
Ibidem, s. 344.
25
Ibidem, s. 357.
26
Ibidem, s. 367.
27
Ibidem, s. 414–415.
28
Ibidem, s. 421.
29
Ibidem, s. 444.
30
Ibidem, t. III, Kraków 1937, s. 129.
31
Ibidem, s. 326–327.
32
Ibidem, s. 234.
33
Ibidem, s. 311–312.
34
Ibidem, t. IV, Kraków 1938, s. 401–402.
35
Ibidem, s. 447.
36
Ibidem, t. V, Kraków 1939–1946, s. 105–106.
37
Ibidem, s. 150.
38
Ibidem, s. 263–264.
16
17
189
brzański (Dobriański) Antoni (1810–1877) ksiądz unicki, historyk39; Dubicki
Glicery Grzegorz (1738–1813) bazylianin40; Dubowicz Aleksy (zm. 1652), bazylianin41; Dziedzicki Anastazy Andrzej (1742–1818) h. Sasa, bazylianin42; Dziokowski (Diakowski) Józef Jan (1738–1794) h. Trąby, bazylianin43.
Warto przy tej okazji zwrócić uwagę, iż o. Jozafat Skruteń miał możność
publikowania w Polsce jeszcze do 1948 r., kiedy to przebywał w Monachium.
Drukowano, jak się należy domyślać, materiał wcześniejszy, złożony w redakcji Polskiego Słownika Biograficznego. Wracając do okresu przedwojennego,
należy podkreślić udział tego historyka w międzynarodowych konferencjach
w Warszawie w 1933 r. czy Sofii w roku następnym i wielu innych.
W materiałach VII Międzynarodowego Kongresu Nauk Historycznych
w Warszawie dr Skruteń opublikował artykuł pt. Un demi siècle d’histoire de
l’Ordre des Basiliens (1882–1932). Essai de synthèse.
We własnym curriculum vitae, określił siebie, jak pisze autor jego biogramu
Andrzej A. Zięba, jako „Scriptor associatus Scientiarum Acadamiae Polonorum”44.
Po wybuchu drugiej wojny światowej znalazł się w klasztorze benedyktyńskim w Niederalteich w Bawarii, w 1949 r. na polecenie władz zakonnych przybył do Rzymu. Tam w Papieskim Kolegium im. Św. Jozafata rozpoczął wraz
z o. A. Wełykym wznowienie czasopisma „Zapysky”, czyli „Analecta Ordinis
S. Basili Magni”. Niestety przedwczesna śmierć 12 października 1951 r. przerwała jego pracę.
Dla historyków zajmujących się zwłaszcza kwestiami stosunków międzynarodowościowych i międzywyznaniowych prace bazylianów są nie do przecenienia. W przypomnieniu działalności naukowej oo. Atanazego Grzegorza
Wełykego i Jozafata Iwana Skrutenia widać, jak bardzo przyczynili się obydwaj do rozwoju historiografii nie tylko Europy Środkowo-Wschodniej, ale też
w szerszym aspekcie – nauki światowej.
Ibidem, s. 265–266.
Ibidem, s. 426–427.
41
Ibidem, s. 436.
42
Ibidem, t. VI, Kraków 1948, s. 129.
43
Ibidem, s. 182–183.
44
A. A. Z i ę b a, op. cit., loc. cit.
39
40
190
W związku z artykułem Polska – Ukraina XVII wieku w twórczości
Profesora Zbigniewa Wójcika (WZU 21–22, s. 67–71) pragnę przeprosić
Czytelników i Bohatera artykułu z powodu pomyłki dotyczącej rodziców
chrzestnych Prof. Z. Wójcika. Byli nimi Zygmunt Olszewski oraz Maria
Cyranowska.
T. Chynczewska-Hennel
Ewa Rybałt
Ukraińska kultura i instytucje we Włoszech
Z
agadnienie ukraińskiej kultury i instytucji we Włoszech to temat bardzo
szeroki, który nie sposób wyczerpująco przedstawić w jednym artykule.
Tym bardziej, że w wymiarze szczegółowych studiów jest on mało opracowany.
Z tego względu może być punktem wyjścia do kolejnych konstatacji historiograficznych na temat kultury postkolonialnej. O ile jednak taka perspektywa
badawcza może wydawać się w pełni uzasadniona w konfrontacji ukraińskiej
obecności kulturowej niemalże w całej Europie Zachodniej, a po głębszym zastanowieniu, również w kontekście Europy Środkowo-Wschodniej, to jednak
uniwersalizm włoskiej kultury nowożytnej spowodował jej otwartość na problematykę ukraińską w zupełnie odmienny sposób niż miało to miejsce w kontekście innych narodów i państw europejskich.
Najstarsze źródła włoskie, które odnoszą się do ukraińskiej kultury to przede wszystkim publikacje i relacje dyplomatów oraz kupców włoskich miast,
którzy z wielu względów poszukiwali kontaktów handlowych z kozakami.
Humanistyczne wykształcenie przedsiębiorczych patrycjuszy powodowało, że
dostarczali oni wiadomości nie tylko o możliwościach zdobycia ważnego dla
Włochów rynku produkcji skór oraz zbóż, ale okazywali zainteresowanie kulturą i obyczajami kozaków, jak również ich umiejętnościami technicznymi. Na
przykład zachowały się bardzo interesujące opisy czajek oraz ich przydatności do pokonywania dnieprowskich porohów. Wszystkie te walory wenecjanie
doceniali również ze względu na ewentualne koalicje wojskowe, które mogły
stanowić poważne zagrożenie dla Turków i Tatarów.
W weneckim pałacu dożów znajduje się szesnastowieczna sala map ilustrująca geografię znanego wówczas świata. W tejże sali dokonywana była odprawa
posłów i ambasadorów najstarszej w Europie dyplomacji weneckiej. Projektantem sali oraz nadzorcą nad realizacją zadania był sam Ramusio. Najprawdopodobniej to nie wówczas został umieszczony nad Morzem Czarnym napis
odnoszący się do kozaków, który został pewnie dodany w XVIII w. podczas
prac konserwatorskich, a jednocześnie aktualizujących stan wiedzy o świecie.
Niemniej jednak w XVI w. wiedza weneckich patrycjuszy o mieszkańcach Naddnieprza była już bardzo obszerna. Wynikała ona zresztą nie tylko ze źródeł
własnych. Zapotrzebowanie na nią powodowało, że dokonywano przekładów na
Д. Н а л и в а й к о, Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVІІІ ст., Київ
1998, с. 79–237.
Relazione di Gianfrancesco Morosini [w:] Relazioni degli Ambasciatori veneti al Senato, red.
E. Alberi, t. 1, Firenze 1854, s. 49. W niniejszym tekście zachowuje się pisownię zgodną z oryginalnym tekstem.
192
włoski tekstów dotyczących obszarów dzisiejszej Ukrainy podróżników np. niemieckojęzycznych. Liczne wznowienia Z. Herbersteina świadczą o tym najlepiej. Można wyrazić jedynie nadzieję, że dotychczasowe badania prowadzone
w oparciu o archiwa weneckie oraz watykańskie – dalekie od satysfakcjonującego stanu – zostaną uzupełnione o archiwa Genui, która posiadając na Krymie
swe kolonie musiała otrzymywać szczegółowe informacje na tematy gospodarczo-polityczne odnoszące się do ziem ukraińskich.
Jak czasami zaskakujące mogą być rezultaty tych poszukiwań pragnę zilustrować na przykładzie pewnego obrazu. Stanowi on fragment ogromnego cyklu jednego z najwybitniejszych malarzy manierystycznych Jacopo Tintoretto
wykonywanego w latach 1564–1588 dla jednego z pięciu wielkich bractw weneckich, a mianowicie bractwa św. Rocha. Ranga tego cyklu jest bardzo szczególna ze względu na autora oraz fakt, że pozostał on w nienaruszonym stanie
w miejscu swego pierwotnego przeznaczenia. Siłą rzeczy literatura przedmiotu
jest ogromna i niejednokrotnie była w niej opisywana dość tajemnicza postać,
która znajduje się w scenie pokłonu Trzech Króli. Szczegółowo opisywano jej
charakterystyczny strój sprowadzający się do czegoś w rodzaju szarawarów oraz
osobliwego uczesania, który możemy porównać z kozackim osełedcem. Opisywana postać często kojarzona była z niewolnikiem tatarskim bądź z Turkiem
przede wszystkim ze względu na obręcz, która znajduje się na ramieniu. Myślę,
że taka identyfikacja, nie pozbawiona wątpliwości, wynika z ignorowania kontekstu historycznego, który mogą naświetlić wyłącznie ukrainoznawcy. Postać
niewątpliwie towarzyszy dwóm znakomitościom, których tożsamość również
nie jest jednoznaczna. Osobiście jestem przekonana, że postacią umieszczoną
w samym centrum obrazu jest postać ówczesnego doży Nicolo da Ponte. Za jego
panowania na przełomie lat siedemdziesiątych i osiemdziesiątych XVI w. bardzo
często podejmowano próby wykupu z tureckiej niewoli pojmanych przy różnych
okazjach chrześcijan. Nicolo da Ponte był najważniejszym przedstawicielem
republiki weneckiej podczas ostatnich sesji Soboru Trydenckiego i wsławił się
obroną praw wiernych Kościoła Prawosławnego. Ze wspomnianych wcześniej
źródeł i opisów wiemy, że za jedną z zasadniczych charakterystyk kozaków
podawano ich przynależność do Kościoła Prawosławnego, chociaż wówczas
jeszcze ton tych konstatacji nie wskazywał na jakąś wzajemną wrogość czy niechęć. Wenecja była rozważana jako ewentualna rezydencja patriarchy konstantynopolitańskiego, który pod tureckim panowaniem doznawał licznych ograniczeń. Stąd zresztą znana wszystkim podróż patriarchy Jeremiasza do Moskwy.
S. H e r b e r s t e i n, Comentari della Moscovia et parimenti della Russia et delle altre cose
belle et notabili, composti già latinamente per il Signor Sigismondo libero barone in Herberstein, Neiperg et Guetnhag, tradotti nuovamente di latino in lingua nostra volgare italiana,
In Venetia: per Gioan Battista Pedrezzano 1550.
M. A. J a c o b s e n, Tintoretto’s Last Paintings at the Scuola di San Rocco, „Apelles” 1984,
nr 1, s. 26–35.
H. J e d i n, Venezia e il Concilio di Trento, „Studi Veneziani” 1972, t. 14, s. 137–157.
193
Jestem skłonna rozważać omawiane przedstawienia jako obraz z kozakiem
w tle również ze względu na to, iż postać ta przystępuje do rozwiązania worka
najprawdopodobniej zawierającego mąkę, którą bractwo rozdawało biednym
w ramach prowadzonej działalności charytatywnej. Trudno sobie wyobrazić,
aby do tak znakomitego otoczenia w scenie pokłonu Trzech Króli została dopuszczona postać niewiernego na przykład Tatara albo Turka.
Rzecz jasna, nie jest moją intencją jednoznaczne określenie omawianej postaci. Pragnę jedynie zwrócić uwagę na fakt, iż w świetle źródeł pisanych można
przypuszczać, że postać kozaka jest tak samo prawdopodobna, jak postać Turka
czy Tatara. Brak badań w tym kierunku świadczy przede wszystkim o izolacjonizmie ukrainoznawstwa jako dyscypliny naukowej.
Oczywiście w kolejnych stuleciach ukraińska obecność we Włoszech,
zwłaszcza instytucjonalna, wiąże się przede wszystkim z działalnością Kościoła Greckokatolickiego. Szczególne zasługi w tym względzie posiada niewielki
renesansowo-barokowy plac w Rzymie, przy którym od 1639 r. do dziś znajduje
się rezydencja przedstawiciela Kościoła Greckokatolickiego do współpracy ze
Stolicą Apostolską. Jeszcze w 1625 r. metropolita kijowski Venjamyn Rust’skyj
poczynił starania, aby zgodnie z sugestią sekretarza Kongregacji do Szerzenia
Wiary, monsingora Francesco Angoli, wysłać do Rzymu swego przedstawiciela, którym wówczas został bazylianin Mikołaj Nowak. Początkowo jednak, ze
względu na koszty, mieszkał on wraz z innymi bazylianami przy klasztorach
podporządkowanych bazylianom z Grottaferrata. Kapłan, który uzyskał tytuł
prokuratora zajmował się sprawami dotyczącymi unii. Przede wszystkim były
to sprawy związane z ruskimi seminarzystami studiującymi w greckim kolegium. Nie brakowało również zadań związanych z porządkowaniem kwestii
majątku Kościoła Greckokatolickiego, które często uzależnione były od aktualnej polityki na ziemiach Rzeczypospolitej. Dużą wagę kolejni prokuratorzy
przypisywali do procesu kanonizacyjnego Jozafata Kuncewicza.
Do najtrudniejszych jednak problemów zaliczyć należy kwestie liturgiczne
związane z odprawianiem mszy świętej w języku starocerkiewno-słowiańskim.
Zdaniem rzymskich urzędników owego czasu przekład nie dość ściśle odpowiadał oryginałowi greckiemu. Wymogi życia codziennego parafii greckokatolickiej spowodowały, że w praktyce korzystano z języka starocerkiewno-słowiańskiego.
Pierwszym kościołem oddanym na własność grekokatolikom w 1632 r. był
kościół San Laurenzio in Fonte, który znajduje się do dziś w pobliżu rezydencji,
jaka przez wieki miała spełniać wiele funkcji związanych z obecnością Ukraińców w Wiecznym Mieście. Kościół św. Sergiusza i Bakussa, wraz z przylegającymi budynkami, został przyznany grekokatolikom już za czasów nowego
prokuratora, tym razem będącego biskupem, a mianowicie Rafajila Korsaka.
І. Х о м а, Нарис історії храму Жировицької Богоматері в Римі, Рим 1972, с. 3–4.
Ibidem, s. 6.
194
Ostateczna decyzja w tej sprawie została podjęta po długoletnich staraniach
metropolity kijowskiego dopiero w 1639 r., a zatwierdzona w 1641 r. Kardynał
Antonio Barberini, brat Urbana VIII, pomógł w rozbudowie pomieszczeń tak,
aby służyły one nie tylko jako dom pielgrzymi, ale również mogły być wykorzystywane przez seminarzystów. Przedwczesna śmierć kardynała uniemożliwiła
realizację projektu utworzenia seminarium greckokatolickiego przy świątyni,
która przez lokalnych mieszkańców od XVIII w. uważana była za poświęconą
Madonnie del Pascolo. Na uwagę zasługuje kontekst topograficzny, w którym
została ostatecznie zlokalizowana rezydencja greckokatolickich prokuratorów.
Urban VIII, jak większość papieży baroku, starał się pod wpływem nauki Cesare
Baronio objąć mecenatem szczególnie cenne obiekty architektoniczne. Niewątpliwie do takowych należały świątynie związane w kultem wczesnochrześcijańskich męczenników. Stąd też antyczną Suburrę, przy której znajduje się aktualna
piazza Madonna dei Monti wraz z kościołem świętych Sergiusza i Bakkusa, ale
również znajduje się jeden z najcenniejszych obiektów rzymskiej sztuki wczesnochrześcijańskiej – kościół św. Pudencjany, niejako spina ulica poświęcona
papieżowi Urbanowi VIII. Świadczy to o tym, że jednemu z najwybitniejszych
papieży XVII w. zależało w sposób szczególny na wyróżnieniu tego miejsca pod
względem kultowym i artystycznym. Można uznać, że instytucjonalne ugruntowanie struktur Kościoła Greckokatolickiego w Rzymie w preferowanej przez
Urbana VIII dzielnicy wyznaczało temu Kościołowi szczególną rolę misyjną,
a mówiąc dzisiejszym językiem – cywilizacyjną. Unijne plany Stolicy Apostolskiej nie były tylko mrzonką urzędników. W 1667 r. biskup Jakiv Susza donosił
wspominanemu już kardynałowi Barberini, iż sam Jurij Chmielnicki zamierzał
kształcić się w planowanym seminarium. Siedemnastowieczne plany kardynała
Barberini zostały zrealizowane dopiero przez papieża Lwa XIII, który w 1897 r.
powołał Kolegium św. Jozafata. Do 1904 r. pieczę nad seminarzystami sprawowali ojcowie Jezuici, którzy później zostali zastąpieni przez Bazylianów.
Dopiero w 1932 r. kolegium otrzymało własną okazałą rezydencję.
Od XVIII w. kościół św. Sergiusza i Bakkusa zyskał nową rangę kultową nie
tylko dla hierarchów, ale również dla laików Kościoła Rzymskokatolickiego.
Podczas prac muratorskich w 1718 r. na jednej ze ścian pomieszczenia przylegającego do zakrystii odkryto pod tynkiem wizerunek Madonny z dzieciątkiem.
Pomimo prób ograniczania kultu stał się on bardzo popularnym wśród mieszkańców samego Rzymu i okolic. Już po roku wizerunek Madonny swą ikonografią odpowiadający obrazowi z Żyrowic został przeniesiony do głównego ołtarza. Przez długi okres świątynia była utrzymywana z datków, które pojawiły
się wraz z kultem Madonna del Pascolo. Ostateczny wygląd ołtarza głównego
został nadany w 1730 r., kiedy to jednocześnie metropolita Atanasij Szeptycki
koronował wizerunek w Żyrowicach.
Ibidem, s. 14–15.
Д. М а р к у с ь, Українськими слідами по Римі й Італії, Нью-Йорк 1988, с. 9.
195
Kościół Greckokatolicki w Rzymie dysponuje wieloma instytucjami i związanymi z nimi obiektami. Ukraińską wizytówką Rzymu jest sobór św. Sofii
wraz z przylegającym do niego budynkiem Ukraińskiego Katolickiego Uniwersytetu. Sobór został wybudowany dzięki staraniom patriarchy Josyfa Slipoho
w latach 1967–196910. Zarówno bryła architektoniczna, jak i wystrój wnętrza są
wyrazem woli fundatora, który pragnął podkreślić ciągłość historyczną kościoła kijowskiego. Rzymska św. Sofia wzorowana jest na soborze kijowskim zbudowanym w XI w. pod patronatem Jarosława Mądrego. Włoski projekt architektoniczny zrealizowany został przez Lucio di Stefano. Niewątpliwie rzymianie
zachwycają się tą współczesną świątynią głównie ze względu na jej wystrój
wnętrza zrealizowany przez studium mozaikowe Marco Tulio z Montecassino.
Ikonografia mozaik oraz ikonostasu została zaprojektowana przez ukraińskiego artystę Svatoslava Horodyns’koho. Zgodnie z życzeniem kardynała Josyfa
Slipoho w apsydzie znajdujemy przedstawienie Mądrości Bożej wraz ze sceną
eucharystii. Na witrażach podstawy kopuły przedstawiono siedmiu metropolitów kijowskich Iłariona, Smoliatycza, Akerowycza, Camblaka, Izydora, Rohozy oraz Mohyły.
Do Soboru przylega wcześniej wspomniany budynek Ukraińskiego Katolic­
kiego Uniwersytetu imienia św. Klemensa. Został on wybudowany również
z inicjatywy patriarchy Slipoho. Zadaniem tej instytucji miało być kształcenie nowego pokolenia księży greckokatolickich, którzy z czasem mogliby pełnić posługę duszpasterską w rodzimej metropolii kijowskiej. Można uznać,
że była to jedna z niewielu inicjatyw instytucjonalnych ukraińskiej emigracji,
która została zwieńczona sukcesem. Wizja kardynała Slipoho zrealizowała się
ostatecznie po powstaniu Ukraińskiego Katolickiego Uniwersytetu we Lwowie
w 2002 r. W rzymskiej placówce nadal przechowywane są bardzo cenne archiwa
związane z dwudziestowieczną historią nie tylko Kościoła Greckokatolickiego,
ale również historią Ukrainy w ogóle.
Oczywiście w samym Rzymie, jak i jego okolicach znajdują się liczne klasztory, w których przebywali i przebywają nadal ukraińscy duchowni. Dopiero pod
koniec lat osiemdziesiątych XX w. było możliwe włączenie się w kształtowanie
ukraińskiej obecności kulturowej we Włoszech intelektualistów z Ukrainy.
Jak zaznaczyłam na początku, uniwersalizm włoskiej kultury humanistycznej
skłonił przedstawicieli ukrainoznawstwa do powołania właśnie we Włoszech,
w Herkulanum, w 1989 r. Międzynarodowej Asocjacji Ukrainistów11. Głównym
promotorem tej idei był jeden z najwybitniejszych włoskich slawistów Riccardo Picchio. Duże zasługi dla rozwoju ukrainoznawstwa we Włoszech, jeszcze
w okresie sowieckim, położył Sante Graciotti. Niewątpliwie jednak w ostatnim
czasie największe zasługi w rozwoju ukrainoznawstwa oraz w integrowaniu
problematyki ukraińskiej z problematyką europejską posiada Giovanna Brogi
Ibidem, s. 12.
O. P a c h l o v s k a, Civiltà Letteraria Ucraina, Roma 1998, s. 35.
10
11
196
Berkoff. Zarówno publikacje własne Brogi, jak i jej praca redakcyjno-organizacyjna pozwalają na bezprecedensową konfrontację ukrainistyki z innymi dyscyplinami wiedzy. Wydaje się to w chwili obecnej jedynym możliwym sposobem
modernizacji ukrainoznawstwa oraz jego trwałej instytucjonalizacji jako dyscypliny akademickiej12.
Włoscy slawiści mogą rozwijać badania ukrainoznawcze na tyle, na ile bezpośrednio zainteresowani przedstawiciele ukraińskiego świata kulturalnego
są w stanie podjąć z nimi dialog. Dlatego też w niniejszym tekście nie może
zabraknąć przywołania jeszcze jednej postaci, a mianowicie Oksany Pachlowskiej, która doprowadziła do powstania pierwszej katedry ukrainistycznej na
rzymskim uniwersytecie La Sapienza. Jej liczne publikacje, ale przede wszystkim jej historia literatury ukraińskiej stanowią nieodzowne kompendium wiedzy dla każdego włoskiego studenta13. Jako jedynego poprzednika osiągnięć
Oksany Pachlowskiej należy wspomnieć Jewhena Onaćkoho, który po I wojnie światowej zmuszony do emigracji w bardzo trudnych warunkach stworzył
do dziś wykorzystywany, pomimo anachronizmów, słownik włosko-ukraiński
(1947) oraz ukraińsko-włoski (1977)14.
Daleko niewyczerpujące przedstawienie ukraińskiej kultury oraz instytucji we Włoszech pozwala jednoznacznie skonstatować, iż obecność ukraińska
w tym kraju na przestrzeni wieków opiera się o niemalże heroiczny wysiłek
pojedynczych osobistości, pozbawionych zaplecza społeczno-politycznego. Nie
pozostaje to bez wpływu również na rzeczywistość akademicką. Pozostaje żywić nadzieję, że po Pomarańczowej Rewolucji zupełnie nowy odbiór społeczny
nowej ukraińskiej emigracji zmieni na trwałe obraz Ukrainy we włoskiej recepcji.
Zob.: Pagine di ucrainistica europea, red. G. Brogi Bercoff e G. Siedina, Alessandria 2001;
Ukraine’s Re-integration into Europe: A Historical, Historiographical and Politically Urgent
Issue, red. G. Brogi Bercoff, G. Lami, Alessandria 2005; Kiev e Leopoli. Il „testo culturale”, red.
M. G. Bartolini, G. Brogi Bercoff, Firenze 2007. Nie sposób w przypisie przywołać pełnej bibliografii prac G. Brogi Berkoff. Podaję tylko trzy tytuły, które wydają mi się szczególnie istotne ze
względu na diagnozę kondycji ukrainistyki.
13
O. P a c h l o v s k a, Civiltà..., op. cit.
14
Ibidem, s. 185.
12
197
Віталій Макар
Конгрес українців Канади
– виразник інтересів України
О
рганізації канадських українців відігравали і продовжують відігра­
вати визначальну роль в інтеграційних процесах української етнічної
групи Канади. Саме вони були тим каталізатором, котрий спричинився до
певного збереження національної свідомості та представлення суспільних
інтересів української діаспори в Країні кленового листка. Також важли­
вим елементом діяльності українських етнічних організацій було й зали­
шається відстоювання інтересів своєї материкової Батьківщини, України.
З огляду на багаточисельність українських етнічних організацій (тільки
на території Саскачевану їх до столітнього ювілею перебування українців
у Канаді налічувалося, за підрахунками тодішнього голови провінційної
Ради Конгресу українців Канади професора З. Погорецького, понад 150,
серед яких: чотири міжнародні, двадцять загальноканадських, 48 провін­
ційних, 82 місцеві, немає можливості охарактеризувати діяльність кожної
з них та й в цьому немає потреби. Загалом, на даний час, згідно інформації
МЗС України на території Канади існує понад 1000 етнічних українських
організацій.
Значна кількість українських організацій входить до складу Конгресу
українців Канади. Саме ця організація виступає від імені переважної біль­
шості українців країни, представляючи їхні інтереси у державних устано­
вах і засобах масової інформації.
Заснований у 1940 р. за підтримки канадського уряду для більш ефек­
тивної взаємодії українців з правлячими колами Канади, Комітет україн­
ців Канади (у 1989 перейменований на Конгрес українців Канади), об’єднав
практично всі громадські організації, за винятком Товариства об’єднаних
українських канадців і споріднених з ним груп.
Хоча українці поселилися в Країні кленового листка ще наприкінці ХІХ століття, – за­
значив П. Саварин, відомий правник і громадський діяч українського походження,
– то взяло повних 50 років, поки їх визнали за окрему етнічну групу, зі своєю власною
мовою, культурою та історією.
Мова йшла саме про створення Комітету українців Канади.
З. П о г о р е ц ь к и й, Українські етнічні організації провінції Саскачеван [у:] «Україн­
ська діаспора» 1992, № 2, с. 108.
Поточний архів МЗС України. Українська діаспора в Канаді (інформаційна довідка).
П. С а в а р и н, Спогади про багатокультурність, політику, КІУС [у:] Західньоканадський збірник, № 3, с. 317.
198
WZU 25-26.indb 198
2008-07-07 17:11:10
Осідком керівних органів КУК став Вінніпег, де раз на три роки пред­
ставники організацій, які входять до КУК або підтримують його діяль­
ність, зустрічаються на з’їздах, щоб визначити політику організації, за­
слухати звіти і провести вибори керівництва. Ці зібрання відіграють роль
своєрідного українського канадського парламенту. В них беруть участь
сотні активістів громади з усіх куточків країни. КУК має 23 місцеві відді­
ли та шість провінційних рад.
У своїй діяльності Конгрес українців Канади керується наступними на­
мірами:
• надійно представляти інтереси українців Канади перед урядом та на­
селенням країни;
• координувати та посилювати участь української етнічної групи
в культурному і соціальному житті Країни кленового листка, котра
базується на демократичних принципах закону, свободи, незалежнос­
ті;
• пропагувати розвиток дружніх та взаємовигідних відносин між Кана­
дою та Україною.
Крім вказаних загальних напрямків, до пріоритетних завдань діяльнос­
ті організацій української діаспори під зверхництвом КУК можна відне­
сти:
• посилення впливу на формування і реалізацію політики федерального
уряду в різних галузях, в т. ч. шляхом просування вихідців з україн­
ського середовища до канадського політичного істеблішменту;
• збереження самобутності громади через активізацію діяльності укра­
їнських шкіл, церков, творчих колективів;
• надання необхідної допомоги новоприбулим з України для їх входжен­
ня в громадське і культурне життя місцевих українських організацій
[хоча це не завжди вдається – В. М.];
• відновлення справедливості щодо українців, котрі були депортовані
і ув’язнені у 1914–1916 рр. як представники воюючої в Першій світовій
війні Австро-Угорщини.
В Оттаві постійно працює, створене КУК, Українське інформаційне
бюро. Ця установа представляє інтереси української громади перед члена­
ми парламенту і урядовими службовцями. І нарешті, в Канаді знаходяться
також керівні структури Світового конгресу українців (СКУ; до листопада
1993 – Світовий конгрес вільних українців – СКВУ). Ця міжнародна ор­
ганізація із штаб-квартирою в Торонто об’єднує українські осередки бага­
тьох країн світу, а КУК свого часу виступав одним із її засновників.
VІІІ Світовий Конґрес Українців. Звіти 1998–2003, Київ 2003, c. 193.
http://www.ucc.ca/Ukrainian Canadian Congress. Purposes and Objects.
Поточний архів МЗС України. Українська діаспора в Канаді (інформаційна довідка).
Там само. Світовий Конґрес Українців (інформаційна довідка).
199
WZU 25-26.indb 199
2008-07-07 17:11:11
Членами-засновниками Конгресу (спочатку Комітету) українців Канади
виступили Братство українських католиків, Союз гетьманців-державни­
ків, Союз українців-самостійників, Українське національне об’єднання та
Українська робітнича організація. По війні до них приєдналася Ліга ви­
зволення України. Відома в українському середовищі Канади як «вели­
ка шістка», ця група складає основу загальної організації. При підтримці
Української католицької церкви Канади та Української греко-православної
церкви Канади «велика шістка» тепер не просто складає основний кістяк
організації, але й згуртовує навколо себе переважну більшість тих канад­
ців, які вважають себе ще українцями.
З часу утворення КУК пройшло понад шістдесят п’ять років. За той час
мінялися структури і назви організацій. Колишні ініціатори створення
КУК, в свою чергу, доповнювалися дочірніми організаціями. Загалом до
КУК належить близько двісті українських установ та організацій, в т. ч.
його провінційні та місцеві відділення. Його основу складають:
• Союз українців-самостійників, заснований у Саскатуні в 1927 р. акти­
вістами Української православної церкви. Ця організація складаєть­
ся з окремих чоловічих, жіночих (Союз українок Канади, заснований
у 1926), молодіжних (Союз української молоді Канади, заснований
у 1931) і чотирьох локальних студентських і культурних центрів;
• Централя українських католиків, заснована в 1932 р. У своєму скла­
ді вона має окремі чоловічі (Братство українських католиків), жіночі
(Ліга українських католицьких жінок, заснована в 1944) і молодіжні
(Українське католицьке юнацтво, засноване в 1939) філії;
• найстаршою політичною організацією націоналістичного крила
є Українське національне об’єднання – УНО (мельниківці), заснова­
не в Едмонтоні в 1932 р. Сьогодні воно продовжує володіти мережею
народних домів і відповідних філій, таких як танцювальні ансамблі
й хори, в усіх найбільших українських центрах Канади;
• останнім нинішнім членом «великої шістки» є Ліга визволення Украї­
ни (бандерівці), заснована в Торонто у травні 1949 р. Складена повніс­
тю з представників третьої хвилі імміграції, вона є найвпливовішою
в центральній Канаді. Осередки Ліги, її жіночі асоціації і підлегла їй
Спілка української молоді (СУМ), існують також у більшості україн­
ських громад Канади.
Дві громадські організації в структурі КУК активно працюють з молод­
дю – «Пласт» і Організація демократичної української молоді (ОДУМ),
пов’язана з Українською революційно-демократичною партією. У той
Там само. Українська діаспора в Канаді (інформаційна довідка); Зарубіжні українці.
Довідник. С. Лазебник, Л. Лещенко, Ю. Макар та ін., Київ 1991, с. 58–59.
Зарубіжні українці..., вказ. праця, с. 58–59; Encyclopedia of Ukraine. Ed. by Danylo Husar
Struk, Toronto 1993, vol. V, p. 357–358.
200
WZU 25-26.indb 200
2008-07-07 17:11:11
час, як перша має осередки в усіх головних українських центрах країни,
остання (членство якої складається головним чином з вихідців з Волині та
центральної України) має відділи тільки в центральних районах Канади.
«Пласт» було організовано у 1948 р., ОДУМ – на два роки пізніше10.
Президент та члени президії КУК проводять щорічні зустрічі з міністра­
ми федерального йі провінційних урядів, депутатами Парламенту Канади,
послами Канади в Україні і України в Канаді, під час яких порушуються
питання стану та підтримки української діаспори, розвитку відносин між
Канадою й Україною11.
Якщо говорити про діяльність, то КУК переглядає, досліджує та подає
серйозні й об’єктивні аналізи справ, які не лише відносяться до україн­
ців-канадців, але й до канадської спільноти загалом, оскільки в структурі
організації працюють комітети з канадсько-українських відносин, освіти,
фінансів, імміграції та права12, що в свою чергу дає можливість ефективно
лобіювати інтереси етнічної групи, а також, певною мірою, і Української
держави. Яскравий цьому приклад, коли 19 червня 2003 р. Сенат Канади
одностайно схвалив історичну резолюцію, проект якої підготував Кон­
грес, а внесла її на розгляд сенатор Рейнел Андрейчук, теж українка за
походженням:
Палата закликає Уряд Канади: визнати Український Голодомор/Геноцид 1932–33 та
осудити будь-яке намагання заперечувати або викривляти цю історичну правду, як
ніщо інше, тільки геноцид13.
Загалом, Конгрес запропонував міністрові канадської спадщини
Ш. Копс створити в Оттаві Канадський музей геноциду, де б вшанували
жертви усіх геноцидів ХХ ст. Подібне звернення було також і до тодіш­
нього прем’єр-міністра країни Ж. Крет’єна, причому перед його першим
візитом до України 1999 р. був представлений меморандум КУК, в котро­
му говорилося:
1. Канадський музей геноциду дасть змогу наступним поколінням ознайомитись з усі­
ма геноцидами XX століття та краще зрозуміти, що брак толерантності та пошани
до других може допровадити до нелюдяності;
2. Створення урядом всеохоплюючого канадського музею геноциду було б гідним
способом Канаді заявити світовій спільноті свою готовість засудити всі геноциди
та надати однакову пошану всім жертвам геноцидів, незалежно від того, де і коли
були поповнені такі страхіття14.
Там само.
Поточний архів МЗС України. Українська діаспора в Канаді (інформаційна довідка).
12
http://www.ucc.ca/Ukrainian Canadian Congress. Organizational Structure.
13
VІІІ Світовий Конґрес Українців..., вказ. праця, с. 199.
14
Там само.
10
11
201
WZU 25-26.indb 201
2008-07-07 17:11:11
Після публічних слухань, Постійна комісія Палати громад подала звіт,
рекомендуючи одному або кільком науковим центрам здійснювати дослі­
дження та видавати матеріали про всі геноциди та злочини проти люд­
ства. Фактично, федеральні парламентарі Канади взяли до уваги звернен­
ня КУК.
Канадський уряд під тиском міжнародних і національних єврейських
організацій розгорнув кампанію по виявленню громадян, які під час Дру­
гої світової війни співпрацювали з нацистами і при в’їзді до Канади при­
ховали від імміграційних властей цей факт. Серед кандидатів, визначених
для судового розгляду і подальшої денатуралізації та депортації, виявили­
ся і українці, що викликало обурення більшості українських організацій.
Мова йшла не про захист злочинців, якщо б такі виявилися, а про сам
порядок проведення таких дій. До речі, під час слухань чотирьох справ
денатуралізації та депортації осіб українського походження, Федеральний
суд Канади дійшов висновку, що не було доказів вчинення ними злочинів
проти людства під час війни15. Крім того, Конгрес від імені організацій
висловився за те, що федеральний уряд не повинен застосовувати вказані
процедури, оскільки: по-перше, вони є невідповідними для визначення
провини або невинності особи як військового злочинця; по-друге, такий
підхід створював би можливості іншій державі розглядати питання про
канадських громадян замість самої Канади; по-третє, уряд країни повинен
притягувати до відповідальності перед канадськими судами кримінальної
юрисдикції громадян, котрих підозрює у скоєнні воєнних злочинів згідно
з кримінальними законами Канади16.
Окремою ланкою діяльності Конгресу є співпраця з сучасною іммігра­
ційною хвилею українців, хоча, слід зазначити, що більшість іммігрантів
не виявляють бажання до участі у громадському житті та приналежності
до української етнічної групи. Нові іммігранти, яких в’їхало з України до
Канади з 1991 по 2001 р. понад 18 000 осіб, не виявляють великого бажан­
ня прилучитися до діяльності українських організацій. Лише 9% з них
активно включилися до неї17. Певною мірою на таку ситуацію впливає
й те, що значна частина новоприбулих зрусифікована (більшість цієї ка­
тегорії становить науково-технічна інтелігенція з Києва, Харкова, Дніп­
ропетровська, Донецька, Запоріжжя, Одеси), що спричиняє несприйняття
українською канадською громадою новоприбулих українців. Щоправда,
частина з тих іммігрантів створила свої організації, але вони не є суто
етнічноукраїнськими. Так, наприклад, в Монреалі створено «Земляцтво
Донбасу», яке є, по суті, багатонаціональною організацією. Воно вже сім
Там само.
Там само.
17
Поточний архів МЗС України. Довідка. Четверта хвиля імміграції українців до Кана­
ди.
15
16
202
WZU 25-26.indb 202
2008-07-07 17:11:11
років поспіль проводить міжнародний фестиваль мистецтв «Кленові лист­
ки», в якому беруть участь художні колективи та окремі виконавці із бага­
тьох країн – Канади, України, США, Ізраїлю, Росії, Білорусі18. З’являються
спроби закласти нові українські допомогові організації. Нещодавно, на­
приклад, у Торонто створено «Четверту хвилю» на чолі з Ростиславом
Киселем, власником концерну «Міст». Її головною метою є допомога но­
воприбулим українцям в облаштуванні у Канаді та їх участь у заходах,
спрямованих на популяризацію української мови, мистецтва, культури
загалом. Разом з тим, «Четверта хвиля» ставить собі за мету допомогти
новоприбулим також і в забезпеченні їх конституційних прав19. У цьому
ж Торонто діє «Львівське товариство», яке об’єднує нинішніх вихідців зі
Львова й Галичини загалом. Основну увагу в своїй діяльності воно спря­
мовує на забезпечення соціокультурних потреб своїх членів20.
Незважаючи на деякі внутрішні непорозуміння, українська громада
Канади, зокрема Конгрес українців Канади, бере активну участь у ви­
робленні пропозицій щодо імміграційної політики держави, тим самим,
певною мірою полегшуючи імміграцію з материкової Батьківщини. Ко­
місією Палати громад з питань громадянства та імміграції при розгляді
так званого законопроекту (Bill С-11) враховувалася вимога КУК визна­
вати багатокультурний характер канадського суспільства21. Справді, КУК
доклав багато зусиль, щоб канадським урядом була проголошена програ­
ма багатокультурності. Відмітимо, що федеральна програма приймалась
після того, як попередньо уряд Альберти визнав багатокультурність на
т. зв. «Альбертській конференції» у липні 1971 р., де прем’єр провінції
Г. Стром (особа скандинавського походження), враховуючи саме рекомен­
дації КУК, проголосив нову культурну політику для провінції Альбер­
та22.
Після аналізу імміграційних регламентів, Конгрес у співпраці з канад­
сько-українською імміграційною службою виготовили меморандум, реко­
мендуючи:
1. розглядати критерії щодо освітнього рівня претендентів на в’їзд до
Канади розглядалися на підставі еквівалентності, а не років навчан­
ня, оскільки система освіти в Україні дещо різниться і потенційні кан­
дидати не зможуть набрати відповідну кількість балів;
2. не підвищувати квоту необхідних коштів для поселення в Канаді
тому, що кандидати з України будуть мати обмежені можливості ім­
мігрувати;
Там само.
Там само.
20
Там само.
21
http://www.ucc.ca/Bill C-11 Diminishes the Importance of Immigration to Canada.
22
П. С а в а р и н, Спогади про..., вказ. праця, с. 338.
18
19
203
WZU 25-26.indb 203
2008-07-07 17:11:11
3. надати можливість особам вносити подання на візу в будь-якому ка­
надському імміграційному бюро, а не обмежувати місцем їхнього по­
стійного проживання23.
Як зазначалося, КУК приділяв і приділяє багато уваги питанням діє­
здатності програми багатокультурності канадського суспільства, котра
означає, що етнічні звичаї та національні культури етносів мають бути то­
леровані та збережені в умовах економічної і політичної інтеграції. Не вда­
ючись у деталі федеральних заходів стосовно даної програми, зауважимо,
що Конгрес, в свою чергу, рекомендував державній Комісії з радіо-теле­
бачення й телекомунікацій здійснювати відповідні заходи для збільшення
багатомовних та багатокультурних програм на загальноканадській мере­
жі. Для цього, під час зустрічей представників КУК з офіційними пред­
ставниками влади (вищевказана комісія, міністр канадської спадщини,
державний секретар багатокультурності й статусу жінок) обговорювалися
питання, котрі б вирішували проблеми:
• встановлення механізмів, які забезпечили б відповідні ресурси для
здійснення цих принципів;
• створення посади омбудсмена для контролю за тим, щоб канадські пе­
редачі віддзеркалювали багатокультурну дійсність Канади;
• утворення всеканадської багатомовної мережі для забезпечення пере­
дач етнічних програм у країні;
• вимоги від публічних та приватних засобів масової інформації виділя­
ти щонайменше десять годин часу на тиждень для етнічних програм;
• дотримання засобами масової інформації у підготовці своїх передач
принципів, визначених у законі про канадську багатокультурність та
в канадській Хартії прав і свобод громадян24.
За останні роки багатокультурність як політика потрапила під гостру
критику. Франкоканадці ображені, тому що вони переживають за майбут­
нє своєї етнічної групи як одного з фундаторів Країни кленового листка.
Інші ж вважають, що ця політика зменшує соціальну та економічну мо­
більність канадського суспільства, консервуючи етнічні відмінності. На їх
думку, влада таким чином відділяє іммігрантів від загальноканадського
суспільно-культурного процесу. Але, незважаючи на такі заклики, збере­
ження політики багатокультурності підтримують провідні українські ет­
нічні організації під проводом Конгресу українців Канади, котрий бере
активну участь в роботі і є одним із засновників Канадської етнокультур­
ної ради.
Важким випробуванням для української етнічної групи Канади, котре
принесло лихо іммігрантам, була проблема їх інтернування під час Пер­
шої світової війни. Фактично, з початком військових дій, Канада як член
VІІІ Світовий Конґрес Українців..., вказ. праця, с. 197.
Там само, с. 203.
23
24
204
WZU 25-26.indb 204
2008-07-07 17:11:11
коаліції держав Антанти, почала переглядати процес натуралізації іммі­
грантів. Потенційний громадянин, згідно нового порядку, мав проживати
на території країни протягом п’яти років та володіти англійською або ж
французькою мовами. Крім того, вихідців з Австро-Угорщини та Німеч­
чини почали трактувати як представників «ворожої сторони». До цієї ка­
тегорії автоматично потрапили й західноукраїнські іммігранти. Загалом
протягом війни було взято на облік близько 80 000 осіб, котрі підпадали
під дане трактування25. З цього числа на кінець 1914 р. було заарештовано
та відправлено в табори для інтернованих близько 8,2 тис. осіб, значну
частину з яких складали українці26. З наслідками цієї трагічної події, КУК
також повів рішучу боротьбу, оскільки представники української етнічної
групи не мали б бути винними й відповідати за дії імперських властей
країн, з яких вони виїхали до Канади.
Після неодноразових звернень представників КУК, Палата громад ка­
надського парламенту 27 вересня 1991 р. ухвалила резолюцію, котра за­
кликала уряд країни визнати цей сумний історичний факт у канадській
історії. Останніми роками проходять дискусії щодо відшкодування вар­
тості праці та частини конфіскованого майна, котре ув’язненим не було по­
вернуте. Для цього, починаючи із 1999 р., керівництво Конгресу провело
низку зустрічей з міністром юстиції та головним прокурором країни, міні­
стром канадської спадщини для підготовки документу, котрий би допоміг
подолати трагічні наслідки інтернування ні в чому не винних людей.
До листопада 2002 р. угода між урядом Канади та українською канад­
ською громадою була підготовлена. Ініціаторами такої пропозиції, по­
ряд із КУК, виступили також українсько-канадське Товариство грома­
дянських справ та українська канадська Фундація ім. Т. Шевченка. Цей
документ закликає уряд Канади визнати, що заподіяна кривда канадцям
українського та іншого європейського походження під час Першої світової
війни була порушенням прав людини й громадянських свобод та визна­
чити суму, котра була б передана Шевченківській фундації у формі фон­
ду, який використовувався би на дослідження та опрацювання матеріалів
про інтернування27. Був також внесений до Палати громад законопроект
(С-331), спрямований на те, щоб
[...] визнати несправедливість, яка була вчинена особам українського походження та
другим європейцям, які були інтерновані в часі Першої світової війни, та уможливи­
ти публічні відзначення та відшкодування, яке має бути присвячене для науки та на
сприяння толерантності28.
P. M e l n y c k y, The Internment of Ukrainians in Canada. Loyalties in Conflict. Ukrainians
in Canada During the Great War, Edmonton 1983, p. 1.
26
B. K o r d a n, Enemy Aliens, Prisoners of War. Internment in Canada During the Great War,
Montreal 2002, p. 32.
27
VІІІ Світовий Конґрес Українців..., вказ. праця, c. 202.
28
Там само.
25
205
WZU 25-26.indb 205
2008-07-07 17:11:11
Таким чином, оцінка діяльності провідної української етнічної органі­
зації Канади, якою і є Конгрес українців Канади, дає змогу відмітити її
важливу роль в інтеграційних процесах. Організації, фундації, об’єднання
та ін. в середовищі української діаспори відігравали та відіграють особ­
ливе значення в сенсі згуртування української громади, пропагування
збереження етнічної самобутності, оскільки Канада є багатокультурною
державою, а також відстоювання та лобіювання інтересів України. Особ­
лива заслуга в цьому належить Конгресові українців Канади, оскільки
більшість організацій входить до його структури, тісно співпрацює з його
комітетами.
WZU 25-26.indb 206
2008-07-07 17:11:11
Олександр Астаф’єв
Українська повоєнна еміграційна література:
шляхи розвитку
У
найзагальнішому плані, на наш погляд, правомірно вести мову про
три синхронно-діахронні дискретні шляхи динаміки стилів повоєнної еміграційної літератури ХХ ст.: а) правдоподібності; б) напівумовності; в) умовності.
Відповідно до цих шляхів, можна говорити про три групи (системи) стилів, які сформувалися в українській повоєнній літературі, розмежування
між якими мислиться у вигляді інверсії та конверсії.
З категорією правдоподібності пов’язане становлення системи референтного або ж іконічного (адресно-комунікативного) змалювання дійсності. До цієї системи належать ті стилі, які відтворюють життя у формах
«самого життя»; їх структурний принцип найкраще передає можливість співвіднесення зображеного із зображуваним та читацької рецепції
тексту.
В основі системи лежить та сума принципів побудови художнього образу, яку, услід за Ю. Лотманом, умовно можна назвати естетикою тотожності. Сюди належать реалізм, неореалізм і імпресіонізм, необароко
і неокласика. Вони сприймають мову як світ, адекватну картину дійсності. Вона-бо основується на прагненні усунути різницю між змальованим
об’єктом (життям) і моделюючими засобами (мовою), на граничному ототожненні зображуваних явищ з уже відомими стереотипами мислення
(популярними топосами й мотивами, усталеними сюжетними схемами,
вічними образами і т. д).
На одному полюсі таких стилів − застиглі системи персонажів і вічних
образів, на іншому − розкутість, імпровізація художньої творчості, намагання усю різноманітність живого матеріалу запроторити під комбінацію
знайомих читачеві формальних елементів. Поєднання крайньої несвободи
та крайньої свободи саме й характеризує естетику тотожності.
Усі описані нами стилі системи відрізняються один від одного мірою
імпровізації. А спільним у них є те, що вони: 1) сприймають мову як світ,
як адекватну картину дійсності, 2) усвідомлюють світ смислів як продовження фактичної дійсності, 3) зливають воєдино зображене із зображуваним і 4) надають знакам референтного статусу.
Крім цього, у них єдиний семіотичний концепт − художній образ, точніше − ікон (зображене). Він реставрує предмет у його цілісності, об’єднує
дані, що поступають через різні чуттєві канали зв’язку людини зі світом
(зір, слух, запах, смак, дотик). Така література виконує референтну (або
207
іконічну, зображально-спілкувальну) функцію, вона спирається на лінійність (послідовність, градацію) мови і лінійність вибудованого у тексті світу як його експліцинтну властивість, атрибут.
Найперше, звісно, мова йде про реалізм і неореалізм. Про свою поему
Хам А. Калиновський (Галан) пише:
Я свідомий того, що віршовий виклад дуже простий, теж мало образів, метафор та
інших поетичних прикрас, але фактичний матеріал те все (по-моєму) виправдовує.
Хам і хамська епоха триває і триватиме ще, мабуть, довго.
Тобто реалізм бачиться йому в несуб’єктивному, неупередженому образі конкретики. До реалізму належить тетралогія Діти Чумацького шляху
(1948–1951) Д. Гуменної; у ній яскраво зображено життя кількох селянських родин та української інтелігенції. Дія відбувається в селі Дрижиполе та в Києві. Вихідці з села прокладають у столиці свої життєві шляхи,
серед них – головний герой твору, письменник Тарас Саргола. Яскраво постають в романі жахливі картини голоду 1933 р.
Сюди ж зараховуємо трилогію У. Самчука Ост (1-й роман – Морозів хутір [1948], 2-й – Темнота [1957], 3-й – Втеча від себе [1982]), півстолітню
хроніку родини Морозів, на долю якої випадають важкі випробовування трагічних лихоліть. Боротьбу УПА на Волині відтворює роман Чого
не гоїть вогонь (1959). Книги На твердій землі (1967) та Слідами піонерів
(1980) присвячені життю українських переселенців за океаном. Сувора
правда життя, заглиблення в соціальні процеси, своєрідний художній розріз дійсності притаманні романам і повістям Ольги Мак, Леоніда Полтави,
Ф. Дудка, Р. Володимира та ін.
Незаперечно, реалізм локалізує себе в основному на первісному, лінгвістичному рівні, дотримуючи звичних законів «мовного будівництва»,
тому критерії відбору мовного матеріалу тут мало важать. Щоб розгадати подеякі образи, читачеві потрібна підказка; реалісти вкраплюють її
у текст у вигляді історико-літературних коментарів, додаткових відомостей про автора, середовище, смаки, правила поведінки, етикет тощо (елементи біографії, екскурси у психологію, «внутрішні» переживання у повісті Д. Гуменної Мана, 1952).
Реалізм сприймає життя як сполучну єдність і прагне змалювати її за
принципом синтаксичної зв’язності тексту. Кожна його складова актуалізує свій системний зміст, не заступаючи собою чогось більшого й важливішого. Це стосується й персонажів. Зв’язність персонажів-зображень на
предметному рівні часто-густо (крім того, що опоетизовуються лицарські
чесноти) досягається ще й часовою і просторовою неперервністю світу, що
Див.: Д. Н и т ч е н к о, Листи письменників, Мельборн 1992, с. 100.
Про експлікацію різних видів смислової зв’язності див.: А. Ж о л к о в с к и й, Ю. Щ е г л о в, К описанию смысла связного текста, Москва 1971, с. 23–35.
208
є, по суті, естетичною реконструкцією архаїчної епічної спільноти «віку
героїв» (повісті Ф. Дудка Великий Гетьман, 1947; П. Феденка Гетьман Сагайдачний, 1947; драма-трилогія С. Ледяна Гетьман Богдан Хмельницький,
1947). Як і романтико-реалістичні образи Т. Шевченка, персонажі-зображення у Ф. Дудка, П. Феденка, С. Ледяна ладнаються у відповідну часову
послідовність: колективний персонаж усамостійненої козацької держави
з її історією і сторінками героїчної боротьби за незалежність. Буває, що
персонажів об’єднує дуже інтенсивне переживання розладу між індивідом та суспільством (як у повісті Г. Східного Аркадій Ярош, 1947). На рівні
лінгвістичному зв’язність персонажів підтримує насамперед певна форма нарації (розповідь від імені прихованого за текстом автора-оповідача,
з його схильністю до коментарів подій, міфологічна топіка, жанрова форма
тощо).
Але то може бути не тільки збірний образ Війська запорізького (як
у романах М. Лазорського Гетьман Кирило Розумовський, 1961; Степова
квітка, 1965, Патріот, 1969) чи Київської Русі (як у збірці Яра Славутича
Гомін віків, 1946), а й колективний портрет роду з його біографією, різними житейськими перипетіями, наприклад, у родинній хроніці О. Ізарського (повісті Ранок, 1964, Віктор і Ляля, 1965, Київ, 1971, Полтава, 1977, Чудо
в Мисловицях, 1967, Саксонська зима, 1972, Літо над озером, 1981, Столиця над Ізаром, 1986). Таким чином, реалізм часто називають системою
транзитивних відношень, він «розкриває не значення, а призначення речей
і дій; він не є онтологічним, а технологічним».
Реалізм (і неореалізм) втілив ідею транзитивності у принципі панорамування дійсності − задовольняє двом основним вимогам стосовно неї:
1) надає цьому описові іконічної наочності; 2) фіксує градуальність переходів від зображення одного життєвого фрагменту до іншого. Тим-то так
легко провести одну тему (приміром, героїчної козацької доби українського народу) через різноманітність подій і багатство фактів, схоплених спостережливим оком наратора.
Крайньою межею реалізму, на думку О. Черниченко, є імпресіонізм,
який узяв собі за головний принцип філософію враження від життя і конструював це враження із буденних прикмет та рис, схоплених у згусткові
миті, змішував їх і подавав у вигляді фрагментів. Риси імпресіонізму має
лірична повість у новелах А. Любченка Вертеп (1929, окремо видана 1943),
що була спробою синтезу світоглядно-філософських ідей українського
відродження двадцятих років. Новаторський стиль письменника визначали відмова від сюжету, оповідна фрагментарність повісті, синтез різних
видів мистецтва (музики, живопису), порушення послідовності розповіді.
Див.: И. Д е р и н г - С м и р н о в а, И. С м и р н о в, Очерки по исторической типологии
культуры [у:] NRL – Аlmanach, Sonderband, Salzburg 1982, s. 18–19.
Див.: J. F a r y n o, Wstęp do literaturoznawstwa, Warszawa 1991, s. 112.
209
Поєднання – завдяки підтексту – розрізненого матеріалу в художню цілісність, широка асоціативність, авторські ліричні рефлексії, символічність
образів, що надавали відтінок міфологізму – усі ці риси Вертепу свідчили
про становлення в українській літературі жанру філософської повісті у новелах, дуже близької до Intermezzo М. Коцюбинського. Риси імпресіонізму
В. Державин помітив у деяких новелах В. Лесича (Очарована душа, 1947),
В. Орлика (З нас угорі сміється сонце, 1947), Б. Синаша (П’ятий з черги,
1947), О. Сурмача (Могильники, 1947) та інших.
У вірші Я. Славутича Дощ із збірки Співає колос (1946) використано
принцип «кольорового мімезису»: спершу автор подає синій колір
(«полився шумно синій дощ»), що асоціюється з одухотвореністю, духовним
станом матеріального, земного світу, потім жовтий («На довгу скаргу
жовтих площ»), що може тлумачитися як прикмета несвободи, примусу,
і, нарешті, червоний («Сонце!»), який традиційно символізує любов.
Художній світ цього твору будується на градації: від дисгармонії, хаосу,
безладу («Нахмарило. Нахмурились дуби») до гармонії, від конкретного
до загального, і вінцем цього пейзажу є гарячий, щільний червоний колір
− знак рівноваги світу.
Серед правдоподібних стилів виняткову прихильність і популярність
здобув неокласицизм. Філософські підвалини неокласицизму взагалі,
й українського зокрема (материкового та позаматерикового), заклали популярні на зламі ХІХ–ХХ ст. концепції філософії, психології й антропології, через сприйняття передусім теорії архетипів К. Юнга, доктрини циклічності цивілізацій і культур О. Шпенглера та А. Тойнбі.
Не можна сказати, що неокласицизм умер з його розгромом на матерній Україні, − його непроминальну традицію, ідеалістичне піднесення
слова та глибокий артистизм думки зберіг і переніс у Європу Ю. Клен,
втіливши їх у поемі-інвективі Прокляті роки, збірці лірики Каравели
й історичній епопеї Попіл імперій, де віртуозна «легкість вірша й карбована
прецизність вислову» злилися з «теплим ліризмом патріотичних почуттів
і глибокоідеалістичним розумінням нашої еміграції». Риси неокласицизму знаходимо в деяких творах О. Ольжича (посмертна збірка Підзамча,
1946), С. Гординського, Л. Мосендза, М. Ореста, І. Качуровського, Б. Кравцева, В. Янева та інших.
Юрій Клен віддає ціннісну перевагу подіям і явищам, які на часово-генетичному горизонті вельми віддалені від сучасності, не пережиті безпосередньо, а сказати б, ідеальні, збережені в пам’яті культури. Їх зміст
прихований за товщею часу, задокументований у художніх і наукових текстах, міфах, що прибиваються з давніх-давен, або ж вічних образах. Цей
В. Д е р ж а в и н, Три роки літературного життя на еміграції (1945–1947) [у:] Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст., Київ
1994, кн. 3, с. 579.
210
висновок уможливлюється, приміром, на підставі спостережень за тим, як
у Ю. Клена образ Сковороди еволюціонує у вічний образ − від Сковороди
в однойменному сонеті (1928) до піднесення його усією подальшою творчістю поета на високості психологічного комплексу християнського гуманізму (зокрема, у поемі Попіл імперій).
Серед інших рис поетики неокласицизму − її пластична виразність
і прозорість мови. Український неокласицизм виходить із релевантного
зв’язку між сутностями і явищами у такому світі знаків, яким є емпіричний світ. Зміна співвідношень між змістом і його словесною відтворюваністю (референтністю і комунікативністю) тут рівносильна тому, що одні
з образів подаються актуальними для суспільної свідомості (вічні образи
у Ю. Клена), а інші (скажімо, взяті із життя) − позаактуальними. Актуальний компонент художнього світу (напр., образ Сковороди) має замінити
аналогічний компонент у картині світу, що ототожнюється із соціофізичним середовищем. Так встановлюється еквівалентність між ними. Отже,
діалектичні зміни у романтизмі і неокласицизмі − результат трансформації у першому випадку й операції протиставлення в другому.
До найсуперечливіших і недостатньо висвітлених проблем повоєнної
еміграційної літератури належить поетика необароко, окремі аспекти якого досліджували Д. Чижевський, В. Державин, Ю. Шерех, Є. Маланюк та
ще дехто.
З погляду специфіки семіотичних передумов необароко, як і символізм,
запроваджувало один і той же структурний принцип: дифузію речей та
знаків. Здавалося б, між ними багато спільного, у першу чергу − концепція
просторового часу, згідно з якою часоплин повертався назад, події в ньому
ніби згущувалися у просторі − сприймалися читачем під кутом зору темпорального порядку. Ось чому тема Страшного суду, наприклад, варіювала і в символістських текстах (Рай В. Барки), і в необарочних (Молитва
Є. Маланюка). На часогенетичному горизонті історії такі твори відображували крайню точку (Абсолют), звідки й починалася зворотна дорога.
Людина здійснює замкнутий рух у часі, він скерований від теперішнього
до майбутнього і навпаки.
Дедалі глибше конкретизується проблема «час − народ − історія». У її
руслі, звісно, осмислюються мотиви війни і миру, епопейні за своєю природою, оперті, за психологічною аналогією, на досвід Шевченкових Гайдамаків. Постаті і явища нової епохи потрапляють у змістовий контекст
поеми, зокрема картини убивства Гонтою своїх дітей (Уривок з поеми
Є. Маланюка). У Т. Шевченка Гонта прагнув втратити свою тілесну оболонку, відособитися від плоті і долучитися до вищої інстанції («Поцілував мертвих в очі, / Хрестить, накриває червоною китайкою...»; «Поцілував, перехрестив, покрив...»). Тому після дітовбивства Гонта й апелює до
Бога. Поіменовані метаморфози у художньому світі Є. Маланюка отриму211
ють характер динамічного розчинення «я» в історії, мета якого – злитися
з власною сутністю, ще раз пережити історичні катаклізми.
Привертає до себе увагу проблема дискурсу нації в необароко. Відомо, що художній світ має певну матеріальну протяжність, яку Г. Бгабга
називає «націєпростором», і певну тривалість його станів та інтервалів
між ними, тобто час – як властивість цього світу, а не суто лінгвістична
категорія. Простір і час завжди конституюються у творі «набором» відповідних явищ і предметів. Найглобальнішими з них є війни, справжні
епопейні катастрофи, а не їх пародійне міфологізування, як приміром,
у Війні жаб із мишами.
У Є. Маланюка йдеться про високі символи − знаки глобальної катастрофи, бо саме вони знаменують інтенсивність буття, а безподієвість
і безкатастрофність на їхньому тлі урівнюються із застиглістю, інертністю.
Творчість є, перш за все, порив духа до звитяжства над «дійсністю», а значить − порив
до несмертельності. Це свого роду, «динамічна готика». Є. Маланюк був і лишився
«поетом абстрактів» − Простір, Доля, Історія, Космос, а надто часто Доба. Се епічно-трагічна Доба....
Рисами необароко позначена творчість Ю. Косача – роман Рубікон
Хмельницького (1941), драматична поема Облога (1943), поставлена Українським театром у Львові та ін. У 1947 р. Ю. Косач написав ряд драматичних
творів, зокрема трагедію Дійство Юрія Переможця, а також романи День
гніву − про визвольну боротьбу 1648–1654 рр.; і Еней і життя інших – про
емігрантські поневіряння українців за океаном.
Із напівумовністю асоціюється система немімезисної образності (творів з обмеженою референтністю), під якою маємо на увазі не естетику
тотожності, а естетику протиставлення.
Звичним для читача способам моделювання дійсності художник протиставляє свій,
оригінальний розв’язок, який він вважає більш істинним. Мова йде про створений світ
немімезисної образності (світ символізму, експресіонізму та екзистенціалізму), що заповнений уламками далеких від нас культур, шматками, вихопленими з контексту
пам’яток історії і матеріальної культури. І, звичайно, зміст і функції таких фрагментів,
непідвладних мімезисові, читачеві треба розшифрувати.
За обмеженої референтності художній світ вибудовується у згоді з принципом «світ
як текст». Художнє зображення у таких творах є дискретним, воно частково втрачає
у референтності (у своїх спромогах спілкуватися з читачем), функція образів тут −
індексальна. І хоча література немімезисної образності є аналітична і тим самим дискретна, цій дискретності вона протиставляє полюс універсалій або полюс цілісності
і неділимості. Для таких текстів характерна конотація − одночасно риторичний план
означника та «ідеологічний» означуваного. Головними класифікаторами тут висту-
Ю. Ш е р е х, Друга черга. Література. Театр. Ідеологія, Мюнхен 1978, с. 238.
212
пають ознака, сигніфікація, індекс − «знак, який може втратити характер знаку, коли
його об’єкт усунути, але не втратить характеру, коли не буде інтерпретанти».
До згаданої системи входить символізм, його тенденції найповніше розкриваються у ліриці Ю. Клена, М. Ореста, О. Стефановича, Г. Мазуренко,
А. Павлюка, О. Бабія, В. Гаврилюка, О. Лятуринської, П. Килини, О. Зуєвського.
Символізм, як і інші стильові моделі, чи ж і світиться лише власним
світлом, якщо переважно асимілює чужі якості. У його підвалинах бачиться суміш різних філософських вчень: платонівсько-плотінського (неоплатонічного) ідеалізму, давньоіндійської філософії, виразні й нашарування
пізніших філософських доктрин, зокрема А. Шопенгауера і М. Гартмана.
Не раз символізм з’єднувався з релігією, теософією.
Семіозис символізму визначається формулою: якщо існує релевантний
зв’язок між сутностями й явищами, то існує й світ суспільного досвіду, світ
соціокультурних знаків. Події на часовогенетичній площині переривчасті,
людина не може бути їх детермінантою, над нею є якась вища сила. Світ
матеріальний − це розпорошені частинки прабуття, поділені у нашому
розумінні на ідеї, форми, запахи, барви. Схопити вічність, неминущість
такого пражиття − перше завдання системи. Друге − передати l’etat d’ame
(настрій, стан душі), яка є часткою всезагальної душі Абсолюту і побутує
поза часом – вірш Книги міст М. Ореста). Під образом міста, вважаємо,
з одного боку, можна розуміти людську спільноту (Єрусалим), а з другого, алегорично зображене місто небесне, «Небесний Єрусалим», царство
святих на небі. Але це тільки здогад. Світ, вибудуваний у тексті, та його
складові мають статус предметів неосяжної понятійної системи. Це −
світ-текст із незбагненним для «я» змістом. Однозначно оволодіти його
«мовою», власне, неможливо. Хіба змога комусь зрозуміти без авторового
коментаря, скажімо, рядок: «Є тільки дух, благе не гине, ом!»? «Ом», якщо
вірити Упанішадам, являє словесний символ, наділений особливою магічною силою, а вона ж бо жодному раціо непідвладна. Містико-неосяжними елементами насичена більшість віршів М. Ореста. У його творчості
маємо мотиви із симбіозу християнської символіки та філософії індуїзму
(Ґрааль, Напоєні світлом, Тестамент, У храмі св. Ульріха).
Християнську символічну концепцію світу втілює поезія Ю. Клена (Володимир, Софія, поема Жанна д’Арк), митрополита Іларіона (І. Огієнка),
зокрема його містерії (віршована трилогія Житейське море, поема Жертва вечірняя), Є. Маланюка (Євангеліє піль, Собор, Візія, Молитва та ін.),
Ю. Липи (Львів, Св. Юрій, Прокляття), О. Стефановича (Біля сфінкса, Мо L. L y o n s, Semantyka, Warszawa 1984, t. 1, s. 107.
І. К а ч у р о в с ь к и й, Містична функція літератури [у:] Хрестоматія української релігійної лірики, кн. перша, Поезія, Мюнхен – Лондон 1988, с. 16.
213
литва, Хрест, Юрій, Над Христом), І. Качуровського (Точить камінь сльозу, Palma de Mallorca, St. Wolfgang, Собор у Вормсі, Фреска в Ассізі) тощо.
Сама соносфера (звуковий світ) у символістів часто диференційована
– на звуки дискретні й недискретні, природні й штучні (напр., механічні,
музичні і т. д.), людські й нелюдські (пісня і виття, тиша і крик, стогін
і свист, церковний дзвін і постріл), і кожен з них, безперечно, виконує якусь
символічну роль. У поетичній системі В. Вовк звук має кілька символічних
варіантів: земний, космічний, кимось почутий (сакральний голос церковного дзвону у вірші До Христа) або не почутий. Дуже цікавий його різновид − звук-струмінь, звук-повів («На веселці стоїть Мати Божа»), останній переданий через метафору: Мати Божа «віє» душам «гілкою вишні»
і є еквівалентом позавербального, вищого спілкування (через Ісуса Христа
із вселенським буттям). Якщо врахувати міфологічні і біблійні уявлення
про душу як про повів і євангельський зв’язок божественного метаголосу
з духом, то «легіт-звук» В. Вовк не що інше, як саме «душа-повів». «Звук»
і «повів» − різні назви однієї і тієї ж реалії: трепетної душі всесвіту. Метафора «вітер − Дух Божий» була особливо поширена у середньовічній богословській літературі та живописі, зокрема в сюжеті про Благовіщення.
До символізму українські критики зараховують В. Барку, автора поетичних збірок Шляхи (1930), Цехи (1932), Апостоли (1946), Білий світ (1947).
Його поезія багата на складні мовні конструкції, релігійну символіку, а її
зміст часто пройнятий містикою. Проживаючи у США, В. Барка написав
книжки Трояндний роман (1957), Псалом голубиного поля (1958), синкретичну книгу Океан (у 2 т., 1959). У 1958–1961 рр. він працював над романом Жовтий князь, який певною мірою перегукується із поемою П. Тичини Сковорода. Плющ пише: саме Біснуватий із поеми «породив жахний
образ» Барчиного причинного з його божевільною піснею абракадаброю
«Заразар-заказар», яку причинний співає біля млина, що несе селянам
голодну смерть. Млин цей – породження 34-го розділу Дантового пекла,
в якому Данте прийняв крила Люцифера, загрузлого в кригу, за крила вітряка. Це оксюморон не зближення донкіхотівських вітряків «золотої мрії»
Туркот-Семидзвонника з млином – Люцифером Барка робить уже в другому розділі Жовтого князя10. Елементи символізму домінують у збірках
новел та оповідань Л. Мосендза Людина покірна (1937), Відплата (1939),
його автобіографічній повісті Засів (1936; перевидана 1941 та 1946), романі
з часів зародження християнства Останній пророк (1960); романі-дилогії
И. Д а н и л о в а, О византийской иконе ХІV века «Благовещение» из ГМИИ им.
А. С. Пушкина (Опыт интерпретации) [у:] Античность. Средние века. Новое время. Проблемы искусства, Москва 1977, с. 27–30.
10
Л. П л ю щ, Від «Княгині» Шевченка до «Жовтого князя» В. Барки [у:] «Сучасність»
1988, № 7/8, с. 75.
214
І. Качуровського Шлях невідомого (1956) і Дім над кручею (1966); повістях
В. Вовк Духи й дервіші (1956), Вітражі (1961), Старі панянки (1999) та ін.
Дуже цікавим видається семіозис експресіонізму. Відношення явища до
сутності змушує експресіоністів заперечувати іконічну схожість між планами вираження і змісту. Семантична мінливість експресіонізму супроти
імпресіонізму (антиподом якого він виступив) має також характер конверсії,
а стосовно екзистенціалізму − інверсії. Експресіоністи вважають, що словесне мистецтво не може розраховувати на повний ізоморфізм художнього
знаку і явища. Тому їх лірика творить свій «текст» − фіктивний світ моралізму й активізму, характерні риси якого − загострена емоційність, ірраціональність, схильність до контрастів, фрагментарності, гіперболізації
художніх деталей тощо. В Т. Осьмачки ця «ірраціональна стихійність» виявляє тенденцію до ототожнення зі збірністю, з її сутністю, з вартостями,
яким надається космічний розмах, з універсальним духом і планетарними
силами (Плугатар). Мотиви колективізму (як і індивідуалізму) тісно пов’язані з проблемою соціальної нерівності, муки, смерті. Образ онтологічно
представленого світу і природи пізнаного поєднується з індуським образом
колісниці, колеса (вірші Колісниця, Данте), за якими вгадується ідея сансари
− блукання, переходу через різні стани, ланцюг народжень і переселень.
Експресіоністи, беручи за провідний принцип своєї художньої системи
боротьбу добра й зла, духа з матерією, інтенсивно насичують світ своїх
творів різними формами динамізму, руху, дбають про те, щоб у жодному
разі не припуститися в ньому статики. Наявність непогамовного пориву
може розцінюватися як індекс життєздатної діяльної енергії, що протистоїть стагнації, завмиранню, ентропії. У вірші І. Багряного Дівчина читаємо:
«Вибухає ніч громами, / і земля дрижить у дзвоні. / За любов ми йшли
фронтами, / Серце кинувши під коні». А в його поемі Золотий бумеранг,
навпаки, рушення мас уподібнюється із суєтою, марнотою марнот, а безрух − із умиротвореністю, причетністю до вічного.
До найповторюванiших експресіоністами мотивів належать – «хода»,
«простування», «крок». У Т. Осьмачки «йти» найчастіше індексально пов’язується з руйнівним началом («З печер і нор, з хащів, лісів вовки пішли. / По чреві світа ватаги ходять – / ситі, п’яні, п’ють кров»), тривогою
(«Дніпро суворий ходив по світлиці, / великим, мохнатим кулаком / гримів
у стіни України, – / земля гула, як мідний дзвін»), нервозністю («По болотах та по ярах людина йде... / Дивиться пожежами, / диха димами, /
головою світ заступає»). Буває, ці мотиви асоціюються з євангелійською
формулою: «Встань і йди» («Пора вставати!... Уставай!.. Іди!...»). Інколи
«відновлена хода» співвідноситься з творчим трансом (у поемі Поет).
Є хода й ознакою цілковитої деперсоналізації людини (у «колоніальних
настроях» вояків російської армії в Пісні з півночі: «Наддайте шагу, маладци!»). На інших рівнях рухів і станів «ході» еквівалентні образи «озно215
бу», «тремтіння», «лихоманки», «тряски», «торсання», «коливання» тощо.
Втім, коли-не-коли вони переводять суб’єкт в інший світ – казковий, міфологічний (Казка), чаклунський (Легенда) або фантасмагоричний (Труни
в гаях). Там йому відкривається таємниця буття й істини. Мотиви «ходи»,
«простування» можуть переростати у філософему світової круговерті
(Марево Есхілового орла), де вже помітні сліди космогонічного акту: конституювання образів довкола світової осі.
Юрій Шерех до експресіоністів зараховує І. Багряного:
Справжній Багряний починається там, де він дає волю своєму поетичному темпераментові. А це буває там, де він створює гіперболізовані картини руїни і поразки або
врочисті гімни героїзмові й перемозі11.
Йдеться про експресіоністичну складову його п’єси-антиутопії Генерал
(1941), поем Гуляй-поле (1944), Антон Біда – герой труда (1956), драматичної повісті Морітурі (1947), повісті-вертепу Розгром (1948), повісті Огненне коло (1953), романів Тигролови (1944), Люба (1944), Сад Гетсиманський
(1950), Маруся Богуславка (1957), Людина біжить над прірвою (1965).
Звісно, як стиль, експресіонізм українського зарубіжжя влягає у ширшу
структуру − у напрям модернізму.
До системи немімезисної образності належить і екзистенціалізм (від
лат. existentio – існування). Дискурс екзистенціалізму в українській еміграційній літературі С. Павличко пов’язує з іменем В. Домонтовича, чиї
твори дуже схожі на твори В. Підмогильного, в «обох авторів з’явився певний тип героя, схильного до рефлексії, самоспоглядання, зосередження
на власній особі»12. Роман В. Домонтовича Без ґрунту (1942), низка новел,
надрукованих в еміграційній періодиці в 1947 р. (Пімста, Апостоли, Приборканий гайдамака, Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці, а також роман
Доктор Серафікус (1947) провістили в українській літературі нові тенденції романного жанру. Зокрема, з’явився персонаж-інтелектуал, схильний
до роздумів і самоаналізу; кохання як вияв почуттів поступається розгортанню своєрідної філософії кохання. Провідними темами стають неспроможність щастя, ірраціональність людської поведінки; вагому роль
відіграє тема маски. Домонтович прагне до «конкретної виразності образу, суворої композиційної впорядженості великого Стендаля», з ним його
єднає «послідовний інтелектуалізм», крайня антипатія до «емоційного позування», «підкреслена сухість викладу»13.
На думку екзистенціалістів, зміст художнього твору − еквівалент екзистенційної ситуації. Художнє слово мусить або впоратися із демонічною
Ю. Ш е р е х, Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: у 3 т., Харків
1998, т. 1, с. 189.
12
С. П а в л и ч к о, Теорія літератури, Київ 2002, с. 218.
13
В. Д е р ж а в и н, Три роки літературного..., вказ. праця, кн. 3, с. 588.
11
216
ницістю світу, відстоюючи сферу абсолютних цінностей, або засвідчити
руйнацію людини та дійсності і таким чином активізувати трагічне усвідомлення індивідом своєї долі. Що вибирати людині: ностальгію самоти
і відчаю чи розпорошений універсум? Жити їй, побиватися у безконечних
стражданнях і муках, чи все ж таки спробувати дізнатися, яким робом взагалі поєднати логіку думки з необхідністю смерті: «Один я на світі, мов
Юда в гаю на вірьовці!...». Але Тодося Осьмачку цікавить не самовбивство
взагалі, а самовбивство у духовному плані, втрата людиною своєї ідентичності.
Поняття абсурдного буття у першу чергу прикладається до проблеми
свободи, проблеми, узалежненої навіть не стільки від опозиції до влади,
скільки від бунту проти внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних умов. Що бунтувати, а що добровільно покидати світ − означає одне
й те саме: ставити його під знак запитання. Смерть у поезії П. Килини
відіграє роль кризового стану, особливого виміру відстані між буттям
і небуттям (зб. Легенди і сни). Гостре відчуття життя і смерті − прикметна
риса такого ліризму.
Відправний пункт художнього світу Б. Нижанківського − кредо: людина
є дух, а дух є особистість, яку визначає ставлення до самого себе, до Бога
і до людей. Отож, щоб протистояти усім спокусам світу і самовберегтися,
треба й жити з великою вірою в Бога (Молитва). За поетичною енергетикою Білої трави Л. Полтави стоїть принципова для мистецтва ХХ ст. проб­
лема переходу на невербальні системи сигніфікації (не «мовні», а «підмовні», так би мовити «соматичні») і на інший статус артикулюючого «я».
Як у Т. Осьмачки, Б. Нижанківського, В. Лесича, так і в Л. Полтави, інших
поетів екзистенціалістської стильової моделі (М. Калитовської, М. Приходько), незважаючи на різні індивідуальні відмінності, «я» − тілесне, біологічне. Логос − індекс цього «я», і тому всі проміжні сюжети будуються
на різних трансформаціях тілесності.
У типологічному співвіднесенні з естетикою протиставлення перебуває і третій тип текстів, що складає систему нереферентного (безадресно-некомунікативного) моделювання дійсності. На думку Ю. Лотмана,
їй притаманна культурна активність: «Текст − не тільки генератор нових
смислів, але і конденсатор культурної пам’яті. Він має здатність зберігати
пам’ять про попередні контексти»14.
Основу нереферентної літератури складають сюрреалізм та стилізації. Такі твори вибудовується за принципом «текст як текст», художній
світ цілковито втрачає референтність і перетворюється у знак. Функція
таких творів − нереферентна (або арбітральна). Цим творам притаманна симультанність і розмитість надзмістового вираження, яке найчастіше
Ю. Л о т м а н, Внутри мыслящих миров (Человек – текст – семиосфера – история),
Санкт-Петербург 2000, с. 22.
14
217
здійснюється на фонічному й графічному рівнях. Головними семіотичними класифікаторами тут стають арбітральність, конвенція і знак символічний. Вони безадресні і некомунікативні. Якщо індексові притаманна ілокутивна сила, то символічному знакові − сила категоричного імперативу.
Спочатку діяльність українських сюрреалістів зводилася до сфери експериментів. Одним із них, може навіть найголовнішим, що дозволяв «експлуатувати» площину підсвідомого і часто давав метафізичні результати, було так зване автоматичне письмо (ecriture automatique). Його суть
полягала в тому, щоб писати, максимально звільнившись від контролю
розуму, йдучи за плином вільних асоціацій, не повертаючись до написаного
тексту, в жодному разі нічого не правивши. У такий спосіб набирала голосу
«невизволена підсвідомість», просторішав плин розповіді, а головне, що
така творчість обходилася без раціональних поправок-фальсифікацій,
здійснених як постфактум.
Одним із таких поетів-експериментаторів був Зіновій Бережан (Штокалко). Такі твори З. Бережана, як Метаморфози на теми Тичини, День,
Спляще, Покута, Слово, Журба, Жнива, Дощ і самотність − це швидше
всього стилізації, збудовані на тих прийомах художньої нарації, що найповніше розкрилися в творчості Дж. Джойса, Дос Пассоса, В. Вольфа,
А. Роб-Грійє, Н. Саррот і набули характеру змодельованих у творі сигналів одночасності.
Поезія українського сюрреалізму перейнята думкою про визволення
людини, її екзистенцію. Мистецтво є одним із засобів, що веде до цієї
мети, до того, щоб побачити світ новими очима. Мистецтво загалом і, зокрема, поезія, зумовлюють участь у надреальності (surréalité), де людина
вивільняється з-під контролю свідомості і конвенції соціальних замовлень
найчастіше за рахунок використання образу сновидінь, творення особливого онейричного простору.
Формальною прикметою «приточеного» до художнього світу онейричного простору є образ сновидця − того, хто бачить сон і розповідає про
нього (це може бути оповідач, як у більшості віршів Б. Бойчука, або ж тварина, рослина, предмет, комаха, як в Е. Андієвської). Цей образ виконує
дві функції: 1) сприймає і передає зміст баченого у сні духовно; 2) асоціює
зміст баченого у сні з чуттєвими сприйманнями, тобто трансформує його
у конкретно-чуттєві образи.
Перша дозволяє відшаровувати від сновидіння різні метаморфози, пов’язані з чудесними мандрівками, здійсненими не у сні (напр., у вірші
О. Зуєвського Зачароване море). Друга − відмежовує сновидіння від пророцтв та одкровень. Та все ж сновидіння слід розцінювати не як окремий
літературний жанр, а як явище психофізичне (в основу якого може лягти
летаргійний стан, галюцинація або ж просто сон), що виконують у художньому світі певну функцію (Закоханий літній дощ Емми Андієвської).
218
Дощ, пропущений в Е. Андієвської через фазу сновидіння, уже цікавий
не своїми зовнішніми прикметами як об’ємна річ, включена у контекст
інших (те, що він «прозорий», заливає краєвиди, танцює по болоті, прислухається до грому у небі і т. д.), а як «сновидний» зразок «дощу», самостійний феномен з його власними законами буття, образ-«гібрид». «Сновидний» дощ приваблює своєю кінетичною структурою, внутрішньою
напругою, динамікою, що досягаються через аналіз об’єкта і абстрагування від усіх факультативних властивостей.
У прозі сюрреалізм представлений романами Е. Андієвської: Герострати (1970), Роман про добру людину (1973, друге вид.: Київ 1993), Роман про
людське призначення (1982, друге вид.: Київ 1992; премія О. і Т. Антоновичів, 1984). Окрім того, побачило світ декілька книг її малої прози: Подорож
(1955, друге вид.: Київ 1995), Тигри (1962), Джалапіта (1962), Проблема голови (2000). Проза Е. Андієвської, завдяки оригінальній манері викладу та
своєрідному синтаксисові, також є помітним явищем української літератури ХХ ст. Особливою тематичною й композиційною своєрідністю відзначається роман Герострати. Характерними рисами Роману про добру
людину та Роману про людське призначення є множинність сюжетних ліній
і відсутність центрального персонажа. Основна тема її романів – пошук
людиною свого призначення на Землі.
Повну волю дає своїм сюрреалістичним візіям і І. Костецький. Він
– автор збірок оповідань, позначених «надмірним тягарем культури»
(Ю. Шерех), Оповідання про переможців (1946), Там, де початок чуда
(1948), збірки п’єс Театр перед твоїм порогом (1963), куди увійшли п’єси Спокуси несвятого Антона, написана 1945–1948, справила шокуюче
враження на членів журі конкурсу журналу «Рідне слово»; Близнята ще
зустрінуться (написана 1947, опублікована у журналі «Арка» за 1948)
і Дійство про велику людину (написана 1948). Соломія Павличко писала:
Життя для Костецького є грою, а люди – акторами. Вони не мають ні суті, ні ідентичності, ні навіть обличчя. Вони є масками, за якими ховаються не люди, а голоси буття.
Не ясно, хто ці абстрактні люди без облич, де і як вони живуть15.
Звідси основні риси поетики творів І. Костецького: експериментальний
характер його творчості, розрив із традицією, відмова від реалістично-натуралістичного зображення дійсності, прагнення до синтезу різних видів
мистецтв, епатажна презентація своїх творів та ін.
З нереферентною літературою тісно зв’язана проблема «тексту у тексті»,
яка, у свою чергу, піднімає ряд малоз’ясованих у нашій науці питань вторинних моделюючих систем, серед них − інтерсеміотичності (інтерсистемності), інтертекстуальності та неориторики. У сфері інтертекстуальних
зв’язків одного тексту з текстами загального фонду культури відбувається
С. П а в л и ч к о, Теорія літератури, Київ 2002, с. 350.
15
219
взаємодія поетик, розрахована на диференціацію систем, тобто на визначення їх семіотичної значущості. Тому комунікуються уже не якісь окремі
повідомлення, а мови, системи, поетики. Йдеться про стилізації.
Ось одна із стилізацій Олекси Стефановича:
Бі ко поятим глас витязя:
«Како толико вас, гости,
І не могосте одбитися,
Но побігосте?»
І отвіщаху, глаголюще:
«Како нам битися з вами! −
Цілоє бихом побоїще
Вслали тілами.
Бяху бо верху вас друзії,
Грозно крильми помаваху, −
Світлі і страшні в оружії
Вам помагаху».
(З літопису)
Структура цього твору визначається не іманентними даній «дійсності»
нормами (хоча тут і фігурують паратаксичні зв’язки, як у реченні: «Како
толико вас, гости, / І не могосте одбитися, / Но побігосте?»), а начебто
зовнішніми привнесеннями, призначеними хіба що для увиразнення «пов­
чальної функції мовця». Через те й застосовано «лінійну» конфігурацію
образу літописця, який виступає носієм морального авторитету і водночас
персоніфікує приховану алегорію у вигляді ремінісценції зі Слова о полку
Ігоревім: «Незгода між собою призводить до поразки». У Юрія Липи, зокрема в його стилізації Про шевця Кожум’яку, художня форма віддає аурою «літописання» − зовнішній і внутрішній світ персонажа пов’язуються
з його удавано архаїзованим способом мовлення, поет стилізує не тільки
діалоги (Монах і смерть), а й мову оповідача (Диявол, Біси і ловець), одержуючи в такий спосіб гармонію мов – візію світу. Так само вчинив Євген
Маланюк у вірші Ой у полі жито − копитами збито, у якому виелімінував
з мови нарації вирази, що суперечили географічно-психологічній основі
української духовності ХХ ст. У Плачі Єремії Андрія Гарасевича реконструкція біблійної лексики і лінгвістична, і мистецька воднораз, завдяки
виборові окремих рис стилізованого твору, виборові, відповідно до пра­
гматики комунікації і внутрішньої мети поеми. Святослав Гординський
часто стилізує поетичну манеру своїх колег: у Знакові грифа − Василиск
Юрія Липи, у Щоденному − Полин Євгена Маланюка, в Апокаліптичному
− 1941–1944 Олекси Стефановича.
Поетика «доби стилізації» (Вячеслав Медвідь) обумовлює різні співвідношення між історією та характерами. Проте вона демонструє (і то
220
в першу чергу) глибину осягнення цих взаємин, художню філософію кожного. Найчіткішого змісту згаданий синтез дістався у стилізаціях Зіновія
Бережана (Пісня про Юрія Переможця, Лист, Журба, Дощ і самотність,
Павук та інші). Так, суть Пісні про Юрія Переможця справді кільчиться
десь на маргінесі свідомості, живиться алюзіями народнопісенного мовлення («Ой, леле гук!», «Карий коник», «Козак вище сонця шаблю») та
авторськими неологізмами («хмарогора», «сльозороса», «кровошия», «змійодиміти», «піхвошорити»). Ритмічна композиція народної пісні осучаснена, репрезентована грою словами й звуками, осяяна світлою усмішкою
автора.
В українській еміграційній поезії прийоми стилізації використовують
Олег Ольжич (Був же вік золотий...), Василь Барка (Дума про доброго кубанця), Юрій Косач (Мангаттен, 103-тя вулиця), Віра Вовк (Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованнібаттісти), Богдан Кравців
(Христос родився), Яр Славутич (Чи не гоже, браття, спогадати...). У багатьох творах використано стилізацію під діалект (у віршах Карпати, На
Говерлі, Нічліг у горах Олеся Бабія).
Отже, у підсумку, підкреслимо, що українська повоєнна еміграційна література ХХ ст. у своїй динаміці проходить через три синхронно-діахронні дискретні стани: а) референтний (адресно-комунікативний),
б) немімезисний (з обмеженою референтністю), в) нереферентний (безадресно-некомунікативний). Першу систему являють реалізм і неореалізм
(Д. Гуменна, У. Самчук, О. Мак, Ф. Дудко, Р. Володимир) і імпресіонізм
(А. Любченко, В. Лесич, Б. Синаш та ін.), неокласицизм (Ю. Клен, О. Ольжич, О. Теліга, С. Гординський, І. Качуровський), необароко (Ю. Косач,
Є. Маланюк, Т. Курпіта, В. Барка, В. Лесич). Їх естетику можна назвати
естетикою тотожності, за якою стоїть міметична концепція відображення життя. До другої (немімезисної) системи, яку ми називаємо естетикою
протиставлення, належать символізм (В. Барка, М. Орест, О. Стефанович,
О. Бабій, В. Гаврилюк, Л. Лиман), експресіонізм (Т. Осьмачка, Б. Нижанківський, М. Приходько, І. Багряний) та екзистенціалізм (В. Домонтович,
Т. Осьмачика, П. Килина, Л. Полтава). Тут, замість звичної для референтної літератури лінійності (послідовності, градації) мови і вибудованого художнього світу художнє мислення спирається на розробленість елементів
у зображуваному, а головними класифікаторами виступають ознака та індекс. Основу нереферентної (безадресно-некомунікативної) літератури −
естетики синтезу − складають сюрреалізм (І. Костецький, Е. Андієвська,
Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, В. Вовк, І. Шуварська, П. Килина)
та стилізації (О. Стефанович, О. Лятуринська, З. Бережан, І. Багряний).
Їхній художній світ цілковито втрачає референтність і перетворюється
у знак, для такої поезії характерна симультанність і розмитість плану вираження.
221
Lidia Stefanowska
Życie literackie w niemieckich obozach dla ukraińskich
uchodźców po II wojnie światowej. Wprowadzenie
T
1.
uż po II wojnie światowej w literaturze ukraińskiej nastąpiło niezwykłe
ożywienie. Zjawisko to może nie byłoby tak niesłychane, gdyby nie fakt, że
miało miejsce w niemieckich i austriackich obozach dla uchodźców. Mimo cał­
kowicie niesprzyjających warunków odrodzenie literatury i działalności około­
literackiej uzyskało wymierny charakter, którego skalę uświadamiają nam kon­
kretne liczby. Otóż w latach 1945–1948 w obozach dla DPs (Displased Persons)
opublikowano około tysiąca dwustu książek, z czego dwieście pięćdziesiąt to
literatura piękna oraz trzysta dwadzieścia siedem różnego charakteru periody­
ki. Dzięki inicjatywie Wołodymyra Mijakowskiego do dziś zachowały się chy­
ba wszystkie ukraińskie publikacje, które w latach 1945–1950 ukazywały się
w różnych strefach okupacyjnych podzielonych Niemiec.
Działalność wydawnicza w warunkach obozowych nie była prosta. Prawie
przez dwa lata przesiedleńcy oraz uchodźcy polityczni w Niemczech i Austrii
byli wyjęci spod prawa. Żadne umowy międzynarodowe o nich nie wspomina­
ły, a zatem publikacje również nie miały legalnego statusu. W każdym obozie
starano się rozwiązać ten problem na własną rękę, o czym wspomina np. Wasyl
Czapłenko – redaktor gazety „Nasze żyttia”:
Grupa pisarzy, którzy znaleźli się w jednym obozie zaczęła starania o możliwość publiko­
wania gazety bądź czasopisma. Okazało się, że na publikacje należało mieć pozwolenie, lecz
nikt nie wiedział, od kogo. Po konsultacjach przedstawiciele grupy o pozwolenie zwrócili się
do amerykańskiego oficera dowodzącego, lecz zakazał on jakichkolwiek publikacji, nawet
w formie gazetki ściennej. Jednak kilka dni później pozwolenie wydał P. Carpenter, osoba
odpowiedzialna za lokalną organizację UNRRA [United Nations Relief and Rehabilitation
Administration]. Pierwszy numer „Naszoho żyttia” ukazał się 5 września 1945 r.
W innej sytuacji były periodyki ukazujące się poza murami obozów (np. gaze­
ta „Czas”). Ich publikacja wymagała pozwolenia urzędu wojskowego. Oficerowi
Wołodymyr Mijakowski był założycielem Ukraińskiego Muzeum przy Ukraińskiej Wolnej
Akademii Nauk w Monachium. W 1945 r. w Augsburgu zwrócił się do wszystkich ukraińskich
redakcji z prośbą o przysyłanie do muzeum po 6 egzemplarzy wydawanego przez nich pisma,
almanachu lub książki. Zbiory zgromadzone w ten sposób w chwili obecnej znajdują się w bi­
bliotece UWU w Monachium.
Cytat za: R. I l n y t z k y j, A Servey of Ukrainian Camp Periodicals, 1945–50 [w:] The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II, red. W. Isajiw, Y. Boshyk,
R. Senkus, Edmonton 1992, s. 273. Przekład z angielskiego mój – L. S.
222
WZU 25-26.indb 222
2008-07-07 17:11:13
odpowiedzialnemu za sprawy uchodźców w tym urzędzie należało przesyłać po
dwa egemplarze każdej publikacji; innej formy kontroli nie było.
Pierwszym oficjalnym dokumentem, który miał uporządkować status praw­
ny wydawnictw DP było zarządzenie „Publications By and For Nations Displa­
ced Persons and Those Assimilated to Them in Status” wydane we Frankfurcie
nad Menem 11 lutego 1947 r. przez Naczelnego Dowódcę Amerykańskich Sił
Zbrojnych. Nie był to bynajmniej dokument oryginalny, lecz duplikat zarzą­
dzenia wydanego przez Amerykanów 30 września 1946 r. dotyczącego prasy
niemieckiej, gdzie w odpowiednich miejscach pozmieniano jedynie nazwy
i nazwiska.
Jak można się domyślać, wydawnictwa ukraińskie w obozach DP borykały
się z dużymi trudnościami finansowymi. Dopiero od kwietnia 1947 r. nastąpi­
ła pewna poprawa dzięki wsparciu International Refugee Organization (IRO).
Wsparcie IRO polegało m. in. na tym, że ze swoich funduszy organizacja asyg­
nowała bezpłatne przydziały papieru. Rozkwit ukraińskiej działalności wy­
dawniczej nie trwał jednak długo, ponieważ w drugiej połowie 1948 r. liczba
czytelników i prenumeratorów gwałtowanie spadła w związku z masową emi­
gracją uchodźców (ok. 200 tys.) organizowaną przez IRO głównie do Ameryki,
Kanady i Australii.
Według najnowszych badań w obozach dla ukraińskich uchodźców w latach
1945–1948 ukazywało się ogółem 327 periodyków: 221 w strefie amerykańskiej,
51 w brytyjskiej, 23 w Austrii, siedem we Włoszech, 25 bez lokalizacji (co cie­
kawe, w strefie francuskiej nie drukowano żadnego). Pierwsza ukraińska gaze­
ta „Korotki wisti” pod redakcją Wołodymyra Dołenki i Mychajła Wietuchowa
ukazała się w Weimarze już 22 kwietnia 1945 r., tj. jeszcze przed oficjalnym za­
kończeniem wojny. Wśród rozmaitych kategorii obozowych publikacji (studen­
ckie, religijne, kobiece, dla dzieci, a nawet dwa w języku esperanto) wydawano
czternaście gazet i czasopism o charakterze artystyczno-literackim. Kilka z nich
osiągnęło wysoki poziom artystyczny, np. „Chors” (w 1946 ukazał się jeden nu­
mer pod red. Ihora Kostećkiego), „Arka” (11 numerów), „Zbirnyk MURu” (trzy
numery). Niestety ich żywot był dość krótki, przede wszystkim z przyczyn fi­
Wyjście z tej kryzysowej sytuacji zaproponował Wiktor Domanycki, ekonomista i profesor
na Ukraińskim Wolnym Uniwersytecie podając pod rozważenie pomysł stworzenia w Mona­
chium „Centrum Książki” skupiającego wszystkich ukraińskich wydawców, redaktorów, pisa­
rzy i drukarzy. Podstawowym celem instytucji miała być minimalizacja kosztów wytwarzania
i dystrubucji książek oraz znalezienie rynku zbytu na ukraińskie publikacje wśród emigrantów
na całym świecie. Niestety inicjatywa ta nie wytrzymała próby czasu, ale przynajmniej w Mo­
nachium do chwili obecnej działa Ukraiński Wolny Uniwersytet, a przez długi czas istniało tam
również wielce zasłużone wydawnictwo „Suczasnist’”, które przeniesiono do Kijowa po odzy­
skaniu przez Ukrainę niepodległości.
Patrz R. I l n y t z k y j, A Servey..., op. cit., s. 272.
Dane podaję za: G. G r a b o w y c z, U poszukach „wełykoji literatury”, Kyjiw 1993, s. 9. My­
koła Ilnyćkyj podaje dwukrotnie wyższe dane; patrz: M. I l n y ć k y j, Ukrajinśka powojenna
emihracijna poezija, Lwiw 1995, s. 40–41.
223
WZU 25-26.indb 223
2008-07-07 17:11:13
nansowych, ale też z powodu wspomnianego wyżej zniknięcia ogromnej rzeszy
czytelników w 1948 r.
2.
Pisarze byli pierwszą grupą wśród ukraińskich uchodźców, którzy w nie­
sprzyjających warunkach potrafili się zorganizować. Ich konsolidacja umożli­
wiła kolejny w XX w. (po tym, jaki miał miejsce na Ukrainie w latach 20.)
renesans ukraińskiej literatury. Już cztery miesiące po zakończeniu wojny
w Norymberdze odbyło się spotkanie grupy inicjatywnej, podczas którego po­
wołano do życia związek ukraińskich pisarzy pod nazwą Mystećkyj ukrajinśkyj ruch (MUR). Szybkość reakcji pisarzy na nową sytuację rzeczywiście jest
imponująca, jeśli porównamy datę utworzenia MURu z datami powstawania
innych organizacyji ukraińskich: np. dopiero dwa miesiące później – 1 listopa­
da 1945 r. w Aschaffenburg utworzono Centralne predstawnyctwo ukrajinśkoji
emihraciji w Nimeczczyni, 16 listopada w Augsburgu odnowiono działalność
Ukraińskiej Wolnej Akademii Nauk, a w Monachium reaktywowano Nauko­
we Towarzystwo im. T. Szewczenki. Co więcej, MUR powstał jeszcze zanim
UNRRA oficjalnie przejęła nadzór nad obozami DP. Jak słusznie stwierdza
Sołomija Pawłyczko, jedną z najważniejszych ról, jakie odegrał MUR, była in­
stytucjonalizacja życia ukraińskich uchodźców:
Неорганізованій і психологічно стресованій недавнім воєнним досвідом масі біженців
надали структурності, організованості та ієрархії інтелектуали, політичні опоненти
комунізму. Вони обернули біженців на членів, слухачів, глядачів, парафіян, членів
партій, організацій, установ.
Co więcej, z dzisiejszej perspektywy bez wahania można powiedzieć, że
MUR okazał się nie tylko świadectwem organizacyjnej determinacji ukraiń­
skich uchodźców, ale przede wszystkim najbardziej interesującym jej przeja­
wem. Choć w konteście codziennej egzystencji społeczności obozowej MUR
stanowił po prostu jeden z epizodów, jednak w kontekście historii ukraińskiej
literatury – okazał się jednym z najciekawszych jej okresów. George G. Grabo­
Dokładną chronologię powstawania poszczególnych instytucji przedstawiono w książce
Y. B o s h y k, B. B a l a n, Political Refugees and „Displaced Persons”, 1945–1954: A Selected
Bibliography and Guide to Research with Special Reference to Ukrainians, Edmonton 1982,
s. xiv–xxxiii.
Na temat organizacyjnych aspektów działalności literackiej w obozach DP pisze Danyło Husar
Struk w artykule Organizational Aspects of DP Literary Activity [w:] The Refugee Experience...,
op. cit., s. 223–240.
S. P a w ł y c z k o, Dyskurs modernizmu w ukrajinśkij literaturi, Kyjiw 1997, s. 237–238.
Istniało bowiem wiele organizacji literackich (choć do tej pory nie ustalono ich dokładnej licz­
by) w większości będących organami lokalnych niemieckich organizacji literackich, które wy­
dawały swoje pisma (np. „Zahrawa”, „Ridne Słowo”), jednak ogólny poziom artystyczny daleko
odbiega od produkcji literackiej najwybitniejszych pisarzy należących do MURu.
224
WZU 25-26.indb 224
2008-07-07 17:11:14
wicz jest zdania, że w dziejach ukraińskiej literatury emigracyjnej działalność
MURu ustanowiła zupełnie osobną epokę:
[...] годі сумніватися, що період ДіПі як літературний період настільки чітко відріз­
няється від попереднього й наступного. Суть речі його вагомості полягає не в тих
згадуваних вище обставинах (політична свобода, імператив свідчення тощо), а в двох
поняттях, що дійсно своєрідні для цього періоду: це, по-перше, організаційне або кра­
ще сказати – соціально-організаційне тло, і поняття «великої літератури». [...] таборо­
вий період української еміграційної літератури можна справедливо назвати періодом
МУРу. Не тому, що та організація домінувала в той період, а тому, що мислення та
вартості, з яких вона постала, домінували над ним. Цей період можна також назвати
періодом «великої літератури» – не тільки тому, що це були загальноприйняті мета та
гасло МУРу, але й тому, що ця ідея, ця вартість, як і сам МУР, були своєрідним про­
дуктом суспільної та культурної тотальности цього періоду10.
MUR istniał zaledwie trzy lata – od września 1945 do listopada 1948 r. Jed­
nak w tym krótkim okresie pod jego auspicjami zorganizowano trzy zjazdy
i konferencje, wydano czasopisma „Zbirnyk MURu”, „Arka”, „Chors” oraz serie
wydawnicze „Złota Brama” i „Mała Biblioteka MURu”. By uświadomić sobie
wagę artystycznych osiągnięć w tym okresie wystarczy przypomnieć, że właś­
nie wtedy zostały napisane i opublikowane takie wybitne książki, jak: Doktor
Serafikus i Bez gruntu Wiktora Domontowycza, Enej i żyttia inszych Jurija Ko­
sacza, Starszyj bojaryn Todosia Ośmaczki czy Biłyj swit Wasyla Barki. Jednak
samo wyliczanie faktów i dat nie wystarczy, by w pełni przedstawić dynamikę
aktywności tej instytucji oraz odpowiedzieć na pytanie, jaka jest wartość tego,
co MUR wniósł do ukraińskiej literatury11.
Z założenia MUR był organizacją elitarną, do której udziału zapraszano pi­
sarzy o znaczącym dorobku twórczym, co wkrótce stało się powodem zawiści
i nieprzyjemności czynionych ze strony „odrzuconych” kandydatów12. Został
założony 23 września 1945 r. w Norymberdze podczas spotkania grupy inicja­
tywnej, w jakiej znaleźli się pisarze: Iwan Bahrianyj, Wiktor Petrow, Jurij Ko­
sacz, Ihor Kostećkyj, Iwan Majstrenko oraz Jurij Szerech13. Podczas spotkania
stworzyli deklarację pt. Czoho my choczemo:
G. G r a b o w y c z, U poszukach..., op. cit., s. 18–19.
Honorowy prezes MURu, Ułas Samczuk w księdze wspomnień Planeta DP pod datą 23 grud­
nia zanotował: «Третій день Першого з’їзду організації поетів і письменників, Мистецький
Український Рух, в таборах українського ісходу; подія знaчення історичного, в історії лі­
тератур світу – нечувана, приклад для збереження народної автентичності в найгрізні­
ших умовах, – унікальний. На списку цього об’єднання значиться щось понад 70 імен
помітного значення для розвитку літературного процесу українського слова, між якими
багато таких, що займуть почесне місце в історії свобідної літератури цим словом писа­
ної». Ibidem, s. 23.
12
Podczas spotkania grupy inicjatywnej stworzono listę nazwisk 35 pisarzy, którzy „kwalifi­
kowali się” na członków MURu. Ale na liście tej nie znalazł się np. Fedenko, o czym pisze Ułas
Samczuk; zob.: U. S a m c z u k, Płaneta DP. Notatky i lysty, Winnipeg 1979, s. 41.
13
Wystąpienie Szerecha na I Kongresie MURu zostało opublikowane w „Zbirnyku” nr 1
w dziale „Chronika”.
10
11
225
WZU 25-26.indb 225
2008-07-07 17:11:14
Коли засновано МУР, ініціятивна група визначила його завдання дуже коротко: Час
ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високомистецькій досконалій формі служити своєму народові і тим
самим завоювати собі голос і авторитет у світовому мистецтві. Відкидаючи все
мистецьки недолуге та ідейно-вороже українському народові, українські мистці об’єд­
нуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього і по­
важного мистецтва. Це об’єднання українських мистців на еміграції відкрите для всіх
діячів слова, пензля, сцени, які пишуть на своєму прапорі гасло досконалого, ідейного
і формально зрілого і вічного шукаючого мистецтва14 [podkreślenie moje – L. S.].
„Epoka literacka”, jaką stworzył MUR rozpoczęła się od ogłoszenia teore­
tycznej platformy, która przewidywała pewien zunifikowany kierunek działal­
ności. Miała ona polegać przede wszystkim na dążeniu do tworzenia znakomi­
tej jakościowo sztuki, która służyłaby narodowi ukraińskiemu, a jednocześnie
sprostałaby kryteriom europejskim. Temat dyskusji nie był więc nowy. Nowe
były okoliczności, w jakich owa dyskusja się toczyła. Oto znalazłszy się
„w Europie” w sytuacji uchodźców politycznych, pisarze chcieli stać się tej Eu­
ropy rzeczywistą częścią. Wspominając I Zjazd MURu, który odbył się 21–22
grudnia 1945 r. w Aschaffenburg (amerykańska strefa okupacyjna), Ułas Sam­
czuk, pisze:
В. Домонтович стверджує, що цей з’їзд є спробою письменників самоорганізувати­
ся. В усіх доповідях чується багато спільного, хоч доповідачі про це не змовлялися.
В цьому запорука можливості єдиного мистецького руху, дарма що він охоплює най­
різноманітніші творчі індивідуальності. Ми не емігранти. Ми післанці українського народу у світ заходу і у світ поза нами. Ми є сторонниками психологічної Европи.
Світова література, це література великих ідей. Такі ж ідеї несе і сучасне українське
письменство. Ми коло воріт світової літератури. Наша література має бути вільною,
але організованою... Хоча боронити маємо не установи, а ідеї15 [podkreślenie moje –
L. S.].
Hasło tworzenia „wielkiej literatury” było częścią składową programu MURu.
Samo pojęcie pojawiło się w tytułach dwóch referatów wygłoszonych na I Zjeź­
dzie: Wełyka literatura Ułasa Samczuka oraz Mała czy wełyka literatura Ostapa
Hrycaja. Jednak najbardziej oddanym jej teoretykiem i propagatorem stał się
Jurij Szerech, który w wystąpieniu Styli suczasnoji ukrajinśkoji literatury na
emihraciji dokładnie określił, jak „wielka” literatura ukraińska ma wyglądać
i jakie, w związku z tym, są podstawowe zadania ukraińskiego pisarza. Najważ­
niejszym z nich był moralny obowiązek wspierania idei niezależności Ukrainy,
która powinna znaleźć wyraz w jego pisarstwie. Drugim ważnym postulatem
w tym programie była teza, że jednym ze sposobów walki o Ukrainę jest pisar­
stwo najwyższej próby. I choć MUR głośno zapewniał, że obowiązywać będzie
twórcza swoboda stylistyczna i formalna oraz że partie polityczne nie będą mo­
gły narzucać artystom własnej ideologii, niestety koncepcje narodowe zakodo­
14
Deklaracja została opublikowana w: «МУР». Збірник 1946, № 1, с. 1.
U. S a m c z u k, Płaneta DP..., op. cit., s. 30.
15
226
WZU 25-26.indb 226
2008-07-07 17:11:14
wane w jego programie artystycznym zadecydowały o tym, że chcąc nie chcąc
był to program utylitarny. Co więcej, mówiło się tu o „odgórnym” kierowa­
niu procesem literackim, co, jak słusznie zauważył Grabowicz, niebezpiecznie
zbliża program MURu do socrealizmu stając się swoistą „udoskonaloną” jego
formą16.
Warto zaznaczyć, że niewiele jest okresów w ukraińskiej lieraturze tak głębo­
ko przejętych duchem teoretyzowania i polemiki, jak okres działalności MURu.
Można odnieść wrażenie, iż dywagacji na temat, „jak pisać” w efekcie końco­
wym było więcej niż napisanych i opublikowanych książek. W każdym razie je­
śli postulaty MURu porównamy do poprzednich dyskusji o sztuce ukraińskiej,
to nowym motywem w dyskursie MURu było zadanie „zdobycia autorytetu
w sztuce światowej”. Jeżeli więc na przełomie XIX i XX w., a potem w latach
dwudziestych polemika toczyła się wokół tematu, czy ukraińska sztuka powin­
na zaakceptować czy też odrzucić wpływy zachodnioeuropejskie, to członków
MURu interesowało inne zagadnienie: jak i o czym pisać, żeby literatura ukra­
ińska uzyskała wysoką ocenę w świecie. Odpowiedź na to pytanie miała pomóc
ukraińskim pisarzom w znalezieniu własnego miejsca w nowej rzeczywistości.
Przecież nigdy wcześniej tak wielu ukraińskich artystów nie znalazło się na
emigracji, w świecie, który na Ukrainie umownie nazywano „Europą”.
3.
Elitarne pismo „Arka” („Arka. Żurnał literatury, mystectwa i krytyky”) było
głównym miejscem, gdzie prowadzono ożywioną dyskusję na temat sposobów
„europeizacji” literatury ukraińskiej. W latach 1947–1948 ukazało się jedena­
ście numerów. Redakcję tworzyły najwybitniejsze osobowości MURu: Jurij
Szerech, Ihor Kostećkyj, Jurij Kosacz oraz Wiktor Petrow. Osoby te starały się,
by „Arka” osiągnęła europejski poziom, czemu miała służyć prezentacja roz­
maitych tendencji sztuki współczesnej, przekłady z literatur obcych, omówienia
i recenzje aktualnych wystaw, koncertów i filmów. Redaktorzy dbali również
o to, by w piśmie nie odczuwało się żadnej orientacji nacjonalistycznej czy na­
rodnickiej. Przeciwnie, redakcji chodziło o zaakcentowanie ducha nowoczes­
ności, co podkreślała szata graficzna zaprojektowana przez Jakowa Hnizdow­
skiego.
W swoim czasie „Arka” była najlepiej wydawanym pismem ukraińskim, ot­
wartym na świat i nowe kierunki estetyczne. Teoretyczny profil „Arki” został
ukształtowany pod wpływem poglądów wybitnych pisarzy Wiktora Petrowa
i Ihora Kostećkiego. Choć obaj należeli do MURu, jednak czytelnik nie odczu­
wał, by narzucano mu przekonanie, że ukraińska literatura ma jakąś misję do
spełnienia, które było zakodowane w programie MURu. Ihor Kostecki na przy­
kład był jednym z niewielu uczestników I Zjazdu, który otwarcie opowiedział
16
G. G r a b o w y c z, U poszukach..., op. cit., s. 23.
227
WZU 25-26.indb 227
2008-07-07 17:11:14
się przeciwko „narodnictwu” twierdząc, że literatura ukraińska poniosła klęskę
dlatego, ponieważ naśladowała styl Szewczenki zamiast pójść drogą „kosmopo­
litycznego” Skoworody. Kostecki widział naglącą potrzebę modernizacji kultu­
ry i sztuki ukraińskiej dokładając starań, by jego własna twórczość odpowiadała
na nowe wezwania.
Z tym stanowiskiem zgadzał się Wiktor Petrow (pseud. liter. Domontowycz,
Ber). Interesowała go przede wszystkim diagnoza współczesności i próba stwo­
rzenia pozytywnej odpowiedzi na kryzys, w jakim znalazła się cywilizacja eu­
ropejska. Europa dla Petrowa (podobnie jak w koncepcji Husserla) była mejscem
narodzin relatywizmu, który stał się jedną z fundamentalnych przyczyn kryzy­
su współczesności. Domontowycz w ucieczce przed relatywizmem trafił na te­
reny religii i przy jej pomocy analizował tragedię narodzin faszyzmu. W swych
powieściach stworzył obraz bohatera, który utracił autentyczność i ustanowio­
ną hierarchię wartości, za jedyny pewnik uznając własny intelekt. W powieści
Bez gruntu wizję wyalienowanego człowieka w dobie kryzysu Petrow ucieleśnił
w psychologicznym typie bohatera, malarza Łynnyka. Identyczne rozczarowa­
nie humanizmem oraz pytanie o odpowiedzialność za zło pojawia się w podszy­
tej egzystencjalizmem powieści Dr Seraficus. Co znamienne, Petrow, tak samo
jak inni członkowie MURu, świadomie omija pojęcie modernizmu, zarówno
w wypowiedziach o estetyce (dla niego sztuka stanowi zbiór zdekonstruowa­
nych pojęć i obrazów), jak w omówieniach kierunków powojennej awangardy.
Zamiast tego używa określenia „nasz czas”.
Jednym słowem, MUR jako instytucja przeniknięta była wewnętrznym kon­
fliktem, na co słusznie zwrócił uwagę Grabowicz, a za nim Sołomija Pawłycz­
ko, która stwierdza: «Як і попередні епохи української літератури, МУР був
позначений глибоким і болісним конфліктом, протистоянням протилеж­
них тенденцій і постатей»17. Z jednej strony, postacie takie jak: Bahrianyj,
przekonany o słuszności kontynuowania „walki za ukraińską literaturę”, z dru­
giej zaś – prawdziwi artyści, przeciwni utylitaryzmowi w sztuce, tacy jak Do­
montowycz czy Kostećkyj, którzy ze znacznie większą wrażliwością postrze­
gali los ukraińskiego emigranta wyrzuconego poza własny obszar językowy
i postawionego pośrodku Europy w zupełnej izolacji. Rozumieli absurdalność
przestrzeni, gdzie zewsząd słyszało się nawoływania do spełnienia powinności
wobec narodu, którego nie ma. Reakcją na ten absurd był ich radykalizm lite­
racki, zamiłowanie do paradoksów i eksperymentów. Bez nich jednak „Arka”
nigdy nie osiągnęłaby tak wysokiego poziomu.
Wydaje się, że tu powinno skończyć się wprowadzenie – co było zamierze­
niem tej pracy – do problematyki działalności literackiej ukraińskiej emigracji
w obozach DP. Następny artykuł miałby analizować owo zagadnienie głębiej
i pod innym kątem.
S. P a w ł y c z k o, Dyskurs modernizmu..., op. cit., s. 237.
17
228
WZU 25-26.indb 228
2008-07-07 17:11:14
Ігор Качуровський
Для бою народжений
В
одній із ранніх поезій Івана Багряного сказано:
Перепілка в житі – ніжність;
В пшеницях волошки – дума.
Мак червоний – кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.
Поетові виповнилося двадцять, коли він писав ці рядки. Але здатність
до боротьби і призначення – боротися – пройшли з ним крізь усе життя, не
полишали його ніколи.
Охтирка була свого часу повітовим містом Харківської губернії, та
оскільки Харків – «нове місто», усі ці землі в народі вважалися Полтавщиною. Жило тоді в Охтирці 25 800 душ населення. Дев’ятнадцятого вересня
1906 р. (за старим стилем) це населення збільшилось на одну душу: в сім’ї
муляра Павла Лозов’яги, що його вірнопідданий писар чи піп зробив «Лозов’ягиним», народився син, якого назвали Іваном. Мати – дівоче прізвище Кривуша – походила із заможних селян села Куземина. Підлітком у
цьому селі Іван Лозов’ягин був свідком, як чекісти замордували його діда
й дядька.
У шістнадцять років майбутній поет закінчив школу. Після того кілька
разів міняє працю і місце проживання, є відомості, що він уже тоді друкувався під псевдонімами.
Маючи двадцять років, Іван Багряний (уже можемо його так називати)
вступив до Київського художнього інституту. Тоді ж таки він увійшов до
літературної організації «Марс».
На ті роки (кінець двадцятих) припадає досить інтенсивна поетична
творчість Багряного: поему Аве Марія він видав без дозволу цензури – і її
конфісковано, збірку В поті чола цензура не пропустила, так само підпала
під заборону й поема Монголія. Але 1929 р. побачила світ збірка віршів До
меж заказаних (сама назва свідчить про бунтівничий характер твору...),
а 1930 – поема Скелька, названа, за тодішньою модою, «романом». Доводиться визнати, що вірші молодого поета були досить нерівні.
А критика тим часом помічає у віршах Багряного «відрив від дійсності», добачає в них розкладовий характер, зауважує, що автор «не наш».
Аж ось О. Правдюк виступає 1931 р. зі статтею-доносом, стаття зветься
229
Куркульським шляхом. Там сказано: «Від самого початку поет став співцем
куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким...».
Шістнадцятого квітня 1932 р. Івана Багряного заарештовано в Харкові.
У листі до слідчого Багряний відверто висловив свої погляди на національне питання. Далі цитую за статтею В. Усаня в книжці Вірю:
Особлива Нарада при Колегії ДПУ УРСР 25 жовтня 1932 року постановила: «[...] Лозов’ягіна-Багряного І. П. з-під варти звільнити, позбавивши права проживати на Україні
протягом 3-х років».
Так Багряний опинився на засланні – на Далекому Сході. Трирічного
заслання він не відбув, бо ж спробував утікати. Втеча йому не вдалася,
і він на три роки потрапив до концтабору там-таки, на Далекому Сході.
Перебування в колі українських поселенців дало Багряному матеріал для
повісті Тигролови, але не слід перебільшувати автобіографічних елементів
у цьому творі – ліпше говорити про певні ремінісценції...
Відбувши строк, Багряний повернувся в Україну. У Харкові він відвідав
Смолича, очевидно, з наміром повернутися до прорідженого кола літераторів. Смолич запевняє, буцімто Багряний читав йому з пам’яті свій антирадянський роман. Як довго письменник пробув на волі, ми не знаємо, відомо, що його знову заарештовано 16 червня 1938 р. Протягом майже двох
років Іван Багряний витримував тортури, але бажаних слідству зізнань не
підписував, – 1 квітня 1940 р. його звільнено.
Про життя і діяльність Багряного в 1940–1944 рр. ми знаємо дуже мало.
Правдоподібно, він певний час працював як декоратор в Охтирському театрі, а після приходу німців друкувався в місцевій газеті.
У 1943 р., очевидно, подався на Захід. Були в Івана жінка (перша) і син.
І ми не знаємо, чи він не міг їх узяти з собою (бо так склалися обставини),
а чи жінка просто не схотіла вирушати з ним у невідомий чужий світ.
У 1944 р. в Тернополі Багряний створив твір у царині поезії – поему Гуляй-Поле. Тоді ж таки – можливо, через Йосипа Позичанюка – він увійшов
у коло оунівських підпільників. Є відомості, що разом із Позичанюком він
брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради – скорочено
«Угавер».
Восени 1943 р. Іван Багряний перебував у галицькому містечку Моршині. І там його попередили: «Тільки що ґештапо заарештувало Любченка...
і пошукують за „другим редактором з Харкова”». Добрі люди переховали
Багряного, він попросив у них олівців і паперу, а коли минулася небезпека
– виніс зі свого сховища чотиристасторінковий рукопис. Це були Тигролови. В нашу літературу увійшов талановитий прозаїк.
Хоча Тигролови друкуються звичайно з ремаркою «роман», але, якщо
не відступати від усталених літературознавчих термінів, це типова пригодницька повість для молоді.
230
Пригодницька повість як літературний жанр має власні формальні ознаки, з-поміж яких на перше місце слід поставити чіткий поділ персонажів
на дві категорії: позитивних та негативних, а також обов’язковий «хепі-енд» – кінцеву перемогу доброго начала над злим. Проте Тигролови не
повністю вкладаються в жанрове визначення «пригодницька повість». Для
Багряного, як, до речі, і для його читачів, багато важить третій (перші два
– пригодницький сюжет та пейзажні дигресії) аспект повісті – її ідеологічна спрямованість:
як позитивні, так і негативні персонажі твору Багряного виступають носіями певних
ідеологічних комплексів. Досить сказати, що головний герой Тигроловів Григорій
Многогрішний – політичний в’язень, який втік із транспорту, а його переслідувачі
– чекісти.
Влітку 1945 р. почалася примусова репатріація колишніх радянських
громадян, які перебували на території так званого Рейху. Протягом 1945–
–1946 рр. вивезено силоміць близько двох мільйонів чоловік. Саме в цей
час Іван Багряний виступає з брошурою Чому я не хочу вертатись до
СРСР. Її відразу ж було перекладено кількома мовами, цей голос дійшов
до західних політиків, принаймні до деяких...
Уже наприкінці 1945 р. Іван Багряний із кількома однодумцями починає
видавати газету «Українські вісті» (газета проіснувала понад півсторіччя)
та засновує Українську революційно-демократичну партію. Десь у той час
він одружився з Галиною Тригуб, що співала в хорі Нестора Городовенка
(на честь цього диригента вони свого сина назвали Нестором).
Тоді ж таки Іван Багряний, поряд із публіцистикою, починає писати великомасштабну художню прозу.
Вище було згадано, що в Києві він входив до письменницької організації
«Марс», що мало означати – «майстерня революційного слова». Це була
більш-менш толерантна, але аж ніяк не вірнопіддана група українських
літераторів, котрих вважали «попутниками». Саме до «Марсу» належали
два найвизначніші майстри тодішньої української прози: Валер’ян Підмогильний та Борис Антоненко-Давидович. Мені здається, що саме тоді Іван
Багряний (якому, можливо, й не снилося, що він стане «прозаїком № 1»
у нашій літературі) сприйняв-закарбував у підсвідомості не так технічні
засоби, як сам мистецький рівень художньої прози обох названих авторів.
Наприкінці сорокових років Багряний написав кілька творів, на яких ми
тут не зупинятимемося. Скажу лише, що драматична повість Морі турі
– свого роду ескіз до роману Сад Гетсиманський.
Сад Гетсиманський – це книжка про зраду й відступництво. Але також
і про вірність, про непохитність, незламність, про збереження людиною
честі й гідності у цілком, здавалось би, неможливих обставинах.
231
Щодо тюремно-таборових романів, то їх не так багато у світовому письменстві: адже роман як літературний жанр потребує багатогранного показу життя, широкого охоплення подій, багатої галереї персонажів. Та, до
честі Багряного, слід визнати, що йому вдалося подолати обмеженість в’язничних умов і створити справжній роман – за всіма правилами сюжетної
архітектоніки. Адже сюжет епічного твору повинен мати три виміри: дов­
жину (себто тривалість у часі), ширину (кількість персонажів і сюжетних
ліній) та глибину (психологічну мотивацію вчинків, розкриття людських
характерів). Час у літературному творі – це, як відомо, річ умовна, а щодо
ширини й глибини роману, то Багряний дав таке багатство людських типів – як слідчих, так і в’язнів – і так глибоко зазирнув у їхні душі, що Сад
Гетсиманський із повним правом можна зарахувати до найвизначніших
українських романів, поставити його поруч із такими творами цього жанру, як Перехресні стежки Івана Франка, Кирпатий Мефістофель Винниченка, Місто Підмогильного. Проте сюжет Саду Гетсиманського має ще
один вимір – четвертий. Збагнути цей вимір нам допоможе поза-контекстуальний матеріал цього твору: авторська ремарка та епіграф. Спочатку
прочитаємо ремарку:
[...] прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також усі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених) є правдиві.
А тепер – епіграф:
Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця... Ще він говорив, коли се
Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами і дрюччям, од
архієреїв та старших людських. Та й узяли його.
Євангеліє від святого Маттея, глава двадцять шоста.
Як легко переконатися, авторська ремарка свідчить про перший, реалістичний план роману, про його пізнавально-документальну вартість,
а епіграф – про другий план, про містичну сутність твору Багряного. Цей
містичний елемент я й назвав «четвертим виміром сюжету»...
Буйний вітер мав стати головною роботою письменника, але ми маємо
лише першу частину – роман Маруся Богуславка – розділ частини другої
та частину передостанню – Огненне коло, яке у відриві від Марусі Богуславки не справляє належного враження.
У царині мовостилю Маруся Богуславка поступається творам Підмогильного та Антоненка-Давидовича, бо ж автор стояв перед проблемою:
або друкувати так, як є (без стилістичної правки), або не друкувати взагалі.
А в очах західного читача мовостиль може стати вирішальним чинником – адже, тоді як переклад Тигроловів мав неабиякий успіх, французький
переклад Саду Гетсиманського жодного резонансу не викликав. Щойно
232
зо два роки тому я дізнався, в чому річ. Мій добрий знайомий, який першу частину життя провів у Парижі, другу – в Москві, а третю – доживає
у Мюнхені, спробував читати той переклад – і не міг: настільки невдало й кострубато переклав цей твір російський політик Григорій Алексінський...
Другий істотний фактор, що визначає вартість літературного твору, – це
«персонажі»: якою мірою автор зумів створити постаті живих і конкретних людей. Ата у романі Маруся Богуславка – ясна, світла, я сказав би
– промениста жіноча постать.
Нарешті, третій фактор, що визначає мистецьку вартість літературного
твору, – це сюжет. А сюжет був віддавна найслабшою точкою нашої літератури.
За фаховою оцінкою Ігоря Костецького, Маруся Богуславка має найдосконаліше збудований сюжет в усій українській прозі.
До цієї характеристики я ще додав би, що цей роман слід визнати коронним твором нашої літератури. Але Маруся Богуславка – перший із серії
романів, що мали загальну назву Буйний вітер. Із цієї серії побачив світ
лише передостанній твір, що вийшов із друку першим, Огненне коло. Та
ще в журналі «Нові дні» був свого часу опублікований один розділ із ненаписаної другої частини. Ми сподівалися, що після смерті письменника
знайдуться бодай чернетки інших частин Буйного вітру...
Чернетки, правда, знайшлися, – але це був цілком інший твір – Людина
біжить над прірвою. Василь Гришко порядкував ці записи і вони вийшли
окремою книжкою.
Не менше уваги, ніж суто літературній творчості, приділяв Іван Багряний і публіцистиці.
Як публіцист він висловив думку, що в Україні і в партії, і в комсомолі
перебувають наші кадри. У певних колах це викликало справжнє обурення, адже наші еміграційні діячі не уявляли еволюції понять «партія» та
«комсомол». На думку Багряного, вже після війни, коли керівні посади міг
посідати лише член партії, сформувався новий тип комсомольця й партійця. Відсоток засліплених ідеями комунізму серед цих людей дедалі меншав.
У відповідь на радянську пропагандистську літературу, яка закликала
українців повертатися на батьківщину, Багряний, на тому ж самому мистецькому рівні і таким самим стилем, розрахованим, як заведено було казати, на смак колгоспного бригадира, написав віршовану сатиру Антон
Біда – герой труда. Думаю, що нині цей твір не більше, ніж спогад.
Звернення автора до дитячої психології дало українським дітям два чудових твори: Казка про лелек та Павлика-мандрівника і Телефон.
Отож, в особі Багряного ми мали своєрідну, яскраву, багатогранну і боюся, що неповторну, – особистість.
233
Михайло Наєнко
Літературознавча концепція Дмитра Чижевського
Д
митро Чижевський (1894–1977) – один із найвідоміших в українському зарубіжжі філософів і літературознавців. Філософські його праці
(підготовлені Інститутом філософії НАН України, Науковим товариством
імені Т. Шевченка в Америці та УВАН у США) видані в Україні в чотирьох томах (Київ 2005); з літературознавчих праць я двічі перевидав
його Історію української літератури (Тернопіль 1994, Київ 2003), один
раз – Порівняльну історію слов’янських літератур (переклад з німецької
М. Ігнатенка й Олесі Костюк, Київ 2005), а дослідження Український літературний барок. Нариси, ч. 1–3, перевидані 2004 р. харківськими ентузіастами. Друге перевидання Історії... містить розділ про реалізм, який
існував в машинописі (з правками самого Д. Чижевського), а також в англійському перекладі.
Належить Д. Чижевський до першої пореволюційної хвилі української
еміграції; здобувши вищу філософську освіту в Київському університеті, він потрапив в акцію так званого «ленинского выдворения» з Росії
«неугодных» істориків і філософів, що тривало протягом 1921–1922 рр.,
і зупинився в Німеччині, зокрема – в Гейдельберзі з його відомим у Європі університетом. Писав свої філософські, літературознавчі, славістичні, компаративістські праці російською, німецькою, англійською й українською мовами і тому на якомусь етапі (особливо в 2002, коли празька
«Слов’янська бібліотека» організувала міжнародну конференцію у зв’язку
з річницею вченого) серед «кваліфікаторів» виникло було «власницьке»
питання: чий він учений? Питання ніби й цікаве, але не дуже доречне;
дехто з доповідачів пропонував називати його слов’янським германістом,
але підтримки таке означення не знайшло. Бо і за походженням, і за незмінними науковими симпатіями він, насамперед, український учений;
а що писав різними мовами і про філософсько-літературну культуру
різних народів, то це лише риса його багатогранної наукової діяльності,
неординарного обдаровання.
На формування наукового світогляду Д. Чижевського вирішальний
вплив мало генетичне коріння батьків і нації, Київський університет із
його «філологічним семінаром» (див. нижче), але також – навчання в таких
відомих філософів, як Ясперс, Гайдеггер, Гуссерль та ін. Писав він дисертації про Гегеля, науково студіював спадщину українських та європейських
філософів (книги Нариси з історії філософії на Україні, 1931, і Філософія
Г. С. Сковороди, 1934, публікації Антична література в старій Україні,
Західноєвропейська філософія в старій Україні, Вплив філософії Шеллінга
234
в Україні, Шевченко і релігія, Натурфілософія В. І. Вернадського, Гегель
і Ніцше, Достоєвський і Масарик, Штуровська філософія життя, Криза
радянської філософії та ін.), а працюючи в празькому УВУ, Гейдельберзькому, Галльському, Марбурзькому, Гарвардському, Кельнському та інших
вищих навчальних закладах, засновував та розбудовував там славістичні
інститути; значним був його внесок у дослідження російської, словацької,
чеської, польської та німецької, але найбільший – в українську філософію,
літературознавство й естетику. Він першим відкрив, зокрема, слов’янське
й українське бароко, віднайшов для чехів рукописну спадщину їхнього
філософа, педагога й містика Коменського, а згодом і сам зацікавився містицизмом у Г. Сковороди, М. Гоголя і Ф. Достоєвського (кажуть, володів
деякими містичними властивостями і міг точно вказати, в кому «сидить»
диявол чи інша нечиста сила).
У слов’янському і, насамперед, – українському – літературознавстві
Д. Чижевський утвердив як систему модерністський напрям його; на відміну від панівних у ранішій науці про літературу історико-культурних,
ідеологічних методологій, він спинився на стильовій і цим самим змусив
дивитися на літературу як феномен естетики. У материковій Україні таку
його методологію, застосовану в Історії української літератури (Нью-Йорк 1956), радянське літературознавство не сприйняло і після першої ж
негативної характеристики цієї праці академіком О. Білецьким (у 1957)
вона потрапляє в спецфонди, де приховувалася від науки заборонена література. Це був, у певному розумінні, месницький крок академіка О. Білецького, який у п’ятидесятих роках очолював авторський колектив двотомної Історії української літератури. Дмитро Чижевський відгукнувся
про неї недвозначно: це не історія, а публічний донос на всю українську
літературу; у ній творчість письменників не проаналізовано, а «розкладено» на ідеологічні полиці («революційні демократи», «буржуазні націоналісти», «ліберали», «пролетарські письменники» та ін.). Пам’ятаючи про
цей колючий закид, О. Білецький встиг у 1959 р. (помер – 1961) ще раз повернутися до названої праці Д. Чижевського у зв’язку з дослідженням давньої української літератури. У статті про це він ґрунтовніше виклав зміст
літературознавчої концепції Д. Чижевського, але зі спецфондів вона так
і не повернулася аж до здобуття Україною незалежності (рубіж 80–90. рр.
ХХ ст.). Тим часом сам академік О. Білецький таємно пропонував своїм
аспірантам, докторантам і ближчим за довірою вченим обов’язково ознайомитися з працями Д. Чижевського і, як свідчив Л. Коваленко (заступник
О. Білецького як головного редактора академічного журналу, що нині має
назву «Слово і час»), напівжартома говорив: «Якби ми прийняли наукову
концепцію Д. Чижевського, то від радянського літературознавства зали Див.: О. Б і л е ц ь к и й, Зібрання праць, у 5 т., Київ 1966, т. 3, с. 75.
Там само, т. 1, с. 123 та ін.
235
шився б тільки пшик». Він (О. Білецький) знав, наприклад, що російський
літературознавець «першої руки» Д. Лихачов, використовував у своїх працях (ні на кого не посилаючись) стильову характеристику Д. Чижевським
давньої «руської» (фактично – української) літератури, але вголос про це
сказати не міг: надто жорсткою була в СРСР наукова цензура і багато до
чого зобов’язувала О. Білецького його посада як директора академічного
Інституту літератури імені Т. Шевченка...
Розробляючи свою стильову методологію в аналізі літературних явищ,
Д. Чижевський працював, звичайно, не на голому місці. Перші спроби означення стилів української літератури зробили ще М. Костомаров
у статті Обзор сочинений, писанных на малорусском языке (1843) і М. Петров у своїх Очерках по истории украинской литературы ХІХ века (1884).
Дещо уточнив концепцію М. Петрова (в якій стильова методологія «схрещувалася» з ідеологічною) М. Дашкевич в Отзыве о сочинении г. Петрова..., за який був відзначений найвищою в Росії академічною премією імені
графа Уварова (1888). Пізніше стильову характеристику творів утверджував у філологічному середовищі Київського університету В. Перетц, заснувавши в університеті «філологічний семінар», з якого в 1904–1914 рр.
вийшли такі відомі згодом (особливо – в 20-х роках ХХ ст.) прихильники
стильової (естетичної) концепції в літературознавстві, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт та інші. У тридцятих роках ХХ ст.
(разом із своїм учителем В. Перетцом) всі вони були репресовані радянською владою і лише окремі з них (як О. Бургардт – він же Ю. Клен) врятувалися еміграцією. Дмитро Чижевський ще встиг прихопити деякі знання
в «філологічному семінарі» В. Перетца (1914 і наступні роки, коли семінар
потроху згортав свою діяльність), але застосувати ті знання зумів лише,
починаючи з 1941 р. До того часу він займався переважно філософією,
а в 1941 р. у Празі вийшов перший том Історії української літератури
М. Гнатишака; цей автор несподівано помер і видавець замислився над
можливим кандидатом, який би продовжив працювати над другим і наступним томами Історії... М. Гнатишака. Трапився «під руку» Д. Чижевський, який погодився взятися за таку роботу, оскільки вона (побудована
на стильовій методології) відповідала, як він казав, його уявленням про
історію літератури як історію стилів.
[...] Я цілком поділяю, – писав він у передмові до власного продовження Гнатишакової Історії української літератури, 1942, – в основних рисах багато з поглядів покійного автора першої частини. Зокрема я теж надаю великого значення формальному
аналізу літературних творів, але вважаю потрібним не залишати без уваги також і їх
ідеологічний зміст. Щоправда, я схиляюся не стільки до теорії О. Потебні [а М. Гнатишак уточнював, що свою методологію виводить із теорії О. Потебні про внутрішнє,
психологічне наповнення художнього слова та – М. Грушевського про два підходи
– історичний і філологічний – у тлумаченні літературних явищ – М. Н.], скільки до
«структуралізму» празького кола «Слова та словесності»... До речі, в останні часи
і «структуралісти» цілком залишили однобічний формалізм першого бойового періо­
236
ду свого розвитку... Приймаючи в загальних рисах наукові інтенції автора першого
випуску, я в дуже багатьох пунктах розходжусь із ним у поглядах на окремі конкретні
питання.
З-поміж цих розходжень – не однакова кількість і не завжди однакові
назви стилів у М. Гнатишака і Д. Чижевського. Дмитро Чижевський не
розглядає, наприклад, «староукраїнського» стилю, яким М. Гнатишак іменував фольклорну творчість; вона, як власне література, мала, на думку
Д. Чижевського, значення лише тоді, коли у вигляді вкраплень використовувалася в творах давньої літератури. Чижевський також відмовляється
від названого Гнатишаком стилю «козацьке бароко», пропонуючи замість
нього стиль «бароко і реформація». Але в принципі обидва дослідники
не розходяться в потребі розглядати літературний процес саме за літературними стилями. Науковість запропонованої ними періодизації розвитку літературного процесу України забезпечено тим, що її майже цілком
узгоджено з характеристикою «карти» літературного розвою в Х–ХХ ст.
багатьма європейськими вченими. Орієнтуючись на нього, Д. Чижевський
урахував також специфіку розвитку людської психіки, від якої значною
мірою залежать особливості стильової організації художнього мислення.
Головне в тій специфіці – чергування гармонійних і дисгармонійних чинників, людські поривання або до чіткої ясності (завершеності) в осмисленні світу, або до її протилежності – примхливої розмитості (безкінечності).
В найзагальніших рисах маємо справу, по суті, з тим, що іменується
«об’єктивними» і «суб’єктивними» категоріями естетичного мислення,
або (умовно кажучи) варіантами реалізму й романтизму.
Справа ця, звичайно, непроста для наукового усвідомлення. З одного боку,
через те, що естетичні категорії в різні епохи зазнавали певних змін, а з іншого – тому, що змінюються й естетичні смаки як у споживачів (читачів)
літератури, так і в творців її. На цій підставі С. Єфремов, наприклад, робив
навіть висновок, що естетичний (отже – стильовий) підхід до трактування літературної творчості застосовувати не можна. Піддаючи критиці Б. Лепкого,
який у своєму Начерку історії української літератури (1909, 1911) збирався
скористатися саме естетичним принципом і ототожнював його з базованим
на емоціях «постулатом краси», С. Єфремов наголошував, що красою
не можна охопити ні всіх потреб людського духу, які має задовольняти і задовольняє
письменство, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції – то
тільки частка, і дуже невелика частка, того духовного надбання, що дає нам кожне
письменство.
Естетику як красу тут потрактовано з позитивістських позицій, як якусь
орнаментальну частку творчості, тим часом, естетичність – це всеохопна,
С. Є ф р е м о в, Історія українського письменства, Київ 1995, с. 24.
237
універсальна і єдина суть мистецької, зокрема й літературної, творчості.
Аналізуючи твір і літпроцес, можна оповісти про найвищі ідеї чи моральні
цінності в них, про найсуттєвіше в історії і сучасності, але якщо всьому
цьому не надати естетичного обличчя, то розуміння художнього твору як
такого при цьому не з’явиться. Естетичне обличчя – це художній стиль,
у якому поєднуються всі особливості творчого обдаровання письменника
і який, за спостереженням Й.-В. Ґете, є вищим ступенем розвитку мистецтва. Кожна складова його не завжди піддається поясненню чи точному
означенню (літературознавство, нагадаємо, є формою переведення образної мови твору на мову понятійну, означувальну), але відчути їх людина здатна. Як і здатна в кінцевому наслідку констатувати, що відсутність
у творі «свого» стилю (естетики, тобто) виводить його за межі художньої літератури. Гегель навіть «манеру» в художньому творі не вважав достатньою, щоб утримати той твір у мистецтві, оскільки манера – категорія
суб’єктивна. Потрібен стиль і тільки стиль, оскільки в ньому суб’єктивне
постає в єдності з об’єктивним.
Обґрунтовуючи свій стильовий підхід до розуміння літератури як художнього феномену, Д. Чижевський (див. вище) називав його «формальним», вкладаючи в це поняття стилістичний аналіз текстів, який, мовляв,
ще недостатньо висвітлювався в нашій науці. Як здається, тут трохи звужено уявлення про стиль. Зводити значення його лише до мови, до стилістики, котрі «прикрашають» оповідь, означає відривати форму тексту від
його змісту. Тим часом, слід говорити про них як про цілісність. Бо ж у
художньому творі все взаємопов’язане; в ньому немає нічого, що б не було
змістом чи формою. Будучи злютованими, вони і являють собою те поняття, що іменується стилем.
Григорій Грабович (критик із «західною перспективою»), рецензуючи
«стильову» історію літератури Д. Чижевського, наголошував на тому,
що стиль, якому, до речі, в науковій літературі поки що не дано єдиного
й загальноприйнятого визначення, не можна сприймати як універсальний
критерій аналізу літературних явищ.
[...] Зосередженість на стилі – писав критик, – хай навіть і широко практикованому,
з багатьма підрозділами, висвітлюватиме один, хоч і важливий аспект, а не всю літературну історію.
Резон у цьому є, звичайно, але «вся» літературна історія за будь-яких
критеріїв неосяжна. Однак є такий критерій, без якого не тільки історії,
а й самої літератури не існує. Ім’я його (ще раз повторимо) – стиль. Ко Див.: Литературная энциклопедия терминов и понятий, Москва 2001, с. 1034.
Див.: Д. Ч и ж е в с ь к и й, Історія української літератури, Київ 2003, с. 30.
Г. Г р а б о в и ч, До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка, Київ
1997, с. 534.
238
жен твір може належати знаному автору, можна старанно вписати його
в культурний та історичний контексти, але якщо в ньому не буде виявлено індивідуальний художній стиль того автора, то серйозна розмова про
літературу й літературну історію аж ніяк не відбудеться. Великий Сервантес, наприклад, написав безліч віршів і новел, близько тридцяти драм,
кілька різножанрових романів (пасторальний, авантюрний, рицарський та
ін.), але все це існує десь на периферії літературної історії; щоб стати в її
центр, потрібен був пародійний Дон Кіхот, знаковий твір Сервантеса для
естетики всього європейського Ренесансу. Подібне можна сказати про нашого Тараса Шевченка. Якби він написав лише так звані ранні балади, навіть казематний цикл віршів чи й такі шедеври лірики, як Садок вишневий
коло хати..., то в історії літератури він стояв би десь поруч із А. Метлинським, Ієремією Галкою, Є. Гребінкою, В. Забілою – але не більше. Коли ж
з’явилися в нього Гайдамаки, Сон, І мертвим, і живим..., Кавказ, Заповіт,
Великий льох, Єретик, Марія і Давидові псалми, то стало очевидним, що
поетові стало тісно в етнографічному, почасти – книжному – романтизмі. Його муза в цих творах сягнула висот європейського романтизму як
великого стилю епохи і зафіксувалась на такій орбіті, що виявилась недосяжною і для всіх поетових сучасників, і для всіх його послідовників.
Іван Франко писав, що після Шевченка прийшло в літературу немало епігонів, які «рвали кайдани», дуже патріотично кликали «здобувати волю»
для України, але все це не піднімалось вище риторики, котра з високою
поезією нічого спільного не має.
Говорячи про стильову літературознавчу концепцію Д. Чижевського,
не можна обійти питання, що стосується поглядів надто модерних і постмодерних літературознавців; адже вони дуже скептично (щоб не сказати
– нігілістично) ставляться до самої категорії стиль та до уявлень про його
естетичне наповнення. Судячи з їхніх праць (психоаналітиків, структуралістів, семіотиків, рецептивників та ін.), на стиль вони дивляться як
ніби на «пройдений етап» літературознавства. Мовляв, треба йти далі
– від твору до тексту, від тексту до його складових (флексій, наприклад),
від стилю до мовної структури (знаковості) його, а крім того – слід погодитись, як вважав Р. Барт, що автор мав батьківські права тільки на свій
твір, а в тексті вже він (батько) помер разом із твором тощо. Існують по­
гляди, що все це писане «на сорочьем языке псевдонауки», але навіть сам
Р. Барт на якомусь етапі від нього відійшов і пробував усе-таки віддавати
належне письменницькому стилю. Щоправда, йому здавалося, ніби основ Див.: П. Р и х л о, Епігонство [у:] Лексикон загального та порівняльного літературо­
знавства, Чернівці 2001, с. 182.
Див.: Р. Б а р т, Від твору до тексту [у:] Антологія світової літературно-критичної
думки ХХ ст., Львів 1996, с. 382.
В. Т о п о р о в, Час одиночек, «Литературная газета» 2003, 10–16 сентября, с. 7.
239
ної ознаки стилю не існує; зв’язки між стилем і змістом у художньому тексті, писав він, можна порівняти не з соковитим фруктом, усередині якого
є кісточка, а з цибулиною з її численними оболонками, під якими немає ні
ядра, ні зернини, а лиш нові й нові оболонки10. Вразливість подібних аналогій цілком очевидна (суть цибулини не в численних оболонках, а в смакових якостях, які не сплутаєш ні з часником, ні з полином, хоч вони теж
гіркі; так і кожен стиль має саме свій художній «смак»), але вони важливі,
оскільки пропонують, сказати б, атомарний рівень аналітичної роботи дослідника, спрямованої на проникнення в таїну творчості. Тому, як здається,
стильова основа мистецтва при цьому не скасовується і не заперечується.
Про всі ті «тексти», «знаки» чи «смерть автора» в текстах можна говорити
лише тоді, коли маєш твір, репрезентований у художньому стилі. Стиль –
це як блиск очей у людини; він надає живучості, закінченості худож­ньому
явищу, оскільки вводить його в царину живого мистецтва. Все інше – то
наші міркування про нього. А якими вони можуть бути, то вже справа
нашої психіки, наших наукових горизонтів. Так звана «нова критика», що
розвивалася англо-американськими дослідниками літератури після Першої світової війни й пізніше, пропонувала, наприклад, сприймати твір як
тільки естетичне явище, але інтерпретацій його може бути безліч.
[...] У межах такого підходу, чим більшу кількість інтерпретацій твір може спричинити, тим кращим він є. Таким чином, Джойс є дуже добрим письменником, Хемінгуей
є просто письменником, а Голсуорсі – ще питання, чи є він письменником11.
Без стильової інтерпретації до таких висновків навряд чи доберешся.
Або доберешся, тільки з хибними висновками. Григорій Грабович, на­
приклад, розглядаючи «семантику котляревщини»12, зарахував до неї епігонську «творчість» не лише таких «не письменників», як П. Кореницький
чи К. Пузина, а й... самого автора Енеїди І. Котляревського. Але ж останній
був справжнім письменником, бо володів саме своїм стилем. Чого не скажеш про епігонів...
Відома річ, стильова інтерпретація текстів, як і будь-яка окремо взята методологія, не панацея. Вона лише одна з найпродуктивніших, коли
йдеться про сприйняття літератури як феномену естетики. Вона не може
цілком відкидати можливості інших способів читання текстів, а особливо,
коли йдеться про перехідні періоди у формуванні стилів. І теоретично,
й практично «чистих» стилів не буває; в них є щось домінуюче, в структурі
чого можуть прочитуватися або рудименти попередніх, або вияви наступного стилів. Якщо цього не враховувати, то можна збитися на схематизм.
Див.: B. R o l a n d, Style and Its Image [у:] The Rustle of Language..., Oxford 1986, p. 99.
М. П а в л и ш и н, В. Т к а ч, Історії мистецтв та їх історії [у:] «Кур’єр Кривбасу. Література-Плюс» 2002, № 156/№ 7, с. 6.
12
Див.: Г. Г р а б о в и ч, До історії..., вказ. праця, с. 317 та ін.
10
11
240
Дмитро Чижевський це відчував і тому в «міжстиллі» пропонував розглядати стильові утворення, які (умовно) можна назвати «низовими» чи
«неповноцінними». Наприклад, бідермаєр між романтизмом і реалізмом.
Так само між бароко і класицизмом можна розглядати рококо, яке виявлялося більше в образотворчих, ніж словесному, мистецтвах; між реалізмом
і «високим» модернізмом розвивалися передмодерні стилі – неоромантизм,
імпресіонізм чи експресіонізм. До речі, якщо М. Гнатишак модерн називав
стилем, то Д. Чижевський уявляв його сукупністю символістських стилів, які були або повноцінними (власне символізм), або такими, що тяжіли до модерну. Деяких письменників він теж називав такими, що тяжіли
до модернізму. Наприклад – Іван Франко. Коротше кажучи, стильовий
підхід до прочитання історії літератури Д. Чижевський не догматизував.
З деякими його міркуваннями можна полемізувати, деякі – доповнювати.
Наприклад, сумнівним видається згадуване вже виключення ним із власне літератури фольклорної творчості (у М. Гнатишака – староукраїнський
стиль) чи його припущення, що перехід української літератури з книжної
(бароко) на народну мову (романтизм) дещо знизив естетичний потенціал художнього слова; так само важко погодитися з ним, що реалістичну
творчість українських письменників понижував акцент на соціальних чи
національних проблемах розвитку культури загалом. Усе це, проте, питання «робочі»; в них часом присутній суб’єктивний «смак» автора (без
чого не можна уявити будь-яких авторських теоретичних міркувань у такій делікатній царині, як художня творчість), але не можна не визнати, що
в принципі стильова концепція Д. Чижевського стала значним досягненням у галузі модернізації наукової думки про літературу і навіть за наявності ще новіших методологій (неоміфологічна, рецептивна, семіотична
й ін.) вона себе ще не вичерпала. Згадуваний Г. Грабович бачив у ній чимало вад. Але його критична розмова про них, як зазначав М. Павлишин
(теж дослідник із рисами «західної перспективи»), крім проникливих спостережень, містила також ознаки однобічної, навіть жовчної полеміки, яка
в окремих випадках видається менш, ніж переконливою.
Живемо надією, – підсумовував М. Павлишин, – що коли Грабович, так енергійно кинувши перший камінь, напише свою історію української літератури, вона виявиться
без гріха13.
Минуло чверть століття з часу цієї критичної передирки. «Безгрішна»
своя (авторська) історія української літератури у цьому проміжку часу
так і не з’явилася. Дмитро Чижевський, думаю, налаштований чекати і ще
чверть століття. Я приєднуюсь до його чекання...
М. П а в л и ш и н, Канон та іконостас, Київ 1997, с. 314.
13
241
Степан Хороб
Літературознавчий концептуалізм
Володимира Державина: еміграційна модель творчості
С
ьогоднішній розвиток української науки про літературно-художню
творчість годі уявити без численних праць вітчизняних дослідників
із зарубіжжя. Неабсолютизуючи всіх їх розвідок, усе ж зауважимо, що
здебільшого високий науковий рівень таких студій став можливим завдяки використанню вченими з діаспори найновіших західноєвропейських
теоретико-методологічних та історико-літературних підходів до осмислення і розуміння художніх явищ, дослідження мистецьких і культурних
процесів. Крім того, можна припустити, що представники українського
літературознавства в еміграції, виконуючи покладену долею свою велику
місію у знайомстві світового загалу з творами нашого національного письменства, просто не могли писати абияк. Тим паче, якщо такий науковець
був заряджений духом глибокого патріотизму, справжнього націоналізму,
що давало йому всі підстави гідно оцінювати і знати літературу інших
народів, не применшуючи водночас значення в духовному розвої людства
і рідного національного письменства. Вочевидь, ця українськість і європейськість однаковою мірою були важливими для дослідника з діаспори.
Власне таким і постає у своїх багатьох працях відомий теоретик, історик
літератури і літературний критик Володимир Державин, який переважну
більшість свого життя мешкав і працював у баварських містах Німеччини – Авґсбурзі та Мюнхені. Тут він активно включився до еміграційного
літературного художнього процесу, часто друкував свої праці (починаючи
з 1945 й завершуючи 1964 опублікував близько півтора тисячі досліджень)
на сторінках збірників «Мистецький український рух» та «Арка», журналів «Пороги» і «Визвольний шлях», «Літаври» і «Світання», «Фенікс»
Володимир Державин (24 VII 1899, Петербург, Росія – 12 IV 1964, Авґсбурґ, Німеччина)
– український літературознавець та мовознавець, критик, перекладач і поет, дійсний член
НТШ (1948) та УВАН у США (1949). Навчався у Петербурзькій німецькій класичній гімназії (1909–1917) та на класичному відділі історико-філологічного факультету Петербурзького й Харківського університетів (1917–1921), в аспірантурі Інституту народної освіти
в Харкові (1922–1925). Науковий співробітник Харківського ІНО (1926), Харківської філії
Інституту літератури Української академії наук (1927–1937), керівник теоретико-лінгвістичного семінару для аспірантів Інституту УАН (1938–1940). Кандидат історичних наук
(1941). Надзвичайний професор Харківського університету (1941–1943). Емігрував до німецького м. Авґсбурґ (1943). Працював в українському допомоговому комітеті у Веймарі
(1945), у редакції україномовних видань Авґсбурґа та Мюнхена (1944–1946), в Українському вільному університеті та в Українській реальній гімназії в Авґсбурзі (1946–1949).
Доктор філософії УВУ (1949), надзвичайний професор (1952) і звичайний професор (1953)
Українського вільного університету в Мюнхені.
242
і «Київ», газет «Наше життя» і «Сучасна Україна», альманахів «Народний
календар» та «Україна і світ» тощо. Зрештою, саме в діаспорі Володимир
Державин остаточно сформувався як тонкий ерудит, що, здається, однаковою мірою володів знаннями з близької йому української, а також зарубіжної культури, зосібна стародавніх часів, як блискучий літературознавець
і мовознавець, як глибокий історик-дослідник еллінських, єгипетських,
санскритських та гебрейських пам’яток минулого.
І все ж його ім’я й досі малознане в Україні, як не надто відоме і в діаспорі, головним чином тому, що за життя він видав окремими книгами лише
брошуру Три роки літературного життя на еміграції (Мюнхен 1948) та
циклостиль Курс загального мовознавства (Авґсбурґ 1947), а також укладену ним Антологію української поезії (Лондон 1957). Згодом появилося
посмертне видання, що його упорядкував та написав до нього передмову
Ростислав Єндик – Володимир Державин. Афоризми (Мюнхен 1966). Усі
інші літературознавчі, мовознавчі й культурологічні та історичні праці
вченого, його багатющі публіцистичні есе, поетичні переклади з числених
європейських мов та епістолярій і понині залишаються «розпорошеними»
по різних часописах та архівах, чекаючи свого сумлінного дослідника.
Якщо ж синтезувати написані в еміграції відомі праці Володимира Державина літературознавчого змісту, принаймні зібрані і видані в його недавно надрукованій книзі Література і літературознавство (свідомо оминаємо тут величезний корпус його перекладознавчих матеріалів), то можна
зробити висновок, що вони більшою чи меншою мірою несуть у собі три
домінуючі концепції його дослідницького мислення: естетичну, моральну
й національну. І тут не так важливо, чи то теоретико-літературні або ж історико-літературні розвідки, чи то статті про українське або ж зарубіжне
письменство, чи то літературно-критичний виступ з певної нагоди (наприклад, Проблема наслідування і стилізації, Дух і джерела київського неоклясицизму, Белетристична проза Тодося Осьмачки чи Крістіан Дітріх Граббе – драматург німецького романтизму). Загалом Володимир Державин
однаково володів даром проникнення у будь-які літературознавчі явища,
тонким розумінням та інтерпретацією їх як у контексті українського, так
і європейського літературного та культурного процесів, завжди виокремлюючи в них художні, національні й загальнолюдські основи.
Див.: В. Д е р ж а в и н, Література і літературознавство: Вибрані теоретичні
та літературно-критичні праці, Івано-Франківськ 2005, 491 с. Про його теоретико-літературні концепції йдеться [у:] С. Х о р о б, Володимир Державин – теоретик та історик літератури [у:] Українознавство: документи, матеріали,
раритети, Івано-Франківськ 1999; С. Х о р о б, Науковий універсум Володимира
Державина [у:] Й о г о ж, На літературних теренах: Зб. ст., Івано-Франківськ
2006, с. 343–355.
243
Що ж торкається метóди його наукового осмислення, то, як переконують
численні студії Володимира Державина, вона здебільшого має характер
синтетично-аналітичний. Однаково, чи то йдеться про теоретичний, історико-літературний або ж літературно-критичний аспекти дослідження.
Всюди вчений застосовував і поєднував настанови і засади біографічної,
порівняльної, культурно-історичної та психологічної шкіл академічного
літературознавства, елементи формального та структурального аналізу.
Розуміючи, що художній твір або літературна творчість – це не тільки
суб’єктивоване натхненням і працею явище, а й об’єктивований часом,
умовами й обставинами процес, Володимир Державин у своїх працях, по
суті, завжди органічно поєднував ці два чинники у методології наукового
вивчення.
Тому першою тут виокремлюється засада, яку умовно можна означити
як єдність національного і загальнолюдського, без якого, власне, не може
існувати літературний процес у будь-яку епоху і будь-якого народу, в тому
числі українського. літературознавчі концепції здебільшого теоретичних
праць дослідника й виростали з цього розуміння (Національна література як мистецтво / Мистецька мета і метода національної літератури),
Проблематика стилів і плужанство за кордоном, Проблема наслідування
і стилізації, Вчення античної риторики про фіґури сенсу (shemata dianoias),
Літературна критика і літературні жанри, Кристалізація літературних
розбіжностей, До питання про сучасну літературну рецензію: Критика
чи інформація? та ін.).
Так, головний пафос статті Національна література як мистецтво
Володимир Державин зводить до того, що саме категорія національного як специфічного естетичного виміру художності твору, з одного боку,
зумовлює його самобутність і водночас інтегрує його мистецький світ
у загальнолюдську культуру, а з іншого, – так чи інакше неодмінно пов’язує
його із духовним формуванням нації. Йдеться, отже, про літературознавче
(передовсім теоретичне та історико-літературне) поняття, що стосується
не лише творчості, а й динаміко-цілісного природного, геопсихічного, соціоетичного, культурно-морфічного буття народу, своєрідності його історичного досвіду, ціннісних установок та ідеалів. Як доводить Володимир
Державин, національне в літературі і мистецтві є єдиною можливою формою вияву загальнолюдських духовних цінностей, а інтернаціональне, що
уможливлює різноманітні впливи та запозичення, асиміляції та засвоєння
національними літературами і мистецтвами, є одним із суттєвих чинників
їх розвитку.
244
Саме оцьому нормативному розумінню національної літератури присвячена наша
розвідка, – пише автор. – Під національною літературою розуміємо тут ту літературу,
яка формує націю духовно, тривало позначаючись на її ментальності.
Від теоретичних категорій дослідник спрямовує свій взір на український
історико-літературний процес, не приховуючи національних, а часто й націоналістичних засад нашого письменства і свого підходу до нього (Дух
і джерело київського неоклясицизму, Поезія Миколи Зерова і український
клясицизм, Поет епохи, Національна героїня та ін.), адже метод – це аналог
предмета, а відтак властивостями нашої літератури мусить визначатися
й метод її наукового вивчення. Тому в цілому ряді статей про істориколітературний процес як на материковій Україні, так і в українському зарубіжжі Володимир Державин не те, що ідентифікує поняття національного
і націоналізму в літературі, він в умовах несвободи рідного письменства
точно розставляє акценти над ними. Тож у розвідках про творчість Євгена
Маланюка, Михайла Ореста, Євгена Плужника, Тодося Осьмачки, Юрія
Клена, Павла Филиповича, Олени Теліги, торкаючись так чи інакше цих
проблем, під націоналізмом дослідник розуміє відстоювання пріоритетів
української нації, насамперед в аспекті духовному, на що й спрямована
його наукова діяльність.
Власне, з цим тісно взаємозв’язана й друга методологічна засада літературознавчих досліджень ученого з українського зарубіжжя, що її умовно
можна йменувати, як повернення та естетичне переосмислення заборонених чи забутих у материковому літпроцесі творчих постатей. Постатей,
ідеологічно заборонених червоною цензурою в історії українського письменства, табуйованих у його розвитку, надто початку XX ст. Актуальність
такого методологічного підходу не втрачається, безумовно, й сьогодні,
коли внаслідок заполітизованого в недалекому минулому радянського
літературознавства історія української літератури, зокрема, повторюємо,
ХХ ст. в своєму обсязі не дораховувалася двох третин корпусу художніх
творів та їх авторів. То ж і нині важливим завданням української науки
про наше письменство залишається створення реальної картини літературного процесу (його повноти й цілісності), без будь-яких винятків та
упереджених трактувань.
Володимир Державин, по суті, одразу ж після вимушеної еміграції за
межі України, завжди виходив із тієї методологічної засади, яку сформулював як нагальну потребу вивчення діаспорним науковим світом проб­
лем, що їх за тодішніх політичних й ідеологічних умов в Україні годі було
розв’язати чи вивчити вітчизняним літературознавством. Тож за предмет
дослідження він обирав творчість заборонених чи проскрибованих в Укра В. Д е р ж а в и н, Національна література як мистецтво [у:] Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн., кн. 3, Київ 1994,
с. 599.
245
їні письменників, здебільшого представників «розстріляного відродження» або тих, кого система тоталітаризму просто не приймала за їх твори,
що будили національну, громадянську свідомість.
Численні праці про Миколу Зерова (Поезія Миколи Зерова і український
клясицизм, Дух і джерела київського неоклясицизму), Павла Филиповича
(Великий поет-мислитель), Освальда Бургардта (Юрія Клена) (Попіл імперій Юрія Клена і новітня спроба переоцінки його поезії), Євгена Плужника (Лірика Євгена Плужника), Олега Ольжича (О. Ольжич – поет національного героїзму, Поетичне мистецтво Ольжича), Євгена Маланюка
(Поет епохи), Михайла Ореста (Лицар ідеалу, Поезія Михайла Ореста
і неоклясицизм), Олену Телігу (Національна героїня), Тодося Осьмачку (Белетристична проза Теодосія Осьмачки) та інші істотно збагачували загальне уявлення про розвиток літературно-художнього процесу перших
десятиліть XX ст., повертали українцям, надто з материкової вітцівщини,
їхні духовні і національні орієнтири.
Тому й не дивно, що сьогоднішні науковці, які прагнуть з’ясувати особ­
ливості та своєрідність українського літпроцесу означеного періоду, себто
20–30-х рр., і виявити творчу неперебутність згаданих українських письменників, зокрема в еміграції, не можуть обійтися без досліджень Володимира Державина, не можуть оминути його літературознавчих положень,
як, приміром, про те, що теоретичною базою для українського парнасизму стала видозміна художніх засад київського неокласицизму та празької школи поетів, що поетичне мислення Євгена Плужника виростало не
з літературних джерел, а з його повсякденного досвіду власної імпресіоністської ідейно-естетичної свідомості тощо. Має цілковиту рацію Ігор
Качуровський, коли з цього приводу стверджує:
[...] праці Володимира Державина про неоклясиків і поетів празької школи я назвав би
найваговитішим і найвищим здобутком українського літературознавства.
Тут доречно буде окреслити третю засаду в методології дослідництва
діаспорного вченого – перспективи розвитку українського письменства
за кордоном і його вписуваність до координат материкового літературно-художнього процесу, що випливала із синтезу сповідуваних ним національного та європейського як неодмінних чинників подальшого розвитку
цього процесу. Відомо, що навколо цієї проблеми свого часу розгорнулися жваві, нерідко й гострополемічні дискусії та обговорення за участю не
лише літературознавців, а й художників слова, прикладом чого може слугувати літературна критика періоду МУРу, яка здебільшого вміщувалася
на сторінках збірників «Мистецького українського руху» (вийшло всього
І. К а ч у р о в с ь к и й, Володимир Державин – теоретик неоклясицизму [у:] «Березіль»
1993, № 2, с. 96.
246
три випуски), починаючи з середини сорокових і завершуючи початком
п’ятидесятих років минулого століття.
Так от, серед дискутантів (Улас Самчук, Остап Грицай, Іван Багряний,
Ігор Костецький, Віктор Петров та ін.) про майбутнє «великої літератури» особливою опозиційністю, навіть непримиренністю відзначалися виступи Юрія Шереха (Шевельова) та Володимира Державина, зокрема про
стильові орієнтації представників тодішнього українського еміграційного письменства. Перший відстоював концепцію «національно-органічного стилю» в літературному процесі діаспори, за якою творчість багатьох
художників слова українського зарубіжжя у філософському аспекті мала
б розвиватися як відрух від загальноєвропейського до конкретно національного, а в плані власне естетично-стильовому – від неокласицизму до
неоекспресіонізму. З цим він пов’язував твори Ігоря Костецького, Віктора
Домонтовича (Петрова, Бера), Тодося Осьмачки та Василя Барки. Другий,
погоджуючись щодо синтезу національного й загальнолюдського в художній літературі, що позначався на її ідейному пафосі, все ж заперечував саме
існування в українському письменстві діаспори «національно-органічного
стилю», потрактовуючи його, як й інші стильові означення тогочасного літературознавства («активний романтизм», «реалізм атомової доби»), фантомними виявами та дефініціями нездійснених художніх напрямів.
І це не був вияв емоційного запалу дискусії, а чітке окреслення своєї
позиції у згаданій полеміці. Адже задовго до неї у статті Проблематика
стилів і плужанство за кордоном, що була вміщена на сторінках «Науково-літературного збірника» (1947, № 1), Володимир Державин з властивою для нього пристрастю й аргументованістю спростував методологічні
принципи та підходи Юрія Шереха, зауваживши, що поняття «національно-органічного стилю» виявляється в його дослідженні не цілком виразно, зрештою, аж ніяк не співвідноситься з іншими літературними стилями, зосібна з «класицизмом» чи «бароко». Більше того, звести літературу
й мистецтво до якогось одного, навіть домінуючого стилю, на переконання Володимира Державина, – значить не що інше, як обмежити їх у своїх
художніх виявах, звузити коло вживаних тем, образів, характерів або сюжетів. Тим часом національний ідеал у своєму творчому втіленні не терпить будь-якої регламентації, надто, коли йдеться про стильову систему,
кожен складник якої часто зумовлений історичними обставинами і має
свої, характерні лише для певного стилю, домінантні естетичні ознаки,
свою образну структуру, свої жанроутворення тощо.
На думку Володимира Державина, що її він почасти реалізує й у такій праці, як Національна література як мистецтво / Мистецька мета
і метода національної літератури, національний характер будь-якого
В. Д е р ж а в и н, Три роки літературного життя на еміграції (1945–1947), Мюнхен
1948, c. 11.
247
письменства виражається у кожному стилі, який справді існує – чи буде
це романтизм Гайдамаків Тараса Шевченка, чи виявиться це у символізмі
Павла Тичини або у неокласицизмі Максима Рильського. Звідси «національно-органічний стиль», що претендує на верховенство над цими реальними стилями як, мовляв, універсальна та абсолютно новаторська ідейно-естетична своєрідність, призводить тільки до теоретичної витіюватості,
а відтак і до заплутаності суті дефініцій, понять, явищ стилю як такого.
Володимир Державин піддавав сумніву й інші положення Юрія Шереха щодо «національно-органічного стилю», зосібна ті, що торкалися народження експресіоністського типу художнього мислення в українській
еміграційній літературі. Він заперечував висновок свого опонента про те,
що відірваність від національних джерел, непрості умови творчого побутування за кордоном, зрештою, часта необлаштованість життя неодмінно
спонукають до духовно-душевних розладів й утвердять експресіоністську
авторську ідейно-естетичну свідомість. Навіть більше, такі погляди вчений вважав антинауковими, деструктивними і некоректними. Цікаво, що
Юрій Шерех у дискусіях з Володимиром Державиним в окремих випадках
погоджувався з його критикою. Так, він визнавав органічне співіснування
різних стилів у літературному процесі, зокрема української діаспори, не
заперечував того, що романтизм Гайдамаків Тараса Шевченка, символізм
раннього Павла Тичини та класицизм раннього Максима Рильського несуть у собі ознаки українськості, проте не в усьому вивершені національно, не завжди проступають як домінантні в творчості окремо взятого письменника чи літпроцесу, як один головний у системі стилів тощо. Зрештою,
обстоюючи саме поняття і кваліфікацію «національно-органічного стилю», Юрій Шерех так і не давав йому науково точного визначення, позаяк
він, мовляв, ще остаточно не сформувався.
Хоча Володимир Державин й обстоював думку про необхідність різностильових напрямів у розвитку української художньої еміграційної літератури, все ж і він визнавав пріоритет одного з них – неокласицизму.
У своїх працях Три роки літературного життя на еміграції, Національна
героїня, Поезія і проза Леоніда Лимана, Поезія Емми Андієвської, Українська молода поезія насьогодні та ін., літературознавець пов’язував з цим
типом художнього мислення майбутнє не лише письменства українського
зарубіжжя, а й материкової літератури. Важко з цим погодитися, навіть
зважаючи на доволі аргументовані доводи вченого, що коли «національно-органічний стиль» базувався на певних традиціях, то неокласицизм виростав із новаторських інтенцій у стильових пошуках українських авторів, що кращі досягнення представників «празької школи» тісно пов’язані
з київським неокласицизмом.
Навіть поділяючи тезу Ігоря Качуровського про те, що праці Володимира Державина про Миколу Зерова, Павла Филиповича, Освальда Бургард248
та, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олену Телігу та
Михайла Ореста слід віднести до найвагоміших здобутків нашого вітчизняного літературознавства, все ж щодо абсолютизації неокласичного стилю у діаспорному і материковому літературному процесі слід висловити
певні застереження. Бо тут виявляється не що інше, як друга, порівняно
з Шeрехівською, крайність, крайність, що заважає об’єктивно проаналізувати створену ситуацію.
Переконливі спостереження з цього приводу виявив Микола Ільницький:
Симпатик неокласицизму, В. Державин ладен підігнати під цей стиль усе, що мало
форму чіткого канонічного вірша. Хоча при уважному погляді на кожного з названих
поетів [неокласиків і пражан – С. Х.] можна зауважити, що Є. Маланюк ламав не тільки колишню «залізну» строфу – ламався його голос, зазираючи поза край буття; що
М. Орест не стільки неокласик, як символіст, який відчитує таємні письмена книги
лісу; що Т. Осьмачка у поемі Поет, як і в повісті Старший боярин, вибудовує свій міф
України на тлі світових, навіть космічних катаклізмів; хіба що, можe, Ю. Клен відходив від романтичних сюжетів своєї збірки Каравели (1937) з шукачами пригод та
нових просторів і приходив до заглибленої зрівноваженості історіософської проблематики, яку йому продиктували зіткнення світових сил зла і справедливості, світла
і пітьми.
І, нарешті, ще одна, остання, із методологічних засад літературознавчих досліджень Володимира Державина, що її можна умовно окреслити як реінтерпретація вивченого й відомого. Мова йде про серію статей
українського вченого, присвячених творчості західноєвропейських поетів,
прозаїків і драматургів, скажімо, Вільям Вордзворс і т. зв. озерна поетична школа, Поезія Поля Верлена, Райнер Марія Рільке, Поет надлюдського
(Фрідріх Ніцше), Крістіан Дітріх ґраббе – драматург німецького романтизму та ін. Вони, на відміну від теоретико-літературних й історико-літературних розвідок про українське письменство, писалися з однією метою,
яку влучно визначив Ігор Качуровський.
Ще одним внеском Державина до української культури були його [...] невеличкі статті
про західних письменників (про Ередія, Ніцше, Стівенсона, Леконт де Ліля тощо),
– зауважує він. – Справа в тому, що українська літературна молодь, яка формувалася в тридцятих роках, а також і ширші кола технічної інтелігенції – через незнання
мов і специфічне спрямування як високошкільних програм, так і видавничих плянів
(де перевагу письменникам Західного світу віддавалося за критерієм «лівизни», а не
мистецької якости) – фактично були тільки поверхово обізнані зі світовою культурою
взагалі, а з літературою зокрема.
М. І л ь н и ц ь к и й, Мале літературне відродження (Літературна критика періоду
МУР’у) [у:] Й о г о ж, У фокусі віддзеркалень: Статті, портрети, спогади, Львів 2005,
с. 212.
І. К а ч у р о в с ь к и й, Володимир Державин – теоретик неоклясицизму [у:] Й о г о ж,
Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки, Мюнхен 2002, с. 231.
249
Проте і в цих матеріалах чітко виявляються літературознавчі концепції
Володимира Державина – естетична, моральна й національна. Зрештою,
кожна праця українського дослідника про зарубіжних художників слова
так чи інакше мимоволі проектувалася на національне письменство, незважаючи, де воно витворювало свої духовні цінності – чи на материковій
землі, а чи в діаспорі. тому-то так увиразнюються у згаданих статтях окремі вірогідні припущення вченого про, скажімо, типологічну близькість
поетичного мислення Леконт де Ліля й українських неокласиків, вплив
філософії Ніцше на творчість українських класиків тощо. Такі чи подібні
гіпотези, навіть висловлені принагідно Володимиром Державиним, мають
право на існування: вони або доводяться, або спростовуються, або просто
уточнюються наступними науковими пошуками, новим поколінням дослідників.
Названі нами й окреслені кілька методологічних засад і літературознавчих концепцій наукової спадщини Володимира Державина, що виявляють
еміграційну модель його спадщини, безумовно, не становлять собою якихось особливих секретів дослідження художньої творчості, надто в нинішній час. Українські вчені за роки незалежності нашої держави також
опанували, а відтак часто звертаються до цих чи схожих методологічних
настанов і літературознавчих концепцій в аналізі ідейно-естетичних явищ
національного чи зарубіжного письменства. Однак це аж ніяк не знецінює,
а навпаки, підносить значення наукового доробку Володимира Державина.
Тому, по-перше, що ця методологія і цей концептуалізм розроблялися
ним упродовж усього його творчого життя (починаючи з років навчання
і роботи в Харкові й завершуючи невтомною працею в еміграції, зокрема
в Німеччині), в той час, як учені з материкової землі – головним чином
через політично-ідеологічні перепони – прийшли до цього значно пізніше. По-друге, така стабільність його наукових позицій та підходів, по суті,
ґрунтується на природних чинниках літературно-художньої творчості,
випливає з тодішніх обставин підневільності української літератури в тоталітарному режимі совєтської системи, офіційного радянського літературознавства. звідси, звільнившись від цих ідеологічних кайданів, наша
наука про художнє письменство сьогодні цілковито органічно перейшла
до використання актуальних методологічних засад і літературознавчих
концепцій, що до них активно зверталися вчені з української діаспори, зокрема Володимир Державин.
250
Валентина Соболь
Променисті сильвети Ігоря Качуровського
в контексті його історико-літературного доробоку
І
м’я Ігоря Качуровського, лауреата Шевченківської премії 2006 р., літе­
ратурознавця, письменника, поета, перекладача – є сьогодні широко
знаним в Україні і світі. Його праці нині активно використовуються як
у вузівській, так і шкільній практиках. Подивугідна широта його заці­
кавлень, доробку, особистих контактів та знайомств. Із тих розмаїтих кон­
тактів, із радіопередач про багатьох колег виросли «променисті сильве­
ти» цілого грона митців. Ці контакти наклали свій відбиток і на художню
творчість, і на студії Качуровського зі строфіки, метрики, генетики та ар­
хітектоніки. Першим це зауважив Іван Дзюба, зазначивши, що його праця
Ґенерика і архітектоніка – це фактично «есеїстично оформлений великий
цикл лекцій», на якому позначилася манера вільної розмови з аудиторією.
Отож, широко знані праці Ігоря Качуровського, чи не в першу чергу Основи аналізи мовних форм. Стилістика (Фігури і тропи), далі – Променисті
сильвети, Ґенерика і архітектоніка, Фоніка (1984, у перекладі – 1994),
Метрика (1985, у перекладі 1994), Лексика (1994), Фігури і тропи (1995)
та інші – здобули авторитет і утвердили силу українського слова в світі
– в противагу до скепсису самого автора, який часом прохоплюється, що
його твори не читають. Це по-перше. А по-друге, вони спростовують, як
сказав би сам Качуровський, «шпигачку», а саме наведену ним же безпо­
Своїми головними прозовими книжками Ігор Качуровський вважає Шлях невідомого,
Дім над кручею та Залізний куркуль, як сам наголошує в розмові з Людмилою Тарнашин­
ською; див.: Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї, Київ 2001, с. 160.
Знані сьогодні і в світі, і в Україні поема І. Качуровського Село, поетичні книжки Пісня
про білий парус, В далекій гавані, Над світлим джерелом, Свічада вічності.
У царині перекладацтва І. Качуровський видав вибрану поезію Петрарки, упорядкував
антологію іберійської та ібероамериканської поезії, а також книжку Стежка крізь безмір.
Сто німецьких поезій. 750–1950, Париж – Львів – Цвікау 2000.
Див., напр.: І. К а ч у р о в с ь к и й, Поняття про композицію художнього твору [у:] «Ди­
вослово» 2006, № 5, с. 35–40; О. А с т а ф ’ є в, Нарис життя і творчості Ігоря Качуровського [у:] Література української діаспори. Вип. 2, Ніжин 1994, 25 с.
І. Д з ю б а, Запросини в поетику Середньовіччя [у:] І. К а ч у р о в с ь к и й, Ґенерика і архітектоніка, Київ 2005, кн. 1: Література європейського Середньовіччя, с. 8.
І. К а ч у р о в с ь к и й, Основи аналізи мовних форм. Стилістика (Фігури і тропи), Мюн­
хен – Київ 1995, с. 200.
Й о г о ж, Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки, Мюнхен 2002,
797 с.
Й о г о ж, Ґенерика і..., вказ. праця.
Й о г о ж, Променисті..., вказ. праця, с. 52.
251
WZU 25-26.indb 251
2008-07-07 17:11:17
середню10 репліку з листа від Євгена Маланюка: «Дурень плюс агент це
зміст українського еміграційного життя»11.
Увесь історико-літературний доробок Ігоря Качуровського наснажений
невпинним діалогом як зі світом, так і з Україною, особливо пильно – із
науково-критичною думкою в Україні. Якщо окреслити цей діалог в іме­
нах – то не лише із Петраркою, Гете, Рабле, Рільке, а й із Анею-Галею Гор­
бач (665), Ліною Костенко, Тарасом Салигою (372), Дмитром Павличком
(415, 774), а ще – із світлої пам’яті Леонідом Куценком, в унісон із яким
Качуровський завершує розвідку про Євгена Маланюка віршем Бориса
Олександріва Прощання з князем (383). Властиво, Качуровський полюбляє
завершувати свої розвідки віршами.
Різноманітні, часом здавалось би неспівмірні пласти його доробку по­
тверджують істину про те, як же спраглим є українське слово на ось та­
ких, як Ігор Качуровський, його поцінувачів, дослідників і медіаторів.
Олександр Астаф’єв12 справедливо наголошує на тому, що в доробку Ка­
чуровського маємо чітко виражену орієнтацію на неокласицистичні ідеї
та принципи у теоретичній та літературно-критичній діяльності. В історії
літератури – також і еміграційної – Качуровський вбачає дві визначальні
тенденції. Ними є темний стиль (герметизм) і кларизм. Перша – герметизм
(досягається за допомогою трьох головних чинників 1) заплутаність син­
таксичних конструкцій, 2) ускладненість метафор, 3) застосування у лек­
сиці рідкісних маловживаних слів і виразів, зокрема алюзій, котрі не роз­
криваються з контексту самого твору13. На думку Качуровського, кларизм
пов’язаний із міметичними традиціями побудови літературних образів та
їх концептуального розкриття і зрозумілості. Олександр Астаф’єв дово­
дить, що у світлі цієї дихотомії написані головні книги Качуровського,
а саме його Фоніка (1984, у перекладі – 1994), Метрика (1985, у перекладі
1994), Лексика (1994), Фігури і тропи (1995). Додамо: певною мірою і Променисті сильвети (2002), які водночас являють нам потужний особистіс­
ний космос. Саме на цій праці зосередимо головну увагу в даній розвідці.
Книжка Променисті сильвети, обсягом майже у вісімсот сторінок,
об’єднала праці різних років. Праці 70–80-х років потверджують гірку іс­
тину про те, що серйозний розмисел про українських геніїв – був прерога­
тивою дослідників діаспори. На цій думці потверджує й збірник Symbolаe
in honorem. Volodymyri Janiw від 1983 р., в якому знаходимо дві статті Ка­
Такою ж безпосередністю відзначаються нерідко й репліки самого Качуровського: не­
заангажованих критиків «було небагато: Василь Чапленко (поки не здивачів), Володимир
Державин (поки не спився)...»; с. 769.
11
І. К а ч у р о в с ь к и й, Променисті..., вказ. праця, с. 383.
12
О. А с т а ф ’ є в, Українське літературознавство в зарубіжному світі [у:] Ukraina. Teksty i konteksty. Symbolаe in honorem Stefan Kozak, Warszаwa 2007, s. 610–611.
13
І. К а ч у р о в с ь к и й, Основи аналізи..., вказ. праця, с. 201–202.
10
252
WZU 25-26.indb 252
2008-07-07 17:11:17
чуровського – В’язнича лірика й балади Володимира Янева та Антиципація
як архітектонічний засіб14.
Світовий контекст – неодмінна ознака праць Качуровського, чи то стосу­
ються вони творчих персоналій, чи проблем теорії літератури, яка з юних
років його потужно вабила15, чи царини літературознавчої термінології16.
Навіть сумнозвісному соцреалізмові віднайдено відповідник у світовій
літературі: аналогічним явищем, твердить Ігор Качуровський, був свого
часу німецький «майстерзанґ» (770). Сильветки українських митців у сві­
товому контексті – явище загалом рідкісне – є неодмінним для дослідни­
ка. Качуровський близько знав багатьох та тільки на чотирьох митців, як
сам зізнається, дивився знизу вгору – Борис Ярхо, Юрій Клен, Хорхе-Луїс
Борхес та Олександр Солженіцин. У розвідці про Юрія Клена (Життя
і творчість Юрія Клена) прокреслюється трагічна суголосність і людсь­
ких доль, і долі перекладів Юрія Клена (Освальда Бурґгардта) та Валер’яна
Підмогильного. Здійснені ними блискучі переклади творів світової літе­
ратури побачили світ без імені перекладачів, як то переклади Бурґгард­
та з Рільке, Шеллі, Байрона, Шекспіра, Діккенса. Крім того, за редакцією
Юрія Клена побачили світ тринадцять томів творів Джека Лондона, вісім
томів Бернарда Шоу, твори Діккенса, Гамсуна, Гете (с. 257–258). У поле
зору дослідника потрапляють і жанри релігійної лірики (264). Українську
жіночу літературу в світовому контексті презентує розвідка І. Качуровсь­
кого Творчість Олени Теліги на тлі світової жіночої лірики, збагачена ще
й власноручними перекладами творів віденської поетеси Альми Йоганни
Кеніг (с. 402), іспанських поетес – святої Тереси де Хесус (с. 409), Каролі­
ни Коронадо (с. 411), уругвайки Дельміри Аґустіні17 (с. 413), португалки
Symbolаe in honorem. Volodymyri Janiw. Збірник праць на пошану д-ра Володимира Янева, Мюнхен 1983, с. 96–105; с. 468–478. Перша із названих статей увійшла до видання
Променисті сильвети, а друга ні. Можна тут говорити, що ці дві статті є мовби ключем до
двох генеральних царин, в яких успішно проросли й реалізувалися творчі зацікавлення
Ігоря Качуровського, а саме його історико-літературна, літературно-критична діяльність
та друга – формально-теоретична із невсипущою увагою до генерики та архітектоніки. Та
друга властиво надихала свіжим вітром і праці літературно-критичного характеру. Голов­
ними ж своїми книжками сам автор називає Шлях невідомого, Дім над кручею, Залізний
куркуль; див.: Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ. праця, с. 160.
15
Як зізнається в інтерв’ю сам Ігор Качуровський, теорією літератури почав займатися
від шкільних років, сягаючи до праць Брюсова, Томашевського, Шенгелі; див.: Л. Т а р ­
н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ. праця, с. 160.
16
Термін антиципація, який вживається в кількох значеннях, можна знайти в Словнику
філологічних термінів Фернандо Лясаро Карретера, в Словнику лінгвістичної термінології
Ж. Марузо, в Словнику лінгвістичних термінів Ольги Ахманової та в Азбуклвнику Б. Романен­
чука, в той час, як цього терміну немає в словнику Лесина й Пулинця; І. К а ч у р о в с ь к и й,
Антиципація як архітектонічний засіб [у:] Symbolаe in honorem..., вказ. праця, с. 468.
17
«Захватна радість життя, втілена в щасливому коханні, це, на мою думку, спільна риса
Дельміри Аґустіні та Олени Теліги», – наголошує Качуровський і наводить рядки з вірша
Теліги Літо:
14
253
WZU 25-26.indb 253
2008-07-07 17:11:17
Маркізи д’Альорни (с. 420), італійки Ади Негрі (с. 425). Можна дискутува­
ти із І. Качуровським, за яким любов, смерть, релігія – три основні теми
жіночої лірики (с. 403), водночас ця розвідка в найбільшій мірі є подібною
до міні-антології, бо в ній десятки творів18 – від поезій першої італійської
поетеси ХІІІ ст., яка відома під псевдонімом Комп’юта Донцелля, групи
перших італійських поетес-петраркісток ХVІ ст. – до Ади Негрі, яку свого
часу перекладала по-російськи Леся Українка.
Леся Українка в студіях Ігоря Качуровського займає унікальне, винят­
кове місце: «геніальна Леся Українка, всебічний Франко, Винниченко...»
(с. 755). В аналізі її творчості найчастіше вклиняється гумористично-авто­
біографічний нурт:
Про стилістичні засоби Лесі Українки можна написати чималу книжку – але пощо
це робити, коли таку книжку в нас ніхто не читатиме, як не читають Строфіки авто­
ра цього есею. Все таки не можу стриматись, щоб не навести бодай одного випадку
багатства Лесиної стилістики. Ось, напр., гіпокористичний демінутив у функції дис­
фемізму...19.
У цитованих рядках, як у краплі води, відбивається і стилістика самого
есеїста: майже просторікуватий пасаж у поєднанні з пильним спостере­
женням та увагою до анадиплозійної або епаналептичної композиції со­
нету (с. 46), антиципація (с. 54) та ін. Творчість Лесі Українки – та ще нео­
класиків20 – стає найвищим критерієм. І Миколі Хвильовому належало б,
на думку Качуровського, в знаній літературній дискусії не обзивати Костя
Буревія «московською задрипанкою», а сказати, що
таких драматургів, як Леся Українка, російська література не мала і не має, що неокла­
сики не поступаються французьким парнасцям, що Горькому роблено славу з огляду
на його політичні погляди, що таких авторів, як Блок та Бєлий, світова література
рахує тисячами, а російські переклади це переважно кепські переспіви та перекази
світових творів (с. 765).
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплений лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість – жить (с. 413–415).
18
Важливо, що Ігор Качуровський завжди уточнює, в чиєму саме перекладі подає той чи
інший твір, і в такий спосіб витворює ще й своєрідну антологію українських перекладачів
– Михайла Ореста, Яра Славутича та ін.
19
Твоя рабиня вже доложить хисту:
Всі зморщечки отут попри очицях,
Навколо вустоньків і між брівками
Чудово замалює, зробить церу
Таку свіженьку, як була колись! (Йоганна, жінка Хусова); І. К а ч у р о в с ь к и й, Променисті..., вказ. праця, с. 52.
20
«Українська поезія сягає світового рівня не творчістю окремих одиниць, а суцільним
потоком: п’ятірне ґроно київських неокласиків (Зеров, Рильський, Драй-Хмара, Пилипо­
вич, Освальд Бурґгардт), Євген Плужник, Володимир Свідзінський»; с. 759.
254
WZU 25-26.indb 254
2008-07-07 17:11:17
Незмінним же залишається в студіях над драматургією, поезією, про­
зою і над перекладацькими та критичними працями Лесі Українки, – це
світовий контекст, в якому тільки й можна прочитати неперебутнє, від­
кривавче. Дослідник доводить, що драма Блакитна троянда поставила
Лесю Українку на один рівень із світовими драматургами тієї доби, і то
є болюча драма, що твори Лесі Українки не мали свого правдивого читача
і глядача:
Якби Леся була не українською, а російською письменницею, то, правдоподібно, її,
а не Чехова, шанували і цінували по всьому світу як творця модерної драми. Про це
подбали б представники російської еліти. В кожному разі Блакитна троянда відразу
поставила її автора на рівень таких письменників, як Генрік Ібсен, Оскар Вайльд чи
Ґабрієль д’Аннунціо (с. 47).
У дискусії із Миколою Зеровим, із заперечення, що не лише драматич­
ні поеми, а й «інші драматичні жанри належать до найкращого в її твор­
чості» (с. 48), із ґрунтовних знань та вміння побачити широкий часовопросторовий діапазон світової драми – з усього цього виростає ваговите
переконання: «Якщо Гоголь був перший сюрреаліст європейської літера­
тури, то Леся Українка – перша екзистенціалістка» (с. 54). Ймовірно, для
багатьох є несподіванкою те, що Качуровський тут веде мову про твір,
який на його думку не тільки синхронізується зі світовим письменством,
а й випереджає його принаймні на півсторіччя, твір, який фактично на­
лежить до літератури не початку нашого віку21, а до другої його половини,
а саме про драматичну поему Адвокат Мартіян:
[...] тут і замкнене коло, з якого немає виходу, і фатальний збіг обставин, і самотність
головного героя, і постать глухонімого раба, який, можливо, символізує невблаган­
ність часу, і такі композиційні засоби як антиципація та звукове обрамлення – все це
типове для європейської літератури наших днів і могло б вийти з-під пера Ануї або
Камю. Якщо Гоголь був перший сюрреаліст європейської літератури, то Леся Україн­
ка – перша екзистенціалістка (с. 54).
Відзначимо свіжий погляд автора Променистих сильветів і на прозу
Лесі Українки, яка
дає зрозуміти речі, не називаючи їх. Творів такого рівня можна знайти чимало в англо­
мовних чи еспаномовних авторів повоєнних років. Коли я читав новелю Екбаль-ганем,
мені здавалося, що це переклад когось із знаних мені західних письменників нашої
доби (55).
Леся Українка цікавить дослідника пильно й всебічно. Розлоге, із семи
окремих завершених підрозділів, есе Качуровського Покірна правді і красі, написане ще в 1970 і надруковане у журналі «Північне сяйво» в 1971,
21
Йдеться про ХХ ст.
255
WZU 25-26.indb 255
2008-07-07 17:11:18
є правдивим відкриттям правдивої Лесі Українки22. І то в той саме час,
коли радянська наука (з неї гостро кпить автор есе, с. 68), оголосивши своє
право на поетесу, не включає до зібрання її творів антимосковської дра­
матичної поеми Бояриня, а іншим творам дає відповідну інтерпретацію,
– Ігор Качуровський вибудовує абсолютно відмінну, європейську і світову
сильветку українського генія, завершуючи есе на драстичній ноті. Мож­
на сказати, зумисне пускає в хід прийом барокової персвазії, аби його не
лише почули, а й відреагували. Дивовижної сили в завершальних акордах
есе набуває порівняння:
Самотня дівчина, талановита, культурна, шляхетного роду, писала драми з життя пер­
вісних християн. Вона жила «у пущі», серед своїх варварів-земляків, які взагалі не
розуміли, що таке драма. Від неї могла початися нова європейська драма, але нікому
було підхопити її слово.
Самотня жінка, талановита, культурна, шляхетного роду, писала драматичні поеми
з життя первісних християн. Вона жила «у пущі», серед своїх земляків, які взагалі не
розуміли, що таке драма. На її творчості мала б базуватися новітня європейська дра­
матургія, але нікому було підхопити її слова...
Одна з тих жінок жила в епоху Оттонів (Х вік) – це Гротсвіта з Ґандерсгайму, перший
драматург нової Європи. Друга – Леся Українка (с. 70–71).
Дещо окремо стоїть розвідка До питання про релігійні моменти у світогляді Лесі Українки. В ній порушено важливу проблему і розв’язано її
шляхом вивчення найтісніших особистісних впливів людей, до яких у різ­
ні періоди життя була дуже близька поетеса: «Драгоманов – позитивізм;
Мержинський – християнство; Кобилянська – ніцшеанство»23. Показово,
що вплив ідеології марксизму на творчість Лесі Українки дослідник про­
стежує тільки на кількох найслабших творах, з-поміж них – Осіння казка,
Три хвилини. Вдалою й тому результативною бачиться спроба синтезувати
динаміку росту геніальної поетеси: «Увесь творчий шлях Лесі Українки
– це шлях до звільнення від цих російських канонів, шаблонів і штампів
– і врешті перемога над ними» (с. 62). Енергетичний потенціал цих студій
пом­ножився сьогодні в інтелектуальному бестселері Оксани Забужко Notre dame d’Ukraine: Леся Українка в конфлікті міфологій.
У розвідці, приуроченій сімдесятиріччю заснування журналу «Україн­
ська хата» (1909–1914), є шкіц, який можна вважати блискучим доповнен­
ням до виданого Ю. Лавріненком Розстріляного Відродження (про долю
авангардистів-хатян М. Вороного, О. Олеся, Г. Чупринку, с. 89), знаходимо
спостережливі оцінки раннього Рильського і раннього Тичини, а в зв’язку
із останнім – висновок про джерела українського вітаїзму двадцятих років
(с. 91). А що видається особливо посутнім – Ігор Качуровський уводить
Таким відкриттям сьогодні в Україні можемо вважати й працю: О. З а б у ж к о, Notre
dame d’Ukraine: Леся Українка в конфлікті міфологій, Київ 2007, 640 с.
23
І. К а ч у р о в с ь к и й, Променисті..., вказ. праця, с. 79.
22
256
WZU 25-26.indb 256
2008-07-07 17:11:18
у ширший контекст поезію Володимира Свідзінського, наголошуючи ще
в 1979 р., що французький літературознавець Емануїл Райт уважав Сві­
дзінського за одного із найбільших поетів ХХ ст. (с. 92). Синтезуючи до­
робок хатян, І. Качуровський наголошує, що на першому місці в журналі
«Українська хата» стояли публіцистика, літературна критика, як рівно­
важ і філософські статті, не поступаючись росіянам і полякам, на друго­
му – поезія, на третьому – проза. У прозі – чи не вперше в українському
письменстві – готична новела, а саме новела В старих палатах Надії Ки­
бальчич (с. 96).
Підсумовуючи, наголосимо, що на всіх працях Ігоря Качуровсько­
го неодмінний відбиток наклали його власні напрацювання стилістики,
строфіки, ритміки. Наприклад, у статті Медобір Володимира Свідзінсько­
го (надрукованій ще в 1975, № 9 «Визвольний шлях») царина ейдології
(образності) тільки двох рядків («Заростає дзеркало пилом, пам’ять ніжної
– забуттям») представлено із вичерпною характеристикою як Свідзінсько­
го, так і Качуровського:
Тут маємо: паралелізм, метафору («дзеркало заростає»), синекдоху (частка замість
цілого: єдина риса – ніжність – заступає цілу особу), субстантивацію прикметника
(ніжна в данім контексті стає іменником) та зевгму (точніше – протозевгму)24.
Ігореві Качуровському властиве вміння поглянути по-новому на певне
літературне явище. Наприклад, неокласицизм. Пишучи, що «київський
неокласицизм це лише прояв ширшого літературного явища, званого пар­
насизмом» (с. 249), він знаходить його прикмети і в ряді інших україн­
ських митців25, включно з Михайлом Орестом з одного боку та Володи­
миром Свідзінським з другого. Прикмети – шляхетність та аристократизм
їхньої поезії26. Підстави до такого висновку: аналіз їхньої лексики. Але ще
важливішим видається больове озвучення проблеми про охлократизм та
аристократизм в українській поезії (с. 250). Проблема не розпрацьовується
в цій студії Качуровського, але її озвучення вартує багато. В подальших
І. К а ч у р о в с ь к и й, Променисті..., вказ. праця, с. 249.
Подібно як Юрій Шевельов знаходить прикмети неокласицизму в творчості В. Домон­
товича.
26
На рівні стилістики Качуровський визначає такі риси, спільні із неокласиками, як гек­
заметр, елегійний дистих, сенарій. Також ескапізм, який на думку Качуровського, ста­
новив мало чи не основну сутність творчості неокласиків Рильського й Ореста. Прояв
ескапізму у Свідзінського – втеча в «самотність, труд, мовчання», а ще – «спроба втечі
у дитячий світ, у казку»; с. 251.
24
25
257
WZU 25-26.indb 257
2008-07-07 17:11:18
працях вона проросте доказами27, часом кпинами28, на які цілковите право
автор здобуває широтою своїх знань. А в розвідці Загальний огляд літератури ХХ сторіччя – констатацією сумнозвісного:
Дошкульною вадою була зумовлена підтримкою з боку партійно-урядових наглядачів
перевага охлократичних первнів у літературі над аристократичними (щось подібне
відбувалося тоді й на селі, де владу передано сільській черні – комнезамам. «Власть
конокрадів» так коротко визначив український селянин це становище). Літературу
штучно розчленовано за класовим принципом (с. 760).
Уміння накреслити перспективи нових студій (знову ж таки, в поєднан­
ні національного контексту зі світовим) – ще одна принада розвідок Ігоря
Качуровського, зокрема й тих, які представлені в книжці Променисті сильвети. Таких планів-ідей – розмаїття. Ідея видати збірку Київ в українській
поезії (до котрої мала б увійти низка поезій Юрія Клена, с. 273), осягнути
філософію Сковороди у віршах Юрія Клена (c. 276), філософську ідею віч­
ного повторення (с. 283), духовний зв’язок, який міцніший, ніж голос крові
(с. 288). Хоча Ігор Качуровський не є прихильником традиційних виснов­
ків до окремих розвідок, які він часто завершує віршованими цитатами,
– однак ряд його тез можна вважати висновками, які часом межують із
відкриттями (с. 274 – український любовний сонет – здобуток київського
неокласицизму).
Київський неокласицизм цікавить Качуровського в різних вимірах.
В тому числі і як об’єкт запальної суперечки29, в ході якої були намаган­
ня знецінити здобутки «п’ятірного грона», в першу чергу Миколи Зерова,
Максима Рильського, Юрія Клена. Суворо й прискіпливо вибудовує до­
слідник національний пантеон:
яких 2 десятка поетів-ліриків світового рівня – троє класиків (Шевченко, Франко
й Леся), 5 київських неокласиків, молодший неокласик Орест, троє поетів празької
Наприклад, у дражливому питанні про освітній рівень української радянської еліти
позиція Ігоря Качуровського (розвідка Святослав Гординський як поет і перекладач,
с. 468) зауваги його суголосні із міркуваннями Івана Лисяка-Рудницького (І. Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й, Розмова з професором Дубиною [у:] Його ж, Історичні есе, Київ 1994,
т. 2, с. 427–429).
28
Має місце в працях Качуровського і елегантна () самоіронія, як у випадку про пра­
цю С. Г о р д и н с ь к о г о Український вірш: «Публікація зустрілася з гострою – я ска­
зав би, занадто гострою, – критикою з боку Ігоря Качуровського, якому, правдоподібно,
було досадно, що це не він випустив першу на еміграції працю з віршознавства... Пізніше
я надолужив своє, опублікувавши Строфіку, Фоніку, Нариси компаративної метрики»
(І. К а ч у р о в с ь к и й, Променисті..., вказ. праця, с. 469).
29
Цю дискусію Качуровський вважає продовженням двох попередніх: першої, в 1914–
–1918 рр. між співробітниками журналу «Українська хата» на чолі із М. Шаповалом-Сріб­
лянським та «радянами», яких він називає епігонами російського народництва (вони були
згуртовані довкола газети «Рада»); див.: І. К а ч у р о в с ь к и й, Променисті..., вказ. праця,
с. 516.
27
258
WZU 25-26.indb 258
2008-07-07 17:11:18
школи (Ольжич, Теліга, Маланюк), далі Плужник, Свідзінський, пізній Первомай­
ський і ранній Тичина (с. 274–275).
Така царина, як «національний епос» представлений у Качуровського
творчістю лише трьох поетів: Шевченко, Франко, Юрій Клен (невипад­
ково у всіх трьох епос має релігійно-містичний характер). Особистісний
вимір літератури в Променистих сильветах увиразнюється, підсвічується
фахово-пронизливою увагою автора до форми.
Eнциклопедія українознавства за ред. В. Кубійовича подає вкрай стис­
лу інформацію про Ігоря Качуровського30. Нині про його доробок маємо
захищені дисертаційні праці, статті, монографії. Сьогодні це видатний
майстер слова, студії котрого вийшли за межі суто філологічні. Має­
мо ж бо пожитечну, виткану не лише із науково-виважених висновків,
а й іронічних пасажів, дотепних спостережень та автоіронічних коментарів
психотерапевтичну матерію, про яку варто говорити в окремій, сказати б,
інтердисциплінарній розвідці. Вона має зважити етнопсихологічні штри­
хи, які з дальновидною метою покликані часом боляче вразити (с. 372),
часом здивувати іронічно окресленою поетичною поставою (с. 377–378)
чи спонукати замислитися над блискітками словесної безпосередньості,
яку так високо сам І. Качуровський поціновує у листах від Маланюка
(с. 382–383).
Ігор Качуровський хоча й не створив системної історії української літе­
ратури в звичному її розумінні31, однак, по-перше, дав широкий контекст
еміграційної літератури: від статей про творчість окремих еміграційних
митців, статей Гумор української еміграції чи Перекладачі української
літератури – до системної праці Загальний огляд української літератури ХХ сторіччя, і то в повному об’ємі, як материкової, так і еміграційної.
По-друге, літературу створену в Україні, відтінив світовим тлом, прискі­
пливим дослідженням її перекладів і тим самим увиразнив автентично-українські явища32. По-третє, як автор понад шестисот перекладів та упо­
рядник хрестоматій, антологій, поет, прозаїк і науковець, а ще великий
дотепник і любитель, користуючись його терміном, – «шпигачок» – Ігор
Качуровський презентує своїм доробком потенціал вільного українського
митця й науковця, який розмовляє зі світом на рівних.
Ігор Качуровський, р. н. 1918, поет і прозаїк на еміграції в Аргентині, родом з Черні­
гівщини, зб. поезій Над світлим джерелом (1948), В далекій гавані (1956), зб. оповідань
Шлях невідомого (1956), повість Залізний куркуль (1958), статті з віршознавства (Енциклопедія українознавства. Репринтне відтворення видання 1955–1984 років, Львів 1994, т. 3,
с. 988–989).
31
Евентуальну історію українського письменства чи принаймні спробу її конспекту
можна вбачати в праці І. К а ч у р о в с ь к о г о, Загальний огляд української літератури
ХХ сторіччя.
32
Як, наприклад, сонет тюремний або в’язничний (с. 318) або ж своєрідність доробку Оле­
ни Теліги.
30
259
WZU 25-26.indb 259
2008-07-07 17:11:18
Дослідження ним джерел усвідомленої потреби української літерату­
ри орієнтуватися на світове письменство, а не на саме тільки російське
(с. 755), амбівалентне прочитання соцреалізму, актуальне нині, проблема
сутності російської літератури, яка перебуває «між Христом та Люци­
пером» (с. 745), – непогодженість, полеміка із положеннями Юрія Шере­
ха, який «вимагав творити український органічно-національний стиль»
(с. 767), перекладницька діяльність в еміграції і в Україні (с. 775) – ці та ряд
інших проблем зумовлюють інтерес до доробку Ігоря Качуровського.
WZU 25-26.indb 260
2008-07-07 17:11:18
Людмила Тарнашинська
Альтернативний дискурс Івана Кошелівця:
критерії як домінанта принципів
У
листопаді 2007 р. науково-літературна громадськість України відзначила сторіччя від дня народження Івана Кошелівця.
Літературознавець, публіцист, перекладач, мемуарист, енциклопедист,
організатор масс-медійної справи – так можна означити творче «обличчя»
Івана Кошелівця. І в кожній із цих іпостасей він був і залишається цікавим
як для сучасників, так і для нащадків. Однак в історії української літератури ХХ ст. І. Кошелівець насамперед відігравав роль креатора альтернативного офіційному радянському літературознавству 60–70. років літературно-критичного дискурсу, який знайшов своє продовження вже за часів
незалежності України – як послідовна лінія відстоювання естетичних та
моральних критеріїв у красному письменстві.
Одна з останніх праць І. Кошелівця, з якою він приїхав 1992 р. в Україну вперше через півстоліття розлуки, мала безпретензійну, а втім, досить
точну назву Літературний процес, або Дещо з віддалі. У ній після застереження щодо можливості неповноти знання літературного процесу
в Україні, досить рішуче порушується проблема «провінційности української літератури», яку дослідник вбачав у багатьох чинниках – від художньо-образної системи до зовнішньої культури публікацій, наголошуючи
на тому, що «провінціялізм – категорія не географічна, а психологічна».
Пильно спостерігаючи за літературним процесом в Україні «дещо з віддалі», І. Кошелівець упродовж десятиліть, проте чи не першим, помічав
негативні й позитивні тенденції в літературі, що їх не могла завважити
обтяжена ідеологічними табу літературно-критична свідомість материкової України або трактувала їх згідно принципів вульгарно-соціологічної
критики, цим самим накликаючи на себе ярлик буржуазного націоналіста
та ворога українського народу.
[...] тоді я сприймав успіх тієї книжки [йдеться про книжку Сучасна література в УРСР
– Л. Т.] з мішаним почуттям: приємно було відчувати той живий зв’язок з Україною,
але, з другого боку, я почував себе винним у тому, що читання моїх статей і книжок
у тодішніх судових процесах оцінювано як антирадянську пропаганду, що загрожу І. К о ш е л і в е ц ь, Літературний процес, або Дещо з віддалі, Париж 1991, 94 с.; див.:
Ю. П о к а л ь ч у к, Література в тенетах провінціалізму [у:] «Слово і час» 1992, № 2,
с. 89–90.
І. К о ш е л і в е ц ь, Літературний процес..., вказ. праця, с. 7.
Там само, с. 22.
І. К о ш е л і в е ц ь, Сучасна література в УРСР, 1964.
261
вало ув’язненням у мордовських таборах. Крім того, з відстані я міг бути несправедливим супроти окремих письменників, і тепер, користуючися першим перебуванням
у Києві, щиро прошу вибачення в усіх, кому мимоволі завдав образи.
Іван Кошелівець був часом непомітним – бо на віддалі, часом викличним, провокативним (бо не зважав на усталені літературні авторитети
й табу) діагностом та прогностиком, без якого годі уявити поступ нашої
літератури. При цьому він усвідомлював, що доля емігранта накладала на
нього подвійну відповідальність: по-перше, побачити і мати сміливість
сказати про ті чи ті явища, а по-друге, бути максимально об’єктивним та
відповідальним в оцінках та судженнях. Водночас він з повним правом міг
сказати: «Мав щасливу можливість висловлюватися так, як думав».
Народився Іван Кошелівець (Ярешко) 10 (23) листопада 1907 р. у селі
Кошелівці Ніжинського повіту на Чернігівщині. У 1930 р. закінчив Ніжинський інститут народної освіти, де був учнем відомого дослідника історії
українського театру професора В. Рєзанова, що викладав у Кременчуцькому інституті соціального виховання. Під час Голодомору 1933 р., як згадує
автор Розмов в дорозі до себе, за зв’язок з «класово ворожими елементами»
його виключили з партії і звільнили з роботи, а як свідчить М. Сенькусь,
на І. Кошелівця чи не найдовше наліплювали різні ярлики, хоча матеріали
архівів СБУ свідчать зовсім про інше: саме йому в 1937 р. було інкриміновано «організацію контрреволюційного угруповання на базі Ніжинської СШ
№ 7, коли було знищено цілу групу вчителів», а І. Кошелівець дивом уник
розстрілу. Саме ці ярлики й стали йому перешкодою для вступу до аспірантури Інституту літератури АН України – лише 1940 р. після кількох спроб
Івана Кошелівця зараховано аспірантом, а керівником його праці з давньої
української літератури стає академік О. Білецький, чим Кошелівець помітно
пишався і якого протягом усього життя згадував зі щирими почуттями10.
Намірам І. Кошелівця зайнятися серйозною науковою роботою не судилося справдитися, оскільки свої корективи внесла війна. У 1945 р. він –
у таборі для «переміщених осіб» у Тіролі, де роком пізніше разом з україн І. К о ш е л і в е ц ь, Я почуваю себе винним у тому, що читання моїх книжок у тодішніх
судових процесах оцінювано як антирадянську пропаганду [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї, Київ 2001,
c. 128; див. також: «Літературна Україна» 1992, 30 липня.
І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу можливість висловлюватися так, як думав [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ. праця, c. 142; див. також: «Літературна Україна»
1995, 13 квітня.
І. К о ш е л і в е ц ь, Розмови в дорозі до себе. Фрагменти спогадів та інше. Вид. друге,
скор. і доп., Київ 1994, 320 с.
Там само, с. 90.
М. С е н ь к у с ь, Програма ніжинців [у:] «Слово і час» 1998, № 3, c. 57–60.
10
Див.: Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Іван Кошелівець, відомий і невідомий [у:] «Слово і час»
1999, № 4/5, c. 19–21.
262
ськими письменниками-емігрантами починає випускати журнал «Литаври». Пізніше редагує літературну сторінку мюнхенської газети «Сучасна
Україна», а в 1955–1960 рр. ця сторінка його зусиллями перетворюється на
«Українську літературну газету» – її він очолює разом з Ю. Лавріненком.
А згодом – у 1961–1984 рр. (з перервами) І. Кошелівець – редактор журналу «Сучасність». Редакторська діяльність потребувала не тільки уміння
відстежувати суспільно-політичні й літературно-мистецькі події, коментувати їх, працювати з текстами, а й уміння працювати з людьми, проте
дарувала відчуття своєї заангажованості в найгостріші події сучасності,
задоволення від зробленого.
Коло спілкування І. Кошелівця поза межами України (так само, як і із
здобуттям Незалежності – в Україні) надзвичайно широке: це і колишній
міністр УНР Олександр Шульгин, і ціла плеяда еміграційних письменників – Михайло Орест, Володимир Державин, Григорій Костюк, Йосип
Гірняк, Юрій Тарнавський, Юрій Клен, Юрій Лавріненко, Василь Барка,
Олег Зуєвський, Іван Багряний, Євген Маланюк. Про багатьох з них він
залишив цікаві спогади.
Надзвичайно важливою сторінкою у біографії Івана Кошелівця є його
багаторічна співпраця з Володимиром Кубійовичем у редакційній колегії
Енциклопедії українознавства. Іван Кошелівець очолював редакцію літературознавства, редагував усі статті до ЕУ2, його перу належать статті
про дисидентів. Окрім того був дійсним членом Української вільної академії наук і Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Європі, професором
Українського вільного університету (Мюнхен).
У доробку І. Кошелівця – академічного плану Нариси з теорії літератури (1954), Микола Скрипник (1972), Олександер Довженко (1980), видана польською мовою книжка документів українських дисидентів Україна 1956–1968 (1969; 1986), упорядковані ним збірник Микола Скрипник.
Статті й промови з національного питання (1974), а також упорядковані
й споряджені його ґрунтовними передмовами вибрані твори Василя Симоненка Берег чекань (1965; 1973), Іван Світличний. Ґратовані сонети (1977)
та Вибране Євгена Сверстюка (1979).
Постійна підтримка І. Кошелівцем письменників, яких замовчували,
переслідували, забороняли в тодішній Україні, – окрема лінія в дискурсі
українського шістдесятництва. У тому, що книги В. Симоненка, І. Світличного та Є. Сверстюка були введені в літературний контекст епохи,
неоціненна його заслуга. А Сучасна література в УРСР зчинила такий
переполох у тодішніх офіційних колах України, що через неї автор зажив
«слави» буржуазного націоналіста й запеклого ворога українського народу, а сам рукопис поширювався у самвидаві.
Упорядкована І. Кошелівцем антологія творчості шістдесятників Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика11 була, влас І. К о ш е л і в е ц ь, Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика,
Нью-Йорк 1963.
11
263
не, першою антологією подібного типу і стала помітним явищем у літературному житті України: та обставина, що вона вважалася крамольною
і ходила з рук у руки нарівні із самвидавом, лише побільшувало її вагу.
Однак історія української літератури ХХ ст. чи не найбільшою мірою
завдячує І. Кошелівцеві у спробі структуризації літературного процесу за
таким чинником, як літературні покоління, в результаті чого за молодою
генерацією, яка стрімко ввірвалася в літературу на початку шістдесятих
років ХХ ст., міцно закріпилося актуалізоване І. Кошелівцем визначення
«шестидесятники» (шістдесятники).
Даючи аналітичний огляд української літератури від 1918 до початку
шістдесятих років у праці Сучасна література в УРСР, І. Кошелівець, відкинувши існуючу радянську періодизацію літературного процесу, в основі якої лежали етапи «побудови соціалізму», запропонував свою власну
періодизацію, взявши за відправну точку прихід в літературу чотирьох
поколінь письменників. До першого, за Кошелівцем, належать народжені
в минулому столітті й сформовані до революції 1917 р. (як-от П. Тичина чи
М. Рильський), до другого – ті, хто народився в 1901–1910 рр. (М. Бажан
чи Ю. Яновський), до третього – ті, хто прийшов у літературу від початку
1930-х рр. до середини 1950-х «під знаком графомана», на якого мав орієнтуватися й талановитий письменник, також стаючи «графоманом з примусу». І четверте покоління – народжені в 1930-х рр., зокрема шістдесятники,
ряд імен яких починається іменами Ліни Костенко й Івана Драча12.
У своїй концепції періодизації літератури І. Кошелівець спробував поєднати «історіографічний та проблемний принципи аналізу»13, що дало
результат, який був досить продуктивним для оцінювання реального стану художньої літератури та «руху науково-критичної думки»14 у тогочасній Україні, здеморалізованій ідеологічними заборонами та морально розкладеній тенденційно заангажованим літературно-критичним офіційним
дискурсом.
Запропонована І. Кошелівцем періодизація української літератури або,
як він сам це назвав, схема, містить своєрідний темпоральний код, закладений у концепті «сучасний». Саме цим поняттям він поєднав творчість
письменників різних поколінь, оскільки в мистецький рух шістдесятих років ХХ ст. органічно вливалися й твори репресованих чи забутих авторів.
Введення статусу такої «доцільної сучасності» було виправданим з огляду
на ситуацію хронічного повернення-неповернення творчого спадку попередніх поколінь, оскільки раніше написані твори
Там само, с. 33–42.
М. Н а є н к о, Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції, Видавничий центр Академія 1997, с. 283.
14
Там само, с. 285.
12
13
264
через репресивну літературну політику радянських властей ніяк не можуть набути
ознак минулого (то нищать їх, то возносять на п’єдестали, то скидають із них і кожного разу – не до кінця)15.
Однак темпоральність цього концепту глибша. Йдеться не тільки про
домінанту вічних (стабільних) критеріїв – художньо-естетичних, морально-етичних, які відкидають актуальність т. зв. «злободенності», «соціального замовлення», а й про те, що твори різночасових письменників
у кожному періоді можуть характеризуватися як справді сучасні – або з погляду історика літератури, або з погляду читача (від якого раніше ті твори приховувались), або,
зрештою, з погляду історичного моменту16,
про одночасне продуктивне функціонування в єдиному просторі художніх творів, написаних у різний час репрезентантами різних поколінь.
Цим самим літературний процес зводився в одне цілісне річище художньої творчості, яка набирала ознак повноцінного явища і якій у розрізі історії української літератури ХХ ст., по суті, надавався статус симультанності.
Дзеркалом, в якому відбиваються сильні й слабкі сторони літературної
критики, завжди є естетика, в площині якої й оперували літературні критики залежно від міри їхньої заангажованості в догми соцреалізму. Тимто І. Кошелівець постійно відстоював право письменника бути самим собою, зберігати дарований природою талант від корозії накинутих штампів
і схем, пам’ятаючи про те, що т. зв. об’єктивність у літературі є фікцією,
а найправдивішим аргументом художності може бути хіба творча індивідуальність.
Випрацьовуючи стереотипи на подобу «партійність і народність», «позитивний герой»,
«правда життя» тощо, – зазначав він, – критика впадала в той гріх, що, прикладаючи
літературний твір до цих і подібних констант, мотивувала свої оцінки посиланнями на
ніби найвищий і неспростовний аргумент – об’єктивність. А тим часом об’єктивність
у літературі, як і в творчості взагалі – нонсенс. Найвищий критерій у мистецтві індивідуальна неповторність, ні з якою фікцією об’єктивности несполучна17.
За цим же критерієм «хибної об’єктивності» й «правдивої суб’єктивності» крізь призму естетичну оцінював він і літературно-критичну думку
в Україні: «хоч критика містить у собі й елемент науковости, домінантним є в ній творче, тобто суб’єктивне», тим-то нам цікаво читати окремі
статті виключно тому, що їхні автори «не шукають якогось спільного знаменника об’єктивности, схопити який прагнуть „всі”, а висловлюють своє
Там само, с. 283.
Там само.
17
І. К о ш е л і в е ц ь, Літературний процес..., вказ. праця, с. 11.
15
16
265
особисте, індивідуальне, тобто суб’єктивне»18. З таких позицій оцінювано,
зокрема, літературно-критичну діяльність Є. Сверстюка19 та інші помітні
постаті українського шістдесятництва, які завжди зберігали свою творчу
індивідуальність та принциповість.
Літературно-критичні публікації І. Кошелівця завжди повертали нас до
альфи й омеги літературного процесу: «важливості критеріїв». То була толерантна, але принципова позиція людини європейської освіти й широких
літературних зацікавлень, незашореної стереотипами сприйняття літературного процесу й необтяженої соцреалістичним минулим.
Годі чогось сподіватися й від критика, що захоплюється модною на його час школою
в критиці: уже на вихідній позиції він приміряється в чужий світ і тим відмовляється
побачити обсервоване в доти не відомому ракурсі. Критик з покликанням – сам собі
школа, якщо йому вистачає уяви, скажемо, вільно перефразовуючи Дідро, – помітити
в побаченому всіма те, чого не помітили інші. І ще важливіше: спостережене належно
сформулювати...20,
– підкреслював він.
Сучасні дослідники українського шістдесятництва розглядають його як
«новий етап модернізму»21, часто забуваючи, що саме на цю ознаку, притаманну творчості українських шістдесятників, вказував І. Кошелівець. Він,
зокрема, зазначав:
[...] якби я хотів назвати щось найбільш оригінальне в сучасній радянській прозі, то
мусів би вказати на початкові кроки в прозі ще зовсім молодого Валерія Шевчука.
Перші кілька його новельок [...] явище в українській літературі безпрецедентне тим,
що вони зовсім, сказати б, безтрадиційні. В них нічогісінько немає ні від української
клясики, ні від сучасних «метрів» прози, у яких учитися – є обов’язком молодих авторів (маю на увазі – обов’язком приписаним) [...]. Враження від цих творів таке, наче
автор, відштовхуючись від заяложених зразків радянської прози, взяв собі за зразок
модерних західних авторів...22;
Цих троє [маються на увазі В. Шевчук, Є. Гуцало та О. Різниченко – Л. Т.] більш-менш
типово відбивають найприкметнішу рису молодої прози: бажання модернізувати безнадійно захуторянену т. зв. «народністю» нашу літературу23.
Отже, вказуючи саме на естетичні критерії та спонуки явища українського шістдесятництва, І. Кошелівець мовби полемізує з тими, хто намагається пояснити з’яву цієї літературної плеяди лише суспільно-полі Там само, с. 12.
І. К о ш е л і в е ц ь, Окремий Євген Сверстюк [у:] Є. С в е р с т ю к, На святі надій. Виб­
ране, Київ 1999, с. 10–20.
20
Там само, с. 12.
21
М. Н а є н к о, Модерне літературознавство у час «єзуїтів» [у:] «Літературна Україна»
1999, 25 листопада.
22
І. К о ш е л і в е ц ь, Сучасна література..., вказ. праця, с. 7–8.
23
Й о г о ж, Панорама найновішої..., вказ. праця.
18
19
266
тичними обставинами, відкидаючи саму природу художньої творчості як
саморух, оновлення всередині самої себе.
Творчі «обрії» Івана Кошелівця сягають художніх «світів» багатьох знакових постатей української літератури ХХ ст.: Миколи Хвильового, «найбільш романтичного письменника у всій українській літературі»24, значення якого в українській літературі він цінував і якого водночас не любив
за «безконтрольну грайливість»25; Івана Сенченка, який, на його думку,
«з своїм потужним талантом мав усі дані належати до літературної старшини»26, чию повість Савка, названу ним одним «з шедеврів трудного
Сенченкового життя»27 вважав написаною чесно і яка, на його переконання, залишиться в літературі28; Максима Рильського, який «законно заслужив славу поета, який у двадцятому столітті зробив найзначущіший вклад
у вироблення української літературної мови й усталення її норм», а також
«дійшов достоту до меж можливого: у вершинній досконалості клясичної
версифікації»29.
А ще – пошуки в українській літературі окремої «лінії Бажана» із надзвичайно тонким прочитанням його поезії30 та недооціненого таланту
Леоніда Первомайського, поетика якого, за його висловом, «не влазить
у соцреалізм», а оригінальність його прози, яка викликала в І. Кошелівця
аналогії з «шуканням втраченого часу Марселя Пруста, – продукт його
власного таланту, спроможного на такі тонко виписані речі...»31, підкреслюючи, що в романі Дикий мед домінантною є «прустіянська метода шукання втраченого часу»32. І при цьому дослідник завжди дотримувався
принципу, що «питання – хто більший, просто позбавлене сенсу через
неоднозначність критеріїв», що «Рильський і Бажан – саме той випадок,
в якому питання – хто більший, позбавлене глузду, бо великість їх виявляється в різному»33. З тієї ж віддалі цікавив його й «парадокс Леоніда
Кисельова»34 чи оригінальність поетики В. Дрозда, «покаянні» мотиви
у творчості А. Дімарова35 тощо.
Й о г о ж, Розмови в дорозі..., вказ. праця, с. 59.
Там само, с. 56.
26
Там само, с. 260.
27
Там само, с. 261.
28
І. К о ш е л і в е ц ь, Поклонник шаленіючого сонця [у:] «Сучасність» 1976, № 2.
29
Й о г о ж, Розмови в дорозі..., вказ. праця, с. 288.
30
Там само, с. 284–300.
31
І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу... [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ.
праця, с. 145; див. також: «Літературна Україна» 1995, 13 квітня.
32
І. К о ш е л і в е ц ь, Розмови в дорозі..., вказ. праця, с. 269–283.
33
Там само, с. 288.
34
Там само, с. 301–312.
35
І. К о ш е л і в е ц ь, Літературний процес..., вказ. праця; Й о г о ж, Мав щасливу... [у:]
Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ. праця, с. 129; див. також: «Літературна
Україна» 1995, 13 квітня.
24
25
267
Однак ніхто з-поміж поцінованих І. Кошелівцем письменників «не світився таким яскравим світлом краси і добра, як Довженко»36. Вважаючи
його стихійно національним поетом, володарем «велично світлої» душі,
І. Кошелівець уже в дев’яності роки «ставив під наголос» тезу, що саме
О. Довженко – «найсвітліша постать в українській культурі першої половини, а тепер уже видно, що й усього нашого століття»37.
Ряд літературних зацікавлень І. Кошелівця можна продовжити, «доточивши» його іменами Фрідріха Ніцше, Поля Валері, перекладених ним
Дені Дідро (Жак фаталіст і його пан, 1988), Франца Кафки (Оповідання,
1989). А ще перекладав з білоруської, російської, польської, чеської мов,
зокрема прозу В. Бикова, О. Солженіцина, В. Некрасова.
Треба зазначити одну суттєву рису, властиву працям Кошелівця: його
здатність органічно почуватися в просторі європейської літератури й розглядати доробок українських авторів у широкому контексті інших літератур. Тим-то мав право І. Кошелівець і вказати на таку тенденцію українського літературознавства, як його сумнівне «філософування», що нагадує
ходіння по линві, сплетеній з цитат, і яке цілком відірване від філософічно-естетичної думки на Заході.
Здається, до останніх днів йому не могли простити його послідовності,
його принциповості й безкомпромісності – попри те навіть, що він завжди
був дуже толерантним навіть із запеклими опонентами, відстоюючи власні думки некрикливо, а спокійно, виважено й коректно, але – несхибно.
Звичайно, нині навряд чи в когось викличуть заперечення такі, донедавна
ще несприйнятні в Україні слова І. Кошелівця:
[...] перша й вирішальна умова існування роману – свобода індивіда, вільне суспільство, з перших кроків погноблення якого тоталітаризмом роман умирає. Атмосфера
совєтчини для нього смертельна, і все те, що визнане там за зразки літератури соція­
лістичного реалізму, схоже на роман тільки зовнішнім виглядом, а не внутрішньою
істотою38.
В умовах підрадянського літературознавства це видавалося не тільки
«поглядом людини із Заходу», а й замахом на самі основи української літератури.
Однак І. Кошелівець твердо тримався раз і назавжди обраного альтернативного курсу:
І в радянській, а зокрема в українській радянській прозі – дуже мало прози. Те, що пишуть усі наші прозаїки (виключу з цього числа двох: Л. Первомайського і з молодших
– В. Шевчука), не проза, а документальне засвідчення того, що вони не знають свого
І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу... [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ.
праця, с. 144; див. також: «Літературна Україна» 1995, 13 квітня.
37
Там само, с. 143–144.
38
І. К о ш е л і в е ц ь, Роман як жанр [у:] «Сучасність» 1981, № 11, с. 101.
36
268
жанру. Це стосується й тих, кого зараховують тепер до найбільших мастаків прози,
напр., О. Гончара й М. Стельмаха39,
– писав він.
В опозиційному дискурсі І. Кошелівця тема О. Гончара привертала особ­
ливу увагу своєю дражливістю і сприймалася своєрідним викликом, запереченням, підривом «основ» національної культури.
Ця дражлива тема, очевидно, матиме своє продовження і в нинішньому,
ХХІ ст.40 – хоч би з огляду на те, що тепер пишуться і писатимуться авторські історії української літератури ХХ ст., в яких місце цих письменників
буде визначено різною мірою – залежно від переконань та системи художньо-естетичних критеріів їхніх авторів.
Пригадується, який спротив викликав виступ І. Кошелівця на другому
незалежному з’їзді письменників України і першому, як він назвав, «після встановлення живого контакту між літературами – континентальною
й дія­спорною», і на якому, власне, й не відбулося сподіваного діалогу, про
що Іван Кошелівець з прикрістю писав у статті Можна одверто?41, намагаючись пояснити свою принципову позицію, висхідною точкою якої
завжди були й залишалися для нього загальноестетичні критерії:
Так, я читаю й Олеся Гончара. І виступаю не проти нього, а проти фальшем підтримуваного культу. Як громадський діяч, він заслуговує на найвищу пошану. Не просто
було письменникові, вшанованому від партії найвищими нагородами й титулами, побачивши онуку серед голодуючих на майдані Незалежности, віддати партквиток й авторитет першого на високостях української літератури покласти на вівтар державного
відродження України42,
виступаючи рівною мірою і проти культу Івана Багряного, витвореного, на його переконання, діаспорою й підхопленого в материковій Україні.
Йдеться також не про відкидання Багряного як своєрідного письменника,
а про витворення нових культів, так само, як про надмірне схиляння перед
літературою діаспори.
У цьому монолозі Івана Кошелівця про тоталітарну природу культу як
атрибуту деспотичних режимів (бо діалогу так і не відбулося! – його вперто не хотіли почути або робили вигляд, що не розуміють, про що, власне,
йдеться) варто таки відтворити його істинні інтонації. Для цього зацитуймо хоч би колишні слова Івана Кошелівця з його великої статті у «Сучасності» за 1968 р. Про «Собор» Олеся Гончара:
Й о г о ж, Повість Васіля Бикава [у:] «Сучасність» 1966, № 6.
Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Іван Кошелівець: погляд на літературний процес із віддалі та
перспективи [у:] Філологічні семінари. Вип. 3, Київ 2000, с. 53–60.
41
І. К о ш е л і в е ц ь, Можна одверто? [у:] «Сучасність» 1997, № 10, с. 112–121.
42
Там само, с. 117.
39
40
269
Ми не вважаємо правильним дешевий спосіб – почати хвалити Гончара тільки тому,
що тепер його критикують, і вишукувати достоїнства в його романах з тієї самої причини. Це було б образливе для талановитого письменника, яким ми Гончара вважаємо, і слабості його романів не нотуємо на його рахунок, а відносимо на обставини,
у яких талант не має змоги здійснитися в творчості43.
У літературно-критичному дискурсі романної долі О. Гончара І. Кошелівець займав, безперечно, послідовну й непримиренну позицію. Однак, тут
ідеться про драму письменника великого масштабу, той «довженківський
синдром», дослідженню якого І. Кошелівець приділив стільки уваги, про
підтвердження тієї аксіоми, що першою й вирішальною умовою існування
роману є таки свобода індивіда, вільне суспільство...
Тріаду дослідницьких праць у жанрі літературної біографії – Микола
Скрипник (1972) та Олександер Довженко (1980), рівним котрим досі у нас
немає, дивним чином «замкнула» остання книжка Івана Кошелівця Жанна д’Арк [1997]44; – як спроба віднайти історичні паралелі: «недолугі, а то
й ворожі своєму народові правителі, тривала руїна під чужою окупацією
й особливо болюче для нас – перекинчицтво»45.
У своїх літературно-критичних та літературознавчих студіях він залишався не тільки вільним від вульгарно-соціологічного підходу, а й виявляв добру філософську та естетичну європейську школу, той вишкіл самоосвіти, який був притаманний багатьом емігрантам. Це убезпечувало його
як від комплексу хуторянства, так і від комплексу вищості, винятковості
української літератури, давало змогу чітко бачити її місце серед літератур
світових і реагувати словом на найменші художні знахідки й втрати.
Саме «психологія провінціала», на думку І. Кошелівця, яка уявлялася
йому складовою виплеканого в радянських умовах типу «нової людини»,
«зрусифікованої, визутої з національної культури»46 і проти якої він нещадно повставав, породжує не тільки явище вживання «зі свідомістю своєї неповноцінності»47, а й непомірне уявлення про свою «великість». Таке
«хуторянство» він усіляко засуджував, балансуючи між загрозою бути
звинуваченим у схилянні перед Заходом і надмірним критицизмом.
Повертаючись до книжки, з якої й почалася ця доповідь – Літературний процес дещо з віддалі, треба зазначити, що автор її намагається бути
об’єктивним, визначаючи міру конформізму зранених тоталітаризмом
письменників і прагнучи пояснити саму природу того явища. В його полі
І. К о ш е л і в е ц ь, Про «Собор» Олеся Гончара [у:] «Сучасність» 1968, № 8, с. 66–67.
Т. Р я з а н ц е в а, Цікаво про відоме [Про І. Кошелівця та його книгу Жанна д’Арк] [у:]
«Слово і час» 1998, № 8, с. 22–23.
45
І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу... [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ.
праця, с. 146; див. також: «Літературна Україна» 1995, 13 квітня.
46
І. К о ш е л і в е ц ь, Окремий Євген Сверстюк [у:] Є. С в е р с т ю к, На святі надій..., вказ.
праця, с. 15.
47
Там само, с. 18.
43
44
270
зору завжди був талант, особистість, понівечена, знівельована радянською
системою. Але він ніколи не виступав з осудом – а намагався розібратися
в причинах і наслідках, показати всю міру трагізму митця, якому випало
жити за деспотичних режимів. Однак в оцінці кон’юнктурної літератури
він був безкомпромісним, дотримуючись усе тієї ж домінанти естетичних
критеріїв.
Незважаючи на те, що І. Кошелівець стежив за літературним процесом «дещо з віддалі», він завжди мав певність того, що його буде почуто.
А усвідомлення контроверсійності поглядів давало можливість завжди
відчувати (уявляти) перед собою опонента. Тим-то його тексти незрідка пересипані фразами-застереженнями на кшталт: «Передбачаю наперед іронічно примруженого опонента...»48. Відверто полемічний тон його
статей, скажімо, тих-таки про О. Гончара чи написану навздогін з’їздові
письменників України, диктував і своєрідну стилістику, яка живилася
дохідливим формулюванням думок, зрозумілою прозорою мовою, завжди передбачала «присутність» як авторського Я, так і Я-Іншого: те інше
Я втілював як його читач-однодумець (якого ще належало переконати, повернути обличчям до правди), так і найчастіше читач-опонент, який переважно відкидав написане І. Кошелівцем або піддавав критиці.
Думка його ширяла вільно, без натуги й не була обтяжена псевдонауковою термінологією, а через те Кошелівцеві праці читати легко, вони дуже
інформативні, асоціативні, естетично вивірені.
Іван Кошелівець мав добрий літературний «слух» і вмів уловлювати виклики й віяння часу й надавати поміченим тенденціям, явищам завершеного оформлення, точного формулювання. Цим його особливим умінням
«зафіксувати» в слові те, що фактично витає у повітрі, історія української
літератури ХХ ст. скористалася принаймні двічі.
Йдеться про широковідоме «авторство» І. Кошелівця стосовно назви
«шестидесятники» та «Нью-Йоркська група» – два цілком самобутні знакові явища, що оприявлювалися приблизно в одному часі й визначали вектор художніх шукань модерної поезії й прози. Перше, очевидно, потребує
окремої розмови, а другого торкнемося бодай побіжно. Як зізнавався сам
І. Кошелівець у статті в «Українській літературній газеті» від грудня 1958 р.,
назву «нью-йоркська» почув з поточної мови, а не означив (придумав)49, однак акт зафіксування належав саме йому, його авторитетом був освячений,
легалізований, тож авторство надійно «закріпилося» саме за ним.
В історії української літератури ХХ ст. існує ще одна цікава й досить
показова для тоталітарного дискурсу колізія, яку можна окреслити іменами: І. Кошелівець – Л. Первомайський. Затиснута лещатами стереотипів
і табу тоталітарна свідомість, якщо навіть вона іноді вивільнялася з цих ле І. К о ш е л і в е ц ь, Літературний процес..., вказ. праця, с. 66.
Іван Кошелівець [у:] Б. Б о й ч у к, Спомини..., вказ. праця, с. 48.
48
49
271
щат в акті художньої творчості, як це частково бачимо на прикладі прози
Л. Первомайського, в ситуаціях потенційної небезпеки була здатна лише
на чітко запрограмовану реакцію.
Очевидно ж, Л. Первомайський знав про оцінку його творчості «українським буржуазним націоналістом» Іваном Кошелівцем – і, треба думати,
порівняння його манери пошуку «втраченого часу» із Марселівською йому
лестило. Однак реалії були значно жорсткішими, аніж сам час, який вислизає із реальності буття. Тим-то можна якоюсь мірою зрозуміти таке публічне, цілком у дусі «боротьби з ворогами побудови соціалізму» зізнан­ня
Л. Первомайського, притрушене, ясна річ, острахом звинувачень та пересторогою, в якому той, здавалося б «позитив», обернуто на звинувачення:
В нашій критиці чулися голоси, що обвинувачували мене в «ремаркізмі», в емігрантській українській пресі з’явилася спроба встановити мою «спорідненість» з Марселем
Прустом. Все це нісенітниці, що не потребують заперечення.
Я не відкидаю досягнень сучасних зарубіжних художників, що створили загальновідомі твори, в яких так чи інакше зачіплено воєнну тему. Але, попри все своє значення,
ці романи про війну не можуть служити для мене ні зразком, ні прикладом для наслідування. В цих творах відбився інший суспільний і особистий досвід їх авторів, не
тотожний, а часто-густо й просто протилежний до нашого досвіду... Романи Генріха
Белля, наприклад, не міг би написати радянський письменник не тільки через несхожість талантів, але головним і вирішальним чином в силу зовсім іншого бачення світу,
бачення, що не залежить від особистої волі художника.
І справа тут не тільки в фіналі війни, що скінчилася для радянського народу найвеличнішою і найважчою перемогою, а для німецького – національною катастрофою...
Мета війни, засоби її ведення, характер її учасників – все інше. Чи слід дивуватися
з того, що різна дійсність породжує різне мистецтво з іншою формою, з іншою цілеспрямованістю?50
Ясна річ, письменник, який так глибоко розмірковував про таємниці
творчого процесу, моменти художнього стилю51, не міг не розуміти, про
що йдеться у спостережливих паралелях І. Кошелівця. Однак почуття обережності взяло гору, й письменник мусив публічно (цитована вище стаття
З минулого в майбутнє, датована 1965 р.) перевести розмову у площину поверхових речей, що нібито зводилися до простого наслідування й природи
різного спільного й особистого досвіду. Прикметно, що сам І. Кошелівець
дуже прихильно аналізує есеїстику Л. Первомайського, подану під загальною назвою Творчий будень52.
Але ж і Кошелівець не та людина, яка цього могла не розуміти. Він дивився значно глибше й критерієм такої, скажемо, умовної близькості чи
дещо подібного шляху пошуку відповідей на засадничі питання буття
Л. П е р в о м а й с ь к и й, Творчий будень. Статті, спомини, замітки, Київ 1997, с. 230–
–231.
51
Там само, с. 332–350.
52
І. К о ш е л і в е ц ь, Розмови в дорозі..., вказ. праця, с. 269–283.
50
272
бачив міру художності, яка випливає з індивідуальності особистості, яка
живе у своєму часі й сприймає його виклики.
Саме бажанням прояснити свою позицію й викликане його звертання до
цієї теми компаративістичної інтерпретації на сторінках книжки Розмови
в дорозі до себе (принагідно: 1994 р. в Києві побачило світ друге, скорочене
й доповнене порівняно з виданням 1985 р.). Іван Кошелівець зізнається, що
ці його «спроби не зовсім обґрунтовані» й охоче погоджується із закидом
Л. Первомайського.
Спровокувала мене на цей крок, – пише І. Кошелівець, – одна особливість роману
Дикий мед: виходячи з тодішньої його сучасности шістдесятих років, письменник усю
свою увагу зосередив на подіях минулого – важких тридцятих років і другої світової
війни. Було в цьому щось від «шукання втраченого часу». І все ж дуже делікатно дослідник наполягає на своєму спостереженні, оскільки воно базується на ґрунтовному
знанні світової літератури й умінні «відчитувати» приховані смисли: – Та якщо не
наполягати на спорідненості з Прустом, можна з немалими підставами твердити про
спорідненість Дикого меду з французьким романом взагалі. Маю на увазі його складну багатоплановість, з почуттям міри скомпоновану й майстерно доведену до кінця53.
А згодом І. Кошелівець вдається ще до одного уточнення:
Що ж до прози Первомайського, то впала мені тоді в око схожість його Творчого будня
на прозу Поля Валері, якого Первомайський напевно не знав, як ледве чи можна говорити й про вплив Марселя Пруста з його «шуканнями втраченого часу» на роман Дикий мед. Тож тепер я не посоромився б скоригувати сам себе твердженням, що вплив
західної класики на Первомайського приблизно такий, як і на кожного іншого радянського письменника, й оригінальність його прози – продукт його власного таланту,
спроможного на такі тонко виписані речі, як оповідання Замість віршів про любов54.
«Антикультівець» за своєю суттю, І. Кошелівець багато чого помічав
уперше і першим мав сміливість говорити про це. Виступаючи проти подвійних стандартів, він над усе ставив естетичні критерії, застерігав, що
соцреалізм не вдасться списати так швидко, як це нам видається, звертав
нашу увагу на те, що час перестати покликатися з надмірним пієтетом на
російську літературу, поставивши її поміж інших літератур світу, вий­ти
з полону її «великості», застерігав і від напівправди в поціновуванні літературних явищ, від кон’юнктури тощо55. З-поміж останніх його думок
прозвучала й така – ще коли ми до цього самі «не дозріли»: Україні потрібна не лише високохудожня література, здебільшого елітарна, а потрібна
й добротна україномовна масова література – на різні смаки, – така, що
відіграє неабияку роль й у великих літературах56:
Там само, с. 282.
І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу... [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ.
праця, с. 145; див. також: «Літературна Україна» 1995, 13 квітня.
55
І. К о ш е л і в е ц ь, Літературний процес..., вказ. праця.
56
Там само; І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу... [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ. праця, с. 143; див. також: «Літературна Україна» 1995, 13 квітня.
53
54
273
Я, наприклад, не згоден з хором обурень проти «анжелік», бо вони відіграють неа­
бияку ролю й у великих літературах, і якби хтось з українських письменників умів
написати свою «анжеліку», я охоче її прочитав би57.
Досить скептично і не без тривоги спостерігаючи за технічним прогресом, Іван Кошелівець висловив думку, що в процесі конвергенції
непримиренні ще світи капіталізму й «реального соціалізму» зійдуться колись в єдиному «комп’ютерному комунізмі», до якого не пощастило дожити академікові Глушкову, але його діло довершать інші58.
Можна, звичайно, поблажливо всміхнутися на ці слова, а можна й побачити за цим глобальну проблему, що її несе тотальна технізація людству,
зокрема у цьому контексті й літературознавству, якщо книговидання,
а відтак і літературний процес як такий (у формі книжки) замінять наступним поколінням телевізія та електронні засоби інформації, й хтозна,
чи не доведеться літературознавству в майбутньому стати цілковито ретроспективно-пошуковим.
Увесь той спадок проблем, що на нього толерантно вказував дослідник
з Мюнхену, перейшов з нами рубіж тисячоліть і, очевидно, становитиме
ще хліб насущний для наступних поколінь літературознавців.
І голос І. Кошелівця, сповнений оптимістичних надій, розважливості
й доброї застережливості, почутий українським суспільством на початку
шістдесятих років ХХ ст., а згодом – з новими акцентами – на початку дев’яностих, потрібен нам і нині, коли мусимо оцінювати пройдений шлях,
єднаючи розірвані ниті літературного процесу, материкової та позаматерикової України, бо ім’я І. Кошелівця таки належить Україні великій.
«Я – раціоналіст і скептик», – зізнавався І. Кошелівець, схиляючись перед людьми сугестивної образності, оскільки усвідомлював те, що «Силою емоційного впливу раціо завжди пасує перед образом»59.
Проте він володів власною таємницею емоційного впливу на аудиторію
саме через домінанту ratio, в яку завжди був закладений потужної сили
тверезий аргумент і завжди пережите, усвідомлене переконання.
І. К о ш е л і в е ц ь, Мав щасливу... [у:] Л. Т а р н а ш и н с ь к а, Закон піраміди..., вказ.
праця, с. 143.
58
І. К о ш е л і в е ц ь, Розмови в дорозі..., вказ. праця, с. 313.
59
І. К о ш е л і в е ц ь, Окремий Євген Сверстюк [у:] Є. С в е р с т ю к, На святі надій..., вказ.
праця, с. 19.
57
274
Ігор Набитович
Історичний роман з євангельських часів
(Останній пророк Леоніда Мосендза)
Л
еонід Мосендз (1897–1948) – український письменник, учений міг би,
можливо, отримати Нобелівську премію за наукові дослідження –
в галузі хімії та ядерної фізики чи за свій історичний роман – Останній
пророк. Однак, він був вигнанцем з рідної землі, і ця земля була бездержавною. Тому на визнання поза межами українського суспільства й не
можна було розраховувати.
Один із предків Мосендза – литвин, воював із Тевтонським орденом під
Ґрюнвальдом у 1410 р. й за доблесть отримав родовий шляхетський герб.
Інші предки письменника – поляки (по маминій лінії) – воювали проти
Російської імперії в легіях Наполена, під прапорами Тадеуша Костюшка
(прапрадіда за це росіяни вислали в Сибір) та Ромуальда Трауґутта (бабусиного брата росіяни розстріляли за участь у повстанні 1863). Один із
бабиних братів був відомим інженером і свого часу збудував у Варшаві
найбільший міст через Віслу. Батько був із українського роду; його сестру
теж відправили у Сибір – «за Україну».
У середині тридцятих років Леонід Мосендз почав працювати над історичним романом Останній пророк. Уривки твору друкувалися в 1937–
–1939 рр. у п’яти номерах львівського «Вістника». Ще один фрагмент роману був опублікований у празькому журналі «Пробоєм» (1940, № 2).
Сучасникам не відразу стало зрозумілим, чому саме епоху Другого храму обрав Леонід Мосендз. Він «зустрівся з доріканням і [Михайла] Мухина й інших своїх приятелів-націоналістів за зраду української тематики, за
втечу до Палестини до-Христової доби і т. ін.». Улас Самчук писав, що
улюбленою його темою [Л. Мосендза – І. Н.] був комплекс пророка, і тому він багато
років продумав над твором цієї назви. Але в тому творі натягнуто лише тятиву – стріли не пущено. Можна зіслатися на хворобу, що протягом років червоточила фізично
автора, однак дуже можливо, що причиною була також згадана невистачальна напруженість духа взагалі....
Це несправедлива оцінка була зроблена задовго до того, як було опубліковано Останнього пророка в книжковому варіанті. Лише після публікації роману в 1960 р. в Торонто (через 12 років після смерті автора), стало
зрозумілим, наскільки цілісним ідейно, наснаженим духовно, сучасним
Б. К р а в ц і в, Леонід Мосендз і його «Останній пророк» [y:] Л. М о с е н д з, Останній
пророк, Торонто 1960, c. XXVI.
У. С а м ч у к, Леонід Мосендз, «Свобода» 1949, 9 вересня.
275
і закоріненим в українські проблеми є цей твір. Роман пережив дві хвилі дослідницького інтересу: першу – після публікації на еміграції, другу
– після отримання Україною незалежності.
Богдан Кравців наголошував у вступі до канадського видання твору, що
це роман
про ставання і ріст українського націоналізму, персоніфікованого в постаті ізраїльського Єгоханана [...] Це роман про історію українського націоналізму, безкомпромісового, мужнього національного руху, що його чітку й виразну візію виплекав у своїй
уяві автор, задивлений у величну ідею й у виідеалізований характер носіїв цього руху,
які йдуть до вимріяної мети вперто й послідовно.
Однак тематичне єство Останнього пророка охоплює й значно ширші
простори – цілу низку проблем, пов’язаних із пошуком народом (в діахронно-синхронічній паралелі – народу українського) свого місця між іншими
народами, визначенням своєї історичної місії. Порівнюючи роман Останній пророк із творами Альбера Камю, Остап Тарнавський наголошував, що
літературним героєм нового часу є знову допитлива людина, яка прагне не
тільки знайти себе в суспільстві, але й відшукати розв’язок філософського
питання про мету людського життя. Він вважав, що роман Л. Мосендза, як
і великі твори А. Камю, –
С. Н а у м о в и ч, Книга, варта Нобелевої премії, «Визвольний шлях», Лондон 1962,
№ 12, с. 1280–1282; ОТ [Остап Тарнавський], Останній пророк: Ідеологічно-моральний
трактат Мосендза, «Листи до Приятелів», Нью-Йорк 1960, № 9, c. 3–6; О. Т а р н а в с ь к и й, Людське життя – це шукання правди, «Листи до Приятелів» 1961, № 11–12, c. 12–
–18; Й о г о ж, Роман Леонида Мосендза, «Українська літературна газета», Мюнхен 1960,
№ 10; O. T a r n a v s k y, The Last Prophet. Novel by Leonid Mosendz, „The Ukrainian Quarterly” 1960, № 3 (autumn), p. 276–278; І. К - и й [Іван Керницький], Леонід Мосендз. «Останній
пророк», «Київ», Філядельфія 1960, № 3–4 (травень), c. 72–73.
Див. зокрема: М. В а с ь к і в, Коли ж прийде Месія? [y:] Вісник Запорізького державного
університету, Запоріжжя 2003, № 1, с. 5–14; Ю. М а р и н е н к о, «Роман, передусім роман...» (Леонід Мосендз «Останній пророк») [y:] Наукові записки Кіровоградського дер­
жавного педагогічного університету ім. В. Винниченка, Випуск 50, Серія: Філологічні
науки (літературознавство), Кіровоград 2003, с. 202–209; І. Н а б и т о в и ч, Історичний роман «Останній пророк» [y:] Й о г о ж, Леонід Мосендз – лицар Святого Ґрааля. Творчість
письменника в контексті європейської літератури, Дрогобич 2001, с. 174–187; I. N a b y t o v y c h, Scriptural Themes in Twentieth-Century Ukrainian Prose [у:] „The Ukrainian
Review” (London) 1997, № 1 (spring), p. 64–72; В. Просалова, Драматична доля роману
Л. Мосендза «Останній пророк» [y:] Актуальні проблеми літературознавства: Збірник
наукових праць, Дніпропетровськ 2003, т. 15, с. 152–163; М. С а в к а, Поетика образу
головного героя в романі Леоніда Мосендза «Останній пророк» [у:] Ukraińskie zbliżenia
literaturoznawcze. Pod. red. I. Nabytowycza, Lublin 2006, s. 205–214; Е. С о л о в е й, «Останній
пророк» Леоніда Мосендза як біблійний роман [y:] Біблія і культура: Збірник наукових праць. За ред. А. Нямцу, Випуск 1, Чернівці 2000, с. 68–71; А. Ш п и т а л ь, Палестина, Іудея,
Святе Письмо й українська історична проза, «Слово і час» 1999, № 12, c. 26–30.
Б. К р а в ц і в, Леонід Мосендз і його «Останній пророк»..., вказ. праця, c. XXV–XXVI.
276
не так роман, як моральний трактат, а радше ідеолоґічно-моральний трактат. Проблема твору – це проблема сучасної української людини, яка в час світового нігілізму,
в час посилення тиранії, після програної визвольної війни, під чужим пануванням
мусить віднайти шлях до визволення, до правди.
І додавав, що це також – пошук народом, який перебуває в моральному
занепаді під чужим пануванням (воно каталізує, прискорює його моральний розклад), свого шляху до політичного визволення та морального відродження.
Найінтенсивніший період праці над романом – останні роки життя
в Австрії та Швейцарії. З листів до знайомих і друзів постає картина
творчого горіння, яка ускладнювалася хворобою, відірваністю від рідних
і батьківщини. У квітні 1948 р. він формулює свою мрію про закінчення
й видання роману: «Я би дуже хотів видати свій роман! Потім би й помер.
Їй-Богу молюся часом, щоб Мати Божа випросила для мене сили для докінчення цеї праці й друку».
Роман написаний на основі ґрунтовного вивчення Святого письма та історичних джерел. У листі Леоніда Мосендза до Данила Чайковського як
одне з джерел Останнього пророка називаються й Юдейські старожитності Йосифа Флавія: «Читаю Йозефа Флавіюса – Judische Altertumer.
Нуднувата річ, але мені потрібна». У широкому тодішньому листуванні
письменник називає й інші праці, які, можливо, були використані в процесі написання роману: «Я читав життя Христа Папіні, Мережковського.
Прекрасні речі. Де там до Ренана... Живі речі. Особливо Папіні добрий»10.
Відтак Мосендз розвиває свої думки:
[...] Книга [Дмитра] Мережковського, про котру я думав, це Іисус Неизвестный... Велика людина був цей Мережковський. Тільки дійсно українець міг написати такі глибокі
речі, як він11.
В іншому додає: «Тепер дістану собі Дубнова Історію жидівського народу»12.
Архієпископ УАПЦ Євген Бачинський, представляючи інші джерела, на
основі яких написано Мосендзів роман, пише, що прозаїк користувався
ОТ, Останній пророк..., вказ. праця, c. 3.
O. T a r n a v s k y, The Last Prophet..., вказ. праця, с. 277.
Мосендз в листах. Особисте. З листів Л. Мосендза до родини інж. Арсена Шумовського,
«Літературно-науковий вісник», Мюнхен 1949, № 2, c. 200.
О. Д а н с ь к и й [Данило Чайковський], Леонід Мосендз про еміґраційну літературу,
«Визвольний шлях», Лондон 1954, № 1, c. 94.
10
Мосендз в листах..., вказ. праця, с. 200.
11
Там само, с. 201.
12
Там само.
277
виданнями німецькою мовою, котрі йому добував в Націон[альній] Бібліотеці [в Женеві – І. Н.] пастор Е. Борль з санаторію Моттекс з яким вони приятелювали. Цей пастор
учив Мосендза початкам гебрейської мови;
крім того – дослідженнями німецького історика з Гайдельберґа Роберта Ейслера; міг також використати мандрівні записки Василя Наливайка
По святій землі (Прага – Львів 1937) та історію гебреїв Шюрера, видану
в 1901 р.13
У романі постійно відчутні відгуки не тільки задекларованих вище
Письмової Тори (Біблії), історичних та археологічних джерел. Наративна
стратегія Останнього пророка базується і на знанні Мішни – зводу Усного
Закону (Усної Тори) і складених на її основі обидвох Талмудів (Єрусалимського та Вавілонського), мідрашу Галаха та мідрашу Аґґади й широкого
використання аггадичної літератури, на застосуванні трансформованого
жанру піют – гебрейських поетичних текстів, які мали прикрашати спільну молитву. В одному з листів до приятелів письменник повідомляв: «[...]
Читаю Талмуд – в німецькому перекладі, звичайно... Талмуд темний-темний, аж боязко читати часом. Потребую дещо до свого роману»14, а в іншому додає:
[...] Я [за]кінчив перший том Талмуду [...]. Трактати про благословення, десятину
й субботу [...]. Багато дрібниць, полови, дурниць. Але ядро здорове: не лише знати закон, але просякти ним кожну клітину жидівського буття. Тому жидівство вічне...15.
Якщо представлення галахічних приписів (вказівок, як виконувати
ті чи інші заповіді, закони) дають можливість письменникові показати
у творі широке поле теологічних, релігійних, філософських дискусій, нашкіцувати й виопуклити протиріччя між основними релігійними партіями в гебрейському суспільстві, то використання аггадичної літератури
(повчальних і фантастичних історій, легенд і переказів, притч, оповідань
із життя гебрейських мудреців і їх послідовників, молитов і релігійної
поезії, анекдотів, ворожбитства, географічних відомостей, знань з медицини, природознавства, астрономії й астрології, зрештою – і теологічних
роздумів та історичних трактатів) – відтворити широке тло життя гебреїв
періоду Другого храму. Можна б твердити, що Останній пророк – чи не
єдиний твір в українському письменстві, де з таким розмахом і знанням
предмету представлено гебрейські релігійні традиції, історію, ментальність і світогляд.
У центрі Останнього пророка – образ Єгоханана (Івана Хрестителя),
предтечі Месії – Ісуса Христа. В Останньому пророкові Леонід Мосендз,
Джерела з історії української еміґрації. Випуск 2: Листування Леоніда Мосендза, Упор.
Ю. Мицик, Київ 2005, c. 86, 87, 88.
14
Мосендз в листах..., вказ. праця, с. 200.
15
Там само, с. 201.
13
278
продовжуючи традиції, започатковані Іваном Франком, Лесею Українкою,
Гнатом Хоткевичем, намагається крізь призму Біблії та історію іншого народу зрозуміти історичну перспективу своєї нації. Великий епічний твір
дав можливість письменникові широко викласти власні історіософські
ідеї та візії.
Художній світ роману Леоніда Мосендза стає реалістичною візією
євангельського часу. Останній пророк складається з трьох частин. Перша
– Батьки – вводить читача у світ переживань бездітних Захарії та Елісеби.
Незгасна надія на народження сина винагороджується упевненістю, що
Єдиний змилується над ними й дасть їм нащадка. Друга й третя частини
роману – Вибранець та Манівці – це історія дитинства, юності та змужніння Єгоханана.
Побоюючись, що хлопець занадто захоплюється зброєю й військовим
мистецтвом, мати Елісеба віддає його в науку до старого Давида, а потім,
виконуючи дану колись обіцянку перед Богом, посилає сина вчитися до
Єрусалимського храму. У Єрусалимі, пізнавши вчення фарисеїв і садукеїв,
почавши розуміти ницість їхніх прагнень і бажань, захованих за показною
праведністю й справедливістю, Єгоханан переходить до зелотів, а потім
і до сікаріїв – до тих, котрі борються за незалежність від римської окупації
й проти власних манкуртів.
Спочатку, отже, Єгоханан потрапляє до фарисеїв («відокремлених»), які
були, сказати б, консерваторами на політичному та релігійному відтинках
єврейського життя та спиралися у своїй діяльності на простий люд. Найвищою істиною для юнака стало вчення фарисеїв про те, що гебреї – боговибраний народ, перед яким відкриті широкі шляхи історії.
Поступово у цій позолоті високих фраз Єгоханан виявляє мізерність
справжніх прагнень фарисеїв і відходить від них. Юнак дуже швидко пориває й із садукеями, які прагнули вигод життя і для їх осягнення готові
були служити загарбникам. Крім політичного, автор намагається зробити
також соціальний зріз юдейського суспільства. Розрив Єгоханана з садукеями має під собою й соціальну основу. Ті ж соціальні чинники розкриває
автор і в зображенні взаємин головного героя із зелотами, які спеціально
намагаються підтримувати соціальну боротьбу в юдейському суспільстві,
бо соціальна нерівність і ненависть є тим ґрунтом, на якому проростає
їхній рух. Пізнання Єгохананом поглядів, думок і дій, соціального становища різних політичних і суспільних партій та груп, дає йому широке
розуміння головної мети гебрейського націоналізму – звільнення власного
народу від римського панування.
Останній пророк – твір поліфонічний. Це ніби велика симфонія, де
звучать різні мотиви, які сплітаються навколо головної теми – долі ІванаЄгоханана. Ще одна з головних тем твору – чекання приходу Месії, який
знищить римлян-ворогів, виведе Ізраїль із неволі (тут знайшли широке ви279
користання, зокрема, аггадичні тексти, повні месіанських надій; поруч із
цим у романі присутні й відгуки самаритянських уявлень про те, що Месія
буде «пророком подібним до Мойсея»). Спочатку ці теми звучать у різних
регістрах, відлунюють у басах, дисонують, створюючи враження напруги
й неспокою, різняться між собою октавами, але поступово, до кінця твору,
набувають резонансної гармонійності.
Долі інших героїв твору, які виступають як побічні теми, сплітаються
між собою у вибагливій сюжетній канві (долі сирійського легата-римлянина Вара, який упокорив гебреїв і наставив хрестів із розп’ятими повстанцями по всій Галилеї та Юдеї; каліки Пасхура, який був учасником
повстання й чудом залишився живим – але з залізною рукою, виколеним
оком, відрізаним язиком і відтятою ногою; царя Ірода; повстанця-зелота
Іродіона, що розмовляв у храмовій келії з Захарією й якого через роки врятував малий Єгоханан; безстрашного римського легіонера-ветерана, який
сам карає себе смертю; єрусалимського митника Закхії, який через десятки років розповість Єгохананові про свою дружбу з його батьком). Інколи
ці побічні теми виступають на перший план, приглушуючи звучання двох
головних. Але з часом музика оповіді повертається до головного, хоча періодично знову чути відгомони побічних тем.
За типом зображення просторових зв’язків Останній пророк – роман «панорамний». Проте ця панорамність не перешкоджає Мосендзові детально
описувати місце дії, творити своєрідні ландшафтно-природні картини.
У цих ландшафтних і пейзажних описах відчувається потужна аггадична
традиція, оскільки існує, як видається, глибокий внутрішній зв’язок між
Аггадою (як різновидом поетично-релігійної творчості) і буттям народу
на своїй землі.
Письменник ніби хірургічним скальпелем робить зрізи, надрізи та розтини гебрейського суспільства, показує боротьбу між найвпливовішими
партіями, взаємини римлян та ізраїльтян, політичне протистояння у верхах гебрейської знаті й первосвящеників.
Символіка роману має, сказати б, подвійне закорінення: з одного боку
в національне буття, в єдність «і мертвих, і живих, і ненарожденних»
(Т. Шевченко), з іншого – у хронотопний простір сакрального часу. Час
Останнього пророка – це
важливий період нових часів, коли хилилась до упадку велика світова імперія, коли
розгортались революційні рухи, коли в боротьбі ідей викристалізовувалась нова велика ідея, яка поширилась по всьому світу і здобула світ...16.
Одним із символів сакралізації на рівні національної екзистенції є відчуття не тільки кровної, але й духовної єдності Єгоханана, який став повстанцем, зі своїм батьком-священиком. Важливу ідейно-естетичну роль
16
О. Т а р н а в с ь к и й, Роман Леонида Мосендза..., вказ. праця.
280
у романі відіграє й образ матері Єгоханана – Елісеби. Елісеба і Захарій
були бездітними, а це у гебрейському суспільстві вважалося Божою карою
за якісь гріхи. Елісеба випрошує у Бога сина, обіцяючи в молитві, що віддасть його на службу своєму народові й Месії:
Здійми з мене прокляття безплідности, дай мені дитину, даруй мені сина! Не буду
нарікати, ані стогнати, ані ридати, як покличе його Месія. Сама віддам йому дитину
свою! За храм, за народ, за закон!17
Символом зв’язку між поколіннями, символом безперервності традицій
національного буття є образ старої смоковниці на полі батьків Єгоханана.
Вона єднає минуле, сучасне й прийдешнє, вона символ лінеарності часу
національного буття – початок і кінець. Усе змінюється, лиш це старе дерево незмінне: «[...] Скільки років, скільки надій минуло, змінилося, щезло! А смоковниця все така сама [...]. Все таке незмінне й незрушне серед
прудкого потоку часу!..» [12].
Надзвичайно важливу функцію виконує у романі образ Вічного міста
– Єрусалиму. Мірча Еліаде наголошує на тому, що простір (як і час) з погляду феноменології релігії не є ані гомогенним масивом, ані сумою «частинок простору». Він
складається з розривів, тріщин: існують частини простору, якісно відмінні від решти
частин [...]. Існує священний простір, він «могутній», значущий і існують інші простори, не святі, позбавлені структури, стійкости, одне слово, аморфні18.
У романі Леоніда Мосендза здійснено мистецьку спробу представлення образу міста Єрусалима у різних його іпостасях: як міста земного, так
і Єрусалима, який пов’язаний із його сакральними характеристиками. Тому
мотив пізнання Єрусалиму головним героєм Останнього пророка Єгохананом та пошук у ньому свого місця має морально-семантичний підтекст.
Пізнаючи місто, проходячи крізь усі його принади та відрази, Єгоханан
здійснює цю своєрідну духовну мандрівку. Його знайомство з Єрусалимом має визначальне значення для формування парадигми міфу Вічного
міста в романі. Образ міста, яке освоює Єгоханан, поступово набуває нової
семантики. Життя головного героя Єгонахана в Єрусалимі є одночасно
й фізичним пізнанням його як міста земного і своєрідним духовним «обживанням» цього урбаністичного простору, окресленням його кордонів
– з одного боку, з іншого – своєрідне «прочитування» цього простору як
семантичної карти буття, читання її «легенди», прихованої у складних
сюжетних колізіях твору.
Л. М о с е н д з, Останній пророк, Торонто 1960, c. 16. Далі y квадратних дужках подаються сторінки з цього видання.
18
М. Е л і а д е, Священне і мирське [у:] Й о г о ж, Мефістофель і андрогін, Київ 2001,
c. 12.
17
281
Перед письменником, який в історичному романі намагається створити
сакральну «картину світу» в національному семантичному просторі, постає проблема креації особливої «мовної картини світу». Щодо мови першоджерела, то у випадку гебрейського світу такою мовою був
іврит, що закріпив увесь цей зібраний простір гебрейського сакруму в собі у вигляді
мовної моделі світу, а отже, і специфічного простору гебреїв. Цей простір має свою
специфічну топоніміку, яка зовсім не повинна відповідати топоніміці інших мов19.
Леонід Мосендз шукав у своїй творчості своєрідний замінник цій івритній мовній картині світу й таким замінником стають біблійні стилізації20. Саме таким чином відбувається трансформація мовної картини світу
в його історичному романі. Біблійні стилізації в тому чи іншому художньому творі завжди несуть у собі своєрідне, особливе смислове навантаження, втрачають свою стилістичну нейтральність і відіграють важливу
роль у творенні ідіостилю автора.
В Останньому пророці Леоніда Мосендза реалізується нараційна структура, яка мала б донести до реципієнта подвійне повідомлення: представлення певної історичної епохи («євангельські часи»), а також (через
використання біблійних стилізацій) співвіднести її з тією релігійною традицією та культурною формацією, в якій функціонують герої створеного
письменником світу. Текст роману конструюється з елементів, характерних
для стилістики біблійного тексту, його ритмічна організація має біблійне
походження. Варто підкреслити, що у Мосендзовому творі відбувається
своєрідна трансформація на стилістичному рівні: елементи, притаманні
біблійному тексту, трансформувавшись у канві роману, втрачають свою
художню нейтральність, характерну для комплексу цих стилістичних елементів у Біблії, й набувають нового, неповторного стилістичного забарвлення у мовній тканині Останнього пророка.
Стилізація, поруч із закоріненням у літературних традиціях, є одночасно одним із важливих проявів інтертекстуальності. Застосування Леонідом Мосендзом біблійних стилізацій не перетворює роман Останній
пророк на стилізований «біблійний» твір, оскільки виступає тільки одним
(хоча і вкрай важливим) із своєрідних прийомів у широкому комплексі
художніх засобів. Разом із тим можна твердити, що у цьому комплексі такий стильовий прийом є одним з найхарактерніших, найпродуктивніших
стилетворчих засобів Мосендзового твору. Використання в романі Л. Мосендза біблійних стилізацій також не дає підстав твердити, що вони стають певним обмеженням, накинутим біблійним текстом стилем, світоба Т. В о з н я к, Локус міфологеми Єрусалиму [y:] Й о г о ж, Тексти та переклади, Харків
1998, c. 277–278.
20
Детальніше про це: І. Н а б и т о в и ч, Біблійні стилізації як стилетворчий засіб в українській прозі ХХ віку [у:] Sacrum i Біблія в українській літературі. Pod. red. I. Nabytowycza,
Lublin 2008, s. 637–660.
19
282
ченням та світовідображенням, звуженням художнього світу Останнього
пророка тільки до певних вузьких обмежень, які накладаються через них
як закостеніла й реально окреслена біблійна семіотична система. Біблійні стилізації у Мосендзовому романі є, сказати б, інформацією другого
ступеня, яка містить у собі латентну й одночасно іманентну присутність
біблійного тексту, його тем, мотивів і образів. Можна сказати, що роман
нагадує (саме через присутність у ньому цих біблійних стилізацій) розгорнуту й обширну квазіцитату біблійних текстів, алюзійних та інтертекстуальних біблійних паралелей.
Авторська оповідь у романі Л. Мосендза через біблійні стилізації адаптується до біблійної нарації своєрідним чином, у художній формі, асимілюючи фразеологізми, лексеми, вирази і мовні форми до фразеології, характерної для євангельської епохи (принаймні – до текстів цього періоду),
і – що особливо важливе – для збереження семантичного та культурального поля стилізації: не вживає (чи намагається максимально їх уникати)
виразів, лексем тощо, характерних для інших історичних та суспільнокультурних формацій. Леонід Мосендз якнайповніше елімінує із мови художнього тексту вирази, які можна розуміти як такі, що не характерні для
реалізованої у творі мовної стихії.
Використання біблійних стилізацій Л. Мосендзом в Останньому пророці призводить до особливої художньої ампліфікації. Біблійними стилізаціями автор умовно розширює смислові простори тексту – за допомогою
алюзійного повернення до семіотико-семантичної багатозначності «тексту-основи». Оскільки таким «текстом-основою», який породжує означені
алюзійні ампліфікації, є Біблія, то сам текст Мосендзового роману починає звучати у кількох творчих аспектах. Одним із цих художніх аспектів
є «заповнення» лакун євангельських текстів про життя Єгоханана (Івана
Хрестителя). Таке «заповнення» відбувається як через художній вимисел
автора, так і через художню реконструкцію, ґрунтовну на інших історичних джерелах (наприклад – на творах Йосифа Флавія). Разом з тим саме біблійні стилізації є своєрідною «легалізацією» (можна було б ужити термін
«сакралізацією», однак неокласичний та неореалістичні струмені, притаманні стильовій палітрі Мосендза, не приглушують реалізму Мосендзового роману) означених художніх реконструкцій і вимислу.
З іншого боку (як ще один творчий аспект), застосування біблійних
алюзій дає можливість авторові дещо по-іншому, ніж це представлено
в тексті-основі (в даному випадку – в євангельських розповідях), поглянути й художньо реалізувати канонізовані євангельські сюжетні лінії,
трансформувати відомі євангельські образи, по-новому окреслити їх психологічні характеристики, своєрідним чином переосмислити усю образну
систему запозичених із Біблії героїв. Ще один із важливих аспектів такого
алюзійного «відкликання» до біблійних текстів (завдяки використанню
283
біблійних алюзій у Мосендзовому романі) – надання усьому твору монументальності, діахронічної та синхронної синтези історичних подій та
життєвих колізій реальних історичних осіб (Івана Хрестителя, Ірода) та
вигаданих героїв твору. Ця специфічна риса Мосендзового твору – його
епічність – теж досягається, зокрема й біблійними стилізаціями.
Отже, Леонід Мосендз бачив у новозаповітній історії не замкнуту, скам’янілу семіотико-наративну систему, яка утримує певні ідеальні, сакралізовані
образи та мотиви, а високу трагедію тогочасної людини, яка була співзвучною
екзистенційним переживанням людини ХХ ст. Саме таке світобачення дало
можливість філософського переосмислення євангельського сюжету. Принцип
освоєння євангельської історії у Мосендзовому романі вкрай реалістичний:
мистець не трансформує історію постання християнства з погляду сучасного
йому позитивістського світу, а намагається донести до своїх сучасників почуття, переживання, погляди, мрії та прагнення людини античного світу, людини, закоріненої в своє релігійне й національне минуле, людини, задивленої
у нове майбутнє. Для реалізації свого задуму Л. Мосендз застосовує елементи
і реалістичної, й символістської, й експресіоністської поетики.
Поруч із цим принципом освоєння релігійної історії письменник застосовує ще одну філософсько-психологічну наративну стратегію: намагаючись проникнути у психологію свого героя та його оточення, він прагне
ґрунтовніше, фундаментальніше зрозуміти внутрішній світ людини сучасності. Можна дошукуватись паралелей у представленні, наприклад,
етнопсихологічних відмінностей між галилеянами, юдеями, самаритянами та окремими регіональними різницями українських етнічних груп.
Безсумнівною паралеллю в такому плані виступають, наприклад Галілея
й Галичина («[...] Вже зауважив був Єгоханан у Єрусалимі, що жодного
іншого краю не гнітила так доля Ізраїля як Галілею. Наче вся туга за свободою, за народною правдою зосередилася до тієї бідної країни...» [350];
«[...] Коли Галілея вибухнула вогнем спротиву – Самарія й Юдея обмежилися порожніми словами... Коли... доходить до мечів – першими гинуть
галілейці...» [147]), Єрусалим і Київ, Геброн і Львів.
Розглянуті вище аспекти, які випливають з алюзійних ампліфікацій,
породжених біблійними стилізаціями у романі Останній пророк, поруч
із іншим, дають можливість реактуалізувати культурно-історичні та
релігійно-ідейні коди, представлені у текстах Святого Письма, сприяють
«вживанню» реципієнта в епоху, представлену в історичному творі.
Важливим для розуміння поетики історичного роману Л. Мосендза
є контамінація кількох шарів сенсу, кількох глибинних проекцій художніх елементів романної структури твору та його оповідної площини, нараційного хронотопного об’єкту. Ця контамінація породжує нові значеннєві, смислові зв’язки. Іншими словами, біблійні стилізації, застосовані
Л. Мосендзом у його романі, а разом із цим зображена у творі історична
284
епоха, яка має певні ознаки «сакрального часу» – тобто того часу, який
пов’язують із періодом перебування на землі Месії, призводить до особливої, новоствореної художньої реальности. Саме ця новостворена художня
реальність містить у собі нові виміри та проекції відомого із Біблії періоду чекання приходу Месії та проповідування цього приходу Єгохананом
– Іваном Хрестителем.
Автор роману дуже часто створює власні семантичні відтінки біблійних фразеологізмів, розвиває їх парадиґматику, насичуючи алюзіями до
сучасного йому світобачення, яке, однак, не виходить за рамки біблійного
світопредставлення. Прикладів такої алюзійности, яка побудована на біблійних стилізаціях, але містить у собі постійні натяки, латентно присутні апеляції (через реалізацію сюжетних ліній і мотивів твору, через його
образну систему) до сучасності, до проблем і тем, які хвилюють як самого
автора, так і його сучасників, у Останньому пророці дуже багато.
Крім усього, й біблійні стилізації, й ідейно-естетичні, історико-політичні алюзії твору мають вихід у проблематику сучасну – є паралелями
і містками між боротьбою народу Ізраїлю за національне й релігійне визволення, й національно-визвольною боротьбою українського народу.
Створювати біблійні стилізації авторові нерідко допомагають ремінісценції, зокрема з Шевченка: «Усе йде, все минає!...» [49]. «Увесь народ мій, усі
ті, що були перед мною, й ті, що прийдуть по мені!» [74]. Стилізовано під
Біблію й авторські сентенції – наприклад: «Пізнавав я, що найстрашніший
час є кращий, ніж ніякий час!..» [75].
Біблійні стилізації у романі Леоніда Мосендза призводять до надзвичайної урочистости й піднесености нараційної структури твору. Можна
стверджувати, що саме їх застосування стає виявом оригінальності Мосендзового стилю, впливає на змістовність твору, створює особливий емоційний настрій нарації. Разом із тим, застосування біблійних стилізацій
у Останньому пророці не перетворюють його на епіґонську стилізацію
старозаповітніх текстів, не є еклектичним набором біблійної лексики, фразеології, синтаксичних конструкцій. Вони творять досконалу мовну синтезу, яка змушує реципієнта (читача) «балансувати» на межі двох мовних
світів: мовної стихії українського неоклясицизму з інґредієнтами неоромантизму та новоствореної мовної реалії художнього тексту, яку втілюють у собі біблійні стилізації. Прикметною ціхою взаємонакладання двох
культурних просторів, двох знакових систем (біблійного простору, певних
гебрейських, давньогрецьких, римських і ранньохристиянських традицій
та традицій української культури, мови), певних етнопсихологічних рис та
тої історико-політичної ситуації, яка існувала в Україні у час написання
Останнього пророка існує в Україні ХХІ ст., стає формулювання й декларування засобами біблійних стилізацій певних архисучасних та пекучо
актуальних ідей, думок, поглядів, розбудова сюжетних колізій Мосендзо285
вого твору, представлення і характеристика образів роману. Таким своєрідним чином певна окрема культура (у даному випадку – українська),
яка має свої особливі історичні, семантико-культурні прикмети, отримує
можливість формулювати й розвивати певні власні значущі коди, «привласнюючи» й освоюючи певним чином редуковані елементи іншої культури (на рівні як мовно-стилістичному, так і ідейно-естетичному).
Роман Мосендза має одночасно і глибокий загальнолюдський філософський сенс і цілком конкретний соціально-політичний, ідеолоґічний характер: він стосується одвічних проблем життя і смерти, сенсу людського
існування, переломленого у призмі буття-у-світі власного народу, незалежности рідної землі, вічного протистояння добра і зла.
У зверненні Леоніда Мосендза до образу Єгоханана існує певне протиріччя: цей євангельський образ не відповідає семантичному навантаженню, який закріплений за ним канонічними євангельськими текстами
й традиційними християнськими уявленнями. Такий своєрідний принцип
освоєння євангельських текстів, ґрунтується ще й на ідеї синкретичної
єдности різних релігійно-мітологічних систем: прозаїк наділяє Єгоханана, зокрема, деякими рисами Прометея. Послуговуючись євангельською
метафорикою можна наголосити, що саме Біблія і антична культура були
тими двома половинками дводольної зернини, яка впала на благодатний
ґрунт і з якої виросла уся европейська культура. Біблія в українській культурі, й беручи вужче, художній літературі, як невід’ємних елементах культури европейської, завжди була одним із найпродуктивніших, найжиттєдайніших джерел. Роман Останній пророк є, таким чином, невідлучною
частиною, европейського письменства, европейської культури загалом.
Варто наголосити на ще одній таємниці Мосендзового роману. Роман,
який мистець писав протягом одинадцяти років і який надруковано було
через дванадцять років після його смерти, залишився, як вважалося, незавершеним. Приватні листи письменника натякають на те, що автор збирався
працювати й над четвертою частиною твору, але її рукопис (якщо він існував) не знайдено. Студії над структурою та архітектонікою роману показують, що ця частина твору, за логікою сюжетної побудови, могла б існувати,
бо залишилися недокінченими деякі сюжетні лінії твору – вони ніби «провисають», чекаючи свого завершення в завершальній частині. Незавершена,
зокрема, лінія наступної зустрічі і взаємин невільниці Пітори та Єгоханана.
На думку Івана Керницького, «[...] після мечів, крови, змагань, геройства й
підлоти попередніх частин, наступна була б про відшукання несхибного
шляху...»21. Остап Тарнавський твердить, ніби-то «можна додумуватись, що
Мосендзів Єгоханан мав віднайти себе в цій секті [ессенів – І. Н.], яка через
суворий аскетизм і відречення вела до святости»22.
21
І. К - и й, Леонід Мосендз, вказ. праця, c. 73.
О. Т а р н а в с ь к и й, Людське життя – це..., вказ. праця, c. 18.
22
286
Богдан Кравців у передмові до канадського видання писав, що окрім
глухої Мосендзової згадки у листі до Мелетія Селешка про четверту частину твору, інших згадок про неї не існує, а ніби-то доказом, того, що
«мала бути ще й четверта частина роману», є те, що «в ній мав бути виведений Єгоханан уже як предтеча очікуваного всіма Месії». Ще одним
посереднім доказом, що Л. Мосендз працював над четвертою частиною
твору мало бути б те, що в «листах своїх, писаних в 1948 році, Мосендз
третьої частини вже не згадує»23, лише висловлює бажання якнайшвидше
закінчити твір. І одразу ж, як заперечення цього припущення, йде цитата
із Мосендзового листа, написаного М. Селешкові за тиждень до смерті:
«ІІ та ІІІ частини ще не переписані»24. З листування видно, що Л. Мосендз
постійно, зокрема, доопрацьовував і переробляв уже написане.
Архієпископ Є. Бачинський акцентує, що розповідь у романі «майже
раптово обривається і апріорі можна запевнити, що безперечно мав бути
дальший тяг і [наступні] частини, навіть не одна, а кількох». Леонід Мосендз, свідчить він (як це випливало з їхніх розмов), «мав би ще написати
принаймні три нові розділи свого епічного твору»25.
Однак, незважаючи на припущення про існування (чи ідею написання)
четвертої частини, на сьогодні можна твердити, що роман Останній пророк є завершеним, цілісним у структурному, архітектонічному та ідейноестетичному плані, твором. Важко повірити, що балансуючи на межі життя і смерти (за день до операції, після якої він помер, мистець написав:
Ах, як добре бути здоровим і працювати! Як добре... Коли я буду? І чи буду? Настрій
у мене мінорний, хоч і докучило вже довше бути хворим. На видужання є добра надія,
але [...] серце моє отруїли бацилі і воно слабне...26),
письменник, який хотів побачити свій твір опублікованим, не передбачав би певної його розв’язки, створення завешеного й вмотивованого кінця.
Леонід Мосендз написав твір високого европейського зразка. Звернувшись в історичному романі до передхристиянської епохи, до проблем
єврейського суспільства двотисячолітньої давности, письменник значно
розширив історичну та християнсько-релігійну традицію, дав свою інтерпретацію деяких «білих плям» Святого Письма. Разом з тим «незважаючи
на добу і країну, що в них відбувається дія Останнього пророка, – справедливо наголошує Б. Кравців, – цей твір усією своєю настановою, усім
змістом і ситуацією є наскрізь українським твором...»27.
Б. К р а в ц і в, Леонід Мосендз і його..., вказ. праця, c. ХХVII.
Там само, c. ХХVIІI.
25
Джерела з історії, вказ. праця, c. 88.
26
Мосендз в листах..., вказ. праця, c. 205.
27
Б. Кравців, Леонід Мосендз і його..., вказ. праця, c. XXV.
23
24
287
Ярослав Поліщук
Контроверсії християнського роману
Наталени Королевої
Я
к відомо, роман належить до найбільш складних та органічних літературних жанрів. Зокрема, у ХХ ст. він набув стрімкого розвитку, засвідчивши не лише типові риси поетики, а й масштаби творчих можливостей, що обумовлюють практичну невичерпність цієї літературної форми.
Незважаючи на пережиту в новітню епоху кризу епічного виду, не можна
сказати, що в наш час роман цілком утратив свою домінантну позицію
в художній літературі. Якось Михайло Бахтін, спостерігаючи сучасний
розвиток словесності, висловив спостереження, що роман – це єдиний
жанр, що перебуває у стадії становлення.
Жанротворчі сили діють на наших очах: народження та становлення романного жанру
відбуваються при повному світлі історичного дня. Жанровий кістяк роману ще далеко
не затвердів, і ми все ще не можемо передбачити всіх пластичних можливостей.
У слушності такого висновку можемо пересвідчитися на прикладі української літератури ХХ ст. Тим паче, що в цій національній словесності романна форма, попри високі амбіції її творців, ніколи не була настільки
виробленою та значущою, як на Заході. На це складалися різні причини.
Саме український роман через звуженість мовного арсеналу, що обмежувало діапазон
дії героя, відсутність національного суспільства (головного формотворчого чинника,
замовника і споживача роману) і в ХІХ, і в ХХ ст. поступався літературам, нації яких
пройшли через імперський досвід і витворили повноцінні національні суспільства»,
– пише сучасний літературний критик Володимир Даниленко. Певна історична занедбаність жанру спонукає вже нові покоління українських літераторів ХХ ст. звертатися до романної форми та різнобічно її розбудовувати. Стимулюють цей процес стрімкі націєтворчі чинники, з одного боку,
та прагнення долучитися до загальнокультурних тем і мотивів, з іншого.
Варто звернути особливу увагу на те, як формується в новітньому українському романі концептуальність епічного мислення, що, власне, й становить основу його жанрового феномену. У нашій статті це випадає розглянути на прикладі маловідомого роману Наталени Королевої Quid est
Veritas? (1961). Творча історія цього роману зовсім нетипова, як, зрештою,
Див.: Введение в литературоведение: Хрестоматия: Учебное пособие. Сост. П. Николаев, Е. Руднева, В. Хализев и др., Москва 1997, с. 305.
В. Д а н и л е н к о, Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес, Київ 2008,
с. 266.
288
й історія його авторки. Постать Наталени Королевої (1888–1966) надзвичайна у гроні творців української літератури модерної доби: маючи цілком
неукраїнське походження, вона прийшла в цю словесність уже в зрілому
віці. Глибоко пізнавши замолоду культуру європейського континенту,
блискуче володіючи багатьма мовами, захоплено вивчаючи давні цивілізації – від Єгипту та Риму до середньовічної Іспанії, – розвиваючи мистецькі
та інтелектуальні здібності, якими була щедро обдарована, письменниця
витворювала навколо себе найвищою мірою шляхетну, духовно чисту
ауру спілкування. Зрештою, позбавлена розуміння й симпатії української
еміграційної еліти, в колі якої минула більша частина її життя, Королева
зуміла витримати високі ідеали у своїй непересічній художній прозі, котру залишила у спадок прийдешнім поколінням. Нічого дивного, що до її
белетристики тепер звертаються нові покоління дослідників та читачів.
Так, недавно у видавничій серії «Український модерн» побачила світ книга
її вибраного, до якої увійшов, між іншим, згаданий вище роман.
Роман Quid est Veritas? з багатьох позицій можна визнати особливим
твором. По-перше, він став найдосконалішим зразком опрацювання письменницею біблійної теми, а ця тема належить до провідних у її творчості.
По-друге, роман написаний у зеніті творчої зрілості авторки і репрезентує
її талант у всій багатій гамі філософсько-історичної проблематики та художньої довершеності. По-третє, він виявився чи не найбільше замовчаним
із творів Королевої. Доля рукопису складалася нещасливо. Частину тексту
письменниця оприявнила друком ще 1939 р. в галицькому часописі «Дзвони», який власне в тому році був ліквідований з приходом більшовицької
влади. Але повне видання твору довший час їй не вдавалося здійснити.
Лише через двадцять два роки після написання, роман зміг побачити світ
у приватному видавництві Миколи Денисюка, що в Чікаґо (США). Проте
ця книжка була доступна лише українцям діаспори. Натомість в Україні
роман не був знаний і не викликав жодного розголосу. Лише в 1990-х рр.
цей текст був оголошений друком у журнальній версії «Всесвіту». Такий
стан справ привів до того, що тепер маємо заново відкривати для себе давно написаний художній текст. І це попри безумовно високу якість роману,
яка мала би висунути його на видатні позиції.
Такий твір, – писав О. Мишанич, – без перебільшення заслуговує визначення як перлина української літератури. Він виводить наше письменство до обріїв всесвітнього
письменства. Шкода, що ми про це мало говоримо і таких творів майже не читаємо.
Н. К о р о л е в а, Без коріння. Во дні они. Guid est Veritas?: Повість, роман, новели, оповідання, спогади. Упор. і гол. ред. О. Баган, Дрогобич 2007.
Ї ї ж, Quid est Veritas? (Що є Істина?): Історична повість, Чікаґо 1961.
О. М и ш а н и ч, Дивосвіти Наталени Королевої [у:] Й о г о ж, Повернення: Літературно-критичні статті й нариси, Київ 1997, с. 108.
289
Quid est Veritas? на найвищому регістрі втілює християнську тему письменниці, що супроводжувала її протягом усього життя й була, мабуть,
найпродуктивнішою у творчості. Масштабність задуму поєднується тут із
проникливістю інтерпретації окремих мотивів та сюжетів, що вплітаються в загальну історію. Хоча йдеться про євангельський період з неодмінним віднесенням до біографії Ісуса Христа, авторка вміло уникає збаналізованих у літературі схем та стереотипів. Вона знаходить власний погляд
та стиль оповіді про загальновідомі події. В автобіографії 1958 р. Королева
так анотує роман, котрий існував тоді лише в рукописі:
Повість на XIV розділів. Це оповідання про Пилата за історичними даними, що я колись зібрала про нього в Тарраґоні, бо він звідти був родом. [...] То ж він мені «земляк»! Не був Пилат ані жорстоким, ані лукавим, як це часто люблять висвітлювати
в школах. Бо навіть найзліші Пилатові вороги, як, нпр. Лектуль, називають його
в своїй приватній кореспонденції «справедливим Пилатом».
Загалом, твір Королевої вкладається в піджанрову структуру новітнього християнського роману, котрий більше розвинувся в країнах західного
християнства й означив прикметні тенденції до реактуалізації сакрального
смислу Біблії після епохи раціоналізму та атеїзму. Оцінити оригінальність
Королевої випадало би на тлі світової літератури, оскільки в українській
белетристиці ХХ ст. розгорнутий євангельський сюжет трапляється нечасто. Утім, у зіставленні з європейським письменством роман Н. Королевої не блідне, а виявляє риси неординарної інтерпретації подій та сміливого авторського письма, підживленого ґрунтовними знаннями і потужною
інтуїцією. Нагадаємо, що сучасники Королевої досить часто вдавалися до
постаті Пілата, а найвідомішими літературними версіями цього персонажа стали новели збірки Валтасар (1889) Анатоля Франса (зокрема, Прокуратор Іудеї) та Майстер і Маргарита (1940) Михайла Булгакова. Зрозуміло, євангельська тема й понині викликає найживіший інтерес у читачів:
досить згадати скандальний успіх роману Дена Брауна Код да Вінчі (2003),
герої якого знову шукають розгадки таємниць двотисячолітньої давності.
В основу задуму письменниці був покладений легендарний епос. За родинними переказами, її мати походила з роду Медінаселі, засновником котрого начебто був Понтій Пілат. Отже, Королева мала відчувати в собі Пілатову кров? Римський прокуратор, згідно з цією версією, доживав свого
віку у провінції Тараґона, що на морському узбережжі Іспанії. Докладніше
про це читач дізнається з передмови до роману Н. Королевої, яка подана
далі. З тієї ж передмови видно, наскільки неоднозначно авторка ставиться
до легенди, бо не лише її переказує, а й заперечує науковими аргументами. Вона зраджує таємницю своєї творчої робітні, що легенди, ці «барвис Н. К о р о л е в а, Автобіографія [у:] Ї ї ж, Без коріння: Життєпис сучасниці. Передм.
Я. Крив’яка, Торонто 1968, с. 18.
290
ті, чудесні казки» давнього часу, дали натхнення й окрилили у вивершенні
великого епічного задуму, яким став роман Quid est Veritas?».
Але оповідь Королевої не будується винятково на легендах. Їх урівноважують солідні знання теми. Євангельську історію авторці дозволили відтворити численні хроніки й документи Римської імперії, епос, лірика й філософія античної доби, наукові розвідки та пам’ять власних археологічних
розкопок на Близькому Сході. Зрештою, інтерпретації середньовічних легенд вона верифікувала, опрацьовуючи архів середньовічного іспанського
міста Тараґони або принагідно цікавлячись науковими джерелами в Римі,
Парижі, Празі тощо. Джерелознавчі студії письменниця трактувала дуже
серйозно, до того ж, її захоплення підсилював генеалогічний інтерес. Ось
як про цю пасію писав у листі до О. Кошиця 1938 р. її чоловік та перший
поцінувач твору, Василь Королів:
Наталя написала повість на актуальну й свіжу тему: Квод ест верітас?, в якій спробувала дати біографію свого далекого родича – Понтія Пілата. Щоб не було у Вас
якоїсь помилки в думанню, поясню, що слово «родича» вжив я в звичайному сенсі – як
«кревняка», а не в якомусь метафоричному. Бо ж написавши Предка й розшукуючи архівні дані про рід Лячерда Медина Челі, наскочила вона в еспанських анналах на дані,
що свідчать про покревний зв’язок роду Медина Челі таки з самісеньким Понтієм.
Середньовічні легенди оприявнюють принципову суперечність, що
стає однією з найістотніших перипетій роману Quid est Veritas? Мова йде
про оцінку історичної постаті Понтія Пілата. У євангельському тексті, як
відомо, це персонаж із негативними конотаціями. Однак уже в перші віки
християнства стали виникати й множитись легенди, що на свій спосіб реабілітували Пілата. Не можна сказати, що вони постали на порожньому
ґрунті. Справді, Христові заповіді, які обіцяли прощення грішникам та
декларували милосердя, можуть бути поширені й на постать Пілата, яка
у світлі історичних даних виглядає принаймні неоднозначною й супереч­
ливою. Адже, караючи Ісуса Христа, прокуратор був виконавцем і заручником права своєї епохи: римського, що вимагало суворо осуджувати
антидержавні заколоти, з одного боку, та юдейського звичаєвого, котре
трактувало Месію як найтяжчого злочинця-віровідступника, з іншого.
Принаймні, не мав вільного вибору у своєму рішенні. Є дані, які підтверджують, що Пілат шкодував за цим учинком і пізніше розкаявся в ньому.
Наприклад, грек Гермадій, біограф прокуратора, писав, що в разі воскресіння Христа той пообіцяв заборонити чеканити монети зі своїм профілем
– і дотримав слова.
І. Т ю р м е н к о, Наталена Королева та її сучасники: Іван Огієнко, Олександр Кошиць,
Василь Королів-Старий (за матеріалами канадських архівів) [у:] Іван Огієнко і сучасна
наука та освіта: Науковий збірник: Серія історична та філологічна. Відпов. ред. Є. Сохацька, вип. ІІІ, Кам’янець-Подільський 2006, с. 184.
291
До того ж, історичні інформації про правителя Іудеї досить скупі та неповні. Донедавна наука не мала жодного факту, який би остаточно переконував, що це постать історична. Лише 1961 р. в середньоземному порту
Кесарія, колишній столиці римського правителя в Палестині, археологи
знайшли камінь із написом, який, між іншим, містив слова: «Понтій Пілат, префект Іудеї...». Згідно з одними версіями, він закінчив життя в Римі,
страчений Нероном. За іншими, вчинив самогубство. Треті твердять, що
оселився в Європі і помер власною смертю: звідси й іспанські легенди про
нащадків Пілата. Словом, суперечностей у цьому випадку надто багато,
аби вони не могли не підживити легенд та переказів про Пілата.
Якщо початково християнські джерела осуджували Пілата, то пізніше
він стає одним з героїв новозавітних апокрифів: прокураторові приписують розкаяння і навіть навернення в християнство. Подібні інтенції пов’язують з його дружиною Прокулою. Одна з найдавніших, коптська церква
навіть ушановує Пілата та його дружину як святих. Серед теологів немає
єдиної думки, яким чином ім’я Понтія Пілата виявилось у тексті молитви
Вірую, одного з засадничих канонічних текстів християнства. Є такі, хто
вважає це конфузом і непорозумінням. Інші звертають увагу, що прізвище
римського прокуратора могло вказувати на час земного існування Христа.
А треті вбачають якийсь прихований, невипадковий зміст у цьому факті:
адже в основній християнській молитві згадано лише два імена – Месії й
Пілата, однак упущено інші, хоча Христос мав чимало достойних учнів та
послідовників.
Предметом художньої інтерпретації Наталени Королеви в романі Quid
est Veritas? є складний, заплутаний, а водночас інтригуючий інтелектуальний сюжет. У творі переплітаються кілька сюжетних ліній, то ж важко
твердити, що саме Понтій Пілат є головним героєм, як це переважно роб­
лять критики. Нам видається, що таких героїв є три: Йосиф Ариматейський, Маріам Магдалина та Пілат. Кожен окреслює своєю поставою відповідну оптику, що дозволяє оцінити того головного, але закулісного (за
задумом письменниці, зображеного не безпосередньо, тільки через оповіді
близьких до нього людей) персонажа, яким є Раббі з Назарету, тобто Ісус
Христос. Троє героїв уособлюють три дороги до визнання християнства.
Маріам стає послідовницею пророка з Назарету з поклику серця, Йосиф
вбирає ідеї Месії своїм розумом, натомість правитель Іудеї мусить подолати пересуди й упередження, доки осмислить унікальний шанс покаяння,
який присудила йому доля і який він легкодушно змарнував.
То правда, що Пілатова дорога до визнання Христа найтяжча й найдов­
ша: вона пролягає від повного нерозуміння та несприйняття до визнання
та розкаяння. Тим-то й важке осягнення істини, що веде до нього драматичний досвід страждання і втрат. У момент зосередженої рефлексії над
власним існуванням, прокуратор розважає: «Ціле своє життя шукав я Іс292
тини... Тужив за нею... І – не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів
її?.. І от, надходить уже вечір мого життя». У роздумах персонажа втілено глибокий екзистенційний мотив людського вибору: ніхто з нас не знає
справжньої ціни наших учинків, але нерідко нею виявляється ціле запропащене життя. Так, власне, сталося у випадку Пілата.
Шлях Пілатового покаяння триває й по його смерті, що, зрештою, блискуче репрезентують середньовічні легенди та апокрифи. Коли нащадки
беруться безкомпромісно-суворо судити його, вони забувають, що мають
справу з тією-таки грішною, недосконалою людиною.
Так, тільки людина! З усіма людськими кволостями! Тільки людина! Витривала,
прудка, шляхетна і не зла... Справедлива, але й [...] лукава при нагоді!... Міцна..., але
може захитатись!.. Його тіло давно зітліло, обличчя стерлося з людської пам’яті... Залишилося навіки тільки кілька його слів, що неясно, бо лише уривками, переказують
його думки....
Авторка ніби опиняється в самій гущі подій, оповідаючи про час, коли
«боги ходили по землі» й не існувало тієї абсолютної дистанції, яка відділяла їх від звичайних людей. Допіру пізніше християнська апологія зробила неможливим подібне, безпосереднє сприйняття євангельської історії.
Однак в оповіді Наталени Королевої чи не найсимпатичнішою ознакою
виявляється, власне, оце земне (але не приземлене, не збаналізоване) трактування сакральної теми. Воно щире, безпосереднє, але не меншою мірою
й переконливе. Гарячі почуття та переживання героїв передають той високий драматизм ситуації, який викликали у сприйнятті сучасників євангельські події стражданння, розп’яття та воскресіння Месії. Але ті події
– з усім неймовірним жахом та трагізмом – стали горнилом духу й гартом
для Христових учнів, тих, хто став першими «аргонавтами духа». Як-от,
зображені в романі Йосиф з Ариматеї чи Маріам з Магдали.
Звернемо увагу, що письменниця свідомо відходить від хрестоматійного
потрактування Євангелія. Її версія не тільки не передбачає постаті Христа в основі оповіді. Більше того, героями твору не є і євангельські герої
другого плану, тобто апостоли Месії. Вірна легендарному, апокрифічному
погляду на священну історію, авторка прагне реабілітувати інших учасників подій, тих, чия присутність – не більше ніж «забута тінь» (за влучним
образом Лесі Українки), оскільки заледве зазначена чи й зовсім не зазначена в історичних джерелах. Так, про Йосифа Ариматейського згадують
усі чотири Євангелія, однак ці згадки зовсім суперечливі між собою. Так,
він був одним із послідовників Христа, але наскільки значна роль Йосифа
в поширенні християнських ідей? Знову загадка, знову різні версії пізніших теологів. Де ж Істина? Подібним палімпсестом виявляється й біогра Н. К о р о л е в а, Quid est Veritas?, вказ. праця, с. 280.
Там само, с. 260.
293
фія Маріам з Магдали. Попри те, що обидва ці персонажі в Євангелії обійдені лише згадками, мабуть, невипадково саме вони розділили до кінця
чашу страждань Христа. Бо Йосиф і Маріам оплакують та ховають тіло
Месії – тоді, зауважмо, коли учні тікали або відрікались від нього.
У романі авторка моделює свідомість людини «долітературного» періо­
ду. Звісно, в часи Христа вже існувала писемна література, але вона була
доступна лише обраним. Прості люди – а саме вони стають переважно
героями твору – задовольняли свої запити в усному епосі та ліриці. Їм
дуже імпонував світ легенд, переказів, казок, чудових оповідей, бо давав
поживу уяві й фантазії, будив надію й зміцнював духовні сили. Це було
своєрідною противагою важкої фізичної праці, страждань, загроженості
щоденного побуту, марнотності зусиль окремої людини на тлі жорстокої
влади військ, правителів, імперій. Мабуть, через те легендотворення було
таке популярне в давні часи, причому нерідко легенди вабили містичним
пізнанням тієї-таки тяжкої дійсності, яка на щодень знеохочувала та зневірювала людину. Коли Наталена Королева стилізує такий оповитий легендами та містикою духовний портрет своїх персонажів, то чинить це
свідомо, впроваджуючи читача у світ людини старих часів, людини, котра
шукає втіхи й розради у неймовірних оповідях та вірі в чудеса. Авторка
добре здає собі справу з того, що така стилізація дещо отінює християнський мотив. Але, як заявляє письменниця в передмові, «все оповідання
освітлено з погляду тодішнього світу, ще не християнського, а поганського
або юдейського». Звідси велика увага авторки до фольклорного чинника,
зображення на першому плані емоційних переживань, а не раціональних
рефлексій персонажів.
Чи не найбільш захопливий легендарний сюжет становить у романі
Quid est Veritas? історія чарівної чаші, котра в історії християнства стала
особ­ливим культовим предметом і породила величезну кількість переказів. Мова йде про знамениту чашу Ґрааля. Так її називають у католицькій
традиції. Однак образ цей присутній принаймні в кількох давніх культурах, у яких з ним пов’язані неймовірно-фантастичні й загадкові версії10.
У єгипетській культурі чаша була одним з найважливіших символів, означаючи серце, любов, центр життя. У стародавніх кельтів це був символ влади
й лицарства. У християнстві ж чаша символізувала святе серце Христа.
В Євангелії цей образ згадується кілька разів, зокрема під час тайної вечері. Легенди ж пов’язують походження святої чаші то з архангелом Михаїлом, який начебто вирубав її зі скали після перемоги над Сатанаїлом,
то з першочоловіком Адамом, якого Бог наділив цим сосудом, але потім
позбавив, виганяючи з раю.
Одним словом, легенди відкривали тут для письменниці ще один чарівний мотив, яким вона майстерно скористалася. Застосовуючи католицьку
Див.: C. А в е р и н ц е в, Грааль [у:] Мифы народов мира, т. 1, Москва 1991, с. 317–318.
10
294
символіку Чаші Ґрааля, досить багату та різноманітну, зрештою, авторка
спробувала стилізувати таке сприйняття цього культового предмета, яке
могли мати її герої, що жили на початку християнської ери та відчували
священну історію в людському, приватному навіть ракурсі. Узагальнюючи
різні версії популярних східних і західних легенд, Наталена Королева так
змальовує цю чашу:
Вирізьблений з одного суцільного смарагду, посуд утратив тепер подібність до яйця.
На столі тепер стояв зелений келих казкової квітки, вкритий росою перел всуміш із
тьмяно-сяйливими «місячними самоцвітами»11.
Зайве казати, що саме ця чаша, згідно з засадами легендарної версії Наталени Королевої, абсолютно змінює життя й долю героїв роману Quid est
Veritas? Адже її чари неодмінно впливають на кожного, хто доторкнеться
священної реліквії, до якої вірні учні Спасителя зібрали по смерті його
кров. Передовсім це, звісно, найближчі сподвижники Христа – Йосиф та
Маріам. Чаша чинить багатьох персонажів твору лицарями й хранителями
вічного вогню Любові та Всепрощення. І така інтерпретація легендарного
мотиву цілком органічно репрезентує цілісну ідейну концепцію роману.
Можна чимало говорити про літературні якості твору. Королева виявляє
неабияку майстерність у будуванні діалогів, в організації інтриги та живої
акції. Її письмо просте і зрозуміле, але це мудра простота. Мову персонажів авторка кваліфіковано диференціює, відповідно до тих способів самопрезентації, які вважає природними для представників різних соціальних
та етнічних груп тогочасного суспільства. Вона часто цитує з латини, стилізуючи спосіб світосприйняття заможної верстви, або покликається на
перекази, коли йдеться про пам’ять простого люду. Численні деталі ландшафту, географії, природного світу, етнокультури засвідчують глибоке та
всебічне знання матеріалу. Вони доводять, що читач має до справи не зі
звичайною легендарною версією історії, позаяк авторка досконало оперує
цілим корпусом загальних і спеціальних знань про час і місце зображуваних подій. Крім усього, в арсеналі Королевої й власні, особисті враження
від Святої Землі, яку сходила та пізнала колись у молоді роки.
Унікальну роль виконують тут авторські примітки, котрі іноді перетворюються в поширені ремарки з автобіографічними рефлексіями. Справді,
ці примітки можна читати окремо, черпаючи з них чимало інформації про
багате життя, інтелектуальні погляди й захоплення, а також особисті уподобання авторки. Імовірно, тут озивається присмеркова ностальгія й прагнення вислову письменниці, яка роками була приречена на втрату контакту з читачем. Королева відчувала, що це останній шанс такий контакт
відновити. І її інтелект знову спалахнув колишнім блиском, вражаючи читача глибиною пізнання та багатством життєвого досвіду авторки.
11
Н. К о р о л е в а, Quid est Veritas?, вказ. праця, c. 182.
295
Звісно, християнський роман Королевої абсолютно не відповідав світоглядно-культурним стандартам свого часу, зокрема тим, що панували
в радянській Україні та соціалістичній Чехословаччині, де жила письменниця. До того ж, його публікація була значно запізненою, близько чверті віку відділяли її від часу створення рукопису. Усе це справило вплив
на замовчування роману з боку критиків. А проте варто підкреслити, що
творчі інтенції Наталени Королевої проявились у галузі, що колись успішно розвивалась в Україні. Християнські легенди та оповіді мали вдячний
ґрунт в літературі українського бароко та класицизму (Дмитро Туптало-Ростовський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода тощо). Наприкінці
ХІХ ст. в Києві існувала течія християнської містики, представлена хоч
би герменевтичними працями Миколи Маккавейського12. Очевидно, панування комуністичного режиму начисто унеможливило подібні наукові
чи художні пошуки. У цьому контексті християнську белетристику Н. Королевої належить визнати піонерською спробою повернення до перерваної традиції, причому спробою, значення якої увидатниться лише з бігом
часу.
Історична проза Наталени Королевої нагадує класичний палімпсест,
в якому вдається відчитати сліди різних попередніх записів, але найміцніше виражені авторські акценти. Королева не будує своїх творів так, аби
вони повторювали чи популяризували відомі історичні істини або факти. Її завданням не є белетризація історичних знань чи, відповідно, белетризація священних текстів. Належить натомість говорити про творення
власної візії минулого. Її вибудовує письменниця, снуючи (ясна річ, на
підставі наявних у джерелах згадок, а ще більшою мірою на підставі усного епосу) оповідь з позицій певного історичного епізоду як фіксованого
зрізу вселюдської пам’яті. Але така оповідь транспонується на широкому,
універсальному фоні, що виражає незмінну сутність людини, її стремлінь
і поривань, змагання добрих і злих сил в її істоті.
Роман Quid est Veritas? із цього погляду виявляє багато спільного з новітніми формами пошукової белетристики, що задовольняють непересічні інтелектуальні запити читача. Авторці вдалося поєднати в цьому творі
дві якості, які назагал взаємосуперечливі. Традиційна та консервативна у
своїй основі, форма християнської белетристики не обмежила її в потрактуванні теми, а пошукова якість була втілена з належною делікатністю та
неоднозначністю. Широкий інтертекстуальний горизонт художньої прози
Наталени Королевої ще чекає на свого дослідника.
Маємо підкреслити також ту винятково продуктивну функцію, котру
засвідчила в індивідуальній поетиці Королевої легенда, усний епос, містика слова. Легенда, на її переконання, втілила позачасову, родову приро Н. М а к к а в е й с к и й, Археология истории страданий Господа Иисуса Христа, Киев
1890.
12
296
ду людської одиниці, її квінтесенцію, творчість. Хроністам та літописцям
нерідко не вдавалося за фактами та деталями усвідомити, виділити й доцінити справжню велич людини та найбільшу її ганьбу й приниження.
На відміну від історичних документів, це завдання виконали легенди, як
вважала Королева. Таким чином, реабілітуючи стародавні легенди (в українській літературі подібний погляд на давній епос виявляли Іван Франко
у збірці Мій Ізмарагд чи Леся Українка у драматичних поемах), письменниця виразно засвідчує, що є прихильницею історії духу, а не історії фактів і подій. Легенди й легендарні істини, власне, потрібні їй, аби коректно
відреставрувати духовний портрет героя минулих часів.
У романі Quid est Veritas? знайшли гармонійне поєднання світові тенденції християнської белетристики та характерні поетикальні ознаки
української прози. Надання євангельській темі «палімпсестного», неканонічного звучання постулює творчу своєрідність Наталени Королевої.
А використання прийомів фольклоризації та ліризації оповіді, «спрощення» та «очуднення» євангельських персонажів13 засвідчує її спорідненість
із національною прозовою традицією.
Див. про ці ознаки докладніше: В. А н т о ф і й ч у к, Біблія і українська література ХХ
століття: історико-літературні аспекти [у:] Матеріали П’ятого Конгресу МАУ: Літературознавство, кн. 2, Чернівці 2003, с. 193.
13
297
Janusz Rieger
Jurij Szewelow
J
urij Szewelow (znany też jako George Y. Shevelov, Jurij Szerech) był największym z ukraińskich językoznawców naszych czasów, jednym z najwybitniejszych w ostatnim czasie językoznawców-slawistów. W swoich pracach,
opartych zawsze na wielkim materiale faktycznym, odkrywał nieznane dotąd
obszary wiedzy, często interpretował na nowo szereg zjawisk językowych, dawał wzory opisu języka, wskazywał perspektywy dalszych badań, w dziedzinie ukrainistyki – szczególnie w zakresie dawnej i najnowszej historii języka
ukraińskiego. Był twórcą współczesnej ukraińskiej krytyki literackiej, autorem
wielu prac z zakresu literaturoznawstwa, krytyki teatralnej i w ogóle artystycznej. Całe życie poświęcił nauce i kulturze, bezgranicznie był oddany ukochanej
Ojczyźnie – Ukrainie.
Pochodził z rodziny rosyjskiej, związanej z Charkowem; ukraińską tożsamość wybrał jako kilkunastoletni młodzian w połowie lat dwudziestych, być
może pod wpływem niezwykle intensywnych wówczas procesów i przemian
kulturowych i narodowych. Jego ojcem był oficer carskiej armii Wołodimir Karłowicz Sznejder, który w czasie wojny zmienił nazwisko na Szewelow; zaraz po
rewolucji ślad po nim zaginął. Matka Warwara Wołodimirowna z domu Meder,
wcześnie osierocona, wychowywana była najpierw przez ciotkę, później – na
pensji dla sierot szlachetnie urodzonych, gdzie otrzymała staranne wykształcenie. Jurij Szewelow urodził się 17 grudnia 1908 r. w Charkowie; potem dla
uniknięcia prześladowań związanych z pochodzeniem, matka w dokumentach
wpisała mu Łomżę. Kilka najmłodszych lat spędził w Polsce w związku ze
służbą wojskową ojca, na początku wojny powrócił wraz z matką do rodzinnego miasta. Z domu wyniósł zainteresowanie kulturą oraz znajomość języka
niemieckiego i francuskiego. W latach 1928–1931 studiował w Charkowskim
Instytucie Pedagogicznym Oświaty Zawodowej (powstałym w wyniku podzielenia uniwersytetu), został wykładowcą literatury ukraińskiej w technikum prasowym, po roku zamienił jednak silnie upolitycznioną literaturę na język. Ale
literaturą zajmował się potem przez całe życie, zresztą już jego pierwsze prace
dotyczą języka poezji. Aspiranturę odbył pod kierunkiem Leonida Bułachowskiego, który był jego pierwszym mistrzem. Duży wpływ wywarli na niego
Niniejszy tekst został oparty na nekrologu: J. R i e g e r, A. H n a t i u k, Jurij Szewelow (George
Y. Shevelov, Jurij Szerech) 1908–2002 [w:] „Slavia Orientalis” LI (2002), s. 351–360 (tłumaczenie
na ukraiński [w:] «Збірник Харківського iсторично-філологічного товариства. Нова серія»
2004, т. 10, с. 3–14).
Sam pisze o tym w Я, мене, мені..., ale od czasu do czasu powraca mylna informacja o Łomży
jako o miejscu jego narodzin (por.: Інститут мовознавства ім. О. О. Потебнi НАН України.
1930–2005. Матеріали до історії, Київ 2005, с. 398).
298
także: w Charkowie Ołeksandr Biłecki, a w czasie pobytu we Lwowie – Wasyl
Simowycz. Po obronie dysertacji kandydackiej od 1939 r. pracował jako docent
na Uniwersytecie Charkowskim, później L. Bułachowski wciągnął go do pracy także w bardziej prestiżowym Instytucie Językoznawstwa Akademii Nauk.
Z obowiązku pisał tu m. in. podręczniki szkolne, co zapewne dało mu jasność
wykładu w opracowywanych po wojnie podręcznikach i pracach naukowych.
Przed wycofaniem się Niemców z Charkowa w lutym 1943 r. wyjechał do Lwowa, gdzie przebywał niewiele ponad rok. Zachwycał się miastem i ukraińskim
duchem jego mieszkańców, odnowił znajomość z W. Simowyczem. W kwietniu
1944 r. ewakuowany przez Centralną Komisję Ukraińską (UCK) dotarł pod Krynicę, w końcu lipca został przewieziony wraz z innymi na środkową Słowację.
Stamtąd przedostał się do Austrii, a następnie do Plauen w Saksonii. Wówczas
zawarł znajomość z Maxem Vasmerem. Zorientowawszy się, że niebawem cała
Saksonia wejdzie w skład radzieckiej strefy okupacyjnej, ucieka dalej. Dotarł do
Bawarii, a dla zatarcia śladów (w obawie przed NKWD), zmienił nazwisko na
Tkaczuk, którym posługiwał się do wyjazdu ze Szwecji do Ameryki.
W 1946 r. został profesorem na odnowionym (dawniej mającym swą siedzibę
w Pradze) Wolnym Uniwersytecie Ukraińskim w Monachium, w 1949 r. uzyskał doktorat na podstawie pracy, napisanej jeszcze w Charkowie. Ale nauką
zajmował się wówczas stosunkowo mało, m. in. z powodu braku dostępu do literatury fachowej. Napisał jednak podręcznik do gramatyki języka ukraińskiego,
wydawany zeszytami (w postaci książkowej wyszedł w 1951). Jednocześnie był
współorganizatorem i animatorem życia literackiego diaspory ukraińskiej. Tak
prace naukowe, jak i inne podpisywał pseudonimem Jurij Szerech (mniej ważne
teksty jako Hr. Szewczuk).
W latach 1950–1952, za poparciem i namową M. Vasmera, został zatrudniony
jako lektor języka rosyjskiego i ukraińskiego na uniwersytecie w Lund, gdzie
mógł wreszcie korzystać ze świetnej biblioteki: uzyskał dostęp do literatury naukowej, której nie było w Charkowie czy w Kijowie. To przygotowało grunt pod
późniejsze jego badania.
W latach 1952–1954 pracował na Uniwersytecie Harwarda, a następnie od
1954 r. aż do przejścia na emeryturę był profesorem filologii słowiańskiej na
uniwersytecie Columbia w Nowym Jorku.
W latach 1959–1961 i 1981–1986 był prezydentem Ukraińskiej Wolnej Akademii Nauk w USA (od 1989 honorowym); jego zasługą jest m. in. zorganizowanie
i faktyczna redakcja serii „Źródła do najnowszej historii Ukrainy”. Członkiem
Akademii Nauk Ukrainy mógł zostać dopiero w 1991 r.
Zmarł w Nowym Jorku w szpitalu dnia 12 kwietnia 2002 r. w wieku 94 lat.
W krótkim przeglądzie nie sposób pomieścić ani wszystkich jego zainteresowań, choćby tych, które znalazły odbicie w pracach, ani przedstawić wielu
jego ważnych osiągnięć badawczych czy krytyczno-literackich, ani działań.
W niniejszym przeglądzie ograniczam się do prac J. Szewelowa jako lingwisty,
299
a zainteresowanych jego studiami czy esejami dotyczącymi literatury i szerzej
kultury (wydawca zbioru jego prac z 1998 nazwał go trafnie „patriarchą kulturologii ukraińskiej”) odsyłam do odpowiednich opracowań.
Jurij Szewelow był przede wszystkim językoznawcą. W krótkim szkicu trudno
wymienić wszystkie uprawiane przez niego dziedziny językoznawstwa słowiańskiego, skupię się więc na niektórych ważniejszych kręgach tematycznych.
W okresie „charkowskim” napisał m. in. dysertację kandydacką Із спостережень над мовою сучасної поезії oraz tom poświęcony składni zdania prostego, który został opublikowany później przez L. Bułachowskiego w gramatyce „akademickiej” – ze zrozumiałych względów bez podania nazwiska autora;
zmieniona wersja tej pracy ukazała się w 1963 r. jako The Syntax of Modern Literary Ukrainian. The Simple Sentence. W 1951 r. wychodzi w Monachium jego
Нарис сучасної української літературної мови, który w sposób stosunkowo
popularny, przeznaczony dla szerszego kręgu odbiorców, wprowadza nowszy
(strukturalny, systemowy) opis gramatyki. Późniejsze prace dotyczą głównie
problematyki historyczno-porównawczej.
Jurij Szewelow wniósł istotny wkład do naszej wiedzy o formowaniu się
ukraińskiego języka literackiego. Już w 1946 r. po raz pierwszy zwrócił uwagę na wpływ języka ukraińskiego, używanego w Galicji, na język literacki, w
1962 r. wskazał na wpływ Czernihowszczyzny. Pokazał skomplikowane drogi
wpływów „galicyjskich”, prowadzące w szczególności poprzez język pisarzy
dziewiętnastowiecznych, piszących pod zaborem rosyjskim, ale związanych
z zachodnią Ukrainą. Zebrane i uzupełniane studia na ten temat ukazały się jako
Галичина в формуванні нової української літературної мови (1949, 1975),
Внесок Галичини у формування української літературної мови (1996, wersja
niemiecka: Die ukrainische Schriftsprache 1798–1965: Ihre Entwicklung unter
dem Einfluß der Dialekte 1966), Чернігівщина у формуванні нової української літературної мови. До постави питання (1962, 1996). Pokazały one, że
ważną rolę w powstaniu nowego języka odegrały nie tylko gwary połtawskie
i kijowskie, ale także inne dialekty. Trzeba tu dodać, że w pracy o wpływie
regionu Czernihowa wskazał na to, że tradycja języka literackiego, leżąca
u podstaw gramatyki i słownika O. Pawłowskiego, była czernihowska, a u Kotlarewskiego czy u Szewczenki elementów północnoukraińskich też jest niemało. Podkreślił, że początków nowego języka należy szukać przed Kotlarewskim
i że żaden język literacki nie powstaje „na podstawie ludowej”, co było niezgodne i z przyjętą już w nauce tradycją, i obowiązującym na radzieckiej Ukrainie
dogmatem.
Jeszcze w Szwecji doszedł do wniosku, że język białoruski powstał w wyniku zlania się dwóch różnych grup dialektalnych, co podważało koncepcję „języka staroruskiego” – wspólnego języka Słowian Wschodnich A. Szachmatowa
Np. do opracowania A. Hnatiuk w przywołanym w przypisie 1. nekrologu w „Slavii Orientalis”.
300
i jego późniejszego rozpadu na trzy języki wschodniosłowiańskie w najsłabszym
punkcie tej teorii. Był to pierwszy krok w kierunku rozwinięcia problematyki
wczesnego ugrupowania dialektów wschodnich Słowian i genezy języka ukraińskiego, która stała się centralną w jego dalszym życiu naukowym. Gotowy
w 1952 r. rękopis Problems of Formation of Belorussian ukazał się w 1953 r.
W 1964 r. wyszła jego wielka praca o fonologii i rozwoju fonologicznym języka prasłowiańskiego: A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic (drugie wydanie w 1965), podsumowująca dotychczasowe badania
różnych uczonych, w tym także cały szereg studiów własnych. Wiele miejsca
poświęcono tu m. in. datowaniu zjawisk na podstawie chronologii względnej
oraz zapożyczeń z i do języków słowiańskich. Bodaj najważniejsze są uwagi
o wczesnych podziałach prasłowiańszczyzny i o rozczłonkowaniu dialektów
w dobie rozpadu języka prasłowiańskiego.
Piętnaście lat później, w 1979 r., pojawiło się inne fundamentalne dzieło J. Szewelowa: A Historical Phonology of the Ukrainian Language, najobszerniejsza
praca z fonologii historycznej poświęcona jednemu językowi słowiańskiemu. Autor omawia w niej szczegółowo wszystkie zagadnienia, szeroko wykorzystuje materiał dialektalny (co sprawia, że jest to także książka z ukraińskiej dialektologii
historycznej), daje własną periodyzację rozwoju języka pokazując tło historyczne
i kulturowe przemian językowych. Prócz opisu zjawiska daje krytyczny przegląd
jego dotychczasowych objaśnień, dodając najczęściej własne. Wiele radości sprawiło mu podjęcie tłumaczenia tej pracy na język ukraiński przez środowisko językoznawcze w Charkowie (tłumaczenie w połowie sam weryfikował), niestety nie
dane mu było dożyć samej publikacji książki. Był też organizatorem i redaktorem
serii rozpraw poświęconych fonologii języków słowiańskich.
We wspomnianych wyżej pracach, a także w kilku innych, zajął się pierwotnym ugrupowaniem języków wschodniosłowiańskich i problemem „języka staroruskiego”. Pokazał głębokie zróżnicowanie obszaru wschodniosłowiańskiego jeszcze w okresie przedhistorycznym i określił na nowo istniejące wówczas
grupy dialektalne oraz ich późniejszy rozwój. Wynikiem tych rozważań było
zanegowanie przyjętego w nauce poglądu o istnieniu staroruskiej wspólnoty językowej i pokazanie wczesnej odrębności grup, które dały podstawę językowi
ukraińskiemu (choć można się spierać, czy rzeczywiście formowanie się tego
ostatniego rozpoczęło się już w VI w. po Chr.). W sposób bardziej popularny
wyłożył swoje poglądy w broszurze Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем слов’янської глотогонії: Дві статті про постання української мови (Київ 1994; wstępna wersja ukazała się rok wcześniej).
Osobno trzeba odnotować monografię poświęconą zewnętrznej historii języka ukraińskiego w XX w. (dziś ktoś mógłby ją określić jako socjolingwistyczną
czy interdyscyplinarną, ale J. Szewelow unikał zbędnych określeń): Українська
Piszę o tym nie bez satysfakcji, bo miałem szczęście zainicjować to tłumaczenie i przez długi
czas je pilotować.
301
мова в першій половині двадцятого сторіччя (1900–1941). Стан і статус
(1987, 1998, wersja angielska: The Ukrainian Language in the First Half of the
Twentieth Century (1900–1941). Its State and Status. 1989). Autor szczegółowo
i wnikliwie przedstawił w niej kolejno sytuację przed I wojną światową i rewolucją, w okresie walk o niepodległość (1917–1920), w okresie „przed dobą
ukrainizacji”, w czasie jej trwania (1925–1932), wreszcie w okresie odwrotu od
ukrainizacji i prowadzenia rusyfikacji pod rządami Postyszewa i Chruszczowa
(1933–1941), a na końcu – sytuację języka ukraińskiego na terenie państwa polskiego, rumuńskiego, czesko-słowackiego. Wnikliwie ukazał wszystkie czynniki
sprzyjające rozwojowi języka i jego funkcji lub ich ograniczeniom; za przykład
może służyć opis różnej sytuacji językowej w różnych wydziałach Ukraińskiej
Akademii Nauk. Wykazał m. in. ważną rolę krótkiego okresu niepodległości
w latach 1917–1920 dla wzbogacenia zasobu leksykalnego języka ukraińskiego,
czego dotychczas sobie nie uświadamiano. Zwrócił uwagę na niekonsekwentną
i z gruntu powierzchowną „ukrainizację” w latach 1925–1932, na dwie szkoły
językoznawców decydujących wówczas o kierunkach rozwoju normalizowanej leksyki ukraińskiej: kijowską, którą nazywa etnograficzną i charkowską
– umiarkowanie purystyczną. Pokazał niebezpieczeństwa wynikające dla języka z dwujęzyczności, m. in. na początki tzw. surżyka w czasach carskich, przy
zetknięciu się ludności chłopskiej z rosyjskojęzyczną kastą urzędniczą. Wskazał
pozytywne i negatywne strony normalizacji leksyki za czasów radzieckich oraz
na zachowanie szeregu „likwidowanych” wyrazów w mowie potocznej.
Szereg prac poświęcił J. Szewelow historii językoznawstwa ukraińskiego,
publikując szkice, artykuły i studia poświęcone badaczom i ich osiągnięciom:
P. Buzukowi, W. Hancowowi, B. Hrinczence, O. Kuryło, A. Potebni, W. Simowyczowi, O. Syniawskiemu, I. Ziłyńskiemu i in., co szczególnie w przypadku
osób skazanych na niebyt w ZSRR miało duże znaczenie. Opracował do druku wybór pism W. Simowycza (1981–1984), wybranych artykułów O. Potebni
(1992), zrekonstruował księgę ku czci I. Ziłyńskiego z 1939 r. (1994).
Zredagował wybór prac z historii języka rosyjskiego i ukraińskiego L. Wasiljewa dodając ważny wstęp (1972). Był konsultantem w pracach nad dużym
słownikiem ukraińsko-angielskim A. Andruszyna i J. Kretta (1957).
Uwagi dotyczące języka polskiego i kontaktów językowych polsko-ukraińskich zawarł w obszernym omówieniu książki S. Hrabca o języku pisarzy kresowych: On Slavic linguistic Interrelations: Ukrainian Influence on the Polish
Language in the 16th and 17th Centuries (1953). Metodologicznie ważne jest
pokazanie oddziaływania polszczyzny na język ukraiński dawny i współczesny
(na przykładzie haseł słownikowych od da do dz (1975).
Do tej pracy odwołują się stale badacze dzisiejszej sytuacji języka ukraińskiego, w szczególności Ł. Masenko; por. choćby jej studium Мова і суспільство. Постколоніальний вимір, Київ
2004.
302
Wybrane artykuły i rozprawy J. Szewelowa, często o tematyce nie wymienionej wyżej, zostały zebrane w dwóch zbiorach: Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology (1971) oraz In and around Kiev
(1991). Ale ważnych studiów J. Szewelowa, dotyczących także innych języków
słowiańskich, w szczególności rosyjskiego, było znacznie więcej.
Trzeba koniecznie odnotować liczne hasła językoznawcze, opracowane przez
J. Szewelowa w dziesięciotomowym dziele Енциклопедія українознавства,
wydanej w latach 1955–1984 (przedrukowanej potem we Lwowie) oraz w czterotomowej Encyclopedia of Ukraine (Toronto 1990–1993).
Jurij Szewelow nie miał wielu uczniów „bezpośrednich”, ale na jego pracach
uczył się cały szereg badaczy. Należy spodziewać się, że coraz to nowe tłumaczenia jego prac na ukraiński wpłyną znacząco na rozwój językoznawstwa na
Ukrainie.
Nazwisko Szewelowa było na Ukrainie oficjalnie zakazane, choć – rzecz charakterystyczna – mogło się pojawiać w moskiewskim czasopiśmie «Вопросы
языкознания». Od czasu uzyskania niepodległości w 1989 r. coraz częściej pojawiają się tu jego prace: tłumaczenia artykułów, studiów, książek. W 2002 r.
ukazała się po ukraińsku jego fundamentalna praca o rozwoju fonologicznym
języka ukraińskiego.
Wybrane publikacje J. Szewelowa (J. Szerecha)
Ю. Шевельов, Із спостережень над мовою сучасної поезії. Учені записки
Харківського державного університету № 20, 1940 oraz Наукові записки
Українського Комуністичного Інституту Журналістики, кн. 1, 1940.
Ю. Шерех, Галичина в формуванні нової української літературної мови.
Мюнхен 1949 [wydania rozszerzone: G. Shevelov, Die ukrainische Schriftsprache 1798–1965: Ihre Entwicklung unter dem Einfluß der Dialekte,
Wiesbaden 1966; Ю. Шевельов, Галичина в формуванні нової української літературної мови, Edmonton 1975, Ю. Шевельов, Внесок Галичини
у формування української літературної мови, Львів – Нью-Йорк 1996
– tu też w Dodatku: Чернігівщина в формуванні нової літературної мови.
До постави питання – wcześniej drukowane w 1962].
[bez nazwiska autora] Синтаксис простого речення [w:] Курс сучасної української мови. T. II: Синтаксис, Київ 1951 [«Опрацював за матеріалами
Інституту мовознавства Академії наук УРСР Л. А. Булаховський»].
Ю. Шерех, Нарис сучасної української літературної мови, Мюнхен 1951.
J. Scherech, Probleme der Bildung des Zahlwortes als Redeteil in den slavischen Sprachen, Lund 1952.
Należy tu m. in. P. W e x l e r, autor fonologii historycznej białoruskiej (Historical Phonology of
the Belorussian Language, Heidelberg 1977; tłumaczenie białoruskie: Гістарычная фаналогія
беларускае мовы, Мінск 2004).
303
Y. Šerex, Problems of Formation of Belorussian, New York (Suppl. to „Word”)
1953.
J. Scherech, Participium universale im Slavischen, Winnipeg 1953.
G. Shevelov, The Syntax of Modern Literary Ukrainian. The Simple Sentence,
The Hague 1963.
Ю. Шерех, Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї. Вступна стаття Ю. Шевельова, Мюнхен 1964 [przedruki wcześniejszych prac;
wznowienie z nieznacznymi skrótami w: Ю. Шерех, Пороги і запоріжжя,
Київ 1998].
G. Shevelov, A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Sla­
vic, Heidelberg 1964 [drugie wydanie w 1965].
G. Shevelov, A Historical Phonology of the Ukrainian Language, Heidelberg
1979 [wydanie ukraińskie: Ю. Шевельов, Історична фонологія української
мови, Харків 2002].
Ю. Шевельов, Внесок Галичини у формування української літературної
мови, Львів – Нью Йорк 1996 [tu też w Dodatku: Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання – wcześniej drukowane w 1962; por. też: Галичина в формуванні нової української
літературної мови 1949, 1975].
Ю. Шевельов, Українська мова в першій половині двадцятого століття
(1900–1941). Стан і статус, «Сучасність» 1987 [przedruk w: Ю. Шерех,
Поза книжками i з книжок, Київ 1998; wyd. angielskie: G. Shevelov, The
Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941).
Its State and Status, Cambridge 1989].
G. Shevelov, Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic
Philology, München 1971 [przedruki wcześniejszych prac].
Ю. Шерех, Друга черга: Література. Театр. Ідеологія. Упорядк. і вступ
Ю. Шевельова, «Сучасність» 1978 [przedruki wcześniejszych prac; wznowienie z nieznacznymi skrótami w: Ю. Шерех, Пороги і запоріжжя, Київ
1998].
G. Shevelov, In and around Kiev, Heidelberg 1991 [przedruki wcześniejszych
prac].
Ю. Шерех, Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеологія, Балтимор
– Торонто 1991 [przedruki wcześniejszych prac; wznowienie z nieznacznymi zmianami: Київ 1993].
Ю. Шерех, Поза книжками i з книжок, Київ 1998 [przedruki wcześniejszych
prac].
Ю. Шерех, Пороги і запоріжжя. 1–3, Київ 1998 [przedruki wcześniejszych
prac].
Ю. Шевельов (Ю. Шерех), Я – мене – мені... (i довкруги). Спогади. 1–2, Харків – Нью-Йорк 2001.
Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріяли до бібліографії.
Упорядн.: A. Даниленко i Л. Чабан, Нью-Йорк 1998.
304
Орест Співак
Ярослав Рудницький – декілька слів про видатного
українського науковця діаспори
С
еред визначних постатей української науки за кордоном окреме важливе місце посідає особа нашого земляка, перемишлянина, Ярослава
Богдана Рудницького, славіста, мовознавця, літературознавця, фольклориста, наукового й громадського діяча, про різнобоку діяльність якого
годі розповісти в коротенькій статті. Він-бо і автор праць з української
акцентології, діалектології, топоніміки, культури української мови, автор граматик і підручників для вивчення української мови для іноземців,
багатолітній президент Української Вільної академії наук та Української
Могилянсько-Мазепинської академії наук, професор Українського вільного університету в Мюнхені та Манітобського університету. Важко навіть
побіжно обговорити всю наукову спадщину Ярослава Рудницького, а його
суспільно-громадську, видавничу та науково-організаційну діяльність
і поготів. Тим-то зупинюся лише на деяких важливих і цікавих моментах
його наукової та громадської діяльності.
Найвідоміший, мабуть, Ярослав Рудницький як автор першого друкованого етимологічного словника української мови. Словник виходив англійською мовою спершу окремими випусками, а відтак доповнений у двох
томах в 1962–1982 рр. Словник цікаво побудований. Автор подає в статтях
довгі ряди похідних слів, при іменах даються різні їх версії та утворені від
них прізвища (при слові Данило, наприклад, наведено зокрема такі прізвища: Данилевич, Данилевський, Дахно, Дашкевич, Данченко), в багатьох
випадках даються також демінутивні форми, а також синоніми. У низці
словникових статей автор відзначає також джерело та час, коли вперше
зафіксовано певне слово. Цікавинкою словника є слова американського варіанта української мови. У словнику подибуємо, наприклад, дарлінґ (darling – любий, милий, дорогий), даєрі (diary – щоденник), дайник (diningcar – вагон-їдальня). Однією з найважливіших засад словника є переклад
українських слів англійською мовою. Таким чином ця лексикографічна
праця Ярослава Рудницького об’єднує в собі перекладний українсько-англійський словник зі словником синонімів з елементами словотвору та антропонімії української мови.
В Галичині Ярослав Рудницький славиться натомість як перший поважний український дослідник львівського балаку, точніше, українського варіанта балаку Замарстинова. Розвідка, видана 1943 р., стала першою,
до того ж, вдалою, спробою опису міського діалекту української мови.
З огляду на те, Ярослава Рудницького можна якоюсь мірою вважати за на305
тхненника жартівливого звернення про надання львівській ґварі статусу
регіональної мови на території Незалежного культурологічного часопису
«Ї». Серед послідовників Ярослава Рудницького, людей, що так, як він захоплюються львівською говіркою, назвати можна Юрія Винничука, який
в одній зі своїх статей, присвяченій балакові, цитує такі «перли»: Шановні
гості, дорога родино, і ти француватий шваґре, просимо до столу; жибисьти скапали як сьвічка; кунда лайдакувата; мудьо паршивий; а шлячок би
тя ясненький трафив; аби твоя пащека трісла як вареник; щоб ти сі лайном
вдавив, а дощівкою захлинув; щоб тебе підняло та гепнуло.
Минув вже, мабуть, остаточно час, коли не бажано чи не доцільно було
досліджувати певні місцеві та соціальні діалекти української мови через
наявні в них чужорідні елементи. Саме Ярослав Рудницький був одним
з перших українських мовознавців, що неупереджено ставилися до цього
питання, у чому добрим доказом є, зокрема, наведені раніше слова з мовлення американських українців.
Важливою була також роль вченого в розвитку української фольклористики за океаном. Зібравши до середини 1950-х років чималу збірку українських фольклорних матеріалів, Ярослав Рудницький незабаром приступив до їх видання. Видання 1956 р. Матеріялів до українсько-канадійської
фольклористики та діялектології дало поштовх до подальшого розвитку
цієї дисципліни та визначило нові шляхи у фольклористичних дослідженнях у Канаді. Як цікавинку можна назвати факт, що серед матеріалів, зіб­
раних Рудницьким, є запис про Довбуша, який вчений записав від Василя
Єлиняка – першого українця, який приїхав до Канади в 1891 р., в якому
всім відомий герой виступає як кривдник, що знущався з простих людей.
Варто відзначити, що Ярослав Рудницький очолював також різні українські наукові, культурні та громадські організації в Канаді, а саме, був
президентом УВАН (1955–1969), головою Української наукової ради
(з 1959, неодноразово) і Товариства плекання української мови (1971–1979;
1982–1988), заступником голови Міжнародного комітету спеціальної ономастики при ООН (1972), редактором видавничих серій УВАН „Slavistica” (1949–1973) та „Onomastica” (1951–1975), річника «Слово на сторожі»
(1964–1988), співредактором багатьох наукових періодиків. Він очолив також, створений у 1984 р. в Торонто, «Міжнародний комітет для осягнення
літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році».
Ярослав Рудницький брав участь і в політичній діяльності. Зокрема,
в 1980–1989 рр. він був керівником Державного центру УНР в екзилі, якого
основні зусилля спрямовані були на згуртування розпорошених і посварених українських політичних партій, рухів та середовищ. Як член Федеральної королівської комісії для cправ двомовності й двокультурності
у Канаді (1968–1971), висловлювався за конституційне визнання мов української та інших національних меншостей у Канаді на території з 10% або
306
більше даного населення (1967), ставши одним зі співавторів політики
мультикультурності.
Після здобуття незалежності, науковий доробок професора Ярослава
Рудницького став доступним українській громадськості в Україні. Його
фундаментальний етимологічний словник поміщено на одному з українських Інтернет-сайтів. У дискусіях про правильність певних слів чи
форм, користувачі Інтернету посилаються на його ж українсько-німецький словник, складений у співавторстві із Зеноном Кузелею. В архіві при
слов’янській колекції Манітобського університету можна ознайомитися
з колекцією Ярослава Рудницького. При ньому існує також Фонд Ярослава
Рудницького у сумі ста тисяч канадських доларів. З відсотків цього фонду
щорічно влаштовують лекцію визначного лектора-славіста, т. зв. J. B. Rudnyckyj Distinguished Lecture. З цього фонду видають і перевидають також
праці вченого або купують книжки до славістичної секції бібліотеки. Так
що справа, якій присвятив життя Ярослав Рудницький не припиняється.
307
stu di a ucr a inica
Peter A. Rolland
Zachodnia forma, wschodnia treść:
wschodniochrześcijańskie motywy w dwóch poematach
Symeona Połockiego
W
chwili obecnej stwierdzenie, że wschodnie rubieże starej Rzeczypo­
spolitej tworzone były przez wielokulturowe, wieloetniczne społeczno­
ści, gdzie narodowości i wyznania sąsiadowały i mieszały się ze sobą, jest już
aksjomatem, jeśli nie banałem. Podobnie banalnie brzmi dziś stwierdzenie, że
wzajemne kontakty mieszkańców Wielkiego Księstwa Litewskiego nie zawsze,
delikatnie mówiąc, były przyjazne. Jednak wzajemne oddziaływanie języków
i kultur okazało się korzystne zarówno dla polskich, jak i ruskich (Ukraińcy
i Białorusini) współobywateli. Z jednej strony tematyka ruska znalazła swoje
miejsce w pracach wybitnych polskich pisarzy od Reja i Klonowicza poczynając,
przez Mickiewicza, Słowackiego, tzw. „szkołę ukraińską” i kończąc na takich
dwudziestowiecznych autorach, jak Konwicki, Kuśniewicz, Vincenz i Odojew­
ski. Z drugiej zaś, język polski i polskie formy literackie były wykorzystywane
przez ukraińskich i białoruskich autorów – zaczynając od takich siedemnasto­
wiecznych postaci jak Łazar Baranowicz i na dziewiętnastowiecznych pisarzach
kończąc takich, jak np. Mykoła Kostomarow – nie tylko w ich artystycznych czy
polemicznych pracach, ale również w korespondencji prywatnej.
Białorusin z pochodzenia, kleryk Samuił Sitnianowycz-Piatrouski (1629–
–1680), bardziej znany w późniejszej rosyjskiej formie pod imieniem, jakie przy­
brał w klasztorze (od nazwy miejsca swego pochodzenia) jako Simeon Poło­
Bibliografia dotycząca tego zagadnienia jest tak obszerna, że nie można jej tu wyszczegól­
nić. Ograniczę się do kilku reprezentacyjnych pozycji: A. M a r t e l, La Langue polonaise dans
les pays ruthenes; Ukraine et Russie blanche. 1569–1667, Lille 1938; G. G. G r a b o w i c z,
The History or Polish Ukrainian Literary Relations: A Literary and Cultural Perspective [w:]
P. J. P o t i c h n y j (red.), Poland end Ukraine: Past and Present; R. Ł u ż n y, Pisarze kręgu
Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska (Z dziejów związków kulturalnych polskowschodniosłowiańskich w XVII–XVIII w.) [w:] „Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskie­
go”, 142. Prace historycznoliterackie. Z. 11, Kraków 1960 [dalej podaję jako: Pisarze kręgu];
S. K o z a k, M. J a k ó b i e c (red.), Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich, Wrocław
1974; P. L e w i n, Literatura staropolska a literatury wschodniosłowiańskie. Stan badań i postulaty badawcze [w:] T. M i c h a ł o w s k a, J. Ś l a s k i (red.), Literatura staropolska w kontekście
europejskim (Związki i analogie), Wrocław et al. 1974; St. E l i a s z, Literatura kresów, kresy literatury, Rzeszów 1994; I d e m, O dialogu kultur wspólnot kresowych, Rzeszów 1998; R. R a d y ­
s z e w ś k y j (R. Radyszewski), Z dziejów recepcji twórczości Jana Kochanowskiego na Ukrainie i U. M a r c h e l, Recepcja Jana Kochanowskiego na Białorusi; obydwa artykuły [w:] J. P e l c
(red.), Jan Kochanowski 1584–1984. Epoka – Twórczość – Recepcja, t. 2, Lublin; odpowiednio
s. 59–67 i 67–79; R. R a d y s z e w ś k y j, Polskojęzyczna poezja na Ukrainie od końca XVI do
pocz. XVIII, cz. 1 – Monografia, Kraków 1996, cz. II – Antologia, Kraków 1998.
311
WZU 25-26.indb 311
2008-07-07 17:11:24
ckij, jest przykładem wzajemnego oddziaływania kultur i wyznań. Pochodzący
z mieszanej, katolicko-prawosławnej rodziny, urodzony w Połocku, był studen­
tem prawosławnej Kijowo-Mohylańskiej Akademii, a następnie uczył się praw­
dopodobnie w kolegium jezuickim albo w Wilnie, albo w mieście rodzinnym.
Najpierw prawosławny, później grekokatolik, a potem znów prawosławny – ze
szkół wyniósł płynną znajomość łaciny i polskiego. Był zanurzony we współ­
czesnej literackiej i religijnej kulturze baroku. Te umiejętności wykorzystał
najpierw jako nauczyciel didaskaliów w szkole utrzymywanej przez klasztor
w Połocku, a potem, po 1664 r., w Moskwie, gdzie został wiodącym przedsta­
wicielem neo-łacińskiej i polskiej kultury barokowej na dworze cara Aleksieja
Michajłowicza (1629–1672, car od 1645) oraz jego syna, Fiedora (1661–1682).
W literaturze krytycznej dotyczącej Połockiego kładzie się nacisk na wpływ,
jaki polsko-łacińsko-katolicka kultura i literatura wywarła na niego osobiście
oraz na jego twórczość jako pisarza i czołowego propagatora współczesnej „za­
chodniej” kultury barokowej w Moskwie. Natomiast niewielu badaczy skupiało
się na zjawisku przeciwnym – obecności elementów wschodniochrześcijańskich
i wpływu, jakie wywarły na jego wczesne prace pisane po polsku (lub cerkiew­
no-słowiańsku). Jedynie polski badacz Lucjan Suchanek pobieżnie omówił to
zagadnienie wskazując na wschodniosłowiański sposób wykorzystania motywu
śmierci w poematach Połockiego.
Ponieważ z racji urodzenia i narodowości Simiaon był Białorusinem, białoruska forma jego
nazwiska to Połackij. Poeta podpisał się po polsku S. Sitnianowicz-Piotrowski. W pracach pol­
skich jego nazwisko pisano jako Symeon Połocki, po rosyjsku nazwisko pisano jako Simeon
Połockij, a po ukraińsku: Symeon Połoćkyj. Podstawowe prace poświęcone jego życiu i dzia­
łalności to: J. T a t a r s k i j, Simeon Połockij jego żyzń i diejatiel’nost’. Opyt issledowanija
iz istoriji proswieszczenija i wnutriennoj cerkownoj żyzni wo wtoruju połowinu XVII wieka,
Moskwa 1886 oraz L. N. M a j k o w, Simeon Połockij [w:] Oczerki iz istoriji russkoj litieratury
XVII–XVIII wiekow, Sankt Peterburg 1889, s. 1–162; por. również: P. A. R o l l a n d, Three Early
Satires by Simeon Polotsky [w:] „Slavonic and East European Review”, 1 January 1985, p. fn.
l; I d e m, Dulce est et fumos videre Patriae. Four Letters by Simiaon Połacki [w:] „Harvard
Ukrainian Studies”, t. IX, 1/2, June 1985, s. 166–181 (dodana lista literatury krytycznej do 1980);
L. I. S a z o n o w a, Poezija russkogo barokko, Moskwa 1991, podaje bibliografię dotyczącą ży­
cia i działalności Połockiego do 1991 r.
N. G l o k k e, Rifmowannaja psałtyr Simeona Połockogo i jejo otnoszenije k polskoj psałtyri
Jana Kochanowskogo, „Uniwersitetskije izwiestija” 1896, nr 10, s. 1–8; A. I. B i ł e c k y j, Stichotworenija Symeona Połockoho na temy iz wseobszczej istoriji Simeon Połockyj ta ukrajinśke
pyśmenstwo XVII st. [w:] Zibrannia tworiw, 5 t., Dawnia ukrajinśka ta dawnia rosijśka literatury, Kyjiw 1965, t. I, odpowiednio s. 371–450, 417–433; A. S. S z c z e g ł o w a, Russkij pastorał
XV wieka (Besiedy pastuszeskije Simeona Połockogo) [w:] V. N. P e r e t c (red.), Starinnyj tieatr
w Rosiji, Pietrograd 1924, s. 84–92; R. Ł u ż n y, „Psałterz rymowany” Symeona Połockiego
a „Psałterz Dawidów” Jana Kochanowskiego, „Slavia Orientalia 15” 1966, nr 1, s. 3–27;
I d e m, Pisarze kręgu; A. R. H i p p i s l e y, The Poetic Style of Simeon Polotsky, Birmingham
1985, I d e m, Simeon’s Polotsky’s Library, „Oxford Slavonic Papers”, New Series 16, p. 52–61;
S. R. D o l g o w a, Wilenskije izdanija w bibliotiekie Silwiestra Medwiediewa, „Fiedorowskije
Cztienija 1982”, Moskwa 1987, s. 140–149; P. A. R o l l a n d, Ut Poesia Pictura: Emblematics
and Literary Pictorialism in Simeon Poloc’kij’s Early Verse, „Harvard Ukrainian Studies” XVI,
312
WZU 25-26.indb 312
2008-07-07 17:11:24
W swoim krótkim artykule pragnę poszerzyć ten niewielki korpus teks­
tów zwracając uwagę na wschodniochrześcijańskie elementy obecne w dwóch
wczesnych poematach Połockiego napisanych po polsku: Fiat Mihi oraz Na leniwca. Postaram się pokazać, że te dwa wczesne utwory, napisane prawdopo­
dobnie w okresie studiów w Kijowie i Wilnie w latach czterdziestych XVII w.,
czerpią zarówno z łacińskiej, jak i wschodniochrześcijańskiej tradycji tworząc
artystyczną syntezę, która apeluje nie tylko do czytelników-chrześcijan (kato­
lików i prawosławnych), ale również do niewierzących wielbicieli literatury ba­
rokowej. Nie trzeba chyba podkreślać, że właśnie te aspekty poematu pozostają
w całkowitej zgodzie z wykształceniem Połockiego, typowego w tym okresie
dla prawosławnego białoruskiego i ukraińskiego kleru kształconego w Rzeczy­
pospolitej. Co ciekawe, prawosławni klerycy bronili i propagowali wiarę przod­
ków przy użyciu wzorców kulturowych i literackich wziętych z rzymskokatoli­
ckich podręczników i promowanych przez nauczycieli-katolików.
Fiat Mihi to zagadka literacka, której bezpośrednie źródło stanowi werset
z ewangelii św. Łukasza 1:38 oraz Księga Rodzaju 1:3 i 6,14. W wierszu tym
autor kontrastuje sformułowania Fiat, które znajdziemy w Nowym i Starym Te­
stamencie. Zważywszy, że całe stworzenie powstało na skutek wypowiedzenia
przez Wszechmogącego słowa Fiat, jak to opisuje Księga Stworzenia, Połocki
pisze w swoim wierszu, że podczas wymawiania słów Fiat mihi secundum verbum tuum, „płynące z głębi pokornego serca Marii Panny, Bóg przedwieczny
przyodział się w ciało. // Z Panny się zrodził, którym świat stworzony // Tworzec
stworzenia został obleczony”, co w całości brzmi w sposób następujący:
Chyba te „Fiat” z serca pokornego
Rzeczone Panną do posła górnego
Jest skutecznieysze, za którym się stało
1/2, June 1992; I d e m, Ikonołohiczni ełementy rannich wirsziw Symeona Połoćkoho, Ukrajinśke
barokko, Kyjiw 1993; L. S u c h a n e k, Thanatos i eschatologia. Z obserwacji nad poezją baroku
rosyjskiego, „Rocznik Komisji Naukowej Uniwersytetu Jagiellońskiego”, t. XI, Kraków 1974;
I d e m, Poezja żałobna baroku rosyjskiego, „Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego
Prace Historycznoliterackie” 1975, Fasicle 33, s. 33–45.
Obydwa teksty znajdują się w Rosyjskim Państwowym Archiwum Akt Dawnych (Rossijskij
gosudarstwiennyj archiw driewnich aktow – RGADA). Zbiór nr 381. Sinodal Typography Col­
lection. ms. 1800. Fiat mihi na fol. 112/134.v – 114/136 r. Na Leniwca na fol. 133/155 r. Zostały
opublikowane przez Y. K. B y ł y n i n a oraz I. Z w o n a r i e w ą (red.), Simeon Polockij. Wirszi,
Mińsk 1990. Fiat mihi na s. 182 i Na leniwca na s. 97. Choć redaktorzy uważają, że źródło
tytułu Fiat mihi: „priedstawliajet soboj cytatu iz błagowieszczenskoj służby” (s. 412), bardziej
prawdopodobne wydaje się, że źródłem tego cytatu jest werset z Ewangelii wg św. Łukasza
1: 38: „Dixit autem Maria: Ecce ancilla Domini, fiat mihi secundum verbum tuum”. Ponadto,
choć Byłynin oraz Zwonariewa sądzą (s. 401), że Na Leniwca opiera się na Księdze Przysłów
6: 6–8 i 30:25 i następnych albo na księdze Hexameron Bazylego Wielkiego, jednak nie wspo­
minają ani nie podają konkretnych odniesień dotyczących wspomnianego manuskryptu. W tym
artykule podajemy teksty w formie, w jakiej ukazują się in situ z odpowiednimi odniesieniami.
Ponadto wydaje się, że księga Hexameron Bazylego Wielkiego stanowi bardziej prawdopodobne
źródło powyższego poematu Połockiego.
313
WZU 25-26.indb 313
2008-07-07 17:11:25
Że Bóg przedwieczny, przyodział się w ciało.
Z panny się zrodził, którym świat stworzony
Tworzec stworzenia został obleczony.
Czystą wątrobą Panna ogarnęła,
Którego wielkość niebios nie pojeła.
Spostrzegawczy czytelnik obeznany ze wschodniosłowiańskimi tekstami
liturgicznymi rozpozna, że cytowane powyżej wersy zaznaczone kursywą są
echem tekstu Theotokion «O Teбе радуеться», szczególnie miejsc podkreślo­
nych w poniższym cytacie:
освященный храме и раю словесный дhвстевенная похвало, из Нея же Бог воплотися
и младенець бысть, прежде вhкь сый Богь нашь: ложесна бо Твоя престол сотвори
і чрево Твое пространнhє небес содhла.
Analogie tematyczne, leksykalne oraz rymowanie wschodniosłowiańskiej
formy umieła zrymowanej ze staropolskim słowem poieła (współczesna for­
ma: pojęła wymawiana jako pojęła) jeszcze bardziej podkreśla bliskość tematu
i słownictwa w obu tekstach.
W utworze Fiat Mihi wykorzystanie przez Połockiego wschodniosłowiań­
skiego tekstu jako źródła jest oczywiste tylko dla czytelnika uważnego i bardzo
dobrze znającego obie tradycje. Z drugiej strony w wierszu Na Leniwca autor
jednak jasno identyfikuje bezpośrednie źródło inspiracji. Na prawym margine­
sie utworu autor podaje serię glos z Pisma Świętego, a każda z nich poprzedzona
jest literą z alfabetu łacińskiego od a do f. W lewym marginesie pojawia się ta
sama litera w sąsiedztwie każdej „przewodniej” glosy. W oryginale zapis ten
wygląda w następujący sposób:
Na Leniwca
a. P
różno się kwapisz, Leniwcze,
do stołu
Bo nie chcesz robić z innymi
pospołu
b. M rówka robaczek, obacz, jak
pracuje
Przez całe lato żywności gotuje
Wcześnie opatrzna, snać na
przykład tobie
Byś nie próżnując zgotował co
sobie.
c. A
jedna drugiey wzajem
pomagaią
Ciebie miłości k bliźnim
nauczają.
a. Si qs non yult operari; nec
manduc. 2, Thes. 3
b. Dum tempus habemus
operemus bonum. Gal. 6
c. A
lt alteris onera portate
Gal. 6.
Prawosławnyj molitwosłow, Kyjiw 1968, s. 81.
314
WZU 25-26.indb 314
2008-07-07 17:11:25
d. Ziarnko dobyte, aby nie
Ogryzie,
ucząc by się nie wyniosło rosło
Serce twe z dobrych dzieł, lecz
uniżało,
Dobroci w sobie nie znając ni
mało.
e. Ciasna jej ścieżka uczy,
że potrzeba
Ciasną iść drogą do
świętego nieba
f. Ziemię wyrzuca z
gniazdka snać dlatego
byś ziemne rzeczy wyniósł z
serca twego
g. Otoż masz przykład, do niego stosuy się
W codzienney pracy jak mrówka znayduy się,
Jeżeli nie chcesz nędzy użyć wieczney
Owszem, rozkoszy na niebie stateczney.
d. Cir cumcidimi Dno et auferte
praeputia cordium
yestrorum. I Jer.4
e. Contenaite intrare per
augustum portam. Lucam 13
f. gloria in confessione ipsorumq terram sapiunt.
Philip: 3, 19
Porównanie tekstów poetyckich z odpowiednimi glosami w rękopisach poka­
zuje, że tylko w dwóch przypadkach Połocki dotrzymywał się ducha i litery od­
powiednich przypisów glos (z których większość jest podana we fragmentach,
co może oznaczać, że autor cytował je z pamięci) w celu uwypuklenia podsta­
wowego obrazu w swoim utworze – obrazu mrówki jako symbolu pracowitego
członka dobrze zorganizowanej społeczności. W dwóch pierwszych linijkach
idea, że leniwy [‘leniwiec’], który nie będzie uczestniczył we wspólnej pracy na
próżno szuka sposobów dołączenia do wspólnego stołu odnosi się do słów św.
Pawła (Drugi List do Tesaloniczan 3:11) „Słyszymy bowiem, że niektórzy wśród
was postępują wbrew porządkowi: wcale nie pracują, lecz zajmują się rzeczami
niepotrzebnymi”. Obraz pracowitych mrówek pomagających sobie nawzajem
podczas gromadzenia zapasów żywności na zimę oddaje sens fragmentu Listu
do Galatów 6 (głównie Galatów 6:2) „Jeden drugiego brzemiona noście i tak
wypełniajcie prawo Chrystusowe”, które jest podstawowym przesłaniem utwo­
ru Połockiego. Wąska („ciasna”) ścieżka, jaka wiedzie od źródła pożywienia do
niebios, różni się trochę od augusta porta lub prostej i wąskiej bramy, o której
mówi św. Łukasz 13:24. Niemniej obaj autorzy mają na myśli bramę, przez którą
przejdą tylko wybrani. Wystarczy przytoczyć odpowiednie cytaty z Księgi Jeremiasza 4, a przede wszystkim Jeremiasza 4:4 oraz z List do Filipian 3:19.
Analiza przytoczonych wyżej przykładów oraz ich kontekstów (nawoływanie
do pokuty oraz poddanie się Izraela woli Bożej) ukazuje, że związki zachodzące
(„Circumcidimini Domino et auferte praeputia cordium vestrorum, viri Iudae et habitatores
Ierusalem, ne forte egrediate ut ignis indignatio mea et succendature, et non sit qui existinguat,
propter malitiam operum vestrorum”) oraz z List do Filipian 3:19 ([...] quorum finis interitus,
quorum desus venter et gloria confesione ipsorum qui terrena sapiunt”. Po polsku w tłumaczeniu
Jakuba Wujka: „Obrzeżcie się panu, a odejmicie odrzeszki serc waszych mężowie Juda i obywa­
tele Jeruzalem, aby snać nie wyszło jako ogień rozgniewanie moje, a zapaliłoby się i byłby ktoby
ugasił, dla złości myśli waszych”).
315
WZU 25-26.indb 315
2008-07-07 17:11:25
między tymi fragmentami oraz sposobem, w jaki wykorzystał je Połocki nie
są bezpośrednie. Analiza słownictwa użytego przez białoruskiego poetę daje
możliwość mówienia o pewnych analogiach, mianowicie, że obraz mrówki „do­
bywającej i ogryzającej ziarnko, by się nie wyniosło rosło” jest analogiczne do
dławienia i odrzucenia niepożądanych myśli oraz uczuć (lenistwa, egoizmu itp.)
ze strony czytelnika-chrześcijanina, do jakiego owa nauka jest skierowana.
Wskazówkę werbalną odnoszącą się do sposobu, w jaki Połocki wykorzystuje
teksty biblijne leży w interpretacji słów: circumcidimini < circumido, co w prze­
kładzie Jakuba Wujka brzmi: „obrzeżcie”. Możliwe są tu jednak również inne
tłumaczenia na polski: obcinać, przycinać, oczyścić, zmniejszyć, ująć, ograniczyć, skrócić. Inne słowo: praeputia, co Wujek oddaje jako „odrzeszki”, a co we
współczesnej polszczyźnie znaczy: obrzynek, ucinek, w barokowym światopo­
glądzie odnosiło się do rozumienia serca jako źródła myśli, idei i uczuć. Praw­
dopodobnie te właśnie skojarzenia nasunęły się Połockiemu w trakcie tworzenia
paraleli między pokutą i ponownym poddaniem się woli Boga, stłumieniem nie­
chcianego rozwoju ludzkich uczuć oraz ich usunięcie z umysłu i serca człowieka
wierzącego.
Podczas gdy Pismo Święte było gwarantem moralizatorstwa dla poety,
wschodniochrześcijańska tradycja patrystyczna dostarczyła mu obrazu cen­
tralnego, wokół którego młody poeta skonstruował swój tekst. Obraz mrów­
ki oraz ziarna niewątpliwie jest związany z utworem św. Bazylego Wielkiego
Hexameron (Szestodnew), szczególnie z Colloguy 9: O zwierzętach ziemskich.
Obraz pracowitej mrówki, który tam przedstawia św. Bazyli, jaka nie tylko, że
zbiera zapasy na zimę, ale również „ogryza dobyte ziarnka” jest bezpośrednio
związany z wersem dziewiątym i dziesiątym wiersza Połockiego. Święty Bazyli
pisze:
[...] Еще в настоящем веке не заготовишь ли нужного к успокоению в будущем, взи­
рая на муровья? Он летом собирает пищу на зиму, и не проводит времени в праз­
дности, потому что еще не наступили зимние скорби, а напротив того, с каким-то
неумолимым тщанием напрягает себе к работе, пока не вложит свои сокровищицы
достаточного количества пищи. И делает сие не с небрежением, но прилагает мудрую
заботливость, чтобы пищи стало сколько можно, на более время. Он разсекает своими
клещами каждое зерно пополам, чтобы оно не проросло и не сделалось нежодним дла
употребления ему в пищу. [...]
W poemacie Połockiego czytamy:
Ziarnko dobyte, aby nie urosło / Ogryzie, ucząc by się
nie wyniosło / Serce twe z dobrych dzieł.
Chociaż Byłynin i Zwonariewa uważają, że albo Księga Przysłów 6: 6–8 oraz
30:25 i dalsze, albo Hexameron Bazylego Wielkiego zdają się być możliwymi
Tworienija iże wo swiatych otca naszego Wasilija Wielikogo, St. Petersburg 1911, t. 1, reprint
n. d., s. 88.
316
WZU 25-26.indb 316
2008-07-07 17:11:25
źródłami tego fragmentu, jednak moim zdaniem tekst Bazylego jest tu jedy­
nym źródłem inspiracji Połockiego. Chociaż w Księdze Przysłów rzeczywiście
można znaleźć przykłady, gdzie mrówka jest symbolem rozwagi i pracowitości
gromadząc zapasy na zimę, jednak tylko tekst Bazylego zawiera obraz mrówki
niedopuszczającej do nadmiernego wzrostu rośliny i oddzielania zgromadzo­
nego ziarna, by zapobiec niepożądanemu kiełkowaniu. Tematyczne i werbalne
zbieżności są na tyle uderzające, że nie można nie wywnioskować, iż patry­
styczny tekst posłużył jako inspiracja dla Połockiego.
Otwartym pozostaje pytanie: w jakim języku Połocki czytał Hexameron? Ba­
dacze uznali, że znał łacinę, polski i oczywiście starocerkiewno-słowiański, ale
że nie znał greki, a zatem nie mógł korzystać z drukowanych greckich wydań,
które w tym czasie były w obiegu. Musiał więc korzystać z pełnych bądź frag­
mentarycznych przekładów łacińskich lub starocerkiewno-słowiańskich. Jeśli
chodzi o te pisma, badacze nie znaleźli Hexameronu ani w archiwach poety, ani
w moskiewskiej bibliotece. Ponieważ nie wiemy i się nie dowiemy, jaka była
zawartość zbiorów bibliotek, do których miał dostęp młody Połocki, wydaje się,
że kwestia ta nigdy nie zostanie rozstrzygnięta. Niemniej celem niniejszego ar­
tykułu było zwrócenie uwagi na tematy zaczerpnięte ze wschodniosłowiańskiej
tradycji w zachodniochrześcijańskich dziełach literackich. Niewątpliwie przy­
kład Połockiego ilustruje fuzję różnych źródeł inspiracji w jego świadomości
oraz sposób, w jaki potrafił je harmonizować i wykorzystywać w swej twórczo­
ści. Ilustruje także fuzję języków, tradycji literackich w kulturach religijnych,
wspólnych w Rzeczypospolitej nie dwojga, lecz wielu narodów.
Z angielskiego przełożyła Lidia Stefanowska
S. Y. R u d b e r o, Manuscripts and Editions of the Works of Basil of Caesarea [w:] P. J. F e d ­
w i c k, Basil of Caesarea, Christian, Humanist, Ascetic: A Sixteenhundredth Anniversary Symposium, Toronto 1981, t. 1, s. 49–67, podaje przegląd rękopisów oraz tekstów drukowanych:
P. J. F e d w i c k, The Translation of the Works of Basil Before 1400 [w:] I d e m, Basil of Caesarea..., op. cit., t. 2, s. 439–512, omawia przekłady na kilka języków, w tym na starocerkiew­
nosłowiański. Żaden nie wspomina ani wydanego w 1537 w Kolonii łacińskiego tłumaczenia
Dionisusa Exiguusa, ani innych łacińskich wydań takich, jak wydanie rzymskie z 1515.
Informacje dotyczące spuścizny Połockiego podaje A. F. B y c z k o w, Bibliograficzeskij słowar’ i czernowyje k niemu materiały P. M. Strojewa [w:] Sbornik otdielenija russkogo jazyka
i słowiesnosti impieratorskoj Akadiemii Nauk, t. XXIX, nr 4, 1882, s. 249–258. Jeśli chodzi
o księgozbiór Połockiego, warto zapoznać się z artykułami Biłeckiego, Hippisley’a oraz Dołowa
– przypis 3, supra.
317
WZU 25-26.indb 317
2008-07-07 17:11:25
Ірина Бетко
Архетипальні мотиви аніми в ліричній драмі
Івана Франка Зів’яле листя
Ц
ентральним об’єктом художнього зображення і психологічного аналізу ліричної драми Івана Франка Зів’яле листя є історія нещасливого кохання протагоніста. Її зовнішньо-подієва іронічна версія лаконічно
представлена в Передмові:
небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй непотрібний), а потім мучився своєю любов’ю довгі літа,
поки його улюблена не вийшла заміж. Тоді він покінчив з собою (с. 119).
Будучи допущеним до голосу, протагоніст розкриває внутрішній світ
своєї душі, її сокровенний «жіночий» образ, до кінця неусвідомлюваний
ним самим, ретельно приховуваний від оточення. Даний феномен у глибинній психології Карла-Ґустава Юнґа окреслюється як архетип аніми.
Зовнішнім віддзеркаленням (проекцією) цього світу й цього образу стала
кохана ліричного героя. Скомпліковані реляції з анімою – як тією зовнішньою, так і внутрішньою – великою мірою ускладнювалися тим, що паралельно тривав болісний процес конфронтації особистості протагоніста
з тінню, який до того ж поточився у невідповідному напрямку, не даючи
ліричному суб’єкту необхідних духовних орієнтирів у несвідомій сфері
й не забезпечуючи йому навіть мінімального психічного комфорту. Таким
чином, спочатку неспроможність налагодити гармонійне співіснування
персони з тінню, а пізніше тотальний розлад з анімою, допровадили до
психічної дезінтеграції, а в кінцевому підсумку до екзистенціальної катастрофи протагоніста як її ритуально-символічної конкретизації. Свідчення про цю катастрофу несе печать глибокої, майже документальної
автентичності індивідуального травматичного досвіду. Керуючи до своїх
уявних опонентів, котрі засудять його вчинок безсумнівно й безапеляційно, ряд саркастично гострих ритотичних питань («Ах, панове! Про тру Текст ліричної драми цит. за: І. Ф р а н к о, Зібрання творів у п’ятидесяти томах, т. 2:
Поезія, упоряд. та ком. І. Басс, В. Герасименко, А. Каспрук, ред. тому І. Басс, Київ 1976.
Тут і далі у дужках вказуємо сторінку.
Про архетип аніми див.: К. Г. Ю н г, Собрание сочинений: Психология бессознательного,
пер. с нем. В. Бакусев, А. Кричевский; науч. ред. М. Ковалева, Москва 1996, с. 253–281;
Й о г о ж, Aion: Исследование феноменологии самости, пер. с англ., лат. М. Собуцкий, отв.
ред. С. Удовик, Москва – Киев 1997, с. 22–34; D. S h a r p, Leksykon pojęć i idei C. G. Junga,
tłumaczenie i wstęp J. Prokopiuk, Wrocław 1997, s. 28–33.
Про архетип тіні див.: К. Г. Юнг, Aion..., вказ. праця, с. 18–21; D. S h a r p, Leksykon..., вказ.
праця, с. 43–46.
318
сість / Мовчіть ви мені! / Чи ви нюхали порох / В життєвій війні? / Чи ви
лоб свій розбили / О дійсності мур? / Чи вам звісно, як смачно / На гаках
тортур?»), будучи певним свідомого характеру свого вибору («Коли знаєш,
що чиниш – / Блаженний єси»), протагоніст з почуттям величезного полегшення позбавляє себе життя, що так жорстоко з нього закпило, втративши
будь-яку вартість і ставши нестерпним:
В отсей маленький інструмент / Кладу маленьку кулю / І замість любки на момент /
Його до серця тулю. / Один кивок... легенький гук, / Неначе свічка здута, / І він з моїх
упаде рук, / І з мене спадуть пута. / [...] / Ядро завмерло – геть марну, / Порожнюю
лушпину! / Один кивок! За мить одну / Навіки я спочину (с. 173, 174–175).
У такий спосіб протагоніста остаточно поглинає його неасимільована
тінь, що в даному разі постає як морок несвідомості й небуття – темна
ніч душі. Усебічне поглиблення процесу дезінтеграції свідомості ліричного героя зумовлюється поступовим наростанням елементів «аніматозної
одержимості» його душі, неможливістю доконання ним аналітичної диференціації «зовнішніх» і «внутрішніх» мотивів. При цьому уявнюється
одна з кардинальних парадигм патріархальної культури – засаднича безрадність «раціональної» маскулінної свідомості в ірраціональній сфері несвідомого: емоцій, почуттів та первісних інстинктів, – тобто, у «світі аніми». Дана парадигма більш або менш виразно відчитується чи не в кожній
поезії ліричної драми. Найчастіше вона виражається у формі розпачливої
констатації фактів і окреслення обставин, на які нема впливу, – як, наприклад, у вірші Раз зійшлися ми случайно:
Я питав про щось такеє, / Що й не варт було питать, / Говорив щось про ідеї – / Та зов­
сім не те, не теє, / Що хотілося сказать. / [...] / Ти кивнула головою, / В сінях скрилася,
як стій; / Я ж мов одурілий стою / І безсилий за тобою / Шлю в погоню погляд свій. /
[...] / Чує серце, що програна / Ставка вже не верне знов... / Щось щемить в душі, мов
рана: / Се блідая, горем п’яна / Безнадійная любов (с. 125).
Але часом протагоніст спромагається також на аналітичні чи навіть самокритичні рефлексії:
Якби я не дурень, що лиш в думах кисне, / Що співа і плаче, як біль серце тисне, / Що
будуче бачить людське і народне, / А в сучаснім блудить, як дитя голодне, / Що із неба
ловить зорі золотії, / Але до дівчини приступить не вміє, – / Ідеали бачить геть десь
за горами, / А живеє щастя з рук пустив без тями / І тепер, запізно, плаче і дуріє – /
Фантастичні думи! Фантастичні мрії! (с. 150).
Тяжко переживаючи свою «ліричну драму», протагоніст розпачливо
шукає хоч якоїсь «раціональної» відповіді на численні «ірраціональні»
питання наступного типу:
Див.: D. S h a r p, Leksykon..., вказ. праця, c. 115.
319
Не знаю, що мене до тебе тягне, / Чим вчарувала ти мене; За що, красавице, я так тебе
люблю, / [...] / За що я тужу так, і мучусь, і терплю?; Чом твої очі сяють тим чаром,
/ Що то запалює серце пожаром? / [...] / І чом твій усміх – для мене скрута, / Серце
бентежить, як буря люта?; Чому ж без тебе серце рвесь, / Душа болить і плаче? (с. 122,
124, 141, 150).
Поступово він усвідомлює парадоксальну річ – кохана є іманентною
частиною його душі, і тому її страждання йому болять, як свої власні:
коли на те личко чудове / Ляже хмарою жалісна туга, / [...] / Отоді моє серце стискає
/ Мов кліщами, холодна тривога; Часом причується, що та душа живая / Квилить,
пручається, – тоді глибокий сум / Без твого відома лице твоє вкриває. / Тоді б я душу
дав за тебе (с. 124).
Особливо ж свідомість власного безсилля щось змінити на краще
в нещасливому житті коханої, допроваджує ліричного суб’єкта до відчаю
(Розпука! Те, що я вважав). Він волів би осліпнути, ніж дивитись на її
муки, пониження чи смерть: «О, щоб були мої осліпли очі, / Було б в душі
ясніш і спокійніш»; «Чи моїм очам / Хтось видер світло?»; «І як се я гляджу
і не осліпну?» (с. 136, 154, 155). Істотні аспекти процесу психологічної проекції архетипальних мотивів аніми наголошено у вірші Я не тебе люблю,
о ні:
Я не тебе люблю, о ні, / Люблю я власну мрію, / Що там у серденьку на дні / Відмалечку лелію. / Все, що дало мені життя, / В красу перетопляв я, / І всю красу, весь жар
чуття / На неї перелляв я. / Вона мій спів, вона мій хліб! / Душа моя – аж дивно – / До
неї, наче той поліп, / Приссалась невідривно. / Усіми нервами приліг / Мій дух до неї,
мила, – / І тут вона – аж страх! аж страх! / Твій вид мені явила (с. 144–145).
Але почуття містичної єдності з коханою може набувати обсесійних
форм: «Ні, не тебе я так люблю, / Люблю я власну мрію! / За неї смерть
собі зроблю, / Від неї одурію» (с. 145). В іншому випадку, прагнучи заглушити люту муку нерозділеної любові, ліричний герой намагався «вбити»
чистий образ коханої, кидаючи в нього болото й каміння кременисте. Та
від цього тільки сам чувсь брудний, недужий, а її «образ [...] яснів з душі, /
Мов сонце верх калюжі» (с. 131). Натомість її смерть (реальна чи символічна) означає його кінець: «Вона умерла! – Ні, се я умер» (с. 155).
Проектуючи сокровенні риси «жіночого» образу своєї душі на постать
реальної жінки, ліричний суб’єкт так само несвідомо вдається до протилежного процесу – інтроекції, будучи переконаний, що він в аналогічний
спосіб є частиною душі своєї коханої – її сокровенним «чоловічим» образом, анімусом, хоч вона й не відвзаємнює його почуттів. Відтак при Про поняття психологічної проекції див.: Там само, c. 132–135.
Про поняття психологічної інтроекції див.: Там само, c. 78.
Про архетип анімуса див.: К. Г. Ю н г, Собрание сочинений..., вказ. праця, с. 253–281;
Й о г о ж, Aion..., вказ. праця, c. 22–34; D. S h a r p, Leksykon..., вказ. праця, c. 33–36.
320
чину всіх нещасть, що випали на долю коханої, протагоніст суб’єктивно
вбачає в тому, що вона погордувала його любов’ю. Можна навіть сказати, що силою поетичної сугестії він якби «накликає» на неї ці нещастя,
емоційно запекло їх «візуалізуючи», що простежується в ХІІ, ХVІІ, ХVІІІ
і ХХ поезіях Першого жмутку. Інтонаційна палітра цих віршів сягає від
застережливого благання:
Не минай з погордою / І не смійсь, дитя! / Може, в тім осміянім / Суть твого життя.
/ Може, в тім зневаженім / Твого щастя карб, / Може, в тім погордженім / Є любові
скарб. / Може, сміх твій нинішній, / Срібний та дзвінкий, / Стане в твоїй пам’яті / За
докір гіркий (с. 130), –
до символічно безжального вироку:
Ти плачеш. Ти, що відпихнула / Любов мою, як сиротину / Тепер надармо просиш,
ловиш / Любові хоч би крапелину. / Твоєю дивною красою / Надармо всіх маниш ти
к собі: / Се труп убитої любові / Не допуска любові к тобі. / І марно линуть, марно гинуть / Літа найкращі, молодії! / Ти пам’ятник живий, небого, / На гробі власної надії
(с. 133–134).
Фактично протагоніст не визнає за своєю коханою жодного права на
щастя з іншим. Зовні він складає наступні промовисті декларації:
Як в дорозі здиблю горе, / Що тобі несе удар, / Сам його до себе справлю / І прийму
його тягар. / А як щастя часом схоче / В мою хату загостить, / Я його до тебе справлю,
/ Най голубочком летить; Я не кляв тебе, о зоре, / Хоч як сильно жаль мій ріс / Насміх
твій і власне горе / Я терпливо переніс (с. 130, 133).
Але значно глибше драматизм його скомплікованих почуттів розкривається у вірші Привид, в якім ліричний суб’єкт доконує символічної помсти
на коханій, у понурій фантазії нещадно виставляючи її на торг ганьби:
«йшла переді мною / Висока постать, пряма та струнка. / Оглянулась, хитнула головою, / Моргнула на прохожого панка». Втім, до подібного вельми
символічного «пониження» коханої, протагоніст удається не стільки з метою її «десакралізації», скільки в розпачливому прагненні її «великодушного розгрішення» й наступного поєднання з нею:
Постій! Постій! Я вмію се відчути. / Моя любов не згасла, ще горить, / Зуміє райський
ключ зі дна добути, / Зуміє рай запертий отворить (с. 135, 136).
Спроба різнобічного осмислення «аніматозного» образу коханої викликає у душі протагоніста глибоко амбівалентні почуття: «Якби ти слово
прорекла мені, / Я б був щасливий, наче цар могучий, / Та в серці щось
порвалось би на дні, / З очей би сліз потік поллявся рвучий»; «Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!» (с. 123, 141). Це неймо-
321
вірне переживання закоханим одночасно страху й захвату має нумінозну
природу, про що свідчать, зокрема, наступні фрагменти Пісні над піснями:
«Хто вона, що виходить із пустині, немов стовпи диму, окурена миррою
й ладаном, [...] як полки з прапорами – грізна?»; споглядати її досконалу красу – це як «дивитися на [...] танець військовий» (Пісн. 3: 6; 6: 10; 7:
1), – пор.: «серце тріпаєсь в грудях несамовито, / Коли проходиш ти повз
мене гордовито» (c. 124). У психічно інтегрованої особистості нумінозне
переживання, що передбачає небуденне досвідчення характерної єдності протиріч (coincidentia oppositorum10), викликає екстатичне почуття архетипальної повноти буття. Натомість у дезінтегрованій свідомості протагоніста, ще неготовій до погодження суперечностей, сама їх наявність
поглиблює внутрішній конфлікт, який стає щораз нестерпніший. У свою
чергу суперечлива натура аніми уявнює ряд міфологічних мотивів. Вона
пов’язана передусім зі стихією води (у тому числі сліз і крові) та водних
глибин різного гатунку, з символікою підводного «дна» тощо. Наступна
мініатюра репрезентує характерний «міфо-психічний портрет» аніми:
Твої очі, як те море, / Супокійне, світляне: / Серця мого давнє горе, / Мов пилинка,
в них тоне. / Твої очі, мов криниця, / Чиста на перловім дні, / А надія, мов зірниця, /
З них проблискує мені (с. 126).
У психологічному сенсі стихія води накладається на символіку «темних
вод душі», що апелює до сфери несвідомого. Так само, як з водою, аніма
пов’язана з різноманітними проявами темряви, серед яких домінують ніч,
сон і смерть.
Зокрема, саме нічний пейзаж становить вельми характерне символічне
тло психологічної «сценерії» ліричної драми, асоціюючись зі сферою несвідомості – «темною» стороною душі. У нічному зимовому місті з’являється «привид» ліричної героїні в одній із її темних / низьких іпостасей
(Привид). Вночі під вікном коханої протагоніст оплакує свою невідвзаємнену любов (Як почуєш вночі край свойого вікна). В алеї нічкою літньою
він, не будучи з горя в стані милуватися красою навколишнього світу,
усвідомлює глибину своєї втрати: «Душа моя похоронила / Всі радощі
і всі страждання, / Весь спів, що вже не встане знов, / Своє найвищеє бажання, / Свою останнюю любов» (с. 156–157). Роздрапуючи рану свого
серця в непогожу осінню ніч, ліричний суб’єкт приймає фатальне рішення
продати душу чорту (Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!). Також уночі він
пише свій дневник (Передмова). У свою чергу образ недосяжної коханої, як
показовий феномен внутрішнього світу протагоніста, найчастіше виринає
Див.: D. S h a r p, Leksykon..., вказ. праця, c. 116.
Тут і далі Пісня над піснями цит. за: Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької наново перекладена, Москва 1988.
10
Див.: D. S h a r p, Leksykon..., вказ. праця, c. 46, 94.
322
власне у сні (Не раз у сні являється мені, Чого являєшся мені) – або позбавляє сну. Нетривале щастя протагоніста, «наче сонний привид, / Явилося,
всміхнулося і щезло» (с. 135). Краса коханої нагадує йому квітку сон царівни (с. 135), а сни, в яких з’являється її образ, виконують життєдайну психологічно компенсаційну функцію в стосунку до безрадісної реальності:
Являйся, зіронько, мені / Хоч в сні! / В житті мені весь вік тужити – / Не жити. / Так най
те серце, що в турботі / [...] / Хоч в сні на вид твій оживає (с. 147–148).
З іншого боку, випадкові (переважно «односторонні») контакти героїв
у живій дійсності внаслідок їхньої фрагментарності, хаотичності й «нереальності» виглядають як химерний сон (Не знаю, що мене до тебе тягне,
Раз зійшлися ми случайно, Не надійся нічого, Я не надіюсь нічого, Як на
вулиці зустрінеш, Не минай з погордою, Неперехідним муром поміж нами,
Похорон пані А. Г., Привид, Як не бачу тебе, Як почуєш вночі край свойого вікна, Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!, Покоїк і кухня, два вікна
в партері, Розпука! Те, що я вважав, Тричі мені являлася любов; з цими поезіями також циклізуються два вірші з першої частини [І. Поклони] збірки
Мій Ізмарагд – VІІ: Моїй не моїй і VІІІ: Спомин).
Особливо виразно у численних контекстах простежуються символічні
конотації образу аніми зі смертю. У певному сенсі лірична драма є парафразою одної з центральних сакрально-поетичних ідей Пісні над піснями:
«сильне кохання, як смерть» (Пісн. 8: 6). Безпосередній відгомін цієї ідеї
наявний у вірші Так, ти одна моя правдивая любов: «Як смерть, що забива
й від мук ослобоняє, – / Отак, красавице, і я тебе люблю» (с. 126). У символічному контексті смерті образ аніми осмислюється від самого початку
ліричної драми – вже у другому вірші Першого жмутку, де протагоніст
вперше звертається до коханої, визнаючи їй свої небуденні почуття (ІІ: Не
знаю, що мене до тебе тягне): «В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить, /
Роздільно нам прийдеться і вмирать. / [...] / Та прецінь аж у гроб мені – се
знаю – / Лице твоє прийдеться донести» (с. 123). «Тінь» смерті супроводжує образ аніми – цієї «зів’ялої квітки» (с. 169) – в різноманітних життєвих
і емоційних ситуаціях: на похороні пані А. Г., яка розлучила протагоніста
з коханою (Похорон пані А. Г.), – і її власному (Вона умерла! Слухай! Бам!
Бам-бам!; Байдужісінько мені тепер) тощо. У кількох контекстах сама аніма
виступає як показова персоніфікація смерті. У сонеті Не раз у сні являється
мені «образ [...] чудовий» коханої в сонних видіннях протагоніста «страшні / Полошить мари» й промовляє до нього страшні слова: «Цить! Засни!
Я смерть твоя!» (с. 131, 132). Натомість у вірші Тричі мені являлася любов аніма
постає, зокрема, як істота не від світу цього, приречена на ранню смерть:
Явилась друга – гордая княгиня, / Бліда, мов місяць, тиха і сумна, / Таємна й недоступна, мов святиня. / Мене рукою зимною вона / Відсунула і шепнула таємно: / «Мені не
жить, тож най умру одна!» / І щезла мовчки там, де вічно темно, –
323
але також як жінка-вампір: «Явилась третя – женщина чи звір? / [...]
/ За саме серце вхопила мене, / Мов сфінкс у душу кігтями вп’ялилась /
І смокче кров, і геть спокій жене» (с. 161–162); пор. також у вірші Я не тебе
люблю, о ні: «Кого зрадливий сфінкс піймав, / Не пустить аж до гробу»
(с. 145).
Разом з тим парадоксальним чином «найчорніша (смертельна) темрява»
аніми ховає в собі «найясніше світло». «Світло люблю я, купаюся в ньому»
(с. 142), – твердить лірична героїня вірша Червона калина, чого в лузі гнешся? Тим часом для ліричного суб’єкта його кохана є справжнім джерелом
найчистішого «райського світла». Вона «уткана із обснов / Сріблястих [...] /
Купав її в рожевих блисках май, / На пурпуровій хмарі вранці сіла / І бачила довкола рай і рай!» (с. 161). Відтак і риторика звернень протагоніста до
коханої виглядає дуже промовисто, будучи насичена відповідними «світлистими» епітетами і метафорами: дівчино-зірничко, світе ясний, о зоре,
ясная зоре, моя зоре, зіронько, мій світе, моя зірко тощо. Його бентежить
огонь її очей, її усміх, що неначе сонце, а особливо – її «ясні, розіскрені
очі-красітки»: «Хто в них задивиться, й сонця не схоче» (с. 124, 141). Ці очі
ясніші, ніж золоті зорі в небеснім морі, вони запалюють серце пожаром
і є відблиском «іскор» серця коханої. Вона – «ідеал [...] ясний», її чудовий
образ (вид) ясніє мов сонце, він – «Неначе блискавка ярка, / Що зразу сліпить очі, / Що враз і тішить, і ляка, / Ніч робить з дня, день з ночі» (с. 145).
Усі ці мікроконтексти перегукуються з наступним фрагментом Пісні над
піснями: «Хто це така, що вона виглядає немов та досвітня зоря, прекрасна, як місяць, як сонце – ясна» (Пісн. 6: 10). З іншого боку, «світоносна»
символіка аніми підсилюється відповідно «теплою» колористичною гамою: рум’янеє личко, червона рожа, червона калина, червоні ягідки, золота
левкоя, коралі уст, золотая мушка, в бурштиновий хрусталь залита, рожі
на лиці, малина на устах і т. п.
«Райське світло» аніми, втім, в її очах горить для іншого: «Та вже ж
не для мене / В очах її світло те блима» (с. 146). І тому для протагоніста
воно відсвічує «пекельним полум’ям», закономірно виявляючи свою амбівалентно-стихійну природу. Так, кохана – «зоря» ясна, але непривітна. Її
сонячний усміх часом блідне: «усміх твій – наче під осінь / Всміхається
сонце у млі» (с. 146). Вона запалює найкращий, але також грішний огень,
«що враз і гріє й пожирає» (с. 126), відблискуючи пекельно-демонічними
іскрами: «дивні іскри починають грати / В її очах – такі яркі, страшні, /
Жагою повні, що аж серце тисне» (с. 162). Вельми показово, що промовисту аналогію своїх страждань ліричний суб’єкт знаходить у міфологемі
Іксіона (с. 145), царя лапіфів у Фессалії, котрий під час перебування на
Олімпі насмілився домагатись кохання богині Гери, за що Зевс звелів прив’язати його до вогняного колеса, яке перебувало у вічному русі, та вкину-
324
ти у Тартар, прирікаючи на вічні муки11. Разом з тим за мінімальний знак
прихильності коханої протагоніст готовий терпіти пекельні страждання:
«За один її цілунок / Най горю сто тисяч літ! / За любов її і ласку / Дам
я небо, рай, весь світ» (с. 164). Накінець у саркастично-знущальному монолозі чорта прямим текстом стверджується, що місце обох – у пеклі:
І знайте ще одне. Ота, що так за нею / Ви побиваєтесь і мучитесь душею, / Є наша теж
якраз. / Спішіться ж, паночку, до пекла як до балю! / Там власноручно сам віддам вам
вашу кралю. Au revoir у нас! (c. 166).
Аспекти негативних проявів «пекельної» аніми, що загрожує духовному й фізичному житті протагоніста, пов’язуються з почуттям її зверхності
(пихи) й зневаги в стосунку до нього. Її злий насміх, гордість, глум, її серденько – колюче терня та слово остре, як бритва (с. 124, 141) тощо, – все це
справляє йому нестерпний біль. У сукупності характер специфічної «демонізуючої» образності контекстів даного семантичного кола виразно сигналізує наявність витісненого (отже, неусвідомленого) «страху жіночості» –
і не стільки навіть тієї, що «назовні», скільки тієї, що «всередині», в «темних» глибинах власної душі, яка в «раціональній» маскулінній свідомості
асоціюється зі стихією первинного хаосу і є джерелом великого неспокою,
котрого не можна витлумачити «логічно». У свою чергу неконтрольовані
прояви цього «репресованого» страху, будучи ірраціональними по суті,
«вибухаючи», звільнюють потужне поле негативних емоцій. Подібний
афективний стан з великою художньою сугестією відображено у вірші
Я хтів життю кінець зробить. За всі пониження, що їх дізнав від коханої,
протагоніст хоче їй помститися, вдаючись до методів чорної магії:
Увесь свій жаль, увесь свій біль, / Хтів я в одну звернути ціль, / В один набій страшний, як грім, / Зібрать свою всю силу в нім / І вилить голосно, мов дзвін, / Останній
спів, страшний проклін, / Такий проклін, щоб мерзла кров, / В ненависть зстилася любов, / Змінялась радість в темний сум, / І щоб краси не бачив ум, / І щоби уст цурався
сміх, / І від повік би сон відбіг, / Тюрмою б весь зробився світ, / І в лоні мами гиб би
плід – / І сей проклін, душе моя, / Хотів на тебе кинуть я.
Однак, дійшовши до останньої межі розпачу, протагоніст досвідчує феномену своєрідного «перевертання монади», коли певна якість трансформується у свою протилежність: «Та в серці мойому поет / Бунтуєсь, плаче,
мов дитя, / Для нього ти краса життя, / Струя чуття, пісень пора – проклін у горлі завмира» (с. 160–161). Дещо подібний емоційний перехід, хоча
й не аж так загострений, змальовано у вірші Не надійся нічого. Всупереч
логічному змісту тих слів страшних, що як вирок злетіли з уст коханої,
протагоніст несвідомо «проектує» на неї найкращу «приховану» сутність
своєї аніми: «Ні, ні, не вірю! [...] О, не ошукаєш / Мойого серця гордості
Див.: Мифы народов мира: Энциклопедия в двух томах, изд. 2, гл. ред. С. Токарев, т. 1,
Москва 1987, с. 504.
11
325
лускою! / Я зрозумів тебе! Ти добра, щира! / Лиш бурі світу, розчаровань
муки / Заволокли тебе отим туманом» (с. 128). У такий спосіб «внутрішнє»
виявляється важливішим від «зовнішнього», а протагоніст бодай на мить
підноситься над своїм стражданням.
У глибинній психології з розглядуваним явищем пов’язується поняття
трансцендентної функції12, яке в найширшому розумінні передбачає гармонізування реляцій між свідомою й несвідомою сферами психіки, що
серед інших позитивних наслідків звільнює колосальний потенціал творчої енергії особистості (як це було, зокрема, у заспіві). У межах ліричної
драми «слідів» трансцендентної функції не так багато й уявнюються вони
переважно в контексті апофеозу аніми, найяскравіший приклад якого становить мініатюра Хоч ти не будеш цвіткою цвісти:
для мене ясна, чиста ти, / Не перестанеш буть мені святою, / Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки, / Як ідеал все ясний – бо далекий. / Я понесу тебе в душі на дні / Облиту
чаром свіжості й любові, / Твою красу я переллю в пісні, / Огонь очей в дзвінкії хвилі
мови, / Коралі уст у ритми голосні... / [...] / Цвістимеш ти, – покаль мій спів лунає
(с. 152).
Сакральне звучання контекстів такого типу, з одного боку, живиться
символікою та образністю Пісні над піснями (зокрема, мотиви розквітлої
квітки – рожі, лілеї: Пісн. 2: 1–2), а з другого – уявнює іконно-богородичні
первні (чистий образ, лице твоє пречисте, твої устонька – тиха молитва,
таємна й недоступна, мов святиня, – с. 131, 141, 161).
Тричі мені являлася любов (с. 161), – твердить протагоніст у ІХ вірші
Третього жмутку. Тим часом його аніма постає як істота з великою кількістю неповторних облич – від «найясніших» до «найтемніших». За більшістю з них, очевидно, стоїть кохана, котра, однак, не вичерпує собою
всіх можливих «аніматозних» постатей. У контексті ліричної драми до їх
кола долучають також образи матері, долі, землі та пісні. Архетипальний
образ матері виявляє амбівалентні властивості, адже разом з життям і своєю любов’ю вона дала сину три недолі: вразливе серце поета, селянський
рід та горду душу, що допровадило його до трагічного фіналу (Матінко
моя ріднесенька!). До даного семантичного поля тяжіє персоніфікований
образ долі, котрий змальовується на тлі великої матері сирої землі (Я не
жалуюсь на тебе, доле), до лона якої прагне повернутись ліричний суб’єкт
(«Душа моя на волю рветься / В мами матерії лоні вснути», с. 173). Тим
часом однозначно негативною іпостассю «злої матері» виступає пані А. Г.,
котра розлучила закоханих. Особливе місце посідає образ пісні, який виявляє зовсім іншу якість архетипу аніми – не персоніфікованої постаті, що
тотально здоміновує особистість, але психологічної функції інтуїтивного
характеру, котра сприяє процесам творчості й самопізнання.
Див.: D. S h a r p, Leksykon..., вказ. праця, c. 63–65.
12
326
Михайло Наєнко
Борець за долю рідного краю
Т
ридцять три роки – вік містичний; у такому віці відбулося на Голгофі сумної пам’яті розп’яття, що понад дві тисячі літ тому сформувало зміст європейської духовної цивілізації; до 33-х років свого життя
Т. Шевченко створив найголовніші свої твори (І мертвим, і живим..., Сон,
Кавказ, Заповіт тощо), за які відбував десятилітню солдатчину і які визначили майбутнє обличчя української літератури й української нації; за
33 роки Василь Доманицький утвердив себе як видатний історик і літератор, а найголовніше – підготував і опублікував перше повне, текстологічно опрацьоване видання Шевченкового Кобзаря.
Нещодавно виповнилося 130 років від дня народження Василя Доманицького і сто років з часу виходу згаданого Кобзаря. В радянські часи цей
Кобзар (лише частково доповнений) виходив майже щороку багатотисячним накладом. На виручені від нього кошти утримувалися, за висловом
академіка О. Білецького, три академічні інститути (Інститут літератури,
Інститут мовознавства та Інститут мистецтвознавства), але ім’я Доманицького у тих виданнях не значилось, оскільки він зарахований був до діячів
«буржуазно-ліберального напряму». Із здобуттям Україною незалежності
стало можливим скасувати цю історичну несправедливість. Головна текстологічна праця В. Доманицького Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка (1907) та інші його дослідження звільнені з-під арешту
в спецфондах, відбулися ювілейні вечори в Національній спілці письменників України та на його батьківщині, в пресі з’явилися ґрунтовні публікації, перший канал Національного радіо організував кілька присвячених
йому передач тощо. Залишилося небагато: увічнити пам’ять видатного
подвижника української культури у назвах вулиць, шкіл, бібліотек чи аудиторій Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
в якому він навчався протягом 1895–1900 рр.
Родом В. Доманицький із села Колодистого, що на Черкащині. Це прізвище закарбувалося в моїй пам’яті ще з дитячих літ, коли я, школяр неповно-середньої школи в сусідньому від Колодистого селі Гуляйполі, разом із ровесниками часом шнуркував біля підмурка колишньої церковної
огорожі з надією знайти там кольорові скельця – сині, червоні, зелені... То
були рештки нашого храму Святого Дмитра Солунського, який зруйнували в 1934 р. місцеві партійці та комсомольці. З особливим завзяттям вони
трощили вітражі та вікна, друзки яких розліталися на десятки метрів.
Знаходячи їх через чверть століття після того святотатства, ми, школярі,
звертали увагу і на мармурові плити, втоптані в територію понівеченого
327
прицерковного кладовища. На одній із них я не раз прочитував, що тут
«покоится прахъ священника Доманицкаго». Ініціалів не пам’ятаю, але
старші люди переказували, що це був брат Василевого батька, який мав
парафію в Колодистому.
Уже навчаючись в університеті, я читав у різних книжках, що Василь
Доманицький був відомим філологом, істориком і фольклористом, але
з буржуазно-ліберальним ухилом у поглядах. У чому це виявлялося, ніхто не доводив, однак було зрозуміло: йдеться про національно свідомого
вченого...
Мені пощастило зустрітися із старожилами Черкащини, які пам’ятали
неординарного «студента» Василя, а один із них (дід із прізвищем Триліс)
навіть бачив його обличчя: труна, в якій везли Василя з Франції до Колодистого, мала віконечко проти обличчя небіжчика. Процесія (в супроводі
жандармів) зупинилася на одній із вулиць сучасного райцентру Катеринополя, щоб знайомі чи приятелі Василя змогли попрощатися з ним. Дозволялося заглянути у віконечко не лише дорослим, а й хлопчакам, серед
яких був тоді і дід Триліс. Про те, що хоронили Доманицького під наглядом жандармів, писав С. Єфремов у газеті «Рада» від 6 листопада 1910 р.;
згадувалися там бібліографічні й текстологічні праці дослідника, про організовані ним археологічні розкопки, звіт про які вміщено 1904 р. в «Известиях императорской Археологической комиссии». Там опубліковано
дві великі статті: Раскопки глиняных площадок близ с. Колодистое Киевской губернии і Раскопки курганов близ с. Колодистое Киевской губернии.
Учителем Доманицького в Київському університеті був один із найвідоміших українських істориків В. Антонович, а крім того, Василь відвідував гурток національно свідомих патріотів, який збирався у письменника
О. Кониського. Того самого О. Кониського, що створив «другий гімн»
України (Боже, великий, єдиний..., музика М. Лисенка). Доманицький
віддячив своєму вчителеві-письменнику ґрунтовною бібліографією його
українських творів, яку підготував і опублікував уже через рік після його
смерті. Серед інших бібліографічних та книгознавчих праць В. Доманицького – Друкарська справа в Малоросії на початку XIX ст. та Покажчик
змісту «Літературно-наукового вісника». Т. І–ХХ. 1898–1902, передмову
до якого написав І. Франко.
У журналі «Киевская старина» Доманицький опублікував близько ста
розвідок на історичні й літературні теми, користуючись при цьому псевдонімами, найколоритніший серед яких Вітер. Він цілком відповідав його
рвійному темпераменту і прагненню встигнути переробити всю потрібну
роботу. Насамперед у галузі української історії. До сьогодні зберігають
наукову вартість його дослідження Козаччина на переломі ХVІ–ХVІІ століть, Причинки до історії повстання Наливайка, Пісні про Нечая, Балада
про Бондарівну і пана Каневського тощо. Та вершинним досягненням До328
маницького як історика (що вперто замовчували всі радянські джерела)
стала підготовка до видання науково-популярної Історії України-Русі
М. Аркаса (1908). Автор цієї праці (морський офіцер, просвітник і автор
опери Наймичка) історичної освіти не мав; він був сумлінним збирачем
історичних фактів, а Доманицькому судилося їх не тільки систематизувати, а й власноруч переписати, надати їм фахово-літературного вигляду.
В передмові до перевидання Історії... в 1990 р. професор В. Сарбей справедливо подає її як працю «Аркаса-Доманицького».
Обрії зацікавлень Доманицького не можуть не вражати. Він створив,
наприклад, серію етнографічних нарисів Словаки, Галичина, Литва, організував у рідному селі спочатку позичкове, а потім кооперативне товариство, збудував для нього двоповерхову «хату», яка півстоліття служила
селу як колгоспна контора й крамниця, а в 1905–1906 рр. виступав як адвокат, захищаючи в судах земляків від посягань на них усіляких орендарів
та бажаючих розбагатіти на селянських землях. Коли почалася нагінка за
Доманицьким як захисником селян, як автором «крамольної» публікації
Как насаждается на Украйнє интенсивная культура, йому довелося з паспортом на чуже ім’я перебратися ближче до Петербурга, але й там він не
сидів склавши руки. Йому судилося стати першим парламентським кореспондентом України. У Державній Думі Росії існувала українська фракція
з 47-ми депутатів, яка вирішила видавати свою газету-бюлетень. Але де
взяти літературного редактора, який би знав українську мову? Таким став
Доманицький, і фракція видала кілька номерів газети «Рідна справа. Вісті
з Думи», що була її органом і поширювалася серед читачів в Україні...
Перебуваючи в Петербурзі та побіля нього (жив нелегально за кільканадцять кілометрів від столиці), Доманицький основний свій запал віддавав головній праці: впорядкуванню й текстологічному опрацюванню
поетичної спадщини Т. Шевченка. До 1907 р. Шевченків Кобзар видавався
багато разів, зокрема в Петербурзі, Празі, Львові. Але, як скаже О. Лотоцький, це були «цензурні переїди»; з авторськими рукописами тексти
ніколи не звірялися, а деякі видавці до Шевченкових творів зараховували навіть... «перший гімн» України Ще не вмерла... А Доманицький за
будь-якої слушної нагоди намагався розшукати всі рукописні тексти пое­
та; проникав у тайники жандармських управлінь, доступ до одного з них
потребував навіть дозволу царя. Крім того, В. Доманицький зв’язувався
з багатьма приватними особами, які тримали в себе різними шляхами роздобуті рукописні матеріали Т. Шевченка. Адже поет, бува, записував свої
вірші на випадкових клаптиках паперу, в листах до друзів, на зворотньому
боці своїх живописних чи графічних робіт. Пошуки Доманицького увінчалися неабияким успіхом: створено текстологічну монографію Критичний
розслід над текстом «Кобзаря», досліджено близько трьохсот автографів
та копій текстів Т. Шевченка, а до кожного з тих, що ввійшли до видання
329
Кобзаря 1907 р., додано розширений коментар. Незвіреними були тільки
вісім поезій, а невключеними до книги (швидше всього, з цензурних причин) лишилися тільки так звані «антибогданівські» твори Т. Шевченка.
Деякі з них з’явилися у перевиданнях 1908, 1910 рр., але останнє побачило
світ уже після смерті В. Доманицького.
До виходу Кобзаря в 1907 р. докладали рук та енергії багато подвижників української справи: члени петербурзької «Української громади», «Товариство імені Т. Шевченка», «Доброчинне товариство з видань корисних
книг», члени спеціально створеного комітету з видання Кобзаря, особисто
О. Лотоцький, В. Науменко, П. Стебницький, О. Русов, Хв. Вовк та ін. Знач­
ну суму пожертвував на видання меценат В. Симиренко, додали до неї
свої посильні внески члени «Української громади», але основною все-таки
була дослідницька робота над текстами самого Доманицького. Її дуже високо цінував І. Франко, який вдячно скористався текстологічною працею
Доманицького і в своїх власних виданнях та дослідженнях творів Т. Шевченка...
Саме в розпал роботи над Кобзарем у Нальчику помирає письменниця
Марко Вовчок, яку Кобзар називав «своєю донею». Покинувши все, Доманицький добирається до Нальчика, домагається ознайомлення з рукописами авторки Народних оповідань і пише три розвідки (Авторство Марка
Вовчка, Марія Олександрівна Маркевич – авторка «Народних оповідань»,
Марко Вовчок. На основі нових матеріалів), якими остаточно спростовує
поширюваний у певних літературних колах наклеп, ніби ті оповідання
писала не Марко Вовчок, а її чоловік – фольклорист і етнограф О. Маркевич. Спостереження Доманицького, скаже пізніше М. Зеров, «побудовані
на пильно простудійованому матеріалі рукописів, поклали край науковій
суперечці про авторство Марка Вовчка».
Все це робилося протягом 1908 р. і вже за межами Російської імперії.
Доманицький ще зі студентських років боровся з невиліковною тоді хворобою – сухотами. А в грудні 1907 р. головний поліцай імперії видав наказ
про заслання В. Доманицького на три роки у вологодські краї. Зусиллями
знайомих і приятелів те заслання вдалося замінити на трилітнє перебування за кордоном без права повернення назад. Спочатку було польське місто Закопане (з короткочасними від’їздами до Львова), потім, через Відень,
– мандрівка до місця його останнього лікування – французького містечка
Аркашона. Навідували його в цих курортних краях В. Сімович, В. Липинський і Б. Лепкий, а до Франції (з заїздом в Австрію) споряджав його
молодий Д. Донцов.
У Доманицького була надія одержати на півдні Франції серйозну медичну допомогу, він складав нові й нові робочі плани (видати Кобзарика
для дітей, опублікувати окремим томом російськомовні твори Т. Шевченка
тощо), але хвороба була невблаганною: 11 вересня 1910 р. о шостій годині
330
Василя Доманицького не стало. Клопоти з перевезенням тіла на батьківщину забрали два місяці. Опікувався цим батько – старий священик Микола Доманицький та друзі небіжчика. Прохання поховати Василя в Киє­
ві, міський голова відхилив; не дозволили, посилаючись «на Петербург»,
навіть відправити (хоча б на київському вокзалі) поминальну панахиду.
І батько прорік:
«У Петербурзі навіть мертвих бояться». На що стражник відповів: «Не мертвих, а живих знайомих Доманицького»...
В останню путь його проводжали земляки та прибулі з Києва побратими: автор Історії українського письменства, майбутній академік, віце-президент Всеукраїнської академії наук і в’язень сталінських концтаборів
С. Єфремов, меценат і літератор Є. Чикаленко та ін. Похорон у рідному
селі Колодистому відбувався зі стражниками, сльозами священика, заборонами промов та «крамольних» написів на вінках. Один із тих написів,
за який заарештували четверо селян, був таким: «Дорогому порадникові,
незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного краю – з незмірним жалем колодиські селяни». А без напису вінок із дубового листя поклала на могилу брата двоюрідна сестра Василя, якій він подарував
Франкове Зів’яле листя. Місце для могили обрала невсипуща діяльність
Доманицького: у центрі села, біля колишньої, вже двоповерхової, «хати»,
яку збудовано з його ініціативи і за його кошт. Залишилося, як уже сказано, небагато: увічнити належним чином пам’ять про цю видатну постать
України.
331
Ігор Хомин
Індивідуалізм у творчості Валерія Шевчука
Д
ія, написаної у 1993 р., повісті У пащу дракона відбувається у 1636–
–1637 рр. Місце дії – це західна Україна, а точніше – село Куп’ятицьке
на Пінщині. Принаймні книжка починається в цьому місці, бо пізніше го­
ловний герой повісті – ченець Атанасій Пилипович – вирушає у подорож
на північ.
З першого погляду повість нагадує інші твори Валерія Шевчука. Отже,
митрополит Петро Могила прислав ігумену Куп’ятицького монастиря
Іларіону Денисовичу листа, у якому наказав зібрати ялмужну на попра­
ву київської церкви святої Софії, що ігумен Іларіон наказав зробити саме
Атанасію. Суть у тому, що і Куп’ятицький монастир потребував грошей,
а милостині-ялмужни збирати вдруге у цьому самому місці не можна
було. Саме тому ігумен (якого Атанасій дуже поважав, хоча, як можна здо­
гадатись з трохи іронічних описів іларіонових посмішок, без взаємності)
наказує Атанасію та його послушнику Онисимові Волковицькому здобути
гроші деінде. Атанасій не може поїхати углиб України, бо там «козацький
розрух і великий розор», не може також прямувати на Білу Русь – тамтеш­
ні отці дуже не любили, коли хтось чужий збирав в них ялмужну. Атана­
сій думає про це під час молитви у своїй келії і там таємний голос підказує
йому, щоб той пішов здобути кошти на церкву в таємниче царство Драко­
на (цей голос та інші марева супроводять ченця протягом цілої подорожі).
Царство це знаходиться на півночі і не важко здогадатися, що йдеться тут
про Росію. Назва «Росія» не вживається, однак, у повісті жодного разу, що
надає цій країні містичності та несамовитості, яку доповнюють неймовір­
ні розповіді про це місце намісника кутеєнського Сурти.
В Атанасія постійно присутні страх та сумніви (він невпевнений, чи го­
лос, який наказує йому прямувати у царство Дракона, божий, чи нечис­
тий, тобто диявольський), проте він гордо йде вперед та й вірить, що така
його доля і в тій подорожі бачить сенс свого життя.
Така подорож є частим лейтмотивом у творчості Валерія Шевчука. На­
гадує, наприклад, більш відому книжку Око прірви, у якій так само голов­
ний герой – це ченець, який вирушає в небезпечну подорож, щоб віднайти
своє «я».
У тій повісті є, однак, один вельми цікавий мотив, на якому хочу зосе­
редитися. Маю на увазі розділ ХХІІ, у якому Атанасій та Онисим «зблу­
дили до якогось сільця» і зупинились у монастирі, який там знаходився.
Там Атанасій проводить розмову із ігуменом цього ж монастиря – Аліпієм
332
WZU 25-26.indb 332
2008-07-07 17:11:27
Федоровичем. І саме суть цієї розмови буде головним об’єктом подальшо­
го аналізу цієї повісті.
Вислухавши розповіді Атанасія, Аліпій говорить йому, що незаконно
той ані не дійде до стольного міста цієї ж країни, ані грошей не збере і роз­
казує йому про процедуру, яка потрібна, щоб діло зробити законно – речі
на перший погляд очевидні. Потім, однак, падають перші суттєві слова:
«А без волі царевої й копійки в нашому краї не збереш [...]».
Бачимо тут, що царство Дракона – це країна, у якій стосуються дуже
жорсткі закони, контроль влади над громадянами простирається дуже
широко. Отож, якщо навіть добровільні пожертви вимагають дозволу
царя, тобто найвищої влади, означає це, що влада така присутня у кожній
сфері людського життя – таку державу слід називати тоталітарною. Про
Московську Русь Микола Бєрдяєв писав:
Московський період – найгірша епоха в iсторiї Росiї, перiод найсильнiшого зневолен­
ня, який найбiльш нагадував тип азiйсько-татарський [...].
Специфіка тоталітаризму, царства Дракона, вельми особлива, про що
ігумен говорить далі, відповідаючи на запитання Атанасія (той спитав, чи
все це конечне, якщо йде він за волею Божою):
Воля Божа твориться через волю царя, – сказав поважно ігумен. – А від царя йде до
його воєвод, інакшого шляху волі Божої в нас немає.
Бачимо тут, що ігумен надає своїй державі особливу роль – не є вона
звичайною спільнотою громадян, а радше знаряддям Божим і саме Божі
плани здійснюються через функціональну єдність суспільства, упорядко­
ваного ієрархічно – і цей чітко окреслений лад, у якому одні управляють
іншими, а всіма цар, – явиться виразом Божої волі.
Дальше Аліпій говорить, що всі вони, тобто громадяни царства Драко­
на – раби воєвод та царя, що Бог їх саме через царя та воєвод карає. А офі­
ційна процедура, яка має допомогти мандрівникам виконати їхню місію,
полягає саме у цьому, щоб вони також стали царевими рабами (пізніше
ігумен уточнив, що вони повинні у воєводи поклястися на святому Єван­
гелії на вічне підданство цареві і навіть залишити клятву на папері). Коли
ж Атанасій звертає йому увагу, що він із Онисимом царству Драконовому
не підлягають і немає тут підстав, щоб і вони називалися його рабами, роз­
мовник його насторожився та й сказав:
Немає іншої правої віри від православної і немає іншого православного царя, тільки
наш. Отже, всі православні мусять рабами нашого царя назватися, коли хочуть ми­
лість Божу в себе приймати, а хто неправославний, таким має стати, щоб у геєну не
В. Ш е в ч у к, Біс плоті. Історичні повісті, Київ 1999, с. 203.
M. B i e r d i a j e w, Rosyjska idea, Warszawa 1999, s. 11.
В. Ш е в ч у к, Біс плоті..., вказ. праця, с. 203.
333
WZU 25-26.indb 333
2008-07-07 17:11:27
потрапити, а в рай по житті. Бо сам знаєш: тільки ті, що з правої руки, підуть у царство
небесне, а всі із лівої – в пекло. Отже, Божа права рука – це цар наш, і всі, хто не на­
звуться рабами його, мусять стати на лівому боці, бо достойні смерті і мук.
Виявляється, що описаний ігуменом Аліпієм Федоровичем Божий лад
стосується не тільки його батьківщини – його характер є універсальним
і підлягає йому цілий світ. Якщо єдиною праведною вірою є віра право­
славна, а всі інші є фальшивими, а єдиним правильним православним ца­
рем є цар царства Дракона, неважко тут зробити висновок – цар цієї ж кра­
їни постає як єдиний правильний володар цілого світу, а всі інші царі та
королі це узурпатори (цей момент особливо важливий, про що буде далі).
Отож, політично-географічне становище цієї країни має характер са­
кральний. Таке ставлення до політики було підставою середньовічного
ладу – король був Божим помазанцем і влада йому Богом була надана. Суть
у тому, що коли Римська імперія роз’єдналася на дві частини – східну та
західну, тоді так само роз’єдналася ментальність людей Сходу (православ­
них) та Заходу (католиків), постали різні види світської та церковної влади.
На Заході королів призначав папа римський, на Сході цар був найвищою
владою, як світською, так і церковною. Тут, очевидно, не могло обій­тися
без конфліктів. В очах Аліпія Атанасій, якщо не захотів би служити царе­
ві, був би «нечистивим храмом». Для нього не існує можливості служити
іншому цареві – це однозначне зі службою нечистій силі, Сатані.
Така непохитна віра в особливу місію та роль одного народу може дати
виправдання всьому, що цей народ вчинить – адже, що б це не було, то
все-таки відбудеться згідно з Божою волею. А щоб світ міг бути врятова­
ним, мусить визнати над собою владу царя царства Дракона (Божої правої
руки), інакше світом управлятиме Сатана, нечистота (це все, що на «ліво­
му боці»).
Отже, можна сказати, що Дракон, який в очах Атанасія йде, щоб жерти
всі країни на своїй дорозі, в очах Аліпія йде для того, щоб ці країни спа­
сати.
Бачимо тут, що Валерій Шевчук суворо, але об’єктивно оцінює росій­
ський народ. Повість постає як велика пересторога для співвітчизників,
а також проба зрозуміння менталітету росіян.
Про російський менталітет сучасний російський мислитель Олександр
Дугін пише:
Вернер Сомбарт (Werner Sombarth), розвиваючи тези Макса Вебера (Maxa Webera),
вважав, що джерелом капіталізму був не лише протестантизм, але також католицизм.
Католицизм зі своїм filioque (формула, яка говорила про походження Святого Духа
Від Отця і Сина, була одним з суттєвих приводів східної схизми) та ідеєю індивіду­
ального спасіння. Ідея індивідуального спасіння не є християнською думкою, а ти­
пово католицькою. В православній вірі таке поняття не існує. Немає взагалі поняття
Там само, с. 204.
334
WZU 25-26.indb 334
2008-07-07 17:11:27
одиниці. В православній антропології не виступає слово індивідуум, індивідуальний.
На антропології, як знаємо, побудована ціла суспільна система, ціла цивілізаційна
модель. Sombarth вважав, що антропологія католицька засновувала специфічний роз­
виток соціально-економічних відносин, тому що надавала велике значення поняттю
індивідуалізму. Православна антропологія, натомість, наголошувала на понадіндиві­
дуальній особистості. Людина постає частиною більшої цілості. Тому не вона себе
спасає, тільки хтось спасається через неї. В католицькій вірі людина – це індивідуум,
тобто нероздільна цілість, в православній вірі людина це дивідум, особа дивідуальна,
тобто роздільна. В католицькій вірі людина є істотою закінченою, бере відповідаль­
ність сама за себе – перед Богом, перед людьми тощо. Абсолютизм таке переконання
ще більш забсолютизував. В православній вірі натомість людина є частиною Церкви,
частиною спільного організму, так як нога. Як тоді людина може брати за себе відпо­
відальність? Чи нога може брати за себе відповідальність? З того береться ідея держа­
ви, тотальної держави. [...] Цілий цей організм прямує до спасіння, всі прямують до
спасіння, не роздрібнюючись, як одна колективна душа, одне колективне тіло.
Інший російський мислитель, Микола Бєрдяєв пише натомість:
Є два головні міфи, які можуть динамізувати життя народів – міф про походження
і міф про кінець. У росіян домінує міф другого виду – міф есхатологічний.
Якщо так, то в українців рішуче домінує цей перший міф – міф про похо­
дження, пам’ять про минуле, яке є основою народної тотожності. Козацька
держава може бути прикладом бунту індивідуалізму проти російської ідеї,
незалежно чи її суть окреслимо як колективну, чи як дивідуальну. Різкі
відмінності у менталітеті обох народів неважко помітити, читаючи тво­
ри письменників та мислителів. Добрим об’єктом такої компаратистики
є український мислитель Григорій Сковорода, який був і залишається ве­
ликим джерелом натхнення для Валерія Шевчука.
Дуже характерним твором Валерія Шевчука, який має великий зв’язок
з думками Сковороди, є відомий роман Око прірви. Головним героєм та
й оповідачем цієї повісті є Михайло Василевич, автентична людина, яка
жила у XVI ст., про яку проф. Валентина Соболь пише:
Це він подарував світові віртуозно оформлене, дивної майстерності творіння, яке
згодом було визнане одним із найвидатніших творів мистецтва доби Відродження
в Україні XVI століття.
Йдеться тут про Пересoпницьке євангеліє. Час, коли цей прекрасний
твір творився, постає в уяві письменника як час щасливий, спокою душі
і реалізації для Михайла.
Приходили миті, дні, тижні, місяці, навіть роки, коли пізнавав себе іншого: істотою по
вінця налитою сонцем, воно наливало мене, як іскристою джерельною водою, світлом
Див.: http://konserwatyzm.grupa3g.pl/forum/viewtopic.php?t=1051.
M. B i e r d i a j e w, Rosyjska..., вказ. праця, с. 36.
В. С о б о л ь, Око прірви, або дорога до себе [у:] «Вітчизна» 1998, № 5.
335
WZU 25-26.indb 335
2008-07-07 17:11:27
та енергією, і відчував я їх у кожній фібрині свого тіла. Тоді не в мене летіла стріла
з лука часу, а пускав її у світ я, і тятива при тому дзвеніла й грала теплою мелодією.
Отже, митець почував себе «посудом для живої води». Проблема в тому,
що коли твір було завершено, Михайла покинуло натхнення, а разом із
ним – сенс життя.
Це він, відчуваючи себе порожнім, «як глек без води», після величезної напруги пере­
буваючи в стані пошуку творчої енергії – живої води, без якої людина суха і нікчемна,
«до діл та пошуків нездатна», вирушає у важку і небезпечну мандрівку, щоб набратися
вражень та сили, подолати слабкість та виснаженість.
Його у той час переслідовував образ заголовного «ока прірви», якого
символіка у цьому творі вельми багатопланова. «Око прірви – символ спо­
конвічного єднання і дивної залежності світла й темряви, добра і зла, муд­
рості і глупоти», – пише В. Соболь. А в цій прірві є іще око – «відчуття, що
знає, чує, бачить і скеровує тебе Господь».
Саме тому, щоб віднайти знов у собі життєву енергію, Михайло виру­
шає в подорож разом з братом Созонтом – дияконом-мудрeцем з Києва
і отцем Павлом, щоб розгадати загадку чудотворця Микити Стовпника.
І, подібно як у повісті В пащу дракона, він відкриває в собі нове покли­
кання, про яке раніше навіть і не уявляв, бо і неможливо людині збагнути
Господню мудрість. Так він і усвідомлює, що вже кращого твору за своє
Пересопницьке євангеліє не створить, але знаходить нову мету свого жит­
тя – сказати світові правду про майстерну містифікацію лже-чудотворця
Микити Стовпника, яку вдається демістифікувати Созонтові, який, на
жаль, помирає.
Так у процесі розвінчання лже-чуда, що ним виявився міф про Микиту Стовпника, на­
роджується утвердження чуда неспростованого, яким є дух добротворення: покріпле­
ним у дусі Михайло Василевич почувається, не лише, подолавши Око Прірви, а й на
власні очі пересвідчившись: «Нe марну річ створив, а добропотрібну [...] Це значить,
що тлінь діла мого живить новопробудженого ростка».
Твір цей постає, як роман-притча про пробуття дороги у пошуці самого
себе, свого «я».
Майстерно сплетені описи подорожі із мудрими філософськими дис­
путами та символічними сновидіннями цілісно складаються на вельми
складну, багатовимірну алегорію пізнавання себе, входження углиб себе,
щоб віднайти там істину й суть людського життя.
При тому тут різко протиставляються дві інтерпретації християнства,
які сповідують Созонт та Микита Стовпник.
Отже, цей перший говорить Михайлу:
В. Ш е в ч у к, Око прірви, Київ 1996, с. 5.
В. С о б о л ь, Око прірви..., вказ. праця.
336
WZU 25-26.indb 336
2008-07-07 17:11:27
Гріх твій у тому, що полюбив красу світу і служиш цій мамоні, а краса світу – один
із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав Ти Святе Письмо, не Бог палив твою
свічку, а диявол10.
У тлумаченні християнства Микити цілий матеріальний світ постає як
диявольське діло, кожна людина як марнота, а спасіння – одне і те ж, що
прагнення збутися тілесності та світу, тобто прагнення смерті.
Цілковито відмінне від такої мізантропічної християнської ідеології
ставлення до Віри Христової Созонта є у цій книжці внутрішнім дискур­
сом, дискурсом різних тлумачень християнства.
Отже, Созонт так говорить Михайлу про Микиту i його тлумачення
вiри:
І деякі надмірно гарячі розуми християнські не без допомоги диявола, яким скала­
мучуються людські думки, зрозуміли терпеливість як потребу терпіти муки і йти на
смерть, через що в християнстві настало два способи думання – мізантропічний і, як
тепер кажуть, гуманістичний. [...] Як на мене, тяжко грішить той, хто ділить любов на
плотську та до Бога, бо і в плотській любові присутній Бог, а дочасність і перехідність
– запорука вічного, як це бачимо в зерні, котре зогниває, а зогниваючи, проростає і дає
не тільки новий плід, але й подесятиренний чи й сторичний. Тяжкий гріх, як на мене,
заперечувати любов до світу й краси любов’ю до Бога, бо й світ – Боже творення в ім’я
посланої ним на землю людини11.
Отже бачимо тут, що Валерій Шевчук надає одиниці центральне місце
у своїх філософсько-мистецьких роздумах. Це відрізняє ментальність
українців від описаної у повісті В пащу дракона колективної чи дивіду­
альної ментальності росіян – кожна одиниця бере відповідальність сама
за себе.
У повісті Сповідь обидва герої – Прибулець та Панотець – опиняються
в дуже скрутному становищі. Будучи у вовкулачій подобі, вони мусять
вибрати – або залишаться у ній до кінця життя, або передадуть її іншій,
випадковій та безневинній людині. Так їм говорить Чорний Велетень –
темна сила, яка їх прокляла. Його слова – це тлумачення релятивізму та
нігілізму.
Так, [...] – Переможи свого ворога. Бо коли не переможеш його, він переможе тебе.
Коли не забереш у нього багатства й добра, він зміцніє й забере його в тебе. Стань
міцно на ноги, коли хочеш бути в житті паном – нещадний будь. Коли ж не можеш
– як трава живи. Тільки той має значення у світі, хто має силу й уміє примусити інших
себе боятися12.
Становище справді безнадійне, яке дало їм простий вибір – або збутися
своєї совісті й жити так, як тобі наказує «чорна сила», яка тебе вхопила,
В. Ш е в ч у к, Око..., вказ. праця, с. 128.
Там само, с. 136.
12
Там само, с. 170.
10
11
337
WZU 25-26.indb 337
2008-07-07 17:11:27
покірно, але й безтурботно, або залишитися собою і боротися проти силь­
нішої за тебе сили. Тут дуже помітні паралелі з Григорієм Сковородою, що
є доказом понадчасового виміру вищезгаданої проблеми. Валерій Шевчук
у своїй передмові до Саду божественних пісень Г. Сковороди пише:
Навіть з аналізу цих перших десяти поезій Саду божественних пісень цілком ясно,
що перед нами трикутник: зло (кривий шлях), яке приносить задоволення ілюзорне,
а потім – печаль, сум, невдоволення; добро, в якому нелегко жити, але яке дає радість
душевну, спокій та задоволення; і людина, яка стає на середохресті і має вибрати, куди
їй іти13.
Згадaнe Шевчуком «середохрестя» знаходиться всередині людини, ті
дві дороги – це іманентні шляхи людини. Якщо ґрунтовно проаналізу­
вати повість Сповідь, то виявиться, що тим, що її відрізняє від так званих
«романів жахів» (для яких дуже притаманні вовкулаки та інші потвори)
є в основному те, що мотивом, який вражає читача, не є сама постать цього
вовкулаки, яка тут символізує зовнішні обставини, незалежні від люди­
ни. Справжнє враження робить внутрішня боротьба, яка триває в людині.
Справжній ворог – це не будь-які вовкулаки. Людина може боротись про­
ти вовкулачої подоби (зовнішніх обставин, прямих атак зла) тільки тоді,
коли вона переможе зло в собі. Адже Панотець підкорився злу, що дало
йому це ілюзорне задоволення, про яке писав Сковорода, остаточно, од­
нак, зло його не відпустило, він поліг.
Зло, очевидно, не відпустило також Прибульця. Проте йому залишилась
таки надія:
У цій церкві він покине кволу частину свого єства, яка вмерла разом із тим нещасним,
а сам тоді повернеться14.
Особливо вражає різноманітність, а отже – чітка індивідуальна окрес­
леність героїв цієї повісті. Прибулець – людина, яка поводить себе легко­
важно, це юнак, який живе безтурботно, це також егоїст, який піклується
власними втіхами та приємностями і байдуже ставиться до інших людей.
Панотець – це протилежність до Прибульця, це людина, яка хоче пово­
дити себе абсолютно закономірно, праведно. Він намагається дотримува­
тися суворих моральних законів та стерегти, як священик, щоб дотриму­
валися їх усі інші.
Дуже характерною є сентенція:
Шукай істини, але не лови. Хай стане вона золотим птахом твого саду, і не намагайcя
посадити того птаха у клітку, хай і золоту15.
В. Ш е в ч у к, Великий мислитель українського народу, передмова до творів Григорія
Сковороди Сад божественних пісень [у:] Твори для старшого покоління, ред. А. Анто­
нець, Київ 1996, c. 11.
14
В. Ш е в ч у к, Мор: Фантастичні повісті, Львів 2004, c. 198.
15
Там само, с. 133.
13
338
WZU 25-26.indb 338
2008-07-07 17:11:28
Якщо молодий парубок Прибулець ніякої істини, у своїй легковажності,
взагалі й не шукав, так Панотець цю істину знайшов, отже, була нею його
християнська віра, але він цю істину посадив у клітку.
Можна сказати, що посаджена у клітку істина зневолює людину, яка
її у цю клітку посадила. Здається, це відношення людини, зневоленої іс­
тиною, являється у своїх наслідках набагато гіршим – адже людина стає
тоді потворою, яка шалено прямує до досягнення своїх цілей і вона сліпа
на людські страждання, які сама викликає, глуха на докори совісті, вона
забуває, що людина – це істота слабка, яка часто помиляється і не її діло
осуджувати інших. І тут саме суть аналізу Панотця. Він своїм відношен­
ням до світу заперечує християнській вірі, яка повчає, що людина – це
істота квола та й до спасіння потребує Божої благодаті. Якщо так воно
насправді є (а Панотець, як християнин, сумніватись у тому не має права)
тоді людина не може сама себе спасти, не може також спасти світу, який
складається з мільйонів кволих одиниць і саме тому існує у ньому стан
хиткої рівноваги поміж добром та злом.
Панотець цю основу підважив, вважаючи, що він сам ліпше знає, як
слід поводитись іншим людям, щоб спасти їх від пекла. Отже, можна ска­
зати, що він пробував сотворити Царство небесне на землі, ідеальний світ
у матеріальній дійсності, застосовуючи суворі закони, обґрунтовані на
буквальній інтерпретації Божого слова. Представлена тут своєрідна але­
горія комунізму. Комунізм так само підважив слабість людської природи,
звинувачуючи у цілому злі, якого неможливо було не помітити, не самих
людей, а суспільні знаряддя. Вистачить ці «злі» знаряддя замінити на «доб­
рі» і прийде епоха всесвітньої щасливості.
Оскільки Панотець хотів суворо додержувати Божих законів, остільки
Прибулець, наче протилежний полюс, взагалі їх не дотримував, навіть про
них не думаючи. Перший хотів насильно спасати світ, другий ставився до
світу цілком байдуже. І обох приречено за те до однакової кари.
Можна сказати, що Панотець своєю поведінкою більше «підходив»
до менталітету «Царства Дракона», ніж до індивідуальної ментальності
українців. Географічна близькість та різниці менталітетів обох країн не
могли не викликати конфліктів. Українці переконались у тому не один раз,
а найжорстокіше – за часів комунізму. Радянський Союз, неначе дракон,
пробував поглинути Україну (та інші держави), знищити її тотожність.
У повісті Мор представлена проблема втрати людиною пам’яті, причо­
му втрата пам’яті – це втрата тотожності. Герой цього роману – Странній,
на площі, де відбулася битва, забуває, хто він, звідки походить, втрачає
своє «я». І такий саме «порожній» він входить до міста – Львова, до яко­
го прийшов мор. Він блукає недоцільно вулицями цього міста і зустрічає
вряди-годи Лабенрока – морового лікаря. А Лабенрок – це протилежність
Страннього, він присвячує своє життя боротьбі за людське життя. Він ро­
339
WZU 25-26.indb 339
2008-07-07 17:11:28
бить це цілком безкорисливо, добре знаючи, що ніякої нагороди за це не
одержить, a навпаки – люди є неймовірно невдячні.
Повість та побудована у вельми містичному настрої. Порожнє тіло Про­
ця-страннього, блукаючи вулицями опанованого мором міста, шукає для
себе душі, щоб її прийняти – душі того, хто помирає. Він пробує прийняти
душі другопланових постатей цієї повісті, які беруть участь у паралель­
ній дії, яка відбувається в іншому часі – ще до того, як до міста прийшов
мор і зустрічають Проця за мить до своєї смерті. Один із цих героїв це
Сіроносий, який за своєю вдачею та поведінкою дуже схожий на Панотця
з повісті Сповідь.
Чому питання тотожності явиться тут настільки суттєвим? Варто тут
згадати декілька думок, які стали основами комуністичної ідеології, пе­
редусім: «пролетарі не мають вітчизни», як було написано у Маніфесті
Комуністичної партії К. Маркса, чи «Пролетарі всіх країн, єднайтесь». Ко­
муністичний режим хотів знищити національну тотожність, бо людей без
тотожності простіше поневолити. Український народ відчув це особливо
сильно – хіба ж Голодомор у 1921, 1932–1933, 1947 рр., який знищував насе­
лення українців, наче цей моp у повісті Шевчука, не був викликаний Ста­
ліним з метою знищення національної тотожності? Принаймні, це була
одна із цілей цієї гекатомби.
Заголовний мор, хоча він описуваний буквально, набирає символічного
характеру та й призводить асоціації з біблійним Апокаліпсисом. Особли­
во моторошною й знаменною є сцена «банкету під час чуми», яка опи­
сує страшенний занепад начал людяності в людях, які у своєму божевіллі
і засліпленню масово і добровільно ведуть самі себе на смерть.
Все те викликає цікаві асоціації з написаною у 1968 р. поемою Вертеп
Григорія Чубая:
Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних
страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з
інопланетців колись в своїм щоденнику
запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І
населя її силенна сила ходячих шлунків –
п’ющих і жующих. Які лише жують, лише
ковтають. Лише ковтають і жують – і більш
нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти,
вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації,
і одні одного їдять, й самі себе...»
Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних
страхіть боюся більше?!
– Боюсь цього «ковтають і жують»!16
16
Г. Ч у б а й, Плач Єремії, Львів 2001, с. 67.
340
WZU 25-26.indb 340
2008-07-07 17:11:28
І цей саме факт, що ці два визначні українські письменники у подібному
періоді однаково оцінювали стан тоталітарного суспільства, є ще одним
доказом того, що цей мор, ця чума – це не тільки будь-яка заразна хворо­
ба, її значення набагато глибше. Це ілюстрація суспільства «зачумленого
комунізмом».
Повість оцю можна сприймати як пересторогу для народу, так само, як
повість В пащу дракона. Таку саме позицію займає Атанасій наприкінці
цього другого твору:
Адже збагнув призначення моє – не відбудувати на рідній землі Храм, а перепинити
Драконові дорогу, хай і піду заради цього йому у жертву17.
В. Ш е в ч у к, Біс плоті..., вказ. праця, с. 212.
17
341
WZU 25-26.indb 341
2008-07-07 17:11:28
Мар’ян Лазарук
Україна на шляху до інформаційного суспільства:
застосування досвіду Європейського Союзу
К
онцепція інформаційного суспільства займає одне з найпріоритетніших місць як у політиці Європейського Союзу загалом, так і його
країн-членів зокрема. Нові інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ),
широке застосування яких впливає на економічні, культурні та суспільні
процеси в глобальному масштабі, не могли залишитися на маргінесі політичних дій. Стратегія побудови інформаційного суспільства, що була презентована в середині дев’яностих років минулого століття, мала на меті
підвищити європейську економічну конкурентність на всесвітніх ринках,
де домінували США та Японія. З іншого боку, європейська система поглядів вимагає впровадження програм, що зберігали б традиційні для
старого континенту суспільні та культурні цінності. В баченні ЄC інформаційне суспільство означає значно більше, ніж масова інформатизація
й забезпечення доступу до інформаційно-комунікаційної мережі якнайбільшої кількості користувачів. Фундаментальним її завданням є дотримання рівності між процесами глобалізації економіки та збереженням
умов для створення культурної та суспільної ідентичності.
Власне кажучи, історія європейської інформаційної політики сягає вісімдесятих років XX ст., цей процес безпосередньо пов’язаний із трансформацією європейської мережі засобів комунікації (Євронету, телекомунікацій, засобів масової інформації). Йдеться, передусім, про стрімкий
прорив у розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, появу на європейському ринку нових технологій, інформаційних продуктів і послуг.
Саме розвиток технології на перетині ХХ–ХХІ ст. приніс нову якість,
якою є інформаційно-комунікаційна мережа. Перша декада ХХІ ст. внесла
чергові зміни, якими стали цифрові технології та поширення медіа, комп’ютерних і телекомунікаційних технологій. Вони впливають не тільки на
економічні, комунікаційні перетворення, але й на традиційні парадигми,
суспільні та культурні цінності. Така всюдисущість технологій є передумовою їх присутності в усіх сферах та проявах людської активності. Вплив
нових ІКТ на економічні та суспільні процеси не може також оминути
й політичної сфери.
Є. М а к а р е н к о, Європейська інформаційна політика [у:] Наша культура і наука, Київ
2000, c. 80.
K. D o k t o r o w i c z, Koncepcja społeczeństwa informacyjnego w polityce Unii Europejskiej.
Polskie doświadczenia w kształtowaniu społeczeństwa informacyjnego: dylematy cywilizacyjno-kulturowe. Materiały ogólnopolskiej konferencji naukowej, Kraków, wrzesień 2001, s. 99.
342
Поняття інформаційне суспільство, що до політики прийшло з суспільної теорії, є типово європейською концепцією, в якій істотне значення має
компонент суспільство. Люк Соете, один із експертів ЄС з цих питань,
розглядає інформаційне суспільство в розрізі політичних дій. Інформаційне суспільство, пише він, це суспільство, яке формує себе, де технології для збереження і передавання інформації, даних постійно доступні за
низькими цінами. Очевидним стає факт, що широке використання інформації і даних вимагає організаційних, комерційних, суспільних і правових
реформ.
Експерти вважають, що фундамент побудови інформаційного суспільства ЄС було закладено Маастрихтським договором від 1992 р. Саме
в цьому документі було вперше визначено програму становлення інформаційного суспільства в Європі як визначальну стратегію діяльності на
межі тисячоліть, створено підґрунтя для розвитку інформаційної економіки, конкурентоспроможності Європи на світових ринках, обумовлено
прогресивний розвиток технологічних досліджень, вдосконалено правову
і регулятивну базу для інформаційного суспільства.
Виголошенню європейської концепції побудови інформаційного суспільства передувала політика дерегуляції, демонополізації й приватизації аудіовізуальних секторів. Дерегуляція й приватизація комунікаційних
систем, проведена в останнє десятиліття XX ст. в ЄС, сприяла якісному
розвиткові нових медіа, що змогли здійснювати передавання даних в реальному часі. Застосування і вдосконалення інформаційних мереж змінили фінансовий ринок та спричинили відмежування ринку капіталів від
контролю держави і збільшення залежності локальних економік від світового ринку.
Ідею побудови європейського інформаційного суспільства необхідно
було наповнювати конкретним змістом – законодавчими, економічними,
соціокультурними та політичними ініціативами, програмами. Основними
органами, що розробляють та впроваджують у життя нову інформаційну
стратегію ЄС, є Європейська рада, Європейська комісія, Генеральний директорат з інформаційного суспільства, Форум інформаційного суспільства ЄС, Генеральний директорат з освіти та культури та інформаційні
центри у країнах-членах організації.
Політичні дії та еволюція політичних дебатів Європейського Союзу
з проблеми побудови інформаційного суспільства розпочалися паралельно з обговорюванням інформаційних супермагістралей у Сполучених
Building the European Information Society for Us All. Final Policy Report of the High Level
Group of Experts, Brussels 1997.
The Maastricht treaty. Treaty on European Union, Maastricht 1992.
K. D o k t o r o w i c z, Koncepcja społeczeństwa..., вказ. праця, с. 102.
343
Штатах, а також з ідентичними ініціативами Японії й Канади. Біла книга
Ріст, конкурентоспроможність, зайнятість – виклики та шляхи до ХХІ
століття Європейської комісії, доповідь Бангеманна Європа та глобальне
інформаційне суспільство вийшли в світ у той же час, коли aдміністрація
США запустила свою Національну ініціативу інформаційної інфраструктури. Але, на відміну від американської стратегії, європейська концепція
є свого роду унікальною. Європейський підхід до інформатизації орієнтований на функціональне й практичне інформування мешканців, а не на
розваги, як у США. Однак тут необхідно відзначити, що сама ініціатива
інформатизації домогосподарств не має в Європі такого великого розмаху,
як у США.
Процес уніфікації Європи, відображаючи один із найістотніших процесів у сучасному світі, довершується в контексті характерних для інформаційної ери тенденціях: глобалізації у сфері технологій, економіки
та комунікацій, кризи національної держави. Ці тенденції є викликами
для об’єднаної Європи, що славиться різноманіттям культур і традицій,
та прагне до вирівнювання рівня життя та загального доступу до інформаційно-комунікаційної мережі. На сучасному етапі формування ЄС потребує запровадження нових форм керування економікою і суспільними
структурами, нових інституцій, створених як на рівні Союзу, так і на регіональних та локальних, впровадження нової форми політичної організації, котру Мануель Кастельс називає мережевою державою.
Європейська концепція інформаційного суспільства, що активно реалізовується з середини дев’яностих років минулого століття, потребує удосконалення, доопрацювання, проте можемо стверджувати, вона є однією
з найуспішніших розробок у глобальному масштабі. Політична концепція
ЄС враховує не тільки стратегію економічної трансформації, але також
дії, що мають на меті забезпечення повсюдного доступу до інформаційно-комунікаційних послуг, охорони приватної власності, створення нових
професій та робочих місць, використання нових медіа для розбудови демократії.
Найважливішою рисою європейської моделі інформаційного суспільства є те, що інформаційно-комунікаційні технології та мережа використовуються нею не лише для збільшення конкурентності економіки, але
й для збереження рівноваги цінностей. Це стосується рівноваги між зрос Г. П і с к о р с ь к а, Інформаційне суспільство ЄС [у:] «Актуальні проблеми міжнародних
відносин» 2005, вип. 54, част. І, с. 133.
Е. В а р т а н о в а, Информационное общество в стратегии Европейского Союза, Українська мережа Інформаційного суспільства, http://www.e-ukraine.org.ua/index.php?mod=es.
С. Д а н и л е н к о, Д. С м о л я к, Ринки інформаційних і комунікаційних технологій європейського регіону [у:] «Актуальні проблеми міжнародних відносин» 2004, вип. 50, част.
І, с. 218.
M. C a s t e l l s, Społeczeństwo sieci, Warszawa 2007, s. 467.
344
том економіки та суспільними й екологічними цінностями, глобальною
економікою та етичними цінностями, короткотерміновими вигодами та
довготерміновою стабільністю.
На сучасному етапі специфіка формування інформаційного суспільства
в цілому полягає не стільки від розвитку нових технологій, скільки від
швидкого пристосування до нових реалій старих норм, що регулюють
традиційно різні сектори, – телекомунікації, телебачення й інші засоби
масової інформації. Рухаючись у руслі єдиної спільної стратегії побудови
інформаційного суспільства, проголошеної Окінавською хартією, європейська модель відповідає всім сучасним вимогам і з огляду на всі критерії є найприйнятнішим орієнтиром розвитку інформаційного суспільства
в Україні.
Досвід ЄС в питаннях побудови інформаційного суспільства використовує на практиці й Україна. На міжнародному медіа-форумі «Україна на
інформаційній карті світу», що проходив 15 листопада 2006 р., Президент
Віктор Ющенко у своїй промові заявив, що на тлі глобалізації та усіх її
наслідків, єдиноправильним шляхом розвитку для держави є шлях інтеграції до Європейського Союзу, а питання побудови інформаційного суспільства і життя у ньому належить до першочергових. Він зробив спробу
обґрунтувати переваги європейської цивілізаційної та соціальної моделі
для України, а також наголосив на позитивній ролі своєї держави у забезпеченні стабільності та процвітання європейського континенту. В цьому контексті зауважимо, що ідея, на якій побудовано Європейський Союз
– єдність політико-економічних стратегій держав-членів на рівні зі збереженням культурної ідентичності, найбільш вдало відповідає сучасному
баченню цивілізаційного розвитку України.
Як аргумент на підтвердження своїх слів, В. Ющенко наводить вже досить усталену тезу про геополітичну місію України, що містить дві історично сформовані та глибоко пов’язані з ментальністю українства першооснови: фактор стабільності і фактор індивідуальної свободи. Окрім цього,
у доповіді акцентується увага на позитивних перетвореннях, що відбулися
в Україні за кілька останніх років, зокрема, зміни у вимірі свободи вибору,
свободи слова10.
Власне кажучи, наведена Президентом аргументація окреслює контури
майбутньої моделі інформаційного суспільства України, що будується за
прикладом європейської моделі. Першими кроками в цьому напрямі можна вважати досягнення певної незалежності засобами масової інформації,
створення паритетних умов роботи вітчизняних та іноземних медіа спілок, розвиток Інтернет-мережі та поширення цифрових технологій, що
до деякої міри спостерігаємо нині. Безперечно, ці фактори не матимуть
Промова Президента України В. Ющенка на міжнародному медіа-форумі «Україна на
інформаційній карті світу», Київ, листопад 2006.
10
345
жодної ваги без реформування законодавства, зокрема, у галузі захисту
інформації, особистих даних, авторського права, доступу до інформації
та ін.
Дев’ятого січня 2007 р. Верховна Рада України прийняла закон про
«Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–
–2015 роки». Вже в Загальних положеннях закону знаходимо декларацію
про те, що пріоритетним для нашої держави є прагнення побудувати орієн­
товане на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати
інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися й обмінюватися ними, щоби надати можливість кожній людині повною мірою
реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному й особистому розвит­
кові та підвищуючи якість життя11.
Зазначимо, що це далеко не перший закон, спрямований на врегулювання відносин в інформаційній сфері, прийнятий в Україні за роки незалежності, проте цей документ є певною спробою комплексного підходу
до розв’язання численних проблем. Втім, слід очікувати наступних кроків
з боку Верховної Ради України на шляху побудови законодавчого фундаменту інформаційного суспільства, адже українське законодавство у низці
аспектів «відстає» від динаміки змін, що відбуваються у процесі розвитку
інформаційного суспільства в Україні. Через це багато елементів останнього існують поза правовим полем, не регулюються нормативними актами, що стримує його повноцінний розвиток. Через брак дієвих підзаконних актів і через свою неузгодженість із суміжними законами практично
не працює Закон України «Про електронний цифровий підпис»12. Слід зауважити, що нині електронний документообіг та підпис широко поширені у світі як легітимний засіб ведення господарської діяльності та обміну
інформацією між громадянами, підприємствами й органами державного
управління, який дає можливість суттєво зменшити державні витрати на
застарілі існуючі відповідники, зменшити корупцію, бюрократизацію серед державних чиновників, підвищити інтенсивність і якість діалогу на
рівні громадянин – держава.
Аналізуючи останні дії та заяви урядовців, можемо зауважити, що
окреслилася тенденція до розширеного тлумачення державної інформаційної політики. Це своєрідна реакція на трансформацію масових комунікацій, появу значних інформаційних ресурсів і збільшення відповідно їх
фінансової ваги. Для успішної реалізації проекту створення інформаційного суспільства в Україні слід, передусім, чітко визначити роль держави
Закон України № 537-V Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства
в Україні на 2007–2015 роки від 9 січня 2007 року, Верховна Рада України, Київ 2006.
12
С. Г н а т ю к, C. З д і о р у к, Проблеми становлення інформаційного суспільства в Україні [у:] «Стратегічні пріоритети» 2007, № 1 (2), с. 98.
11
346
у цьому процесі. Під державною інформаційною політикою варто розуміти регулюючу діяльність державних органів, спрямовану на розвиток
інформаційної сфери суспільства, яка охоплює не тільки засоби масової
інформації, але й телекомунікації, інформаційні системи і ресурси, всю
сукупність виробництв і відносин, пов’язаних зі створенням, зберіганням,
обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах – ділової,
розважальної, науково-освітньої і т. п.13 Таке розширене трактування пов’язане з тим, що цифрування інформації, технологічна й організаційна
конвергенція інтенсивно розмивають бар’єри між різними інформаційними індустріями.
Іншою складовою успішного розвитку інформаційного суспільства
в Україні може стати втілений у життя економічний, науково-технічний
потенціал держави, паралельно з її транзитними можливостями. Йдеться також про розвиток і запровадження інформаційно-комунікаційних
технологій. Так, на українському ринку ІКТ, зокрема мобільного зв’язку,
можемо спостерігати певну активність іноземних компаній (насамперед
російських). Причиною його економічної привабливості є широке поширення послуг – за даними Державного департаменту з питань зв’язку та
інформатизації станом на 31 грудня 2006 р. налічувалось близько 49 млн.
абонентських підключень14. Щодо статистичних темпів зростання, то промисловий сектор інформаційних технологій в Україні демонструє більш
високі темпи порівняно з іншими галузями промисловості. Наприклад, ще
у 2003 р. при зростанні ВВП на 9,3%, промислового виробництва на 16%,
сектор ІКТ збільшився на 25%, а експорт послуг – на 40%15. Така інтенсивність розвитку зберігалася і в наступні роки.
У той же час Україна помітно відстає від розвинених країн за показниками комп’ютеризації та доступу до Інтернету. Парк комп’ютерної техніки
за кількістю є значно меншим, аніж у розвинених країнах, зосереджується
переважно у великих містах і значною мірою складається із застарілих
машин. Відповідно недостатнім є рівень комп’ютерної грамотності населення. Це зумовлює порівняно низькі показники доступу громадян до
всесвітньої мережі. За даними «Доповіді про інформаційну економіку»,
схваленої Конференцією ООН з торгівлі та розвитку, кількість користувачів Інтернету наприкінці 2005 р. в Україні становила 4,5 млн. осіб (у США
– близько 200 млн., Китаї – 111 млн., Російській Федерації – 21,8 млн.)16.
О. Г р и ц е н к о, Пріоритети державної політики щодо побудови інформаційного суспільства, Київ 2005.
14
С. Г н а т ю к, C. З д і о р у к, Проблеми становлення..., вказ. праця, с. 97.
15
Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства України, Створено ГРГ
«Електронна Україна» та Фондом «Інформаційне суспільство України», www.e-ukraine.
com.ua.
16
Информационное телеграфное агентство России, http://www.itar-tass.com/level2.html?NewsID=10991097&PageNum=0.
13
347
За оцінками фахівців, у лютому 2008 р. кількість користувачів складало
7,7 млн. користувачів17. Динаміка зросту обнадіює, проте залишається
надто великий розрив між регіонами, обмежений доступ до мережі у школах, державних установах, що у свою чергу не дає можливості формуватися повноцінному попиту на електронні урядові послуги, впроваджувати
нові методи навчання із застосуванням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій (наприклад, дистанційної освіти), гальмують розвиток
електронного бізнесу тощо.
Необхідно чітко усвідомлювати – побудова українського інформаційного суспільства – це комплексне питання, в якому чимало різноманітних
аспектів. Враховуючи досвід створення та практичне функціонування інформаційного суспільства Європейського Союзу зазначимо, що це виклики не лише для державних структур, але й для бізнес-еліт, громадських
організацій, науковців. Європейський приклад побудови інформаційного
суспільства спільними зусиллями регіональних, державних, загальносоюзних органів влади та представників приватного сектору, є взірцем для
сьогоднішньої України, як щодо розподілу сфер впливу та повноважень
у нових реаліях, так і в питаннях взаємодоповнення і здорової конкуренції
у процесі входження суспільства у нові умови роботи та життя в інформаційному суспільстві.
Глобальная статистика украинского Интернета, февраль 2008, компания Bigmir net,
март 2008, с. 2.
17
348
Ольга Горда
Ікони XV–XVI століть з церков Перемишльської
єпархії на території нинішньої Польщі, показані
на Археологічно-бібліографічній виставці
Ставропігійського інституту у Львові 1888–1889 років
П
еремишльський осередок українського іконопису посідає цілком виняткове місце в історії давнього українського мистецтва. Його своєрідні позиції визначило те, що основна частина середньовічної малярської
спадщини Західної України збереглася саме на перемишльському ґрунті.
Тому нинішні уявлення про релігійне малярство українського Середньовіччя – поза, звичайно, його початковими старокиївськими сторінками
– визначає насамперед спадщина українського Перемишля, доступні відомості до її історії та актуальний стан їх осмислення.
Не дивлячись на це, мистецьке середовище українського Перемишля
та доробок його майстрів усе ще не дочекалося належного висвітлення
й оцінки. Досі розкрито, описано та впроваджено до наукового обігу лише
окремі шедеври місцевої школи та чимало позицій пізньосередньовічного
доробку її майстрів та їхніх пізніх послідовників із провінційних осередків й видано невелику кількість праць про іконописну спадщину українського Перемишля, які здебільшого мають характер попередніх вступних
оглядів. Лише упродовж останніх років їх поповнив ряд статей, які висвітлюють окремі аспекти історії перемишльської школи українського середньовічного релігійного малярства та досліджують поодинокі групи його
пам’яток. Не так давно за архівними матеріалами опрацьовано професій В. І. С в е н ц і ц ь к а, Живопис XIV–XVI століть [у:] Історія українського мистецтва:
У 6 т, т. 2: Мистецтво XIV – першої половини XVII століття, Київ 1967, c. 219–240–245–
–270; Ї ї ж, Українське малярство XVI–XVI століть [у:] В. І. С в є н ц і ц ь к а, О. Ф С и д о р,
Спадщина віків. Українське малярство XIV–XVIII століть у музейних колекціях Львова,
Львів 1990, c. 7–19; В. С. А л е к с а н д р о в и ч, Образотворче і декоративно-ужиткове
мистецтво [в:] Історія української культури: У п’яти т., т. 2: Українська культура XIII
– першої половини XVII століття, Київ 2001, c. 283–292, 429–435, 660–662.
Cеред найважливіших публікацій, які відкривають принципово новий етап осмислення
середньовічної малярської спадщини українського Перемишля слід вказати: В. А л е к с а н д р о в и ч, Українське малярство в Перемишлі ХІІІ – початку XVII ст.: головні проблеми історії [у:] Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Збірник наукових праць
і матеріалів Міжнародної наукової конференції, організованої Науковим товариством
імені Т. Шевченка в Польщі (Перемишль, 24–25 червня 1994 р.), під ред. С. Заброварного,
Перемишль – Львів 1996, c. 38–52; Й о г о ж, Ze sudiów nad geografią malarstwa ikonowego. Środowisko przemyskie do początku XVI wieku [у:] Zachodnioukraińska sztuka cerkiewna.
Dzieła – twórcy – ośrodki – techniki. Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej 10–11
maja 2003 roku, Łańcut 2003, s. 53–73; Й о г о ж, Przemyski ośrodek malarstwa tradycji bizan
349
не середовище майстрів малярства українського Перемишля. Та навіть
доступні нині достатньо скромні дані з історії іконописної традиції цього
осередку дозволяють зарахувати збережені пам’ятки до найважливіших
зразків західноукраїнського іконопису. Часові межі піднесення малярства
перемишльського середовища обмежуються XIV – першими десятиліттями XVІ ст. У Перемишлі до середини XVІ ст. спостерігається найактивніший процес розвитку українського іконопису на землях Західної України,
відображений обширним фондом малярської спадщини. Належне вивчення ролі осередку в історії західноукраїнського малярства є одним із перших завдань актуального етапу історично-мистецьких досліджень.
Уявлення про високий професійний рівень творів митців перемишльського осередку дають вцілілі пам’ятки, які зберігаються в фондах музеїв
на чолі зі збіркою Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
(надалі – НМЛ ім. А. Шептицького). У музеї переховується близько сімсот
ікон XVІ ст. (підрахувала Марія Гелитович). До них належить невелика
група пам’яток XIV–XVI ст., впроваджених до наукового обігу ще перед
кінцем XIX ст., – з числа вперше показаних на Археологічно-бібліографічній виставці Ставропігійського інституту у Львові 1888–1889 рр.
Збирання, збереження та формування збірок давнього іконопису на території Західної України розпочалося від середини ХІХ ст. Перші колекції
мали лише поодинокі такі зразки. Від кінця ХІХ ст. зацікавлення іконописом зросло. У 1885 р. у Львові відбулась Польсько-руська археологічна виставка, на якій вперше показано вибір пам’яток мистецтва регіону. Однак
її експозиція істотно поступалась наступній Археологічно-бібліографічній виставці в Ставропігійському інституті у Львові, відкритій 28 вересня
(10 жовтня) 1888 р., основу якої складали здебільшого твори релігійної,
а також світської тематики. До формування виставки було залучено усе
tyńskiej w końcu XIV i pierwszej połowie XV wieku [у:] Zachodnioukraińska sztuka cerkiewna,
cz. II: Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej Łańcut-Kotań, 17–18 kwietnia 2004
roku, Łańcut 2004, s. 261–291.
В. А л е к с а н д р о в и ч, Перемишльське середовище майстрів українського малярства
кінця XV–XVI століть [в:] Й о г о ж, Західноукраїнські малярі XVI століття. Шляхи розвитку професійного середовища (Студії з історії українського мистецтва, т. 3), Львів 2000,
c. 41–83.
Див.: Wystawa Archeologiczna Polsko-Ruska urządzona we Lwowie w roku 1885, Lwów
1886.
І. Ш а р а н е в и ч, Каталог Археологическо-библиографической выставки в Ставропигийском институте во Львове открытой дня 10 октября 1888 и имеющей быть закрытой
дня 19 января 1889 по н. с., Львов 1888; Й о г о ж, Отчетъ изъ Археологическо-библіографической выставки въ ставропигійскомъ институтъ и опись фотографически снятыхъ
предметовъ изъ той же выставки, Львов 1889. Про виставку див.: З. Л и л ь о - О т к о в и ч, Археологічно-бібліографічна виставка у Львові в 1888–1889 рр. [у:] «Вісник Львівського університету». «Серія історична», вип. 35–36 , 2000, c. 605–613.
350
духовенство Львівської, Перемишльської та Станіславівської єпархій, що
дало змогу вперше показати численні пам’ятки, збережені на обширній
території і через них дати багатопланову картину розвитку ікони від кінця
XIV до XVIII ст. Експозиція отримала численні відгуки в пресі Праги,
Кракова, Любліна, Києва, Львова. За 5 місяців її оглянуло щонайменше
2900 відвідувачів, що для того часу було немалою кількістю. Виставку
супроводив каталог з коротким описом усіх показаних на ній пам’яток.
Окрім того, вже після її закриття випущено звіт, який фактично теж був
аталогом. До нього додавався зроблений, правда, лише в трьох примірниках, альбом фотографій найважливіших експонатів. Більша частина предметів старовини, показаних на виставці, залишились в інституті: разом
з давніми збірками Успенської церкви вони стали підставою до створення його музею. Так 1889 р. засновано Музей Ставропігійського Інституту
у Львові (надалі – МСІ) і відразу ж наступного року опубліковано перший
його каталог10. Більшість пам’яток, які надалі поповнили фонди музею, зібрано в 1890–1892 рр. переважно в обмін на книги, які друкував інститут.
На 1908 р. у збірці музею за даними наступного каталогу знаходилось
198 ікон на дереві, шість – на металі, порцеляні (в основному мініатюри)
та 33 – на полотні11. Основу цієї групи пам’яток формували ікони на дереві. Це були зразки різних іконописних шкіл XV–XVIII ст. При передачі
експонатів на виставку до них додавались інформація про пам’ятку із
зазначенням місцевості, з церкви якої вони походили. На жаль, така інформація у каталозі 1908 р. до чималої кількості експонатів відсутня, що
у ряді випадків вдається поправити за каталогами виставки.
Згідно з даними каталогів, з території Перемишльської єпархії на виставці показано ікони з церков таких населених пунктів на території України: Белз, Довге, Колодруби, Комарно, Малнів, Підгайчики, Повергів,
Потелич, а також із місцевостей Березка, Верхрата, Вовче, Мушина, Перегримка, П’яткова Руська, Тилич, Устя Руське на території нинішньої Польщі. Загалом це 55 ікон XV–XVIII ст., які сьогодні зберігаються в НМЛ
ім. А. Шептицького. До збірки належить 28 ікон, з церков, які знаходяться на українських етнічних землях на території сучасної Польщі, що входили до історичної Перемишльської єпархії. Вони створені в різний час
і відображають важливі етапи розвитку малярської культури українського Перемишля від XV до XVIII ст., насамперед середньовічної доби.
Тепер це території Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, та етнічні
українські землі, що лежать на території Польщі.
І. Ш а р а н е в и ч, Отчетъ..., c. 5–15.
Й о г о ж, Каталог..., вказ. праця.
Й о г о ж, Отчетъ..., вказ. праця.
10
Й о г о ж, Каталог..., вказ. праця.
11
І. С в є н ц і ц ь к и й, Опись музєя Ставропигійскаго Інститута во Львовh, Львoв 1908,
c. 175–194.
351
Хоча принагідно зібрана невелика група випадкових об’єктів, природно,
не здатна вичерпно обрисувати всі найважливіші явища багатовікової
еволюції школи, все ж об’єднані тоді пам’ятки на характерних, а нерідко
й найпоказовіших прикладах ілюструють окремі з визначальних етапів її
внутрішньої еволюції. Cеред відібраних на виставку не виявилося лише
ікон, які належать до найранішого відображеного в автентичній спадщині
етапу еволюції перемишльської школи українського релійного малярства.
Зрештою, дослідники щойно останнім часом починають підходити до осмислення найдавніших ікон українського Перемишля як збережених ще
з XIII12 та першої половини XIV ст.13, долаючи усталений за умов дуже
скромної орієнтації в матеріалі погляд нібито часовий бар’єр для найдавніших західноукраїнських ікон мав визначити датований на кінець XIV ст.
знаний «Святий Георгій» з церкви Собору Йоакима і Анни в Станилі
(НМЛ). Такий погляд, зокрема, cформулювала Віра Свєнціцька в розділі
про ікони XIV–XVI ст. для багатотомної академічної Історії українського
мистецтва14.
Найстарші з показаних на виставці 1888 р. об’єктів належать тільки до
XV ст. З них особливо слід виділити групу ікони з церкви Успіння Богородиці на Вовчу в Перемишлі. Їх значення полягає насамперед у цілком
певному перемишльському походженні, завдяки чому вони здатні відіграти роль своєрідних еталонних зразків при майбутньому систематичному опрацюванні спадщини перемишльського малярства. Найдавнішими
й найважливішими серед них є фактично щойно не так давно впроваджені
до наукового обігу «Христос-Учитель» і «Спас на троні». З тієї ж перемишльської церкви на виставці 1888 р. було ще також дві ікони «Спаса
нерукотворного» XV і XVI ст., про які немає докладніших відомостей, та
сім великих ікон празників початку XVI ст., з яких лише два – «Різдво
Христове» та «В’їзд в Єрусалим» опинилися в Ставропігійському музеї
і з його збіркою перейшли до НМЛ ім. А. Шептицького.
Інша група найдавніших пам’яток виставки, датованих XV ст., – це ікони
«Святі Кузьма і Дем’ян», «Моління» та «Святий Онуфрій» з церкви святих
Кузьми і Дем’яна в Тиличі. Їх доповнює «Свята Параскева Тирновська»
з церкви Св. Іоана Богослова в Мушинці.
У групі пам’яток XVI ст. слід відзначити «Спаса Нерукотворного»15
з церкви Св. Великомученика Димитрія в П’ятковій Руській, ікони
В. А л е к с а н д р о в и ч, Пам’ятки малярства Перемишльської єпархії найдавнішого
періоду [у:] Церковний календар. Видання Перемишльсько-Новосанчівської єпархії, [Сянок] 2006, с. 96–107.
13
Коротко про перемишльські ікони цього періоду див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво Галицько-Волинської держави, Львів 1999, с. 25–36; Й о г о ж, Przemyski ośrodek...,
вказ. праця, с. 275–281.
14
В. І. С в є н ц і ц ь к а, Живопис..., c. 214–216.
15
НМЛ, інв. № 33625, І – 976 (МСІ – № 103).
12
352
«Апостоли Петро і Павло», «Апостоли Матвій і Лука»16 та маленьку ікону
«Св. Миколай»17 з церкви Архангела Михаїла в Перегримці. З тієї ж церкви до музею передано також чотири ікони XVII ст. – «В’їзд в Єрусалим»
та «Благовіщення»18 з празникового ряду, датоване 1675 р. й через дату
достатньо рідкісне для регіону «Успіння Богородиці»19 та «Святий Іван
Предтеча»20. Звідти ж походять ще також дві ікони російського письма21.
До групи ікон XVIІ–XVIІІ ст. належать практично виняткові для спадщшини західноукраїнського малярства XVII ст. «Святі мученики Борис
і Гліб»22, «Богородиця»23 та «Різдво Христове»24 уже XVIІІ ст. з церкви
Преображення Господнього в Березці. Тоді ж намальовані «Зачаття Пресвятої Богородиці»25 з церкви cвятої Параскеви Тирновської в Усті Руському та «Святий Микита»26 з церкви святого Юрія у Верхраті.
У наведеному переліку першість не випадково належить іконам церкви Успіння Богородиці на Вовчу в Перемишлі, збудованої 1887 р. на місці попередньої дерев’яної. Серед них у збірці НМЛ ім. А. Шептицького
є «Христос-Учитель»27 і «Спас на троні» XV ст. Обидві вони посідають
зовсім виняткові позиції серед доробку майстрів перемишльського середовища. Перша є одним із найраніших зразків української іконографії цілофігурного Спаса28. Новіші дослідження переконують, що її випереджує
лише ікона з церкви святих Кузьми і Дем’яна у Війському (Історичний музей у Сяноку)29. Зі свого боку, перемишльский «Спас» попереджує пізніші
НМЛ, інв. № 33630, І – 981 (МСІ – №143); 33631, І – 982 (МСІ – № 144).
НМЛ, інв. № 33727, І – 1087 (МСІ – № 168).
18
НМЛ, інв. № 336721, І – 1073 МСI – № 99); 33720, І – 1072 (МСI – № 27.
19
НМЛ, інв. № 33722, І – 1081 (МСI – № 55).
20
НМЛ, інв. № 33771, І – 1131 (МСІ – № 140).
21
«Успіння Богородиці»: НМЛ, інв. № 33751, І – 1111 (МСI – № 58); «Богородиця Володимирська»: НМЛ, інв. № 33755, І – 1115 (МСI – № 42).
22
НМЛ, інв. № 33716, І – 1068 (МСI – № 193).
23
НМЛ, інв. № 33767, І –1127 (МСI – № 31).
24
НМЛ, інв. № 33659, І – 1011 (МСI – № 71).
25
НМЛ, інв. № 33675, І – 1027 (МСI – № 11).
26
НМЛ, інв. № 33708, І – 1060 (МСI – № 188).
27
НМЛ, інв. № 33622, І – 973 (МСI – № 119). Про неї див.: В. І. С в є н ц і ц ь к а, Українське
малярство..., c. 13, іл. 21; Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис Західної України XII–XV
ст., Львів 2005, c. 129–136.
28
В. Я р е м а, протоієрей, Ікона Спасителя з Перемишля [у:] «Церковний календар», Сянок 1986, c. 118–124; В. А л е к с а н д р о в и ч, Намісний образ Спаса з Успенської церкви
на Вовчу в Перемишлі [у:] «Перемиські дзвони» 1992, № 7–8, c. 27–29; Патріарх Димитрій
(Я р е м а ), Іконопис..., c. 53–70, 81–90.
29
В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво..., с. 29–30. Безперечно, так само старшою є віднесена до майстра фресок склепіння каплиці замку в Любліні знана ікона з церкви Різдва Богородиці с Старичах (НМЛ), проте вона відтворює інший, одинокий в українській
спадщині варіант іконографії. На люблінські пов’язання старицької ікони ікони вказано:
Й о г о ж, Ікона Спаса Пантократора з церкви Різдва Богородиці у Старичах [у:] Історія
релігій в Україні. Тези повідомлень Міжнародного V круглого столу (Львів, 3–5 травня
16
17
353
пам’ятки, як, наприклад, ікону другої половини XV ст. з церкви святих
Кузьми і Дем’яна в Милику (НМЛ)30.
Очевидно, через немалі пошкодження набагато менше знана ікона Спаса
на троні, яку лише нещодавно впроваджено до наукового обігу при огляді української іконографії тронного Спаса31. При цьому справедливо, хоча
й надто побіжно відзначено подібність з іконою з церкви святої Параскеви Тирновської в Устиянові Горішній (НМЛ)32. Хоча перемишльська ікона
відзначена винятково високим професіоналізмом виконання й, безперечно, є однією із центральних позицій спадщини перемишльської школи
XV ст.
На жаль, нічого не можна сказати про зафіксовану лише в каталозі та
звіті третю пам’ятку XV ст. з тієї ж перемишльської церкви – «Нерукотворний образ».
Крім цих безперечних перемишльських зразків XV ст., збережених
у самому місті, до другої половини століття належать також група ікон
з церкви cвятих Кузьми і Дем’яна в Тиличі. Теперішня церква побудована
1742 р. на місці старішої, яка в 1636 р. була зачинена, а в 1686 – розібрана
та перенесена до Мушинки неподалік від Тилича33. З виставки до музею
передано три ікони, які тепер зберігаються в НМЛ ім. А. Шептицького
– храмову «Святі Кузьма і Дем’ян»34, «Моління»35 і «Святий Онуфрій»36
з того ж молитовного ряду. Серед них виділяється молитовний ряд – один
із найраніших зразків цієї іконографії в українському мистецтві37. Серед
1995 року), т. 1, Київ – Львів 1995, c. 31–33; Й о г о ж, Фрески каплиці Святої Трійці Люблінського замку. Нові аспекти малярської культури українсько-польського суміжжя [у:]
«Пам’ятки України» 1995, № 3, c. 170; Й о г о ж, Przemyski ośrodek..., вказ. праця, с. 280.
30
Г. Л о г в и н, Л. М і л я є в а, В. С в є н ц і ц ь к а, Український середньовічний живопис,
Київ 1976, табл. XXXVI. Проблему іконографічних взаємозв’язків відповідної групи ікон
поставлено: В. А л е к с а н д р о в и ч, Двох’ярусний іконостас з намісною іконою Спаса
Пантократора в ріст в давньому українському малярстві [у:] Матэрыялы Міжнароднай
навуковай канферэнцыі «Царква і культура народаў Вялікага Княства Літоўскага і Беларусі ХIII – пач. ХХ стст.» (Гродна, 28 верасня – 1 кастрычніка 1992 г.), кн. 4 (частка 3),
Гродна 1992, с. 516–521.
31
НМЛ, інв. № 33615, І – 966 (МСІ – № 77). Про неї див.: Патріарх Димитрій (Я р е м а ),
Іконопис..., c. 88, іл. 76.
32
Репродукції див.: Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис..., c. 80, 84.
33
О. В. І в а н у с і в, Церква в руїні. Загибель українських церков Перемиської єпархії,
[б. м.] 1987, c. 39, 41.
34
НМЛ, інв. № 33610, І – 961 (МСI № 190). Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис...,
c. 129–136; В. О т к о в и ч, В. П и л и п ’ ю к, Українська ікона XIV–XVIII ст., Львів 1999,
c. 25.
35
НМЛ, інв. № 33611, І – 962/1 (МСI № – 150). М. Г е л и т о в и ч, Українські ікони. Спас
у славі, Львів 2005, № 1; Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис..., іл. 122.
36
НМЛ, інв. № 33612, І – 962/2 (МСI – № 151). Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис...,
іл. 123.
37
R. B i s k u p s k i, Deesis na jednym podobraziu w malarstwie ikonowym XV i pierwszej polowy XVI wieku [у:] „Materialy Muzeum Budownictwa Ludowego w Sanoku”, nr 29, 1986, s. 106;
354
спадщини перемишльських майстрів, як і українського релігійного малярства загалом, його випереджує лише не зафіксованого походження молитовний ряд давніх збірок українського музею «Стривігор» у Перемишлі (Перемишль, Національний музей перемишльської землі)38. Тилицьке
«Моління», як вперше відзначив Ромуальд Біскупский39, дає унікальний
для українського мистецтва приклад молитовного ряду зі «Спасом у славі». В укладі привертає увагу присутність чотирьох монахів. Вона збігається з однією з актуальних тенденцій української мистецької практики
другої половини XV ст. коли за зразком молитовного ряду відбудованої
1470 р. Успенської соборної церкви Києво-Печерського монастиря до таких
структур вводилися не лише визначні представники східного чернецтва,
але й навіть основоположники його українського відгалуження – святі Антоній і Феодосій Печерські40. Правда, молитовний ряд доповнено не лише
чотирма постатями отців східного чернецтва: до них додано ще й пустельників, що для спадщини українського релігійного малярства виявляється
винятковим41.
Майстер храмових «Святих Кузьми і Дем’яна» на тлі перемишльської
спадщини XV ст. вирізняється як особистість із досить своєрідним почерком, доробок якої досі не систематизовано – він потребує дальшого дослідження. Можна впевнено ствердити, що до нього входить також показана
на виставці ікона святої Параскеви Тирновської з житієм із церкви святого
Іоана Богослова в Мушинці42. Оскільки тилицька церква, як зазначалося,
перенесена до Мушинки, ікона навіть могла потрапити туди при перенесенні або за якихось інших незнаних нам обставин, оскільки такі «подорожі» поодиноких елементів рухомого облаштування храмів були досить
поширеними. Можливість первісного знаходження мушинецької ікони
в тилицькій церкві відзначила Віра Свєнціцька в рукописній нотатці на
полі примірника «Звіту» про виставку 1888–1889 рр. у бібліотеці НаціоВ. Ж и ш к о в и ч, Спас у Славі в українському малярстві XIV–XV століть [у:] Українська
греко-католицька церква і релігійне мистецтво (історичний досвід та проблеми сучасності). Науковий збірник. Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції Львівської Духовної Семінарії, вип. 2, Львів 2003, c. ???; М. Г е л и т о в и ч, Українські ікони..., c. 3–20;
Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис..., c. 101–103.
38
Найдокладніше про нього див.: M. T. M a s z c z a k, Nieznana ikona z przedstawieniem
Deesis w Muzeum ziemi przemyskiej w Przemyślu [у:] „Rocznik Przemyski” 1987, t. 17–18,
s. 81–110.
39
R. B i s k u p s k i, Deesis..., s. 106. Пор.: М. Г е л и т о в и ч, Українські ікони..., № 1; Пат­
ріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис..., c. 101.
40
В. А л е к с а н д р о в и ч, Моління зі святими Антонієм і Феодосієм Печерськими в ансамблях ікон передвівтарної огорожі західноукраїнських храмів XV–XVI ст. [у:] Могилянські читання 2000. Збірник наукових праць: Києво-Печерська лавра в контексті світової
історії, Київ 2001, с. 11–22.
41
Огляд іконографії українських молінь, виконаних на одній дошці, див.: R. B i s k u p ­
s k i, Deesis..., s. 106–127; Патріарх Димитрій (Я р е м а ), Іконопис..., c. 116–119.
42
НМЛ, інв. № 33618, І – 969 (МСІ – № 187).
355
нального музею43. Обидві ікони – «Святі Кузьма і Дем’ян» та «Свята Параскева Тирновська» великоформатні і близькі за розмірами, причому лівий
і правий краї другої з них зрізані. Вони мають очевидні спільні риси у вирішенні елементів архітектури та інших особливостей малярства включно з палеографією написів, хоча й не позбавлені виразних відміностей,
найпоказовіших у трактуванні вбрання святої. З огляду іконографії вона
дає скорочеий варіант композиції житійного зразка зі сценами історичного циклу лише обабіч постаті. Знизу, де їх часто можна зустріти у перемишльській спадщині44, у мушинецькому прикладі вони відсутні. Сама
постать святої відкликається до поширеної у перемишльському середовищі іконографії святої великомучениці Параскеви, знаної від ікони XIV ст.
зі сценами житія з придорожної каплиці в Кульчицях (Львівська галерея
мистецтв)45.
З-поміж показаних на виставці об’єктів перемишльського передміського
храму XVI ст. найважливішими, безперечно, були вісім ікон празникового ряду – «Різдво Богородиці», «Введення до храму», «Різдво Христове»,
«В’їзд до Єрусалиму», «Воскресіння», «Преображення» та «Успіння»46.
З них нині в музеї знаходяться лише «Різдво Христове»47 та «В’їзд до Єрусалиму»48. У фотографії з прикладеного до звіту альбому відоме також
«Введення»49. Про долю відзначеного в каталозі Ставропігійськго музею
1890 р. «Різдва Богородиці» – у наступному каталозі 1908 р. воно відсутнє
– та інших п’яти ікон, очевидно, після закриття виставки повернутих до
Перемишля, ніяких відомостей немає. Новіші дослідження показали, що
цей цикл початку XVI ст. належать анонімному маляреві, у доробку якого
він виявився центральною позицією. Тому його впроваджено до літератури під іменем майстра циклу великих празників з Успенської церкви
в Перемишлі50. Перемишльські ікони – один із перших прикладів празни І. Ш а р а н е в и ч, Отчетъ..., c. 61.
Про початки цієї іконографії на перемишльському ґрунті на прикладі знаної за досить численними репліками XV–XVI cт. втраченої ікони святого миколая XIII ст. див.:
В. А л е к с а н д р о в и ч, Найдавніша перемишльська житійна ікона святого Миколая та
її репліки XV–XVI століть [у:] Ковчег. Науковий збірник із церковної історії, ч. 3, Львів
2001, c. 156–181.
45
Найкращу репродукцію див.: Львівська галерея мистецтв, Львів 2006, с. 15. У літературі розглядається як пам’ятка XV ст. Датування XIV ст. коротко обґрунтовано: В. Александрович, Мистецтво..., с. 40.
46
I. Ш а р а н е в и ч, Каталог..., ч. 43, 47–51, 53.
47
НМЛ, інв. № 33647, І-999 (МСI – № 64).
48
НМЛ, інв. № 33648, І-1000 (МСІ – № 97).
49
Новішу репродукцію див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Майстер циклу великих празників
з Успенської церкви в Перемишлі [у:] «Вісник Львівського університету», серія «Історична», вип. 35–36, 2000, с. 77.
50
В. А л е к с а н д р о в и ч, Майстер циклу..., c. 76–97; Й о г о ж, Західноукраїнські малярі
XVI ст. шляхи розвитку професійного середовища (Студії з історії українського мистецтва, т. З.), Львів 2000, c. 80–81.
43
44
356
кового ряду в історії українського мистецтва51. Втім, анонімний митець
– не менший новатор і щодо впровадження апостольського ряду52, а його
доробок справив винятковий вплив не лише на сучасників та найближчих
послідовників, але й пізніх продовжувачів із провінційних осередків, чинних до самого кінця століття53.
Огляд показаних на Археологічно-бібліографічній виставці Ставропігійського інституту у Львові 1888–1889 рр. ікон XV–XVI ст. з теренів Перемишльської єпархії, які нині входять до складу Польщі, переданих після
завершення виставки до Музею Ставропігійського інституту, які з його
колекціями успадкував Національний музей у Львові, дозволяє виділити
серед них декілька груп пам’яток за часовими та історично-мистецькими
ознаками. Насамперед це єдина в нинішніх музейних колекціях група ікон
XV – початку XVI ст. з церкви Успіння Богородиці на Вовчу в Перемишлі. Вoни вявилися єдиним комплексом середньовічних ікон, збережених
з того, що колись прикрашало численні здебільшого безслідно втрачені
храми міста. У самому Перемишлі таких пам’яток більше немає – у колекції місцевого Національного музею Перемишльської землі54 знаходяться
лише унікальної іконографії різьблені царські врата XVII ст. з тієї ж Успенської церкви на Вовчу. Основа їх різьбарської структури – без аналогій
серед знаних пам’яток – укладена зі стилізованої імітації стовбурів молодих дерев55. Пам’ятки перемишльскої церкви, у свою чергу включають дві
ікони Спаса XV та два ранні для місцевого середовища празники початку
наступного століття. Іншу – меншу кількісно – аналогічну групу творять
ікони другої половини XV ст. з церкви святих Кузьми і Дем’яна в Тиличі
та святого Іоана Богослова в Мушинці. Попри яскраві індивідуальні відмінності, разом – це цілісна група зразків періоду знаменного піднесення
місцевої школи українського релігійного малярства в середині XV – на початку XVI ст., з яким пов’язані її найважливіші, поза відкриваною щойно
В. А л е к с а н д р о в и ч, Українське малярство..., с. 43, пр. 39; Й о г о ж, Майстер циклу..., с. 94. Поряд із ними в спадщині малярства перемишльського кола стоїть одинока
ікона «Благовіщення та В’їзд до Єрусалиму» з церкви Різдва Богородиці у Вульці Змієвській (Музей народного будівництва в Сяноку), про неї див.: Там само, с. 94.
52
В. А л е к с а н д р о в и ч, Майстер циклу..., с. 90.
53
Там само, с. 86. Про це середовище майстрів див.: W. A ł e k s a n d r o w y c z, Malarze
południowo-wschodnich terenów prawosławnej diecezji przemyskiej w drugiej połowie XVI
wieku [у:] Sztuka cerkiewna w diecezji przemyskiej. Materiały z międzynarodowej konferencji
naukowej 25–26 marca 1995 roku, pod red. J. Giemzy, A. Stepana, Łańcut 1999, s. 73–88; Й о г о
ж, Malarze w związkach artystycznych Przemyśla i ziemi przemyskiej XV–XVI wieku [у:] „Przemyskie Zapiski Historyczne” 1999, R. XI (1998): Studia i materiały poświęcone historii Polski
Południowo-Wschodniej, s. 105–121; Й о г о ж, Західноукраїнські малярі..., с. 156–167.
54
Короткий перелік музейної колекції ікон див.: Ikony ze zbiorów Muzeum Okręgowego
w Przemyślu, Kraków 1981.
55
Відзначені разом з двома пізніми пам’ятками кінця XIX ст. в каталозі колекції перемишльського музею: Ikony ze zbiorów..., nr 124, 280, 286.
51
357
останнім часом спадщиною княжої доби, мистецькі здобутки. У знаному
нині доробку майстрів перемишльського малярства XV та XVI ст. обидві
перемишльські ікони Спаса XV ст., насамперед тронна версія, та празники
початку XVI ст. належать до чільних позицій у доробку місцевого осередку, визначальних для традиції. Вони переконують, що відкриття перемишльської школи українського середньовічного малярства (за тодішньої
обізнаності його спадщини, звичайно, не усвідомлене) припало на найрепрезентитивніші пам’ятки для професійного середовища українських
малярів Перемишля. Так попри очевидну і безперечну випадковість вибору експонатіи львівської ставропігійської виставки фактичне відкриття
перемишльскої школи українського середньовічного малярства відбулося
на іконах, які зайняли найпомітніші позиції серед здесяткованого часом
і людським ставленням доробку цієї знаменної для мистецької культури
українського Перемишль епохи.
Віктор Мельник
Монументальне малярство княжого Перемишля
М
онументальне малярство Перемишля княжих часів досі майже невідоме. Оскільки самі малярські ансамблі знаходилися на стінах будівель, які давно перестали існувати, їх дослідження доводиться провадити
аналітичним методом, використовуючи дані археологічних, історичних та
іконографічних джерел. Тільки таке поєднання здатне забезпечити можливість ширшого уявлененя про давно втрачені монументальні ансамблі
як частину ширшого історичного явища, яким є перемишльська школа
українського релігійного малярства княжої та найближчої після неї доби.
На матеріалі монуметального малярства такий метод досі не апробовано,
проте він загальновідомий і на перемишльському ґрунті дав очевидний
позитивний результат при реконструкції вигляду ротонд – не зафіксованого посвячення в ансамблі перемишльського замку та святого Миколая
біля підніжжя замкової гори. На основі даних археологічних досліджень
Анджея Жакі 1958–1960 рр. та іконографічних аналогій й архітектурної
реконструкції Юрій Диба зробив графічну реконструкцію обох будівель.
Для історії перемишльського монументального малярства вони важливі
тим, що археологічні дослідження довели присутність малярського ансамблю в ротонді святого Миколая (див. далі).
Проте першим мурованим об’єктом Перемишля, стіни якого були покриті поліхромією, стала церква Різдва Івана Хрестителя, яку в 1119–
Новіший короткий огляд проблематики перемишльського середньовічного малярства
див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Українське малярство в Перемишлі ХІІІ – початку XVII ст.:
головні проблеми історії [у:] Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної наукової конференції, організованої Науковим
товариством імені Т. Шевченка в Польщі (Перемишль, 24–25 червня 1994 р.), під ред.
С. Заброварного, Перемишль – Львів 1996, c. 38–52. У ширшому констексті історії українського малярства відповідного часу про нього див.: Й о г о ж, Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво [у:] Історія української культури: у п’яти т., т. 2: Українська
культура XIII – першої половини XVII століття, Київ 2001, с. 278–282, 283–292, 427–428,
429–437, 661–662.
А. Ż a k i, Wczesnopiastowskie budowle w Przemyślu i problem ich konserwacji [у:] „Ochrona
Zabytków” 1961, nr 1–2, s. 38–49.
Ю. Д и б а, Фундації богородичних ротонд у Кракові та Перемишлі у контексті центральноєвропейських міждержавних зв’язків середини XI ст. [у:] Записки Наукового товариства імені Шевченка, т. 249: Праці комісії архітектури та містобудування, Львів 2005,
с. 35–105; Й о г о ж, Архітектура ротонди Св. Миколая в Перемишлі [у:] Дрогобицький
краєзнавчий збірник, вип. 6, Дрогобич 2002, с. 66–79. Підсумок досліджень обох споруд
на широкому тлі відповідного напряму українського церковного будівництва княжої доби
див.: Й о г о ж, Українські храми-ротонди X – першої половини XIV століть, Львів 2005,
c. 75–78, 97–100.
359
–1124 рр. побудував князь Володар Ростиславич (помер 1125). Із утворенням Перемишльської єпархії перед початком 1220-х років княжа замкова
церква стала собором й функціонувала в цій ролі до 1412 р. коли король
Владислав II Ягайло відібрав її від православних і передав католикам. Собор розібрали в 1460-х роках, а його кам’яні блоки використано при спорудженні кафедрального костьолу. Фундаменти знищеної святині виявила
експедиція А. Жакі 1959–1964 рр. посеред замкового подвір’я. Залишки
церкви складалися з тесаних білокам’яних блоків на вапняному розчині
з домішком піску. Підлога була викладена з нерегулярних кам’яних плиток та частково полив’яних керамічних плиток. Походження майстрів, що
започаткували білокам’яне будівництво у ХІІ ст. на теренах князівства,
залишається нез’ясованим, проте церква Різдва Івана Хрестителя є першим віднайденим досі взірцем, який поєднує в собі планово-просторову
структуру руського храму і романську будівельну техніку викладання стін
з кам’яних блоків. При археологічних дослідженнях віднайдено блоки зі
слідами фарб – червоної, синьої, жовтої. Докладніше їх не вивчали, в публікації польського археолога вони описані винятково за кольорами, тому
щось певніше про них поки сказати годі, хоча присутність монументального малярства в інтер’єрі найстаршого мурованого храму українського
Перемишля вони стверджують беззаперечно.
На перший погляд, ці скупі дані не дають підстав для ширшого дослідження монументального малярства Перемишля на самих початках
традиції. Проте новіші відкриття найстаршої малярської спадщини міста
підвели до висновку про можливість того, що від фресок княжої замкової
церкви все ж зберігся цілком конкретний слід. Проблема постала після
того, коли Василь Пуцко ідентифікував як пам’ятку перемишльського походження мініатюри збереженого в Новгороді західноукраїнського походження так званого Служебника Варлаама Хутинського (Москва, Державний історичний музей).
Виявилося, що книгу переписано на замовлення першого відомого перемишльського православного єпископа – архієпископа Антонія (1220–
–1225). Вміщені в ній мініатюри із зображеннями святителів не харак-
A. Ż a k i, Cerkiew ks. Wołodarza w Przemyślu w świetle źródeł pisanych i archeologicznych [у:] Sprawozdania z posiedzeń Komisji naukowych Oddziału PAN w Krakowie 1968, nr 1,
s. 47–50.
Й о г о ж, Archeologia Małopolski wczesnośredniowiecznej, Wrocław etc. 1974, s. 53.
Про нього див.: Я. З а п а с к о, Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна
книга, Львів 1995, № 27. Версії про перемишльське походження рукопису автор не знав.
В. П у ц к о, Давньоруські писемність і книга у візантійсько-слов’янському світі [у:] Європейське відродження та українська література XIV–XVIII ст., Київ 1993, с. 45; Й о г о
ж, Служебник перемиського архиєпископа Антонія з ХІІІ ст. [у:] „Перемиські дзвони”
1992, № 10–12, c. 13–15.
360
терні для ілюстрування відповідних рукописів православної традиції. На
українському матеріалі це підтверджує пов’язвний з іменем митрополита
Петра Могили переписаний 1632 р. у Львові Архиєрейський Служебник
Івана Боярського (замовник, до речі, готувався стати перемишльським
єпископом й споррядив книгу саме на цю нагоду) із фронтальними постатями святителів (Київ, Національна наукова бібліотека ім. В. Вернадського). Цю традицію повторили й гравюри українських друкованих ілюстрованих Служебників, перелік яких відкрив стрятинський друк 1604 р.10
Ілюстрації перемишльського Архиєрейського Служебника, безперечно,
відкликаються до знаної на українському ґрунті від оздоблення вівтаря київської Кирилівської церкви композиції «Літургія святих Отців»11.
Оскільки така іконографія для відповідних ілюстрованих рукописів не
характерна, знаючи походження книги можемо пов’язувати її мініатюри
з конкретним храмом – собором замовника кодексу. На таку можливість
звернув увагу Володимир Александрович12. Зрештою, це відповідає знаній історичній традиції, оскільки ще з VI ст. візантійські творці мініатюр
брали за взірці настінні розписи церков13. Зображення святителів на мініатюрах Служебника архиєпископа Антонія – Василія Великого та Іоана
Златоуста (зображення Григорія Богослова втрачене) вміщені перед текстом служб, які уклав кожен із них, – за знаною ще з античних часів традицією, згідно з якою текстові передував портрет автора14. Автори літургії
з розгорненими сувоями в руках звернені вбік згідно з іконографічним сю Коротко про іконографію мініатюр Служебників див.: Э. С. С м и р н о в а, Лицевые рукописи Великого Новгорода. XV век, Москва 1994, с. 270–274
Я. П. З а п а с к о, Пам’ятки..., № 114. Львівське походження рукопису обґрунтовано:
В. А л е к с а н д р о в и ч, І. М и ц ь к о, Архієрейський Служебник і Требник Івана Боярського. Нова інтерпретація унікального рукописного кодексу 1632 р. [у:] «Пам’ятки України»
1993, № 1–6, с. 74–84; Ї х ж е, Архиєрейский Служебник и Требник Ивана Боярского. Уникальный рукописный кодекс 1632 г. [у:] «Памятники культуры: Новые открытия, Ежегодник 1993», Москва 1994, c. 138–147.
10
Служебник, Стрятин 1604, арк. 68 (другого рахунку), 355 (другого рахунку), 459 (другого рахунку). Репродуковані: Украинские книги кирилловской печати XVI–XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР имени В. И. Ленина, вып.
1: 1574 г. – 1 половина XVII в., составители Т. М. Каменева, А. А. Гусева, Москва 1976, ил.
357–359.
11
І. М а р г о л і н а, В. У л ь я н о в с ь к и й, Київська обитель святого Кирила, Київ 2005,
c. 100, 101.
12
В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво Галицько-Волинської держави, Львів 1999, с. 13.
13
В. Л и х а ч е в а, Искусство Византии IV–XV веков, Ленинград 1986, c. 35–36.
14
Найдокладніший аналіз мініатюр див.: О. С. П о п о в а, Миниатюры Хутынского Служебника раннего XIII в. [у:] Древнерусское искусство. Русь. Византия. Балканы. XIII век,
С.-Петербург 1997, c. 274–289. Перемишльське походження рукопису для авторки «представляется вполне правдоподобным»; Там само, с. 74. Хоча водночас вона не схильна на
ньому наполягати. Коротко про мініатюри див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво...,
с. 45–46.
361
жетом «Літургія св. Отців”15. Відзначений перший приклад декорування
святилища в такому варіанті на українському ґрунті – київска Кирилівська
церква середини ХІІ ст. – поруч зі святителями, зверненими до центру, дає
посередині дві фронтальні постаті з розгорнутими звитками. Очевидно, це
свідчення раннього, своєрідного перехідного варіанту відповідної композиції, оскільки ранішою була версія з фронтальними святителями, знана за
мозаїчним чином київського Софійського собору16. Фреска, що зображала
святителів, знаходилася й у вівтарі Успенського собору Володимира-Волинського, за свідченням Никонівського літопису розмальованого 1160 р.17
Святителі володимирського собору були зображені в фас18. Мініатюри перемишльського Служебника засвідчують іншу лінію та, з огляду на cвою
унікальність для східнохристиянської релігійної іконографії, можуть бути
прямим відображенням відповідного елементу оздоблення вівтаря місцевого собору. Принаймні така можливість цілком узгоджується зі звичною
мистецькою практикою та вистyпає одним із елементів ширшої традиції,
на яку вказує неухильно наростаюча кількість конкретних прикладів відтворення поодиноких елементів монументальних малярських ансамблів
у середньовічних іконах перемишльської школи.
Інших конкретних слідів фресок перемишльського собору ідентифікувати не вдалося. Загальностосована іконографічна норма, підтверджена
для української практики XII ст. фресками згаданої київської Кирилівської церкви та відкритими фрагментами малярства Успенського собору
в Галичі (Крилоський краєзнавчий музей)19, вказує, що в його ансамблі повинні були зайняти істотне місце також однофігурні зображення святих.
На жаль, нічого певного не можна сказати про малярське оздоблeння
ротонди святого Миколая. Виявлені сліди малярства так само незначні,
а конкретні можливості їх вивчення, як і щодо собору, теж не використано. Походження самої споруди з середини XII ст. дає важливий аргумент на користь ширшої хронології перемишльського монументального
малярства, вказуючи на нього як важливе явище місцевої культури, нині
доступне вже тільки в надто скромних залишках.
Проте засвідчені поодинокими скупими слідами ранні перемишльські
ансамблі монументального малярства – лише одна сторона традиції. Як
уже зазначалося, доказів існування малярства в ротонді палацового комп В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво..., c. 45.
София Киевская. Государственный архитектурно-исторический заповедник, автор
статьи и составитель Г. Н. Логвин, Киев 1971, ил. 69–88.
17
Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью [у:] Полное
собрание русских летописей, т. 9, С.-Петербург 1862, с. 229.
18
Фотографію збереженого фрагменту див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво..., с. 31.
19
В. М е л ь н и к, Нововіднайдені фраґменти фресок Успенського собору в Галичі [у:] Пам’ятки сакрального мистецтва Волині. Науковий збірник, вип, 8: Матеріали VIII міжнародної наукової конференції, м. Луцьк, 13–14 грудня 2001 року), Луцьк 2001, c. 104–105.
15
16
362
лексу не виявлено. За нинішнього стану її залишків не випадає дискутувати чи його відсутність є наслідком актуального збереження споруди чи
його справді не було. Проте новіші відкриття утверджують у переконанні,
що далеко не всі навіть важливіші західноукраїнські храми княжої доби
мали монументальне малярське оздоблення. Найранішим прикладом такого недекорованого мурованого храму на теренах Галицько-Волинського
князівства є собор святого Іоана Богослова в Луцькому замку, побудований, вірогідно, в сімдесятих роках ХІІ ст. (після 1175)20. Як стверджено при
дослідженні його залишків, фрески в інтер’єрі з’явилися щойно в XIV ст.21
Показово також, що наявність монументального малярства не відзначена
в жодному зі знаних холмських храмів князя Данила Романовича. Описуючи церкву святого Іоана Златоуста, літописець відзначив тут у вівтарі
склепіння, оздоблене золотими зірками на голубому тлі22. Як справедливо
наголосив В. Александрович, така вказівка здатна означати лише відсутність традиційного ансамблю монументального малярства23. Цього факту
не можна не поєднати з відсутністю монументального малярського оздоблення у знаних монастирських церквах у Спасі та Лаврові, які перед кінцем XIII ст. спорудив князь Лев Данилович: фрески в них з’явилися лише
в середині XVI ст.24 У цьому не можна не вловити ширшої традиції, знаної
від луцького собору, та безпосереднього продовження ранішої холмської
практики. Отже, зарисовується окрема лінія розвитку, відображена цілим
комплексом різночасових храмів і з різних культурно-історичних регіонів
XII–XIII ст.
Окрім них самих існує ще одне мало використане наголошення цього
своєрідного явища релігійної мистецької культури західноукраїнських земель княжої доби, тісно поєднане з іншою своєрідною прикметою місцевої
традиції, – цілковитим домінуванням дерев’яного будівництва. Внаслідок
М. В. М а л е в с к а я, Церковь Иоанна Богослова в Луцке – вновь открытый памятник
архитектуры ХІІ века [у:] Древнерусское искусство. Исследования и атрибуции, С.-Петербург 1997, c. 20.
21
Там само, с. 29–30.
22
«вhрхъ оукрашенъ звhздами златыми на лазоурh»: Ипатьевская летопись [у:] Полное
собрание руских летописей, т. 2, Москва 1962, стб. 843 (л. 281). Як своєрідний літературний курйоз випадає відзначити намагання новішого коментатора бачити тут... вказівку на
зовнішнє оздоблення бані: «Але, можливо, говориться не про розпис, а про зовнішній декор купола?». Див.: В. П у ц ь к о, Літописне оповідання про місто Холм [у:] «Український
історичний журнал» 1997, № 1, с. 117.
23
В. А л е к с а н д р о в и ч, Мистецтво..., с. 13; Й о г о ж, Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво, с. 277; Й о г о ж, Мистецтво Холма доби князя Данила Романовича [у:] Княжа доба, вип. 1, 2007, c. 143.
24
Подане в останньому випадку зі слів археолога Михайла Рожка твердження про виявлені залишки малярства XIII ст. в церкві святого Онуфрія у Лаврові (В. С. А л е к с а н д р о в и ч, Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво, с. 278) виявилися непорозумінням – насправді малися на увазі знані фрески середини XVI ст., безпідставно
віднесені до значно ранішого часу.
20
363
дії обох цих факторів серед спадщини середньовічного малярства перемишльського кола виразно зарисовується група ікон, які наслідують поодинокі елементи ансамблю монументального малярства храмів і є їх очевидною станковою реплікою. Найважливішою такою позицією у доробку
майстрів Перемишля виявилася пізня – тільки середини XVI ст. чудотворна ікона Богородиці (Жидачів, церква Воскресіння Христового)25. Новіші
дослідженя переконують, що вона відтворює оригінал монументального
ранньопалеологівського зразка, який, правдоподібно, постав на замовлення князя Льва Даниловича для монастирської церкви в Cпасі26. Хоча збережений пізньою жидачівською реплікою приклад не унікальний – набагато краще знана раніша оригінальна ікона зі Спаської церкви в Ярославлі
(Державна Третяковська галерея)27, він має очевидну перевагу, визначену
численними новішими наслідуваннями такого зразка на місцевому ґрунті28. Серед них виділяються поширені від середини XVI ст. круглі репліки, які засвідчують сталу традицію такого образу у вівтарях храмів29.
В одинокому випадку з першої половини XVI ст. збереглася навіть ікона
з фронтальними зображеннями святителів із дияконами зразка згаданої
мозаїчної композиції київського Софійського собору – з церкви Покрову
Богородиці в Поляні (Національний музей у Львові, надалі – НМЛ)30. До
них слід додати й рідкісні в українській спадщині приклади перенесення
на царські врата святителів. Одинокий зразок їх фронтального зображення
зберегли врата з церкви святого Миколая у Жджанній поблизу Дрогобича (НМЛ)31. У церкві Богородиці в селі Ялава на Берестейщині вціліли
врата (зображення правої стулки зі святим Василієм Великим втрачене) зі
святими Іоаном Златоустом та Василієм Великим зразка літургії Святих
І. С в є н ц і ц к и й, Галицько-руське церковне малярство ХV–ХVI ст. Матеріали і замітки [у:] Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка, т. 121, Львів 1914, табл. 21.
26
В. А л е к с а н д р о в и ч, Чудотворна ікона Богородиці («Воплочення») з Жидачева
[у:] «Вісник Львівського університету». Серія «Мистецтвознавство», вип. 5, Львів 2005,
с. 126.
27
Государственная Третьяковская галерея. Каталог собрания, т. 1: Древнеруское искусство X – начала XV века, Москва 1995, № 15.
28
В. А л е к с а н д р о в и ч, Чудотворна ікона..., с. 116–117.
29
Там само, с. 117.
30
До літератури впроваджена: І. С в є н ц і ц к и й - С в я т и ц ь к и й, Ікони Галицької
України XV–XVI віків, Львів 1929, табл. 99, № 157. Пор.: М. Г е л и т о в и ч, Ансамбль
ікон церкви Покрову Богородиці в Поляні поблизу Добромиля та пам’ятки його кола
[у:] Zachodnioukraińska sztuka cerkiewna. Dzieła – twórcy – ośrodki – techniki. Materiały
z międzynarodowej konferencji naukowej 10–11 maja 2003 roku, Łańcut 2003, s. 101, іл. 5.
В ілюстрації відтворено лише три фігури, підписаних як «Святці», що, очевидно, є... скороченням підпису «Святі отці» під репродукцією І. Свєнціцького.
31
Репродуковані: W. J a r e m a, Pierwotne ikonostasy w drewnianych cerkwiach na Podkarpaciu [у:] „Materiały Muzeum Budownictwa Ludowego w Sanoku” 1972, t. 16, il. 23.
25
364
Отців (Мінськ, Національний художній музей Білорусї)32. Останньо знищену стулку такого зразка зі святим Іоаном Златоустом виявлено також
в церкві святого Миколая у Лудині на Волині*. Якщо продовжувати приклади безпосереднього відтворення поодиноких елементів монументальних ансамблів в іконах, слід вдатися й до такого прикметного явища національної мистецької традиції, як монументальні ікони Страстей
і Страшного суду33.
Проте крім переведення в ікони поодиноких елементів ансамблів монументального малярства на його відсутність в інтер’єрах храмів вказують
і певні особливості розвитку ансамблю ікон на передвівтарній огорожі.
Тут уже збережене в складі Києво-Печерського патерика Житіє першого
зафіксованого в джерелах українського маляра – святого Алімпія Печерського – вказує «Деісус», тобто «Моління» (у зазначеному джерелі – з п’яти ікон) та два намісні образи34. Наведене свідчення фіксує такий ансамбль
ікон уже для кінця XI ст. Нічого дивного в цьому немає, оскільки на той
час він віддавна побутував у візантійському мистецтві. Проте український
варіант ансамблю прибрав своєрідності через те, що серед української
спадщини зовсім немає неподільно домінуючих у візантійських молитовних рядах поясних та погрудних зображень святих. Вони розраховані були
на те, щоб якомога менше заступати фрески вівтаря. Натомість в Україні
починаючи від найдавніших доступних нині прикладів знані винятково
цілофігурні «Моління» та поодинокі ікони з них.
Цю особливість української іконографії відображають насамперед найдавніші з-поміж знаних нині – частково збережені ікони архангелів Михаїла та Гавриїла з церкви святої великомучениці Параскеви в Даляві (НМЛ).
Вони виконані в манері, що вже в ХIV ст. виходила з мистецької практики,
вражають своєю монументальністю. Ікони сягали близько 1,5 м, що надовго значно перевищило звичні розміри аналогічних відомих пам’яток.
Яскраво виражені особливості монументального підходу до трактування
обох постатей вказують на належність ікон до малярства монументального ранньопалеологівського зразка35, що дозволяє відносити їх навіть до
Живапіс Беларусі XV–XVIII стагоддзяў, aўтар і складальнік Н. Ф. Высоцкая, Мінск
1984.
* Інформація Володимира Александровича.
33
Про своєрідне місце цих ікон в спадщині національної мистецької традиції див.:
В. С. А л е к с а н д р о в и ч, Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво, c. 431.
34
Д. А б р а м о в и ч, Києво-Печерський патерик (Вступ, текст, примітки), Київ 1931,
c. 175. Докладніше див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Святий Алімпій Печерський – перший
віднотований джерелами український маляр [y:] Велика Успенська церква Києво-Печерської лаври. Слід у віках. Матеріали міжнародної наукової конференції 1–2 жовтня
2001 р., Київ 2002, c. 13.
35
Питання про його українську версію постало з віднайденням Дорогобузької ікони Богородиці Одигітрії. Найдокладніше про неї див. В. А л е к с а н д р о в и ч, Дорогобузька
ікона Богородиці Одигітрії і малярська культура княжої України другої половини XIII –
32
365
перших десятиліть XIV ст.36 У скромнішому варіанті традицію продовжує
«Святий Георгій» з церкви св. Миколая в Тур’ї (НМЛ)37.
Названі ікони відображають один із напрямів перемиської малярської
традиції XIV ст. та підтверджують своєрідне місце монументального
малярства в еволюції тогочасної мистецької культури, відповідають засвідченим й іншими пам’ятками особливостям її еволюції на західноукраїнському ґрунті. Вони слугують істотним доповненням до загальної картини еволюції монументального малярства на перемишльському ґрунті,
поповнюючи скромно засвідчені автентичними пам’ятками аспекти її історії відомостями щодо ширшого контексту західноукраїнського малярства княжої доби та якнайтіснішого взаємозв’язку його станкової й монументальної версій.
початку XIV століття [у:] Й о г о ж, Українське малярство XIII–XV ст. (Студії з історії
українського мистецтва, т. 1), Львів 1995, c. 7–76. Короткі огляди відповідного напряму
українського малярства див.: Й о г о ж, Мистецтво..., с. 18–31; Й о г о ж, Образотворче
і декоративно-ужиткове мистецтво, с. 286–288; Й о г о ж, Przemyski ośrodek malarstwa
tradycji bizantyńskiej w końcu XIV i pierwszej połowie XV wieku [у:] Zachodnioukraińska sztuka cerkiewna, cz. II: Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej Łańcut-Kotań, 17–18
kwietnia 2004 roku, Łańcut 2004, s, 275–278,
36
Найдокладніше про них див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Ікони першої половини XIV століття «Архангел Михаїл» та «Архангел Гавриїл» з церкви святої Параскеви у Даляві [у:]
«Записки Наукового товариства імені Шевченка», т. 236: Праці секції мистецтвознавства, Львів 1998, с. 41–75.
37
Найдокладніше про нього див.: В. А л е к с а н д р о в и ч, Тур’ївська ікона святого великомученика Георгія з „Моління” [у:] «Київська Церква» 2001, № 2–3(13–14), c. 212–221.
366
Любомир Тимків
Загальноєвропейські тенденції розвитку
західноукраїнської сакральної пластики першої
третини ХХ століття (на прикладі проповідальниць)
С
еред головних проблем сучасного вивчення історії становлення та розвитку українського сакрального різьблення слід виокремити стійкий
вузькорегіональний підхід до висвітлення тематики. Зазвичай автори монографій та публікацій класифікують різьблення за регіонами, школами
та осередками, виокремлюючи народне, аматорське, професійне. Проте ні
в одній праці не знайдемо хоча б намагання провести паралелі з тогочасним мистецтвом Польщі, Німеччини, Франції чи інших європейських країн, тобто поставити його в історично притаманний самому різьбленню як
явищу конкретної історичної епохи широкий європейський контекст. Зрештою, він діяв не лише на стосовно короткому історичному проміжку від
кінця XIX ст. Новіші дослідження переконують, що європейська складова
та відповідний контекст відіграли вирішальну роль у становленні та розвитку українського декоративного різьблення від його появи у мистецькій
практиці з початком XVII ст. Така тенденція негативно впливає на розуміння історії українського мистецтва формуючи ситуацію як замкнену
систему „містечкового характеру”. Завданням даної розвідки є хоча би
частково виправити становище, спробувати глибше зрозуміти українське
мистецьке середовище крізь призму загальноєвропейських тенденцій розвитку сакральної пластики першої третини ХХ ст.
Характеристику проблеми проведено на прикладі художньої структури
проповідальниці як одного з традиційних об’єктів в інтер’єрі церкви.
Термінологічна база визначення поняття проповідальниці досить широка і спричинена не до кінця сформованим лексиконом сучасного українського церковно-обрядового терміновживання, що відповідно накладає
відбиток і на мистецтвознавчий лексикон. Назагал запропонований до
розгляду об’єкт має декілька тотожних визначень: з-поміж них грецького
М. С т а н к е в и ч, Українське художнє дерево XVI–XX ст., Львів 2002; Р. О д р е х і в с ь к и й, Сакральна різьба по дереву в Галичині ХІХ – першої половини ХХ століть, Львів
2006.
В. А л е к с а н д р о в и ч, Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво [у:] Історія української культури: У п’яти т., т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII
століття, Київ 2001, с. 446, 701 .
367
походження – амвон або амбон, рідше амбона, кафедра, від польського
відповідника „kazalnica” українською казальниця, німецькою – „Kanzel”,
французькою – „chaire à prècher”. Розширене визначення проповідальниці
подано у польському термінологічному словнику меблів – bema, sugestus,
ambo, pulpitum, repositorium, tribunal, dicterium, lectorium, pyrgus, auditorium, exedra, gradus, pergamo.
У першій третині ХХ ст. за умов активного розвитку національного
та духовного піднесення українського народу у вжиток входить поняття
проповідальниця, що чітко окреслює призначення об’єкту. Сучасні дослідники оперують окресленням проповідальниця, не відмовляючись від
паралельного застосування й інших термінів, особливо коли йдеться про
об’єкти XVIII–XIX ст.
Найдавніші християнські амвони – це підвищення з одним або двома
східцями, що вели на верхній майданчик, звідкіля читали Святе Письмо,
проповідували, співали, зачитували послання. З V–VI ст. вони набрали
вигляду трибун з парапетом, опертих на колонки, інколи з навішеним куполом. Їх встановлювали перед вівтарем на підвищенні, що відділялося
від нави. Від ХІІІ ст. були також пристінні амвони, вільно стоячі і на підпорах, існують варіанти розміщення на зовнішніх балконах (у храмах прочан) тощо.
У Східній Галичині особливого розквіту декоративне облаштування
амвонів прибирає у другій половині XVIII ст. Саме в цей час працювали
відомі майстри Себастян Фесінгер, Йоган Георг Пінзель, Бернард Меретин, що походили з Центральної Європи й пройшли мистецький вишкіл
європейських вчителів, зумівши підняти на високий рівень майстерності
виготовлення скульптури і монументально-декоративної пластики.
Наступним періодом коли наповнення храмових інтер’єрів дістає нового розквіту можемо вважати кінець ХІХ – першу третина ХХ ст. Саме тоді
відбуваються значні зрушення у сфері образотворчого та декоративноужиткового мистецтва, виходять спеціалізовані журнали, відбуваються
численні конкурси та виставки виробів сакрального призначення у Відні,
Кракові, Львові.
З-поміж основних підходів до оздоблення творів церковного призначення ставиться притаманний мистецькій творчості епохи загалом акцент на
поверненні до історичних стилів. Така тенденція спричинена рядом об’єк­
тивних факторів, серед них необхідність добудови, перебудови, реставра Н. П у р я є в а, Словник церковно-обрядової термінології, Львів 2001, с. 22.
Т. С к и б и ц ь к а, Кафедра [у:] Архітектура, Короткий словник-довідник, Київ 1995,
іл. 90, с. 120–121.
T. Ż e b r a w s k i j, Słownik wyrazów technicznych, Kraków 1883, s. 115.
I. G r z e l u k, Słownik terminologiczny mebli, Warszawa 2000, s. 219.
М. М о з д и р, Амвон [y:] Словник українського сакрального мистецтва, Львів 2006,
с. 11–12.
368
ції вже існуючих старих костелів, що наприкінці ХІХ – першої половини ХХ ст.
потребували професійного оновлення.
Так, наприклад, при розширені старого костелу Вознесіння Богородиці у м.
Суха-Бескидзька 1897–1908 рр. архітектор
Теодор Тальовський прибудував новий
костел, відповідно інтер’єр приміщення
виконано у готичному та романському
стилях. У такій же манері виготовлено
і проповідальницю (іл. 1).
При перебудові і реставрації катедри
Вознесіння Богородиці в м. Плоцьку замість старого дерев’яного амвону архітектор Стефан Шиллер запроектував новітній з різнокольоровими мармуровими
вставками та різьбленими в мармурі біблійними сюжетами. Його вигляд покликаний стати доповненням до мармурових
вівтарів та надгробків. Проте, на відміну
від запропонованого ескізу, в кінцевому варіанті амвон виготовлено з дерева
у стилі неоренесансу. Біблійні сцени замінило поясне зображення Ісуса Христа
з чотирма євангелістами. Балдахін проповідальниці оздоблюють чотири різьблені
ангели. Замість балюстради, що мала
опиратись на аркатуру колон, виготовлено різьблені декоративні вставки. Цілком
можливо, що заміна мармуру дешевшим
матеріалом спричинили недостатністю
коштів та великий об’єм робіт.
Муровану проповідальницю до костелу Найсвятішого Серця Ісуса в селі Малкіні запроектував архітектор Едгар Троянівський10 (іл. 2). Серед її особливостей
відзначимо вдале поєднання конструкції
з настінним розписом, що творять одне
ціле. На відміну від традиційних чоти „Architekt”, Kraków 1892, nr 12, il. 61.
Ibidem, Kraków 1905, z. Х, s. 147–148.
10
Ibidem, Kraków 1913, z. 9–10, tabl. 25.
369
рьох євангелістів, в амвоні їхня символіка передана за допомогою настінного
розпису, окремі елементи якого плавно
заходять на піднебесся балдахіну. По-дизайнерському оригінальною є конструкція з використанням ефекту спадаючого балдахіну, оздобленого квадратними
отворами, а також вирішення цокольної
частини.
З кам’яних плит викладено основу проповідальниці (1908) за проектом Генріха
Страумера і Ріхарда Куохля в церкві Пресвятого Хреста в берлінському районі Вільмерсдорф11 (іл. 3). Характерною особливістю вирішення є те, що конструктивна
основа нагадує готичні та неоготичні
зразки – видовжений обрис, бічний вхід
сполучений з основою, форма гранчаста
– проте декоративна частина вирішена
в суто авторській інтерпретації – прикрашений незвичними елементами купол,
нехарактерно виконане піднебесся, оригінально заповнені різьбленими в камені
елементами поруччя сходів та основа.
Безперечно, що нові підходи в конструкції та пластиці декору необхідно шукати
у найкращих зразках австрійських та німецьких майстрів, провідні представники
яких задавали тон розвитку тогочасного
європейського сакрального мистецтва.
Серед найвдаліше виконаних інтер’єрів
відзначимо церкву австрійського архітектора Отто Вагнера на Стеінхофі для лікарні розумово і нервово хворих у Відні
(1907), до якої запроектовано модерновий
амвон12 (іл. 4). Виконаний зі значним використанням металевих елементів, він,
проте, виглядає напрочуд легко та елегантно. Таке враження спричинене
насамперед двома тонкими металевими колонами, що слугують підпорою
A. J a u m a n n, Die Wohnhauskirche in Wilmersdorf [у:] „Dekorative Kunst”, München 1909,
August, s. 491.
12
H. G e r e t s e g g e r, M. P e i n t e r, Otto Wagner (1841–1918), Salzburg 1964, il. 278.
11
370
для коша. Конструктивне відділення балдахіну додає загальній конструкції більшого простору. Оригінально виконано сам балдахін: без звичного
куполоподібного завершення проте, з єдиною художньою вставкою – зображенням голуба – символу Святого Духа. Візуально об’єднуючим елементом виступають декоровані металом дверцята та фриз на стіні, викладений металевими ромбами.
На першу третину ХХ ст. інтер’єри галицьких храмів також нерідко
прикрашають виготовлені з металу твори церковного вжитку, в тому числі
й проповідниці. Така ситуація витворилась в першу чергу з появою професійних спеціалізованих фірм. Серед них домінуюче місце займає львівська
фабрика артистично-слюсарських виробів Михайла Стефанівського. Саме
в її каталозі-ціннику натрапляємо на проект проповідальниці, сформованої повністю з металевих елементів (1912)13. Такий матеріал використано
і при спорудженні проповідальниць до костелів с. Хромогорб Стрийського р-ну Львівської обл. (1929)14, Кокутківців Зборівського р-ну, Тернопільської обл. (1908)15, с. Борині Турківського р-ну Львівської обл. (орієнтовно
перша декада ХХ ст.).
Проте традиційним матеріалом для
проповідальниці в українських храмах
залишається дерево. Його застосування
як конструктивного матеріалу притаманне і німецьким архітекторам, наприклад – Ріхардові Берндові16 (іл. 5), який
мінімалізує простоту конструкції, вдало
поєднуючи геометрію орнаментальних
мотивів коша з геометричним орнаментом килиму, закріпленого на заплічнику.
Стриманість оздоблення доповнює простий за виконанням хвилястий ажур.
До групи лаконічних за типом побудови
конструкцій належить проповідальниця
до костелу Пресвятої Богородиці Ченстоховської в с. Макошині проекту Оскара
Сосновського17 (не реалізований).
О. Н о г а, Михайло Адальбертович Стефанівський. Історія життя та творчої діяльності 1878–1952, Львів 2004, с. 52.
14
Ś. L e n a r t o w i c z, Kościół parafialny p. w. Św. Mateusza w Chromohorbie [у:] Materiały
do dziejów sztuki sakralnej na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej, Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego, cz. I, t. 9, Kraków 2001, s. 23.
15
Ibidem, s. 68.
16
E. H a e n e l, Die Dritte Deutsche Kunstgewerbe-Austellung Dresden 1906 [у:] „Dekorative
Kunst”, München 1906, November, s. 75.
17
„Architekt”, Kraków 1911, z. ІІІ, tabl. XII.
13
371
На кресленні Владислава (?) Вітвіцкого (Національний музей у Львові) вигляд
проповідальниці передано у своєрідній
перспективі коли піднебесне та основа зображені фронтально до глядача. Як бачимо, автор пропонує вирішити підставку до
Євангелії у вигляді квітки, скоріш за все,
– лілії. У такому ж стилі запроектовано
піднебесне, де в центрі десятипелюсткової квітки розташовано символ Святого
Духа (іл. 6).
По-аскетичному вирішено інтер’єр
церкви Товариства святого Вікентія Паллотті в м. Лімбург (Німеччина), архітектор Якуб Хуберт Пінанд18 (іл. 7). Загальну
стриманість архітектури доповнює характерна проповідальниця, щільно декорована ребристими вставками. Єдиним дрібним елементом оздоблення є піднебесся
у вигляді променів.
Як можемо констатувати, у творах німецьких архітекторів перевага надається
оригінальному вирішенню конструкції.
Декоративні елементи виконують другорядну, а то й третьорядну роль, проте таке
мінімальне вкраплення завжди вдало доповнює та збагачує сувору тектоніку конструкції.
Пошуки новітнього вираження національної ідентичності у творах сакрального
вжитку мають місце у тогочасних українських майстрів, які на відповідному етапі
еволюції національної мистецької традиції
в руслі загальних закономірностей її побутування, природно, орієнтувалися насамперед на сучасні європейські взірці. Так, до переосмислення надбань національної пластики свого часу звернулися різьбярі Андрій та Микола Коверки.
Один із їхніх спільних об’єктів – проповідальниця у церкві святого Іллі
A. W i e n k o o p, Der Kirchenneubau des ordens der Pallottiner in Limburg [y:] Moderne
Bauformen, vol. 2, Stuttgar 1928, s. 192.
18
372
в с. Острів Буського р-ну Львівської
обл.19 (іл. 8). Тут чотирьом сторонам амвона відповідають чотири євангелісти
із символічними постатями євангелістів
з видіння пророка Єзекіїла. Усі чотири зображення окантовує рослинний орнамент.
Зверху над ними в колах вирізьблено символи – хрест, архангел Михаїл (герб Києва), лев, що дереться на скелю (символ Галицько-Волинського князівства), та хрест
на Голгофі. По кутах проповідальниці
– ангели, зображенні на повний зріст зі
схрещеними на грудях руками.
Інший твір різця Андрія Сабарая виконано для церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі (іл. 9). Тут замість рослинних орнаментів переважають геометричні, замість
чотирьох євангелістів вирізьблено рівнораменні хрести, по кутах – шестикрилих
серафимів. Нижня частина прикрашена
орнаментальними елементами характерними для писанкового розпису20.
Показовим взірцем ажурного різьблення може служити амвон із церкви Преображення Господнього у Львові (іл. 10).
У його декоративному оздобленні тісно
переплітаються традиційні для галицької
пластики рослині мотиви – пагінці та грона винограду, стилізованого листя аканту,
творчо переосмислені зображення квітів.
Особливої камерності додає різьблена
драперія, що, звисаючи з купола, вдало обрамляє образ «Ісус Христос серед
учнів». Об’ємним різьбленням заповнено
і простір навколо овальних медальйонів
із зображеннями християнських подвижників.
Л. Т и м к і в, Скульптор Андрій Коверко [у:] Історія релігій в Україні, Праці ХІ-ї Міжнародної наукової конференції, Львів 2001, № 2, c. 376.
20
Й о г о ж, Андрій Сабарай – різьбяр іконостасу церкви Святої Трійці в Дрогобичі [у:]
Сакральне мистецтво Бойківщини, Шості наукові Драганівські читання, Дрогобич 2003,
c. 143.
19
373
Одним з окремих типологічних видів
вирішення є варіант коли об’єкт передано
у вигляді човна. До таких шедеврів різьбленої пластики можна зачислити твір
різця Євстахія Щуплакевича, виконаний
для церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці с. Комарники Турківського р-ну
Львівської обл. Із дерева вирізьблено не
тільки човен, рибалок, але й сіті, щогли,
ванти та вітрила21.
До групи тиражованої продукції належать амвони перемишльського підприємця Яна Войтовича та його майстерні,
пік діяльності якої припадає на 20–30.
рр. ХХ ст. Велика кількість замовлень,
що надходила на його адресу, спонукала
не виходити поза межі окреслених мистецьких вирішень. Переважно майстер
виконує твір, трансформуючи надбання
попередніх мистецьких стилів, що дозволяє класифікувати його роботи
за неостилями. Неоготичним є амвони костелів м. Камянка Буська22, с. Задвір’я Буського р-ну Львівської обл.23, с. Мильне Зборівського р-ну Тернопільська обл.24 Із впровадженням неоренесансних мотивів вирізьблено
амвон до костелу с. Тростянець Зборівського р-ну Тернопільської обл.25
Необароковий напрям ілюструють зразки з костелів с. Жирівка26 Пустомитівського р-ну, Вовків27 Перемишлянського р-ну, Пеняки28 Бродівського
р-ну Львівської обл. Серед різьблених елементів, що складають арсенал
Я. Войновича, – горельєфні ростові постаті євангелістів, рослинні мотиви,
В. С л о б о д я н, Церкви Турківського району, Ілюстрований каталог, Львів 2003, c. 82–83.
Ś. L e n a r t o w i c z, Kościół parafialny p. w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii
w Kamionce Strumiłłowej [y:] Kościoły i klasztory..., Kraków 2003, t. 11, s. 144.
23
J. O s t r o w s k i, Kościół parafialny p. w. Matki Boskiej królowej polski w Zadwórzu [y:]
Kościoły i klasztory..., op. cit., s. 343, il. 598.
24
Й о г о ж, Kościół parafialny p.w. najśw. serca Jezusa w Trościańcu Wielkim [у:] Kościoły
i klasztory..., Kraków 2005, t. 13, s. 270.
25
Ś. L e n a r t o w i c z, Kościół parafialny p.w. św. Jana Chrzciciela w Milnie [у:] Kościoły
i klasztory..., Kraków 2005, t. 13, s. 80.
26
J. P e t r u s, Kościół parafialny p. w. św. Stanisława biskupa i męczennika w Żurowie [у:]
Kościoły i klasztory..., Kraków 2002, t. 10, s. 395, il. 365.
27
J. S k r a b s k i, Kościół parafialny p. w. Najświętszego serca Jezusa w Wołkowie [у:] Kościoły
i klasztory..., Kraków 2003, t. 11, s. 315, il. 528.
28
A. B e t l e j, Kościół parafialny p. w. św. Alfonsa Rodrigueza w Pieniakach [у:] Kościoły
i klasztory..., Kraków 2005, t. 13, s. 111, il. 168.
21
22
374
різьблені ламбрекени, капітелі, хрестоцвіти, ажурні композиції з волют,
класичне зображення Святого Духа, скульптура ангела, скрижалі.
У подібній манері працювали й інші майстри декоративного різьблення: Станіслав Крук 1902 р. виконав необароковий амвон для костелу отців
Реформатів у Львові29, Томаш Томашевський – 1901 р. амвон для костелу отців Капуцинів у с. Куткір Буського р-ну Львівської обл.30, майстерня
Фердинанда Майєрського з Перемишля – необарокову проповідальницю
кінця ХІХ – початку ХХ ст. до костелу в с. Міжинець Старосамбірського
р-ну Львівської обл.31
Коротко оглянувши найвдаліші зразки проповідальниць, можемо підсумувати, що в першій третині ХХ ст. в різьблених об’єктах церковного
вжитку спостерігається ряд істотних нововведень. Серед чинників, що
сприяють ситуації, є побудова храмів, які потребують нових ідей в оформленні, розвиток професійної реставрації, зацікавлення громадськості, залучення кваліфікованих архітекторів, скульпторів, різьбярів. На відміну від XVIII ст., у першій третині ХХ ст. в оздоблені проповідальниць
зменшується кількість скульптурних та рельєфних зображень, що виразно вказує на загальний занепад релігійної скульптури. Натомість в руслі
загальних тенденцій епохи на перший план виразно виступає пластика
конструкції, утилітарність, новизна виконання, абстрагування декоративної форми. Популярними сюжетами залишаються зображення чотирьох
Євангелістів та інші елементи християнської символіки, що видповідали
ідейно-тематичному призначенню проповідальниці. Проте вони займають стосовно скромне місце в таких ансамблях, де неподільно домінують
пануючі конструктивістичні тенденції.
K. B r z e z i n a, Kościół p. w. Św. Rodziny i klasztor oo. Reformatów [y:] Kościoły i klasztory..., Kraków 2004, t. 12, s. 162.
30
A. B e t l e j, Kościół p. w. Matki Boskiej Śnieżnej i klastor OO. Kapucynów w Kutkorzu [у:]
Kościoły i klasztory..., Kraków 2003, t. 11, s. 172.
31
Й о г о ж, Kościół parafialny p. w. Wszystkich Świętych w Miżyńcu [у:] Kościoły i klasztory...,
Kraków 1999, t. 7, s. 149.
29
375
Katarzyna Jakubowska-Krawczyk
Wokół warszawskiej ukrainistyki...
T
egoroczna konferencja ukrainoznawcza z cyklu „Polsko-ukraińskie spotkania” zorganizowana przez Katedrę Ukrainistyki Uniwersytetu Warszawskiego zbiegła się w czasie z obchodami jubileuszu siedemdziesięciolecia kierownika warszawskiej Ukrainistyki prof. Stefana Kozaka.
Jubilat odebrał gratulacje i podziękowania od Jej Magnificencji Rektor Uniwersytetu Warszawskiego prof. Katarzyny Chałasińskiej-Macukow, Dziekana Wydziału Lingwistyki Stosowanej i Filologii Wschodniosłowiańskiej prof.
Władysława Figarskiego oraz wielu wybitnych osobistości, m. in. Ambasadora
Ukrainy Ołeksandra Mycyka, Bohdana Osadczuka, Łeonida Rudnyckiego, Mykoły Żułynskiego, Mychajły Najenki, Bohdana Hudia, Ołeksandra Astafjewa,
Ałły Atamanenko oraz pracowników i studentów Katedry.
Uroczystość ta stała się okazją do wręczenia profesorowi przygotowanego
przez pracowników Katedry Ukrainistyki, wraz z szerokim profesorskim kołem
jej współpracowników i przyjaciół, tomu Ukraina. Teksty i konteksty zadedykowanego jubilatowi.
Publikację otwierają dwa artykuły poświęcone osobie profesora, pierwszy
autorstwa Bazylego Nazaruka, a drugi Jarosława Isajewicza. Autorzy przedstawiają w nich drogę życiową prof. Kozaka, na której odcisnęły się doświadczenia historyczne, z którymi przyszło zmierzyć się jego pokoleniu. Urodzony na
Zamojszczyźnie, w wieku dziesięciu lat musiał wraz z całą rodziną przenieść
się do Pieniężna w Elbląskiem. Starając się pielęgnować rodzinne tradycje jako
stypendysta polski podjął studia magisterskie, a potem doktoranckie na Uniwersytecie Kijowskim. Jak pisze J. Dzyra:
Ogólnie spędził Stefan Kozak wiele burzliwych lat wśród młodzieży w Kijowie i w sposób
organiczny dołączył do odrodzenia narodowego, wpływając na ten proces państwowotwórczy, równocześnie utrzymując stałe kontakty z diasporą ukraińską na zachodzie.
Wraz z innymi pochodzącymi z Polski studentami kijowskimi zaangażował
się w tym okresie w przewóz na Ukrainę zakazanych dzieł literatury światowej,
także prasy emigracyjnej i publikacji ukraińskich naukowców i twórców potępianych przez reżim.
Ukraina. Teksty i konteksty. Symbolae in honorem Stefan Kozak, red. B. Nazaruk, W. Sobol,
W. Aleksandrowycz, Warszawa 2007, 636 s.
J. D z y r a, Najwydatniszyj polśkyj ukrajinist. Do 60-riczczia profesora Stefana Kozaka [w:]
„Czas”, nr 4.
376
Po powrocie do Polski będąc redaktorem „Naszego Słowa”, „Naszej Kultury”
i rocznika „Ukrajinśkyj Kałendar” odegrał ważną rolę w popularyzacji kultury
ukraińskiej, zwłaszcza twórczości pisarzy pokolenia lat sześćdziesiątych.
W tym kontekście Jarosław Isajewicz pisze o Stefanie Kozaku nie tylko jako
o uczonym i animatorze wielu przedsięwzięć naukowych, ale i o działaczu narodowym, wychodząc z przekonania, że „tworzenie ukraińskiej nauki służyło
i służy konsolidacji narodu ukraińskiego i światowego ukrainoznawstwa”. Za
tę działalność zakazano od 1974 r. Stefanowi Kozakowi wjazdu na teren Ukrainy, pozbawiono go funkcji sekretarza naukowego kwartalnika „Slavia Orientalis” oraz narażono na nieprzyjemności w Instytucie Słowianoznawstwa PAN.
Od 1981 r. podjął pracę w Uniwersytecie Warszawskim stając na czele Katedry
Komparatystyki Polsko-Wschodniosłowiańskiej, a potem Katedry Ukrainistyki
Uniwersytetu Warszawskiego, której przewodniczy do dziś.
Redaktorzy tomu: Wołodymyr Aleksandrowycz, Bazyli Nazaruk i Walentyna Sobol postarali się o dobór tekstów możliwie najlepiej reprezentujących szerokie zainteresowania naukowe jubilata, wyrażone w tematyce jego publikacji,
wykładów, dyskusji naukowych czy organizowanych przez niego konferencji.
W tomie dostrzegamy więc wielorakość kierunków badawczych, które S. Kozak na przestrzeni lat w przeróżnych formach swej działalności wskazywał czy
do rozwijania których zachęcał od prawie dwudziestu lat, organizując wraz ze
swoją katedrą „Polsko-ukraińskie spotkania” (historia, język, literatura, kultura). Wystarczy przypomnieć tu tylko niektóre ich tematy: Unia Brzeska; Polacy w oczach Ukraińców, Ukraińcy w oczach Polaków; Emigracja ukraińska;
75. rocznica podpisania przez Piłsudskiego i Petlurę polsko-ukraińskiego sojuszu wojskowego czy tych poświęconych osobom Mychajły Hruszewskiego,
Iwana Franki, Juliusza Słowackiego, Bohdana Ihora Antonycza i innych. Ich
owocem stały się Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze, którym w omawianym
tomie swój artykuł poświęciła Teresa Chynczewska-Hennel stwierdzając, że
ich ogromną siłą jest ukazanie najnowszych osiągnięć w ukrainistyce w ostatnich latach
w następujących działach studiów ukrainoznawczych: literaturoznawstwo, językoznawstwo,
historia, kultura i nauka, Kościół i religia, stosunki polsko-ukraińskie.
Podobnie w ocenie Władysława Andrzeja Serczyka, Warszawskie Zeszyty
Ukrainoznawcze „stały się w tej sytuacji jednocześnie zarówno organizatorem
i inspiratorem badań ukrainoznawczych, jak i miejscem prezentowania ich
pierwszych rezultatów”. Teresa Chynczewska-Hennel przeanalizowała nie tylko wkład, jaki redagowane przez profesora Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze wniosły do dorobku badań ukrainoznawczych, ale również, jak przyczyniły
się do rozwoju tej dziedziny. Autorka podkreśla wyjątkową ciągłość i długo Ukraina. Teksty i konteksty..., op. cit., s. 22.
Ibidem, s. 37.
377
trwały charakter wydawnictwa, obejmującego dziś ponad 620 artykułów autorstwa blisko stu pięćdziesięciu badaczy. Teresa Chynczewska-Hennel uznała, że
polsko-ukraińskie spotkania, których owocem są kolejne tomy Warszawskich Zeszytów
Ukrainoznawczych od [...] lat stanowią w Polsce jedną z najlepszych syntez interdyscyplinarnych studiów ukrainoznawczych. To dzięki Warszawskim Zeszytom Ukrainoznawczym
ich Czytelnik ma możliwość zapoznania się z naukowymi osiągnięciami i dyskusjami toczonymi na świecie wśród ukrainoznawców. Można z całym przekonaniem stwierdzić, iż po
Kongresach Ukrainistów, „Spotkania” są doskonałą platformą wymiany myśli ponad wiekami i granicami.
Część poświęconą dorobkowi jubilata zamyka artykuł Iryny Betko, która
przedstawiła miejsce, jakie zajmują literaturoznawcze badania profesora. Autorka przeanalizowała najważniejsze publikacje S. Kozaka przytaczając ich
recenzje oraz analizując percepcję koncepcji naukowych jubilata wśród literaturoznawców i badaczy kultury. Wymienia cały szereg badaczy – przedstawicieli kilku pokoleń ukrainistyki – odwołujących się do publikacji Kozaka:
J. Kyryluka, N. Kałenyczenko, T. Komaryncia, W. Iwaszkiwa, M. Jacenkę,
H. Grabowicza, M. Najenkę, J. Nachlika, M. Newerlego, L. Suchanka, S. Makowskiego, Z. Niedzielę, B. Nazaruka, W. Mokrego, K. Jakubowską-Krawczyk,
L. Romaszczenkę, L. Czerkawską, W. Mykytiuka, W. Sarapyna, W. Sobol,
M. Jurkowskiego, E. Paplę.
Druga część tomu poświęcona została kulturze i literaturze staroukraińskiej.
Otwiera ją tekst Jerzego Kłoczowskiego Nasze rzymskie debaty historyczne
w 1988 roku wokół Rusi-Ukrainy, w którym autor niejako wyznacza kierunek
dalszych badań. Cytując Juliusza Bardacha pisze:
dotąd w nauce historycznej kładziono przede wszystkim nacisk na konflikty narodowe i religijne na Ukrainie i na Białorusi... Trzeba teraz wydobyć inne aspekty religijnych relacji albo
różnic, których nie można lekceważyć... Istniała w Wielkim Księstwie Litewskim długa,
pokojowa, czasem przyjacielska koegzystencja katolików i prawosławnych, a od XVI wieku
również protestantów....
Ten właśnie duch przyświeca związanym ze środowiskiem warszawskiej ukrainistyki uczonym i znalazł on wyraźne odbicie w prezentowanych w omawianej książce tekstach. Arcybiskup Ihor Isiczenko w artykule «Mолитва розуму»
в культурі давньоруського дискурсу analizuje piśmiennictwo staroukraińskie,
jego interpretacje literatury bizantyjskiej i piśmiennictwa ojców Kościoła oraz
związane z kulturą bizantyjską elementy liturgii. Na uwagę zasługują także artykuły Petra A. Rollanda Non solo fumus Patriae... про психологічне підґрунтя
запису 6709 (1201) Гaлицько-Волинського літопису... oraz Myrosława Trofymuka, „Roxolania” Sebastuani Fabiani Acerni w kontekście ukraińskiego procesu literackiego. Dwa artykuły poświęcone zostały postaciom Filipa i Hryho Ibidem, s. 38.
Ibidem, s. 50.
378
rija Orłyka: Ołeksandry Trofymuk na temat antycznych inspiracji w twórczości
Filipa Orłyka oraz Walentyny Sobol omawiający zabiegi dyplomatyczne Orłyków – ojca i syna. W kontekście zawartych w tomie tekstów przyznać trzeba
rację twierdzeniu Walerego Szewczuka, że gdyby ukraińska państwowość rozwijała się w sposób naturalny, to
o Filipie i Hryhoriju Orłyku napisane byłyby epopeje, robiono by seriale telewizyjne, pisano by sztuki, tworzono by solidne naukowe monografie, a ich pisemna spuścizna byłaby
zebrana co do jednego utworu, opracowana i wydrukowana, organizowano by konferencje
międzynarodowe.
Jak zauważa Walentyna Sobol, Orłykowie poświęcili swe życie dla Ukrainy,
próbując rozmaitymi środkami dyplomatycznymi pozyskać dla niej przychylność europejskich dworów oraz papieża Benedykta XIII.
Autorzy trzech artykułów odwołując się do założeń teorii literatury przeanalizowali poetykę wciąż fascynujących badaczy tekstów literatury staroukraińskiej. Rostysław Radyszewski omówił barokowy panegiryk ślubny Jana
Ornowskiego Niebieski Merkury jako dzieło dobrze wykształconego humanisty, znającego wyśmienicie języki europejskie, gorącego zwolennika Mazepy
i ważnego autora ukraińskiej polskojęzycznej poezji. Mykoła Sułyma w artykule Ukraińska i polska sylabika: trzy wieki spotkań XVI–XVIII zwraca uwagę
na wyjątkowość analizowanego przez siebie materiału ze względu na fakt, że
badane utwory powstały w języku ukraińskim na wzór polskich, po czym przełożone zostały na język polski, jakby wracając tym samym do „macierzystej”
sylabiki. Na szczególną uwagę zasługuje także dokonana przez Lidię Stefanowską analiza funkcji retoryki w Threnosie Meletija Smotryckiego.
W omawianym tomie znajduje się również artykuł Wołodymyra Aleksandrowycza o pochodzącym z 1633 r. lubelskim portrecie pośmiertnym kasztelana
wołyńskiego księcia Karola Koreckiego, w którym badacz przedstawił bardzo
wnikliwą analizę tego dzieła. Autor zwraca uwagę na szczególną rolę, którą
w omawianym okresie odgrywał w historii ukraińskiego malarstwa portret.
Stał się jedynym ze świeckich kierunków malarstwa, który zajmował istotne pozycje w kulturze artystycznej, stając się jednym z najjaskrawszych przejawów przemian globalnych na
przełomie Średniowiecza i Nowej Doby
– pisze autor, zwracając jednocześnie uwagę na potrzebę dalszych badań początków ukraińskiego malarstwa portretowego.
Kolejny blok tematyczny poświęcony został lingwistyce, szczególnie zaś
polsko-ukraińskim kontaktom językowym; zagadnienia te od czasów Herdera
uważane są za kluczowe dla identyfikacji narodowej i zróżnicowania kulturowego. Stanisław Dubisz przedstawił Leksykalny obraz relacji ukraińsko-pol Ibidem, s. 111.
Ibidem, s. 151.
379
skich w okresie średniopolskim i współcześnie. Autor omówił w artykule tym
czynniki społeczno-polityczne, ekonomiczne, oświatowe i religijne warunkujące przejmowanie struktur językowych przez Ukraińców z dominującej kultury
polskiej. Utrzymane w podobnym duchu badania przeprowadziła Irena Mytnik
analizując „bogate, niewykorzystane dotąd zbiory, niezwykle cenne dla badań
onomastycznych, które czekają na opracowanie” w polskich i ukraińskich archiwach.
W językoznawczym bloku tematycznym znalazł się jeszcze artykuł Mykoły
Łesiuka omawiający pod kątem problemów leksykalnych dziewiętnastowieczne czasopisma ukraińskie w Galicji. Autor analizuje w nim różnice pomiędzy
używanym w nich językiem a współczesnym ukraińskim językiem literackim.
W kolejnej pracy Adam Fałowski przedstawił poglądy polskich slawistów:
J. Janowa, T. Lehr-Spławińskiego, P. Zwolińskiego i M. Jurkowskiego na temat
języka utworów Tarasa Szewczenki. Wśród omawianych publikacji znalazł się
również bardzo ciekawy tekst Witalija Kononenki na temat prawdy i krzywdy
w ukraińskim dyskursie, oparty na tezie, iż „granice między nimi rozmyte są
tak w rozumieniu logiczno-racjonalnym, egzystencjalnym, jak i w realizacji ich
semantycznych parametrów w tekście i dyskursie”.
W tomie Ukraina. Teksty i konteksty nie mogło zabraknąć prac dotyczących
tak bliskiego sercu jubilata okresu romantyzmu oraz polsko-ukraińskich stosunków kulturowych. W jednej ze swoich publikacji stwierdził on:
[...] trzeba pamiętać, że owa jedność i ciągłość cywilizacyjna dziedzictwa pogranicza, legitymującego się wszakże tożsamością „miejsca” i „korzeni” w znacznie większym stopniu
niż zwykło się sądzić, będzie kierować się ku okcydentalizacji, ku ponadnarodowym, a więc
niejako uniwersalnym zjawiskom i procesom, będących znakiem czasu epoki nowożytnej,
związanej z wielkimi wydarzeniami i przemianami.
Pasja w badaniach tego okresu literackiego, pełna zachwytu nad jego bogactwem i różnorodnością bliska jest także badaczom od lat współpracującym
z jubilatem. Andrzej Fabianowski na kartach Ukraina. Teksty i konteksty przeanalizował Funkcje Ukrainy w twórczości Juliusza Słowackiego. Ukraińską
dumkę nazywa autor „symboliczną inicjacją, zaślubinami artysty z ziemią, która od tej pory żywić będzie jego myśl i wyobraźnię”. Wyraźnie kontrastuje rolę
Litwy – „kraju lat dziecinnych” – w twórczości Mickiewicza z Ukrainą Słowackiego, która jest „miejscem szczególnej przemiany, przemiany genezyjskiej”.
Artykuł Katarzyny Jakubowskiej-Krawczyk Szewczenkowski tyrteizm ducha
analizuje program duchowej przemiany, który miał się dokonać na dwóch równie ważnych poziomach. Podstawę winna stanowić odnowa moralna jednostek,
ukoronowanie zaś – odrodzenie więzi narodowej i ponadnarodowego braterstwa
S. K o z a k, Polacy i Ukraińcy. W kręgu myśli i kultury pogranicza. Epoka romantyzmu, Warszawa 2005, s. 21.
380
Słowian. Tylko tak ukształtowana wspólnota mogła stać się zdolną do potwierdzenia swego prawa do wolności i samostanowienia w czynie rewolucyjnym.
Stanisław Makowski w artykule pod tytułem Kto to jest Tomasz Raczyc?
próbuje zrekonstruować tę tajemniczą postać, wspomnianą jedynie w wydanej
w 1851 r. w Paryżu książce Ludwika Zwierkowskiego (Lenoira) Kozaczyzna
w Turcji. Dzieło w trzech częściach przez X. K[ozaka] O.[tomańskiego] (s. 209–
–214). Raczyc wymieniony tam został jako autor trzech „piosenek” kozackich;
choć najprawdopodobniej jest on istotnie postacią historyczną, nie ma pewności, w jakiej mierze piosenki owe zostały przez tłumaczącego je z ukraińskiego
Michała Czajkowskiego przerobione. Nawiasem mówiąc, trudno jest w ogóle
o „neutralną” komunikację transkulturową – proces tłumaczenia osadza przecież daną narrację w nowym kontekście, de facto stwarzając zupełnie osobny
byt. Włodzimierz Wilczyński analizuje dualizm kulturowy Pantelejmona Kulisza odzwierciedlony w listach z lat 1840-tych, Michał Łesiów Ukraińskie elementy językowe w twórczości Tadeusza Padalicy, a Larysa Wachnina, Źródła
folkloru „ukraińskiej szkoły” polskich romantyków.
Jak już wspominaliśmy, ważnym aspektem wyznawanego i praktykowanego przez jubilata podejścia badawczego jest zainteresowanie pograniczem: pograniczem narodów jako przedmiotu badania oraz dyscyplin i orientacji jako
narzędzia. Filozofia ta znalazła odzwierciedlenie w konstrukcji tomu. Istotnie,
ważnym elementem wielu zawartych artykułów jest analiza polsko-ukraińskiego pogranicza kulturowego, zwłaszcza ta nakierowana na zidentyfikowanie tych
motywów w myśli historycznej i narodowej, które stwarzały nadzieje na zbudowanie trwałego fundamentu wzajemnej współpracy i pojednania. Choć romantyzm przyniósł ich szczególnie wiele, ma rację Stefan Kozak podkreślając,
że niezbędne jest prześledzenie pod tym kątem także dorobku innych epok, że
potrzebna jest „systematyczna ocena i reinterpretacja wspólnego dziedzictwa
i dziejowej drogi, w szczególności wielowiekowego polsko-ukraińskiego kulturowego pogranicza”, zbliżająca do „rzeczywistego pojednania obu narodów”10.
Serię artykułów poświęcono osobie i twórczości Iwana Franki. Dmytro Paw­
łyczko przeanalizował rolę, funkcje i cechy konstytutywne państwa i narodu w
twórczości pisarza; Mychajło Najenko dramaturgię Iwana Franki w kontekście
psychoanalizy Freuda oraz motywów romantyczno-barokowych; Zenon Huzar
problemy władzy z etycznego i moralnego punktu widzenia, a Bohdan Melnyczuk związki Iwana Franki z Bukowiną.
Na uwagę zasługują także artykuły Mykoły Żułynskiego Дух митця i його
доби oraz Tarasa Sałyhy Перегуки в часі. Bohdan Jakimowicz rozważa w swojej pracy, czy projekt wydawniczy Iwana Franki był rzeczywiście formą zadośćuczynienia za wywołującą oburzenie wielu współczesnych ocenę Mickiewicza. Swoistą kontynuację tego tekstu stanowi praca Wasyla Greszczuka Iз
правдивою пошаною щиро відданий, w której autor analizuje korespondencję
Ibidem, s. 8.
10
381
I. Franki z Baudouin de Courtenay z lat 1896–1904, w tym jej fragmenty dotyczące krytyki Mickiewicza. Mykoła Ilnycki w artykule Франкіана Якима
Яреми przedstawia dorobek badacza, zwracając szczególną uwagę na tematy
zakazane przez władze komunistyczne, jak np. psychologia twórczości czy porównywanie utworów Franki z dziełami literatury zachodniej. Wołodymyr Matwijiszyn omówił twórczość Iwan Franki przez pryzmat poetyki naturalizmu
w kontekście ukraińsko-polskich stosunków literackich XIX w.
Pozostałe artykuły dotyczą całej gamy problemów z zakresu szeroko pojętej kultury ukraińskiej – emanacji zdolności twórczej jednostek i rezultatów
wielkich procesów społecznych. Telesfor Poźniak przeanalizował funkcje podolskich i wołyńskich świątyń przed II wojną światową. W jego opinii
świątynie wielowyznaniowe odgrywały dominującą rolę w pozytywnej semiotyzacji przestrzeni historycznej, fizycznej i duchowej województw południowo-wschodnich przedwrześniowej Rzeczypospolitej Polskiej. Stanowiły obraz kosmosu, miejsce pamięci, określały tożsamość wznoszących je zbiorowości oraz mówiły o wartościach, które tym zbiorowościom
były bliskie. Oznaczały to, co swoje, wspólne i cudze11.
Autor zwraca uwagę, że stosunkowo mało jest badań na temat roli świątyń
w małych miejscowościach polsko-ukraińskiego pogranicza, choć właśnie tam
były one ważnymi elementami pejzażu semantycznego i krystalizowały zarówno napięcia religijne, jak i przyjazną współpracę przedstawicieli różnych wyznań. Jako przykład podaje autor Stanisławów, gdzie Jędrzej Rewera Potocki
sfinansował budowę kościołów „katolickiego, ormiańskiego oraz wzniósł murowaną cerkiew. Żydom zezwolił na zbudowanie bożnicy”. Ten ciekawy tekst
analizując semantyczny pejzaż Podola i Wołynia zwraca uwagę na wiele, często
pomijanych przez badaczy, aspektów kultury pogranicza.
Bardzo cenne są prace poświęcone ukraińskim wydarzeniom teatralnym na
ziemiach polskich. Ten fascynujący temat wciąż nie doczekał się wystarczającej
liczby publikacji. Artykuł Rostysława Pyłypczuka omawia warszawskie występy zespołu teatralnego Marka Kropywnyckiego. Autor zwraca uwagę na fakt,
że problematyka ukraińskiego teatru na polskich terenach w XIX–XX w. należy
do tematów bardzo słabo zbadanych, wymagających jeszcze dokładnych badań
periodyków ukazujących się na terenie Księstwa Kongresowego, a także zachowanych w archiwach dokumentów. Stanisław Stępień w artykule Pod znakiem
Melpomeny i Talii, ukraiński teatr w Polsce międzywojennej przedstawia jego
dynamiczny rozwój związany z faktem, że na czele rozmaitych amatorskich
grup stawali profesjonalni artyści z Ukrainy Naddnieprzańskiej oraz rolę, którą
instytucje te odegrały w kształtowaniu się ukraińskiej tożsamości narodowej na
tych terenach. Stepan Chorob przeanalizował genezę i cechy charakterystyczne
ukraińskiego „striłeckiego” dramatu. Doszedł do wniosku, że choć tematyka
ta jest wciąż jeszcze niedostatecznie zbadana, są już podstawy, aby uważać go
11
Ibidem, s. 61.
382
za zjawisko wyjątkowe w skali europejskiej, zbudowane na narodowo-kulturowych tradycjach.
Na uwagę zasługuje również szereg artykułów poświęconych utworom
literackim epoki modernizmu i epok następnych. Łukasz Skupejko w pracy Не зневажай душі своєї цвіту... analizuje symbolikę miłości i erotyzmu
w Pieśni Lasu Łesi Ukrainki. Na uwagę zasługuje także tekst Natalii Kostenko
«Пальмове гілля» Aгатангела Kримського в аспекті віршознавчого аналізу.
Paulina Waszkiewicz-Lewandowska w artykule Hohol-Gogol w eseistyce Jew­
hena Małaniuka przedstawia wyniki badań prowadzące do konstatacji, że choć
Małaniuk obwinia Gogola za sprzeniewierzenie się literaturze ukraińskiej, dostrzega, że specyficzny zespół ukraińskich cech narodowych był nieodłącznym
elementem jego osobowości.
W tomie znalazły się także ciekawe artykuły Wołodymyra Antofijuka na temat elementów biblijnych w prozie Natałeny Korolewej, Alberta Nowackiego
omawiającego teksty krytyczne na temat twórczości Hryhorija Kosynki, Mykoły Zymomrii Самодостатність поетичного слова Дарії Рихтицької, Anny
Horniatko-Szumyłowycz На шальках терезів – нонконфомістська форма
й ідеологічна ортодоксальність oraz Oksany Weretiuk Британський Їтц
або синдром колоніалізму. Jarosław Poliszczuk przedstawił artykuł Źródła
folklorystyczne i twórczość literacka, Agnieszka Matusiak Symbol tancerki
w twórczości Mychajły Jackowa, a Ołeksandr Astafjew Ukraińskie literaturoznastwo w świecie zachodnim.
Jak twierdzili romantycy, przeszłość stanowiła podstawową przesłankę usprawiedliwiającą różnorodność świata. Doszukiwano się w historii wzorców cnót
i podłości, tła czy punktu odniesienia dla współczesności. Jak stwierdza Jerzy
Szacki:
Historią interesowano się już nie tylko jako nauczycielką właściwego postępowania, ale także jako tą, która tłumaczy procesy, które postawiły społeczeństwa w takim, a nie innym
miejscu i jakie są związki między współczesnością, a przeszłością.
W tomie Ukraina. Teksty i konteksty nie mogło więc zabraknąć bloku artykułów historycznych. Wśród nich na szczególną uwagę zasługują artykuły
Bohdana Hudia na temat aspektu etnicznego i społecznego konfliktu polsko-ukraińskiego na Ukrainie prawobrzeżnej w latach 1917–1918. Grzegorz Motyka omówił Działalność UPA przeciwko władzy komunistycznej na przykładzie
ataków na sowieckie siedziby władz rejonowych (rajcentry) w latach 1944–1945,
a Wołodymyr Rohowyj i Wołodymyr Serhijczuk Wsparcie emigracji petlurowskiej dla ukraińskiego ruchu studenckiego w Warszawie w latach 1920–1924.
Aleksander Kolańczuk w artykule Z dziejów ukraińskiej emigracji politycznej
i wojskowej w Polsce. Zespół obozów internowania Kalisz-Szczypiorno omówił
panujące tam warunki bytowe, przedstawił założenia stojące u podstaw działających tam szkół i instytucji kultury. Ważny jest również tekst Mirosławy Papie383
rzyńskiej-Turek Spuścizna Drugiej Rzeczypospolitej a charakter „zachodniego
ukraiństwa” o szczególnej roli Galicji Wschodniej w kształtowaniu ukraińskiej
tożsamości i instytucji narodowych, odrębnych tradycji i cech światopoglądu
niż na wschodzie. Dobrze, że w tomie nie zabrakło miejsca na tematy trudne,
wywołujące żywe dyskusje i niekiedy skrajne opinie.
Wreszcie, tom nie jest jedynie zbiorem tekstów poświęconych wydarzeniom
minionym. Odnajdujemy w nim również próby oceny sytuacji obecnej. Jurij
Makar zanalizował sytuację międzynarodową Ukrainy jako państwa Europy
Środkowo-Wschodniej, a Witalij Makar rozwój edukacyjny i zawodowy diaspory ukraińskiej w Kanadzie. Zaś w tekście na temat językowych i kulturowych problemów, z którymi boryka się wschodnia Ukraina Wołodymyr Biłecki
przedstawił takie ich aspekty, jak ideologia narodowa, integracja kulturowa,
ekonomia, identyfikacja narodowo-kulturowa oraz społeczeństwo obywatelskie, a także kwestie przywództwa, organizacji religijnych w okręgu donieckim
oraz osób pochodzących z regionu działaczy kultury i nauki.
Redaktorzy tomu nie zapomnieli o północno-wschodnich sąsiadach Polski
i Ukrainy. Reprezentuje ich Aleksander Barszczewski, którego artykuł na temat
problematyki religijnej na stronach białoruskiego emigracyjnego czasopisma
„Patriota” zamyka zbiór tekstów naukowych.
Wiele z prac zawartych w omawianym tomie Ukraina. Teksty i konteksty
stara się odpowiedzieć na pytanie o rolę polskich i ukraińskich doświadczeń w
spuściźnie Europy Środkowo-Wschodniej. Rozumianej, dodajmy, nie tylko jako
określonej przestrzeni geograficznej, lecz także wspólnoty doświadczenia historycznego – zwłaszcza wytrwałej walki o niezależność polityczną, kataklizmu
II wojny światowej i dekad komunizmu – owocującego podobieństwem widzenia świata i tworzącego płaszczyznę zrozumienia i dialogu. Nie umniejsza to
oczywiście roli analizy w kulturze Ukrainy i Polski dziedzictwa ogólnoeuropejskiego.
Redaktorzy tomu zdają sobie sprawę z pilnej potrzeby szukania odpowiedzi na pytania o miejsce, jakie Ukraina zajmuje i zajmować winna w Europie
i na świecie. Stoją na stanowisku, że właściwe postawienie tych kwestii nie jest
jednak możliwe bez uprzedniego uporania się z problemami dotyczącymi kwestii ukraińskiej tradycji narodowej i spuścizny kulturowej. Niepodobna budować przyszłość narodu bez odwoływania się do jego przeszłości. Stąd tak wiele
zawartych w tomie tekstów porusza trudne tematy ukraińskiego dziedzictwa
kulturowego, jego percepcji oraz zadań, które przed jego badaczami stoją. Niesłychanie ważny jest fakt, że wielu autorów w prezentowanych w publikacji artykułach wskazuje wciąż na nieopracowane tematy i wyznacza dalsze kierunki
badań.
Zgodnie z ideą interdyscyplinarności, do udziału w przedsięwzięciu zaproszono badaczy literatury i językoznawców, ale także historyków, socjologów,
historyków Kościoła, myśli społecznej i sztuki. Tom stanowi więc interesującą
384
sumę tekstów ukrainoznawczych, analizujących najróżniejsze elementy historii
i kultury ukraińskiej z wielu punktów widzenia. Podejście to zapewnia szerszą
perspektywę, pozwalającą głębiej wniknąć w analizę zjawisk. Lista autorów
(sześćdziesięciu!) świadczy skądinąd najlepiej o tym, jak wielu znamienitych
ukrainistów pracujących na uniwersytetach wielu krajów pozostaje w kontakcie intelektualnym z jubilatem i warszawską Ukrainistyką, podtrzymywanym
przez wygłaszane w Katedrze wykłady, udział w corocznych konferencjach czy
publikacje na łamach Warszawskich Zeszytów Ukrainoznawczych.
Bazyli Nazaruk
Katolicki Uniwersytet Lubelski w hołdzie jubilatowi –
profesorowi Stefanowi Kozakowi
W
iele można ostatnio usłyszeć i przeczytać na temat zmierzchu dawnego
etosu zawodu uczonego, o uwiądzie inspirującej relacji „mistrz – uczeń”
w procesie kształcenia młodych kadr naukowych, o niedostatku niezbędnych
środków na badania i kontakty naukowe. Cieszy jednak niesłabnący pęd do wiedzy i trwałość niektórych pięknych tradycji, do których należy też szlachetny
zwyczaj dedykowania naukowcom-jubilatom własnych prac naukowych. Takim
pięknym gestem lubelskie środowisko naukowe uhonorowało profesora Stefana Kozaka z okazji jego jubileuszu siedemdziesięciolecia urodzin, nie tylko
w uznaniu całokształtu jego dotychczasowych zasług i wkładu do badań ukrainoznawczych w Polsce, ale i jako wyraz wdzięczności za współpracę przez
cały okres lat dziewięćdziesiątych ze slawistyką w Katolickim Uniwersytecie
Lubelskim, której udzielał wszechstronnego wsparcia merytorycznego i organizacyjnego na etapie jej pionierskiego pierwszego dziesięciolecia. Profesor
Kozak podjął się tu prowadzenia wykładów z historii literatury ukraińskiej, seminariów magisterskich, sprawowania pieczy nad badaniami ukrainoznawczymi jako promotor prac doktorskich. Oprócz wsparcia udzielonego ukrainistyce
w ramach Instytutu Slawistyki KUL, profesor Stefan Kozak współpracował
także z Instytutem Europy Środkowo-Wschodniej i innymi lubelskimi instytucjami naukowymi. Dedykowany jubilatowi tom studiów W kręgu historii i kultury Słowian Wschodnich (Wydawnictwo KUL, Lublin 2008) jest zbiorem prac
naukowych, które odzwierciedlają kierunki zainteresowań uczonych współtworzących lubelskie środowisko slawistyczne, związanych z lubelskimi ośrodkami
ukrainoznawczymi, a więc badaczy z KUL i UMCS, kolegów uczonych profesora i jego uczniów.
Część wstępną lubelskiego tomu, dedykowanego jubilatowi, stanowią dwa
wprowadzenia – redakcyjne Słowo wstępu, stanowiące ogólną „wizytówkę”
charakteru i zawartości publikacji oraz artykuł Mirosławy Kaweckiej (KUL)
Profesor Stefan Kozak – wybitny ukrainista polski, będący wyraziście i wyczerpująco naszkicowanym portretem biograficznym i naukowym jubilata. Na
podkreślenie zasługuje tu fakt wpisania sylwetki profesora Stefana Kozaka
w szersze tło złożonej sytuacji badań ukrainoznawczych w powojennej Polsce.
Jak słusznie zauważa M. Kawecka
Władze komunistyczne nie były zainteresowane takimi studiami naukowymi, zaś radzieckie
władze ukraińskie, walcząc z narodowym ruchem ukraińskim w samej USRR, tym bardziej
nie były skłonne popierać badań ukrainoznawczych za granicą (s. 7).
386
Mimo wszystko jednak zalążki takich badań „kiełkowały” – najpierw
w Uniwersytecie Jagiellońskim z jego przedwojenną tradycją, dzięki działaniom
profesora Jana Janiwa oraz jego uczniów (Leszka Schneidera, Wiesława Witkowskiego, Janusza Riegera, Ryszarda Łużnego), a następnie w Uniwersytecie
Warszawskim, gdzie w 1953 r. powstała Katedra Filologii Ukraińskiej na czele
z profesorem Przemysławem Zwolińskim, także wywodzącym swój językoznawczy rodowód naukowy ze szkoły lwowsko-krakowskiej.
Instytut Slawistyczny PAN, powstały w 1954 r. w swym profilu podejmowanych prac badawczych, także częściowo uwzględniał tematykę ukrainoznawczą. Ukrainoznawstwo w Polsce powojennej dość długo pozostawało więc dyscypliną uprawianą głównie przez wytrwałych pasjonatów. Do grona takowych
należał bez wątpienia także Stefan Kozak. Autorka sylwetki jubilata nakreśliła
jego drogę od rodzinnej wsi Werbycia (miejsca urodzenia) na Zamojszczyźnie
do świata wielkiej nauki, drogę prowadzącą przez exodus 1947 r. na Ziemie
Odzyskane, liceum pedagogiczne w Lidzbarku Warmińskim, studia ukrainistyczne w Uniwersytecie Kijowskim (1957–1962) w okresie postalinowskiej
„odwilży”, następnie pracę redaktora literackiego w nowopowstałym tygodniku
ukraińskim „Nasze Słowo” i powrót do badań w Kijowie, uwieńczony doktoratem (1967) i skutkujący kontynuacją drogi naukowej na stanowisku adiunkta w Zakładzie Słowianoznawstwa PAN. Mirosława Kawecka przypomniała
najważniejsze prace badawcze profesora, owocujące kolejnymi stopniami naukowymi (U źródeł romantyzmu i nowożytnej myśli społecznej na Ukrainie,
Wrocław 1978; Ukraińscy spiskowcy i mesjaniści. Bractwo Cyryla i Metodego,
Warszawa 1990), a także znaczący rozdział w działalności naukowej S. Kozaka, jakim była praca w charakterze sekretarza naukowego „Slavii Orientalis”
(1970–1975) i radykalne wzbogacenie tego czołowego miesięcznika slawistycznego o problematykę ukrainistyczną. Zaangażowanie w procesy odnowy literatury i literaturoznawstwa ukraińskiego oraz na rzecz kontaktów naukowych
z ukraińską emigracją spowodowało nie tylko sankcje zawodowe w PAN, ale
i na długo uniemożliwiło S. Kozakowi wjazd do Ukrainy. Równocześnie jednak nastąpiło nawiązanie owocnych kontaktów z Uniwersytetem Warszawskim
i objęcie od 1990 r. stanowiska kierownika Katedry Filologii Ukraińskiej (od
2005 – Katedra Ukrainistyki), które piastuje aż do 2008 r. Jak słusznie zauważa
M. Kawecka
W momencie przejmowania kierownictwa nad katedrą zarówno w Polsce, jak też i na Ukrainie dokonywały się rewolucyjne zmiany systemowe i ideowe, a przed ukrainistyką jako dyscypliną naukową otwierały się ogromne szanse i możliwości. Tak więc Stefan Kozak stanął
przed niełatwym zadaniem sprostania tym szansom i jednocześnie czasom (s. 11).
Autorka artykułu podkreśla, że bilans dotychczasowych dokonań, dokonany
przy okazji jubileuszu pięćdziesięciolecia warszawskiej ukrainistyki, zasługuje
na prawdziwe uznanie. Na ten dorobek składa się ponad trzysta publikacji na387
ukowych, w tym siedem pozycji książkowych, poświęconych głównie historii
literatury, historii idei oraz komparatystyce literaturoznawczej, w tym głównie zagadnieniom preromantyzmu i romantyzmu ukraińskiego, polsko-ukraińskim związkom literackim okresu romantyzmu oraz paralelom typologicznym
między ukraińskim mesjanizmem i analogicznymi zjawiskami w kulturze europejskiej i chrześcijańskiej. Nie mniej ważnym dokonaniem jest sfera dydaktyki z modyfikacją programów studiowania (w warunkach ogromnego wzrostu zainteresowania studiami ukrainistycznymi), a także nawiązanie bliskich
kontaktów i współpracy z akademickimi ośrodkami w Ukrainie oraz zapewnienie semestralnych studiów w tych partnerskich uczelniach dla studentów
z Polski. Szczególnie ważne jest jednak wprowadzenie warszawskiej ukrainistyki do rozległych, międzynarodowych kontaktów naukowych i współpracy, m. in.
w postaci regularnych wspólnych przedsięwzięć – corocznych konferencji ukrainoznawczych w UW oraz udziału ukrainistów z Polski w Kongresach MAU
(Międzynarodowej Asocjacji Ukrainistów) i w zainicjowanej już w 1989 r. serii
studiów naukowych Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze.
Mirosława Kawecka zwraca uwagę także na wkład jubilata we wspieranie
„pozawarszawskich” ukrainistyk w Polsce. Oto bowiem jednym ze znamiennych, wielce pożądanych, następstw demokratyczno-wolnościowych przemian,
które nastąpiły w Polsce po 1989 r., zapoczątkowanych przez ruch Solidarności (owocujących całą falą wyzwoleńczej transformacji w Europie Środkowo-Wschodniej) był także prawdziwy przełom w relacjach polsko-ukraińskich, odblokowanie dobrosąsiedzkich kontaktów wzajemnych, uwolnionych od obcego
dyktatu politycznego. Swoisty wybuch autentycznego zainteresowania sąsiednim krajem, historią, językiem i kulturą Ukrainy miał – obok wydarzeń aktualnych związanych z rozpadem ZSRR – także naturalne głębsze źródła i uzasadnienie zarówno w tysiącletnich dziejach polsko-ukraińskiego sąsiedztwa, jak
i w wymiarze wyzwań i perspektyw współczesnej geopolityki, gospodarki,
współpracy naukowej i dialogu kulturowego. W sposób naturalny wzrósł „popyt” na ukrainistów i zainteresowanie ukrainistyką. Do jedynej w Polsce – istniejącej od 1953 r. – Katedry Filologii Ukraińskiej w Uniwersytecie Warszawskim
zaczęły „dołączać” jednostki ukrainistyczne, powstające w różnych ośrodkach
akademickich na terenie całego kraju. Jedną z pierwszych była – stworzona
w 1989 r. na bazie istniejącego Zakładu Badań nad Kulturą Bizantyńsko-Słowiańską, kierowanego przez profesora Ryszarda Łużnego, Sekcja Filologii
Słowiańskiej w Katolickim Uniwersytecie Lubelskim, a w jej ramach filologia
ukraińska. Warto zaznaczyć, że w okresie poprzednim poza warszawską ukrainistyką, inne ośrodki nie zajmowały się badaniami ściśle ukrainistycznymi,
więc mogły one być prowadzone jedynie jako swoisty margines prac rusycystycznych. Postulaty i starania lubelskiego środowiska naukowego zmierzające
do utworzenia wyodrębnionej filologii ukraińskiej w UMCS już na przełomie lat
pięćdziesiątych i sześćdziesiątych nie zyskały akceptacji władz, które pozwoli388
ły jedynie na utworzenie w 1963 r. filologii rosyjskiej, w ramach której podejmowano próby wprowadzania pewnych elementów zajęć i badań ukrainistycznych. Kiedy więc runęły bariery polityczne, badania ukrainoznawcze mogły
się już rozwijać, lecz brakowało kadr specjalistów, bibliotek, książek i innych
niezbędnych materiałów i środków. Jednak dzięki prawdziwemu pasjonatowi
tej sprawy, profesorowi R. Łużnemu i przychylności KUL ukrainistyka w Lublinie powstała. W zapełnieniu dramatycznych braków kadrowych pomogło nieliczne w Polsce grono prawdziwych pasjonatów, do których w Lublinie należał
językoznawca Michał Łesiów i – dojeżdżający z Warszawy – literaturoznawca
Stefan Kozak. Jego wykłady, seminaria i opieka promotorska zaowocowały tu
trzydziestoma pracami magisterskimi i trzema doktoratami. Sylwetka profesora, autorstwa M. Kaweckiej, przybliża jego postać jako uczonego i organizatora
badań, który wniósł ogromny wkład do ukrainoznawstwa polskiego.
Badania ukrainoznawcze w Katolickim Uniwersytecie Lubelskim prowadzone są obecnie siłami dwóch katedr: Katedry Języków Słowiańskich i Katedry
Literatury Ukraińskiej (pod kierownictwem prof. Stefanii Andrusiw). Wkraczająca w dziewiętnasty rok istnienia (a więc w wiek dojrzałości) lubelska ukrainistyka jest najlepszą nagrodą dla jej kreatorów.
Coraz liczniejsze w Polsce grono ukrainistów, ale także wszystkich zainteresowanych literaturą i kulturą Ukrainy z pewnością ucieszy zawarta w omawianym tomie Bibliografia prac naukowych prof. Stefana Kozaka, opracowana
sumiennie przez Alberta Nowackiego przy współpracy Mirosławy Kaweckiej
i Lubomira Puszaka (s. 17–44), zawierająca także wykaz tematów prac doktorskich i magisterskich wykonanych pod kierunkiem prof. dr. hab. Stefana Kozaka w KUL. Zestaw artykułów dedykowanych jubilatowi otwiera tekst profesora
Michała Łesiowa, jak zaznaczono we wstępie –
przyjaciela, ale także współtowarzysza Jubilata na niwie ukrainistycznej w Polsce. Obydwaj uczeni stanowią filar polskich badań ukrainoznawczych, z tego względu redaktorzy
pozwolili sobie na odejście od suchej formuły tomu naukowego i dodali do niniejszej książki
bardzo cenną korespondencję obu Profesorów, która odzwierciedla także sytuację prowadzonych przez nich badań w trudnych czasach PRL (s. 6.).
Trzeba przyznać, że udostępnienie tych listów do publikacji jest doskonałą
decyzją prof. M. Łesiowa, gdyż bardzo pomaga w zrozumieniu losów ukrainoznawstwa.
Gruntowne studium językoznawcze autorstwa M. Łesiowa Stylistyczno-statystyczna charakterystyka antroponimiji w „Enejidi” Iwana Kotlarewśkoho
(s. 45–73) znacząco dopełnia dotychczasowy stan badań nad językiem pisarza,
który swym trawestyjnym poematem zapoczątkował nowy etap w rozwoju literatury ukraińskiej i rozwoju nowego ukraińskiego języka literackiego. Iwan
Kotlarewski
389
opisuje fakty nie z ukraińskiej historii, choć odsyła do niej w aluzjach, a głównymi bohaterami są tu postacie z antycznej mitologii grecko-rzymskiej, z historii Wojny Trojańskiej,
z epoki mitologiczno-historycznej przed założeniem Rzymu, z ich oryginalnym brzmieniem
nazw, niekiedy ukrainizowanych lub zgodnych z tradycyjnie ukraińskim ich użyciem. Nazw
ukraińskich jest znacznie mniej, pojawiają się one okazjonalnie w porównaniach, w przysłowiach lub przypowieściach (s. 45).
Autor artykułu wyodrębnił ok. 220 antroponimów, podzielił na kilka grup
i poddał gruntownej stylistyczno-statystycznej analizie i charakterystyce. We
wnioskach końcowych M. Łesiów wyartykułował lingwistyczny wymiar, językowe mechanizmy przyswajania i adaptacji przez kulturę ukraińską tradycji
antycznej, podkreślając w konkluzji, że w antroponimii Eneidy Iwana Kotlarewskiego
mamy umiejętne połączenie klasyki, której źródłem jest antyczność, z nowożytną epoką
przełomu klasycyzmu i romantyzmu końca XVIII w., kiedy rodziła się nowożytna literatura
ukraińska i współczesny ukraiński język literacki (s. 73).
W artykule Stefanii Andrusiw Awanhardyzm i postmodernizm: probłema
rozriznennia kodiw podjęta została ambitna próba uporządkowania złożonych
zagadnień wzajemnej relacji między awangardą i postmodernizmem w literaturze ukraińskiej. Autorka przywołuje różne opinie współczesnych badaczy
tej problematyki (O. Ilnyckiego, M. Pawłyszyna, S. Pawłyczko, T. Hundorowej
i in.). Uściślenia i sprecyzowania dotychczasowych rozróżnień pojęć i zjawisk
awangardowości oraz postmodernizmu S. Andrusiw dokonuje w płaszczyźnie
relacji „autor – tekst”, dochodząc do wniosku, że „w utworze postmodernistycznym autor nie jest centrum i demiurgiem tekstowego świata tak, jak to jest
w utworze awangardowym, gdzie ustawicznie gloryfikowana jest „boska natura
autora...” (s. 106). W konkluzji końcowej autorka wyraża przekonanie, że
wschodnioeuropejski, w tym także ukraiński postmodernizm, bardziej niż zachodni, sięga
do źródeł praktyk i chwytów awangardowych dlatego, że więcej tu jest obiektów do dekonstrukcji i do dekanonizacji, co powoduje, iż w konkretnych tekstach tak trudno je rozróżnić
(s. 108–109).
Tadej Karabowycz w swym artykule Wizantijśki motywy w poetycznij tworczosti Iwana Kyryziuka poddał opisowi i charakterystyce twórczość jednego
z piewców „małej ojczyzny” – Północnego Podlasia. Autor artykułu zwraca
uwagę na znaczący fakt, iż świat poetycki Iwana Kyryziuka wyrasta i opiera się
na inspiracjach płynących z zauroczenia rytmami przyrody na ziemi ojczystej,
ojczystym słowem, folklorem i zwyczajami, z mitycznej Arkadii dzieciństwa,
ze skarbnicy pamięci, w tym także pamięci o historycznych korzeniach związków kultury Podlasia z Rusią Kijowską. Karabowycz przytacza opinię jednego
z badaczy tej poezji W. Jaruczyka, który chyba trafia w sedno specyfiki tej twórczości, w której ziemia ojczysta poety staje się dla niego wartością najwyższą.
„Aby jakomoha błyżcze widrodyty kartyny dytynstwa i nabłyzytysia do nych,
390
neobchidno zwernutysia do spohadiw. Todi u pamjati wymalowujut’sia obrazy
ridnoho seła, chaty, sadky, krynyci” (s. 112). Karabowicz zwraca uwagę na to,
że w liryce I. Kyryziuka szczególne miejsce zajmuje swoista rytualna bizantyjskość, tworzona przez znaczące symbole intymnego świata poety – drewniany
próg chaty dzieciństwa, wewnątrz ozdobionej ikonami w poczerniałych ramach,
z widokiem przez okna na cerkiew z bizantyjskim psalmem i dzwonieniem cerkiewnego dzwonu. Badacze twórczości I. Kyryziuka wskazują też na organiczne
zespolenie w przestrzeni lirycznej tej poezji wymiaru doznań przyziemnych
i transcendencji (S. Andrusiw) na podniesienie w tej poezji Podlasia do rangi
uniwersalnej metafory istnienia (B. Bojczuk).
Ludmyła Siryk zamieściła interesujący artykuł Polśki romantyky w osmysłenni Mykoły Zerowa, dopełniający dotychczasową wiedzę z zakresu polsko-ukraińskich związków literackich, wpływów i filiacji. Autorka artykułu słusznie przypomina, że M. Zerow w swej wielostronnej aktywności naukowej
i twórczej, obok badań naukowych, posiada wielkie dokonania w dziedzinie
przekładu artystycznego oraz badawczego oglądu problemów międzykulturowych i społeczno-politycznych (zob. s. 119). Tak więc nie tylko poddawał on
analizie stan i problemy świadomości narodowej oraz walk narodowowyzwoleńczych, prowadzonych przez Polaków i Ukraińców w XIX w., lecz przełożył
na język ukraiński tekst Ksiąg narodu i pelgrzymstwa polskiego A. Mickiewicza
i dokonał analizy porównawczej z analogicznym utworem ukraińskim – Knyhy
buttia ukrajinśkoho narodu, autorstwa uczonego i publicysty Mykoły Kostomarowa. Ludmyła Siryk trafnie zauważa, iż badawcze i translatorskie przybliżanie przez Zerowa twórczości romantyków polskich nie było przypadkowe, lecz
korespondowało ze stanem, aktualnymi potrzebami i problemami odradzającej
się kultury ukraińskiej. Autorka artykułu słusznie podkreśla, że oto przekład
Mazepy J. Słowackiego, dokonany przez M. Zerowa, był w Ukrainie faktem
nie tylko kulturowym, lecz i politycznym, a w latach dwudziestych, przepełnionych nadziejami na umocnienie przestrzeni wolności i ukraińskiej suwerenności „obraz Mazepy symwolizuwaw, nezważajuczy na trahicznist’, witalnist’
duchu swobody ponewołenych narodiw” (s. 121). Autorka omawianego artykułu przybliża postać Zerowa-uczonego jako wnikliwego analityka całokształtu
twórczości J. Słowackiego, a także obiektywnego badacza dokonań głównych
i drugorzędnych przedstawicieli tak zwanej „szkoły ukraińskiej” w polskiej literaturze (A. Malczewskiego, B. Zaleskiego, S. Goszczyńskiego, M. Grabowskiego, a także poetów o „lokalnym znaczeniu” – A. Grozy i T. Padury oraz
prozaika M. Czajkowskiego). Siryk podkreśla, że z perspektywy czasu należy
z uznaniem odnotować wielką przenikliwość badawczą M. Zerowa w zakresie
rozpoznawania i oceny najistotniejszych cech swoistych literatury polskiej oraz
trafnego prognozowania możliwych przyszłych kontynuacji badanego zjawiska.
Potwierdza to odrodzenie fenomenu „szkoły ukraińskiej” w literaturze polskiej
XX w. (m. in. J. Iwaszkiewicz, S. Wincenz, W. Odojewski i in.).
391
Lubomyr Puszak poświęcił swój artykuł Mychajło Hruszewśkyj – literator
najmniej dotychczas systemowo badanej części ogromnej i obejmującej wiele
dziedzin, spuścizny tego wybitnego ukraińskiego historyka, organizatora nauki
ukraińskiej, działacza politycznego i publicysty, historyka literatury, folklorysty i etnografa, socjologa i pisarza. Jego dwie najważniejsze prace – dziesięciotomowa Istorija Ukrajiny-Rusy (1898–1936) i sześciotomowa Istorija ukrajinśkoji literatury (1923–1927), jak słusznie zauważa L. Puszak, stanowią podstawę
naukowego ukrainoznawstwa w XX w. Obszerny artykuł L. Puszaka stanowi
próbę rekonstrukcji historyczno-literackiej koncepcji M. Hruszewskiego, która
znalazła swój wyraz w różnych – głównie źródłoznawczych – pracach uczonego jeszcze przed ukazaniem się wspomnianej historii literatury. Autor artykułu poddał wnikliwej analizie całokształt okoliczności i kontekstu ukraińskiego
oraz myśli europejskiej, w jakich ukształtowała się narodnicka postawa M. Hruszewskiego, zgodnie z którą odrzucał on kult jednostki. Jak słusznie zauważa
L. Puszak
W jego koncepcji naród jest twórcą historii, a nie jednostką, dlatego też zawsze stawał on
w obronie interesów narodu, mas ludowych, które, w jego przekonaniu stanowią masyw,
z którego powstaje naród [ukr. nacija] (s. 166).
Narodnickie poglądy M. Hruszewskiego (ukształtowane bez wątpienia pod
wpływem W. Antonowycza) zaznaczyły swój wyraźny ślad na wszystkich dziedzinach jego działalności, w tym także na jego zainteresowaniach folklorem,
etnografią, publicystyką, a także twórczością literacką.
Dotkliwie odczuwany przezeń problem stanu relacji między narodem i jego
przywództwem Hruszewski poruszał zarówno w swoich pracach, jak i usiłował
przedstawiać w utworach literackich. Wcześnie uświadomiona potrzeba spełnienia obowiązku wobec narodu, potrzeba „przysłużenia się sprawie ukraińskiego
odrodzenia” powołała go do „służenia ludziom” i został on według określenia
M. Zerowa tylko „przypadkowym gościem w literaturze” (s. 159). Przestał on
traktować literaturę jako „sprawę społeczną”, lecz traktował ją jako wewnętrzną
konieczność wyrażenia tych myśli i obrazów, których jak sam wyznawał − nie
mógł wyrazić ani w pracach naukowych, ani w publicystyce. Autor artykułu
zaznacza, że dotąd naukowcy sięgali do czterech zbiorów utworów literackich
Hruszewskiego, wydawanych jeszcze za życia autora (począwszy od 1904)
i później w różnych latach, aż po niemal pełne, naukowe wydanie jego spuścizny literackiej w 2000 r. Jak słusznie zauważa L. Puszak, „twórczość literacka
M. Hruszewskiego stanowi najmniej zbadaną dziedzinę hruszewskoznawstwa”
(s. 160), ponieważ Hruszewski jako historyk przesłonił beletrystę. Uwzględniając treść celnej uwagi M. Zerowa o tym, że M. Hruszewski jako pisarz stoi
„na grani między Konyskim, Hrinczenką i Kociubyńskim, ponieważ zastosował on nową technikę zapisu literackiego, lecz nie dotarł jeszcze do impresjonizmu Kociubyńskiego” (s. 162), autor artykułu omówił twórczość prozatorską
392
i dramaturgiczną M. Hruszewskiego (uwzględniając dotychczasowy stan badań)
i wskazał na paralele z jego pracami historycznymi oraz obecność elementów
stylu modernizmu.
Artykuł Ihora Nabytowycza „Lwiśka szkoła” ukrajinśkoho literaturoznawstwa kincia XIX − perszoji czwerti XX stolittia (Omelan Ohonowśkyj, Iwan
Franko, Mychajło Hruszewśkyj, Mychajło Wozniak) poświęcony jest analizie
interesującego zjawiska − powstania kilku najbardziej znanych historii literatury ukraińskiej pod koniec XIX i na początku XX w. ściśle związane jest ze
Lwowem jako ważnym centrum kultury ukraińskiej. Nabytowycz rozpoczyna
swój przegląd od pracy Istorija literatury ruśkoji O. Ohonowskiego, opartej na
metodzie bio-bibliograficznej, którą wyróżnia − jak pisał I. Fizer − „gorliwa
akumulacja faktów” (s. 173), na co wcześniej zwracał też uwagę i co krytykował
I. Franko. Autor artykułu stwierdza w związku z tym, że „jedną z najważniejszych wad historii literatury O. Ohonowskiego jest jej budowa oparta wyłącznie na zasadzie deskrypcyjnej” (s. 175). Mimo niedostatku systematyzacji, sam
ogromny materiał faktologiczny, zgromadzony przez Ohonowskiego, zachowuje swoją wartość. Autor artykułu określa jako całą epokę w literaturoznawstwie
ukraińskim działalność naukową Iwana Franki (1856−1916). Choć nie pozostawił on po sobie oddzielnej syntetycznej pracy z historii literatury ukraińskiej, to
cały korpus jego publikacji z tej dziedziny, z zakresu teorii literatury i krytyki
literackiej do dziś nie traci aktualności. Fizer słusznie więc zaznaczał, że
z punktu widzenia dzisiejszego stanu teoretycznego literaturoznawstwa najbardziej interesującymi teoretykami literatury w drugiej połowie XIX w. są chyba O. Potebnia i I. Franko. Ich rozważania o genezie, strukturze, języku, funkcji i recepcji tekstu poetyckiego były
w niektórych kwestiach nawet bardziej nowoczesne, niż sądy ich zagranicznych kolegów
(s. 176).
Analiza jednej z najbardziej fundamentalnych prac I. Franki Iz sekretiw poetycznoji tworczosti uprawnia cytowanego już ukrainistę amerykańskiego I. Fizera do trafnej konkluzji, że „sądy teoretyczne i refleksje Franki oparte były
początkowo na socjologicznej, a z czasem − na psychologicznej koncepcji literatury” (s. 177), a więc że w ciągu dwudziestu lat jako teoretyk literatury I. Franko
ewoluował od socjologizmu do psychologizmu. Natomiast Mychajło Wozniak
(1881−1954), profesor Uniwersytetu Lwowskiego, jedna z najciekawszych postaci literaturoznawstwa ukraińskiego i autor trzytomowej Istoriji ukrajinśkoji
literatury (1920−1924), uwzględnił doświadczenia poprzedników i połączył
w swej praktyce historyka literatury metodę historyczno-kulturową z ujęciem
socjologicznym i filologicznym.
Praca kolejnego przedstawiciela „szkoły lwowskiej” Mychajły Hruszewskiego (1866−1934) − Istorija ukrajinśkoji literatury – określona jest w omawianym
artykule jako „jedno ze szczytowych osiągnięć w literaturoznawstwie ukraińskim” (s. 181). Jako ważną zasługę jej autora I. Nabytowycz określa rozpatrywanie historii literatury ukraińskiej jako samowystarczalnego systemu arty393
stycznego „który posiada własne źródła i specyficzny charakter oraz wyróżnia
się wewnętrzną spójnością, a także wyrazistą formą zewnętrzną, specyficznie
ukraińską narodową modalnością” (s. 184). Prace literaturoznawcze omówionych w artykule przedstawicieli „szkoły lwowskiej” do dziś zachowują trwałe
walory naukowe.
W omawianym tomie prac lubelskich ukrainistów, w grupie tekstów ukraińskojęzycznych, znajdujemy też interesujący artykuł Wasyla Iwaszkiwa Folklorystyczna dijalnist’ Pantełejmona Kulisza w ocinci Iwana Franka. Autor artykułu
zaznacza, że Franko w ciągu całej swojej działalności pisarskiej interesował
się indywidualnością twórczą Kulisza, o którym pisał, że jest to „pierwszy
w moim przekonaniu, prawdziwie narodowy pisarz ukraiński, to znaczy pisarz,
który starał się w miarę swych sił odpowiedzieć na potrzeby swojego społeczeństwa...” (s. 200). Iwan Franko podkreślał nowatorstwo P. Kulisza w interpretacji
niektórych tekstów folkloru zawartego w pracy Zapiski o Jużnoj Rusi, a także
pozytywnie oceniał Kuliszowe opisy-charakterystyki ukraińskich bardów −
kobziarzy. Równocześnie jednak kwestionował translatorskie kompetencje Kulisza oraz zarzucał Kuliszowi (jak sądzi W. Iwaszkiw − niezbyt sprawiedliwie)
naukowy dyletantyzm w badaniach folkloru ukraińskiego.
Świadectwem cennej różnorodności tematycznej zaproponowanych w omawianym tomie − dedykowanych profesorowi Stefanowi Kozakowi − prac naukowych jest liczna grupa tekstów polskojęzycznych, które − ze względu na
szerzej dostępny wariant językowy − z konieczności tylko wymienimy, aby
w pełni zobrazować pełne spektrum naukowych zainteresowań lubelskich ośrodków ukrainoznawczych. Są to więc artykuły: Witolda Kołbuka − Kwestia ukrainizacji Cerkwi prawosławnej w Polsce międzywojennej; Alberta Nowackiego
− Ukraina w publicystyce Mykoły Chwylowego; Marty Redy − Dzieciństwo na
Wołyniu − matryca intertekstualna „Pieśni lasu” Łesi Ukrainki; Krystyny Mariak − Sacrum w powieści Hryhorija Kwitki-Osnowjanenki „Marusia”; Dagmary Nowackiej − Ukraiński język literacki XIX wieku: fonetyczne warianty
językowe oraz jedna praca rusycystyczna Anny Woźniak − Andriej Siniawski-Abram Terc o sztuce jako metamorfozie.
Szanowny jubilat i wszyscy sympatycy ukrainoznawstwa otrzymali jeszcze
jedno piękne świadectwo naukowej przyjaźni i uznania oraz książkę wzbogacającą bilans dokonań polskiej ukrainistyki.
394
j u b il e us z e
Michał Sajewicz
Człowiek zafascynowany Ukrainą
i pograniczem polsko-ukraińskim
W osiemdziesiątą rocznicę urodzin
profesora Michała Łesiowa
O
siemdziesiątą rocznicę urodzin obchodzi znany slawista – profesor Michał
Łesiów, autor ponad dziewięciuset publikacji, w tym siedmiu książek, ponad pięciuset prac o charakterze naukowym i popularnonaukowym, poświęconych w głównej mierze językowi ukraińskiemu i polsko-ukraińskim związkom
językowym, oraz kilkuset artykułów publicystycznych.
Działalność naukowa, dydaktyczna i społeczna Profesora jest ściśle związana
z oboma uniwersytetami lubelskimi – Uniwersytetem Marii Curie-Skłodowskiej i Katolickim Uniwersytetem Lubelskim. W UMCS profesor Michał Łesiów pracuje od 52 lat. Jego związki z KUL są jeszcze dłuższe, ponieważ na tej
uczelni studiował polonistykę.
Jubileusz profesora Michała Łesiowa skłania do retrospekcji. Nie jest jednak
łatwo pisać o uczonym o tak bogatym dorobku naukowym, o jego wielokierunkowej działalności.
Profesor Michał Łesiów urodził się 3 maja 1928 r. we wsi Huta Stara na Tarnopolszczyźnie. Tam uczęszczał do szkoły powszechnej. W rodzinnej wsi spędził trudne lata okupacji sowieckiej i hitlerowskiej. Przeżył cudem zarządzoną
przez Niemców pacyfikację wsi Huta Stara. Był także świadkiem dramatycznych wydarzeń związanych z konfliktem polsko-ukraińskim. Jako siedemnastoletni chłopiec stracił na wojnie ojca. W rok po śmierci ojca rodzina Łesiowów
postanawia wyjechać do Polski. Osiemnastoletni Michał Łesiów opuścił wraz
z matką i siostrami Tarnopolszczyznę i osiedlił się we wsi Zielin pod Szczecinem.
Po przyjeździe do Polski jubilat podjął naukę w gimnazjum, gdzie w 1948 r.
uzyskał tzw. „małą maturę”. Po otrzymaniu „małej matury” zapisał się do Niższego Seminarium Duchownego w Gorzowie Wielkopolskim. W 1950 r. zdobywa dwie duże matury – miejscową w Niższym Seminarium Duchownym, którą
honorowano tylko w seminariach duchownych, i drugą tzw. państwową, która
była wymagana we wszystkich uczelniach w kraju. Dwudziestodwuletni Michał Łesiów rozpoczął następnie naukę w Wyższym Seminarium Duchownym
w Gorzowie Wielkopolskim, ale po kilku miesiącach przerwał ją, zauważywszy,
iż w seminarium rzymskokatolickim nie było wówczas miejsca dla wyznawcy
obrządku greckokatolickiego. Podejmuje w związku z tym decyzję o wyjeździe
do Lublina, gdzie zostaje studentem Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego.
397
Początkowo studiował filozofię chrześcijańską, a następnie filologię polską.
Miał szerokie zainteresowania – pasjonowała go zarówno literatura, jak i język.
Ostatecznie wybrał jednak specjalizację językoznawczą. Na uczelni lubelskiej
rozwijał swoje zainteresowania językoznawcze i już jako student prowadził badania nad gwarami polskimi i ukraińskimi Lubelszczyzny. Uczestniczył w seminarium magisterskim profesora Tadeusza Brajerskiego, przygotowując pod
jego kierunkiem rozprawę magisterską nt. Gwara mieszkańców wsi Huta Stara
w byłym powiecie buczackim, którą pomyślnie obronił.
Po ukończeniu studiów magister Michał Łesiów odbył roczny staż w Instytucie Językoznawstwa PAN w Krakowie. W 1956 r. wrócił jednak do Lublina,
gdzie podjął pracę w Katedrze Języka Polskiego Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, którą kierował wówczas prof. Leon Kaczmarek.
W 1960 r. jubilat przebywał na rocznym stażu naukowym na Uniwersytecie
Tarasa Szewczenki w Kijowie. Prowadził tam eksplorację materiałów do pracy doktorskiej nt. Język dramatów zachodnioukraińskich XVII – pocz. XVIII
wieku, którą przygotowywał pod kierunkiem prof. Leona Kaczmarka. Doktorat
obronił w dwa lata później na Uniwersytecie Warszawskim .
Po utworzeniu w 1963 r. sekcji filologii rosyjskiej dr Michał Łesiów został oddelegowany do Zakładu Filologii Rosyjskiej jako jeden z jej organizatorów i jednocześnie wykładowca w zakresie językoznawstwa wschodniosłowiańskiego.
Na szczególne podkreślenie zasługuje wysiłek jubilata włożony w organizację
życia naukowego i dydaktycznego nowej specjalności, troska o dobór i rozwój
kadr, o funkcjonowanie biblioteki zakładowej.
W 1969 r. doktor Michał Łesiów został powołany na stanowisko docenta etatowego. W rok później powierzono mu funkcję kierownika Zakładu Filologii
Rosyjskiej UMCS.
Zwiększone obowiązki dydaktyczne i organizacyjne nie osłabiły tempa pracy naukowej docenta Michała Łesiowa. Kontynuował badania nad gwarami
polskimi i ukraińskimi Lubelszczyzny, jak również podejmował próby opisu
gwar ukraińskich na terenie całej Polski. Badał także nazwy terenowe Lubelszczyzny. Badania te zaowocowały w postaci rozprawy habilitacyjnej Terenowe
nazwy własne Lubelszczyzny. Książka została wysoko oceniona zarówno przez
slawistów polskich, jak i zagranicznych.
W 1973 r. jubilat został powołany na stanowisko dyrektora Instytutu Filologii Rosyjskiej i Słowiańskiej UMCS i jednocześnie kierownika Zakładu Języka
Rosyjskiego. Funkcję dyrektora IFRiS pełnił do 1976 r. W tym okresie na rusycystyce lubelskiej przeprowadzono dziesięć przewodów: cztery habilitacyjne
i sześć doktorskich.
W 1973 r. docent Michał Łesiów przebywał w USA, gdzie prowadził zajęcia
z językoznawstwa słowiańskiego w Uniwersytecie Harwardzkim w Cambridge,
Mass. jako visiting lecturer. W podobnym charakterze przebywał także w Uniwersytecie Minnesockim w Minneapolis (USA) w 1986 r.
398
Osiągnięcia naukowe i organizacyjne jubilata coraz wyraźniej dostrzegało
środowisko uniwersyteckie, czego dowodem było powierzenie mu w 1981 r.
funkcji dziekana Wydziału Humanistycznego UMCS. Trzyletnie sprawowanie
tej funkcji – w trudnym okresie stanu wojennego – okazało się nie tylko pomyślnym sprawdzianem kompetencji administracyjnych jubilata, ale także doskonałej znajomości problemów środowiska uniwersyteckiego.
W 1983 r. docent Michał Łesiów otrzymał tytuł profesora. Podjął wówczas
starania o powołanie w UMCS filologii ukraińskiej, ale na realizację głównego
marzenia organizacyjnego profesora trzeba było czekać aż do 1991 r. Wtedy to
władze uczelni wyraziły zgodę na utworzenie w UMCS ukrainistyki, a profesorowi Michałowi Łesiowowi powierzono kierownictwo Zakładu Filologii Ukraińskiej. Nieco wcześniej (1989) powołano slawistykę na Katolickim Uniwersytecie Lubelskim. Profesor prowadził tam od początku wykłady oraz seminaria
magisterskie, w których uczestniczyli zarówno ukrainiści, jak też białoruteniści
i rusycyści. Wkrótce powierzono mu kierownictwo nowoutworzonej Katedry
Języków Słowiańskich KUL.
Praca badawcza – niezależnie od doraźnych obciążeń organizacyjnych i dydaktycznych – zajmowała w życiu jubilata zasadnicze miejsce. Zainteresowania
naukowe profesora skupiały się głównie wokół dialektologii, zwłaszcza ukraińskiej, onomastyki, historii języka i folklorystyki.
Duży wpływ na rozwój zainteresowań dialektologicznych jubilata miała blis­
ka współpraca z prof. Kazimierzem Nitschem w czasie stażu naukowego w Instytucie Językoznawstwa PAN w Krakowie.
Pierwsze swoje publikacje z zakresu dialektologii zawdzięcza jubilat prof.
Karolowi Dejnie, który umożliwił ich druk w „Rozprawach Komisji Językowej
Łódzkiego Towarzystwa Naukowego”.
Intensyfikacja badań dialektologicznych następuje z chwilą podjęcia przez
jubilata pracy w Katedrze Języka Polskiego UMCS w Lublinie w 1956 r. Tutaj
–pod naukowym kierunkiem prof. Pawła Smoczyńskiego – przystąpiono do dokumentowania stanu języka mieszkańców Lubelszczyzny. W ciągu czterech lat
zgromadzono bogaty materiał polski i ukraiński do Atlasu Gwar Lubelszczyzny.
Duży wkład do badań związanych z AGL wniósł jubilat, który przeprowadził
prace eksploracyjne w około czterdziestu wsiach, głównie ze wschodniej części
regionu lubelskiego.
W 1986 r. w Instytucie Słowianoznawstwa PAN w Warszawie i Instytucie
Filologii Rosyjskiej i Słowiańskiej UMCS podjęto prace nad Atlasem gwar
wschodniosłowiańskich Pobuża. Pracami zespołu lubelskiego kierował prof.
Michał Łesiów. Zespół zebrał bogaty materiał dialektologiczny z kilkudziesięciu wsi z terenu województwa bialskopodlaskiego, chełmskiego, zamojskiego
i lubelskiego.
Podsumowaniem badań profesora w zakresie dialektologii ukraińskiej jest
wydana w 1997 r. monografia Gwary ukraińskie w Polsce, w której autor do399
konuje opisu sześciu dialektów ukraińskich (łemkowski, bojkowski, nadsański,
naddniestrzański, wołyńsko-chełmski i podlaski), które występują na terenie
wschodniej Polski, – od Popradu na południu aż po Narew na północy.
Drugi nurt działalności naukowej jubilata to badania folklorystyczne. Profesor opracował między innymi około dziesięciu zbiorków twórców ludowych
z Lubelszczyzny i innych regionów kraju. Jest także autorem licznych rozpraw
naukowych, które poświęcił folklorowi polsko-ukraińskiego pogranicza językowego.
Istotne miejsce w badaniach profesora zajmuje również onomastyka. W latach 1956–1960 jubilat uczestniczył w zbieraniu nazw obiektów fizjograficznych
z terenu województwa lubelskiego. Zgromadzony materiał stał się podstawą
licznych artykułów, a także monografii Terenowe nazwy własne Lubelszczyzny,
która ukazała się drukiem w 1972 r. Na uwagę zasługują także liczne publikacje
profesora poświęcone imionom i nazwiskom ukraińskim.
Dużo uwagi profesor poświęcił antroponimii literackiej. Opublikował liczne
prace poświęcone osobowym nazwom własnym w twórczości kilkunastu pisarzy rosyjskich i ukraińskich. Jubilat badał także antroponimy funkcjonujące
w folklorze ukraińskim.
Od 1960 r. profesor Michał Łesiów prowadzi badania nad historią języków
wschodniosłowiańskich, zwłaszcza ukraińskiego. Przeanalizował m. in. język
dziesięciu utworów dramatycznych z terenu Galicji z XVII i początku XVIII w.
(galicyjska odmiana języka ukraińskiego).
Ważne miejsce w badaniach profesora zajmuje także zagadnienie wpływu języka staro-cerkiewno-słowiańskiego oraz języka polskiego na kształtowanie się
ukraińskiego języka literackiego. Szerzej kwestie te omówił w książce Ukraina
wczoraj i dziś, wydanej w 1994 r.
Wiele artykułów jubilata dotyczy problematyki współczesnego języka ukraińskiego. Tu z kolei przeważają prace o charakterze popularnonaukowym, najczęściej z zakresu kultury języka. Naprzeciw potrzebom dydaktycznym wychodzi opublikowana w 1996 r. Szkolna gramatyka języka ukraińskiego.
Sporo miejsca w swoich badaniach profesor Michał Łesiów poświęcił innym
językom słowiańskim, głównie rosyjskiemu (morfologia, słowotwórstwo, leksykologia).
Na szczególne podkreślenie zasługuje działalność popularyzatorska profesora Michała Łesiowa. Posiadł on umiejętność pisania o języku i językoznawstwie
w sposób prosty i zrozumiały. Dzięki temu prace profesora są czytane nie tylko
w kręgach akademickich, ale szerzej – głównie przez tych, którzy chcą zdobyć rzetelną wiedzę o historii i dniu dzisiejszym Ukrainy. Profesor zyskał sobie
uznanie wśród czytelników m. in. jako autor przystępnie i interesująco napisanych książek o Ukrainie Ukraina wczoraj i dziś (1994) oraz Rola kulturotwórcza Cerkwi Greckokatolickiej (1999).
400
Pracę naukową prof. Michał Łesiów ściśle łączy z działalnością dydaktyczną. Od 1969 r. do chwili obecnej wypromował ponad 590 magistrów, głównie rusycystów, ale też ukrainistów, białorutenistów i polonistów. Dziewięciu
magistrantów profesora zatrudnionych jest obecnie w Instytucie Filologii Słowiańskiej UMCS oraz czterech w Katedrze Języków Słowiańskich KUL. Wielu
z nich pracuje w Studium Języków Obcych UMCS i w innych uczelniach. Profesor zawsze starał się przekazać swoim magistrantom solidną i szeroką wiedzę
slawistyczną. Zachęcał rusycystów – zwłaszcza przed powołaniem w UMCS
ukrainistyki i białorutenistyki – do podejmowania badań z zakresu językoznawstwa ukraińskiego i białoruskiego.
Znaczną część wypromowanych przez profesora magistrów stanowią absolwenci Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, Filii Uniwersytetu Warszawskiego w Białymstoku (obecnie Uniwersytet w Białymstoku) i WSP w Olsztynie
(obecnie Uniwersytet Warmińsko-Mazurski). Są to uczelnie, w których profesor
prowadził wykłady i seminaria magisterskie.
Niezaprzeczalne są również osiągnięcia profesora w zakresie kształcenia
młodej kadry naukowej. Jest promotorem dwudziestu prac doktorskich; trzy
przewody doktorskie są w trakcie realizacji. Wielokrotnie recenzował prace
doktorskie (45) i habilitacyjne (20).
Wyrazem uznania w świecie naukowym jest udział jubilata w działalności
wielu organizacji naukowych i społecznych. Przez kilka kadencji prof. Michał
Łesiów był członkiem Komitetu Słowianoznawstwa PAN, a od 2000 r. pełni
funkcję przewodniczącego Komisji Polsko-Ukraińskich Związków Kulturowych przy Oddziale PAN w Lublinie. Jubilat jest ponadto członkiem Ukraińskiej Wolnej Akademii Nauk USA, Lubelskiego Towarzystwa Naukowego
(przez pewien okres pełnił funkcję sekretarza i zastępcy przewodniczącego
Komisji Filologicznej), Polskiego Towarzystwa Językoznawczego, Towarzystwa Miłośników Języka Polskiego, Międzynarodowej Asocjacji Ukrainistów,
Towarzystwa Naukowego im. T. Szewczenki. Wchodzi w skład Rady Naukowej
Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej w Lublinie (przez dłuższy okres był
przewodniczącym Rady), Stowarzyszenia Twórców Ludowych, Południowo-Wschodniego Instytutu Naukowego. Pełnił także funkcję członka Rady Programowej Oddziału TVP w Lublinie. Profesor Michał Łesiów jest ponadto członkiem Forum Polsko-Ukraińskiego (ciało doradcze funkcjonujące przy Sejmie
RP) oraz Kapituły Nagrody Pojednania Polsko-Ukraińskiego. Powołany został
także w skład komisji do spraw reformy ortografii ukraińskiej działającej przy
Narodowej Akademii Nauk Ukrainy. W ostatnim okresie prof. Michał Łesiów
aktywnie działa w zespole oceniającym filologie słowiańskie, powołanym przy
Uniwersyteckiej Komisji Akredytacyjnej.
Profesor jest także członkiem kolegiów redakcyjnych kwartalnika „Harvard
Ukrainian Studies” (Cambridge USA), „Rozpraw Slawistycznych” (Lublin),
„Biuletynu Stowarzyszenia Twórców Ludowych”, przekształconego następnie
401
w „Twórczość Ludową”, oraz rocznika „Lubelskie Materiały Neofilologiczne”.
Profesor przez dłuższy okres był również członkiem komitetu redakcyjnego
„Slavii Orientalis” oraz „Studiów z Filologii Polskiej i Słowiańskiej”. Obecnie
wchodzi w skład Rady Programowej wydawanej w Lublinie „Etnolingwistyki”.
Jubilat brał udział w licznych konferencjach krajowych i zagranicznych,
między innymi w USA, Niemczech, Wielkiej Brytanii, Francji, Hiszpanii, Czechach, Węgrzech i Rosji. Najczęstsze są jednak wyjazdy na Ukrainę, zwłaszcza
do Kijowa i Lwowa, gdzie wielokrotnie uczestniczył w konferencjach i sympozjach naukowych.
Za zasługi naukowe i dydaktyczne prof. Michał Łesiów odznaczony został
Złoty