Daniel Romanowicz i jego czasy

Transkrypt

Rocznik
Instytutu Europy
Środkowo-Wschodniej
Rok 12 (2014)
Zeszyt 6
Daniel Romanowicz
i jego czasy
Insygnium koronacyjne Daniela Romanowicza –
fakty i hipotezy
Wojskowa działalność księcia Daniela Romanowicza
w kontekście militarnego rozwoju
Europy Środkowo-Wschodniej w XIII wieku
Od poddaństwa do wojny:
stosunki księcia Daniela Romanowicza
z chanami Złotej Ordy w latach -
Daniel Romanowicz w dyplomacji europejskiej XIII wieku.
Zarys problematyki
Rocznik
Instytutu Europy
Rok 12 (2014)
Zeszyt 6
Rada Naukowa
„Rocznika Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej”
Natalia Yakovenko (Kijów), Adolf Juzwenko (Wrocław), Jūratė Kiaupienė (Wilno),
Andreas Lawaty (Lüneburg), Alexei Miller (Moskwa), Antony Polonsky (Boston),
Adam Daniel Rotfeld (Warszawa), Henryk Samsonowicz (Warszawa),
Aleksander Smolar (Warszawa), Oleksiy Tolochko (Kijów),
Piotr S. Wandycz (New Haven), Jerzy Wyrozumski (Kraków)
Komitet Redakcyjny
„Rocznika Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej”
Mirosław Filipowicz (przewodniczący),
Andrzej Gil, Jerzy Kłoczowski, Hubert Łaszkiewicz, Tomasz Stępniewski, Agata Stolarz,
Paweł Jarosz (sekretarz redakcji), Anna Paprocka (sekretarz wydawnictwa)
Rocznik
Instytutu Europy
Rok 12 (2014)
Zeszyt 6
Daniel Romanowicz
i jego czasy
REDAKCJA
Andrzej Gil
Andrzej Wawryniuk
Hanna Bazhenova
Lublin 2014
Czasopismo recenzowane
Korekta
Skład
Zespół Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej
Amadeusz Targoński
www.targonski.pl
Fotografia na okładce i stronach tytułowych: Ruiny palatium
Daniela Romanowicza, połowa XIII wieku, Chełm. Fot. Andrzej Gil
Wydanie publikacji zostało sfinansowane przez
Fundację „Partnerstwo i Współpraca” Stanisława Adamiaka,
Konsula Honorowego Ukrainy w Chełmie
©Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, Lublin 2014
©Fundacja „Partnerstwo i Współpraca” Stanisława Adamiaka,
ISSN 1732-1395
Redakcja i Wydawca
Instytut Europy Środkowo-Wschodniej
ul. Niecała 5, 20-080 Lublin
www.iesw.lublin.pl
Fundacja „Partnerstwo i Współpraca” Stanisława Adamiaka,
sekretarz redakcji:
Paweł Jarosz, tel. (+48) 81 532 29 07
e-mail: [email protected]
sekretarz wydawnictwa:
Anna Paprocka, tel. (+48) 81 534 63 95
Drukarnia
Perfekta info
www.perfekta.info.pl
Spis treści
Stanisław Adamiak
Słowo wstępne7
ARTYKUŁY
Adrian Jusupović
„Богу же изволившю Данилъ созда градъ Холмъ”.
Geneza Chełma i jego biskupstwa
“Богу же изволившю Данилъ созда градъ Холмъ”. Genesis of Chełm and its bishopric
11
Andrzej Gil
Insygnium koronacyjne Daniela Romanowicza – fakty i hipotezy
Coronation insignia of Daniel Romanowicz – facts and hypotheses
27
Андрій Федорук
Військова діяльність князя Данила Романовича в контексті мілітарного
розвитку Центральної та Східної Європи ХІІІ століття
Military activity of Prince Daniel Romanowicz in the context
of military development of Central-Eastern Europe in the 13th century
43
Галина Яценюк
Від підданства до війни: взаємини князя Данила Романовича
з золотоординськими ханами у 1246-1260 рр.
From serfdom to war: relations between Prince Daniel Romanowicz
and the Khans of the Golden Horde in 1246-1260
63
Andrzej Wawryniuk
Daniel Romanowicz w dyplomacji europejskiej XIII wieku.
Zarys problematyki
Prince Daniel Romanowicz in the European diplomacy
79
Олександр Добржанський, Фадей Яценюк
Король Данило Романович в українській історіографії
King Daniel Romanowicz in Ukrainian historiography
95
Tomasz Dzieńkowski
Wczesnośredniowieczna zabudowa Góry Katedralnej
w Chełmie jako przykład europejskiego dziedzictwa kulturowego
The Early Middle-Age superstructure of the Cathedral Mountain in Chełm
as an example of the European cultural heritage
113
Сергій Панишко
Укріплення типу „motte and bailey” на території Ратенського клину
“Motte and bailey” fortifications in the area of the Ratno wedge
131
VARIA
Wojciech Walczak
Instrukcja Lorenzo Lauriego i Francesco Marmaggiego
wobec sytuacji politycznej Polski w latach 20. XX wieku
Lorenzo Lauri and Francesco Marmaggi’s instruction
and the political situation in Poland in the 1920s
147
Iwona Lasek-Surowiec
Prawne aspekty wprowadzenia wspólnej waluty europejskiej
w wybranych państwach Europy Środkowo-Wschodniej
Legal aspects of the introduction of the euro in selected countries
of Central and Eastern Europe
157
O Autorach175
Słowo wstępne
Nie ma chyba w dziejach średniowiecznych kontaktów polsko-ruskich postaci bardziej symbolicznej niż książę, a od 1253 roku król,
Daniel Romanowicz. Wnuk wielkiego księcia kijowskiego Mścisława, a jednocześnie prawnuk po kądzieli Bolesława Krzywoustego,
był uosobieniem rozlicznych związków łączących dynastie Piastów
i Rurykowiczów. Przyszło mu żyć w ciekawym miejscu i w interesujących, chociaż trudnych czasach. Musiał zmierzyć się z przedwczesnym
odejściem sławnego ojca – księcia Romana, którego śmierć w bitwie
pod Zawichostem w 1205 roku należy do najbardziej niezrozumiałych
epizodów ówczesnych stosunków polsko-ruskich. Jako dziecko tułał
się po europejskich dworach, szukając protekcji i łaski koronowanych
krewnych. Przeżył walki wewnętrzne i najazd mongolski. Jednocześnie zaś słynął jako dobry włodarz swej ojcowizny. Znany jest przede
wszystkim jako założyciel miast, w tym stołecznego Chełma, który
wzniósł od podstaw, budując w nim swój pałac i szereg świątyń, w tym
katedrę ku czci Bogurodzicy. Otwarty na świat, harmonijnie łączył
w nowo wznoszonym mieście różne wpływy kulturowe, zapraszając
artystów i rzemieślników ze Wschodu i Zachodu. Wezwanie ruskiego księcia przyjęli także zwykli mieszkańcy, Rusini, Polacy i Niemcy,
prawosławni i katolicy, szukający swego miejsca w grodzie Daniela.
Jego działalnością obdzielić by można wielu innych władców. Wywarł ogromny wpływ nie tylko na swoje czasy, ale zapisał się w pamięci następnych pokoleń mieszkańców nadbużańskich ziem. Nie da się
go zamknąć w ciasnych, nacjonalistycznych formach, przybierających
częstokroć postać monumentów nawiązujących w swej stylistyce do
przedstawień z czasów radzieckich. Prawdziwym pomnikiem króla
Daniela jest jego ukochane miasto – Chełm. Dlatego też obecne wła-
8
Słowo wstępne
dze grodu nad Uherką nie zapomniały o ojcu-założycielu miasta i nadały jednemu z miejskich placów jego imię.
Dzisiaj, kiedy Ukraina przeżywa ogromne trudności, borykając się
tak z konfliktem zbrojnym, jak i z polityczno-ekonomicznym kryzysem, warto przypomnieć zarówno postać księcia Daniela, jak i dokonany przez niego wybór. Budował on silny organizm państwowy, oparty
na miejscowej tradycji, a jednocześnie trwał w łączności z Zachodem,
w nim szukając inspiracji i twórczego natchnienia. Był władcą, który
sprawował swe rządy w oparciu o ogólnoeuropejski system wartości.
Mimo że odczuwał boleśnie sąsiedztwo wschodniego imperium – państwa mongolskiego – to jednak potrafił utrzymać zdrową równowagę
między koniecznością uwzględnienia politycznych realiów i powinnością sumienia człowieka zakorzenionego w europejskim dziedzictwie.
Obchodzona w tym roku 750. rocznica śmierci króla Rusi Daniela
Romanowicza, pochowanego w dawnej katedrze Bogurodzicy w Chełmie, gdzie trwają obecnie wspólne polsko-ukraińskie prace archeologiczne, może stać się dobrym punktem wyjścia do refleksji nie tylko na
temat złożonych losów naszych dwóch narodów, ale i ich przyszłości
w jednoczącej się Europie. Stąd należy dołożyć wszelkich starań, by
Daniel Romanowicz – z rodu Rurykowiczów i Piastów, książę wołyński
i halicki, wybitny chełmianin – stał się patronem wspólnych działań
Polaków i Ukraińców na rzecz zrozumienia i prawdziwego pojednania.
Stanisław Adamiak
Konsul Honorowy Ukrainy w Chełmie
Roczni k I nstytutu Eu ro p y Ś ro d ko wo -W s ch o d n iej • Ro k 1 2 (2 01 4) • Zes z y t 6
Artykuły
Adrian Jusupović
„Богу же изволившю Данилъ
созда градъ Холмъ”.
Geneza Chełma i jego biskupstwa*
“Богу же изволившю Данилъ созда градъ Холмъ”.
Genesis of Chełm and its bishopric
Abstract: The article intends to verify and reconstruct history of Chełm and
its eparchy as reported by the Galician-Volhynian Chronicle. During Tatar invasion Chełm remained intact. That is why Daniel decided to make this town his
residence. Probably in 1241, but not later than in 1246/1247 (I suppose however,
that this was nearer 1241) bishopric was transferred to Chełm from Uhrusk.
From 1253 Chełm became king’s Daniel’s residence.
Keywords: Galician-Volhynian Chronicle, Chełm, Uhrusk, residence, eparchy
Chełm – miasto oddalone o 84 km od Lublina i 300 km od Halicza.
Wczesne losy tego ośrodka miejskiego nie zostały dostatecznie przebadane. Część dziewiętnastowiecznych badaczy, nie powołując się na
wiarygodne źródła, początki świetności miasta widzi już w XI wieku.
Książę kijowski Włodzimierz Wielki miał tu erygować biskupstwo1.
Archeologiczne źródła, potwierdzone przez pisane, pokazują, że rozwój ośrodka nastąpił dopiero w XIII wieku. Trudno jednoznacznie
*
1
Praca powstała w ramach realizacji grantu Narodowego Centrum Nauki: „Edycja krytyczna Kroniki halicko-wołyńskiej z komentarzami oraz tłumaczeniem”.
Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t. 1, red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski, Warszawa 1880, s. 553.
12
Adrian Jusupović
stwierdzić, czy jakaś miejscowość funkcjonowała tu wcześniej. Na ślady
osadnictwa z tego okresu natrafiono na wzgórzu Kredowa Góra położonym 2-3 km na wschód od Wysokiej Górki2. Najnowsze badania
archeologiczne wykazały brak jakichkolwiek śladów grodu z okresu
XI-XII wieku. Uznane przez dwudziestowiecznych badaczy za starsze
stratygraficznie od murów miąższe warstwy gliny, spalenizny i rumoszu, na których posadowiono mury palatium oraz konstrukcje drewniano-ziemne, faktycznie pochodzą z XIII wieku3.
Najnowsze wyniki badań jasno pokazują, że rozwój Chełma należy
łączyć z działalnością księcia, późniejszego króla Rusi, Daniela Romanowicza. Fakt ten od dawna jest znany w literaturze4. Paradoksalnie
nie odpowiedziano w niej na pytanie, dlaczego władca ów zdecydował się uczynić Chełm stolicą swojego księstwa, rezygnując równocześnie z kierowania księstwem z mającego dawną tradycję Halicza,
oraz przenieść tu biskupstwo z Uhruska i wznieść tu swój dwór. Pojedyncze opinie wyjaśniające ten fenomen pojawiły się na marginesie
prowadzonych studiów5. Ciągle jednakże brakuje pełnej genezy tego
ośrodka. Celem niniejszego tekstu jest przedstawienie powodów, które
skłoniły Daniela Romanowicza do działań na rzecz zwiększenia znaczenia Chełma.
1.
Akcja lokacyjna
Wiadomości dotyczące XIII-wiecznego Chełma zachowały się
w „Kronice halicko-wołyńskiej”. Jest to zabytek piśmiennictwa staroruskiego, który prawdopodobnie powstawał w XIII wieku na dworach
2
T. Dzieńkowski, Wczesnośredniowieczne osadnictwo ziemi chełmskiej, Chełm 2011, s. 147-152 (praca
doktorska przygotowana w Instytucie Archeologii i Etnologii PAN, pod kierunkiem prof. Andrzeja Buko, mps). Pragnę gorąco podziękować dr. Tomaszowi Dzieńkowskiemu za udostępnienie
mi wyników swoich badań.
3 Ibidem, s. 153-154. Mychajło Hruszewski uważał, że przed wybudowaniem około 1237 roku Chełma niczego na jego miejscu wcześniej nie było. М. Грушевський, Історія України-Руси. XI-XIII
вік, t. 2, Київ 1992, s. 381.
4 Pełną analizę działalności Daniela Romanowicza oraz przedstawienie stanu badań zob.: D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków 2012, s. 11, 68,
77, 99, 182, 206, 225-226, 237-239, 241, 247, 348, 400, 418, 447-448, 458.
5 І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, Львів 1999, s. 60, 126; В. Т. Пашуто, Очерки по
истории галицко-волынской Руси, Москва 1950, s. 164.
„Богу же изволившю Данилъ созда градъ Холмъ”
Daniela i Wasylka Romanowiczów, Włodzimierza Wasylkowicza,
Mścisława Daniłowicza oraz Lwa Daniłowicza. Informacje do swojego dzieła kronikarz czerpał z archiwum książęcego oraz z relacji
naocznych świadków. Okoliczności te powodują, że pod względem
informacyjnym dzieło to jest bezcenne6. Przetrwało ono do naszych
czasów w kopiach cyrylickich z XV7, XVI8, XVII9 i XIX wieku10. Co
istotne, pod względem redakcyjnym jest to dzieło niedokończone.
Skłonny byłbym widzieć w nim wielokrotnie redagowany na przestrzeni XIII wieku brudnopis, który nie doczekał się ostatecznego kształtu.
Potwierdza ową obserwację deklaracja jednego z redaktorów kroniki:
„Roku 1254. Tego roku, po upływie pewnego czasu. Chronograf musi
pisać o wszystkim, co zaszło, czasami wybiegać w przód, a czasami
cofać się do wcześniejszych [wydarzeń]. Ten, kto mądry, zrozumie.
Liczba roku tu nie była pisana, potem dopiszemy chronologię na sposób antiochejski, wedle olimpiad, wedle greckiego rachunku, według
przestępnych lat rzymskich, tak jak Jewsiewij Pamfil i inni latopisarze
robili, od Adama do Chrystusa. Wszystkie daty dopiszemy później –
porachowawszy je”11.
6 Omówienie „Kroniki halicko-wołyńskiej” i zestawienie literatury [w:] A. Jusupović, Elity ziemi
halickiej i wołyńskiej w czasach Romanowiczów (1205-1264). Studium prozopograficzne, Kraków
2013, s. 23-36.
7 Latopis hipacki (początek lat 20. XV wieku), przechowywany w Bibliotece Rosyjskiej Akademii
Nauk [BAN] w Sankt Petersburgu (sygn. 16.4.4).
8 Latopis chlebnikowski/ostrogski (50./60. lata XVI wieku i około 1637 roku), przechowywany jest
w Rosyjskiej Bibliotece Narodowej [RNB] w Sankt Petersburgu (sygn. F.IV.230).
9 Latopis pogodiński/czetwertyński (1621 rok) przechowywany jest w RNB w Sankt Petersburgu
(sygn. Собрание М. П. Погодина, nr 1401). Latopis Jarockiego/Bundury (1651 rok) przechowywany jest w BAN w Sankt Petersburgu (sygn. 21.3.14), a jermołajewski (1711 rok) przechowywany
jest w RNB w Sankt Petersburgu (sygn. F.IV.231).
10 Rękopis RGADA (1814 rok), przechowywany w Rosyjskim Państwowym Archiwum Akt Dawnych
w Moskwie (sygn. f. 181, nr 10). Do rękopisów zawierających „Kronikę halicko-wołyńską” zaliczany jest również manuskrypt z 1819 roku, przechowywany w BAN w Sankt Petersburgu (sygn.
17.11.9). Należy jednak zauważyć, że zawiera on zwód południoworuski typu hipackiego, który
swoją relację kończy na latach 70. XII wieku.
11 „Въ лeтo [6762]. В та же лeта времени минувшу. Хронографу же нужа есть писати все
и вся бьвшая, овогда же писати впередняя овогда же востоупати в задняя. Чьтыи мудрыи,
разумeеть. Число же лeтомъ здe не писахомъ, в задняя впишемь по Антивохыискымь
Соромъ, алумъпиядамъ, Грьцкыми же численицами, Римьскы же висикостомь, якоже
Євьсeвии и Памьфилъво иннии хронографи списаша, oт Адама до Хрeстоса. Вся же лeта
спишемь рощетъше во задьнья”. Ипатuевская Летопись (dalej – ИЛ), Полное собрание
русских летописей, t. 2, С.-Петербургь 1908, kol. 820.
Ro c z nik Ins tytutu Europy Środkowo-W schodniej • Rok 12 (2014 ) • Zeszy t 6
13
14
Adrian Jusupović
Niestety, zapowiedziane korekty nie zostało nigdy zrealizowane.
Przekaz ów, mimo że bezpośrednio niezwiązany z Chełmem, powinien uczulić badaczy zajmujących się dziejami zarówno miasta, jak
i rozciągającego się wokół niego regionu. Powstania opisywanego
ośrodka kronikarz nie zapisał zgodnie z jego właściwą chronologią,
lecz dopiero w związku z walkami Romanowiczów z Kuremsą, jakie
miały miejsce w latach 50. XIII wieku. Przypomnę jedynie, że badacze uważają, że pierwsze dwie redakcje „Kroniki halicko-wołyńskiej”
zostały przeprowadzone w Chełmie. Odpowiednio przypisuje się je
Cyrylowi (późniejszemu metropolicie kijowskiemu), pracującemu
w latach 1246-1247, oraz biskupowi Janowi, piszącemu w drugiej połowie lat 50. XIII wieku12. Warto zatem zauważyć, że mimo zapowiedzi
pierwszego redaktora, piszącego: „Za zgodą Bożą, Daniel założył gród
Chełm. O założeniu jego jeszcze opowiemy”13, faktycznym autorem
opisu założenia Chełma był drugi redaktor. Świadczy to między innymi o tym, że ośrodek ten powstał w stosunkowo nieodległym czasie.
Potwierdza to również zapis kroniki dotyczący lata 1236 roku14, kiedy
to Konrad Mazowiecki, prowadząc wyprawę skierowaną przeciwko
Danielowi: „zatrzymał się tam, gdzie teraz stoi gród Chełm i posłał do
Czerwienia wojować”15. Z przekazu jasno wynika, że w czasie kampanii księcia mazowieckiego Chełm jeszcze nie pełnił roli ośrodka mo-
12 Л. В. Черепнин, Летописец Даниила Галицкого, „Исторические Записки АН СРРР”, t. 12,
1941, s. 228, 230, 249-253. Zob. także: A. Poppe, Latopis Ipatjewski, [w:] Słownik Starożytności Słowiańskich, t. 3, Wrocław–Warszawa–Kraków 1967, s. 20-21; В. Т. Пашуто, Очерки, s. 73-74, 8081, 86-101; А. І. Генсьорський, Галицько-Волинський Літопис. Процес складання. Редакції
і редактори, Київ 1958, s. 4, 16, 23, 66-67, 90-99; А. Н. Ужанков, Проблемы историографии
и текстологии древнерусских памятников XI-XIII веков, Москва 2009, s. 317-318. We wcześniejszych publikacjach badacz ten zarysował przedział czasowy, w którym miała powstać pierwsza redakcja tego zabytku, jako znacznie szerszy, na lata 40. – początek lat 50. XIII wieku. Ibidem,
Летописец Данила Галицкого. Редакции, время создания, „Герменевтика Древнерусской
литературы X-XVI в.”, t. 1, Mосква 1989, s. 265-273; ibidem, Летописец Данила Галицкого.
Проблема авторства, „Герменевтика Древнерусской литературы X-XIII в.”, t. 3, cz. 1, Mосква
1992, s. 149-180. Zob. także: M. Font, Geschichtsschreibung Des 13. Jahrhunderts an Der Grenze zweier
Kulturen. Das Königreich Ungarn Und Das Fürstentum Halitsch-Wolhynien, Stuttgart 2005 („Abhandlungen der Geistes-und Sozialwissenschaftlichen Klasse”, Jahrgang 2005, nr 3), s. 32-34. Zestawienie i omówienie literatury zob.: A. Jusupović, Elity, s. 24-28.
13 „Богу же изволившю, Даиилъ созда градъ именемь Холмъ. Создание же его иногда скажемь”.
ИЛ, kol. 740.
14 B. Włodarski, Polska i Ruś. 1194-1340, Warszawa 1966, s. 111.
15 „[…] же ставшу кде нынe градъ Холмь стоить”. ИЛ, kol. 775.
gącego stworzyć jakieś znaczące zagrożenie militarne. Być może była
tam strażnica albo mały gród.
Pewna informacja, że Chełm funkcjonował jako gród, pochodzi
z jesieni 1238 roku lub zimy 1239 roku: „Kiedy Daniel [Romanowicz]
był w Chełmie, otrzymał wiadomość, że Rościsław [Michałowicz] poszedł na Litwę ze wszystkimi bojarami i konnicą. Kiedy to się stało,
wyszedł Daniel z Chełma z wojami i na trzeci dzień był w Haliczu”16.
Wzmianka ta jest niezwykle istotna dla dalszych ustaleń. Po pierwsze
dowiadujemy się, że Daniel przebywał w Chełmie, co oczywiście nie
oznacza, iż już wówczas była to siedziba księcia. Po drugie, że w bardzo krótkim czasie był w stanie zgromadzić wokół siebie oddział najprawdopodobniej złożony z konnicy. Jak zauważył Dariusz Dąbrowski,
dystans 300 km, jaki dzieli Chełm i Halicz, w trzy dni mógł pokonać
tylko i wyłącznie oddział konny17. Powyższe obserwacje wskazują, że
pod koniec lat 30. (zapewne w latach 1237-1238) mamy do czynienia
z grodem posiadającym zaplecze militarne. Obserwację powyższą
potwierdzają również wydarzenia z 1243 roku, kiedy to Daniel Romanowicz wyruszył prawdopodobnie z Chełma na Bolesława Wstydliwego18. W tym czasie z Chełma wyruszyła również wyprawa odwetowa
na Lublin19. Poza tym wprost o zbieraniu wojów czytamy w latopisie
hipackim pod rokiem 1259: „Kuremsa poszedł na Daniela i Wasylka,
przyjechał bez wieści. Wasylko zaczął zbierać wojów we Włodzimierzu
a Daniel w Chełmie”20. Wynika z powyższych przekazów, że powstaniu Chełma towarzyszyła albo większa akcja osadnicza albo zamieszkująca tam ludność była wystarczająca do utrzymania załogi grodu.
Przejdźmy jednak do opisu powstania Chełma. Czytamy w nim:
„Gród Chełm tak powstał – Bożym rozkazem. Gdy Daniel rządził we
Włodzimierzu, założył miasto Uhrusk i stworzył w nim biskupstwo.
Pewnego razu, kiedy jeździł po polu i polował, zobaczył miejsce prze16 „Данилу во Холъмe будущю ему, яко Ростиславъ сошелъ есть на Литву со всими бояры
и снузникы сему же прилучившуся. Изииде Данилъ со воии со Холъма и бывшю ему третии
дeнь у Галичи”. Ibidem, kol. 777-778.
17 D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz, s. 206.
18 ИЛ, kol. 795-796. О. Б. Головко, Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державнополімичному розвитку Центрально-Східпої Європи раннього та класичного середньовіччя,
Київ 2006, s. 323-325.
19 ИЛ, kol. 796.
20 „Куремьса поиде на Данила и на Василка, без вeсти приeха. Василко же сбирашеться во
Володимере, а Данило в Холме”. Ibidem, kol. 840.
15
16
Adrian Jusupović
piękne i zalesioną górę, a pole opasało je ze wszystkich stron. Zapytał miejscowych: ‘Jak nazywacie to miejsce?’. Oni mu odpowiedzieli:
‘Chełm jest jego nazwa’. Spodobało mu się to miejsce i pomyślał, żeby
zbudować na tym miejscu nieduży gród. Obiecał Bogu i świętemu
Janowi Złotoustemu, że zbuduje w imię jego Cerkiew. I zbudował
nieduży gród i widząc, że Bóg mu sprzyja a św. Jan jest jego poplecznikiem, zbudował też inny gród. Jego Tatarzy nie mogli zająć, kiedy Batyj
podbił całą ruską ziemię. Wtedy została spalona cerkiew świętej Trójcy i na powrót odbudowana. Gdy Daniel zobaczył, że Bóg patronuje
miejscu temu, zaczął ściągać obcokrajowców21 i Rusinów i osoby mówiące innym językiem i Lachów. I przybywali dzień w dzień, wszelacy
czeladnicy i mistrzowie. Uciekali przed Tatarami siodlarze, wytwórcy
łuków i kołczanów, kowale od żelaza, miedzi i srebra. I ożyło to miejsce; zapełniło się zagrodami i wioskami pole, które otaczało gród”22.
Powyższy przekaz zawiera tak naprawdę skróconą historię Chełma obejmującą 20 lat jego istnienia. Na początku dowiadujemy się,
że Daniel założył Uhrusk. Chciałbym w tym miejscu zaznaczyć, że
ziemia chełmska była miejscem przemarszu wojsk23. Tędy wędrowały wojska Romana Mścisławowicza, idąc na Zawichost w 1205 roku.
W 1217 roku24 Daniel przyłączył ten teren do swojej domeny. Jak już
w historiografii zostało zauważone, w kronice obszar późniejszej ziemi
chełmskiej był określony za pomocą czterech punktów osadniczych
21 „Нeмьци” – w ówczesnej nomenklaturze ruskiej ogólnie mieszkańcy z zachodu (katolicy), najczęściej właśnie niemieckiego pochodzenia.
22 „Холмъ бо городъ сиче бысть созданъ – Божиимъ веленьемь. Данилови бо княжащу во
Володимере, созда градъ Угорескь, и постави во немь пискупа. А ездящу же ему по полю
и ловъı деющу и виде место красно и лесно на горе. Обьходящу округъ его полю и вопраша
тоземець: ‘Како именуеться место се?’ Они же рекоша: ‘Холмъ ему имя есть’. И возлюбивъ
место то и помъıсли да сожижеть на немь градець малъ, обещася Богу и святому Ивану
Златоусту. Да створить во имя его церковь, и створи градець малъ. И видевъ же яко
Богъ помощникъ ему и Іоанъ спешникъ ему есть. И созда град инъıи. Его же Татарове не
возмогоша прияти, егда Батыи всю землю Рускую поима. Тогда и церковь святои Троице
зажьжена бысть, и пакы создана бысть. Видивъ же се князь Данило, яко Богу поспевающу
месту тому, нача призъıвати; приходае Немце и Русь, иноязъıчникы, и Ляхъı идяху день
и во день и унотъı, и мастере всяции бежаху ис Татаръ, седелници и лучници и тулници,
и кузнице железу, и меди и сребру. И бе жизнь, и наполниша дворы окрестъ крада поле
села”. Ibidem, 842-843.
23 І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, s. 40, 126.
24 В. Т. Пашуто, Очерки, s. 190.
Uhruska, Wereszczyna, Stołpia i Kumowa25. Ziemia ta przechodziła
z rąk do rąk, ponieważ nie posiadała grodu z odpowiednim zapleczem militarnym. Wydaje się, że w zamyśle Daniela takie zadanie miał
spełniać właśnie Uhrusk26. Książę zapewne zamierzał go rozbudować,
czego wyrazem jest erygowanie w nim biskupstwa. Z czasem starszy
syn Romana Mścisławowicza znalazł kolejne miejsce, które również
mogło spełniać obronne zadania. Przy okazji jakże literackiego opisu
polowania i Bożego nakazu dowiadujemy się, że w okolicy funkcjonowały jakieś punkty osadnicze, zapewne wsie. Początkowo miał on
zapewne wspierać Uhrusk. W obydwu grodach Daniel Romanowicz
rozpoczął akcję osadniczą. Czy już w latach 30. zaczął książę widzieć
w Chełmie stolicę swojej ziemi, trudno powiedzieć. Wydaje się jednak, że nie. Wielu badaczy uznaje, że pod koniec lat 30. biskupstwo
uhruskie zostało przeniesione do Chełma27. Warto jednak przytoczyć
cały fragment „Kroniki halicko-wołyńskiej”, na podstawie której takie
hipotezy powstały: „Daniel założy gród o nazwie Chełm. O powstaniu jego w innym miejscu opowiemy. Za Bożą wolą wybrany został
i wyniesiony do [godności] biskupa Joan. Książę Daniel wybrał jego
z kleru wielkiej cerkwi Świętej Bogurodzicy we Włodzimierzu. Do tej
pory biskupem w Uhrusku był Asaf, który samowolnie zajął metropolitarny stolec i dlatego został pozbawiony stolca swojego, biskupstwo
zaś zostało przeniesione do Chełma”28. Przekaz ów został wpleciony
w narrację opisującą wydarzenia, jakie miały miejsce w pierwszej połowie lat 20. XIII wieku. Jest to jedna z tzw. proroczych informacji,
która wspomina o wypadkach mających się wydarzyć i jest ewidentnym wtrętem29. „Kronika halicko-wołyńska” pierwotnie nie miała
25 ИЛ, kol. 732. І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, s. 40; D. Dąbrowski, Dzieje Chełmszczyzny w świetle informacji latopisów (lata 1170-1218),„Rocznik Chełmski”, t. 15, 2011, s. 79-81; idem,
Daniel Romanowicz, s. 68.
26 Podobnie uważa В. Александрович, Мистецтво Холма доби князя Данила Романовича,
„Княжа доба. Історія і культура”, 1, 2007, s. 139.
27 Stan badań i omówienie zob.: A. Gil, I. Skoczylas, Kościoły wschodnie w państwie polsko-litewskim
w procesie przemian i adaptacji. Metropolia kijowska w latach 1458-1795, Lublin–Lwów 2014, s. 62-63.
28 „Даиилъ созда градъ именемь Холмъ, создание же его иногда скажемь. Божиею же волею
избранъ бъıсть и поставленъ бысть Иванъ пискупъ княземь Даниломъ от клироса великое
церкви святои Богародици Володимерьскои. Бе бо преже того пискупъ Асафъ в угровьскъıи,
иже скочи на столъ митрофоличь, и за то сверженъ бъıсть стола своего, и переведена бысть
пискупья во Холмъ”. ИЛ, kol. 740.
29 А. Н. Ужанков, Проблемы историографии, s. 317-318.
17
18
Adrian Jusupović
układu rocznikarskiego. Siatkę chronologiczną naniesiono w jej hipackiej wersji w XV wieku, i nie spotkamy jej w pozostałych latopisach
południowo-ruskich zawierających „Kronikę halicko-wołyńską”30.
Na przekaz o przeniesieniu eparchii należy patrzeć w identyczny
sposób, jak na krótką historię Chełma, czyli jak na fakty, które miały
miejsce na przestrzeni dwudziestu i więcej lat. Potwierdza to fragment
„Kroniki halicko-wołyńskiej” bezpośrednio poprzedzający wyżej cytowany: „Przy Danielu i Wasylku był włodzimierski biskup. Był nim
[w tym czasie] Joasaf błogosławiony sługa Świętej Góry, a potem był
Wasyl od Świętej Góry, a następny był Nikifor o przezwisku Staniłok,
wprzód był sługą Wasylka. Potem [był] Kuźma, łagodny, sługa, pokorny sługa Włodzimierski. Za zgodą Bożą, Daniel założył gród Chełm.
O założeniu jego jeszcze opowiemy”31. Wymienieni tu zostali kolejni biskupi wspierający politykę Daniela Romanowicza na przestrzeni
wielu lat. Kiedy zatem biskupstwo zostało przeniesione z Uhruska do
Chełma? Wydaje się, że było to możliwe w momencie, kiedy Chełm
uzyskał odpowiednie zaplecze cerkiewne, a więc nie wcześniej niż
po powrocie Daniela w 1241 roku na Wołyń. Ponadto najprawdopodobniej Uhrusk został zniszczony w czasie najazdu mongolskiego32,
co mogło być bezpośrednim impulsem do zmiany siedziby eparchii.
Według ustaleń Andrzeja Buko, materiał archeologiczny znaleziony
w Chełmie na tzw. Wysokiej Górce, a więc miejscu, gdzie mieścił się
dwór Daniela, pochodzi z połowy XIII wieku33. Podobną konstatację
wyraził w swojej pracy Andrzej Poppe. Zaznacza, że kiedy dwór książęcy przeniósł się w okresie 1240-1250 do Chełma, wówczas zaczęło
tam działać biskupstwo34.
30 Stan badań i zestawienie literatury w: A. Jusupović, Elity, s. 30-34.
31 „Данило и Василка Романовичю бeаху Володимьрьскъıи пискупе. Бе бо Асафъ блаженъıи
преподобнъıи святитель Святое Горъı, и потомъ бе Василеи от Святое Горъı, и потомъ бе
Микифоръ прирокомъ Станило, бе бо слуга Василковъ преже, и потомъ Кузма, кроткъıи
прподобнъıи смиренъıи пискупъ Володимерьскъıи. Богу же изволившю, Даиилъ созда
градъ именемь Холмъ”. ИЛ, kol. 739-740.
32 J. Mazuryk, S. Panyszko, O. Ostapiuk, Badania archeologiczne latopisowego Uhrowieska, „Archeologia Polski Środkowowschodniej”, t. 3, s. 175-182.
33 A. Buko, Monumentalna zabudowa Góry Katedralnej w Chełmie we wczesnym średniowieczu, „Archaeologia Historica Polona”, t. 15/1, 2005, s. 77-80.
34 A. Poppe, The christianization and Ecclesiastical structure of Kyivan Rus’ to 1300, [w:] Christian Russia in the making. Variorum collected studies series, nr 867, Aldershot-Burlington 2007, s. 360-361.
Należy równocześnie zwrócić uwagę, że kronikarz w przekazie
mówiącym o przeniesieniu biskupstwa sugeruje, że niejaki Asaf zajął
w bliżej nieokreślonej sytuacji stolec metropolitarny. Warto zaznaczyć, że w latopisie chlebnikowskim zapis nieco się różni i jest bardziej gramatyczny. Czytamy mianowicie, że „był wcześniej biskupem
w uhrusku Asaf, który zajął stolec metropolity i za to został pozbawiony stolca tego, i przywołany na biskupa do Chełma”35. Informacja
owa nie występuje w żadnym znanym nam latopisie. Jeżeli uznamy ją
za prawdziwą, pozostaje pytanie, kiedy owe wydarzenia miały miejsce. Jak ustalił Andrzej Poppe, wspomniany w latopisie ławrientiejewskim metropolita Józef36, z pochodzenia Grek, prawdopodobnie
w 1240 roku został albo zabity, albo opuścił Kijów37. Nie wiemy natomiast, co w tym czasie działo się z metropolią. Pojawiają się w źródłach takie osoby jak np. Piotr Akerowicz, określane jako metropolici.
Zapewne owe źródła są reminiscencją ambicji książąt ruskich, chcących osadzić w Kijowie swoich protegowanych. Być może i podobnie
było z Asafem – nie można oczywiście wykluczyć, że w czasie szalejącej nawały tatarskiej i pod nieobecność księcia Daniela przejął stolec
metropolii kijowskiej na własną rękę, jak to wynika z kroniki. Należy
przypomnieć, że po opanowaniu w 1240 roku Kijowa książę Daniel
wycofał się do Halicza, w Kijowie zaś pozostawił namiestnika w osobie
Dymitra38. Po ucieczce na Węgry, a następnie na Mazowsze w zasadzie
stracił kontrolę nad tym co się dzieje w jego księstwie. Przyjmując takie
założenie, powyższy przekaz należy chronologicznie uporządkować
następująco: Asaf, dotychczasowy uhruski biskup, w czasie najazdu
mongolskiego, po śmierci lub ucieczce dotychczasowego metropolity Józefa, samowolnie bez zgody księcia Daniela zajął wakujący stolec
metropolitarny (pragnę podkreślić, że z przekazu wynika, że na wakujący stolec przeszedł z Uhruska). Romanowicz, porządkując sprawy
księstwa po zakończonej ofensywie tatarskiej, czyli około 1241 roku,
przywołał ambitnego władykę i z czasem lub od razu przeniósł na urząd
35 „Бe бо преже того бискупь Асафь въ Угровс[ь]ку, иже ступи на стол митрополий и за то
свръженъ быс[ть] съ стола своего, и приведен быс[ть] на бископю в Хол[ь]мъ”. Latopis chebnikowski, RNB, sygn. F.IV.231, k. 312v.
36 Лаврентьевская летопись, Полное собрание русских летописей, t. 1, Москва 2000, kol. 514.
37 А. Поппэ, Митрополиты и князя Киевской Руси, [w:] Г. Подскальски, Христианство
и богословская литература в Киевской Руси (988-1237), Санкт-Петербургь 1996, s. 467.
38 A. Jusupović, Elity, s. 136-137.
19
20
Adrian Jusupović
biskupa chełmskiego. Właśnie wówczas nastąpiło przeniesienie eparchii z Uhruska do Chełma. Kolejnym biskupem chełmskim był Jan,
któremu przypisuje się drugą redakcję „Kroniki halicko-wołyńskiej”
w latach 50. XIII wieku. Po raz kolejny datą post quem przeniesienia
biskupstwa okazuje się 1241 rok. Przyjmując analizy badaczy zajmujących się „Kroniką halicko-wołyńską” za prawidłowe, a mianowicie, że
Cyryl był pierwszym redaktorem zwodu39, wówczas datą ante quem
translacji eparchii będzie rok 1246/124740. Analizowany fragment kroniki dotyczący działalności biskupa Asafa został zredagowany właśnie
przez Cyryla. Ponieważ studiowany przekaz zawiera wzmiankę o Janie jako biskupie chełmskim, również na lata 1241-1246/1247 należy
określić początek jego posługi.
Taką interpretację potwierdza chociażby wyżej cytowana krótka historia Chełma41. Gdy Daniel Romanowicz w 1241 roku wracał
z Mazowsza na Wołyń, widział ogrom zniszczenia, jaki pozostawili po sobie Tatarzy. Czytamy w kronice: „Daniel z bratem przyszli do
Brześcia i nie mogli wyjść na pole z powodu smrodu wielu zabitych.
Nawet jeden żywy człowiek nie ostał się we Włodzimierzu, cerkiew
świętej Bogarodzicy była napełniona trupami, inne cerkwie także
były pełne trupów i martwych ciał”42. Niestety taki krajobraz pozo-
39 А. Н. Ужанков, Проблемы историографии, s. 326-329, 335-337. Aleksander Użankow tajemnicę
autorstwa pierwszej redakcji widzi w przekazie o wyprawie Daniela do chana Moguczeja, celem
otrzymania jarłyka na księstwo. Analizując tę podróż, dochodzi do wniosku, że latopisarz był
wraz z Danielem. Za kluczowe uznał słowa o tym, że Daniel otrzymał jarłyk oraz „ci, którzy z nimi
byli”. Idąc dalej tym tropem zadaje pytanie: „Kto mógł pretendować na halicko-wołyńską ziemię
na równi z księciem Danielem Romanowiczem?”. Wasylko według relacji kroniki nie jeździł do
ordy. Ostatecznie uznał, że Cyryl, analogicznie jak w 1263 roku Maksym, otrzymał jarłyk na objęcie urzędu metropolity. Ponadto zauważa, że w jarłyku z sierpnia 1267 roku od Mengu-Temura
jest informacja, że Cyryl otrzymał jarłyki od wcześniejszych chanów. Równocześnie twierdzi, że
przemilczenie imienia metropolity w „Kronice halicko-wołyńskiej” było celowe, gdyż nie wypadało opisywać niewygodnych zdarzeń o bytności głowy Kościoła ruskiego w ordzie po jarłyk.
Uważa także Cyryla za autora „Opowieść o życiu Aleksandra Newskiego”. Ten zabytek piśmiennictwa ruskiego zbliżony jest manierą pisarską do „Kroniki halicko-wołyńskiej”.
40 Lew Czerepnin datuje pierwszą redakcję na 1246 rok. Л. В. Черепнин, Летописец Даниила
Галицкого, s. 91-92. Na przełom lat 1246/1247 datuje Aleksander Użankow. А. Н. Ужанков,
Проблемы историографии, s. 317-318. We wcześniejszych publikacjach Użankow zakreślił
okres, w którym miała powstać pierwsza redakcja znacznie szerzej: koniec lat 40. – początek lat
50. XIII wieku: idem, Летописец Данила Галицкого, Редакции, время создания, s. 265-273; idem,
Летописец Данила Галицкого. Проблема авторства, s. 149-180.
41 ИЛ, kol. 842-843.
42 „Данилови же со братомъ пришедшу ко Берестью и не возмогоста ити в поле, смрада
рад и множьства избьеных. Не бе бо на Володимере не осталъ живъıи, церкви святои
stawili po sobie Tatarzy. Ówcześni widzieli w najeździe mongolskim
karę za popełnione grzechy. Również w fakcie, że Chełm nie został
zdobyty, dopatrywano się opatrzności Bożej. Był to znak, że Stwórca
upodobał sobie to miejsce i otoczył opieką. Ludność także widziała
w Chełmie miejsce bezpieczne od pogańskich najeźdźców. Zaczęli
tu przybywać mieszkańcy innych ziem, a gród był rozbudowywany.
Już Mychajło Hruszewski zauważył, że prawdopodobnie Tatarzy nie
najechali Drohiczyna, Bełza i Chełma, ponieważ te ziemie nie miały
wówczas większego znaczenia strategicznego43, a ponadto nie można było liczyć na jakąś większą zdobycz materialną. Można by rzec,
że interwencja mongolska z przełomu lat 30. i 40. przyczyniła się do
rozwoju Chełma (z analogiczną sytuacją spotykamy się w przypadku
Moskwy, która została rozbudowana przez ludność szukającą schronienia przed Tatarami). Zapewne wówczas zdecydował się Daniel
Romanowicz uczynić Chełm stołecznym grodem, przenieść biskupstwo z Uhruska oraz rozbudować go po 1241 roku44. Niestety nie ma
możliwości konkretnego określenia, kiedy to miało miejsce. W kronice czytamy jedynie, że sprowadził rzemieślników i z czasem „Zbudował cerkiew świętego Iwana, piękną i wspaniałą. Budynek wyglądał
tak: cztery sklepienia, w każdym kącie łuk, który opierał się na czterech ludzkich głowach rzeźbionych przez jakiegoś artystę45; trzy okna
były ozdobione szkłem rzymskim; gdy wchodziło się na ołtarz stały
dwa filary całe z kamienia, a na nich sklepienie i kopuła, ozdobione
złotymi gwiazdami na lazurycie46. We wnętrzu jej posadzka mieniła
się od miedzi i czystej cyny i błyszczała się ona niczym lustro. Drzwi
jej były ozdobione ciosanym kamieniem: białym halickim i zielonym
chełmskim i ozdobione uzorami47 zrobionymi przez jakiegoś artystę
Awdeja. Uzory były przepiękne: różnokolorowe i złote, a na froncie ich
był zrobiony Zbawiciel, a na północnych święty Jan, tak, że wszyscy
patrzący zachwycali się. Ozdobił też: ikony, które przywiózł z Kijowa
43
44
45
46
47
Богародици исполнена троупья, иныа церкви наполнены быша трубья и телесъ мртвъıх”.
ИЛ, kol. 788.
М. Грушевський, Історія України-Руси. До року 1340, t. 3, Київ 1993, s. 63.
В. Александрович, Мистецтво Холма, s. 140-141.
„Хытрьц” – artysta, rzeźbiarz.
„Lazuryt” – glinokrzemian sodu i wapnia, ciemnoniebieski lub granatowy, używany w złotnictwie
i jubilerstwie, od starożytności znajdował zastosowanie jako surowiec do niebieskiej farby.
„Узоръ” – zdobienia wyobrażające sceny kuszenia.
21
22
Adrian Jusupović
drogimi kamieniami i złotymi paciorkami; ikony Zbawiciela i Przenajświętszej Bogurodzicy, które dała mu siostra Teodora z monastyru
św. Teodora; ikony, które przywiózł z Owrucza i ikony Oczyszczenia
Najświętszej Marii Panny od ojca jego – do cudu podobny – niestety, spalił się wraz z cerkwią świętego Jana, jedna tylko ikona świętego
Michała ocalała, spośród cudownych tych obrazów. Przyniósł także
dzwon z Kijowa, a pozostałe zostały odlane na miejscu – wszystkie je
strawił pożar. Pośród grodu była Basznia tak wysoka, że było widać
z niej wsie przygrodowe. Część dolna jej zbudowana z kamienia, wysoka na 15 łokci”48.
2.
Chełm jako centrum polityczne
Dariusz Dąbrowski w swojej monografii poświęconej Danielowi Romanowiczowi postawił dwie alternatywne tezy dotyczące losu
Halicza. Jedna głosiła, że w ograniczonym stopniu książę Daniel władał tym grodem. Druga zaś, według mnie bardziej prawdopodobna,
zakładała, że kontrolę nad Haliczem miał ciągle książę Rościsław Michałowicz. „Przyjęcie takiego wniosku wyjaśniałoby, dlaczego książę
ten w latach 1244-1245 walczył z Romanowiczami nie o sam gród stołeczny, lecz o Przemyśl i Jarosław, z których pierwszy dowodnie opanowany został przez wojska Daniela w 1242 roku (drugi bez wątpienia
też, choć źródła nie odnotowały tego wprost). Poza tym stawałoby się
48 „Созда же церковь святого Ивана, красну и лепу. Зданье же ее сиче бысть комары с каждо
угла, преводъ и стоянье ихъ на четырехъ головахъ человецскихъ, изваяно отъ некоего
хъıтречь; окъна г҃ украшена стеклъı Римьскими, входящи во олтарь, стояста два столпа, от
цела камени и на нею комара, и выспрь же верхъ украшенъ звездами златъıми на лазуре;
внутрьнии же еи помостъ бе слитъ от меди и от олова честа яко блещатися, яко зерчалу;
двери же еи двоя украшены каменьемь Галичкымъ белымъ, и зеленымъ Холмъскымъ
тесанъıмъ узоръı те некимь хъıтречемь Авдьемь, прилепъı от всехъ шаровъ и злата. Напреди
ихъ же бе изделанъ Спасъ, а на полунощныхъ святы Иванъ; яко же всимъ зрящимъ дивитися
бе украси же иконы еже принесе ис Кыева каменьемь драгымъ, и бисеромъ златъıмъ,
и Спаса пресвятое Богородице иже ему сестра Федора, и вда из монастыря Федора иконы
же прине изо Уручего Устретенье от отца его диву подобны, яже погореша во церкви святого
Ивана, одинъ Михаилъ остася чюдныхъ техъ иконъ; и колоколъı прине ис Кыева. Другия ту
солье то все огнь попали. Вежа же среде города высока, якоже бити с нея окрестъ града
подсздана каменеемь вь высоту е҃ı лакотъ”. ИЛ, kol. 843-844. O samej rozbudowie Chełma
i etapach budowy zob.: В. Г. Пуцько, Літописне оповідання про місто Холм, „Український
історичний журнал”, 1997, nr 1 (411), s. 116-120; В. Александрович, Мистецтво Холма, s. 143153.
wówczas całkiem jasne, dlaczego Mongołowie dopiero w 1245 roku wezwali starszego Romanowicza do uznania ich władzy nad Haliczem”49.
Przyjmując powyższą hipotezę, jasne się staje, że Chełm, ze swoim
nienaruszonym, paradoksalnie wręcz wzmocnionym przez uciekinierów, zapleczem militarnym, stał się centrum działań Daniela na rzecz
opanowania ziemi halickiej. W założeniach sprzed najazdu mongolskiego miał spełniać jedynie zadania obronne. Posiadał obszerne tereny gotowe do zasiedlenia. Co za tym idzie były atrakcyjne kormlenija
(odpowiednikiem tego słowa dla łacińskiego kręgu kulturowego jest
beneficjum) dla elit. Całkiem prawdopodobne, że właśnie nimi przekonywał do siebie Daniel bojarów i zdobywał zaplecze polityczne.
W ten sposób chciał postępować starszy syn Romanowicza z Kołomyją50. Poza tym powstanie w krótkim czasie tak potężnego ośrodka
administracyjnego stwarzało nowe możliwości kariery urzędniczej
dla pozostałych możnych, a także ludzi nowych. Do takich zapewne
należał Konstanty Połožišiła, który prawdopodobnie wywodził się ze
stanu rzemieślniczego. W bardzo krótkim czasie wyrósł na jednego
z zaufanych ludzi księcia, prowadzącego w jego imieniu działania wojenne51. W tym czasie stan bojarski nie był zamknięty52, zaś tacy ludzie
jak Konstanty mogli stać się przeciwwagą dla możnych Halicza. Poza
tym najazd mongolski pozostawił znaczne spustoszenia w kadrach
elit. Spowodowało to, że książę miał realny wpływ na kształtowanie
karier i mówiąc kolokwialnie, stał się atrakcyjny na rynku pracy. Co za
tym idzie, wzmocnił swoją realną władzę. Widać to w intensyfikacji
polityki zagranicznej księcia, która przestała ograniczać się tylko do
ościennych księstw. Włączył się w walkę o spadek po Babenbergach
oraz wyprawił się na Czechy53. Niewątpliwie położenie Chełma ułatwiało prowadzenie nowej linii polityki zagranicznej.
Zupełnie nowe możliwości otworzyła w 1245 roku Danielowi Romanowiczowi bitwa pod Jarosławiem. Zostali po niej straceni czołowi działacze haliccy wspierający działania Rościsława Michałowicza
49
50
51
52
53
D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz, s. 237-239.
ИЛ, kol. 790.
A. Jusupović, Elity, s. 88-89, 194-197.
Ibidem, s. 131, 224, 305.
N. Mika, Walka o spadek po Babenbergach. 1246-1278, Racibórz 2008, s. 37-40, 46-58; W. Nagirnyj,
Polityka zagraniczna księstw ziemi halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199)-1264, Kraków 2011, s. 272277.
23
24
Adrian Jusupović
w opanowaniu ziemi halickiej. Ponadto najazd mongolski rozwiązał
Danielowi Romanowiczowi ręce w kwestii buntującej się przeciwko
niemu elity halickiej i pozwolił na bardziej bezwzględne postępowanie.
Objawem nowej polityki syna Romana Mścisławowicza było pozostawienie swojego dworu w Chełmie i marginalizacja Halicza54. „Posunięcie to miało być uderzeniem w autonomię i pozycję bojarów halickich,
którzy mieli stać się petentami księcia, uzależnionymi od jego woli.
Wyższe urzędy, które przynosiły jego posiadaczowi znaczne dochody,
w końcu zatwierdzał monarcha. Pretendenci musieliby współpracować
z władcą. W konsekwencji Haliczanie zostaliby odsunięci od współdecydowania o losach księstwa. Obowiązek ten spadłby na wyselekcjonowanych przez Daniela Romanowicza wyższych urzędników”55.
***
Niewątpliwie budowa Chełma, podobnie jak Uhruska, Lwowa czy też
Daniłowa56, miała się wpisać w szerszą akcję zabezpieczenia granic
domeny Romanowiczów oraz uspokojenia nastrojów w samym księstwie. Ośrodki te miały być miejscem mobilizacji żołnierzy przeciwko
zewnętrznemu i wewnętrznemu zagrożeniu, jak i schronieniem dla
społeczeństwa. Teren na początku XIII wieku określany w źródłach
mianem „Ukrainy” z takimi ośrodkami, jak Kumów, Stołpie i Uhrusk,
z racji swojego pogranicznego położenia był narażony na ciągłe najazdy. Daniel Romanowicz zdecydował się w tej sytuacji rozbudować
Uhrusk jako militarne zaplecze dla tego terenu. Najazd mongolski
spowodował, że na pierwszy plan wysunął się, niezniszczony w czasie działań wojennych, a wręcz demograficznie wzmocniony przez
szukającą schronienia ludność, Chełm. Właśnie od 1241 roku obserwujemy wzrost znaczenia tego grodu, do którego w latach 12411246/1247 przeniesiono biskupstwo ze zniszczonego przez Tatarów
Uhruska. To ostatnie przypuszczenie, oparte o badania źródeł archeologicznych oraz niejednoznaczny przekaz dotyczący translacji epar-
54 В. Александрович, Мистецтво Холма, s. 142.
55 A. Jusupović, Elity, s. 309. Włodzimierz Paszuto zaznaczał, że o ile Chełm miał chronić obszar określany w „Kronice halicko-wołyńskiej” mianem „Ukrainy”, o tyle Lwów miał stanowić przeciwwagę
dla opozycyjnie nastawionego do rządów Romanowiczów Przemyśla. В. Т. Пашуто, Очерки, s. 20.
56 Ibidem, s. 164.
chii, pozwala domniemywać, że przeniesienie biskupstwa nastąpiło
już w 1241 roku, zaś zaplecze cerkiewne powstało później. W Chełmie również lokował swój dwór Daniel Romanowicz, czyniąc z tego
ośrodka gród stołeczny, który od 1253 roku stał się siedzibą króla Rusi.
Bibliografia
Biblioteka Rosyjskiej Akademii Nauk w Sankt Petersburgu, sygn. 16.4.4; sygn.
21.3.14; sygn. 17.11.9
Buko A., Monumentalna zabudowa Góry Katedralnej w Chełmie we wczesnym średniowieczu, „Archaeologia Historica Polona”, t. 15/1, 2005
Dąbrowski D., Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków 2012
Dąbrowski D., Dzieje Chełmszczyzny w świetle informacji latopisów (lata
1170-1218), „Rocznik Chełmski”, t. 15, 2011
Dzieńkowski T., Wczesnośredniowieczne osadnictwo ziemi chełmskiej, Chełm
2011 (praca doktorska przygotowana w Instytucie Archeologii i Etnologii
PAN, pod kierunkiem prof. Andrzeja Buko, mps)
Font M., Geschichtsschreibung Des 13. Jahrhunderts an Der Grenze zweier Kulturen. Das Königreich Ungarn Und Das Fürstentum Halitsch-Wolhynien,
Stuttgart 2005 („Abhandlungen der Geistes-und Sozialwissenschaftlichen
Klasse”, Jahrgang 2005, nr 3)
Gil A., Skoczylas I., Kościoły wschodnie w państwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji. Metropolia kijowska w latach 1458-1795, Lublin–Lwów 2014
Jusupović A., Elity ziemi halickiej i wołyńskiej w czasach Romanowiczów
(1205-1264). Studium prozopograficzne, Kraków 2013
Mazuryk J., Panyszko S., Ostapiuk O., Badania archeologiczne latopisowego
Uhrowieska, „Archeologia Polski Środkowowschodniej”, t. 3
Mika N., Walka o spadek po Babenbergach. 1246-1278, Racibórz 2008
Nagirnyj W., Polityka zagraniczna księstw ziemi halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199)-1264, Kraków 2011
Poppe A., Latopis Ipatjewski, [w:] Słownik Starożytności Słowiańskich, t. 3,
Wrocław–Warszawa–Kraków 1967
Poppe A., The christianization and Ecclesiastical structure of Kyivan Rus’ to
1300, [w:] Christian Russia in the making. Variorum collected studies series, nr 867, Aldershot-Burlington 2007
Rosyjska Biblioteka Narodowa w Sankt Petersburgu, sygn. F.IV.230; sygn.
Собрание М. П. Погодина, nr 1401; sygn. F.IV.231
Rosyjskie Państwowe Archiwum Akt Dawnych w Moskwie, sygn. f. 181, nr 10
Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t. 1,
red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski, Warszawa 1880
Włodarski B., Polska i Ruś. 1194-1340, Warszawa 1966
25
26
Adrian Jusupović
Александрович В., Мистецтво Холма доби князя Данила Романовича,
„Княжа доба. Історія і культура”, 1, 2007
Генсьорський А. І., Галицько-Волинський Літопис. Процес складання.
Редакції і редактори, Київ 1958
Головко О. Б., Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-полімичному розвитку Центрально-Східпої Європи раннього та
класичного середньовіччя, Київ 2006
Грушевський М., Історія України-Руси. XI-XIII вік, t. 2, Київ 1992
Грушевський М., Історія України-Руси. До року 1340, t. 3, Київ 1993
Ипатuевская Летопись, Полное собрание русских летописей, t. 2, С.-Петербургь 1908
Крип’якевич І., Галицько-Волинське князівство, Львів 1999
Лаврентьевская летопись, Полное собрание русских летописей, t. 1,
Москва 2000
Пашуто В. Т., Очерки по истории галицко-волынской Руси, Москва 1950
Поппэ А., Митрополиты и князя Киевской Руси, [w:] Г. Подскальски,
Христианство и богословская литература в Киевской Руси (9881237), Санкт-Петербургь 1996
Пуцько В. Г., Літописне оповідання про місто Холм, „Український історичний журнал”, 1997, nr 1 (411)
Ужанков А. Н., Летописец Данила Галицкого. Проблема авторства, „Герменевтика Древнерусской литературы X-XIII в.”, t. 3, cz. 1, Mосква 1992
Ужанков А. Н., Летописец Данила Галицкого. Редакции, время создания,
„Герменевтика Древнерусской литературы X-XVI в.”, t. 1, Mосква 1989
Ужанков А. Н., Проблемы историографии и текстологии древнерусских
памятников XI-XIII веков, Москва 2009
Черепнин Л. В., Летописец Даниила Галицкого, „Исторические Записки АН СРРР”, t. 12, 1941
Andrzej Gil
Insygnium koronacyjne Daniela
Romanowicza – fakty i hipotezy
Coronation insignia of Daniel Romanowicz – facts and hypotheses
Abstract: This article considers all the source references regarding the coronation insignia of Daniel Romanowicz, the ruler of the Galician-Volhynian Principality. It has been established that most likely they origin from a workshop
in either north Italy or south Germany and presently should be regarded as
unaccounted for. Believed to be related to King Daniel’s coronation insignia,
the so-called mitre of the bishops of Przemyśl, presently missing as well, was
in fact made at the beginning of the 18th century to order of the Uniate bishop
of Przemyśl, Jerzy Winnicki, and has no ideological connection whatsoever
with regalia of Old Rus’.
Keywords: crown, Daniel Romanowicz, the bishops of Przemyśl mitre
1.
Wstęp
Koronacja księcia Daniela Romanowicza jako pierwszego władcy ruskiego wprowadziła do historiografii wątek jednego z regaliów, użytych w czasie tego obrzędu – królewskiej korony. Rola tak znaczącego
symbolu zarówno władzy królewskiej, jak i państwowości stanowi, jak
wiadomo, istotny element kształtujący poczucie wspólnotowej tożsamości i świadomość jedności wielu współczesnych narodów. Dość
przywołać wagę „Szczerbca” (miecza z przełomu XII i XIII wieku,
używanego przy koronacjach królewskich od 1320 roku) dla Polaków1
1
Z. Żygulski jun., Szczerbiec, [w:] Urbs celeberrima. Księga pamiątkowa na 750-lecie lokacji Krakowa,
red. A. Grzybkowski, Z. Żygulski jun., T. Grzybkowska, Kraków 2008, s. 309-356.
28
Andrzej Gil
czy tzw. korony św. Stefana (pochodząca częściowo z końca XI wieku) dla Węgrów2.
Dlatego też narody, które stosunkowo niedawno uzyskały podmiotowość polityczną, szukają w swej przeszłości podobnych artefaktów,
mogących spełniać taką integrującą rolę. Dla Ukraińców, zwłaszcza
tych, którzy odwołują się do tradycji zachodnioruskiej, takim przedmiotem-znakiem jest tzw. korona króla Daniela, którą władca ten miał
zostać ukoronowany i która po upadku państwa halicko-wołyńskiego
stać się miała własnością biskupów przemyskich obrządku wschodniego. W niniejszej pracy podjęty zostanie problem losów regaliów
księcia Daniela oraz tzw. mitry biskupów przemyskich, będącej przedmiotem pochodzącym z zupełnie innej epoki kulturowej i obrazującej
odmienne wartości.
2.
Korona Daniela Romanowicza
Okoliczności przyjęcia korony przez księcia Daniela Romanowicza były przedmiotem wielu dociekań i rozważań, a wnioski, jakie
z nich wypływały, sytuowały się w szerokim spektrum zdań i opinii.
Zebrał je ostatnio i uporządkował historyk krakowski Witalij Nagirnyj,
formułując przy okazji własne hipotezy o roli i znaczeniu tego aktu.
Według tegoż badacza: „koronacja starszego Romanowicza dała mu
szereg korzyści politycznych. W aspekcie prawnym akt ten wzmacniał jego autorytet wśród władców ruskich, węgierskich i Arpadów
i polskich Piastów. Jednakże największe znaczenie koronacja miała
w stosunkach z Ordą i w zakresie polityki północnej”3. Dla naszych
rozważań istotne jest to, co ówczesne źródła mówią o samej koronie:
jej pochodzeniu, wyglądzie i powiązanych z nim ewentualnych treściach ideowych i programowych. Podstawowy przekaz źródłowy, ja-
2
O tzw. koronie św. Stefana zob.: P. J. Kelleher, The Holy Crown of Hungary, Rome 1951; É. Kovács, Z. Lovag, The Hungarian Crown and Other Regalia, Budapest 1988; E. Tóth; K. Szelényi, The Holy Crown
of Hungary: Kings and Coronations, Budapest 1999. O funkcji mitotwórczej korony św. Stefana
zob.: L. Péter, The Holy Crown of Hungary. Visible and Invisible, „Slavonic and East European Review”, 81 (3), July 2003, s. 421-510.
3 W. Nagirnyj, Polityka zagraniczna księstw ziemi halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199)-1264, Kraków 2011, s. 277-279 (cytat: s. 278). Jest to oczywiście opinia dyskusyjna, jednakże w pełni zgodna
z tenorem dostępnych źródeł i analizą dotychczasowego dorobku historiograficznego.
kim jest „Kronika halicko-wołyńska”, nazywa przedmiot, jakim został
ukoronowany Daniel w Drohiczynie (najprawdopodobniej w ostatniej
dekadzie grudnia 1253 roku4) „wieńcem” („венецъ”), chociaż nieco
wcześniej (ale tylko raz), przy wzmiance o poselstwie od papieża Innocentego IV wymienione są trzy przedmioty: „венецъ”, „скыпетръ”
i „короуна”5 (wieniec, berło i korona – w niektórych interpretacjach
ten ostatni wyraz ma oznaczać władztwo nad królestwem, czyli wyrażać ideę, a nie konkretną rzecz)6. Jan Długosz w ogóle nie wspomina o koronie bądź wieńcu, ograniczając się tylko do wzmianki o akcie
koronacji7.
Przesłanki źródłowe do analizy formalnej i ideowej użytych w Drohiczynie w końcu 1253 roku utensyliów (regaliów) są tak nikłe, że albo
zamykają drogę do jej dokonania albo wręcz przeciwnie – otwierają
pole do formułowania daleko idących, a zawieszonych w informacyjnej próżni, hipotez, niestety, mających jedną wadę – są one całkowicie nieweryfikowalne.
Na Rusi Kijowskiej znane były oczywiście pojęcia „korona” i „koronacja”, ale odnoszone one były do sfery religijnej8. W stricte ruskiej
przestrzeni politycznej po raz pierwszy użyte były właśnie podczas koronacji księcia Daniela, i to z racji tego, że źródłem tej inicjatywy było
papiestwo (traktowane jako element kultury Zachodu Europy). Dawnej Rusi obca była zresztą sama idea koronacji i tytułu królewskiego,
chociaż funkcjonowało szereg innych pojęć i przedmiotów, wyrażających ideę władzy i podkreślających jej nadprzyrodzoną naturę9. Słynna
4 D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków 2012, s. 349366; В. Александрович, Л. Войтович, Король Данило Романович, Біла Церква 2013, s. 141-151.
5 Ипатьевская летопись (Полное собрание русских летописей, т. 2, Москва 2001), kol. 826-827.
6 А. Толочко, Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология, Киев 1992, s. 149; Я. Ісаєвич,
Княжі та боярські двори. Митрополія й єпіскопії, [w:] Історія української культури у п’яти
томах, ред. Б. Патон, т. 2, Українська культура XIII – першої половини XVII століть, Київ
2001, s. 223.
7 J. Długosz, Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae, Varsaviae 1975, ks. 7-8, s. 57-58 (w tłumaczeniu polskim: idem, Dziejów Polski ksiąg dwanaście, t. 2, ks. 5-8, przeł. K. Mecherzyński, Kraków
1868, s. 297-298).
8 А. Толочко, Князь, s. 147-148.
9 О. Головко, Корона Данила Галицького. Волинь i Галичина в державно-полiтичному розвитку
Центрально-Схiдної Європи раннього та класичного середньовiччя, Київ 2006, s. 386387; А. В. Майоров, Русь, Византия и Западная Европа. Из истории внешнеполитических
и культурных связей XII-XIII вв., Санкт-Петербургь 2011, s. 513-632 (rozdział: Атрибуты
и символы царской власти на Руси в XIII в.); А. И. Филюшкин, Титулы русских государей,
Москва–Санкт-Петербургь 2006, s. 49-50. Zob. także rozważania w pracy: P. Boroń, Kniaziowie,
29
30
Andrzej Gil
„czapka Monomacha”, czyli insygnium koronacyjne książąt moskiewskich, pochodzi z przełomu XIII i XIV wieku, a jej proweniencja jest
niejasna10. Oczywiście, można odwołać się do analogii, ale i ta metoda jest problematyczna, bowiem koronacja Daniela była – z pewnym
zastrzeżeniem, o czym niżej – aktem jednostkowym w dziejach Rusi
zachodniej, natomiast wcześniejsze o kilka miesięcy uwieńczenie władcy Litwy, Mendoga, odbywało się w zupełnie innych okolicznościach
i uwarunkowaniach i nie może służyć jako materiał porównawczy.
Koronacja Mendoga jest zresztą tak samo skąpo oświetlona źródłowo, i budzi poważne wątpliwości, co do jej okoliczności i przebiegu
(a niekiedy i samego faktu)11.
Wróćmy do wątpliwości co do wyjątkowości koronacji Daniela na
tle dziejów Rusi zachodniej. W 1215 roku złożono koronę (jako władcy
ziemi halickiej) na skronie Kolomana, syna władcy Węgier Andrzeja
II, co było efektem zawartej rok wcześniej ugody spiskiej. Nie wiadomo jednak, na ile obrzęd ten stał się elementem tradycji ruskiej, a na
ile był przynależny do obyczajowości węgierskiej (i poniekąd polskiej,
ze względu na małżonkę Kolomana Salomeę, córkę księcia krakowskiego Leszka Białego, także uwieńczoną koroną). Jednakże pamiętać
należy, że, bez względu na miejsce i okoliczności koronacji, dotyczyła
ona władców posiadających tytuł królewski i mających panować na
ziemi stanowiącej część Rusi (nawet jeśli pod madziarskim protektoratem). Trudno spekulować, czy zachodziła jakakolwiek zależność, nawet w wymiarze ideowym, między koronacjami Kolomana i Daniela,
ale jest wielce prawdopodobne, że w 1253 roku aktywni byli jeszcze ci
przedstawiciele elity ruskiej, którzy pamiętali (a nawet mogli być zaangażowanymi w to bezpośrednio lub pośrednio) wywyższenie węgierskiego królewicza12. W tym kontekście akt drohiczyński miałby już
oparcie w warstwie ideowej i wpisywałby się już w pewną tradycję, którą można by, oczywiście z wieloma znakami zapytania, nazwać miejscową. Co ciekawe, wątek korony Kolomana („korona złota”) podniósł
królowie, carowie… Tytuły i nazwy władców słowiańskich we wczesnym średniowieczu, Katowice
2010, s. 161-176.
10 С. Чеботарева, Древние государственные регалии, Москва 1979, s. 1.
11 Э. Гудавичюс, История Литвы с древнейших времен до 1659 года, перевод Г. И. Ефремова,
Москва 2005, s. 54-55; D. Baronas, Od pierwszych misji do chrztu Litwy (1009-1387), [w:] Dzieje
chrześcijaństwa na Litwie, red. V. Ališauskas, przeł. K. Korzeniewska, Warszawa 2014, s. 30-34.
12 В. Александрович, Л. Войтович, Король Данило Романович, s. 53-54.
w jednej ze swych prac Maciej Stryjkowski, dokonując opisu sytuacji
w Haliczu w czasie krótkotrwałych rządów młodego Arpadowicza13.
„Kronika halicko-wołyńska” daje jedną (i to niejasną) wskazówkę co
do Danielowych regaliów. Wspomina bowiem, że papiescy posłowie je
nieśli („послы честны носяще”)14, co sugeruje, że rzeczy te pochodziły
spoza granic Rusi (i Małopolski) i były wytworem kultury środkowoeuropejskiej, tak pod względem ideowym, jak i materialnym. Wydaje
się tylko, że można zawęzić krąg poszukiwań i pod uwagę wziąć jakiś
warsztat złotniczy działający w północnej części Italii bądź w południowych Niemczech, zgodnie z geografią aktywności legata papieskiego Opizona15, który zapewne kryje się pod wzmianką o papieskich
posłach. Zgodnie z ówczesną ideologią, powiązaną ze znaczeniem
sakralnym i politycznym aktu koronacji, była to tzw. korona otwarta
(„corona aperta”), przynależna królom, bowiem w XIII wieku korona
zamknięta („corona clausa”) była właściwa tylko majestatowi cesarskiemu16. Nie ma przy tym różnicy treściowej, jeśli chodzi o nazwanie
artefaktu koronacyjnego. Określony on mógł być jako wieniec, korona lub diadem, i zasadniczo ciągle oznaczał ten sam typ przedmiotu17.
Tak więc w przypadku przedmiotu użytego w obrzędzie królewskiej
intronizacji Daniela Romanowicza nie dysponujemy żadnymi rzetelnymi danymi tak co do jego pochodzenia (poza pewnością, że nie był
on produktem ruskiego czy małopolskiego rzemiosła), jak i wyglądu18.
Podobne zastrzeżenia musimy uczynić w kwestii dalszych losów
korony króla Rusi. Nie odnotowują tego żadne wzmianki kronikar13Zob. Kronika Polska, Litewska, Zmodzka y wszyskiey Rusi Kijowskiey, Moskiewskiey, Siewierskiey,
przez Macieia Osostewiciusa Strikowskiego, Królewiec 1582, s. 252-257 (księgi Szoste, Rozdział
VIII: O koronowaniu na Krolestwo Galatskie albo Halickie i Włodimirskie Colomana Syna Andrzeia
Krola Węgierskiego 1208 y wypędzeniu iego, a porażeniu Węgrow y Polakow od Rusi).
14 Ипатьевская летопись, kol. 826.
15 K. Gołąb, Opat Obizo i jego legacje, „Nasza Przeszłość”, t. 10, 1959, s. 113-142.
16 M. Rożek, Polskie koronacje i korony, Warszawa 1987, s. 71-72.
17 Korona Daniela była typowym produktem epoki i być może, zgodnie z przypuszczeniami lubelskiego historyka Mariusza Bartnickiego, stanowiła sobą złotą obręcz zwieńczoną czterema kwiatonami w formie lilii, symbolizującymi cechy władcy – mądrość, pobożność oraz powierzenie go
opiece Boskiej. M. Bartnicki, Sprawa insygniów koronacyjnych Daniela Romanowicza, „Zamojsko-Wołyńskie Zeszyty Muzealne”, t. 5, Zamość–Łuck 2008-2010 [2012], s. 43-44.
18 Znany badacz kijowski Mykoła Kotlar sugeruje, że nie była to pełna korona otwarta, a stemma,
czyli rodzaj złotej obręczy z kilkoma poprzeczkami. Zdanie to nie ma żadnego potwierdzenia
źródłowego, a wynika z negatywnej oceny faktu koronacji przez tego badacza. Jego pogląd
o tym, że papieże tego okresu rozdawali takie stemmy dziesiątkami, jest zupełnie niezasadny. М. Котляр, Данило Галицький. Бiографiчний нарис, Київ 2002, s. 304.
31
32
Andrzej Gil
skie, nie można też stwierdzić, że jakikolwiek materiał ikonograficzny
czy sfragistyczny łączy się z tym obiektem. Także „Kronika halicko-wołyńska”, relacjonując końcowy etap życia Daniela (od koronacji
w 1253 roku do śmierci w 1264 roku), nie wspomina ani razu o koronie, również we wzmiance o jego pochówku19. Jak więc i przy opisie
samego artefaktu, wszelkie dywagacje co do jego dalszych dziejów
mają charakter pozaźródłowy.
Istotną rolę w konstruowaniu hipotez co do losów królewskiej
spuścizny Romanowiczów (do której włącza się niekiedy Danielową
koronę) ma przekaz „Rocznika Traski”, a za nim „Historiae Polonicae”
Jana Długosza, o grabieży przez polskiego króla Kazimierza Wielkiego skarbca książęcego podczas zajęcia Lwowa w 1340 roku. Wśród
przejętych wówczas przedmiotów kronikarze odnotowali dwie korony
ozdobione drogimi kamieniami20, które łączy się z królewskim dziedzictwem ostatnich ruskich władców księstwa halicko-wołyńskiego.
Korony te miały zostać w późniejszym okresie przekształcone w krzyż,
będący dzisiaj w zbiorach wawelskich21.
Jednakże według najnowszych ustaleń międzynarodowego grona badaczy, korony krzyża wawelskiego powstały w drugiej połowie
XIII wieku na zapotrzebowanie dworu króla węgierskiego Beli IV (zapewne w jakimś warsztacie nadreńskim). Korona, tworząca obecnie
poziome ramię tego krzyża, zdobiona jest przedstawieniem figuralnym ilustrującym popularny w tym okresie epos rycerski Chrétiena
19 Ипатьевская летопись, kol. 862.
20 Rocznik Traski, [w:] Monumenta Poloniae Historica, wyd. A. Bielowski, t. 2, Lwów 1872, s. 860 („Ubi
spolia multa in argento, auro et gemmis, thesaurum ducum antiquorum tollens, inter quod
erant aliquod cruces auree, precipue unam, in qua magna quantitas de ligno crucis Domini fuit
reperta, et duo preciosissima dyademata, et una tunica valde preciosa, nec non et sella auro et
gemmis adornata”); J. Długosz, Historiae Polonicae libri XII, cura et impensis A. Przezdziecki, t. 3,
libri IX. X., Cracoviae 1876, s. 196 („Rex castris et civitate Leopoliensi potitus, plura antiquorum
Russiae Principum magni valoris in auro, argento, gemmis, lapidibusque clenodia et deposita
illic reperiens, inter quae duas cruces aureas, notabili portione ligni Dominici insignes, duoque
diademata lapides et graves censu uniones habentia, tunica et sella auro et gemmis superba,
monstrabantur, in suum redigit ditionem”). Jak widać, Długoszowy opis koron jest pełniejszy, co
świadczyć może o tezie, że kronikarz znał te przedmioty z autopsji. Zob.: E. Dąbrowska, Jeszcze
o relikwii Krzyża Świętego i relikwiarzu koronacyjnym królów polskich, [w:] eadem, Groby, relikwie
i insygnia. Studia z dziejów mentalności średniowiecznej, Warszawa 2008, s. 221. O okolicznościach
zajęcia Lwowa i przejęciu skarbów książęcych: H. Paszkiewicz, Polityka ruska Kazimierza Wielkiego, Lwów 1925, s. 46-58.
21 В. Александрович, Мистецтво галицько-волинської держави, Львiв 1999, s. 57.
de Troyes „Erec et Enide” i stanowiła dar zaręczynowy bądź ślubny22.
Nie ma więc żadnego związku obu koron ze spuścizną Romanowiczów, przechowywaną swego czasu w skarbcu we Lwowie, a zagarniętą przez Kazimierza Wielkiego w 1340 roku, a tym bardziej z wieńcem
koronacyjnym/koroną Daniela. Trzeba też pamiętać, że po śmierci
Kazimierza Wielkiego skarbiec królewski, w tym i przedmioty zdobyte we Lwowie, przejął Ludwik Węgierski i wywiózł do Budy. Aczkolwiek skarbiec został zwrócony w 1412 roku Władysławowi Jagielle
przez Zygmunta Luksemburskiego, to nie wiemy, czy w całości, czy
też jakieś jego elementy pozostały na Węgrzech23.
Według obecnego stanu badań, jedynym artefaktem ze zbiorów
polskich, który bardzo hipotetycznie można wiązać z ruskim kręgiem
kulturowym okresu Romanowiczów, jest korona stanowiąca element
zdobienia ornatu, uchodzącego za dar królowej Bony, przechowywanego w zbiorach klasztoru na Jasnej Górze. Korona ta jest rozmontowana na ogniwa, zakończone od góry dwoma zwieńczeniami w formie
rozbudowanego trójliścia z wprawionym turkusem. W środku każdego takiego elementu umieszczony jest kamień szlachetny (szmaragd
lub rubin), w jego narożach znajdują się cztery złote guzy, a między
nimi osadzone są perły. Zachowały się elementy zawiasów i sztyftów, które przed rozmontowaniem spinały koronę. Przy wprowadzaniu tego obiektu w naukowy obieg wyrażono opinię, że pochodzi on
z XIII-XIV wieku z kulturowego kręgu rusko-bizantyńskiego, a nawet
wiązano go konkretnie z artefaktami ze skarbca książąt ruskich24. Jednakże ostatnio wyrażono pogląd, że pierwotna atrybucja koron jest
błędna, a ona sama jest wytworem rzemiosła węgierskiego z końca
XVI bądź pierwszej połowy XVII wieku25. Problem ten wymaga zatem
dalszych badań, w tym metalurgicznych i technologicznych, a także
źródłowych, bowiem przy tej klasie zabytku możliwe jest, że zachowały się świadectwa jego ufundowania bądź okoliczności rozczłonowania i naszycia na ornat.
22 D. Nowacki, Trzy arcydzieła średniowiecznego złotnictwa: krzyż z koron, herma św. Zygmunta, relikwiarz na głowę św. Stanisława, [w:] Urbs celeberrima, s. 282-291.
23 J. Dąbrowski, Koronacje andegaweńskie w Polsce, [w:] Studia historyczne ku czci Stanisława Kutrzeby, t. 2, Kraków 1938, s. 148-156.
24 Z. Rozanow, E. Smulikowska, Skarby kultury na Jasnej Górze, Warszawa 1979, s. 138. Szersze omówienie [w:] J. Lileyko, Regalia polskie, Warszawa 1987, s. 25-27.
25 J. Golonka ZP, J. Żmudziński, Skarbiec Jasnej Góry, Jasna Góra 2000, s. 227.
33
34
Andrzej Gil
Wydaje się, że zarówno dostępny materiał źródłowy, jak i zachowane obiekty wyczerpują obecnie możliwości stawiania dalszych tez.
Bez pojawienia się nowych odkryć czy materiałów porównawczych,
a także zasadniczego przewartościowania dotychczasowych poglądów,
skonstatować należy, że najbardziej prawdopodobne jest założenie, że
ten szacowny artefakt przepadł dla współczesnych, a wszelkie próby
jego identyfikacji są tylko i wyłącznie spekulacjami niepopartymi żadnymi naukowymi przesłankami.
3.
Mitra unickich biskupów przemyskich
Przedłużeniem „dziejów bajecznych”26 Danielowego wieńca jest
historia tzw. mitry biskupów przemyskich27. W popularnym ujęciu
mitra ta miała być zrobiona z korony ruskiego króla28. W świecie słowiańskim rozpropagował ten pogląd, co prawda z zastrzeżeniem, koryfeusz ukraińskiej historiografii Mychajło Hruszewśkyj w początkach
XX wieku i w ten sposób zaistniał on w świadomości wielu czytelników jego popularnego zarysu historii Ukrainy29. Złożone dzieje samej
mitry zarówno w czasie I wojny światowej, jak i później, w latach 40.
XX wieku w komunistycznej Polsce, a wreszcie jej zaginięcie w dramatycznych okolicznościach, stały się kanwą do petryfikacji tego mitu30.
26 Termin ten jest dziełem polskiego mediewisty, wybitnego znawcy średniowiecznej historiografii, i został przezeń użyty do analizy historiozofii Wincentego Kadłubka, tkwiącej raczej w świecie
wyobrażeń niźli historycznej rzeczywistości. Zob.: J. Banaszkiewicz, Polskie dzieje bajeczne mistrza
Wincentego Kadłubka, Wrocław 1998.
27 Najpełniej przedstawił dzieje mitry (także z mitycznym powiązaniem jej z koroną Daniela) w kilku swoich publikacjach Wołodymyr Badjak, opierając się po części na badaniach Bohdana Biłego
z Przemyśla. В. Бадяк, Коронацiя Данила Галицького i доля його корони, [w:] Король Данило
Романович i йогo мiсце в української iсторiї, ред. Я. Онищук, Львiв 2003, s. 107-118; idem, До
питання про коронацiю i корону Данила Галицького, [w:] Засновник Львова король Данило
та українська держава в XIII столiттi (до 750-рiччя першої лiтописної згадки мiста Львова),
ред. В. Iдзiо, Львiв 2006, s. 147-158; idem, Реалiї i мiфu коронацiї Данила Галицького i доля
корони, [w:] Доба короля Данила в науцi, мистецтвi, лiтературi, ред. З. Лильо-Откович,
Львiв 2008, s. 236-259.
28 Problem ten, wraz z odnośną literaturą, przedstawiony jest w pracy: M. Bartnicki, Atrybuty władzy
książąt ruskich XIII w. jako elementy prestiżu, „Соцуiм. Альманах соцiальної iсторiї”, вип. 8, s. 25.
29 М. Грушевскiй, Иллюстрированная исторiя Украины, С.-Петербургъ 1913, s. 113, il. 108.
30 Zob. tytułem przykładu: В. Полек, Корона і коронація Данила Галицького, Івано-Франківськ
2003, s. 37-42.
Mitra przemyska powstała z inicjatywy tamtejszego unickiego biskupa Jerzego Winnickiego, sprawującego swą posługę w latach 17001713. Był on trzecim z rodu Winnickich (po swoim wuju Antonim,
biskupie przemyskim i metropolicie kijowskim oraz bracie Janie-Iwanie, także biskupie przemyskim) hierarchą cerkiewnym na przełomie
XVII i XVIII wieku i pełnił oprócz swego władykatu także szereg innych godności, łącznie z urzędem unickiego metropolity kijowskiego31. Okres jego rządów charakteryzował się istotnymi przemianami
zarówno w ramach Cerkwi, całej Rzeczypospolitej, jak i jej międzynarodowego otoczenia. Eparchia przemyska stała się formalnie katolicką,
ale prawosławie trwało i w swych strukturach, i w mentalności ludzkiej. Śmierć króla Jana III Sobieskiego ostatecznie zakończyła okres
samodzielności politycznej państwa polsko-litewskiego, a panowanie
jego następcy, Augusta II, zbiegło się z wojną północną, interwencją
szwedzką i wzrostem wpływów rosyjskich32. Zakończyła się wojna
z Turcją, a jej końcowym akordem dla eparchii przemyskiej był ostatni, bardzo niszczący, najazd Tatarów na jej teren w 1699 roku33. Dla
obywateli południowo-wschodnich ziem Rzeczypospolitej, silnie odczuwających zagrożenie osmańskie od prawie półwiecza, oznaczało to
całkowitą zmianę ich widzialnego świata. Szerzył się prawdziwy kult
zwycięstwa nad Turkami, którego istotnym elementem była pamięć
nie tylko o bohaterze spod Wiednia z 1683 roku, ale i wszystkich jego
chrześcijańskich poprzednikach.
Przypuszczać można, że na decyzję Winnickiego o sprawieniu sobie
mitry wpływ miały nie tylko okoliczności polityczne i wewnątrzcerkiewne (tu zwłaszcza działalność na Węgrzech jako protektora diecezji mukaczowskiej i objęcie metropolii kijowskiej34), ale i właściwa
ówczesnej lepiej sytuowanej szlachcie, aspirującej do przedsionków
stanu magnackiego, chęć zamanifestowania swojej społecznej i duchownej pozycji. Mitra Winnickiego wzorowana była na cesarskiej
31 Ks. T. Śliwa, Przemyska diecezja greckokatolicka w XVIII w. (do 1772 r.), [w:] Polska–Ukraina. 1000 lqt
sąsiedztwa, t. 3, Studia z dziejów greckokatolickiej diecezji przemyskiej, red. S. Stępień, Przemyśl,
1996, s. 81-85.
32 Zob.: J. Burdowicz-Nowicki, Piotr I, August II i Rzeczpospolita 1697-1706, Kraków 2010.
33 A. Gliwa, Ostatni najazd tatarski na ziemię przemyską z 1699 r., „Studia Historyczne”, 2000,
nr 4, s. 569-591.
34 A. Gil, Kościół wschodni na polskim i węgierskim Spiszu – między politycznymi podziałami a kulturową jednością, „Rocznik Europy Środkowo-Wschodniej”, 11 (2013), z. 1, s. 153.
35
36
Andrzej Gil
koronie Rudolfa II (wykonanej w 1602 roku), która była później stale używana w rodzie Habsburgów jako cesarzy Świętego Cesarstwa
Rzymskiego, a od 1804 roku Austrii, a także stała się wzorem dla wielu europejskich regaliów35.
Zarówno czyny Rudolfa II, cesarza walczącego z imperium osmańskim (trzecia wojna austriacko-turecka z lat 1593-1606), jak i związana z jego dokonaniami propaganda, także wizualna36, powodowały, że
jego osoba nawet wiek później cieszyła się pewną popularnością w kręgach antyturecko nastawionych elit środkowoeuropejskich. Być może
też czynna była jeszcze w środowisku przemyskim pamięć o udziale
szlachty tej ziemi w wojnach Rzeczypospolitej na przełomie XVI i XVII
wieku na Wołoszczyźnie, toczonych m.in. dla poparcia antyosmańskiego rodu Mohyłów. Także sam Winnicki, jako opiekun unitów na
Węgrzech, miał okazję zetknąć się z rządami austriackimi i ich ideologią. w splocie tych wszystkich czynników należy zapewne upatrywać
decyzji przemyskiego biskupa o przydaniu sobie godności poprzez
ufundowanie mitry nawiązującej do tak arcychrześcijańskich wątków.
Mitra wykonana została z miedzi, ozdobiona zaś była klejnotami
(wprawionymi przez miejscowego rzemieślnika bardzo niefachowo
i nieudolnie) będącymi dotychczas własnością rodową. Stąd siostra
biskupa Helena uznała ozdobienie mitry rodowymi precjozami za kradzież i toczyła później wieloletni, trwający prawie trzy dekady proces o ich odzyskanie. Po śmierci swego brata-biskupa przejęła mitrę,
która wróciła w posiadanie przemyskich władyków dopiero w połowie XVIII wieku, i z oczywistych względów nie była w jakiś szczególny sposób eksponowana.
Dopiero w końcu XIX wieku, na fali zainteresowania przeszłością
historyczną Galicji, mitra została poddana fachowym badaniom i wycenie. Ustalono wtedy jej nikłą wartość materialną i dokonano stosownych pomiarów. Z osobą króla Daniela połączył ją po raz pierwszy
archiwista i bibliotekarz kapituły przemyskiej, członek Towarzystwa
„Sicz”, o. Myron Podoliński. Przełomem dla popularyzacji idei mitry
35 M. Leithe-Jasper, R. Distelberger, The Kunsthistorisches Museum Vienna: The Imperial and Ecclesiastical treasury, t. 1, London–Munich 2004, s. 13-17 (widok korony – il. na s. 14).
36 Magni nominis umbra. Rysunek i grafika z kręgu mecenatu cesarskiego w Pradze i Wiedniu na przełomie XVI i XVII w. Katalog wystawy ze zbiorów Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, red. A. Dobrzyniecki, P. Oszczanowski, Wrocław 2005.
jako korony Danielowej okazała się publikacja w prestiżowym wydawnictwie austriackim fotografii tego artefaktu z komentarzem, prezentującym powyższy pogląd i jego uzasadnienie historyczne37. Dodajmy,
że zdjęcie ze wspomnianej wcześniej publikacji Mychajła Hruszewskiego pochodzi z tej właśnie edycji.
Mitra ta pozostawała w posiadaniu biskupów przemyskich (z przerwą na lata 1915-1926, kiedy to była wywieziona do carskiej/bolszewickiej Rosji, a następnie po rewindykacji była przechowywana na
Zamku Królewskim w Warszawie) do 1946 roku. Wtedy też, z uwagi
na zagrożenie ze strony władz komunistycznych (26 czerwca tegoż
roku aresztowany został unicki biskup przemyski Jozafat Kocyłowski),
została ukryta w podziemiach katedry unickiej w Przemyślu przez
ks. Mikołaja Deńkę, kanonika tamtejszej kapituły. W 1952 roku podczas przeszukania monasteru bazylianów przy ulicy Miodowej w Warszawie funkcjonariusze Urzędu Bezpieczeństwa odnaleźli plan skrytki,
w której schowano mitrę wraz z innymi cennymi utensyliami. Rzeczy
te zostały wydobyte i najprawdopodobniej skradzione przez dokonujące tego osoby. Los mitry pozostaje do dzisiaj nieznany38.
Jako pochodząca z początków XVIII wieku, nadto miedziana, mitra
przemyska nie może być w żaden sposób powiązana z koroną Daniela
Romanowicza. Jest jednakże cennym zabytkiem ilustrującym świadomość unickiego hierarchy doby dojrzałego baroku z jego programem
ideowym opartym o pewien szerszy, środkowoeuropejski kontekst.
Ponadto jest też artefaktem wpisującym się w dążenia świadomych
swej etniczności środowisk ukraińskich przełomu XIX i XX wieku do
tworzenia swojej wersji historii, a także wpływania na rzeczywistość
w celu skonstruowania nowoczesnego dyskursu narodowego, który
potrzebował, jak i inne nacje, symboli jednoczących go wokół pewnych wartości. Takim symbolem miała być przemyska mitra – powód
do narodowej chwały jako prawdziwe świadectwo wielkości władcy,
jego państwa i jego ludu.
37 Erzherzog Rudolf, Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild, band 19, Galizien,
Wien 1898, s. 169-170 (zdjęcie mitry na s. 167).
38 I. Hałagida, Między Moskwą, Warszawą i Watykanem. Dzieje Kościoła greckokatolickiego w Polsce
w latach 1944-1970, Warszawa 2013, s. 241.
37
38
Andrzej Gil
4.
Wnioski
W świetle zachowanych do dzisiaj źródeł i artefaktów, a także
po analizie odnośnej literatury nie da się udowodnić tezy o możliwości dotrwania do naszych czasów korony (wieńca, diademu), którą
został uwieńczony Daniel Romanowicz w Drohiczynie w grudniu
1253 roku. Nie da się też powiązać jej dalszych losów z przechowywanymi w zbiorach polskich koronami lub ich częściami (Wawel, Jasna
Góra). Co więcej, nie ma żadnych świadectw jej istnienia po akcie koronacji, nie wspominana jest też z okazji pochówku Daniela w Chełmie w 1264 roku. Badacze problemu milcząco zakładali, że jako ważny
ideowo przedmiot, uosabiający wywyższenie władcy ponad poddanych
i jego dorównanie w majestacie koronowanym sąsiadom, musiała ona
przetrwać śmierć swego królewskiego nosiciela. Nie jest to w żaden
sposób potwierdzone, a wynika z przyjęcia pozamerytorycznych założeń. Wszelkie rekonstrukcje jej kształtu są czystą fantazją, możemy
jedynie domyślać się jej wyglądu na zasadzie analogii do zachowanych
z tego okresu i z tej kulturowej (południowo- lub środkowoeuropejskiej) przestrzeni obiektów.
Zaginiona obecnie mitra biskupów przemyskich jest zapewne dziełem miejscowego artysty z początku XVIII wieku i stanowi realizację
wyobrażeń ideowych ówczesnego unickiego władyki przemyskiego
Jerzego Winnickiego. Wzorem dla niej była korona cesarza Rudolfa
II, pogromcy Turków i obrońcy chrześcijaństwa, a przy tym (przynajmniej formalnie) ultrakatolickiego władcy. Symbolem narodowym
stała się dopiero w końcu XIX wieku, kiedy to w środowisku galicyjskich Ukraińców zrodziło się zapotrzebowanie na symbol ich narodowości i państwowości. Wraz z popularyzacją tej idei przez Mychajłę
Hruszewskiego mitra ta – jako korona Daniela – stać się miała jednym z czynników spajających cały naród ukraiński. Zgodnie jednakże
z historycznymi realiami, artefakt ten powinien być nazywany „mitrą
unickich biskupów przemyskich”.
Bibliografia
Banaszkiewicz J., Polskie dzieje bajeczne mistrza Wincentego Kadłubka,
Wrocław 1998
Baronas D., Od pierwszych misji do chrztu Litwy (1009-1387), [w:] Dzieje
chrześcijaństwa na Litwie, red. V. Ališauskas, przeł. K. Korzeniewska,
Warszawa 2014
Bartnicki M., Atrybuty władzy książąt ruskich XIII w. jako elementy prestiżu,
„Соцуiм. Альманах соцiальної iсторiї”, вип. 8
Bartnicki M., Sprawa insygniów koronacyjnych Daniela Romanowicza,
„Zamojsko-Wołyńskie Zeszyty Muzealne”, t. 5, Zamość–Łuck 20082010 [2012]
Boroń P., Kniaziowie, królowie, carowie… Tytuły i nazwy władców słowiańskich we wczesnym średniowieczu, Katowice 2010
Burdowicz-Nowicki J., Piotr I, August II i Rzeczpospolita 1697-1706, Kraków
2010
Dąbrowska E., Jeszcze o relikwii Krzyża Świętego i relikwiarzu koronacyjnym
królów polskich, [w:] eadem, Groby, relikwie i insygnia. Studia z dziejów
mentalności średniowiecznej, Warszawa 2008
Dąbrowski J., Koronacje andegaweńskie w Polsce, [w:] Studia historyczne ku
czci Stanisława Kutrzeby, t. 2, Kraków 1938
Długosz J., Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae, ks. 7-8, Varsaviae 1975
Długosz J., Dziejów Polski ksiąg dwanaście, t. 2, ks. 5-8, przeł. K. Mecherzyński, Kraków 1868
Długosz J., Historiae Polonicae libri XII, cura et impensis A. Przezdziecki, t. 3,
libri IX. X., Cracoviae 1876
Erzherzog Rudolf, Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild,
band 19, Galizien, Wien 1898
Gil A., Kościół wschodni na polskim i węgierskim Spiszu – między politycznymi podziałami a kulturową jednością, „Rocznik Europy Środkowo-Wschodniej”, 11 (2013), z. 1
Gliwa A., Ostatni najazd tatarski na ziemię przemyską z 1699 r., „Studia Historyczne”, 2000, nr 4
Gołąb K., Opat Obizo i jego legacje, „Nasza Przeszłość”, t. 10, 1959
Golonka J. ZP, Żmudziński J., Skarbiec Jasnej Góry, Jasna Góra 2000
Hałagida I., Między Moskwą, Warszawą i Watykanem. Dzieje Kościoła greckokatolickiego w Polsce w latach 1944-1970, Warszawa 2013
Kelleher P. J., The Holy Crown of Hungary, Rome 1951
Kovács É., Lovag Z., The Hungarian Crown and Other Regalia, Budapest 1988
Kronika Polska, Litewska, Zmodzka y wszyskiey Rusi Kijowskiey, Moskiewskiey, Siewierskiey […], przez Macieia Osostewiciusa Strikowskiego, Królewiec 1582
Leithe-Jasper M., Distelberger R., The Kunsthistorisches Museum Vienna: The
Imperial and Ecclesiastical treasury, t. 1, London–Munich 2004
39
40
Andrzej Gil
Lileyko J., Regalia polskie, Warszawa 1987
Magni nominis umbra. Rysunek i grafika z kręgu mecenatu cesarskiego w Pradze i Wiedniu na przełomie XVI i XVII w. Katalog wystawy ze zbiorów
Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, red. A. Dobrzyniecki, P. Oszczanowski, Wrocław 2005
Nagirnyj W., Polityka zagraniczna księstw ziemi halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199)-1264, Kraków 2011
Nowacki D., Trzy arcydzieła średniowiecznego złotnictwa: krzyż z koron,
herma św. Zygmunta, relikwiarz na głowę św. Stanisława, [w:] Urbs celeberrima. Księga pamiątkowa na 750-lecie lokacji Krakowa, red. A. Grzybkowski, Z. Żygulski jun., T. Grzybkowska, Kraków 2008
Paszkiewicz H., Polityka ruska Kazimierza Wielkiego, Lwów 1925
Péter L., The Holy Crown of Hungary. Visible and Invisible, „Slavonic and East
European Review”, 81 (3), July 2003
Rocznik Traski, [w:] Monumenta Poloniae Historica, wyd. A. Bielowski, t. 2,
Lwów 1872
Rozanow Z., Smulikowska E., Skarby kultury na Jasnej Górze, Warszawa 1979
Rożek M., Polskie koronacje i korony, Warszawa 1987
Śliwa T., Przemyska diecezja greckokatolicka w XVIII w. (do 1772 r.), [w:] Polska–Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa, t. 3, Studia z dziejów greckokatolickiej
diecezji przemyskiej, red. S. Stępień, Przemyśl, 1996
Tóth E.; Szelényi K., The Holy Crown of Hungary: Kings and Coronations,
Budapest 1999
Żygulski jun. Z., Szczerbiec, [w:] Urbs celeberrima. Księga pamiątkowa na
750-lecie lokacji Krakowa, red. A. Grzybkowski, Z. Żygulski jun., T. Grzybkowska, Kraków 2008
Александрович В., Мистецтво галицько-волинської держави, Львiв 1999
Александрович В., Войтович Л., Король Данило Романович, Біла Церква 2013
Бадяк В., До питання про коронацiю i корону Данила Галицького, [w:] Засновник Львова король Данило та українська держава в XIII столiттi (до 750-рiччя першої лiтописної згадки мiста Львова), ред. В. Iдзiо,
Львiв 2006
Бадяк В., Коронацiя Данила Галицького i доля його корони, [w:] Король
Данило Романович i йогo мiсце в української iсторiї, ред. Я. Онищук, Львiв 2003
Бадяк В., Реалiї i мiфu коронацiї Данила Галицького i доля корони, [w:]
Доба короля Данила в науцi, мистецтвi, лiтературi, ред. З. Лильо-Откович, Львiв 2008
Головко О., Корона Данила Галицького. Волинь i Галичина в державно-полiтичному розвитку Центрально-Схiдної Європи раннього та
класичного середньовiччя, Київ 2006
Грушевскiй М., Иллюстрированная исторiя Украины, С.-Петербургъ
1913
Гудавичюс Э., История Литвы с древнейших времен до 1659 года, перевод Г. И. Ефремова, Москва 2005
Ипатьевская летопись, Москва 2001 [Полное собрание русских летописей, т. 2]
Ісаєвич Я., Княжі та боярські двори. Митрополія й єпіскопії, [w:] Історія
української культури у п’яти томах, ред. Б. Патон, т. 2, Українська
культура XIII – першої половини XVII століть, Київ 2001
Котляр М., Данило Галицький. Бiографiчний нарис, Київ 2002
Майоров А. В., Русь, Византия и Западная Европа. Из истории внешнеполитических и культурных связей XII-XIII вв., Санкт-Петербургь 2011
Полек В., Корона і коронація Данила Галицького, Івано-Франківськ 2003
Толочко А., Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология,
Киев 1992
Филюшкин А. И., Титулы русских государей, Москва–Санкт-Петербургь 2006
Чеботарева С., Древние государственные регалии, Москва 1979
41
Військова діяльність князя
Данила Романовича в контексті
мілітарного розвитку Центральної
та Східної Європи ХІІІ століття
Military activity of Prince Daniel Romanowicz in the context of
military development of Central-Eastern Europe in the 13th century
Abstract: The article addresses the subject of Prince Daniel Romanowicz’s
activity in the military domain against the background of the general military
advancement of the states of Central and Eastern Europe in the 13th century.
It puts a particular emphasis on the differences in organisation of GalicianVolhynian armies compared to the military forces of their eastern and western
neighbours. It is being highlighted that, compared to those, the Prince of Rus’
has managed to assemble quite a formidable military power, which spontaneously combined military traditions of the eastern and western states.
Keywords: Daniel Romanowicz, military operations, Principality of GaliciaVolhynia
Постать Данила Романовича як військового діяча вже давно привертає увагу значного кола дослідників. Такому стану справ не
слід дивуватися, адже галицько-волинський князь був головною
дійовою особою майже всіх основних воєнних подій, що відбулися на території Південно-Західної Русі впродовж багатьох десятиріч ХІІІ ст. Так, протягом 1228-1245 рр. він активно вів збройну
боротьбу за „столъ отца свого” в Галичі, яку руський літописець
характеризував як період, наповнений „бещисленъıѩ рати и великъıѧ троудъı и частъıѧ воинъı и многиѧ крамолъı и частаѩ вос-
44
таниѧ и многиѧ мѧтежи”1. Більше того, військові зусилля князя
Данила та його синів на певних етапах були достатньо дієвими,
зокрема й під час війни за спадщину австрійських Бабенбергів
(1246-1278 рр.), у якій узяли участь майже всі монархи Центральної
Європи2. Це ще раз свідчить, що він не залишався осторонь воєнно-політичних справ, котрі мали загальноєвропейське значення.
За час довгого державного правління сам князь Галицько-Волинської Русі взяв участь у багатьох великих за масштабами і політичним значенням бойових зіткненнях3. При цьому зразу слід
1
Ипатьевская летопись (dalej – ИЛ), Полное собрание русских летописей, т. 2, Москва 2001,
kol. 750.
2 Руський аспект цієї великої середньовічної війни нещодавно було докладно висвітлено
в працях польських і українських дослідників: N. Mika, Walka o spadek po Babenbergach 12461278, Racibórz 2008, s. 16-21, 26-27, 58-60, 71-72, 82-83, 91-95; V. Nagirnyj, Polityka zagraniczna księstw
ziem halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199)-1264, Kraków 2011, s. 237-239, 272-276, 286-288. Слід
також згадати ґрунтовну рецензію івано-франківського історика Мирослава Волощука,
написану на працю Норберта Міки (М. Волощук, Русский след в борьбе за австрийское герцогство в 1246-1278 гг. [Рец. на кн:] Mika Norbert. Walka o spadek po Babenbergach w latach 12461278. Racibórz: Wydawnictwo a Agencja Informacyjna WAW Grzegorz Wawocny, 2008. 136 s. (Мика
Норберт. Борьба за наследство Бабенбергов в 1246-1278 годах. Рацибуж, 2008. 136 с.), „Rossica
Antiqua”, 2013, № 1, s. 214-224).
3 Достовірно відомо, що Данило Романович брав участь у битвах на Калці (31 травня 1223 р.)
з монголами (М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 2, Київ 1992, s. 241-242, 541; Л. Черепнин, Монголо-татары на Руси (ХIII в.), [w:] Татаро-монголы в Азии и Европе, Москва
1977, s. 188-189; Д. Хрусталев, Русь и монгольское нашествие (20-50-е гг. XIII в.), Санкт-Петербург 2013, s. 85-86), під Берестям (січень-лютий 1228 р.) з ятвягами (Г. Штыхов, Ятвяги по
Ипатьевскому летописному своду, „Lietuvos Archeologija”, 2001, № 21, s. 103), під Шумськом
(3 квітня 1233 р.) з угорцями (В. Пашуто, Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, Москва
1950, s. 214; М. Котляр, Військова справа у Галицько-Волинській Русі ХІІ-ХІІІ ст., „Жовтень”, 1981,
№ 1, s. 102; D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków
2012, s. 173-177), під Торчеськом (травень 1235 р.) з половцями (М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 3, Київ 1993, s. 52); В. Пашуто, Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, s. 216),
під Ярославом (17 серпня 1245 р.) з угорцями, малополяками і руськими опозиціонерами
(В. Грабовецький, Битва 1245 року під Ярославом – славна сторінка в історії військового
мистецтва. (До 800-річчя народження Данила Галицького), „Вісник Прикарпатського університету. Історія”, 2001, вип. 4-5, s. 3-8; A. Brożyniak, Bitwa pod Jarosławiem i zjednoczenie Rusi
Halicko-Wołyńskiej, „Prace Historyczno-Archiwalne”, 14, 2004, s. 10-14; А. Федорук, Ярославська
битва 1245 року: реконструкція вирішального зіткнення у боротьбі за „галицьку спадщину”,
[w:] Przemyśl i ziemia przemyska w strefie wpływów ruskich X – połowa XIV w., Kraków 2013, s. 125143), під Крессенбрунн (12 серпня 1260 р.) з чехами (М. Кордуба, Участь Данила в битві під
Крессенбрунн, „Записки Наукового товариства імені Шевченка”, 1896, т. 10, s. 1-2; N. Mika,
Walka o spadek po Babenbergach, s. 58-60; V. Nagirnyj, Polityka zagraniczna księstw, s. 286-287).
Дискусійною залишається його участь у битві на Лейті (15 червня 1246 р.) з австрійцями
(ibidem, s. 238-239; А. Майоров, „Король Руси” в битве на Лейте, „Русин”, 2012, 3 (29), s. 5477; D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi, s. 273-279; А. Мартынюк, Князь Ростислав на
реке Лейте: „австрийский эпизод” русской истории, „Древняя Русь: Вопросы медиевистики”, 2013, 2 (52), s. 49-55). Що й казати про численні походи Данила на ятвягів (1228, 1238,
Військова діяльність князя Данила Романовича...
зауважити, що для епохи розвинутого Середньовіччя це не був
типовий випадок, адже більшість коронованих осіб побоювалася
будь-якої великої польової битви. Причиною цього були не тільки катастрофічні воєнно-політичні наслідки поразок, але й надзвичайно великий ризик, яким кількагодинний активний бій
загрожував життю монархів. Саме цим пояснюється те, що в досліджуваний період відносно рідко відбувалися справжні бойові
зіткнення, тому навіть професійні воїни за всю кар’єру переважно
брали участь тільки в одній чи двох великих битвах4.
Не будемо зупинятись на аналізі тих численних праць, які висвітлюють військову діяльність Данила Романовича більш чи
менш докладно. Це може слугувати цінним матеріалом для окремої публікації. Полеміка з судженнями деяких істориків буде
вестися в ході розгляду основних аспектів військової діяльності галицько-волинського князя. Слід лише зауважити, що найбільший
внесок у дослідження цієї проблеми зробили Іван Крип’якевич,
Володимир Пашуто, Борис Рибаков, Вадим Вілінбахов, Анатолій Кірпічніков, Микола Котляр, Вадим Каргалов, Леонтій Войтович, Олександр Майоров, Даріуш Домбровський, Володимир
Петегирич, Денис Хрустальов, Артур Брожиняк, Святослав Терський, Норберт Міка, Павло Лукін, Андрій Петрик, Дюра Гарді та
Валерій Кійко5. Тим не менше, їхні висновки переважно залишаються дискусійними.
1248, 1254 і 1255-1256 рр.), хрестоносців (1237 р.), литовців (1244, 1249-1250 і 1252 р.), монголів
(1255 і 1256 рр.) і т. д. (М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 3, s. 79-82, 83-87; М. Котляр, Війна Волинського князівства з Добжинським орденом, [w:] Середньовічна Україна, вип. 1, Київ
1994, s. 17-28; О. Масан, Добжинський орден. (До історії Дорогичинського інциденту 1237 року),
„Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії”, вип. 2, Чернівці
1996, s. 52-62; О. Головко, Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя,
Київ 2006, s. 308-312, 335-336, 347-350; А. Майоров, Прусский вопрос во внешней политике
Даниила Галицкого, „Rossica Antiqua”, 2011, 2, s. 102-119). Загалом за своє життя галицько-волинський князь відбув до п’ятдесяти військових походів (D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz
król Rusi, s. 469-473).
4 Ф. Контамин, Война в Средние века, Санкт-Петербург 2001, s. 276.
5 І. Крип’якевич, Військо княжих часів, [w:] Історія українського війська (від княжих часів до
20-х років ХХ ст.), Львів 1992, s. 28-30, 64-67, 101-105, 114-116, 121-123; idem, Галицько-Волинське князівство, Львів 1999, s. 171-176; В. Пашуто, Очерки по истории Галицко-Волынской
Руси, s. 232-234; idem, Героическая борьба руського народа за независимость (ХІІІ в.), Москва
1956, s. 181-191; Б. Рыбаков, Военное искусство, [w:] Очерки русской культуры ХІІІ-ХV вв., ч. 1,
Москва 1969, s. 349-357; В. Вилинбахов, Источники требуют критического подхода, „Вое-
45
46
Безумовно виникає також питання: а чи взагалі є сенс укотре
порушувати цю тему? Відповідь буде однозначною – так, адже
багато аспектів військової діяльності Данила залишаються не до
кінця з’ясованими і викликають серйозні дискусії серед дослідників. Серед них, зокрема, визначення чисельності його збройних
сил та встановлення його особистого внеску в розвиток середньовічного військового мистецтва. Це стосується практично всіх
воєнних епізодів, пов’язаних з діяльністю галицько-волинського
князя, зокрема періоду його активної боротьби за престол у Галичі, коли, згідно зі словами літописця, точилися „многии мѧтежь
великиѩ льсти бещисленыѩ рати”6. Тому всі означені аспекти
цієї проблеми стануть темою даної роботи.
Якими ж за чисельністю військовими силами оперував князь
Данило Романович під час реалізації основних воєнних планів?
Попри свою різнорідність повідомлення „Галицько-Волинського
літопису” про кількість руського війська досить уривчасті й дечим
поступаються за інформативністю іншим подібним наративним
нно-исторический журнал” (dalej – В-ИЖ), 1961, № 4, s. 121-122; idem, Галицько-Волинський
літопис як воєнно-історичне джерело, „Український історичний журнал” (dalej – УІЖ), 1974,
№ 4, s. 29, 30, 31, 33; А. Кирпичников, Военное дело на Руси XIII-XV вв., Ленинград 1976, s. 78,
75; М. Котляр, Галицько-Волинська Русь, Київ 1998, s. 200-201; idem, Данило Галицький. Біографічний нарис, Київ 2002, s. 184-190; idem, Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі, Київ
2010, s. 94-97; В. Каргалов, Полководцы Х-XVI вв., Москва 1989, s. 60-80; Л. Войтович, Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст., „Вісник
національного університету „Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія, s. 8993; А. Майоров, „Король Руси” в битве на Лейте, s. 54-77; idem, Поход русских войск в Моравию
и борьба за „австрийское наследство” в 1252-1253 гг., В-ИЖ, 2012, № 3, s. 49-54; D. Dąbrowski,
Daniel Romanowicz król Rusi, s. 139-267; В. Петегирич, Битва під Ярославом 1245 року: археологічний коментар до літописної розповіді, [w:] Przemyśl i ziemia przemyska, s. 113-123; Д. Хрусталев,
Русь: от нашествия до „ига”, s. 233-242; A. Brożyniak, Bitwa pod Jarosławiem, s. 10-14; С. Терський, Військова справа у Галицько-Волинській державі (археологічний аспект), „Вісник національного університету „Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія, s. 8-18; idem,
Оборонне будівництво у Волинському князівстві у XIII – першій половині XIV ст., „Військово-науковий вісник”, 2010, вип. 14, s. 108-119; N. Mika, Walka o spadek po Babenbergach, s. 16-21,
26-27, 58-60; П. Лукин, Существовало ли в древней Руси народное ополчение? Некоторые
сравнительно-исторические наблюдения, „Средневековая Русь”, Москва 2011, вып. 9, s. 64,
71-72; А. Петрик, Військова організація та дружини галицького і волинського боярства, „Дрогобицький краєзнавчий збірник”, 2006, вип. 10, s. 108-126; Д. Гарді, Руські та угорські джерела
про Ростислава Михайловича в Ярославській битві або до питання про історію лицарської
культури, [w:] Przemyśl i ziemia przemyska, s. 145-150; В. Кійко, Військово-політична діяльність
галицько-волинського короля Данила у часи монгольської навали,„Вісник національного університету „Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія, s. 93-99.
6 ИЛ, kol. 762.
джерелам7. Тим не менш, в одній зі своїх праць В. Пашуто висловив думку, що є „достаточные основания для утверждения, что
войско галицко-волынских князей насчитывало несколько десятков тысяч человек”8. Натомість В. Вілінбахов, посилаючись
на приблизні дані тогочасної демографії, зробив такий висновок:
„эти расчеты дают возможность предположить, что Галицко-Волынская Русь могла иметь не более 10-15 тыс. воинов”9. Чи можна цілком погодитися з такими припущеннями? На нашу думку,
вони не дають жодних підстав стверджувати, що в розпорядженні Данила завжди перебували настільки численні військові сили.
Щоб переконатись у цьому, слід звернутися до відповідних літописних повідомлень.
Так, у серпні 1245 р. перед вирішальною битвою з претендентом на галицький престол Ростиславом Михайловичем під Ярославом князі Данило й Василько Романовичі „скоро собравше вои
поидоста” проти супротивника. Фразеологізм „скоро собравше”10
говорить, що галицько-волинські князі не мали багато часу для
збору всіх наявних в них військових сил, як це було, наприклад,
у березні 1230 р., коли Данило, окрім війська з Волині, ще „собравъ
землю Галичкоую [...] и собра ѿ Боброкъı доже и до рѣкъı Оушицѣ
и Проута и ωбьсѣде в силѣ тѧжьсцѣ”11 її столицю – Галич. За підрахунками деяких істориків, об’єднане руське військо тоді й справді
могло налічувати 10000-12000 воїнів12. Однак, коли Данило і Василько Романовичі вирушали до Ярослава, руський літописець
ніде не говорить, що вони „поидоста в силѣ тѧжьсцѣ”, на відміну
від 1244 р., де він чітко вказує: „Данилови же бывши вѣсти и поиде
7
8
9
10
11
12
В. Вілінбахов, Галицько-Волинський літопис як воєнно-історичне джерело, s. 28.
В. Пашуто, Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, s. 182.
В. Вилинбахов, Источники требуют критического подхода, s. 121.
ИЛ, kol. 801.
Ibidem, kol. 759.
В. Вілінбахов, Галицько-Волинський літопис як воєнно-історичне джерело, s. 29. В цей самий
час такою самою була чисельність військ і в інших європейських монархів. Так, в 1230 р. у поході на болгарського царя Івана ІІ Асеня, фесалонікійський імператор Федір Дука Ангел
мав 8000-10000 воїнів (В. Попов, Битката при Клокотница в 1230 г., „Военноисторически
сборник”, 26, 1957, 3, s. 78-79). У 1237 р. для виправи на міста Ломбардійської ліги німецький
імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен зібрав 10000-13000 озброєних осіб (Г. Дельбрюк, История военного искусства в рамках политической истории, т. 3, Санкт-Петербург 1996, s. 215).
47
48
собравъ вои многи и пѣшьцѣ”13. Вважаємо, що загалом (з урахуванням „половци Данилови”), військо обох галицько-волинських
князів становило не більше, ніж 1700-2000 „коньники с пѣшьци”14.
Про те, що вони самі вважали наявне в розпорядженні військо недостатнім для вирішальної битви з силами Ростислава, свідчить
літописне повідомлення, яке говорить, що Романовичі „и посласта Кондратови рекоуще ѩко тебе дѣлѧ изиидоша на наю Лѧхове
ѩко помощника ти (ти) есвѣ пославшоу же емоу помощь Данило
же и Василко посласта в Литвоу помощи просѧща и послана быс̑
ѿ Миндога помощь”15.
Слід зазначити, що зазвичай у подібних ситуаціях більше військо було зібрати дуже непросто. Наприклад, у березні 1230 р., отримавши звістку про вторгнення фесалонікійського імператора
Федора Дуки Ангела, болгарський цар Іван ІІ Асень вирушив на
битву з ним до Клокотніци тільки з 2000 озброєних осіб16. У липні
1240 р., дізнавшись, що військо шведського ярла Ульфа Фазі висадилось у гирлі р. Іжори, новгородський князь Олександр Ярославич пішов проти нього з 600-700 воїнами17. Почувши на початку
лютого 1241 р. про вторгнення загонів монгольського темника
Байдара, малопольський великий князь Болеслав V Соромливий
13 ИЛ, kol. 797.
14 У цьому разі чисельність кожного полку Данила і Василька навряд чи могла бути більшою,
ніж 700-800 воїнів. (В. Довженок, Військова справа в Київській Русі, Київ 1950, s. 17; В. Вілінбахов, З історії військової справи стародавньої Русі (ХІ-ХІІІ ст.), „УІЖ”, 1977, № 1, s. 64). До цього
слід додати ще приблизно 300-400 половців під проводом хана Тігака (М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 2, s. 546-547; В. Отрощенко, Ю. Рассамакін, Половецький комплекс Чингульського кургану, „Археологія”, 1986, вип. 53, s. 34-36). Можливо, в їхньому розпорядженні
було більше, ніж 2000 воїнів, але слід пам’ятати, що вирушаючи у похід обидва Романовичі
мали залишити певну кількість озброєних осіб для захисту Холма та Володимира (А. Федорук, Ярославська битва 1245 року, przyp. 52, s. 132). До речі до подібних висновків нещодавно
дійшов і Д. Домбровський (D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi, przyp. 667, s. 256-257).
15 ИЛ, kol. 801.
16 Г. Акрополит, История, пер. П. Жаворонкова, Санкт-Петербург 2005, s. 66; В. Попов, Битката при Клокотница, s. 79-80.
17 А. Кирпичников, Невская битва 1240 г. и ее тактические особенности, [w:] Князь Александр Невский и его эпоха, Санкт-Петербург 1995, s. 25; Д. Хрусталев, Северные крестоносцы.
Русь в борьбе за сферы влияния в Восточной Прибалтике XII-XIII вв., т. 1, Санкт-Петербург
2009, s. 225-226.
вийшов на битву з ними під Великий Турськ лише з 1000 озброєних осіб18.
Проте навіть ті військові акції, які князь Данило Романович
заздалегідь добре підготував, не вирізнялися значною чисельністю учасників. Так, під час походу в „землю Болоховьскоую”,
який відбувся пізньої осені 1241 р. „приде же Коурилъ печатникъ
кнѧзѧ” на чолі „со треими тысѧщами пѣшець и трьими сты коньникъ”19. Навряд чи дуже численним було руське військо й навесні
1244 р., коли „Данило кнѧзь со братомъ Василкомъ совокоупиша
силоу свою и повелѣста престроити праща и иныие сосоудыи на
взѧтье града и при доста на градъ Люблинъ”20. Тим більше, що
обидва Романовичі приїхали на місце активних бойових дій за
досить короткий термін, а саме: „ωдиного дн҃е быс̑ста подъ градомъ ис Холма со всими вои и пращами”21. Так швидко перейти
на відстань приблизно у 60 км князям Данилові й Васильку Романовичам було б неможливо22, якби вони йшли на чолі численного війська, переобтяженого великою кількістю коней і обозом
з усім необхідним, який довелося б тягнути за собою в умовах весняного бездоріжжя. Тому кількість воїнів, з якими галицько-волинський князь вирушав у похід, переважно не перевищувала
3000-5000 осіб, а можливо, й ще менше. Тільки в екстраординарних ситуаціях, коли нападали великі сили супротивника (800010000 воїнів)23, князь Данило для оборони своїх земель виступав
проти них „в силѣ тѧжьсцѣ”.
Чимало питань виникає також щодо того, який саме рід військ
відігравав головну роль у збройних силах Данила Романовича.
18 J. Długosz, Historia Polonica, Opera Omnia, t. 11, ks. 6-7, Kraków 1973, s. 266; D. Dąbrowski, Daniel
Romanowicz król Rusi, przyp. 667, s. 256.
19 ИЛ, kol. 792.
20 Ibidem, kol. 796.
21Ibidem.
22 А. Кирпичников, Метательная артиллерия древней Руси. (Из истории средневекового оружия VI-XV вв.), „Материалы и исследования по археологии СССР”, 1958, № 77, s. 20.
23 М. Волощук, Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характер перебігу, [w:] Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири
духовного поступу українського народу (присвячується 70-річчю археологічного відкриття
і 850-літтю Галицького кафедрального собору), Івано-Франківськ-Галич 2006, s. 68. У таких
випадках руський літописець повідомляє, що „изииде же Бѣла риксъ рекъмъıи король Оугорьскъıи в силѣ тѧжьцѣ” або „приде же король Андрѣи и со сн҃мъ Бѣлою и со дроугимъ
сн҃мъ Андрѣемь ко Ѧрославоу” (ИЛ, kol. 760, 764).
49
50
На думку В. Вілінбахова, основну частину його війська „становила
не професійна дружина, а „пешьци”. Таке зменшення ролі князівських дружин характерне не тільки для Галицько-Волинської Русі,
а й для інших феодальних держав XIII ст.”24. Як приклад наводиться битва „на рѣцѣ Сѣчници”, яка відбулася на початку 1244 р. В ній
претендент на галицький престол Ростислав Михайлович завдав
поразки військові під командуванням волинських бояр, оскільки
він „многи бо имѣ пѣшьцѣ”25. Тоді у відповідь Данило на нього
„поиде собравъ вои многи и пѣшьцѣ и прогнѧше” претендента на
престол у Галичі, який після невдачі змушений був „иде [в] Оугры”26. Всі ці факти дали історикам можливість розвинути тезу про
справжню „піхотну революцію” в збройних силах Данила. Зокрема, А. Кірпічніков пише, що „Галицко-Волынская Русь в середине
ХІІІ в. переживает явный военный расцвет, что отразилось на составе армии, полковождении и вооружении. Начиная с 40-х годов
ХІІІ в. летопись подчеркивает возвышение роли пехоты, которая
участвует в бою на равных правах с конницей, а иногда предопределяет исход сражения. Показательно, что активизация пехотинцев произошла примерно на 50 лет раньше того времени, когда
их собратья по классу – пешие ткачи, кузнецы и кожевник бельгийских городов и крестьяне швейцарських кантонов – впервые
нанесли сокрушающие поражения рыцарской коннице”27. М. Котляр також зазначає, що „Данило Романович створив регулярну
важкоозброєну піхоту в основному з „мужів графських” (вищих
і середніх шарів міського населення), що вбачали в сильній князівській владі захист від утисків феодалів усіх рангів і тому послідовно підтримували князя в усіх його діях. До регулярної піхоти
князя ввійшли також кращі воїни з селянського середовища”28.
24 В. Вілінбахов, Галицько-Волинський літопис як воєнно-історичне джерело, s. 30.
25 ИЛ, kol. 797.
26Ibidem.
27 А. Кирпичников, Военное дело на Руси, s. 7.
28 М. Котляр, Данило Галицький, s. 179. Понад те, дослідник стверджує, що „не ризикуючи припуститись перебільшення, можна твердити, що всі головні битви у своєму довгому воєнному житті Данило Романович виграв з вирішальною участю регулярної піхоти – „пешцев”.
Ця піхота була добре озброєна і мобільна, здійснювала форсовані марші, долаючи відстані
(за підрахунками Б. Рибакова) в 68-78 км на день” (idem, Військова справа у Галицько-Волинській Русі, s. 101; idem, Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі, s. 68).
Проте всі ці думки не повністю підтверджуються в розповіді „Галицько-Волинського літопису”. Так само як і категоричне
твердження В. Пашуто про те, що „полк всегда был пешим”29. До
складу полку війська Романовичів входили як піші, так і кінні підрозділи. На це, зокрема, чітко вказує літописне повідомлення, що
князі Данило й Василько в битві під Ярославом 1245 р. „исполчивша же коньники с пѣшьци”30. Щодо руської піхоти в цьому
бойовому зіткненні, то ніде не відзначається її виняткова роль.
Тим не менше, окремі дослідники підкреслюють її особливу важливість31. Натомість у розповіді літописця про Ярославську битву виразно зазначається про неабияку роль кінноти. Достатньо
вказати хоча б на зіткнення полків Данилового двірського Андрія
з претендентом на галицький престол Ростиславом, під час якого „крѣпко копьем же изломившимсѧ ѩко ѿ грома трѣсновение
быс̑ и ѿ ωбоихъ же мнози падше с конии оумроша инии оуѩзвени
быша ѿ крѣпости оударениѩ копѣиного”, або поєдинок галицько-волинського князя з угорським воїном, коли „копьемь сът̑че
и и вогроуженоу бывшоу в немь оуломленоу спадесѧ изъдше”32.
Що й казати про особливості тактики підрозділів двірського Андрія проти полку претендента на престол у Галичі, після того як
він „же ωставшоу с малои дроужиною”, яку неможливо було б застосувати без добре вишколеної кінноти33.
29 В. Пашуто, Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, s. 184. Свого часу це твердження В. Пашуто про „полки” обґунтовано критикував В. Вілінбахов, який писав, що воно „зовсім не відповідає дійсності”. На його думку „можна сказати лише те, що до їх складу входила і піхота,
і кіннота” (В. Вілінбахов, Галицько-Волинський літопис як воєнно-історичне джерело, s. 31).
30 ИЛ, kol. 802.
31 Так, В. Пашуто в одній зі своїх праць стверджує, що „в битве под Ярославом проявились
высокие боевые качества русских пеших полков и конных дружин” (В. Пашуто, Очерки по
истории Галицко-Волынской Руси, s. 234). Подібну думку відстоює і М. Котляр, який пише:
„в описі генеральної битви 1245 р. між військом Данила і приведеним Ростиславом з Угорщини і Польщі військом, до якого влилися загони галицьких бояр, галицький автор підкреслює значення регулярної піхоти: „Данило і Василько Романовичі вишикували кінноту
з пішцями й пішли неквапливо на битву” (М. Котляр, Нариси воєнного мистецтва Давньої
Русі, s. 69).
32 ИЛ, kol. 803.
33 Ibidem. До речі, методи збройної боротьби кінного полку Андрія дуже нагадують традиційну половецьку тактику. Її суть полягала у початковому оманливому відступі з метою
навмисного заманювання сил противника з наступним переходом до стрімкої атаки проти них. Про особливості половецької тактики детальніше див.: Д. Расовский, Роль половцев в войнах Асеней с Византийской и Латинской империями в 1186-1207 гг., „Списание на
51
52
Отож, роль руської піхоти в більшості випадків, імовірно, зводилася до того, що вона забезпечувала певну супроводжувальну
підтримку атакувальним підрозділам кінноти. Тому літописець
часто не приділяє спеціальної уваги її діям у ході бойового зіткнення. Можливо, місцями „пѣшьци” закріплювали тактичний
успіх вершників, даючи тим самим останнім змогу перегрупуватися для завдання чергового удару по ворогові34. Такі функції аж
ніяк не применшують рівня професійного вишколу піхотинців,
оскільки вони також мали на ходу виконувати складні тактичні
маневри, вміти вести затяжний контактний бій з кінними полками війська супротивника, тощо. Загалом можна говорити, що
„пѣшьци” галицько-волинських князів у битвах діяли активніше
порівняно з воїнами такої самої збройної формації центральноєвропейських сусідів35, але при цьому не слід надто переоцінювати їхні військові можливості в польових умовах.
Безумовно, останнє не стосується облогових операцій, коли
роль руської піхоти значно зростала при здобутті або захисті
оборонних споруд. Вже наводилося літописне повідомлення, яке
стосувалося походу Данила Романовича на болохівців. Воно засвідчує, що „Коурилъ печатникъ кнѧзѧ” мав у розпорядженні в де-
Българската Академия на Науките”, 1939, № 59, s. 207-211; И. Князький, Византия и кочевники
южнорусских степей, Санкт-Петербург 2003, s. 138-141.
34 Цілком можливо, що в бойовому зіткненні під Ярославом руська піхота князів Романовичів
виконувала таку саму роль, як і французьке піше ополчення в битві під Бувіном (27 липня
1214 р.). Останнє, озброєне ударною древковою зброєю, хоча й становило більшість війська короля Філіппа ІІ Августа, самостійного тактичного значення не мало. Підрозділи піхоти
було вишикувано перед важко озброєною кіннотою. Вони мали завдання вести бій з рицарями противника і бути певним живим бар’єром для своїх вершників. Перемозі французів
сприяли чітка взаємодія складових частин їх бойового порядку, а також пішого ополчення
з рицарською кіннотою, яка „вламувалась” у стрій противника (Г. Дельбрюк, История военного искусства, s. 258-262; Е. Разин, История военного искусства, т. 2, Москва 1957, s. 192-195).
35 Відомо, що навіть у масштабних вирішальних бойових зіткненнях на території Центральної Європи у XIII ст. загони піхоти не завжди брали участь. Прикладом може бути битва на
Моравському полі (26 серпня 1278 р.), якою завершилась довголітня війна за спадщину Бабенбергів. У ній римський король Рудольф І Габсбург, у якого було 8500 воїнів (з них від
300 до 500 важкоозброєних німецьких рицарів, а решта середньо та легкоозброєні угорські й половецькі вершники), завдав нищівної поразки чеському королю Пржемислу ІІ
Оттокару, котрий очолював 6000 воїнів (1000 важкоозброєних рицарів і 5000 гірше озброєних вершників). У цій битві останній і загинув від смертельного удару мечем або сокирою по голові (A. Kusternig, Bitva na Moravském poli (u Suchých Krut a Jedenspeigen) 26. srpna
1278, [w:] Česko-rakouské vztahy ve 13. století, Praha 1998, s. 163-189; N. Mika, Walka o spadek po
Babenbergach, s. 95-103).
сятеро більше „пѣшець”, ніж „коньникъ”, оскільки йшов для того,
щоб обложити „Дѧдьковъ град̑”36. Цей факт з наративного джерела
достатньо цінний, оскільки демонструє потребу у великій кількості піхоти для здобуття укріплених міст супротивника. Так само
на початку 1252 р. під час походу Данила і його брата Василька на
литовців, „посласта многы своѩ пѣшьцѣ и коньникы на град̑ ихъ
и плѣниша всю воωтчиноу ихъ странъıих̑”37.
Напевно, саме в такі моменти бойових дій серед руських піхотинців княжого війська зростала роль так званих „стрѣлцев”
з „рожанцѣ”38 або „самострѣлы”. Зокрема про останніх у „Галицько-Волинському літописі” говориться: „стрѣлчемь же ωбаполъ
идоущимъ и держащимъ в роукахъ рожанци своѣ и наложившимъ на нѣ стрѣлы своѩ противоу ратным̑”39. Особливо активно
самостріли (арбалети) використовували захисники оборонних
споруд. Так, під час археологічних досліджень багатьох міст Південно-Західної Русі, які загинули внаслідок монгольської навали
1241-1242 рр., наконечники самострільних болтів становлять 1,52% від загальної кількості знайдених наконечників усіх стріл40.
А в ході розкопок волинського міста Ізяслава 1970 р. археологи
наштовхнулися на останки стрільця-арбалетника, можливо командира, який загинув під час захисту ворітної вежі. Серед його
речей виявлено спеціальний поясний гак для натягування тятиви самостріла. Один кінець гака за допомогою заклепок кріпився
до поясу, другий, роздвоєний на спеціальні зачепи, ковзав уздовж
ложа арбалета41. Руський літописець неодноразово вказує, що
36 ИЛ, kol. 792.
37 Ibidem, kol. 819; D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi, s. 472.
38 Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників вважають, що„рожанцѣ” – це арбалети (В. Пашуто, Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, s. 184; В. Вілінбахов, Галицько-Волинський
літопис як воєнно-історичне джерело, s. 31; Б. Рыбаков, Военное искусство, s. 352; А. Кирпичников, Военное дело на Руси, s. 69, 70; М. Котляр, Нариси воєнного мистецтва Давньої
Русі, s. 117; Л. Войтович, Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем, s. 91). Хоча ще свого часу І. Крип’якевич висловив думку, що мова тут йде скоріше про
„якийсь особливий лук – рожанець” (І. Крип’якевич, Військо княжих часів, s. 30; idem, Галицько-Волинське князівство, s. 174).
39 ИЛ, kol. 813.
40 А. Медведев, Ручное метательное оружие (лук и стрелы, самострел) VIII-XIV вв., Москва
1966, s. 92, 93; А. Кирпичников, Военное дело на Руси, s. 69.
41Idem, Крюк для натягивания самострела 1200-1240 гг., „Краткие Сообщения Института Археологии”, 1971, № 125, s. 100; idem, Военное дело на Руси, s. 69.
53
54
монгольським військам довелося відступати з-під волинських
міст, оскільки „оутвержение” їх було „крѣпко [з] порокы и самострѣлы”42. Окремим історикам ці свідчення дали навіть можливість стверджувати, що „ополченцы-пехотинцы западнорусского
галицкого войска своими самострелами страшили ордынцев”43.
Додатковою підставою для нього також є повідомлення італійського францисканця Джованні дель Плано Карпіні, який вказує,
що „желающие сражаться с ними должны иметь следующее оружие: хорошие и крепкие луки, баллисты, которых они очень боятся, достаточное количество стрел”44.
Загалом підрозділи важкоозброєної піхоти Данила Романовича були добре забезпечені різноманітною зброєю. „И вороужьшимъсѧ пѣшьцемь исо стана, – зазначає літописець, – щитѣ же
ихъ ѩко зарѧ бѣ шоломъ же ихъ ѩко сл҃нцю восходѧщоу копиемь
же ихъ дрьжащимъ в роуках̑ ѩко тръсти снози”45. Подібно були
озброєні й „коньники” галицько-волинського князя, яких описують також у „свѣтлымъ ωроужьемь”46. З цього приводу М. Котляр стверджує, що руська кіннота „була споряджена за останнім
словом тогочасної військової техніки, на зразок західноєвропейських рицарів – згадаймо „шоломи латинські” із „Слова о полку
Ігоревім”47. Висловлена теза не викликає особливих заперечень,
оскільки наявність важкоозброєних кінних воїнів, наближених за
„технологічними” ознаками до рицарів, видається безсумнівною.
Слід також погодитися з думкою Владислава Назарова, що „конный воин-профессионал в „рыцарской” экипировке – привычный,
хотя вряд ли повсеместно распространенный персонаж социаль-
42 ИЛ, kol. 851. Відомо, що подібні ситуації складались і під час походу монголів на території
Угорщини в 1241 р., де „замок же Эстергома не был ими захвачен – там был комит Шимон
Испанец, который мужественно защищался вместе со многочисленными баллистариями” (Магистр Рогерий, Горестная песнь о разорении Венгерского королевства татарами,
пер. А. Досаев, Санкт-Петербург 2012, s. 57).
43 А. Кирпичников, Факты, гипотезы и заблуждения в изучении русской военной истории XIIIXIV вв., [w:] Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования
1984 год, Москва 1985, przyp. 19 na s. 234.
44 Дж. дель Плано Карпини, История монгoлов, пер. А. Малеина, Москва 1957, s. 62.
45 ИЛ, kol. 813.
47 М. Котляр, Данило Галицький, s. 167-168.
ного пейзажа Руси XIII-XV вв.”48. Для „коньники” князя Данила
таке своєрідне озброєння можна пояснити постійними військовими контактами з відповідним соціокультурним прошарком
країн Центральної Європи49. Однак унаслідок нападів монголів
озброєння руської кінноти суттєво змінилося. Так, руський літописець констатує, що влітку 1247 р. під час виправи до Угорщини, „нѣмьци же дивѧщесѧ ωроужью Татарьскомоу бѣша бо кони
в личинахъ и в коѩрѣхъ кожаныхъ и людье во ѩрыцѣхъ и бѣ
полковъ его свѣтлость велика ѿ ωроужьѩ блистающасѧ”50. При
цьому Данило Романович „самъ же ѣха подлѣ королѧ по ωбычаю
Роускоу бѣ бо конь под нимь дивлению подобенъ и сѣдло ѿ злата
жьжена и стрѣлы и саблѧ златомъ оукрашена”51. Як бачимо, після відвідання ординської столиці Сарай-Бату 1246 р.52 галицько-волинський князь переозброїв підрозділи своєї кінноти за
монгольським зразком. Комбінований захисний обладунок передбачав також скріплення металевих пластинок спеціальними
шкіряними ремінцями. Тому не випадковими видаються знахідки цілих виробничих комплексів зі шкіри та запаси спеціальних
заготовок з неї, виявлені під час археологічних досліджень 19791981 рр. у Львові53. Останнє вказує на те, що масове переозброєння
руської кінноти потребувало масштабних робіт, які виходили за
межі звичайних. Поява нового монгольського озброєння у руських кіннотників призвела до того, що деякі західноєвропейські
сучасники, ймовірно, почали сприймати їх за ординські кінні підрозділи. Так, 1260 р. в одному зі своїх листів Пржемисл ІІ Оттокар
повідомляє, що в битві під Крессенбрунном проти нього разом
з Белою IV Арпадом брав участь „Danielem regem Russiae et filios
eius et caeteros Ruthenorum ac Tataros”54. Отже, повідомлення Галицько-Волинського літопису дають змогу говорити про суттєві
48 В. Назаров, Нереализованная возможность: существовало ли рыцарство на Руси в XIII-XV
вв., [w:] Одиссей. Человек в истории, Москва 2004, s. 118.
49 К. Жуков, Рыцари Запада и Востока, „Родина”, 2003, № 5-6, s. 135-137.
50 ИЛ, kol. 814.
51Ibidem.
52 Ibidem, kol. 806-809; Дж. дель Плано Карпини, История монгoлов, s. 66-67, 81.
53 Р. Багрій, Археологія стародавнього Львова, „Жовтень”, 1982, № 8, s. 34; Л. Войтович, Реформи
армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем, s. 91.
54 „Данило король Русі й сини його з підрозділами руськими і татарськими” (Monumenta
Germaniae Historica. Scriptores, t. IX, Stuttgart 1851, s. 184).
55
56
військові перетворення, які провів галицько-волинський князь
у його кінних підрозділах, а не серед „пѣшець”, як стверджують
наведені історики. Тому говорити про якусь „піхотну революцію”
Данила Романовича в Галицько-Волинській Русі, подібну до тієї,
що відбувалась у першій половині XIV ст. в деяких країнах Західної Європи55, немає ніяких підстав. Натомість можна більш упевнено говорити про реформування певної частини „коньники” за
монгольським зразком56.
Насамкінець слід бодай стисло розглянути роль Данила в розвитку середньовічного військового мистецтва. Олександр Строков
пише: „в Ипатьевской летописи мы находим выражение „русский
бой”. Одной из особенностей „русского боя” было то, что в нем
значительную роль играли пешие воины”57. В свою чергу, А. Кірпічніков зауважив, що військова діяльність галицько-волинського
князя стала яскравим показником „новых приемов борьбы, связанных с ростом оперативной самостоятельности тактической
единицы – полка”58. Якщо не звертати увагу на щойно розглянуте
місце руської піхоти в загальновійськовій тактиці збройних сил
Галицько-Волинській Русі, то інше питання, яке стосується стилю
ведення бойових дій залишається серед істориків невирішеним.
Так, деякі західні сусіди, за словами руського літописця, справді
цінували військові прийоми Данила Романовича, вказуючи, що
вони „любѧщю Роускыи бои”59. Крім того, сам князь славився як
55 K. DeVries, Infantry Warfare in the Early Fourteenth Century: Discipline, Tactics, and Technology,
Woodbridge 1996, p. 1-216. Як зазначає Філіпп Контамін, „несмотря на все это, видимо с середины XIV до середины XV в. пехота качественно и количественно теряет свое значение,
по крайней мере, на некоторых полях сражений и театрах военных действий. Этот регресс,
или определенный спад, можно проследить по составу английских экспедиционных корпусов на континенте: пикинеры и копейщики исчезли, почти полностью уступив место
лучникам, которые хоть и спешивались для боя, но обычно имели лошадей для переезда
с места на место” (Ф. Контамин, Война в Средние века, s. 150).
56 Докладніше про вплив монгольського військового мистецтва на мілітарний розвиток Галицько-Волинської Русі див.: В. Бутанаев, Военное искусство тюрко-монгольских кочевников и его влияние на развитие ратного дела средневековой Руси, [w:] Военное дело номадов
Северной и Центральной Азии, Новосибирск 2002, s. 169-175; Р. Почекаев, Русские войска в золотоордынских военных кампаниях (к вопросу о статусе вассальных правителей в государствах Чингизидов), [w:] Золотоордынская цивилизация, вып. 3, Казань 2010, s. 36-43.
57 А. Строков, О возникновении и начальных этапах развития русского военного искусства,
[w:] О начальных этапах развития русского военного искусства, Москва 1951, s. 23.
58 А. Кирпичников, Военное дело на Руси, s. 7-8.
59 ИЛ, kol. 755.
добрий знавець „воиничкии чинъ на ратехъ ωбычаи ти еть”, а також як військовий керівник, котрий залишався вірний „ωбычаемь Роускимь ωцв҃ъ своихъ”60. За свідченнями сучасників, під час
усіх походів він завжди був „голова всимъ полкомъ” своїм61, що
підтверджує його неабиякий авторитет. З цього приводу руський
літописець говорить, звертаючись до Данила словами, за якими
„всѧкыи сѧ тебе оусрамить и оубоитьсѧ”62.
Щодо тактичної самостійності руських полків, то про бойові
порядки війська князя в „Галицько-Волинському літописі” повідомляється порівняно мало. Але, виходячи з наявних у ньому
досить стислих відомостей, можна зробити припущення, що тактичні шикування військових сил Данила Романовича були дуже
різноманітними і, мабуть, залежали від конкретних бойових умов.
Сам галицько-волинський князь завжди рішуче вів свої полки
вперед на супротивника, „рекшоу ѩко же писание гл҃ть мьдлѧи
на брань страшливоу дш҃ю имать”63. 1233 р. в битві під Шумськом
військо Данила було вишикуване трьома полками, в центрі розташовувався полк самого князя, який „оустроецъ бо бѣ храбрыми
людми и свѣтлъıмъ ωроужьемь”64. У ході бою ця окрема тактична одиниця бойового порядку руського війська, розбивши підрозділи ворога, що стояли навпроти, зайшла в тил іншому його
полку і тим самим вирішила долю битви на користь війська Галицько-Волинській Русі65. При цьому сам Данило Романович,
дуже відважно б’ючись із супротивником, намагався контролювати загальний перебіг бойового зіткнення. За словами літописця
він „же вободе копье свое в ратьного изломившоу же сѧ копью
и ωбнажи мечь свои позрѣвъ же сем и сѣмь и види стѧгъ Василковъ стоѧще и добрѣ борющь и Оугръı гонѧщоу ωбнаживъ мѣчь
свои идоущоу емоу братоу на помощь многъı же ѩзви и инии же
ѿ меча его оумроша”66. Проте в мілітарній практиці Данила були
60 Ibidem, kol. 814, 831.
61 Ibidem, kol. 733-734, 741, 767, 797, 801-802, 812-813, 821-825, 831.
64Ibidem.
65 В. Вілінбахов, Галицько-Волинський літопис як воєнно-історичне джерело, s. 33; М. Котляр,
Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі, s. 94.
66 ИЛ, kol. 768.
57
58
й інші битви, які свідчать, що саме вони залишалися головним
проявом довголітньої військової активності князя. Так, уже неодноразово згадувану битву під Ярославом, яка відбулася 1245 р.,
літописець показав як багатоетапне і з повною, майже ігровою
свободою маневру, бойове дійство67. Як і в попередньому бою, галицько-волинський князь особисто „же изрѧдивъ полкы и комоу
полкомъ ходити самъ изииде напередь”. У цій битві військо Данила Романовича було також поділене на три полки і, як відомо,
„поидоста с тихостью на брань срд̑це же ею крѣпко бѣ на брань
и оустремлено на брань”68. У ході зустрічного бойового зіткнення
руські підрозділи, всупереч початковому задуму, завдавали несподіваних флангових ударів, здійснили глибокий прорив у розташування військових сил ворога „в заднемь полкоу стоѩща”69. Сам
галицько-волинський князь зіткнувся в цій битві зі своїм давнім
супротивником, яким був „древле прегордъıи Филѧ”, унаслідок
чого він „скоро приде на нь и раздроуши полкъ его и хороуговь
его раздра на полы”70. Обидва наведених бойових зіткнення підтверджують те, що в період правління Данила справді зросла оперативна самостійність окремих полків, дії котрих по можливості
координував князь, який особисто також брав активну участь
у названих битвах.
Таким чином, у період правління Данила Романовича в Галицько-Волинській Русі у XIII ст. було створено достатні за чисельністю
і потужністю військові сили, здатні реалізовувати воєнно-політичні плани свого князя. При цьому за організаційною структурою
вони дечим відрізнялися від збройних сил західних та східних сусідів. Під впливом монгольської навали 1241-1242 рр. Данило реформував озброєння своєї кінноти за ординським зразком і дещо
підняв роль піхоти під час ведення бойових операцій в польових
умовах. Дотримуючись у битвах переважно традиційних способів
збройної боротьби, галицько-волинський князь також удосконалював прийоми, спрямовані на подальшу оперативну самостійність полків як окремих тактичних одиниць бойового порядку.
67
68
69
70
Детальніше про цю битву див.: А. Федорук, Ярославська битва 1245 року, s. 125-143.
ИЛ, kol. 802.
Ibidem, kol. 803.
Ibidem, kol. 804.
Bibliografia
Brożyniak A., Bitwa pod Jarosławiem i zjednoczenie Rusi Halicko-Wołyńskiej,
„Prace Historyczno-Archiwalne”, 14, 2004
DeVries K., Infantry Warfare in the Early Fourteenth Century: Discipline, Tactics, and Technology, Woodbridge 1996
Długosz J., Historia Polonica, Opera Omnia, t. 11, ks. 6-7, Kraków 1973
Kusternig A., Bitva na Moravském poli (u Suchých Krut a Jedenspeigen) 26.
srpna 1278, [w:] Česko-rakouské vztahy ve 13. století, Praha 1998
Mika N., Walka o spadek po Babenbergach 1246-1278, Racibórz 2008
Monumenta Germaniae Historica. Scriptores, t. IX, Stuttgart 1851
Nagirnyj V., Polityka zagraniczna księstw ziem halickiej i wołyńskiej w latach
1198(1199)-1264, Kraków 2011
Акрополит Г., История, пер. П. Жаворонкова, Санкт-Петербург 2005
Багрій Р., Археологія стародавнього Львова, „Жовтень”, 1982, № 8
Бутанаев В., Военное искусство тюрко-монгольских кочевников и его
влияние на развитие ратного дела средневековой Руси, [w:] Военное дело номадов Северной и Центральной Азии, Новосибирск 2002
Вилинбахов В., Галицько-Волинський літопис як воєнно-історичне джерело, „Український історичний журнал”, 1974, № 4
Вилинбахов В., Источники требуют критического подхода, „Военно-исторический журнал”, 1961, № 4
Вілінбахов В., З історії військової справи стародавньої Русі (ХІ-ХІІІ ст.),
„Український історичний журнал”, 1977, №1
Войтович Л., Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом
Даниловичем у середині ХІІІ ст., „Вісник національного університету
„Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія
Волощук М., Русский след в борьбе за австрийское герцогство в 12461278 гг. [Рец. на кн:] Mika Norbert. Walka o spadek po Babenbergach
w latach 1246-1278. Racibórz: Wydawnictwo a Agencja Informacyjna
WAW Grzegorz Wawocny, 2008. 136 s. (Мика Норберт. Борьба за наследство Бабенбергов в 1246-1278 годах. Рацибуж, 2008. 136 с.), „Rossica
Antiqua”, 2013, № 1
Волощук М., Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.:
основні цілі та характер перебігу, [w:] Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу
українського народу (присвячується 70-річчю археологічного відкриття і 850-літтю Галицького кафедрального собору), Івано-Франківськ-Галич 2006
Гарді Д., Руські та угорські джерела про Ростислава Михайловича
в Ярославській битві або до питання про історію лицарської куль-
59
60
тури, [w:] Przemyśl i ziemia przemyska w strefie wpływów ruskich X –
połowa XIV w., Kraków 2013
Головко О., Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та
Грабовецький В., Битва 1245 року під Ярославом – славна сторінка
в історії військового мистецтва. (До 800-річчя народження Данила Галицького), „Вісник Прикарпатського університету. Історія”,
2001, вип. 4-5
Грушевський М., Історія України-Руси, т. 2, Київ 1992
Грушевський М., Історія України-Руси, т. 3, Київ 1993
Дельбрюк Г., История военного искусства в рамках политической истории, т. 3, Санкт-Петербург 1996
Довженок В., Військова справа в Київській Русі, Київ 1950
Жуков К., Рыцари Запада и Востока, „Родина”, 2003, № 5-6
Ипатьевская летопись, Полное собрание русских летописей, т. 2, Москва 2001
Каргалов В., Полководцы Х-XVI вв., Москва 1989
Кирпичников А., Военное дело на Руси XIII-XV вв., Ленинград 1976
Кирпичников А., Крюк для натягивания самострела 1200-1240 гг., „Краткие Сообщения Института Археологии”, 1971, № 125
Кирпичников А., Метательная артиллерия древней Руси. (Из истории средневекового оружия VI-XV вв.), „Материалы и исследования
по археологии СССР”, 1958, № 77
Кирпичников А., Невская битва 1240 г. и ее тактические особенности,
[w:] Князь Александр Невский и его эпоха, Санкт-Петербург 1995
Кирпичников А., Факты, гипотезы и заблуждения в изучении русской
военной истории XIII-XIV вв., [w:] Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования 1984 год, Москва 1985
Кійко В., Військово-політична діяльність галицько-волинського короля Данила у часи монгольської навали, „Вісник національного університету „Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія
Князький И., Византия и кочевники южнорусских степей, Санкт-Петербург 2003
Контамин Ф., Война в Средние века, Санкт-Петербург 2001
Кордуба М., Участь Данила в битві під Крессенбрунн, „Записки Наукового товариства імені Шевченка”, 1896, т. 10
Котляр М., Війна Волинського князівства з Добжинським орденом, [w:]
Середньовічна Україна, вип. 1, Київ 1994
Котляр М., Військова справа у Галицько-Волинській Русі ХІІ-ХІІІ ст.,
„Жовтень”, 1981, № 1
Котляр М., Галицько-Волинська Русь, Київ 1998
Котляр М., Данило Галицький. Біографічний нарис, Київ 2002
Котляр М., Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі, Київ 2010
Крип’якевич І., Військо княжих часів, [w:] Історія українського війська
(від княжих часів до 20-х років ХХ ст.), Львів 1992
Лукин П., Существовало ли в древней Руси народное ополчение? Некоторые сравнительно-исторические наблюдения, „Средневековая
Русь”, Москва 2011, вып. 9
Магистр Рогерий, Горестная песнь о разорении Венгерского королевства
татарами, пер. А. Досаев, Санкт-Петербург 2012
Майоров А., „Король Руси” в битве на Лейте, „Русин”, 2012, 3 (29)
Майоров А., Поход русских войск в Моравию и борьба за „австрийское
наследство” в 1252-1253 гг., „Военно-исторический журнал”, 2012, № 3
Майоров А., Прусский вопрос во внешней политике Даниила Галицкого, „Rossica Antiqua”, 2011, 2
Мартынюк А., Князь Ростислав на реке Лейте: „австрийский эпизод”
русской истории, „Древняя Русь: Вопросы медиевистики”, 2013, 2 (52)
Масан О., Добжинський орден. (До історії Дорогичинського інциденту
1237 року), „Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії”, вип. 2, Чернівці 1996
Медведев А., Ручное метательное оружие (лук и стрелы, самострел)
VIII-XIV вв., Москва 1966
Назаров В., Нереализованная возможность: существовало ли рыцарство на Руси в XIII-XV вв., [w:] Одиссей. Человек в истории, Москва
2004
Отрощенко В., Рассамакін Ю., Половецький комплекс Чингульського кургану, „Археологія”, 1986, вип. 53
Пашуто В., Героическая борьба руського народа за независимость (ХІІІ
в.), Москва 1956
Пашуто В., Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, Москва 1950
Петегирич В., Битва під Ярославом 1245 року: археологічний коментар
до літописної розповіді, [w:] Przemyśl i ziemia przemyska w strefie
wpływów ruskich X – połowa XIV w., Kraków 2013
Петрик А., Військова організація та дружини галицького і волинського
боярства, „Дрогобицький краєзнавчий збірник”, 2006, вип. 10
Плано Карпини Дж. дель, История монгoлов, пер. А. Малеина, Москва
1957
Попов В., Битката при Клокотница в 1230 г., „Военноисторически
сборник”, 26, 1957, 3
Почекаев Р., Русские войска в золотоордынских военных кампаниях
(к вопросу о статусе вассальных правителей в государствах Чингизидов), [w:] Золотоордынская цивилизация, вып. 3, Казань 2010
Разин Е., История военного искусства, т. 2, Москва 1957
Расовский Д., Роль половцев в войнах Асеней с Византийской и Латинской империями в 1186-1207 гг., „Списание на Българската Академия
на Науките”, 1939, № 59
61
62
Рыбаков Б., Военное искусство, [w:] Очерки русской культуры ХІІІ-ХV
вв., ч. 1, Москва 1969
Строков А., О возникновении и начальных этапах развития русского
военного искусства, [w:] О начальных этапах развития русского
военного искусства, Москва 1951
Терський С., Військова справа у Галицько-Волинській державі (археологічний аспект), „Вісник національного університету „Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія
Терський С., Оборонне будівництво у Волинському князівстві у XIII –
першій половині XIV ст., „Військово-науковий вісник”, 2010, вип. 14
Федорук А., Ярославська битва 1245 року: реконструкція вирішального
зіткнення у боротьбі за „галицьку спадщину”, [w:] Przemyśl i ziemia
przemyska w strefie wpływów ruskich X – połowa XIV w., Kraków 2013
Хрусталев Д., Русь и монгольское нашествие (20-50-е гг. XIII в.), Санкт-Петербург 2013
Хрусталев Д., Северные крестоносцы. Русь в борьбе за сферы влияния
в Восточной Прибалтике XII-XIII вв., т. 1, Санкт-Петербург 2009
Черепнин Л., Монголо-татары на Руси (ХIII в.), [w:] Татаро-монголы
в Азии и Европе, Москва 1977
Штыхов Г., Ятвяги по Ипатьевскому летописному своду, „Lietuvos
Archeologija”, 2001, № 21
Від підданства до війни:
взаємини князя Данила Романовича
з золотоординськими ханами
у 1246-1260 рр.
From serfdom to war: relations between Prince Daniel Romanowicz
and the Khans of the Golden Horde in 1246-1260
Abstract: Based on the published sources and historians’ elaborations, this
article describes the main military campaigns of the Prince’s army against the
Golden Horde. Although the Galician-Volhynian prince in 1245 was forced to
visit the Golden Horde’s capital, Saraj, and take a bow before the Khan, in reality was never made his vassal.
Keywords: Daniel Romanowicz, the Khan of the Golden Horde, the Tatars
Серед представників князівської династії Рюриковичів найбільше інформації в джерелах збереглося про князя, а згодом – першого офіційного короля Русі Данила Романовича. Вже на початку
ХІХ ст. біографія князя Данила Романовича стала предметом дослідження австрійських, українських, російських і польських науковців, які вивчали історію Південно-Західної Русі. Втім, попри
величезний масив наукової літератури, деякі аспекти життя та діяльності князя надалі залишаються дискусійними. Це, зокрема,
відносини між Данилом Романовичем і Золотою Ордою, з якою
князь уперше зіткнувся 1223 р.
Наприкінці 1239 р. монголи на чолі з ханом Менгу вперше підійшли до Києва, але не захопили його. Попередній київський
князь Михайло Всеволодович залишив місто й виїхав до Центральної Європи. Деякий час Київ утримував Ростислав Мстис-
64
лавович, але згодом його місце посів Данило Романович. Однак
сам князь безпосередньо не керував обороною міста; для цього
він призначив воєводу Дмитра Єйковича. На думку Олексія Толочка, князь Данило формально був володарем Києва до 1243 р.1
Після тривалої облоги, ймовірно, 6 грудня 1240 р., монголам
на чолі з ханом Батиєм вдалося захопити Київ2. Відчуваючи недостатність сил для опору нападникам, князь Данило ще до падіння Києва вирушив до Угорщини. Він прагнув створити союз
проти кочовиків („ехал бяше Данил Угри коре лови и еще бяшеть
нє слишал прихода поганых татар на Кыев”3). Цей союз мав бути
скріплений шлюбом дочки короля Бели ІV та старшого сина Данила Лева. Проте король відмовив Данилові4.
Це був певний удар для князя, оскільки з 1223 р. перед Данилом
Романовичем стояло складне завдання нейтралізувати агресивні дії монголів. Слід зауважити, що на володіння Данила зазіхав
не тільки золотоординський хан Батий, а й підлеглі йому хани
та воєначальники („темники”). Останні, вірогідно, отримували
володіння на правах ленів за несення військової служби, зокрема хан Могучей (Мауцій) прислав Данилові письмо, де вимагав
передати йому Галичину „В лето 6758. Приславшу же Могучееви
посоль свои к Данилови и Василкови, будущю има во Доро говьскыи: ‘Дай Галич’”. Після наради з Васильком Данило вирішив
їхати до Сарая, щоб у безпосередніх переговорах з Батиєм домовитись про подальші відносини з монголами („И думав с братом
своимь и поеха ко Батыеви река: ‘Не дамь полу отчины своей, по
еду к Батыеви сам’”5). У літературі утвердилась думка, що в той
час у Сараї вирішили відібрати Галичину в Данила й віддати її якомусь іншому князеві. Як припускає Леонтій Войтович, це міг бути
суздальський князь Ярослав Всеволодович6. З контексту літопи-
1
2
А. Толочко, Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология, Київ 1992, s. 190.
О. Рапов, Русские города и монгольское нашествие, [w:] Куликовская битва в истории и культуре нашей Родины, Москва 1980, s. 87; Г. Івакін, Київ у другій половині ХІІІ ст., [w:] Історичний розвиток Києва ХІІІ – середини ХVІ ст., Київ 1996, s. 46-47.
3 Ипатьевская летопись (dalej – ИЛ), Полное собрание русских летописей, т. 2, Москва 2001,
kol. 785-786.
4Ibidem.
5 Ibidem, kol. 806.
6 М. Котляр, Коментар до Літопису, [w:] Галицько-Волинський літопис, Київ 2002, s. 257-258.
Від підданства до війни: взаємини князя Данила Романовича...
су складається враження, що в цих подіях певну самостійність
проявив монгольський темник Могучей (Мауцій), який, імовірно,
навіть без узгодження з Сараєм, здійснив демарш стосовно Романовичів. Л. В. Войтович вважає, що дії Могучія були реакцією на
спробу Данила зайняти Київ, який входив до улусу монгольського
хана, але історик, на жаль, не доводить цієї цікавої гіпотези7. Не
маючи можливості дати належну відсіч цим зазіханням („бысть
в печали велице, зане не утвердилъ бе земле ее городы”)8, Данило
був вимушений їхати до столиці Золотої Орди Сарая, де не тільки прагнув знайти прихильність хана, а й використати її проти
підлеглих ханові Батию темників. У літературі побутує версія,
що під час візиту до Сарая Данило хотів отримати згоду на розширення своєї держави на Київ, проте ця думка, на наш погляд,
не є достатньо доведеною9.
Саме тому Данило та Василько Романовичі вирішили захищати свої права, вступивши безпосередньо в контакти з ханом Батиєм. Як справедливо зазначає Іван Крип’якевич, князь Данило
вирушив захищати в Орді свою „напівбатьківщину” – Галичину10.
За даними католицького місіонера Плано де Карпіні, Романовичі
ретельно готувалися до подорожі, домовилися з Батиєм щодо надання Данилові охоронної грамоти. Це було дуже важливо, оскільки невдовзі після подорожі Данила в Сарай убили чернігівського
князя Михайла. Отруїли в ханській ставці й суздальського князя Ярослава Всеволодовича, батька князів Олександра й Андрія.
Можна повністю погодитись з поглядом Вадима Стависького, що загибель цих князів стала наслідком суперечностей між
двома монгольськими політичними центрами – Каракорумом
та Сараєм, оскільки перший з них підтримував Михайла, а другий – Ярослава11.
Спілкування з могутнім монгольським володарем Батиєм, судячи з того, як його описав галицький книжник, було вкрай при7
8
9
10
11
Л. Войтович, Середні віки: хронологія, проблеми періодизації, „Український історичний журнал” (dalej – УІЖ), 2003, № 4, s. 137.
ИЛ, kol. 805-806.
В. Ричка, Церква Київської Русі, Київ 1997, s.160; Л. Войтович, Нащадки Чингіз-хана: вступ до
генеалогії Чингізидів-Джучидів, Львів 2004, s. 100.
І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, Львів 1999, s. 127.
В. Стависький, Відомості про Русь з „Історії монголів” Плано Карпіні, „УІЖ”, 1986, № 6, s. 39.
65
66
низливим для руського володаря, проте Данило зміг досягнути
в Орді великої дипломатичної перемоги. На думку деяких учених, темні фарби, якими галицький літописець описав подорож
руського князя до Батия, є лише художнім прийомом книжника, котрий навмисно драматизував обставини візиту Данила до
хана Батия і не віддзеркалював реального стану холмсько-сарайських відносин. Батий визнав права Данила на Волинь та Галичину („и поручена бисть земля его ему, иже беаху с ним”). Вочевидь,
перебуваючи під патронатом Батия, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам, орди яких займали в той час причорноморські степи.
На думку І. Крип’якевича, відтоді галицько-волинські князі мали висилати на вимогу ханської ставки допоміжне військо,
а інколи – платити данину12. Проте ступінь цієї залежності держави Романовичів від Сарая саме в другій половині 1240-х рр. не
варто перебільшувати.
Сам Данило і його оточення почувалися глибоко обуреними
залежністю від кочівників-завойовників. Літописець писав: „Ой,
гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею. Києвом, Володимиром і Галичем із
братом іншими землями; сьогодні ж стоїть на колінах і холопом
називається, і данини хочуть і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській
землі. Підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами,
а син його не зазнав почестей”13. Однак, на думку Олександра Головка14, І. Крип’якевич дещо неправильно трактує літопис. Він
схиляється до версії, що залежність держави Данила та Василька
від монголів була в той час номінальною15. Визнання такої залежності від Сарая не різко обмежило рівень суверенності держави
Данила й Василька. За цією ознакою Південно-Західна Русь перебувала в набагато кращому становищі, ніж Північно-Східна
12 І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, s. 127.
13 Ibidem, s. 128.
14 О. Головко, Князь та король Данило Романович: віхи політичної діяльності, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008, s. 143-165.
15 М. Ждан, До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди, Мюнхен–
Нью-Йорк 1968, s. 15; П. Грицак, Галицько-Волинська держава, Нью-Йорк 1958, s. 98.
(як слушно пише М. Ф. Котляр), де монголи провели перепис населення, організували жорстоку систему збору подушного податку
та проводили рекрутські набори16. До цього необхідно додати, що
в південно-західних землях Русі не існувало система баскакства,
на відміну від Північно-Суздальської Русі. Монгольська ставка не
вимагала, щоб західно руські князі щороку приїздили до Сарая
для демонстрації васальної підлеглості.
На думку М. Ф. Котляра, „Батий видав Данилові ярлик на Галицько-Волинське князівство... Проте йому довелося відмовитися
від претензій на київський великокнязівський престол”17.
Під час переговорів з ханом Батиєм Данило визнав залежність
від хана Золотої Орди, проте монголи не повністю підкорили Галицько-Волинську державу. В другій половині 1240-х рр. в імперії кочівників відбуваються значні конфлікти, зокрема навколо
системи залежності руських земель від монголів. Конфлікт розпочався ще в середині 1240-х рр., коли внаслідок суперечностей
було вбито чернігівського князя Михайла Всеволодовича та суздальського князя Ярослава Всеволодовича. 1248 р., після смерті каана (великого хана) Гуюка, всупереч волі Бату його вдова
Огуль-Гамиш призначила Андрія Ярославича князем у Володимирі на Клязьмі. Його ж брат Олександр мав „Киев и всю Русьскую землю”18. Проте тоді князь Олександр мешкав у Новгороді,
а в місті на Дніпрі посадив намісника. Отже, залежність від монголів держави Данила та Василька в другій половині 1240-х рр.
була досить номінальною19, а самі князі готувались до активного
опору завойовникам. В цілому можна погодитися з думкою Ігоря Грекова, що володіння Данила тоді фактично не входили до
складу „руського” улусу Орди20.
Суперечності між Сараєм та Каракорумом тривали до початку
1251 р., коли великим ханом став прихильний Батиєві каан Менгке. Саме відтоді почалась активізація золотоординської політики стосовно як Північно-Східної, так і Південно-Західної Русі.
16
17
18
19
20
М. Котляр, Коментар до Літопису, s. 261.
Ibidem, s. 260-261.
ИЛ, kol. 472.
А. Горский, О древнерусских „землях”, „Отечественная история”, 2001, № 5, s. 35.
И. Греков, Восточная Европа и упадок Золотой Орды, Москва 1975, s. 30.
67
68
Наприкінці 1250-х рр. Данило й Андрій спробували використати
чвари серед монголів для організації опору завойовникам. Щоб
зміцнити союз між двома князями, 1251 р. князь Андрій Ярославич одружився з дочкою галицького володаря. Це стало ще однією причиною посилення князя Андрія, однак його незалежна
політика, союз з Данилом невдовзі викликали реакцію монголів.
1252 р. володіння Андрія спустошило монгольське військо хана
Неврюя21.
Паралельно почався натиск монголів і на володіння Данила
та Василька. На початку 50-х рр. знову посилилися сепаратистські настрої в Болохівській землі. Місцевий воєвода Мілей за підтримки монголів прагнув вийти з-під контролю Данила. Монголи
спрямували туди свого баскака22, вірогідно, не тільки для управління територією, але й для координації дій. Тоді ж Куремса зробив невдалу спробу захопити Кременець, а його поплічник князь
Ізяслав (на думку М. Ф. Котляра, Ізяслав Володимирович) – завоювати Галич, але син Данила Роман розбив союзника Куремси
й узяв його в полон23.
Вочевидь, після перемоги Данило зрозумів, що головне зіткнення з кочівниками ще попереду. Про зростання напруженості на кордоні Південно-Західної Русі з монголами стало відомо
й у папській резиденції в Ліоні.
Складна ситуація на східному кордоні Холмської держави, де
на початку 50-х рр. почав чинити ворожі дії монгольський темник Куремса, змусила й Данила відновити відносини з папою.
Більшість дослідників вважають, що суперечності між Романовичами та монгольським темником розпочались 1252 р., хоча, можливо, Куремса з початку 1240-х рр. взагалі не припиняв набігів на
південно-західні райони Русі, а на початку 1250-х рр. лише активізував ворожу щодо Русі діяльність. Михайло Грушевський доводить, що відновленню стосунків князя Данила з курією сприяв
угорський король Бела ІV24. Ці стосунки завершились коронацією
Данила в Дорогочині.
21
22
23
24
ИЛ, kol. 473.
М. Грушевський, Історія України-Руси, в 11 т., 12 кн., т. 3, Львів 1905, s. 84.
ИЛ, kol. 828-829.
М. Грушевський, Історія, s. 86.
Коронацію князя Данила Романовича без перебільшення можна вважати однією з найважливіших подій у середньовічній історії.
Вона означала інтеграцію князівства до тогочасної європейської
спільноти. Це було так само актуально в ті далекі часи, як і тепер.
Однією з причин, які спонукали Данила Романовича прийняти
королівську корону, на нашу думку, була постійна татарська загроза та необхідність боротьби з нею. Існує й інша думка, а саме, що
боротьба з татарами мало цікавила Рим, натомість, надсилаючи
корону Данилові, Святий Престол мав на меті залучити Русь до
церковної унії25. Проте слід враховувати, що активізація монголів як на півночі (напад Неврюя), так і на заході Русі (дії болохівців та Куремси) не могли не викликати занепокоєння в Ліоні. Але
насправді Папа не мав можливості організувати хрестовий похід
на схід, тому його заклик виявився лише словесною декларацією.
Повертаючись до війни Данила з монгольським темником
Куремсою та його союзниками26, слід зазначити, що 1254 р. Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив взимку 1254-1255 рр. „По рати же Кремянецькой Куремьсине,
Данил воздвиже рать противу татаром”27. Галицький літописець
розповідає, що рать Данила та Василька напала на Болохівську
землю, а Лев Романович завоював Побужжя (район сучасного Південного Бугу). Навесні 1255 р. інший син Данила Шварн завоював
міста Східної Київщини, що належали монголам28.
Докладний опис походів Романовичів на ці землі, а також самих
територій, де проходили бойові дії, наштовхує на низку висновків. Окрім відомої з домонгольських часів Болохівської землі,
тут згадується Межибожжя, Побожжя та район Случі й Тетерева. Означена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї
війни, свідчить, що в післямонгольський час указана буферна зона
(„Украйна”) розширилася. Можна погодитися з думкою М. С. Грушевського, що на окраїнах руської землі мешкало населення, яке
прагнуло використати конфлікт між монголами та давньорусь-
25 І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, s. 133.
26 М. Котляр, Коментар до літопису, s. 287-289.
27 ИЛ, kol. 838.
28Ibidem.
69
70
кими князями, щоб послабити над собою владний тягар Романовичів і якось захистити себе від наскоків степовиків29.
Взимку 1255-1256 рр. Куремса напав на Володимир-Волинський,
але був розбитий. Більше того, дружинники Василька „татары
биша... и колодникы имаша”. Далі Галицько-Волинський літописець пише: „Потом же, Куремьсе стоящю у Лучка”. Є всі підстави
вважати, що цей напад стався через досить тривалий час, оскільки Куремса не тільки зібрав для походу великі сили, а й привіз
під Луцьк спеціальне штурмове обладнання – „пороки”30. Невдача спіткала монголів і цього разу. Вони, як вважає М. Ф. Котляр,
„були розбиті військом Данила”31.
Останній період війни Романовичів з Куремсою збігся з міжцарюванням у Сараї. Десь наприкінці 1255 чи на початку 1256 р. в Золотій Орді помер хан Батий і понад рік у ній фактично не було
стабільної влади. Коли володарем став брат Батия хан Берке
(1257 р.) монголи почали намагатися обмежити владу Романовичів. Георгій Вернадський пише, що монголи прагнули помститись
Данилові за попередні невдачі в першій половині 1250-х рр.32
1258 р. монгольський улус на Правобережжі, що належав Куремсі, було передано досвідченому полководцеві Бурундаю33. Коли
він з незліченною раттю наблизився до рубежів Галицько-Волинського князівства, воно не мало достатньо сили, щоб захищатися
від татар. У Романовичів не було надії на допомогу ні від руських
князів, ані від іноземних государів. Їм довелося припинити боротьбу проти Орди й, на вимогу Бурундая, знищити укріплення
майже всіх своїх міст і замків. Бурундаїв „погром” був для Галицько-Волинської Русі не менш страшним, ніж Батиїв. Данилові довелось розпрощатися з головною ідеєю зрілої пори життя:
об’єднати Русь для повалення ординського ярма. Підкоривши Галицько-Волинську Русь, орди Бурундая 1259 р. вдерлися до Польщі
29
30
31
32
33
М. Грушевський, Історія, s. 158-159.
ИЛ, kol. 842.
М. Котляр, Данило Галицький. Біографічний нарис, Київ 2002, s. 321.
Г. Вернадський, Монголы и Русь, Тверь 1997, s. 165.
В. Пашуто, Героическая борьба руського народа за независимость (ХІІІ в.), Москва 1957, s. 272.
й сплюндрували Люблінську та Сандомирську землі, а невдовзі
здійснили складний віддалений похід на Литву34.
Як засвідчили пізніші події, ординський воєначальник отримав завдання з мінімальними затратами відновити залежність від
Орди галицько-волинських земель.
Вочевидь, монголи діяли за принципом „розділяй та володарюй”. Вони вважали за краще завдати удару по Литві, ніж по володіннях Данила, оскільки останні мали добре укріплені міста
й фортеці. До того ж на допомогу Данилові могли прийти сусіди.
Бурундай застосував тактику „вимушеного союзництва”35 і примусив взяти участь у поході Романовичів. У ханській ставці, ймовірно, знали про конфлікти між Литвою та Галицько-Волинською
держаною в минулому й прагнули використати ці суперечності.
Напад Бурундая та Василька на литовські землі різко погіршив
відносини між Міндовгом і Данилом. Литву внаслідок нападу було
спустошено „взяша татарове всю землю Литовску”36.
Наступний похід Бурундая також був спрямований не проти
держави Романовичів, а проти Польщі. Й цього разу Василькові
довелося виконувати функції союзника („мирника”) монголів37.
Маршрут походу проходив через Волинь, де Бурундай добився від
князя Василька знищення укріплень Шумська, Данилова, Стожеська, Львова, Крем’янця, Луцька та Володимира. Мешканці Холма відмовились виконувати волю Бурундая. Хан далі спрямував
війська до Малої Польщі, де було взято й повністю знищено Сандомир. Про цю подію повідомляють польські рочники.
Слід звернути увагу на те, що в пізній „Великопольській хроніці” розповідається про підступні щодо сандомирців дії Василька і його племінників Лева та Романа. Ці князі начебто вмовили
мешканців Сандомира здатися монголам, які після цього потопили місто в крові38. На нашу думку, варто погодитися з поглядом М. Ф. Котляра, який вважає, що цей епізод – не більше, ніж
34
35
36
37
38
ИЛ, kol. 847.
В. Егоров, Историческая география Золотой Орды в ХІІІ-ХІV вв., Москва 1985, s. 202.
ИЛ, kol. 185.
Ibidem, kol. 849.
„Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв., Москва 1987, s. 184-185.
71
72
тенденційна вигадка автора „Великопольської хроніки”39. Справді, по-перше, його інформація не підтверджується сучасними
джерелами (польськими рочниками та Галицько-Волинським
літописом); по-друге, волинським князям було вкрай невигідне
розорення Сандомира. Швидке відновлення стосунків між волинськими та польськими володарями після навали Бурундая
свідчить, що участь руських князів у названій кампанії не призвела до загострення відносин між Галицько-Волинською державою і Польщею.
Більш детально ці події, зокрема так звану втечу князя з території власного князівства в період нападу Бурундая, аналізує Л. Войтович40.
Литва розцінила участь волинського війська в поході ординців як зраду союзним домовленостям. У результаті розгорнулася
справжня війна. У відповідь Данило Романович розпочав бойові дії проти Войшелка. Його військо зосередилось поблизу міста Мельника. Бурундай блискуче виконав першу частину свого
завдання. Король Данило позбувся єдиного реального союзника і втратив сина Романа, інші ж його союзники тільки заявляли
про свої наміри.
Однак ординці, які поверталися через ятвязькі землі, шукали
Данила Романовича „ота быста посла и прапаше гдє есть Данило”41. Вочевидь, Бурундай мав привезти короля Данила в ставку
Берке. І справді, Берке не задовольнився результатами першого
походу. Тому на початку листопада 1259 р. „приде вєсть … вже
Боуронда идеть тканый проклятый и печална бы брата о томъ”42.
Цього разу ординський полководець оголосив: „вже есте мои мирними всрєтьтє мє, а кто не всрєтить мене — тыи ратныи мнє”43.
Ординці приспали пильність князів: ті саме готувалися до весілля Володимира Васильковича з Ольгою, дочкою чернігівського
князя Андрія Всеволодовича. Зрозуміло, що цим шлюбом теж
39 М. Котляр, Коментар до літопису, s. 306.
40 Л. Войтович, Останні роки короля Данила Романовича, „Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарних наук”, 2011, вип. 10, s. 100-106.
41 ИЛ, kol. 849.
42Ibidem.
43Ibidem.
скріплювався черговий політичний союз, таємна частина якого
мала антиординське спрямування.
Але тепер король знову міг розраховувати тільки на допомогу
польських князів та Тевтонського Ордену. Потрібно було виграти час, доки ця допомога змогла б надійти. Тому Данило й зараз
не ризикнув зустрітися з Бурундаєм і вислав на цю зустріч брата
Василька, сина Лева та холмського єпископа Іоанна. Вимога ординського еміра вже була зухвалішою. Бурундай вимагав зруйнувати укріплення основних міст, щоб ті перетворилися на легку
здобич ординців. Але особливого вибору не було. Князі мусили
прийняти такі умови й самі зруйнували укріплення Володимира,
Луцька, Крем’янця та Львова44. Фактично, досягнувши безоборонності галицьких та волинських міст, Бурундай повністю відновив ординське панування. Після цього він, імовірно, оголосив
про зміщення короля Данила, оскільки після зустрічі з Бурундаєм
біля Шумська Василько Романович відіслав холмського єпископа
до короля Данила. „И нача емоу повєдати є бывшее и єпалоу Боурандаевоу сказа емоу. Данилови же оубоєвшоус побєже в Лєхы,
а из Лєховъ побєже во угры”45.
Втім, король радше розпустив чутки про свою втечу, ніж утік
насправді. Монголи також не повірили в цю втечу і продовжили похід на Холм. Король очікував на західну допомогу. В грудні
1259 р. Папа рекомендував Тевтонському Ордену боротися з монголами разом з усіма прикордонними християнськими державами.
Можна припускати якусь участь незначних орденських контигентів у бойових діях. Король Данило очікував підмоги в околицях
Холма в Забужжі, оскільки Папа в січні 1260 р. оголосив під захистом святого престолу й ті орденські землі, які надаватимуть Ордену руські князі46. В разі, якщо Орден відвоював би в монголів
нові території, їх приєднання могло відбутися тільки за згодою
на це їхніх колишніх християнських володарів.
У березні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами
було сконцентровано на південних кордонах під командуванням
44 І. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, s. 133-134.
45 ИЛ, kol. 850.
46 О. Масан, Крістбурзький договір 1249 р., „Питання стародавньої та середньовічної історії,
археології й етнографії”, т. 2, Чернівці 1999, s. 74-85.
73
74
магістра Гартмана фон Грумбаха. Підтягувались загони тамплієрів та іоаннітів, а також континент Ордену Калатрава, який воював з маврами в Іспанії. Чисельність цих сил була невеликою, тож
вони так і не ризикнули виступити на допомогу королю Данилові.
Зусилля Папи збільшити це військо були недостатніми. У вересні 1260 р. він обмежився попередженням короля Чехії Пшемисла Оттокара ІІ та маркграфа Бранденбургу Іогана І і вимогою від
них не перешкоджати братам жебрущих орденів (схоже, що агітацію проводили ченці домініканці та францисканці) вербувати
волонтерів у Прусію та Лівонію.
Однак події розвивалися надто стрімко. Бурундай не задовольнився виглядом палаючих стін Володимира та інших міст.
Він змусив князя Василька Романовича взяти участь у поході на
Холм. За князем стежили ординські достойники, тому він мусив
вимагати здачі міста в бояр Костянтина та Луки Івановича, які
його обороняли. З поведінки князя оборонці зрозуміли, що монголи, певно, не штурмуватимуть Холма, оскільки їхня відповідь
була призначена радше для вух ординських достойників: „поидь
прочь аже боудеть ти каменем в чело, ты оуже не братъ еси братоу
своему, но ратьныи есь”47. Метальна артилерія на стінах Холма також переконала ординського воєначальника відступити від міста.
Тепер ординці рушили проти польських князів. Можливо, їхня
чудова розвідка вже знала, що в польських землях перебуває сам
король Данило, або польські князі збираються виступити йому на
допомогу. Бурундай поспішив завершити похід ефектною перемогою, яка б відбила у польських володарів бажання конфліктувати з ординцями, і йому таки вдалося оточити Сандомир. Після
прориву зовнішньої лінії оборони рештки захисників кинулися
до дитинця, багато людей загинуло на мосту через рів. Пожежа
охопила місто, люди рятувалися в кам’яних церквах, здавались
ординцям і залишали місто. Ординці зігнали полонених на болоні
і, протримавши їх там два дні, перебили48. Потім ординське військо поспішно залишило польські землі й, ніде не затримуючись,
47 ИЛ, kol. 852.
48 Ibidem, kol. 854-855.
вирушило на Нижню Волгу. Хан Берке вже ухвалив рішення про
вторгнення до Азербайджану.
Війна з Золотою Ордою в 1258-1260 рр. завершилася поразкою короля Данила Романовича. Хану Берке вдалося порівняно
незначними зусиллями відновити панування ординців у Галицько-Волинській державі, а його полководець Бурундай вдалими заходами підірвав обороноздатність краю та зумів розірвати його
політичні союзи з найближчими сусідами. Ординці змусили волинських князів разом із ними підступно атакувати литовські
землі, розгорнули велике повстання прусів, зв’язавши цим сили
Тевтонського Ордену, і жорстоким штурмом та різаниною в Сандомирі стримали польських князів.
Король Данило Романович не встиг прикрити свої південно-східні кордони низкою потужних фортець із кам’яними стінами та метальною артилерією, як у Холмі. Відіграла свою роль
і політична короткозорість папи Олександра ІV, який не зміг оцінити історичної перспективи укладеного союзу, а свою енергію
спрямував на другорядні питання прийняття в руських церквах
латинської меси замість літургії св. Іоанна Златоустого49. Самому
королю Данилові Романовичу довелось емігрувати до Угорщини.
З кінця 1259 – початку 1260 р. і до осені 1262 р. король Данило
зник зі сторінок Галицько-Волинського літопису. Цей період він
провів у останній еміграції.
Оцінюючи події кінця 50-х років ХІІІ ст., В. Т. Пашуто стверджує, що саме тоді „Татаро-монгольські феодали покінчили...
з незалежністю Південно-західної Галицько-Волинської Русі”50. Г. Вернадський справедливо звертає увагу на те, що монголи могли помститися Данилові за попередні свої поразки51.
На думку В. Л. Єгорова, означені події показали нездатність
Данила дати відсіч монголам, що призвело до повного утвердження влади останніх над Південно-Західною Руссю. Дослідниця докоряє князеві, що той злякався монголів і втік зі свого краю, коли
49 І. Паславський, Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин
ХІІІ ст., Львів 2003, s. 80-86.
50 В. Пашуто, Героическая борьба руського народа, s. 276.
51 Г. Вернадський, Монголы и Русь, s.165.
75
76
йому загрожував Бурундай52. Проте таке звинувачення не коректне. Романовичі не мали можливості розпочати війну з потужним
монгольським військом, до того ж загальна міжнародна ситуація
довкола їхньої держави була несприятливою. Ймовірно, під час
наступу монголів князь Данило не тільки хотів врятуватися від
них, а й прагнув знайти на заході можливих союзників проти кочівників. Саме цим пояснюється інформація літопису про його
візити до Польщі й Угорщини. Але ця спроба не дала результатів,
оскільки в той час у Центральній Європі розгорнулася нова фаза
війни за „спадщину Бабенбергів”.
Аналіз наявних джерел не дає змоги зробити висновок, що
внаслідок Бурундаєвої навали змінилися відносини між державою Романовичів і монголами. Володіння короля Данила та князя
Василька, незважаючи на гегемонію Золотої Орди, що зберігалась
у Східній Європі, не було ні підкорено, ані перетворено на васальні від Сарая. Останній не поширив на Південно-Західну Русь систему баскакства, яку монгольська ставка наприкінці 1250-х рр.
остаточно запровадила в Південно-Східній Русі.
Отже, в середині 50-х років ХІІІ ст. держава Данила та Василька
Романовичів була фактично суверенним державним утворенням.
Формально ж володарі Південно-Західної Русі визнавали владу
монгольських великого та золотоординського ханів, а Данило як
король перебував під патронатом римського Папи. З приходом
до влади хана Берке, 1257 р., який став майже відразу незалежним
від каракорумської ставки володарем, спостерігається прагнення
золотоординців обмежити владу Романовичів.
Визнаючи вдалу політику Бурундая наприкінці 1250-х рр., необхідно зазначити, що монгольський полководець не зміг повною
мірою реалізувати свої плани. Не було знищено найбільш укріпленого Холма, а найголовніше – монголам не вдалося завдати
достатньо потужного удару по Польщі. Щодо Галичини та Волині,
можна погодитися з думкою вчених, які заперечують підкорення
тоді держави Романовичів владі Золотої Орди53. Михайло Ждан,
52 В. Егоров, Историческая география Золотой Орды, s. 189.
53 П. Грицак, Галицько-Волинська держава, s. 108; В. Чукаева, Русские княжества и Золотая
Орда: 1243-1350, Днепропетровск 1998, s. 38, 57.
зокрема, зазначає, що в ті часи монголи не створили в Південно-Західній Русі якоїсь системи контролю над володіннями Романовичів, а Данило залишався сувереном своєї держави54.
З цього приводу Л. В. Войтович слушно зауважує: „Король Данило Романович помер у 1264 р. Його поховали в Холмі, який був
його столицею, у соборі св. Богородиці. Можна стверджувати,
що король Данило помер не ординським васалом, а незалежним
володарем, до кінця залишаючись вірним своїй політиці відродження незалежної Русі”55.
Отже, з 1245 по 1264 рр. тривав період самостійного правління
князя та короля Данила Романовича, який у дусі свого часу успішно провадив політику, спрямовану на відстоювання суверенних
інтересів Південно-Західної Русі в умовах тривалої громадянської
війни, а потім – експансії монголо-татарських ханів.
Bibliografia
„Великая хроника” о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ вв., Москва 1987
Вернадський Г., Монголы и Русь, Тверь 1997
Войтович Л., Король Данило: загадки та дискусії, [w:] Terra Cossacorum:
студії з давньої і нової історії України, Київ 2007
Войтович Л., Нащадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів, Львів 2004
Войтович Л., Останні роки короля Данила Романовича, „Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарних наук”, 2011, вип. 10
Войтович Л., Середні віки: хронологія, проблеми періодизації, „Український історичний журнал”, 2003, № 4
Головко О., Князь та король Данило Романович: віхи політичної діяльності, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008
Горский А., О древнерусских „землях”, „Отечественная история”, 2001, № 5
Греков И., Восточная Европа и упадок Золотой Орды, Москва 1975
Грицак П., Галицько-Волинська держава, Нью-Йорк 1958
Грушевський М., Історія України-Руси, в 11 т., 12 кн., т. 3, Львів 1905
54 М. Ждан, До питання про залежність Галицько-Волинської Русі, s. 17.
55 Л. Войтович, Король Данило: загадки та дискусії, [w:] Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України, Київ 2007, s. 395.
77
78
Егоров В., Историческая география Золотой Орды в ХІІІ-ХІV вв., Москва 1985
Ждан М., До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди, Мюнхен–Нью-Йорк 1968
Ипатьевская летопись, Полное собрание русских летописей, т. 2, Москва 2001
Івакін Г., Київ у другій половині ХІІІ ст., [w:] Історичний розвиток Києва ХІІІ – середини ХVІ ст., Київ 1996
Котляр М., Данило Галицький. Біографічний нарис, Київ 2002
Котляр М., Коментар до Літопису, [w:] Галицько-Волинський літопис,
Київ 2002
Масан О., Крістбурзький договір 1249 р., „Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії”, т. 2, Чернівці 1999
Паславський І., Коронація Данила Галицького в контексті політичних
і церковних відносин ХІІІ ст., Львів 2003
Пашуто В., Героическая борьба руського народа за независимость
(ХІІІ в.), Москва 1957
Рапов О., Русские города и монгольское нашествие, [w:] Куликовская
битва в истории и культуре нашей Родины, Москва 1980
Ричка В., Церква Київської Русі, Київ 1997
Стависький В., Відомості про Русь з „Історії монголів” Плано Карпіні,
„Український історичний журнал”, 1986, № 6
Толочко А., Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология,
Київ 1992
Чукаева В., Русские княжества и Золотая Орда: 1243-1350, Днепропетровск 1998
Andrzej Wawryniuk
Daniel Romanowicz w dyplomacji
europejskiej XIII wieku.
Zarys problematyki
Prince Daniel Romanowicz in the European diplomacy
Abstract: To conduct proper diplomatic policy is one of the most important
and characteristic aspect in every country life. Based on numerous materials presented in the article, it seems that Prince Daniel, later king of Russia,
was this type of 13th century politician who had all qualities to conduct successful cooperation with his neighbors. At the same time, these neighbors
were often the enemies of Prince Daniel. The development of Chełm is also
to Prince Daniel’s merit. It was done when he established Chełm as a capital
of his country.
Keywords: diplomacy, Prince Daniel Romanowicz, Chełm, Rus’
Pojęcie „dyplomacja” jest bardzo różnie traktowane przez naukowców.
W związku z tym istnieje wiele definicji tego terminu. Najbardziej znaną współcześnie wprowadził do obiegu naukowego Erhard Cziomer,
który zauważył, że najważniejszymi jej składnikami są „takt, zręczność,
ostrożność i umiejętność zawierania kompromisów”1.
Na ważny element dyplomacji zwraca także uwagę Jolanta Bryła,
która, mówiąc o negocjacjach dyplomatycznych, zauważa, że jest to
„proces komunikowania się między państwami (…) dążącymi do osiągnięcia wzajemnej akceptacji wyniku (rezultatu) w pewnym wspólnym
przedmiocie zainteresowania”2. Autorka wyróżnia przy tym negocja-
1 E. Cziomer, Międzynarodowe stosunki polityczne, Kraków 2008, s. 116-117.
2 J. Baryła, Negocjacje międzynarodowe, Poznań 1999, s. 21.
80
Andrzej Wawryniuk
cje jako prostą wymianę poglądów, a także praktyki dyplomacji siłowej, „poprzez którą jedna strona próbuje narzucić swą wolę drugiej”3.
Justyna Arendarska, powołując się na Elizabeth C. Hanson, przyjęła, że „pojęcie dyplomacji to nic innego jak proces komunikowania,
przez który przedstawiciele państwa usiłują zrealizować swoje interesy
oraz rozwiązać konflikty przy użyciu pokojowych środków”4.
Wydaje się, że wszystkie z wymienionych określeń są bardzo istotne i można je bez większych zastrzeżeń odnieść do każdej epoki historycznej, w tym również do czasów Daniela Romanowicza. Problem
podstawowy, który stoi przed każdym badaczem próbującym opisać
działalność dyplomatyczną króla Rusi, to brak dostatecznej ilości dokumentów. Zwraca na to uwagę między innymi Mykoła Kotljar, podając,
że współczesna nauka dysponuje dziś tylko pojedynczymi dowodami
omawianego okresu i władcy.
Znacznie wcześniej od Kotljara na ten sam aspekt zwracał uwagę
Joachim Lelewel, pisząc: „Kiedy na jednej kartce opisywane są dyplomatyczne zabiegi, żeby traktatem umieścić i wyjaśnić cele, że traktaty dla ich niedotrzymania i zerwania przyjęte zostały, nie przyda się
w opisie charakteru zapewnienie, że wierny był i dochowywał traktatów. Rozmaitych podobnych dysharmonii nie uniknął historiograf.
A gdy do ogólnych zarzutów jaki przykład przytoczyć, w skreśleniu
charakteru i działaniu (…) Daniela Romanowicza Halickiego, znajduje
nie dość szykowny wykład i nieczyste wielkich działań rozpoznanie”5.
Umowy międzypaństwowe były zawierane w różnych formach.
Na pierwsze z nich zwraca uwagę Stanisław Szczur, który ilustruje to
przykładem układów lennych, zawieranych pomiędzy seniorem a wasalem. Jego zdaniem, były to dwustronne umowy nierównych partnerów, z których każdy brał na siebie pewne zobowiązania, zyskując
jednocześnie ściśle określone prawa6. Ten sam autor stwierdza, że
powstanie państw narodowych doprowadziło do wielu sprzecznych
interesów, które rozwiązywano na drodze wojennej, które zazwyczaj
kończyły się zawieranymi układami.
3Ibidem.
4 J. Arendarska, Elektroniczna dyplomacja – nowe narzędzia komunikowania w dyplomacji, „e-Politikon”, red. O. Anusiewicz, Warszawa 2012, nr IV, s. 44-45.
5 J. Lelewel, Polska dzieje i rzeczy jej rozpatrywane, t. XVIII, Poznań 1865, s. 231.
6 S. Szczur, Traktaty międzypaństwowe Polski Piastowskiej, Kraków 1990, s. 9.
Daniel Romanowicz w dyplomacji europejskiej XIII wieku
Inna z form prowadzenia stosunków dyplomatycznych to poselstwa, rodzaj dzisiejszych misji dyplomatycznych, łączone z powszechnym ich uznaniem, w tym nietykalnością poselską, do zadań których
było prowadzenie rokowań i w efekcie zawieranie układów7.
Z latopisu kijowskiego wynika, że w początkowym okresie ich potwierdzeniem był pocałunek krzyża. W tej sprawie w latopisie znajduje się między innymi następujący zapis: „Przysłał król [węgierski
Bela III] do Światosława, tak mówiąc: »Bracie przyślij syna swego do
mnie. Com ci obiecał, to spełnię, jako żem krzyż dla ciebie całował”8.
Wspomniane źródło zawiera jeszcze kilka podobnych przykładów.
Przykładowo jeden z akapitów tego latopisu brzmi: „Tegoż roku [1190]
Światosław [Wsiewołodowicz] ożenił wnuka swego Dawida Legowicza
z Igorówną [z nieznanego imienia córką Igora Światosławicza, księcia
nowogrodzko-siewierskiego]”9.
Inna forma swego rodzaju umów to zawieranie związków małżeńskich dla dobra stosunków np. pomiędzy sąsiadami lub rodami mającymi wówczas duże znaczenie polityczne. Tego typu związki (umowy)
były w ówczesnej Europie dość liczne.
W XIII wieku zaczęły się pojawiać umowy międzypaństwowe w formie pisemnej. Mariusz Bartnicki jako jedną z pierwszych wymienia
dokument z 1219 roku, który został parafowany przez władcę Rusi
i Litwy10.
Czy książę, późniejszy król Rusi Daniel Romanowicz miał predyspozycje do bycia dobrym władcą i dyplomatą? Pewnych informacji
charakterologicznych dostarcza Jędrzej Moraczewski, który opisując jego charakter w młodości, napisał: „Wielka łatwość przebaczania
skłoniła ku niemu bojarów; żył w zgodzie i z miastami, umiał sprawy
przeprowadzać na wiecach, zyskiwał życzliwość wielu kniaziów”11.
Niewątpliwie miał też cechy dobrego gospodarza i wodza, o czym
świadczy kolejny z cytatów: „Gdy Tatarzy opuścili Węgry i Ruś starą,
to jest bliższą Dniepru, Daniel posuwał się za nimi odbudował podupadły Kijów i wziął go w swoją szczególną opiekę. Stały liczne wojska
7
8
9
10
11
Ibidem, s. 11, 15.
Latopis kijowski 1159-1198, przekł. E. Goranin, Wrocław 1988, s. 248.
Ibidem, s. 251.
M. Bartnicki, Polityka zagraniczna księcia Daniela Halickiego w latach 1217-1264, Lublin 2005, s. 225-226.
J. Moraczewski, Dzieje Rzeczypospolitej Polskiej do piętnastego wieku ułożone, Poznań 1843, s. 130.
81
82
Andrzej Wawryniuk
na rozkazy jego”12. Jest też informacja o tym, że „chciał Daniel mieć
w przymierzu sąsiadów zachodnich”13.
Już po koronacji autor powyższych cytatów zauważył, że „prowadził
Daniel wojnę z Litwą, pomagał Beli, królowi węgierskiemu przeciw
Wacławowi czeskiemu, dał się rozpościerać duchownym łacińskim po
swoim kraju, ale w ciągu dziesięciu lat poznał, że dla Rzymu dobre imię
w Rusi straci, poddanych od siebie odstręczy, wiele podatków odda,
a w razie potrzeby czyli przeciw Litwinom lub innemu nieprzyjacielowi, bez wsparcia zostanie; zerwał zatem stosunki z papieżem i ogłosił
się na powrót wiernym członkiem Kościoła wschodniego… Aleksander
IV wezwał biskupów ołomunieckiego i wrocławskiego, aby Daniela napomnieli, a w razie potrzeby wyklęli i siłą przełamali. Tym sposobem
przeminęło to królestwo rusko-łacińskie”14. Interesującą reakcję Daniela na grożącą mu klątwę zamieścił w jednym zdaniu: „zerwał Daniel
stosunki z Rzymem a na upominający i grożący klątwą list Aleksandra
(13 lutego 1257) nie zwracał więcej uwagi”15. Dariusz Dąbrowski określa gest Daniela jako apostazję16. Trzeba też zauważyć, że w ważnych
chwilach dla egzystencji własnego państwa Daniel okazywał się nadmiernie trwożliwy. Przykładowo gdy w 1258 roku jego brat Wasylko
z synem Lwem stawiali opór Tatarom, on uciekł do Polski, a gdy tutaj poczuł się niezbyt bezpieczny, „rychło przeniósł się na Węgry”17.
Na podstawie powyższych opisów można stwierdzić, że cechy charakteru Daniela nie były, jak na dyplomatę ówczesnych czasów, stabilne. Zmienne zajmowanie stanowiska w sprawach pryncypialnych dla
państwa było zasadniczym błędem króla Rusi, a zrywanie przyjętych
zobowiązań przedstawiało go w oczach możnych Europy jako władcę
niewiarygodnego, idącego nie za głosem sumienia, lecz działającego
z myślą o własnych zyskach. Daniel nie zważał przecież, że w polity-
12Ibidem.
13Ibidem.
14Ibidem.
15 J. Szujski, Dzieje Polski podług ostatnich badań, Lwów 1862, s. 159.
16 D. Dąbrowski, Romanowicze w kronice polskiej, litewskiej, żmudzkiej i wszystkiej Rusi Macieja Stryjewskiego (ze szczególnym uwzględnieniem kwestii genealogicznych). Przyczynek do badań nad
dziejami genealogii i świadomości historycznej w Wielkim Księstwie Litewskim w XVI wieku, „Senoji
Litetuvos Literatura”, 22 kn., Vilnius 2006, s. 157.
17 H. Witkowska, M. Kulikowska, Czytania historyczne. I. Epoka Piastowska. IV. Ważniejsze wypadki
i postaci dziejowe po podziale Polski na dzielnice do śmierci Kazimierza Wielkiego (1138-1370), Warszawa 1907, s. 29.
ce ważne są kompromisy, których pod koniec swojego panowania nie
uznawał. Jako dygresję dodajmy jeszcze, że Daniel Romanowicz był
spokrewniony w 3 stopniu z Henrykiem Brodatym, z którym zapewne utrzymywał kontakty dyplomatyczne18.
Pierwsza ważna informacja o politycznym znaczeniu, dotycząca
księcia Daniela pochodzi z 1220 roku, w której jest mowa o książętach ruskich podburzających księcia Daniela przeciwko synowi króla
węgierskiego Kolomanowi, panującemu na zamku i ziemi halickiej.
Jak zapisał Jan Długosz, „Daniel Romanowicz (…) skłaniał się zresztą
sam do tego, gdyż jego ojciec posiadał tę ziemię. Dzięki ich poparciu
Daniel rusza do Halicza i ponieważ zastał wszystko w stanie zupełnego zaniedbania, zajął zamek, a Kolomana z Węgrami wygnał stąd
do Panonii”19. W rok później król węgierski Andrzej, pragnąc pomścić
krzywdę własną i swego syna Kolomana, wyrządzoną mu przez księcia Daniela Romanowicza, dwu swoich synów, Kolomana i Belę, wysyła z ogromnymi wojskami i znacznymi panami przeciwko Danielowi
i mieszkańcom Halicza20.
Jeden z ważniejszych ówczesnych dokumentów poświadczających
osiągnięcia dyplomacji Daniela Romanowicza pochodzi z 1221 lub
1222 roku, kiedy na Polskę napierała Litwa. M. Kotljar zauważył, że:
„zawarł pokój Lestko z Danielem i Wasylkiem – książętami wołyńskimi. Ten układ, podobnie jak większość zawartych przez Daniela z Polską i Węgrami, okazał się krótkotrwały. Wkrótce naruszyła go strona
polska. Wśród wielu porozumień rusko-polskich zawartych po ciężkich dla obu stron działaniach wojennych, na podkreślenie zasługuje
– jako posiadająca cechy aktu traktatowego – następująca wzmianka:
‘Złożyły sobie przysięgę Ruś i Lachy: jeżeli potem kiedyś będzie między
nimi waśń, nie ma Lach wojować czeladzi ruskiej, ani Ruś lackiej’”21.
Na tym przykładzie można stwierdzić, że cytowany układ ma
w zrozumieniu dzisiejszego prawa międzynarodowego cechy traktatu – umowy o nieagresji. W niektórych źródłach podaje się nawet, że
18
19
20
21
D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków 2012, s. 14.
J. Długosz, Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego, księgi V i VI, Warszawa 2009, s. 284.
Ibidem, s. 286.
M. Kotljar, Z historii polityki zagranicznej książąt halickich i wołyńskich w XIII wieku, „Mazowieckie
Studia Humanistyczne”, 2000, nr 1-2, s. 30.
83
84
Andrzej Wawryniuk
treść powyższego przymierza jest wielopunktowa, a jego podpisanie
odbyło się w 1230 roku.
Kolejny cytowany przez M. Kotljara dokument wspomina, że:
„W 1252 r. Daniel Romanowicz, książę halicki wykorzystał rywalizację władców europejskich (niemieckich, węgierskich i czeskich) o tron
austriacki i zawarł umowę z królem węgierskim Belą IV, który zwrócił
się do niego z propozycją sojuszniczą: ‘Przyślij mi syna Romana, …
i dam mu Ziemię Niemiecką’ (Austrię). Kronikarz halicki zauważył,
że król ‘złożył śluby’, a więc zawarł umowę, jednakże ‘tychże (ślubów)
wobec mnogości wszystkich nie spisałem’. Nie ma chyba wątpliwości,
iż kronikarz rzeczywiście skorzystał z tekstu umowy halicko-węgierskiej mieszczącej się w archiwum wielkoksiążęcym”22.
Co z powyższego cytatu wynika? Otóż wiadomo, że w XIII wieku spisywane były umowy międzypaństwowe o różnym charakterze,
w tym dotyczące cesji (nieodpłatnego przekazania) określonego terytorium. Ponadto należy zauważyć, że jedną z form umów było złożenie ślubów. W tym ostatnim przypadku cytowany kronikarz zauważał
ich mnogość, co prowadziło do dewaluacji tej formy zawieranych porozumień. Jest jeszcze jeden istotny szczegół mówiący o archiwum
wielkoksiążęcym Daniela, ale jak powszechnie wiadomo, dotychczas
nie zostało ono odnalezione. Pozostają więc pojedyncze dokumenty
odnajdywane w różnych archiwach i tzw. dowody pośrednie zawarte
w piśmiennictwie z różnych epok.
Ten sam autor, biorąc pod uwagę ówczesne robicie dzielnicowe
Rusi, mówi, „że epoka rozdrobnienia feudalnego charakteryzuje się
(…) utratą przez Ruś jednolitej dyplomacji”23.
Przykładem zręcznie prowadzonej właśnie dyplomacji przez Daniela i Stolicę Apostolską było dążenie Rzymu do przywrócenia jedności
Kościoła, po jego rozłamie (schizmie) w 1054 roku24. Fakt ten można
określić jako dążenie papiestwa, poprzez gesty ekumeniczne, którym
na pewno byłaby koronacja Daniela, do połączenia chrześcijaństwa
obrządków wschodniego i zachodniego. Z drugiej jednak strony Daniel, otrzymując poprzez koronację tytuł króla Rusi, umocniłby swój
22 Ibidem, s. 26.
23 M. Kotljar, Z historii polityki zagranicznej, s. 26.
24 Ks. E. Jarmoch, Dziedzictwo unitów z Pratulina, „Szkice Podlaskie”, 1998, nr 6, s. 96.
autorytet wśród możnowładców, co mogło skutkować poparciem jego
dążeń do zwiększenia swoich terytoriów, a tym samym sfery wpływów.
Byłby to więc znaczący efekt dyplomatyczny obu zainteresowanych
stron, chociażby z tego powodu, że biskup Rzymu nie mógł wyrazić
zgody na koronację kandydata spoza kierowanego przez niego Kościoła, ale w tym przypadku doszło do wyjątku. W niektórych źródłach
podaje się, że Daniel Romanowicz tuż przed uroczystością dokonał
„wyznania wiary”, co pozwoliło na koronację. Dziś wiemy, że tego typu
gest ze strony papieża musiały poprzedzić wieloletnie zabiegi dyplomatyczne dworu Daniela lub jego osobistych starań na drodze wymiany
korespondencji dyplomatycznej, lub starań Rzymu o pozyskanie przychylności Daniela do prób czynionych przez papiestwo zjednoczenia
Kościołów. Niektórzy autorzy przypuszczają, że to właśnie w 1231 roku
papież Grzegorz IX zaproponował Danielowi przejście na katolicyzm,
co w przypadku wyrażenia zgody przez księcia mogło oznaczać próbę podporządkowania jurysdykcji rzymskiej Daniela Romanowicza25.
Miał to być „pomysł Daniela”, który poprzez koronację chciał osiągnąć
„drogę do konstruowania stabilnej polityki regionu”26.
Jan Długosz, opisując sytuację przed koronacją i sam ceremoniał,
stwierdził, że książę Daniel, był zasobny w bogactwa, ziemie i wojska. Był ruchliwy i obrotny, uchodził w tym czasie za znaczniejszego
wśród książąt ruskich. Ponadto twierdzi on, że u podstaw decyzji Daniela, by otrzymać koronę, była chęć zdobycia rozgłosu i sławy. Dalszy
opis cytuję za Długoszem: „[Daniel] kiedy się dowiedział, że do Polski
przybył legat Stolicy Apostolskiej Opizon, opat Mezzano, i że posiada on od Stolicy Apostolskiej szerokie uprawnienia, wysyła do niego
dostojnych posłów i przesyła mu przez nich wielkiej wartości dary
prosząc, aby mocą Stolicy Apostolskiej wyniósł go na króla Rusinów,
by ukoronował go i namaścił. Obiecując, że ze wszystkimi podległymi jego władzy ziemiami ruskimi porzuci obrządek grecki i przejdzie
posłusznie do wspólnoty z powszechnym Kościołem katolickim i jego
najwyższym pasterzem (…)”27.
25 D. Misiejuk, Transkulturowość w świetle zwyczajów, obyczajów oraz twórczości regionalnej Podlasia.
Rewitalizacja tradycji pogranicza, „Pogranicze. Studia Społeczne”, cz. I, red. J. Nikitorowicz, A. Sadowski, D. Misiejuk, t. XVII, Białystok 2011, s. 137.
26Ibidem.
27 J. Długosz, Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego, księgi VII i VIII, Warszawa 2009, s. 66.
85
86
Andrzej Wawryniuk
Legat ulega prośbom Daniela i przyrzeka koronację. Przeciwni jej
byli biskupi polscy, a w szczególności biskup krakowski Prandota, który „znając dobrze charakter i obyczaje księcia i jego niepewne i zwodnicze słowa wiedział, że Książę Daniel w obłudny sposób zakpi sobie
ze swych nieprzemyślanych obietnic, z naszej religii, z papieża i samego legata Opizona”. Argumenty biskupa Prandoty nie przekonały
Opizona i jak wiadomo koronacja odbyła się zgodnie z oczekiwaniami księcia. Sprawdziły się też przewidywania biskupa krakowskiego.
Ustalenie, komu bardziej zależało na ułożeniu właściwych relacji
pomiędzy papieżem i księciem Danielem, jest według mnie sprawą
drugorzędną. Analiza chociażby cytowanych powyżej tekstów nie
pozostawia wątpliwości, że obie strony były zainteresowane w wytyczeniu wzajemnych relacji w taki sposób, by były one korzystne dla
obu sygnatariuszy.
Należy jednak zastrzec, że wyniki dzisiejszych badań naukowych
opowiadają się za informacjami co do koronacji Daniela przekazanymi
przez Długosza. Przykładowo Mariusz Bartnicki podaje, że w 1246 roku
do papieża Innocentego IV został wysłany poseł księcia. Miał to być
ihumen monastyru św. Daniły. Ten sam autor podaje, że w jednej z bulli papieskich jest mowa o poselstwie dwóch dominikanów, co do których można wnioskować, iż byli to wysłannicy Stolicy Apostolskiej28.
Powracając do koronacji księcia Rusi poniżej zaprezentowana zostanie część dotycząca tego ważnego wydarzenia, a opisana w „Latopisie halicko-wołyńskim”: „Roku 6763 [125529]. Przysłał papież posłów
znakomitych, przynoszących wieniec [koronę] i berło, czyli koronę,
która oznacza królewskie dostojeństwo mówiąc: ‘Synu przyjmij od
nas koronę królewską’. Przedtem też przysłał ku niemu biskupa bremeńskiego i kamienieckiego, mówiąc mu: ‘Przyjmij koronę królewską’,
lecz on [Daniel] wówczas nie przyjął był, mówiąc: ‘Nawała tatarska
nie ustaje, ciągle wisi nad nami, więc jakże mogę przyjąć koronę bez
pomocy Twojej’. Opizo [legat papieski] zaś, który przybył z koroną
obiecał, że ‘otrzymasz pomoc od papieża’, jednakże on [Daniel] nie
chciał. I przekonała go matka jego i Bolesław [Wstydliwy], i Siemowit, i bojarzy laccy, mówiąc, aby przyjął koronę, ‘a my jesteśmy na po-
28 M. Bartnicki, Polityka, s. 219.
29 Odnośnie do daty koronacji w latopisie jest oczywisty błąd. Fakt ten miał miejsce w 1253 r.
moc [tobie] przeciwko pohańcom’. On tedy koronę od Boga przyjął,
od Cerkwi Świętych Apostołów, i od tronu świętego Piotra, i od ojca
swojego papieża Innocentego [IV], i od wszystkich biskupów swoich.
Innocenty bowiem wyklął tych, którzy ganią wiarę grecką prawowierną, chciał bowiem sobór utworzyć, o prawej wierze, o połączeniu Cerkwi. Daniel zaś przyjął od Boga koronę w mieście Drohiczynie, gdy
szedł na wojnę [z Jaćwingami] wraz z synem Lwem i z Siemowitem,
kniaziem lackim”30.
Z perspektywy czasu różnie można określać akt ze strony Daniela, mam tu na myśli np. czystość intencji, tym bardziej że w okresie
późniejszym zerwał on stosunki z Rzymem i pozostał przy prawosławiu, co, jak już wcześniej zostało zapisane, oznaczało dla Kościoła
katolickiego utratę nadziei na pozyskanie Daniela dla unii chrześcijaństwa wschodniego z zachodnim31. Na podkreślenie zasługuje jeszcze jeden fakt, że koronę i berło otrzymał książę ruski jako pierwszy
w historii król Rusi.
Pomimo poczynionych krytycznych uwag, można jednak pokusić
się o stwierdzenie, że Daniel i jego dwór prowadzili sprawną dyplomację, co potwierdzają różne udokumentowane przykłady. W ujęciu
chronologicznym są to między innymi:
1214 rok – uzyskanie poparcia innych książąt ruskich oraz bojarów, a także przymierze z Litwą przeciwko Kolomanowi, królewiczowi węgierskiemu osiadłemu na tronie w Haliczu32;
1215 rok – Daniel i Wasylko, dzięki wsparciu wojskowemu Leszka Białego przeciwko Wsiewołodowiczom, zasiedli na tronie
włodzimierskim33;
1217 rok – Daniel i Wasylko zajmują Brześć, Ugrowsk, Wereszczyn, Stołpie, Kumów i ziemie przygraniczne34;
30 Latopis halicko-wołyński, [w:] Kroniki staroruskie, wyd. i przeł. F. Sielicki, Warszawa 1987 s. 826-827.
31 T. Jaszczołt, Fundacje kościelne na Podlasiu do końca XV wieku, [w:] Kościół a państwo na pograniczu polsko-litewsko-białoruskim. Źródła i stan badań, red. M. Kietliński, K. Zychowicz, W. Śleszyński, Białystok 2005, s. 16.
32 P. Jasienica, Polska Piastów, Warszawa 1985, s. 122.
33 D. Dąbrowski, Przystąpienie Mścisława Mścisławowicza do walki o Halicz, „Княжа доба: історія
і культура”, ред. В. Александрович, Львів 2012, nr 6, s. 134.
34 A. Jusupowić, Wpływ halickiego otoczenia książęcego na „władzę” w pierwszej połowie XIII wieku,
na przykładzie Sudysława, „Княжа доба: історія і культура”, ред. В. Александрович, Львів 2011,
nr 5, s. 150.
87
88
Andrzej Wawryniuk
lata 1217-1228 – ścisły sojusz Daniela z Mścisławem Udałym35,
księciem nowogrodzkim i halickim;
1219 rok – Leszek Biały zawiera pokój z Rusią36;
lata 1224 i 1227 – konflikty zbrojne Romanowiczów z Leszkiem
Białym37;
1229 rok – wyprawa Daniela z Konradem Mazowieckim na Kalisz38;
1235 rok – koniec przyjaznych stosunków Daniela Romanowicza z Konradem Mazowieckim39;
1235 rok – prawdopodobny sojusz Henryka Brodatego, księcia
śląskiego z Danielem, udział wojsk polskich w walkach o Halicz40;
1244 rok – złożenie przez rycerstwo polskie broniące grodu
lubelskiego przysięgi, według której mieli oni nie wspomagać
księcia w wyprawie na Ruś41;
1245 rok – Wasylko nawiązuje stosunki ze Stolicą Apostolską
w interesie brata Daniela42;
1246 rok – zawarcie pokoju między Belą IV, królem Węgier
a Danielem Romanowiczem43;
1248 rok – Daniel wysłał poselstwo do książąt mazowieckich,
na Żmudź i do Rygi w sprawie wspólnej wyprawy na Litwę44;
1253 rok – legat Opizon odebrał od Daniela przysięgę wierności
dla Stolicy Apostolskiej45;
1256 rok – Daniel za pośrednictwem posłów zmontował koalicję, w skład której weszli oprócz niego: Siemowit i siły Bolesława Wstydliwego46;
1257 rok – przymierze Daniela z królem Litwy47.
36 L. Droba, Stosunki Leszka Białego z Rusią i Węgrami, Kraków 1881, s. 66.
37 M. Bartnicki, Elita księstwa krakowsko-sandomierskiego wobec stosunków z księstwami ruskimi
w XIII wieku, „Ruthenica”, t. V, Київ 2006, s. 17.
38Ibidem.
39 Ibidem, s. 18.
40 Ibidem, 19.
42 J. Szujski, Dzieje, s. 159.
43 M. Bartnicki, Elita, s. 19-20.
44Idem, Polityka, s. 218.
45 J. Moraczewski, Dzieje, s. 130.
47 J. Szujski, Dzieje, s. 159.
Mariusz Bartnicki zauważa, że Daniel w działaniach dyplomatycznych, wyręczając się posłami, posługiwał się zaufanymi urzędnikami oraz osobami duchownymi, a dobór składu poselstwa zależał od
dwóch czynników znajomości języka przez posłów oraz rangi władcy, do którego poselstwo kierowano48. Należy zauważyć, że oprócz
prestiżu związanego z posiadaniem korony i tytułów, do właściwego
funkcjonowania państwa niezbędny był jego potencjał ekonomiczny
oraz doskonale prezentująca się stolica.
Daniel około 1240 roku przenosi stolicę swego państwa z Uhrowska (Uhruska) do Chełma. Michał Auch słusznie przyjął, że centrum
państwa włodzimiersko-halickiego było w grodzie nad Uherką. Autor dodaje: „Ośrodek ten był wówczas podstawą prestiżu księcia i jego
śmiałych planów politycznych. Rozmach towarzyszący założeniom
obronnym i sakralnym potwierdzony jest między innymi przez obecność reliktów architektury na tzw. Wysokiej Górce. Odkryte tam pozostałości pałacu Daniela nie mają analogii zarówno w ośrodkach
ruskich, jak i w architekturze zachodnioeuropejskiej, przypominając raczej budowle związane z kręgiem oddziaływania Bizancjum”49.
Należy wszakże podnieść, że Daniel w rzeczywistości nie założył
miasta. Jak zauważył niegdyś Pompej Batiuszko w „Gród chełmski
był odbudowany przez Daniela Romanowicza około 1235 roku. Wedle opowieści kronikarskiej, pewnego razu książę Daniel bawiąc na
łowach nad brzegiem rzeki Uherki, jednego z dopływów zachodniego
Bugu, zainteresował się jednym z pagórków porośniętym lasem i otoczonym zielonymi łąkami. Książę zapytał miejscowych ‘jak nazywa się
to miasto? Chełm mu na imię – uzyskał on odpowiedź. Ta odpowiedź
wyraźnie wskazuje, że miejsce to nie było puste, że posiadało określoną własną starą nazwę”50.
Z kolei archeolog Dominik Chudzik podniósł, że: „Według badaczy
odkryte na chełmskim Wzgórzu Katedralnym relikty monumentalnej
architektury kamiennej są najprawdopodobniej pozostałościami rezydencji Daniela Romanowicza – panującego w latach 1217-1264 wład-
49 M. Auch, Wczesnośredniowieczna ceramika szkliwowa z Chełm, woj. lubelskie, „Archeologia Polska”,
2004, t. XLIX, z. 1-2, s. 49.
50 П. Н. Батюшковъ, Холмская Русь. Историческiя судьбы Русскаго Забужья, С.-Петербургь
1887, s. 5.
89
90
Andrzej Wawryniuk
cy Rusi Halicko-Włodzimierskiej. Przylegająca natomiast do pałacu
od strony wschodniej enigmatyczna budowla sakralna miałaby być
wzniesioną przez księcia cerkwią pod wezwaniem św. Jana Złotoustego. Świątynia ta została szczegółowo opisana w ‘Latopisie halicko-wołyńskim’”51. Jej sklepienia wsparte były na czterech głowach
ludzkich (prawdopodobnie filarach zwieńczonych kapitelami w kształcie ludzkich głów) wyrzeźbionych przez zręcznego rzemieślnika. Okna
ozdobione zostały rzymskimi szkłami (najprawdopodobniej witrażami). Podłoga cerkwi, ulana z miedzi i ołowiu czystego, błyszczała jako
zwierciadło. Do świątyni prowadziły dwa wejścia ozdobione przez
mistrza Awdjeja białym kamieniem halickim i ciosanym, zielonym
kamieniem chełmskim. Naprzeciw wejścia znajdowało się przedstawienie Zbawiciela, a na północnej ścianie widniał wizerunek św. Jana
(patrona cerkwi). W świątyni znajdowały się ikony przywiezione przez
księcia Daniela z Kijowa, z których dwie, przedstawiające Zbawiciela
i Bogurodzicę, udekorowane zostały drogimi kamieniami oraz złotym bisiorem. U wejścia w ołtarz znajdowały się dwa kamienne filary,
na których spoczywało sklepienie ozdobione złotymi gwiazdami na
lazurowym tle. Cerkiew św. Jana Złotoustego nie była jednak jedyną
świątynią obrządku wschodniego obecną w Chełmie doby Daniela
Romanowicza. Według latopisu znajdowały się tutaj co najmniej trzy
inne świątynie: cerkiew katedralna Najświętszej Bogurodzicy (miejsce wiecznego spoczynku Daniela Halickiego oraz kultu świętej ikony
Matki Boskiej Chełmskiej), cerkiew św. Kosmy i Damiana oraz cerkiew
św. Trójcy. O ile pozostałości pierwszej z nich znajdują się prawdopodobnie pod budynkiem obecnej, katolickiej bazyliki pod wezwaniem
Narodzenia Najświętszej Maryi Panny, to lokalizacja dwóch pozostałych do dziś nie została dokładnie ustalona. „Latopis halicko-wołyński”
wspomina ponadto o jeszcze dwóch ruskich świątyniach związanych
z panowaniem Daniela Romanowicza. Pierwszą z nich była cerkiew
Bogurodzicy w Drohiczynie, w której to w roku 1253 książę Daniel
otrzymał koronę królewską, drugą zaś nosząca to samo wezwanie
cerkiew w Mielniku nad Bugiem, gdzie w 1260 roku władca wznosił
modły błagalne przed wyprawą wojenną przeciwko Litwinom.
51 D. Chudzik, Architektura sakralna, która przywędrowała z Rusi do Polski, „Gazeta Biskupińska”, 2010,
nr 5, s. 2.
Z powyższych danych wynika, że Chełm był stolicą państwa mogącą konkurować z podobnymi miastami – metropoliami w tym regionie Europy pod względem stylu architektonicznego, a także mnogości
budowli sakralnych i świeckich, wśród których można ponadto wymienić system obronny z wieżami nieopodal miasta w Stołpiu i w Bieławinie. O jego skuteczności niech zaświadczy między innymi fakt,
że w „Kronice halicko-wołyńskiej” została zamieszczona wzmianka
o najechaniu Chełma przez Mongołów w 1240 roku treści następującej: „Stworzył taki gród, że go Tatarzy wziąć nie mogli. Widząc książę Daniel, że Bóg sprzyja temu miejscu, zaczął przywoływać ludzi
i przychodzili Niemcy i Ruś, innoplemieńcy i Lachy szli dzień w dzień
i majstrowie wszelacy”52.
Przeniesienie stolicy księstwa do Chełma musiało mieć duże znaczenie, czego potwierdzeniem jest wzmianka umieszczona w „Kronice halicko-wołyńskiej”: „[Daniel polubił Chełm] i zamyślił zbudować
w nim gród nieduży. Ślubując Bogu i świętemu Janowi Złotoustemu,
postanowił zbudować jego imienia cerkiew. I zbudował grodek mały,
i widząc pomoc od Boga i św. Jana, zbudował jeszcze gród inny, którego Tatarzy nie mogli zdobyć [...] I począł przywoływać przychodzących Niemców i Ruś, innoplemieńców i Lachów [...], i majstrów
uciekających od Tatarów rymarzy i łuczników, i kołodziejów, i kowali
od żelaza, miedzi i srebra [...] I zbudował cerkiew świętego Jana piękną i wspaniałą [...] Okna trzy ozdobione szkłami rzymskimi [witrażami]. Ozdobił też ikony, które przyniósł z Kijowa, kamieniami drogimi
i perłami złotymi [...] I dzwony przywiózł z Kijowa [...] Posadził też
sad piękny [...] Zbudował także cerkiew ogromną w grodzie, imienia
Przeczystej Panny Marii [...] i ozdobił ją przepięknymi ikonami”53.
M. Auch zauważa też, że Chełm w XIII wieku był ważnym ośrodkiem garncarskim, reprezentującym szeroko rozumianą ceramikę
szkliwioną, charakteryzującą się „szczególnym sposobem doboru
powierzchni szkliwienia, polegającej na pokrywaniu nim powierzchni widocznych”54.
52 M. Auch, Wczesnośredniowieczna ceramika, s. 50.
53 Latopis halicko-wołyński, s. 842-845.
54 M. Auch, Wczesnośredniowieczna ceramika, s. 53.
91
92
Andrzej Wawryniuk
Należy podkreślić, że od 1245 do 1264 roku istnieje zjednoczone
księstwo halicko-włodzimierskie, w którym władzę sprawowali bracia Daniel i Wasylko Romanowiczowie. Co jest szczególnie ważne
obaj prowadzili wspólną politykę wewnętrzną i zewnętrzną, a tym
samym wspólne były też przedsięwzięcia i stanowiska dyplomatyczne, chociaż formalny podział państwa był faktem. Daniel sprawował
rządy z Chełma, a jego brat Wasylko z Włodzimierza. Okres ten, zdaniem Adriana Jusupovića, „należy uznać za diarchię synów Romana
Mścisławowicza”55. Podkreślić należy, że rządy Daniela i Wasyla były
bezkonfliktowe, co miało wpływ na stosunkowo długi okres funkcjonowania księstwa.
Bibliografia
Arendarska J., Elektroniczna dyplomacja – nowe narzędzia komunikowania
w dyplomacji, „e-Politikon”, red. O. Anusiewicz, Warszawa 2012, nr IV
Auch M., Wczesnośredniowieczna ceramika szkliwowa z Chełm, woj. lubelskie, „Archeologia Polska”, 2004, t. XLIX, z. 1-2
Bartnicki M., Elita księstwa krakowsko-sandomierskiego wobec stosunków
z księstwami ruskimi w XIII wieku, „Ruthenica”, t. V, Київ 2006
Bartnicki M., Polityka zagraniczna księcia Daniela Halickiego w latach 12171264, Lublin 2005
Baryła J., Negocjacje międzynarodowe, Poznań 1999
Chudzik D., Architektura sakralna, która przywędrowała z Rusi do Polski,
„Gazeta Biskupińska”, 2010, nr 5
Cziomer E., Międzynarodowe stosunki polityczne, Kraków 2008
Dąbrowski D., Przystąpienie Mścisława Mścisławowicza do walki o Halicz,
„Княжа доба: історія і культура”, ред. В. Александрович, Львів 2012, nr 6
Dąbrowski D., Romanowicze w kronice polskiej, litewskiej, żmudzkiej i wszystkiej Rusi Macieja Stryjewskiego (ze szczególnym uwzględnieniem kwestii
genealogicznych). Przyczynek do badań nad dziejami genealogii i świadomości historycznej w Wielkim Księstwie Litewskim w XVI wieku, „Senoji
Litetuvos Literatura”, 22 kn., Vilnius 2006
Długosz J., Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego, księgi VII
i VIII, Warszawa 2009
55 A. Jusupović, Elity ziemi halickiej i wołyńskiej w czasach Romanowiczów (ok. 1205-1269). Studium
prozopograficzne, Kraków 2013, s. 17.
Długosz J., Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego, księgi V i VI,
Warszawa 2009
Droba L., Stosunki Leszka Białego z Rusią i Węgrami, Kraków 1881
Jarmoch E. Ks., Dziedzictwo unitów z Pratulina, „Szkice Podlaskie”, 1998, nr 6
Jasienica P., Polska Piastów, Warszawa 1985
Jaszczołt T., Fundacje kościelne na Podlasiu do końca XV wieku, [w:] Kościół a państwo na pograniczu polsko-litewsko-białoruskim. Źródła i stan
badań, red. M. Kietliński, K. Zychowicz, W. Śleszyński, Białystok 2005
Jusupović A., Elity ziemi halickiej i wołyńskiej w czasach Romanowiczów (ok.
1205-1269). Studium prozopograficzne, Kraków 2013
Jusupowić A., Wpływ halickiego otoczenia książęcego na „władzę” w pierwszej połowie XIII wieku, na przykładzie Sudysława, „Княжа доба: історія
і культура”, ред. В. Александрович, Львів 2011, nr 5
Kotljar M., Z historii polityki zagranicznej książąt halickich i wołyńskich w XIII
wieku, „Mazowieckie Studia Humanistyczne”, 2000, nr 1-2
Latopis halicko-wołyński, [w:] Kroniki staroruskie, wyd. i przeł. F. Sielicki,
Warszawa 1987
Latopis kijowski 1159-1198, przekł. E. Goranin, Wrocław 1988
Lelewel J., Polska dzieje i rzeczy jej rozpatrywane, t. XVIII, Poznań 1865
Misiejuk D., Transkulturowość w świetle zwyczajów, obyczajów oraz twórczości regionalnej Podlasia. Rewitalizacja tradycji pogranicza, „Pogranicze.
Studia Społeczne”, cz. I, red. J. Nikitorowicz, A. Sadowski, D. Misiejuk, t. XVII, Białystok 2011
Moraczewski J., Dzieje Rzeczypospolitej Polskiej do piętnastego wieku ułożone, Poznań 1843
Szczur S., Traktaty międzypaństwowe Polski Piastowskiej, Kraków 1990
Szujski J., Dzieje Polski podług ostatnich badań, Lwów 1862
Witkowska H., Kulikowska M., Czytania historyczne. I. Epoka Piastowska.
IV. Ważniejsze wypadki i postaci dziejowe po podziale Polski na dzielnice
do śmierci Kazimierza Wielkiego (1138-1370), Warszawa 1907
Батюшковъ П. Н., Холмская Русь. Историческiя судьбы Русскаго Забужья,
С.-Петербургь 1887
93
Король Данило Романович
в українській історіографії
King Daniel Romanowicz in Ukrainian historiography
Abstract: This article analyses the stages in which Ukrainian historiography
presents the figure of the prince and king Daniel Romanowicz, during whose
reign the Galician-Volhynian state had reached the peak of its development.
The authors had thoroughly analysed the results of numerous scientific researches, published in print since the latter half of the 19th century until the
beginning of the 21st century. It especially takes into account monographs,
articles and collective thematic works, which illustrate all the aspects of
King Daniel’s activity – a distinguished statesman, an excellent leader, a talented diplomat, creator and reformer. Whilst analysing the Ukrainian scholars’
achievements, the authors of the article had focused on the most important
issues in their counterparts’ works, especially those which still remain unsettled.
Keywords: King Daniel Romanowicz, Ukrainian historiography
1199 р., після того як Роман Мстиславич об’єднав Волинську й Галицьку землі, на мапі Східної Європи з’явилася велика за територією й сильна Галицько-Волинська держава. Вона стала важливим
політичним фактором, здатним впливати не тільки на розвиток
усієї Русі, але й на політику всіх держав Центрально-Східної Європи та Візантії. Її історія, за твердженням багатьох дослідників,
була складовою історії давньоруської держави в часи феодальної роздробленості. Більше того, поширеним є твердження, що
саме Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею традицій
державотворення в південно-західній частині Русі. Проте є й такі
науковці, що доводять відокремленість цих територій, зокрема галицьких теренів, котрі ще задовго до об’єднання з Волин-
96
ню вийшли зі сфери впливу київських князів і ввійшли в орбіту
західноєвропейської історії. Принаймні, про це свідчать останні
десятиліття існування держави (до 1349 р.).
В історії Галицько-Волинської держави було багато видатних
історичних постатей, які зробили внесок у її розбудову. На особливу увагу заслуговують часи князя та короля Данила Романовича,
за якого Галицько-Волинська держава досягла особливо високого
рівня розвітку. Саме Данило Романович відіграв в історії українського народу знакову роль і залишив по собі пам’ять, яка з віками набуває все більшого значення. В літературі та історіографії
поширеним є визначення „Данило Галицький”, яке запровадили
історики ХІХ ст. Однак, як стверджує Леонтій Войтович, епітет
„Галицький” невиправданий, бо, всупереч історичним реаліям,
звужує ареал його правління. Відомо, що король Данило походив з волинської гілки Мономаховичів, був володарем Галицько-Волинської (а довший час – переважно Волинської) держави,
а Галича, з його непокірним і ворожим до князів боярством, не
любив. Тому за першої нагоди переніс столицю до Холма, який
він заснував на Волинській землі. Таке визначення недоречне ще
й тому, що Данило Романович був одним із небагатьох Рюриковичів, які носили королівський титул. Тому, як зазначає вчений,
більш відповідно називати його королем Данилом Романовичем1.
Наукові розробки, в яких на тлі історії Галицько-Волинської
держави розкривалась особа Данила Романовича, з’явились у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Першу працю з історії Галицько-Волинської держави на основі критичного аналізу джерел
написав історик, етнограф, вдумливий архівіст, співробітник Ставропігійського інституту Денис Зубрицький2. Його дослідження
продовжив перший професор української історії Львівського
університету Ісидор Шараневич. Він напісав загальну працю, яка
тривалий час залишалася найкращою з цієї теми3. Одним із перших науковець критично проаналізував Галицько-Волинський
1
Л. Войтович, Король Данило: політик і полководець, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008, s. 22.
2Д. Зубрицкий, История древнего Галицко-Русского княжества, ч. 3, Львов 1855, s. 28-169.
3И. Шараневич, История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року
1453, Львов 1863, s. 60-98.
літопис, топонімічні матеріали, залучив низку західних джерел
і пов’язав свої висновки з результатами власних археологічних
розкопок у Галичі та Львові.
До цієї теми зверталися професор Київського університету,
літературознавець та історик Микола Дашкевич4, історик та громадський діяч Микола Костомаров5, організатор української науки, видатний історик Михайло Грушевський6. Усі вони зазначали,
що Данило Романович був найвидатнішим політичним діячем,
відновлювачем Української держави та консолідації українського народу в найтяжчі його часи. „Майже вся Південна Русь, цілий
край, населений українським племенем, – зазначав М. Костомаров, – був у його власті”7. Однак М. Грушевський вказував, що
„при тім усім він був тільки князем, – продуктом князівсько-дружинної політичної традиції, і над нею не підіймався ані трохи”8.
В 20-30-х рр. ХХ ст., в часи жорсткого наступу на українську
історичну науку, дослідники замовчували постать Данила Романовича. Лише 1942 р. Українське державне видавництво в Саратові видало серію кишенькових брошур під назвою „Наші пращури”,
серед яких була публікація Костя Гуслистого „Данило Галицький”9.
Значення цієї праці полягало не тільки в піднесенні військово-патріотичного виховання засобами історичної науки, а ще й у спробі подолати „нігілізм”, щодо видатних діячів героїчного минулого
українського народу та славних традицій його історії, що спостерігався в тогочасній радянській історіографії.
Найбільш ґрунтовно постать керманича Галицько-Волинської
держави досліджувалась протягом другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Фактично, тільки хрущовська відлига сприяла появі
4М. П. Дашкевич, Галицький князь Данило, [w:] Руська історична бібліотека, т. 5, Тернопіль
1886, s. 59-106; idem, Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям,
Киев 1873; idem, Переговоры пап с Даниилом Галицким об унии Юго-Западной Руси с католичеством, „Университетские известия”, 1884, № 8, s. 35-49.
5Н. И. Костомаров, Князь Даниил Галицкий, [w:] Литературный сборник издаваемый Галицко-русской матицею, вып. 1, Львов 1886, s. 48-87.
6М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 3, Львів 1905, s. 1-92, 504-520; idem, Хронольогія
подій Галицько-Волинської літописи, „Записки Наукового товариства імені Шевченка”,
1901, т. 41, s. 1-71.
7Н. И. Костомаров, Князь Даниил Галицкий, s. 87.
8М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 3, Львів 1905, s. 91.
9К. Гуслистий, Данило Галицький, Саратов 1942.
97
98
в Україні досліджень з періоду княжої доби. До біографії короля Данила зверталися історики багатьох міст і наукових шкіл.
Особливо активно вивчають історію Галицько-Волинської держави, зокрема добу її розквіту за правління князя й короля Данила Романовича, науковці Інституту українознавства імені Івана
Крип’якевича Національної академії наук України (в радянський
час – Інститут суспільних наук Академії наук УРСР). Першу ґрунтовну працю було надруковано 1984 р. Це посмертно опублікована монографія директора вказаного інституту академіка Івана
Крип’якевича „Галицько-Волинське князівство”10. Її автор переконливо доводив, що на межі ХІІ-ХІІІ ст. в Прикарпатті й на Волині
виникло велике державне утворення. В роботі наведено докладну
історико-географічну характеристику Волині й Галичини, висвітлено важливі політичні події та дано загальну характеристику розвитку південно-західних земель Русі, проаналізовано структуру
органів державного управління краю. Особливу увагу приділено
періоду діяльності короля Данила.
Як учень і продовжувач справи батька української історіографії М. Грушевського дослідник писав книжку на базі джерел:
літописів, грамот, іноземних хронік. Усі матеріали, які вчений
використовував, ретельно перевірялись, висновки та спостереження попередників вдумливо аналізувались. Слід зауважити, що
перше видання праці І. Крип’якевича містило багато доповнень
від редакторів, які не відповідали поглядам науковця; в тексті
було видалено місця, котрі не подобалися рецензентам. І лише
1999 р. під редакцією академіка НАН України Ярослава Ісаєвича
було зроблено доповнене і повноцінне друге видання монографії І. Крип’якевича11.
Дослідження історії Галицько-Волинської держави доби Данила Романовича, які започаткував І. Крип’якевич, продовжили вчені Інституту12. Так, його багаторічний керівник академік Ярослав
Ісаєвич присвятив Галицько-Волинському князівству й королю
10І. П. Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство, Київ 1984.
11Idem, Галицько-Волинське князівство, Львів 1999.
12Л. Войтович, Король Данило Романович та історія Галицько-Волинської держави в дослідженнях Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, [w:] Доба короля Данила, s. 98-119.
Данилові низку поважних розвідок і статей, хоча його наукові інтереси стосувалися історії культури13. Він розкривав особливості
відносин Данила Романовича, змушеного декларувати підпорядкування ханові, з Золотою Ордою, зазначав, що попри все володар проводив гнучку політику, яка давала Галицько-Волинському
князівству змогу залишатися дієздатною державою. Успішна діяльність князя, зазначає Я. Ісаєвич, сприяла політичному зміцненню державності, розвитку економіки та культури краю і яскраво
свідчила, що Галицько-Волинська держава претендувала на роль
спадкоємниці традицій давнього Києва й ставала „державою-королівством” з такими самими суверенними правами, як європейські королівства.
Відомий історик, сходознавець і археограф Ярослав Дашкевич, розкриваючи діяльність Данила Романовича, звертав увагу
на його містобудівну діяльність та полемізував з тими дослідниками, які писали про Данила лише як про князя і заперечували
його королівський титул. На тому, що Данило І Романович був
саме королем, наголошує Я. Дашкевич, не підлягає найменшому
сумніву. Про це знали його сучасники, так про нього писав літописець, таким його знає непідфальшована історична наука. Штамп
про „князя” виковувала російська історична наука протягом двох
століть, оскільки не Романович міг бути королем тоді, коли в Московсько-Суздальському та в сусідніх північних князівствах були
тільки князі. Нарекли Данила „Галицьким”, хоча насправді галицьким князем він був лише якихось 9 років (за 63 роки життя
і близько 52 років володарювання), а його титул від 1253 р. (рік
коронації) звучав „король Русі”. Та який же міг бути (в уяві тенденційно заполітизованих російських істориків та їхніх україн-
13Я. Ісаєвич, Галицько-Волинська держава, Львів 1999; idem, Галицько-Волинське князівство
доби Данила Галицького та його нащадків (замість передмови), [w:] Історичні та культурологічні студії: Галичина та Волинь в добу середньовіччя, вип. 1, Львів 2001, s. 3-12; idem, Князь
і король Данило: суспільство, церква, держава (до 800-річчя народження Данила Галицького), „Київська старовина”, 2002, № 1, s. 3-9; idem, Князь і король Данило Галицький, „Над Бугом
і Нарвою”, № 2 (66), Більськ 2003, s. 22-24; idem, Князь і король Данило та його спадкоємці,
„Галицька брама”, № 9-10 (81-81), Львів 2001, s. 2-5.
99
100
ських спільників) король на Русі, якщо тільки великі князі й царі,
московські та російські імператори могли бути її володарями14.
На особливу увагу заслуговують дослідження доктора історичних наук Леонтія Войтовича. Коло наукових інтересів ученого надзвичайно широке: проблеми етногенезу й ранньої історії
східних слов’ян, зокрема норманського впливу на їхній розвиток;
генеалогія владних династій Рюриковичів, Гедиміновичів та Джучидів-Чингізидів; аналіз міжнародних контактів руських земель,
зокрема з кочовим степом; удільний період на Русі; середньовічна
військова історія; історична термінологія та історія міст.
Значнау увагу він приділив також Галицько-Волинській державі. Ці дослідження охоплюють усі періоди історії Галицько-Волинських земель і сумарно становлять понад тисячу сторінок. Праці
Л. Войтовича відрізняються добрим знанням джерел та історіографії, логічністю викладу й схильністю до толерантної полеміки,
зокрема з польськими та російськими вченими. 2011 р. видавець
Олександр Пшонківський опублікував у Білій Церкві збірник, що
включив статті, присвячені історії Галицько-Волинських земель,
які Л. Войнович публікував у різних збірниках та часописах протягом 2000-2010 рр.15
Всупереч думці окремих істориків, зокрема М. Котляра, що Галицько-Волинської держави не існувало, принаймні після смерті
короля Данила, дослідник визначає період її існування в межах
1199-1387 рр. Він підкреслює, що як і інші середньовічні феодальні
держави, це об’єднання (яке з 1253 р. мало назву королівства Русі)
в різні періоди розділялося, втрачало та здобувало певні території, але постійне прагнення до єдності й збереження залишалось
аж поки галицьку частину 1387 р. анексувала Польща. До смерті
Свидригайла Ольгердовича 1452 р. волинська частина зберігала
фактичну незалежність, а пізніше, ставши конгломератом дрібних удільних князівств, інтегрувалася до складу Великого князівства Литовського.
14Я. Дашкевич, Король Данило в житті та бронзі, [w:] Постаті: Нариси про діячів історії,
політики, культури, Львів 2007, s. 31-35; idem, Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського джерела, [w:] Українські землі за часів короля Данила Галицького: церква
і держава, Львів 2005, s. 74-91.
15Л. В. Войтович, Галицько-волинські етюди, Біла Церква 2011.
Інтерес Л. Войтовича до історії Галицько-Волинської держави
сприяв появі низки наукових розвідок, присвячених її яскравому
керманичеві – королю Данилу. Оригінальні публікації Л. Войновича завжди характеризуються вичерпною бібліографією проблеми.
Автор намагається уникати необґрунтованих гіпотез, старанно
аналізує поширені в історіографії думки та намагається залучити нові джерела, які раніше не використовувались, або ж подає
нову інтерпретацію вже відомих фактів. Саме цим вирізняється
цикл статей „Данило Галицький: загадки і проблеми”16, публікації
„Король Данило Романович”17, „Королівство Русі: факти і міфи”18,
„Галицько-Волинська держава і Королівство Русі: Реальність і міфи”19, в яких він комплексно досліджує певні періоди життя короля Данила Романовича. Л. Войтович досліджує й реформу армії,
яку провів король Данило20, і його відносини з Тевтонським Орденом21, Австрією та Чехією22.
Окремо слід виоремити публікації Л. Войтовича, присвячені
особливостям останніх років Данила Романовича23 та еміграції
в Угорщину в 1259-1260 р.24 Роки 1258-1264 у житті та діяльності
16Idem, Король Данило Романович. Загадки Король Данило та його син Лев і проблеми, [w:]
Король Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003, s. 24-29; idem, Король
Данило Романович: Загадки і проблеми, [w:] Засновник Львова король Данило та Українська
держава в ХІІІ столітті, Львів 2006, s. 34-49; idem, Король Данило Романович: Загадки та
дискусії, [w:] Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України, Київ 2007, s. 383-403;
idem, Данило Галицький. Загадки i проблеми, „Галицька брама”, 2001, № 9-10, Король Данило
та його син Лев, s. 12-16.
17Idem, Король Данило Романович, „Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства”, 2007, вип. 6, s. 7-44.
18Idem, Королівство Русі: факти і міфи, [w:] Дрогичинъ 1253, Матеріали міжнародної наукової конференції з нагоди 755–ї річниці коронації Данила Романовича, Івано-Франківськ
2008, s. 4-17.
19Idem, Галицько-Волинська держава і Королівство Русі: Реальність і міфи, [w:] Осмислення
спадщини давньої Русі: Галицько-Волинське князівство в історіографії, Львів 2007, s. 8-10.
20Idem, Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ
ст., „Вісник національного університету „Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та
армія, 2006, № 571, s. 89-93.
21Idem, Тевтонський Орден у політиці Галицько-Волинського князівства, „Український історичний журнал” (dalej – УІЖ), 2010, № 6, s. 4-17.
22Idem, Союз Галицьких Романовичів з Австрією та Чехією у ХІІІ ст., „Проблеми слов’янознавства”, 2006, вип. 56, s. 263-273.
23Idem, Останні роки короля Данила Романовича, „Вісник Львівської комерційної академії.
Серія гуманітарних наук”, 2011, вип. 10, s. 100-106.
24Idem, Остання еміграція короля Данила Романовича, „Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки”, 2009, № 13, s. 89-96.
101
102
короля Данила пройшли повз увагу більшості дослідників, тому
вчений заповнює цю прогалину. Він виділив періоди війни з монголами й походу Бурундая та останньої еміграції в Угорщині,
розглянув причини, які не дали Тевтонському Ордену та іншим
християнським союзникам змоги прийти на допомогу королю
Данилові 1260 р. в боротьбі з монголо-татарськими військами.
На велику увагу заслуговує робота Леонтія Войтовича, написана в співавторстві з Володимиром Александровичем „Король
Данило Романович”, що вийшла 2013 р. в серії „Славетні постаті середньовіччя”25. Автори прагнуть уникнути надмірної ідеалізації Данила Романовича, критично ставляться до досліджень
попередників та ідеологічно-політичних корекцій, викликаних
протягом двох останніх століть змінами державного підпорядкування України. Життєпис і державотворчу діяльність Данила
Романовича науковці розкривають без численних міфів та стереотипів, у важкій реальній історії, надзвичайно складних умовах боротьби за втрачену в період раннього дитинства спадщину
батька, монгольського вторгнення та його наслідків. Саме в цих
внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах Данилові Романовичу вдалося зібрати батьківську спадщину в складі Волинської та
Галицької земель і, докладаючи зусиль до відновлення історичної
державності старокиївської доби, на її основі створити могутню
державу, яка впродовж XIII – першої половини XIV ст. впливала
на життя всієї Центрально-Східної Європи. Знаково й те, що дослідження було написане і з’явилось одночасно з працею відомого польського історика Даріуша Домбровського26. Під час роботи
автори спілкувались та обмінювались думками з приводу різних
дискусійних питань. Однак ознайомитися з дослідженням польського колеги українські науковці змогли вже після того, як їхню
роботу було завершено й підготовлено до друку. Тому наукова
дискусія з обох сторін, вочевидь, триватиме.
Протягом кількох десятиліть біографію Данила Романовича досліджує відомий київський історик Микола Котляр. Захопившись
історією Давньої Русі, вчений ґрунтовно зайнявся питаннями іс-
25 В. Александрович, Л. Войтович, Король Данило Романович, Біла Церква 2013.
26D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków 2013.
торіографії, джерелознавства, історичної географії та політичної
історії Галицько-Волинської Русі27. Дослідження різних аспектів
історії Галицько-Волинської держави переконали його в тому, що
в центрі цієї історії перебуває постать збирача земель Галичини
й Волині, людини надзвичайних державницьких талантів Данила
Романовича. Ця надзвичайна особистість по-справжньому захопила Миколу Федоровича, – йому він присвятив декілька книг28.
Увесь життєвий шлях видатного державного діяча, полководця
й дипломата, стверджує М. Котляр, був підпорядкований меті
об’єднати східнослов’янські землі, аби відновити цілісну Давньоруську державу часів славного предка Володимира Мономаха,
дати відсіч зовнішньому ворогові, здолати боярську опозицію,
нарешті – скинути принизливе монголо-татарське ярмо. Біографія Данила Галицького, створена на ґрунті великого кола вітчизняних і зарубіжних джерел, є підсумком понад двадцятилітніх
досліджень автора. Роботи М. Котляра написано в науково-популярній формі, що сприяє широкому використанню їх не лише
серед науковців, але й серед усіх, хто цікавиться історією. Окремі наукові розвідки вченого присвячені особливостям функціонування княжого дому Данила Романовича29 та віддзеркаленню
династії Романовичів в історії та поезії30.
Постать Данила Романовича вивчає також учень М. Котляра
Олександр Головко. Основну його працю присвячено Романові
Мстиславичу – батькові Данила31, однак окремі свої розвідки він
написав і про короля Данила. Так, у монографії „Корона Данила
Галицького”32 вчений досліджує внесок короля Данила в розбудо27Н. Котляр, Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси
Х-ХІІІ вв., Киев 1985; idem, Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст., Київ 1993; idem, Галицько-Волинська Русь, Київ 1998; idem, Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар, Київ 2002; idem, Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення), УІЖ, 2000,
№ 1, s. 21-32.
28Idem, Данило Галицький, Київ 1979; idem, Данило Галицький: Біографічний нарис, Київ 2002;
idem, Даниил, князь Галицкий: документальное повествование, Санкт-Петербург–Киев 2008.
29Idem, Церемоніал, етикет і розваги княжого дому Романовичів, [w:] Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.), Київ 2006, № 6, s. 155-176; idem, Княжий дім Романовичів. Кілька вступних зауважень, „Ruthenica”, 2006, № 5, s. 88-105.
30Idem, Роман і Романовичі в історії та поезії, УІЖ, 2001, № 4, s. 57-67.
31 О. Б. Головко, Князь Роман Мстиславич та його доба, Київ 2001.
32Idem, Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя, Київ 2006.
103
104
ву Галичини й Волині та роль цих регіонів у державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього і класичного
середньовіччя33. Цікавими є його публікації, в яких аналізуються віхи політичної діяльності короля Данила34 та розглядається
перебіг відносин держави Романовичів із Золотою Ордою на тлі
міжнародного життя Східної Європи в середині XIII ст.35
Проблеми Галицько-Волинської держави часів Данила Романовича цікавлять і Віктора Ідзьо. Очолюючи Український державний
університет у Москві, він використав значну кількість документів та архівних матеріалів, сконцентрованих у архівах Москви,
та опублікував монографії36 й наукові розвідки37, в яких на основі сучасної методології державознавства відтворив історичний
портрет Данила Галицького, його дипломатичні зв’язки напередодні коронації, особливості церковної організації держави Данила
Романовича та його політичні та релігійні відносини з Римською
церквою. В. Ідзьо зазначає, що король Данило, як європейський
володар ХІІІ ст., зумів за століття перед централізацією Росії у ХІV
ст. централізувати за європейським зразком українську державу.
На сьогодні ця проблема дуже актуальна: Україна перебуває перед вибором напередодні вступу до Євросоюзу, що є співзвучним
з епохою короля Данила.
Загальну науково-популярну роботу про життєвий шлях короля Данила Романовича в серії „Знамениті українці” опублікували Марія Згурська та Юлія Бєлочкіна38. Наголосивши на тому,
що дослідники радянського періоду віддавали належне Данилові
Романовичу як захисникові руських земель від зовнішніх ворогів
і обходили мовчанням державотворчу діяльність короля Данила,
а Галицько-Волинську державу, котру він зміцнив, не розгляда-
33Idem, Волинська земля в політичній діяльності Данила та Василька Романовичів (середина ХІІІ ст.), „Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Історичні науки”, 2009, № 22, s. 104-111.
34Idem, Князь та король Данило Романович: віхи політичної діяльності, [w:] Доба короля Данила, s. 143-165.
35Idem, Держава Романовичів та Золота Орда (40-50-ті рр. ХІІІ ст.), УІЖ, 2004, № 6, s. 3-16.
36В. Ідзьо, Українська держава в XIII столітті, Івано-Франківськ 1999; idem, Українcька держава в ІХ-ХІІІ ст., Львів 2010.
37Idem, Король Данило та Українська держава у ХІІІ столітті, Львів 2008; idem, Адміністративний устрій в Українській державі в час короля Данила, [w:] Доба короля Данила, s. 228-235.
38 М. Згурская, Ю. Белочкина, Данило Галицкий, Харьков 2009.
ли як спадкоємницю Києва, автори наводять життєпис Данила
на фоні бурхливого життя, жорстокої епохи міжусобиць та монголо-татарських набігів і показують його як збирача руських земель, великого реформатора, далекоглядного політика та хитрого
дипломата, який став першим в історії українського народу легітимним, тобто визнаним у Європі, королем. Саме за часів його
правління Галицько-Волинське князівство заявило про себе як
потужний європейський державний організм, а Данило Романович став першим, хто зорганізував боротьбу проти монголо-татарських завойовників і всю енергію спрямовував на розбудову
своїх земель та зміцнення їх обороноздатності.
Науковці досліджують і окремі аспекти державотворчої діяльності короля Данила. Коронації Данила Романовича та долі його
корони присвятили розвідки Володимир Бадяк та Іван Максимович39, міжнародні відносини керманича Галицько-Волинської
держави розглядають Мирослав Волощук, Мар’яна Курін, Ігор
Ліхтей, Євген Михальчук40, релігійний фактор у житті Данила
Романовича віддзеркалено в дослідженнях Івана Паславського,
Ігоря Гояна, Йосифа Міляна41.
39 В. Бадяк, І. Максимович, Вінець королівства: корона Данила Галицького: відома, загадкова,
міфічна, Тернопіль 2003; idem, Коронація Данила Галицького і доля його корони, [w:] Король
Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003, s. 107-118; idem, Реалії та
міфи коронації Данила Галицького та доля корони, [w:] Доба короля Данила, s. 236-259.
40М. Волощук, Васальна підлеглість Данила Романовича від Бели IV (1235-1245 рр.): джерела,
історіографія та коротка постановка проблеми, [w:] Україна-Угорщина: спільне минуле
та сьогодення, Київ 2006, s. 86-95; idem, Ендре ІІ – Данило Романович Волинський: стиль
взаємовідносин (серпень 1205 – вересень 1213 рр.): джерела, історіографія, коротка постановка проблеми, [w:] „Слово о полку Ігоревім” та його доба, Галич 2007, s. 130-135; idem,
„Угорське дитинство” князя Данила Романовича (1206-1210 рр.), [w:] На вівтар історії України, Івано-Франківськ 2008, s. 365-376; М. Волощук, М. Курін, Коронація Данила Романовича в зовнішній політиці й дипломатії Інокентія ІV: Короткий нарис історіографії, „Вісник
Прикарпатського університету. Історія”, 2010, вип. 18, s. 129-136; І. Ліхтей, Боротьба Данила
Романовича і Пшемисла-Оттокара ІІ за Австрійську спадщину, [w:] Король Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003, s. 75-84; Є. Михальчук, Зовнішня політика
Данила Галицького, „Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі
Українки. Історичні науки”, 2009, № 22, s. 94-97.
41І. Паславський, Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин
ХІІІ століття, Львів 2003; idem, Галицький єпископ Петро – ставленик і дипломат Данила Романовича, УІЖ, 2013, № 5, s. 75-87; idem, Український епізод Першого Ліонського собору
(1245 р.): Дослідження з історії європейської політики Романовичів, Львів 2009; idem, Хто
був ініціатором русько-римського зближення у 40-х роках ХІІІ століття: Данило Романович
чи Інокентій ІV?, „Княжа доба: історія і культура”, Львів 2012, вип. 6, s. 153-172; І. Гоян, Духовно-культурна діяльність короля Данила в контексті взаємин Галицько-Волинської держа-
105
106
Певна кількість публікацій, присвячених державотворчості короля Данила Романовича, міститься в різноманітних збірниках та
матеріалах конференцій. Окремі з них, як за рівнем опублікованих досліджень, так і за колом авторів, достатньо високого рівня.
Особливо активною була діяльність науковців на рубежі ХХ-ХХІ
ст., коли відзначались ювілейні дати: 1100-ліття Галича, 800-ліття
Галицько-Волинської держави, 800-ліття з дня народження короля
Данила, 750-ліття його коронування та 750-ліття першої літописної згадки про місто Львів. Серед таких видань слід відзначити
збірники „Галич в доісторії і середньовіччі”42, „Галич і Галицька
земля”43, „Галич і Галицька земля в державотворчих процесах
України”44, „Галичина та Волинь у добу середньовіччя”45, „Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура,
традиції”46, „Король Данило Романович і його місце в українській
історії”47, „Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ столітті (до 750-річчя першої літописної згадки міста
Львова) (1256-2006)”48, „Дрогичинъ 1253”49 та інші.
Серед великої кількості таких збірників на особливу увагу заслуговує багато ілюстроване видання „Доба короля Данила”50
підготовлене й видане коштом „Мистецького фонду імені коро-
42
43
44
45
46
47
48
49
50
ви зі Святим Престолом, [w:] Україна і Ватикан, вип. 1, Українсько-ватиканські відносини
в контексті суспільних і міжконфесійних проблем, Івано-Франківськ–Київ 2008, s. 375-382;
Й. Мілян, Доба короля Данила в аспекті церковному, [w:] Доба Короля Данила, s. 10-12.
Галич в доісторії і середньовіччі: матеріали міжнародної археологічної конференції (до
750-ліття коронування короля Данила Галицького), Галич 2003.
Галич і Галицька земля: збірник наукових праць, Київ–Галич 1998.
Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: матеріали Міжнародної ювілейної конференції, Івано-Франківськ–Галич 1998; Галич і Галицька земля в українському державотворенні: до 1110-річчя і 800-річчя Галицько-Волинського князівства, Івано-Франківськ
1999; Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: матеріали Міжнародної
наукової конференції, Галич 2008.
Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького, Львів 2001.
Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Міжнародна наукова конференція, Львів 1993.
Король Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003.
Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ столітті (до 750-річчя першої літописної згадки міста Львова) (1256-2006), Львів 2006.
Дрогичинъ 1253: матеріали наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича, Івано-Франківськ 2008.
Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі: матеріали міжнародної наукової конференції, Львів 2008.
ля Данила”. Серед матеріалів збірника виділяються роботи провідних фахівців з історії Галицько-Волинської держави та постаті
короля Данила Романовича: М. Котляра, Л. Войтовича, О. Головка, І. Паславського, А. Гречила, Ю. Лукомського, Я. Онищука, В. Любащенко та інших. Збірник відрізняється комплексним
добором досліджень найрізноманітніших аспектів історії доби
короля Данила.
Аналіз публікацій, присвячених постаті короля Данила Романовича, засвідчує, що українські історики прагнуть всебічно розкрити його багатогранну діяльність та життєвий шлях, уникати
міфів і вигадок, на які так багата його біографія. Їхні публікації засвідчують, що король Данило був видатним володарем, блискучим
полководцем, умілим дипломатом, будівничим і реформатором,
який зміцнив Галицько-Волинську державу й намагався відновити незалежну Русь. Він був політиком європейського масштабу,
не вагаючись, обирав напрямки політики, вигідні для його країни.
Вся його діяльність протікала в екстремальних умовах боротьби
за владу з внутрішньою опозицією та іноземною інтервенцією. Результатом його діяльності стала потужна Галицько-Волинська держава, яка проіснувала до 1387 р. і була яскравим епізодом в історії
державності Русі-України. Безперечно, це одна з найвидатніших
постатей Княжої доби. Сучасна методологія державознавства потребує, щоб українські дослідники розглядали історичні процеси,
які відбувалися в Галицько-Волинській державі за часів правління Данила Романовича, крізь призму державотворчих процесів
у Європі, оскільки Українська держава в ХІІІ ст. – це складова тогочасної цивілізованої Європи.
Bibliografia
Александрович В., Войтович Л., Король Данило Романович, Біла Церква 2013
Бадяк В., Максимович І., Вінець королівства: корона Данила Галицького: відома, загадкова, міфічна, Тернопіль 2003
Бадяк В., Максимович І., Коронація Данила Галицького і доля його корони, [w:] Король Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003
107
108
Бадяк В., Максимович І., Реалії та міфи коронації Данила Галицького
та доля корони, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008
Войтович Л. В., Галицько-волинські етюди, Біла Церква 2011
Войтович Л., Галицько-Волинська держава і Королівство Русі: Реальність і міфи, [w:] Осмислення спадщини давньої Русі: Галицько-Волинське князівство в історіографії, Львів 2007
Войтович Л., Данило Галицький. Загадки i проблеми, „Галицька брама”,
2001, № 9-10
Войтович Л., Королівство Русі: факти і міфи, [w:] Дрогичинъ 1253, Матеріали міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича, Івано-Франківськ 2008
Войтович Л., Король Данило Романович та історія Галицько-Волинської
держави в дослідженнях Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008
Войтович Л., Король Данило Романович, „Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства”, 2007, вип. 6
Войтович Л., Король Данило Романович: Загадки і проблеми, [w:] Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ столітті, Львів 2006
Войтович Л., Король Данило Романович: Загадки та дискусії, [w:] Terra
cossacorum: студії з давньої і нової історії України, Київ 2007
Войтович Л., Король Данило та його син Лев і проблеми, [w:] Король Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003
Войтович Л., Король Данило: політик і полководець, [w:] Доба короля
Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008
Войтович Л., Останні роки короля Данила Романовича, „Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарних наук”, 2011, вип. 10
Войтович Л., Остання еміграція короля Данила Романовича, „Науковий
вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Історичні науки”, 2009, № 13
Войтович Л., Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом
Даниловичем у середині ХІІІ ст., „Вісник національного університету
„Львівська політехніка””, 2006, № 571, Держава та армія, 2006, № 571
Войтович Л., Союз Галицьких Романовичів з Австрією та Чехією у ХІІІ
ст., „Проблеми слов’янознавства”, 2006, вип. 56
Войтович Л., Тевтонський Орден у політиці Галицько-Волинського князівства, „Український історичний журнал”, 2010, № 6
Волощук М., „Угорське дитинство” князя Данила Романовича (12061210 рр.), [w:] На вівтар історії України, Івано-Франківськ 2008
Волощук М., Васальна підлеглість Данила Романовича від Бели IV (12351245 рр.): джерела, історіографія та коротка постановка проблеми, [w:] Україна-Угорщина: спільне минуле та сьогодення, Київ 2006
Волощук М., Ендре ІІ – Данило Романович Волинський: стиль взаємовідносин (серпень 1205 – вересень 1213 рр.): джерела, історіографія,
коротка постановка проблеми, [w:] „Слово о полку Ігоревім” та його
доба, Галич 2007
Волощук М., Курін М., Коронація Данила Романовича в зовнішній політиці й дипломатії Інокентія ІV: Короткий нарис історіографії,
„Вісник Прикарпатського університету. Історія”, 2010, вип. 18
Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Міжнародна наукова конференція, Львів 1993
Галич в доісторії і середньовіччі: матеріали міжнародної археологічної
конференції (до 750-ліття коронування короля Данила Галицького),
Галич 2003
Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: матеріали
Міжнародної ювілейної конференції, Івано-Франківськ–Галич 1998
Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: матеріали Міжнародної наукової конференції, Галич 2008
Галич і Галицька земля в українському державотворенні: до 1110-річчя
і 800-річчя Галицько-Волинського князівства, Івано-Франківськ 1999
Галич і Галицька земля: збірник наукових праць, Київ–Галич 1998
Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького, Львів 2001
Головко О. Б., Волинська земля в політичній діяльності Данила та
Василька Романовичів (середина ХІІІ ст.), „Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні
науки”, 2009, № 22
Головко О. Б., Держава Романовичів та Золота Орда (40-50-ті рр. ХІІІ
ст.), „Український історичний журнал”, 2004, № 6
Головко О. Б., Князь Роман Мстиславич та його доба, Київ 2001
Головко О. Б., Князь та король Данило Романович: віхи політичної діяльності, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008
Головко О. Б., Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та
Гоян І., Духовно-культурна діяльність короля Данила в контексті взаємин Галицько-Волинської держави зі Святим Престолом, [w:] Україна і Ватикан, вип. 1, Українсько-ватиканські відносини в контексті
суспільних і міжконфесійних проблем, Івано-Франківськ–Київ 2008
Грушевський М., Історія України-Руси, т. 3, Львів 1905
Грушевський М., Історія України-Руси, т. 3, Львів 1905
Грушевський М., Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи, „Записки Наукового товариства імені Шевченка”, 1901, т. 41
Гуслистий К., Данило Галицький, Саратов 1942
Дашкевич М. П., Галицький князь Данило, [w:] Руська історична бібліотека, т. 5, Тернопіль 1886
109
110
Дашкевич М. П., Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям, Киев 1873
Дашкевич М. П., Переговоры пап с Даниилом Галицким об унии Юго-Западной Руси с католичеством, „Университетские известия”, 1884, № 8
Дашкевич Я., Данило Романович і єпископ Петро в освітленні караїмського джерела, [w:] Українські землі за часів короля Данила Галицького: церква і держава, Львів 2005
Дашкевич Я., Король Данило в житті та бронзі, [w:] Постаті: Нариси
про діячів історії, політики, культури, Львів 2007
Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі: матеріали міжнародної наукової конференції, Львів 2008
Дрогичинъ 1253: матеріали наукової конференції з нагоди 755-ї річниці
коронації Данила Романовича, Івано-Франківськ 2008
Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ столітті (до 750-річчя першої літописної згадки міста Львова) (12562006), Львів 2006
Згурская М., Белочкина Ю., Данило Галицкий, Харьков 2009
Зубрицкий Д., История древнего Галицко-Русского княжества, ч. 3,
Львов 1855
Ідзьо В., Адміністративний устрій в Українській державі в час короля
Данила, [w:] Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі,
Львів 2008
Ідзьо В., Король Данило та Українська держава у ХІІІ столітті, Львів
2008
Ідзьо В., Українcька держава в ІХ-ХІІІ ст., Львів 2010
Ідзьо В., Українська держава в XIII столітті, Івано-Франківськ 1999
Ісаєвич Я., Галицько-Волинська держава, Львів 1999
Ісаєвич Я., Галицько-Волинське князівство доби Данила Галицького та
його нащадків (замість передмови), [w:] Історичні та культурологічні студії: Галичина та Волинь в добу середньовіччя, вип. 1, Львів 2001
Ісаєвич Я., Князь і король Данило Галицький, „Над Бугом і Нарвою”,
№ 2 (66), Більськ 2003
Ісаєвич Я., Князь і король Данило та його спадкоємці, „Галицька брама”,
№ 9-10 (81-81), Львів 2001
Ісаєвич Я., Князь і король Данило: суспільство, церква, держава (до
800-річчя народження Данила Галицького), „Київська старовина”,
2002, № 1
Король Данило Романович і його місце в українській історії, Львів 2003
Костомаров Н. И., Князь Даниил Галицкий, [w:] Литературный сборник
издаваемый Галицко-русской матицею, вып. 1, Львов 1886
Котляр М., Галицько-Волинська Русь, Київ 1998
Котляр М., Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення),
„Український історичний журнал”, 2000, № 1
Котляр М., Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст., Київ 1993
Котляр М., Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар, Київ 2002
Котляр М., Данило Галицький, Київ 1979
Котляр М., Данило Галицький: Біографічний нарис, Київ 2002
Котляр М., Княжий дім Романовичів. Кілька вступних зауважень,
„Ruthenica”, 2006, № 5
Котляр М., Роман і Романовичі в історії та поезії, „Український історичний журнал”, 2001, № 4
Котляр М., Церемоніал, етикет і розваги княжого дому Романовичів,
[w:] Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до
кінця ХVІІІ ст.), Київ 2006, № 6
Котляр Н., Даниил, князь Галицкий: документальное повествование,
Санкт-Петербург–Киев 2008
Котляр Н., Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси Х-ХІІІ вв., Киев 1985
Крип’якевич І. П., Галицько-Волинське князівство, Київ 1984
Крип’якевич І. П., Галицько-Волинське князівство, Львів 1999
Ліхтей І., Боротьба Данила Романовича і Пшемисла-Оттокара ІІ за
Австрійську спадщину, [w:] Король Данило Романович і його місце
в українській історії, Львів 2003
Михальчук Є., Зовнішня політика Данила Галицького, „Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Історичні науки”, 2009, № 22
Мілян Й., Доба короля Данила в аспекті церковному, [w:] Доба короля
Данила в науці, мистецтві, літературі, Львів 2008
Паславський І., Галицький єпископ Петро – ставленик і дипломат Данила Романовича, УІЖ, 2013, № 5
Паславський І., Коронація Данила Галицького в контексті політичних
і церковних відносин ХІІІ століття, Львів 2003
Паславський І., Український епізод Першого Ліонського собору (1245 р.):
Дослідження з історії європейської політики Романовичів, Львів 2009
Паславський І., Хто був ініціатором русько-римського зближення у 40-х
роках ХІІІ століття: Данило Романович чи Інокентій ІV?, „Княжа
доба: історія і культура”, Львів 2012, вип. 6
Шараневич И., История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453, Львов 1863
111
Tomasz Dzieńkowski
Wczesnośredniowieczna zabudowa
Góry Katedralnej w Chełmie
jako przykład europejskiego
dziedzictwa kulturowego
The Early Middle-Age superstructure of the Cathedral Mountain
in Chełm as an example of the European cultural heritage
Abstract: The origins of Chełm are inexplicably connected with the Cathedral Mountain – a place where the centre of princely and sacral authority
was found. Archaeological excavations carried out in the last 100 years have
proved the existence of a unique, 13th century establishment comprising the
prince’s residence and a sacral structure built in brick. This discovery puts before us a major challenge of introducing relics into social circulation. It appears
necessary to create a “municipal conservatory programme” for the site of High
Mountain, which would take into account the archaeological, historical and
architectonic characteristics of the object, and would constitute a foundation
for further preservative and exhibitory actions. Another step is a discussion on
how to properly preserve and protect the walls and in what manner to exhibit
them. For purpose of comparison one might take a look at the restoration
of relics in Ostrów Lednicki, Gniezno, Poznań, Gdańsk or Cracow. An interesting example is the Archaeological Park in Xanten (North Rhine – Westphalia,
Germany).
Keywords: Chełm, Prince Daniel Romanowicz, High Mountain, archaeological reserve
Początki XIII-wiecznego Chełma łączą się w sposób szczególny z Górą
Katedralną – miejscem, gdzie znajdowało się centrum władzy książęcej i sakralnej (ryc. 1)1. Tutaj zapadały decyzje polityczne i gospodar1
A. Buko, Monumentalna zabudowa Góry Katedralnej w Chełmie we wczesnym średniowieczu, „Archaeologia Historica Polona”, 2005, t. 15, z. 1, s. 69-83. T. Dzieńkowski, Średniowieczny ośrodek
chełmski w świetle źródeł archeologicznych, „Analecta Archaeologica Ressoviensia”, 7, 2012 [=Archeologia w mieście, miasto w archeologii, red. A. Rozwałka], s. 371-433.
114
Tomasz Dzieńkowski
cze istotne dla całego regionu, a rangę „przestrzeni siły” podkreślała
wzniesiona monumentalna zabudowa, pałace: książęcy (ryc. 2, 3) oraz
biskupi, a także przepiękne świątynie, opisywane w „Kronice halicko-wołyńskiej”: „Zbudował cerkiew świętego Jana piękną i doskonałą.
Struktura jej taka była. Arkady 4 z każdego rogu sklepienie a podstawa
ich na 4 głowach ludzkich, stworzonych przez niejakiego rzemieślnika. Okna 3, upiększone szkłem rzymskim. Wchodząc do ołtarza stoją
dwie kolumny, całe kamienne i na nich arkada/sklepienie i wyżej kopuła ozdobiona złotymi gwiazdami na lazurze. Wewnętrzna jej posadzka była odlana z miedzi i ołowiu czystego tak błyszczącego, jak
zwierciadło. Drzwi jej dwoje ozdobionych kamieniem halickim białym i zielonym chełmskim ciosanym. Wyrzeźbione przez niejakiego
mistrza Awdieja ozdobami wszystkich barwach i złocie. Z przodu ich
zrobiony był Zbawiciel, a na północnych święty Jan, który budził zadziwienie patrzących”2.
Chęć poznania i zbadania tego dziedzictwa pojawiła się już w wieku
XVII, ale właściwe prace archeologiczne rozpoczęto w 1910 roku (por.
ryc. 2), a następnie kontynuowano w latach 60. XX wieku3. Skoncentrowały się one w północnej części wzgórza, na szczycie tzw. Wysokiej
Górki. Warto przypomnieć, iż odkryty wówczas dobrze zachowany
kompleks murów wzniesionych z kamienia, autorzy badań zarówno
z lat 1910-1912 jak i 1966-1968, wykorzystując dane archeologiczne
i historyczne, uznali za relikty pałacu księcia Daniela Romanowicza,
cerkwi św. Jana Złotoustego oraz wieży przypisywanej Kazimierzowi
Wielkiemu i drugiej budowli być może o wcześniejszej chronologii4.
Wskazywano również na możliwość istnienia starszego grodu i miejsca kultu pogańskiego5. Takie nagromadzenie struktur zabytkowych
potwierdziło tezę, iż miejsce to odegrało kluczową rolę w historii mia-
2 Tłumaczenie wg Dariusza Dąbrowskiego, Góra Katedralna w Chełmie w świetle źródeł pisanych,
maszynopis, Bydgoszcz 2013.
3 П. А. Раппопорт, Холм, „Советская археология”, 1954, t. 20, s. 313-323; J. Gurba, I. Kutyłowska,
Sprawozdanie z badań wczesnośredniowiecznego grodziska w Chełmie Lubelskim, „Sprawozdania
Archeologiczne”, 1970, t. 22, s. 231-241.
4 П. А. Раппопорт, Холм, s. 315; J. Gurba, I. Kutyłowska, Sprawozdanie, s. 240-241.
5 Warto w tym miejscu przypomnieć opublikowaną w 2000 roku hipotezę U. Ruszkowskiej (Czy na
Górce Chełmskiej znajdowało się miejsce kultu pogańskiego?,„Eastern Review”, 2000, t. 4, s. 405-410)
oraz K. Natkańskiego (Początki kultu na Górce Chełmskiej, ibidem, s. 411-423) o możliwości istnienia
na Wysokiej Górce miejsca pogańskiego kultu. Sugestie tego typu wysuwał już P. A. Rappoport,
interpretując wyniki badań P. Pokryszkina. Niestety brak jest jakichkolwiek śladów archeologicz-
Wczesnośredniowieczna zabudowa Góry Katedralnej w Chełmie...
sta. Niezwykle istotne wyniki uzyskano podczas badań prowadzonych
w latach 2010-2013 zarówno na terenie rezydencji książęcej („Wysoka Górka”; por. ryc. 3), jak i w miejscu najstarszej świątyni, czyli we
wnętrzu obecnej bazyliki6. Ze względu na unikatowość odkryć warto
dokonać krótkiego podsumowania.
W obrębie obecnego kopca zwanego Wysoką Górką natrafiono na
6 budowli murowanych z kamienia (A, A1, B, C, C1 i D), które funkcjonowały blisko 150 lat, pomiędzy połową XIII wieku a końcem wieku
XIV (ryc. 4). Najstarsza faza w postaci prostokątnego założenia (budowla A1) o wymiarach 22,5 x 33 m została wzniesiona z ciosów zielonego kamienia (piaskowca glaukonitytowego). Obiekt pełnił jedną
z funkcji – albo budowli pałacowej, której nie ukończono, albo dziedzińca z bramą wjazdową i budynkami (por. ryc. 3). Warto dodać, iż
mury założenia zachowały się do wysokości od 1,5 do 3 m w części południowej, zachodniej i północnej. Z fazy tej pozyskano dużą liczbę
detali architektonicznych ciosanych w miękkim zielonym piaskowcu.
Kolejne budowle rezydencji to świątynia Jana Złotoustego (?), z którą
identyfikowana jest budowla A, oraz najmniej rozpoznane budowle C
i C1 – wstępnie uznawane za dwie fazy wieży. Najwięcej danych pochodzi z badań wieży (budowla B), którą wzniesiono na ruinach murów
ciosowych. Jej duże wymiary (11 x 12m), budowa w dolnej partii z kamienia, w górnej z drewna, znajdująca odniesienie do opisu z „Kroniki
halicko-wołyńskiej”, oraz liczne świadectwa użytkowania potwierdzają jej mieszkalno-obronny charakter. Z kolei odkrycie budowli D
w części północnej wzgórza stanowi jak na razie dużą niewiadomą.
Uchwycony fragment narożnika północno-wschodniego wykonanego w technice ciosowej z zielonego piaskowca potwierdza, iż ta część
założenia była również objęta intensywną zabudową.
Doniosłych odkryć dokonano również w obrębie murów obecnej
bazyliki. „Kronika halicko-wołyńska” opisywała budowę cerkwi Bogurodzicy, której powstanie możemy odnieść najpewniej do połowy
nych potwierdzających tezę poza przesłankami natury ogólnej, jak np. położenie na wzgórzu,
legendy związane z miejscem, poświadczone osadnictwo wczesnośredniowieczne.
6 A. Buko, T. Dzieńkowski, S. Gołub, Rezydencja książęca na „Wysokiej Górce” w Chełmie w świetle
wyników badań archeologicznych z lat 2010-2012, „Rocznik Chełmski”, 2012, t. 16, s. 293-304; S. Gołub, Polsko-ukraiński projekt badań cerkwi Bogurodzicy wybudowanej w Chełmie przez Daniela Romanowicza w XIII w. Wstępne wyniki badań, „Rocznik Chełmski”, 2013, t. 17, s. 293-306.
115
116
Tomasz Dzieńkowski
XIII wieku (ryc. 5). Ubiegłoroczne badania potwierdziły, iż mamy do
czynienia z założeniem sakralnym zorientowanym na wschód, o bogatym programie architektonicznym7. Warto dodać, iż mury świątyni wybudowano z cegły, co potwierdza bardzo wczesne użycie tego
materiału w obecnej Polsce wschodniej8.
Podsumowanie stanu badań archeologiczno-architektonicznych na
Górze Katedralnej wypada niezwykle korzystnie. Niemal sto lat prac
badawczych potwierdziło obecność unikatowego założenia, składającego się z części książęcej w postaci kilkufazowej, monumentalnej
rezydencji oraz z części sakralnej z XIII-wieczną ceglaną świątynią.
Analizowany warsztat budowlany wznoszenia budowli z dużych, obrobionych ciosów zielonego piaskowca nawiązuje do romańskiego kręgu
kulturowego, ale już jego wystrój opisany w „Kronice halicko-wołyńskiej” wskazuje na inspiracje wschodnie. Kolejne budowle, również murowane, jednak stosujące zarówno piaskowiec szary, jak i piaskowiec
glaukonitytowy oraz najpewniej cegłę, wskazują na zmianę techniki
budowlanej. Z kolei unikatowa ceglana świątynia Bogurodzicy to potwierdzenie bardzo wczesnego zastosowania tego surowca na terenach
Polski, a zarazem poświadczenie przybycia strzechy budowlanej z rejonu Europy Zachodniej. Wstępne badania architektoniczne wskazują
na kierunek węgierski, a biorąc pod uwagę koneksje rodzinno-polityczne Daniela Romanowicza, wydaje się to bardzo prawdopodobne,
jednak pełne podsumowanie wymaga jeszcze dodatkowych ustaleń9.
Odkrycie unikatowego założenia stawia przed nami duże wyzwanie, które dotyczy nie tyle dalszych badań, co możliwości ochrony
oraz – co bardziej intrygujące – wprowadzenia zabytku do obiegu
społecznego w ramach działań tzw. „public archaeology”10. Zadanie
7 Ibidem, s. 293-306.
8 M. Brykowska, Studia nad wschodnim zasięgiem architektury ceglanej, [w:] Cegła w architekturze
środkowo-wschodniej Europy. Historia-metody badań-konserwacja. Materiały z sesji zorganizowanej
w dniach 4-11 września 1996 roku z Muzeum Zamkowym w Malborku, red. M. Arszyński, M. Mierzwiński, Malbork 2002, s. 30-42.
9 A. Buko, R. Dobrowolski, T. Dzieńkowski, S. Gołub, W. Petryk, T. Rodzińska-Chorąży, Palatium czy
zespół rezydencjalny? Północna część Góry Katedralnej w Chełmie (Wysoka Górka) w świetle wyników
najnowszych badań, Sprawozdania Archeologiczne, 2014, tekst oddany do druku. D. Dąbrowski,
Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1201-1264). Biografia polityczna, Kraków 2012.
10 M. Paleta, Obraz przeszłości w narracjach współczesności, [w:] Przeszłość społeczna. Próba konceptualizacji, red. S. Tabaczyński, A. Marciniak, D. Cyngot, A. Zalewska, Poznań, 2012, s. 1124-1140.
to ma wiele poziomów, z których najprostszy związany jest z jego promocją i popularyzacją.
Pierwszym krokiem, który należy uczynić, jest stworzenie ogólnodostępnej wiedzy o zabytku w postaci strony internetowej prezentującej badania, wyniki prac i podsumowania. Internet to narzędzie
popularne i powszechnie użytkowane przez większość społeczeństwa,
szczególnie młodzież, co tym samym zwiększa szansę budowania wiedzy o historii Chełma i regionu.
Kolejnym elementem są publikacje w postaci tematycznych folderów, prezentujące najciekawsze dane o XIII-wiecznym założeniu
sakralno-rezydencjalnym. Ogólna dostępność tego typu informacji
w wersji drukowanej będzie sprzyjać promocji zarówno samego zabytku, jak i dziedzictwa kulturowego ziemi chełmskiej.
Niezwykła atrakcyjność tematyki Chełma, jako miejsca jednoczącego Europę Wschodnią z Zachodnią, szczególnie zyskała na uwadze
poprzez pryzmat ostatnich odkryć archeologicznych. Pozwala także
zastanowić się nad aranżacją ścieżki dydaktycznej opartej o historię
księcia Daniela Romanowicza i jego dziedzictwo materialne. Niezbędne jest również wykonanie stałej wystawy muzealnej prezentującej
chełmski ośrodek we wczesnym średniowieczu.
Odkrycia dokonane na Wysokiej Górce, a także w kościele mariackim oraz w pobliskim Bieławinie, Stołpiu i Podgórzu-Spasie wskazują, iż mieliśmy wówczas (tj. w XIII wieku) do czynienia z kulturową
rewolucją, która zmieniła radykalnie obraz regionu11. Potwierdza tę
tezę wzniesienie szeregu budowli murowanych inspirowanych sztuką wschodniej i zachodniej Europy, a także zainicjowanie ogromnej,
wieloetnicznej akcji osadniczej, która stała się podwaliną późniejszego rozwoju miasta. Oryginalność problematyki, a zarazem jej aktualność (położenie Chełma przy granicy Unii Europejskiej) w powiązaniu
z właściwą oprawą promocyjną może stać się dużym magnesem przyciągającym turystów z różnych części Polski, Ukrainy i Europy Zachodniej.
Największym wyzwaniem jest jednak konserwacja i ekspozycja odkrytych ruin zarówno wieloelementowej siedziby książęcej, jak i świątyni Bogurodzicy. Działania w tym kierunku podejmował już zespół
11 Zespół wieżowy w Stołpiu. Badania 2003-2005, red. A. Buko, Warszawa 2009.
117
118
Tomasz Dzieńkowski
profesora Wiktora Zina. Zachowały się archiwalne rysunki i szkice
oparte na idei stworzenia „podziemnego” kompleksu z możliwością
ekspozycji i zwiedzania murów (ryc. 6, 7).
W moim odczuciu unikatowość założenia, przestrzeń, jaką zajmuje, i nietypowa technika budowy narzucają potrzebę zupełnie nowego
podejścia i zarazem wypracowania metod dostosowanych do zabytku. Prace takie wymagają stałego finansowania i długoletniego zaangażowania naukowego i konserwatorskiego, którym sprostać można
jedynie w obliczu zrozumienia wagi problemu. Niezbędnym krokiem
wydaje się stworzenie „Miejskiego Programu Konserwatorskiego” dla
stanowiska Wysoka Górka, który uwzględniałby dane archeologiczne
i historyczne obiektu, inwentaryzację murów, opis reliktów, ocenę ich
stanu zachowania, techniki wykonania i użyte surowce, a także opis
kontekstu i warunków gruntowych. Niezbędne są badania specjalistyczne kamienia oraz zapraw budowlanych, ekspertyzy konstrukcyjne, np. hydrogeologiczne12.
Wykonanie takiego planu byłoby punktem wyjścia do dalszych
działań konserwatorskich i ekspozycyjnych. Trzeba mieć jednak świadomość, iż nie ma rozwiązań prostych, nie budzących kontrowersji, bowiem każdy obiekt jest inny oraz różne są podejścia konserwatorskie.
W celach porównawczych można sięgnąć do rewaloryzacji zabytków
na Ostrowie Lednickim, w Gnieźnie, Poznaniu, Gdańsku czy Krakowie13. Interesującym przykładem jest Park Archeologiczny w Xanten
(Nadrenia Północna-Westfalia, Niemcy), gdzie m.in. wyeksponowano ruiny rzymskich łaźni z II wieku. Po całkowitym przebadaniu archeologicznym, relikty murów in situ zostały przykryte pawilonem
i udostępnione do zwiedzania14.
Wydaje się, iż najlepszym działaniem byłoby rozpoczęcie dyskusji o nieco szerszym zasięgu, np. ogólnopolskim i zaangażowanie się
12 S. Skibiński, Zabezpieczanie i konserwacja reliktów architektonicznych odkrytych podczas wykopalisk architektonicznych, [w:] Metodyka badań archeologiczno-architektonicznych, red. Z. Kobyliński,
Warszawa 1999, s. 161-186; J. Wysocki, Uwagi o problemie uczytelniania reliktów architektonicznych,
[w:] ibidem, s. 187-196; K. Kadłuczka, Możliwości ekspozycyjne reliktów architektury na stanowiskach archeologicznych, [w:] ibidem, s. 197-206.
13 Archaeologica Hereditas. Konserwacja zapobiegawcza środowiska, red. Z. Kobyliński, J. Wysocki,
Warszawa–Zielona Góra 2012, passim.
14 E. Charowska, Walory ochronne, wystawiennicze oraz estetyka kompozycji architektonicznej kompleksu muzealno-ochronnego ruin łaźni rzymskich miasta Colona Ulepia Trafiana w Parku Archeologicznym w Anten, Niemcy, [w:] Archaeologica Hereditas, s. 139-153.
w nią różnych specjalistów (architektów, konstruktorów, inżynierów,
konserwatorów), np. poprzez coroczne spotkania konferencyjne. Dopiero uzyskanie wszechstronnych opinii, jak i określenie celu oraz realnych możliwości pozwoliłoby na wypracowanie właściwych metod
pracy, sposobów pozyskania funduszy i w finale realizację zadania.
Z działań praktycznych „na już” wskazane jest podjęcie laboratoryjnych badań nad piaskowcem glaukonitytowym, jego strukturą, możliwościami konserwacji i zabezpieczenia przed zniszczeniem. Rodzą
się bowiem pytania – jakie są możliwości konserwacji pojedynczych
materiałów (detali), a jakie większych powierzchni w postaci murów?
Kolejne problemy związane są z kilkoma fazami budowy i użytkowania
założenia. Które z nich eksponować i w jaki sposób, które zaś pomijać lub tylko zabezpieczać? Na tego typu pytania nie można odpowiadać w trakcie realizacji projektu konserwacji, lecz trzeba się z nimi
uporać na samym początku. Oddzielnym problemem jest struktura
„nasypu”, która wymaga dodatkowych analiz geotechnicznych związanych z szukaniem odpowiedzi o stan jego zachowania i stabilność,
mając na uwadze powstałe w 2013 roku pęknięcie skarpy południowej.
W pulę zadań do wykonania należy wkomponować badania archeologiczne części północnej założenia, która jak dotąd była rozpoznana
w niewielkim stopniu.
Drugim wątkiem jest wypracowanie idei, jak eksponować relikty,
czy jako całość, czy pojedyncze, wybrane elementy, czy też oprzeć się
tylko na rekonstrukcji partii nadziemnych? Warto byłoby „uruchomić” interdyscyplinarny zespół złożony z architektów, konstruktorów
i konserwatorów, którego głównym zadaniem byłoby zaplanowanie
alternatywnych projektów – z jednej strony pokazujących wersję
maksymalistyczną, czyli stworzenie kompleksowego centrum kultury
z ekspozycją murów rezydencji, z drugiej tylko jej wybrane elementy15. Ogromnym wyzwaniem architektonicznym jest również wykonanie projektu budynku, który poza funkcjami użytkowymi powinien
wkomponowywać się w istniejący krajobraz przyrodniczy, jak i kulturowy (miejsce sakralne).
15Zob.: Międzynarodowa Konferencja Konserwatorska Kraków 2000. Dziedzictwo kulturowe fundamentem rozwoju cywilizacji. 23-26 października 2000. Materiały konferencyjne, red. A. Kadłuczka,
Kraków 2000.
119
120
Tomasz Dzieńkowski
Działania takie podjęli już architekci z Politechniki Lwowskiej
(M. Bewzo, W. Petryk i M. Syrij), wykonując projekt budynku ze szkła
i stali przykrywającego udostępnione do zwiedzania mury rezydencji. Jest to pierwszy, niezwykle ważny głos w dyskusji, a właściwie ją
otwierający.
Wartym podkreślenia działaniem było stworzenie „małego rezerwatu” eksponującego południową część muru wieży obronno-rezydencjalnej. Umożliwia on choćby fragmentaryczne pokazanie założenia
i daje możliwość odwiedzającym „zetknięcia” się z zabytkiem. Niestety wobec braku nadzoru i porządkowania terenu nie spełnia on
dobrze swojej roli.
Nieco innego podejścia konserwatorskiego wymagają relikty odkryte we wnętrzu bazyliki mariackiej. Odsłonięte tam mury świątyni
z XIII wieku znajdują się w dosyć dobrym stanie zachowania, jednak
tu ograniczeniem jest sakralna funkcja miejsca. Należy zatem wypracować możliwości ekspozycji, które z nią nie kolidują. Ze względu na
potrzebę kontynuacji badań archeologicznych i brak danych o pełnym
przebiegu murów kwestie te pozostają do rozwiązania w najbliższej
przyszłości.
Prezentowana tu problematyka ze względu na jej wielowymiarowość została jedynie zasygnalizowana. Intencją autora było naszkicowanie kilku najważniejszych problemów, na jakie napotykamy przy
realizacji tego typu zadań. Podsumowanie może jednak być bardzo
optymistyczne, dlatego iż na Wysokiej Górce w Chełmie mamy do
czynienia z unikatowym na skalę europejską dziedzictwem kulturowym. Rodzi się również możliwość „czerpania” z tegoż dziedzictwa, co
oczywiście wymaga zaktualizowania naszej wiedzy o zabytku, ale przede wszystkim o możliwościach, jakimi dysponujemy. Z drugiej strony
patrząc, powinniśmy podejmować ambitne wyzwania (być może kilkupokoleniowej), dla realizacji których warto działać kompleksowo,
z udziałem władz samorządowych, służb konserwatorskich i muzealnych, środowisk naukowych oraz przy dużym poparciu społecznym.
Ryc. 1.
Chełm – Górka Katedralna. Rekonstruowany układ zasiedlenia: 1 – gród książęcy, 2 – część sakralna,
3 – zaplecze osadnicze, A – cerkiew Bogurodzicy?, B – cerkiew?, a – ślady osadnictwa, b – cmentarz (oprac. T. Dzieńkowski)
Ryc. 2.
Zachowany narożnik północno-zachodni budowli rezydencjalnej z XIII wieku
(fot. P. Pokryszkin, Archivum Instituta Istorii Material’noj Kul’tury Rossijskoj Akademii Nauk v Sankt Peterburge)
Ryc. 3.
Dolne partie bramy wjazdowej z ciosów zielonego piaskowca.
Na pierwszym planie poziom użytkowy i brama wjazdowa z XIII wieku (fot. T. Dzieńkowski)
Ryc. 4.
Relikty architektury kopalnej odsłonięte w trakcie badań na Wysokiej Górce w latach 1910-1912, 1966-1968, 2010-2013
wraz z lokalizacją budowli A1, A, B, C, C1 i D (oprac. W. Petryk i T. Dzieńkowski)
Ryc. 5.
Badania archeologiczne w bazylice Najświętszej Marii Panny w Chełmie (oprac. S. Gołub)
Ryc. 6.
Projekt koncepcyjny rezerwatu na Wysokiej Górce w Chełmie wg W. Zina – widok ogólny
(archiwum WUOZ Delegatura w Chełmie)
Ryc. 7.
Projekt koncepcyjny rezerwatu na Wysokiej Górce w Chełmie wg W. Zina – przekrój
(archiwum WUOZ Delegatura w Chełmie)
128
Tomasz Dzieńkowski
Bibliografia
Archaeologica Hereditas. Konserwacja zapobiegawcza środowiska, red. Z. Kobyliński, J. Wysocki, Warszawa–Zielona Góra 2012
Brykowska M., Studia nad wschodnim zasięgiem architektury ceglanej, [w:]
Cegła w architekturze środkowo-wschodniej Europy. Historia-metody badań-konserwacja. Materiały z sesji zorganizowanej w dniach 4-11 września
1996 roku z Muzeum Zamkowym w Malborku, red. M. Arszyński, M. Mierzwiński, Malbork 2002
Buko A., Monumentalna zabudowa Góry Katedralnej w Chełmie we wczesnym średniowieczu, „Archaeologia Historica Polona”, 2005, t. 15, z. 1
Buko A., Dobrowolski R., Dzieńkowski T., Gołub S., Petryk W., Rodzińska-Chorąży T., Palatium czy zespół rezydencjalny? Północna część Góry
Katedralnej w Chełmie (Wysoka Górka) w świetle wyników najnowszych
badań, „Sprawozdania Archeologiczne”, 2014 (w druku)
Buko A., Dzieńkowski T., Gołub S., Rezydencja książęca na „Wysokiej Górce” w Chełmie w świetle wyników badań archeologicznych z lat 2010-2012,
„Rocznik Chełmski”, 2012, t. 16
Charowska E., Walory ochronne, wystawiennicze oraz estetyka kompozycji
architektonicznej kompleksu muzealno-ochronnego ruin łaźni rzymskich
miasta Colona Ulepia Trafiana w Parku Archeologicznym w Anten, Niemcy, [w:] Archaeologica Hereditas. Konserwacja zapobiegawcza środowiska,
red. Z. Kobyliński, J. Wysocki, Warszawa–Zielona Góra 2012
Dąbrowski D., Góra Katedralna w Chełmie w świetle źródeł pisanych, maszynopis, Bydgoszcz 2013
Dzieńkowski T., Średniowieczny ośrodek chełmski w świetle źródeł archeologicznych, „Analecta Archaeologica Ressoviensia”, 7, 2012 [=Archeologia
w mieście, miasto w archeologii, red. A. Rozwałka]
Gołub S., Polsko-ukraiński projekt badań cerkwi Bogurodzicy wybudowanej
w Chełmie przez Daniela Romanowicza w XIII w. Wstępne wyniki badań,
„Rocznik Chełmski”, 2013, t. 17
Gurba J., Kutyłowska I., Sprawozdanie z badań wczesnośredniowiecznego grodziska w Chełmie Lubelskim, „Sprawozdania Archeologiczne”, 1970, t. 22
Kadłuczka K., Możliwości ekspozycyjne reliktów architektury na stanowiskach
archeologicznych, [w:] Metodyka badań archeologiczno-architektonicznych, red. Z. Kobyliński, Warszawa 1999
Międzynarodowa Konferencja Konserwatorska Kraków 2000. Dziedzictwo
kulturowe fundamentem rozwoju cywilizacji. 23-26 października 2000.
Materiały konferencyjne, red. A. Kadłuczka, Kraków 2000
Natkański K., Początki kultu na Górce Chełmskiej, „Eastern Review”, 2000, t. 4
Paleta M., Obraz przeszłości w narracjach współczesności, [w:] Przeszłość społeczna. Próba konceptualizacji, red. S. Tabaczyński, A. Marciniak, D. Cyngot, A. Zalewska, Poznań 2012
Ruszkowska U., Czy na Górce Chełmskiej znajdowało się miejsce kultu pogańskiego?, „Eastern Review”, 2000, t. 4
Skibiński S., Zabezpieczanie i konserwacja reliktów architektonicznych odkrytych podczas wykopalisk architektonicznych, [w:] Metodyka badań
archeologiczno-architektonicznych, red. Z. Kobyliński, Warszawa 1999
Wysocki J., Uwagi o problemie uczytelniania reliktów architektonicznych,
[w:] Metodyka badań archeologiczno-architektonicznych, red. Z. Kobyliński, Warszawa 1999
Zespół wieżowy w Stołpiu. Badania 2003-2005, red. A. Buko, Warszawa 2009
Раппопорт П. А., Холм, „Советская археология”, 1954, t. 20
129
Укріплення типу „motte and bailey”
на території Ратенського клину
“Motte and bailey” fortifications in the area of the Ratno wedge
Abstract: The strategic positioning of the Ratno wedge, which during the
late Middle Ages is included in the land of Chelm, has conditioned the development of particular forms of fortification of its inhabited settlements. For
this reason, widespread was the type of fortification, characteristic to west
European castles, which had a “motte”, a mound with a level surface on top
(Ratno, Luboml, Wietły, Wyżwa Nowa). The prevalence of the concept of building a separate tower atop a knoll can be related to the 13th century, when in
Polesia the so-called “volhynian towers” were being built. One of such towers
was placed on a hill in the territory of the former Rus’ Uhrowsk – the predecessor of Chełm as the administrative centre of the principality.
Keywords: Ratno wedge, fortifications, Uhrusk, Chełm
Помітним явищем в історії Волинської землі кінця XIV ст. було
Ратенське князівство, яке, як цілісний політико-адміністративний
та соціально-економічний організм, успадкувало давньоруські
традиції на території Волинського Полісся1. Разом з тим, входячи до складу Холмської землі (коронних володінь) уже з другої
половини XIV ст. цей регіон зазнав відчутних західних впливів.
Одним із них було поширення на території Ратенського клину,
який обіймав території на схід від Західного Бугу аж до Ветлів,
1
С. Панишко, Ратенське князівство, „Київська старовина”, 2001, № 5, s. 140-147.
132
специфічного типу укріплень „motte and bailey”, характерного саме
для західноєвропейського оборонного будівництва. Окрім власне оборонної специфіки таких пам’яток, вони також виконували
функції найдавніших лицарських дворів і нових для свого часу
суспільних осередків.
Укріплення „motte and bailey” принципово відрізнялися від
поширених у досліджуваному регіоні раніше тим, що мали підвищення („motte”) з горизонтальним верхнім майданчиком. На
невеликих „motte” розміщувалась одна башта, а на більших –
кілька споруд.
Означені пам’ятки порівняно добре вивчені на території Польщі. Останнім часом їх виявили на території Волині2 та Російської
Федерації3. Такі стаціонарні укріплення, на відміну від мобільних
(наприклад, зброї), дають змогу відносно точно встановити східну
межу поширення лицарської культури в Європі. Це важливо для
встановлення цивілізаційних розмежувань у Центрально-Східній
Європі доби пізнього середньовіччя.
Досліджувана територія характеризувалася специфічними
особливостями, які, безумовно, вплинули на поширення тут таких укріплень. Насамперед, це переважання рівнинних заболочених ландшафтів. Якщо в таких умовах укріплення розміщували
на підвищенні, як-правило, насипному, це давало змогу не тільки
використовувати його схили як перешкоду для нападників, але
й піднести рівень проживання над горизонтом грунтових вод.
Окрім цього Ратенський клин глибоко врізався в землі Великого князівства Литовського. Це робило його, з одного боку,
зручною базою у війнах з литовцями, а з іншого, вразливим для
литовських нападів. У обох випадках саме розміщення та конфігурація Ратенського клину потребували особливої уваги до фортифікаційного укріплення його поселень.
2С. Д. Панишко, Стіжкові городища Волині,„Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття
і Волині”, вип. 15, 2011, s. 329-337; idem, Городища „motte and bailey” як перші лицарські двори
Волині, „Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині”, вип. 16, 2012, s. 205-215.
3 В. Я. Конецкий, С. В. Трояновский, „Большая сопка” Передольского погоста: варианты интерпретации, [w:] Новгород и Новгородская земля: история и археология. Материалы научной конференции, посвященной 80-летию со дня рождения М. Х. Алешковского, вип. 27,
Великий Новгород 2013, s. 233-250.
Найбільш показовим прикладом досліджуваних укріплень
може бути сам Ратенський замок, залишками якого є городище
на околиці сучасного смт. Ратне. За даними П. О. Раппопорта,
який обстежував пам’ятку на рубежі 50-60 рр. XX ст., це городище
розміщене на острові заввишки до 2-3 м серед боліт. Воно мало
форму округлого підвищення діаметром 60 м, вхід на яке простежується з заходу. На східному краю підвищення на момент обстеження існував земляний пагорб заввишки близько 2 м з верхнім
майданчиком діаметром 12 м (рис. 1). На думку дослідника, цей
насип був основою вежі, спорудженої в XIV ст. Найбільш ранній
керамічний матеріал із Ратенського городища П. О. Раппопорт
відніс до XII ст.4
2010 р. в різних частинах городища було закладено шість шурфів розмірами 2×2 м кожний. Серед великої кількості керамічного
матеріалу, виявленого в шурфах та на поверхні пам’ятки, дослідники виділяють ліпну й кружальну кераміку VIII-ІХ ст. і припускають існування городища вже у ранньослов’янський час. Виявлено
також фрагменти кружальної кераміки давньоруського часу ХІІ,
XIV, XVI-XVIII ст.5
За час, що минув відтоді, як пам’ятку обстежував П. О. Раппопорт, городище зазнало суттєвих руйнувань. Внаслідок розорювання його поверхні було частково пошкоджено культурний шар
на багатьох ділянках самого городища, а також знівельовано пагорб у його східній частині. Нині можна констатувати, що план
Ратенського городища, котрий зняв П. О. Раппопорт, найточніше
віддзеркалив зовнішній вигляд пам’ятки і зафіксував її морфологічні особливості.
Зважаючи на те, що укріплення типу „motte and bailey” у Європі
на початкових етапах їх функціонування належали саме дрібним
(у плані земельної власності) феодалам, остаточне оформлення
4П. А. Раппопорт, Военное зодчество западнорусских земель Х-ХІV вв., „Материалы и исследования по археологии СССР” (dalej – МИА), Ленинград 1967, № 140, s. 31, 141, il. 23.
5 О. Златогорський, Д. Дем’янчук, Розвідки на городищі у селищі Ратне, [w:] Середньовічні міста Полісся: Тези доповідей міжнародної наукової археологічної конференції, Київ–Олевськ
2011, s. 24.
133
134
Ратенського городища з вежею на земляному пагорбі можна віднести до періоду, коли містом володів князь Сангушко6.
Оскільки детальніші археологічні дослідження на території
Ратненського городища не проводились, викладені міркування
базуються на аналізі зовнішніх морфологічних ознак пам’ятки.
На досліджуваній території є також городища, насипи яких досліджено траншеями та шурфами. Це городища в Любомлі та Ветлах.
Городище „Фосія” у Любомлі має характерну стіжкову форму.
Діаметр круглого майданчика городища становить 60 м, висота
над рівнем сучасної денної поверхні – 6 м. Ширина рову навколо
городища – близько 20 м. 2001 р. в північній частині майданчика
виявлено залишки нижньої частини фрагменту стіни з контрфорсом, орієнтованої з півдня на північ. Можливо, це фрагмент старостинського будинку, що існував у замку в пізньому середньовіччі.
В тілі насипу городища споруджено муроване підземелля, що
складається з 6 кімнат. Рівень підлоги підземелля – на 5,1 м нижчий від рівня майданчика городища. Підземелля виконано з цегли
в формі склепіння технікою послідовного чергування рядів тичків
та ложків. У кладці склепінь підземелля найчастіше трапляється
цегла трьох форматів: 28×13×6 – пальчатка; 28×15×9 – пальчатка;
31×15×6 – з гладкою поверхнею.
Важливим питанням, що потребує дослідження, є: чи підземелля споруджувались одночасно з насипом, чи врізались у нього, коли він був уже готовий? Останнє видається малоймовірним,
оскільки при висоті внутрішнього простору підземелля у 3 м, його
перекривав насип потужністю до 2 м.
Вперше встановити характер насипу городища автор спробував 1993 р., коли на його майданчику було закладено шурф № 1 на
ділянці, на 1,3 м нижчій від основної площі сучасного рівня майданчика городища.
Шурф підтвердив, що „Фоссія” – насипна, та встановив стратиграфію підсипок, яка мала такий вигляд (з верху до низу):
1) шар будівельного сміття новітнього часу (0,8 м);
2) біла, добре утрамбована глина (1 м);
6С. Д. Панишко, Укріплення типу „motte and bailey” у смт. Ратне, [w:] Минуле і сучасне Волині
та Полісся. Ратнівщина в історії України і Волині, вип. 42, Луцьк 2012, s. 24-27.
3) темний ґрунт, перемішаний з глиною (0,9 м);
4) біла глина (0,4 м);
5) темний ґрунт із домішками глини (1,3 м).
Оскільки цей шурф було закладено з рівня, на 1,3 м нижчого
від основної площі майданчика городища, отримана стратиграфічна колонка віддзеркалювала підсипки стіжкового насипу городища потужністю щонайменше 5,7 м. Утім, материка в шурфі
№ 1 так і не було досягнуто.
2001 р. вирішено було прошурфувати пам’ятку з дна підземелля (рівня, на 5,1 м нижчого від верхнього майданчика городища).
Шурф № 2, розміром 1,5×1,5 м, було закладено в північно-східному куті західної бічної кімнати підземелля. Встановлено, що
склепіння підземелля збудоване на засипці з світло-сірого суглинку потужністю 0,3 м. Кладка стін мала три ряди цегли нижче
від рівня вимощеної підлоги. Стратиграфія на цьому місці мала
такий вигляд:
1) цегляна підлога на піщаній підсипці (0,0-0,1 м);
2) перемішаний шар, що складався з піску з незначними включеннями гумусу та вугілля, відзначено дуже легкий механічний
склад цього шару (0,1-1,4 м);
3) шар твердої білої глини, що мав яскраво виражений насипний характер. Тут траплялись окремі фрагменти пізньосередньовічної цегли-пальчатки та кераміки цього ж часу. В цьому шарі
траплялися дрібні, невиразні фрагменти стінок горщиків пізньосередньовічного періоду (1,4-1,55 м).
4) давня похована денна поверхня, що плавно переходила
в світлий пісок, а він, у свою чергу, в білу, дуже тверду материкову глину. На похованій поверхні зафіксовано обвуглену дерев’яну плаху. Датувальних знахідок у цьому шарі не виявлено (нижче
від 1,55 м).
Шурф № 3, розміром 1,5×2,5 м було закладено в південно-західному куті крайнього південного приміщення підземелля, приблизно в центрі городища. Відстань між шурфом № 2 і № 3 становить
15 м. У шурфі простежено таку стратиграфію:
1) цегляна підлога на піщаній підсипці (0,0-0,1 м);
2) темний ґрунт, що складався з чорнозему з вкрапленнями
глини та вугілля. Характер цього шару чітко відрізнявся від насипного ґрунту в шурфі № 2 і мав ознаки культурного шару. Тут
135
136
поряд з керамікою пізньосередньовічного часу виявлено фрагменти давньоруських горщиків і один фрагмент вінчика цього
ж часу (вертикальний, світло-коричневий, на шийці – орнамент
у формі хвилястої лінії). На глибині 0,6-0,7 м від рівня підлоги
простежено дві горизонтальні лінзи білої глини, очевидно, сліди
підсипки. На глибині 0,9 м виявлено дерев’яну колоду без слідів
дії вогню (0,1-1,45 м);
3) жовтий суглинок, що на глибині 1,6 м переходив у білу, дуже
тверду материкову глину (1,45-1,6 м).
Таким чином, шурфування городища „Фосія”, проведене з рівня підлоги підземелля, дає змогу ствердити наявність на цьому
місці слабкого культурного шару XIII ст. і віднести спорудження
городища до більш пізнього періоду7.
Городище у Ветлах (рис. 2) є частиною поселенського комплексу, що, окрім насипу городища, включає й поселення. Ці пам’ятки
розміщені на незначному підвищенні в заплаві р. Прип’яті. Городище має добре морфологічно виражену стіжкову форму – це
кругле підвищення заввишки 2 м над рівнем заплави з майданчиком діаметром 45 м. Будь-яких слідів валів на краю майданчика та ровів навколо городища не простежується. Протяжність
схилів насипу – 3 м.
На схід від городища розміщувалось відкрите поселення розміром 70×100 м. Тут зібрано фрагменти гончарного посуду середини – другої половини XIII ст.
Для того, щоб встановити конструкцію насипу городища, від
його центру до північно-західного краю заклали розвідкову траншею завдовжки 21 м і завширшки 1 м. Загальну глибину траншеї
було доведено до рівня білого материкового піску – на 2 м нижче
від сучасного рівня майданчика городища.
Було виявлено ознаки кільцевої споруди завширшки 4,5 м, яка,
принаймні на дослідженій ділянці, оконтурювала майданчик городища. Всередині цієї споруди розміщувався вільний простір
діаметром близько 15 м, а ззовні до неї прилягав оборонний вал
завширшки 4 м і заввишки близько 1,5 м. Якщо проведена рекон-
7Idem, Дослідження ранньосередньовічного Любомля, „Замосцько-волинські музейні зошити”, т. 2, Замосць 2004, s. 255-262.
струкція правильна, то зовнішній діаметр укріплення становив
приблизно 35,0 м. Це укріплення було зведене в середині – другій
половині XIII ст. на незаселеному раніше місці. Вочевидь, люди
мешкали тут недовго, на що вказує відносна бідність знахідок,
і поступово залишили городище.
Кільцеву споруду над давнім похованим ґрунтом, у свою чергу,
впродовж усієї траншеї було перекрито однорідним шаром гумусованого ґрунту, який формує сучасний зовнішній вигляд городища. В цьому шарі траплялися поодинокі невиразні фрагменти
давньоруської кераміки8.
За зовнішніми морфологічними ознаками до кола досліджувавних пам’яток можна віднести й городище у Новій Вижві
в урочищі „Замчище”, яке обстежував Ю. М. Мазурик. Пам’ятка
розміщена в західній частині острова у заплавній частині правого берега р. Вижви. Городище має виражену стіжкову форму, це
– округлий насип з крутими схилами заввишки близько 4 м та
з майданчиком діаметром 65-75 м. Будь-яких слідів валів на краю
майданчика не простежується. В давнину городище по периметру було оточене ровом, який зберігся фрагментарно в південній,
західній і північно-східній частинах. Його ширина становить від
5 до 8 м, глибина на різних ділянках – 1-1,5 м9.
Археологічні дослідження на пам’ятці не проводилися, тому
питання про датування цього городища залишається відкритим.
Городища типу „motte and bailey” в Європі часто доповнювались мурованими вежами. Один такий комплекс відомий і на території Ратенського клину, хоча хронологічне співвідношення його
складових поки що точно не встановлено. Йдеться про насипне
утворення з залишками вежі на території літописного Угровська
в урочищі „Стовп”.
Городище літописного Угровська займає піщане підвищення
розміром 800×350 м, що підноситься на 3 м над рівнем запла-
8Idem, Про результати археологічних досліджень городища в селі Ветли Любешівського району, [w:] Минуле і сучасне Волині та Полісся. Старовижівщина з глибини століть: Науковий
збірник, вип. 28: Матеріали ХХVIII Волинської обласної історико-краєзнавчої конференції,
20-21 червня 2008 р., Луцьк 2008, s. 313-316.
9Ю. М. Мазурик, Городище доби пізнього середньовіччя в с. Нова Вижва на Волині, „Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні”, вип. 15, Київ 2004, s. 183-186.
137
138
ви р. Західний Буг. У південній частині цього підвищення є стрімкий останець. Висота останця над рівнем заплави – 12 м, а над
рівнем піщаного підвищення – близько 9 м. Це урочище називається „Старина” або „Церковка”. Культурний шар на останці датується ХІІ-ХІІІ ст.
Поверхня піщаного підвищення поступово знижується в північному напрямку, де воно переходить у добре морфологічно
виражене підвищення, що має назву „Стовп”. Воно розміщене за
0,6 км на північ від останця і є земляним пагорбом на мису. Саме
тут у 30-х рр. XX ст. було знайдено скарб срібних гривен.
Пагорб в урочищі „Стовп” у плані підквадратної форми зі сторонами близько 40 м. Він має круті схили заввишки до 2,5 м. На
майданчику пагорба частково досліджено фундаменти прямокутної мурованої башти, розміром 7,4×9,3 м, з шириною стін 1,5-1,7 м
і максимально зафіксованою висотою 1,3 м. Фундамент викладено з валунів, рваного каміння, гальки й щебеню. Для скріплення використано вапняний розчин. У деяких місцях трапляється
безсистемна кладка з брущатої цегли-пальчатки розмірами 2426×12-14×8-9 см. Цегла такого формату застосовувалась на Волині в другій половині ХІІІ ст.10
Таким чином, на території Ратенського клину на сьогодні відомо щонайменше п’ять укріплень, що мають „motte” різної вираженості та розмірів. З них три насипи (Любомль, Ветли та Стара
Вижва) характеризуються порівняно великими розмірами. Підвищення в Ратному доповнене пагорбом, на якому могла розмістититись тільки одна вежа, а підпрямокутне підвищення в Угровську
доповнювалось мурованою вежою. До цієї традиції слід віднести
й кілька прямокутних насипів, які поки що не досліджувались.
Вочевидь, суспільна роль цих груп була різною; можливо, відрізняється і їх датування. Однак уже зараз можна навести кілька
міркувань щодо появи укріплень такого типу на Волині.
Факт раннього входження досліджуваної території до складу
коронних земель, безумовно, вплинув на поширення тут європейських традицій. Але в появі укріплень „motte and bailey” він
10 Ю. Мазурик, О. Остапюк, Археологічні дослідження літописного Угровська на Волині, „Замосцько-волинські музейні зошити”, т. 1, Замосць 2003, s. 54-55.
не був вирішальним. На це вказує поширення подібних об’єктів
у тій частині Волині, яка перебувала в складі Великого князівства
Литовського. Такі городища відомі в Коршеві, Камені-Каширському, Турійську, Городищі 1, Коблині, Дубно („Кемпа”), Фалемичах,
П’ятиднях11. Не виключено, що базою для спорудження башт були
великі штучні насипи: Романсівка в Луцьку та „Могила Переляниці” в с. Шепель, при розкопках яких слідів поховань не виявлено12.
Ідеї будівництва укріплень типу „motte and bailey” на Волині, на думку автора, з’явилась у другій половині XIII ст., коли тут
розпочалося будівництво так званих „волинських веж”. Досліджувані пам’ятки й давньоруські городища з кам’яними або цегляними вежами об’єднує одна важлива риса – ізольоване розміщення
оборонних споруд у формі насипу з вежею.
Донедавна „волинські вежі” сприймались як донжони, тобто
житлово-оборонні об’єкти всередині укріплень, які були останнім
осередком захисту городища. До нашого часу збереглася тільки
одна надійно датована „волинська вежа” в м. Кам’янці Брестської
області. Стаціонарно досліджувались залишки практично аналогічної за конструкцією та датуванням вежі у с. Старий Чорторийськ Маневицького району.
Ця вежа розміщувалась на території городища й цілком могла виконувати функції донжону. За аналогією з Чорторийською,
раніше уявлялось і просторове розміщення вежі в Кам’янці – на
реконструкціях вона локалізувалась на території городища. Однак така реконструкція не базувалась на результатах археологічних досліджень і була цілком умоглядною.
Дослідженнями А. В. Іова та А. А. Башкова встановлено, що
укріплення Кам’янця складалися з двох відособлених підвищень,
обнесених валами та ровами. На західному підвищенні розміщувався первинний замок [городище – С. П.], а на східному – мурована цегляна вежа. Пов’язувати їх міг дерев’яний місток. Під
час оборони замок та вежа могли виступати як цілісний комп-
11 С. Д. Панишко, Городища „motte and bailey” як перші лицарські двори, s. 205-215.
12Idem, Перші лицарські двори у околицях Луцька, [w:] Стародавній Луцьк. Науково-інформаційний збірник, вип. X: Матеріали X ювілейної наукової конференції „Любартівські читання” м. Луцьк, 22-23 травня 2014 р., Луцьк 2014, s. 248-252.
139
140
лекс, або, за необхідності, вести ізольовану боротьбу13. Таке планування давньоруського Кам’янця дуже близьке до укріплень
„motte and bailey”.
Знайомство будівничого Олекси, який споруджував Кам’янець,
з цим ефективним принципом укріплення європейських замків уможливлювало спорудження укріплень цього типу в другій
половині XIII ст. Більше того, певні ознаки подібних укріплень
в урочищі „Стовп” в Угровську, який активно розвивався у домонгольський період, не виключають можливості знизити цю
хронологічну межу.
Таким чином, першочерговим завданням у встановленні часу
появи укріплень „motte and bailey” на території Ратенського клину та Волині в цілому, є вивчення насипу й мурованої вежі в урочищі „Стовп” на території давньоруського Угровська. При цьому
слід звернути увагу на морфологічну близькість цього комплексу до подібного в Столп’ї поблизу Холма. Така подібність може
знайти пояснення у ролі Угровська – попередника Холма як адміністративного центру князівства14.
13А. Башкоу, Археалогія старажынага Камянца, [w:] Тези доповідей міжнародної наукової археологічної конференції „Середньовічні міста Полісся” (м. Олевськ, Україна, 30 вересня – 3 жовтня 2011 р.). Наукове видання, Київ–Олевськ 2011, s. 8-11.
14С. Д. Панишко, Угровське кнізівство Данила Романовича, [w:] Король Данило Романович і його
місце в українській історії. Матеріали міжнародної і наукової конференції, Львів 2003, s. 58-65.
0
50 m
Рис. 1.
Городище Ратне.
План (за П. О. Раппопортом)
0
50 m
Рис. 2.
Городище Ветли.
План (1 – траншея № 1, 2 – шурф № 1). Площу поширення знахідок заштриховано
Bibliografia
Башкоу А., Археалогія старажынага Камянца, [w:] Тези доповідей міжнародної наукової археологічної конференції „Середньовічні міста
Полісся” (м. Олевськ, Україна, 30 вересня – 3 жовтня 2011 р.). Наукове видання, Київ–Олевськ 2011
Златогорський О., Дем’янчук Д., Розвідки на городищі у селищі Ратне,
[w:] Середньовічні міста Полісся: Тези доповідей міжнародної наукової археологічної конференції, Київ–Олевськ 2011
Конецкий В. Я., Трояновский С. В., „Большая сопка” Передольского погоста: варианты интерпретации, [w:] Новгород и Новгородская
земля: история и археология. Материалы научной конференции,
посвященной 80-летию со дня рождения М. Х. Алешковского, вип.
27, Великий Новгород 2013
Мазурик Ю. М., Городище доби пізнього середньовіччя в с. Нова Вижва
на Волині, „Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні”,
вип. 15, Київ 2004
Мазурик Ю., Остапюк О., Археологічні дослідження літописного Угровська на Волині, „Замосцько-волинські музейні зошити”, т. 1, Замосць 2003
Панишко С. Д., Городища „motte and bailey” як перші лицарські двори
Волині, „Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині”, вип. 16, 2012
Панишко С. Д., Дослідження ранньосередньовічного Любомля, „Замосцько-волинські музейні зошити”, т. 2, Замосць 2004
Панишко С. Д., Перші лицарські двори у околицях Луцька, [w:] Стародавній Луцьк. Науково-інформаційний збірник, вип. X: Матеріали
X ювілейної наукової конференції „Любартівські читання” м. Луцьк,
22-23 травня 2014 р., Луцьк 2014
Панишко С. Д., Про результати археологічних досліджень городища
в селі Ветли Любешівського району, [w:] Минуле і сучасне Волині та
Полісся. Старовижівщина з глибини століть: Науковий збірник,
вип. 28: Матеріали ХХVIII Волинської обласної історико-краєзнавчої конференції, 20-21 червня 2008 р., Луцьк 2008
Панишко С. Д., Стіжкові городища Волині, „Матеріали і дослідження
з археології Прикарпаття і Волині”, вип. 15, 2011
Панишко С. Д., Угровське кнізівство Данила Романовича, [w:] Король
Данило Романович і його місце в українській історії. Матеріали міжнародної і наукової конференції, Львів 2003
Панишко С. Д., Укріплення типу „motte and bailey” у смт. Ратне, [w:]
Минуле і сучасне Волині та Полісся. Ратнівщина в історії України
і Волині, вип. 42, Луцьк 2012
Панишко С., Ратенське князівство, „Київська старовина”, 2001, № 5
Раппопорт П. А., Военное зодчество западнорусских земель Х-ХІV вв.,
„Материалы и исследования по археологии СССР”, Ленинград 1967,
№ 140
143
Varia
Wojciech Walczak
Instrukcja Lorenzo Lauriego
i Francesco Marmaggiego
wobec sytuacji politycznej Polski
w latach 20. XX wieku
Lorenzo Lauri and Francesco Marmaggi’s instruction and the political
situation in Poland in the 1920s
Abstract: In the article, the Author presents a fragment of the instruction
given to apostolic nuncio Lorenzo Lauri (1921-1927) by the Secretariat of State
of the Hole See. The instruction includes the description of political situation
as well as guidelines on how to deal with the matters occurring behind the
eastern border of the Polish Republic. The source is important because it also
outlines the political situation of Lauri’s successor, Francesco Marmaggi, nuncio in the years 1928-1935. The files of the Warsaw Nunciature from the period 1921-1939 were declassified by Benedict XVI in 2006. They include much
valuable information concerning nuncios’ political activity and show the Holy
See’s political assessment of actions taken by Polish authorities.
Keywords: Holy See, Francesco Marmaggi, Republic of Poland, eastern policy
Polityka wschodnia Stolicy Apostolskiej po 1918 roku była kierowana m. in. poprzez nuncjaturę warszawską w Polsce. To nuncjuszom
warszawskim kierowano specjalne zalecenia z Sekretariatu Stanu
Stolicy Apostolskiej. Zanim powstała nuncjatura warszawska w odbudowanej Polsce, już w 25 kwietnia 1918 roku został wyznaczony na
wizytatora apostolskiego w Polsce prałat Achilles Ratti1. Bardzo waż-
1
S. Wilk, Nuncjatura warszawska w II Rzeczypospolitej, [w:] Nuncjatura Apostolska w Rzeczypospolitej, red. T. Chynczewska-Hennel, K. Wiszowata-Walczak, Białystok 2012, s. 441. Zob. również: idem,
148
Wojciech Walczak
ne dla podkreślenia znaczenia Warszawy jako ośrodka politycznego
oddziałującego na politykę wschodnią Stolicy Apostolskiej miała nominacja Rattiego na wizytatora apostolskiego dla Rosji i byłej Rosji
(czyli Litwy, Łotwy, Estonii i Finlandii)2.
Istotne znaczenie dla działań kolejnych nuncjuszy miała instrukcja sekretarza stanu kardynała Pietro Gasparriego dana abp. Lorenzo
Lauriemu, który był nuncjuszem w latach 1921-1927. Instrukcja ta była
swoistą wskazówką, jak postępować wobec rzeczywistości polityczno-religijnej na wschód od Polski. W „Aneksie” prezentuję fragment
instrukcji, który dotyczy opisania relacji Polski z poszczególnymi krajami3. Jest ona o tyle ważna, że była podstawą działania w tej sferze
również nuncjusza F. Marmaggiego, gdyż właśnie do tej instrukcji odwołuje się Sekretariat Stanu, pisząc w adresowanej do niego instrukcji: „D’altra parte le ampie istruzioni a suo tempo date al. Suo illustre
predecessore, ora E.mo Cardinale Lauri, non mancheranno di essergli
utili nelle relazioni con contesto Governo”4.
Do niedawna były odtajnione akta nuncjatury warszawskiej tylko do
10 lutego 1922 r., czyli do śmierci papieża Ambrogio Damiano Achille
Rattiego. Od 2006 r. decyzją papieża Benedykta XVI historycy mogą
zajmować się archiwaliami wytworzonymi za pontyfikatu Piusa XII,
tj. do 10 lutego 1939 roku5. Obecnie trwają prace katalogujące zasoby
z lat misji nuncjusza Filippo Cortesiego. Zasoby L. Lauriego i F. Marmaggiego są dostępne od 2013 roku.
Nuncjusz Achilles Ratti i jego rola w procesie kształtowania się państwa polskiego, [w:] Powrót Polski
na mapę Europy. Sesja naukowa poświęcona 70. rocznicy Traktatu Wersalskiego, red. C. Bloch, Z. Zieliński, Lublin 1995, s. 331-367; idem, Achille Ratti: First Apostolic Nuncio in the Second Polish Republic,
[w:] Nuncjatura Apostolska. Dom Papieski w Warszawie (La Nunziatura Apostolica. Casa del Papa
a Varsavia), Varsavia 2009, s. 338-355.
2 Kard. P. Gasparri do A. Ratti, 30.06.1918. Acta Nuntiaturae Polonae, t. LXVII: Achilles Ratti (1918-1921),
vol. 1: (25 IV – 31 VII 1918), ed. S. Wilk, Romae 1995, no. 47, s. 199-201.
3 Instrukcja liczy sobie 51 stron maszynopisu i zostanie wydana drukiem w przekładzie na język
polski.
4 Segretaria di Stato, Sezione per i Raporti con gli Stati, Archivio Storico, Città del Vaticano (dalej
– S.RR.SS), Congregazione degli Affari Eccesiastici Straordinari, Polonia (dalej – AA.EE.SS), 19281939, pos. 110, fasc. 136, f. 15 r.
5 „Il Santo Padre Benedetto XVI ha deciso che dal prossimo 18 settembre, con la ripresa dell’attività
dell’Archivio Segreto Vaticano e degli altri Archivi della Santa Sede dopo le ferie estive, sia resa
accessibile ai Ricercatori tutta la documentazione relativa al pontificato di Pio XI (6 febbraio 1922 –
10 febbraio 1939)”. Bollettino della Sala Stampa della Santa Sede, n. 0340 del 30 giugno 2006.
Instrukcja Lorenzo Lauriego i Francesco Marmaggiego...
W kwestii wschodniej niezmiernie ważne będą instrukcje dane
następcy F. Marmaggiego – F. Cortesiemu, który nuncjuszem był aż
do wybuchu II wojny światowej. Na obecnym etapie – katalogowania
zbiorów – temat nie może zostać wyczerpany, a jedynie pewne kwestie mogą być zasygnalizowane.
Francesco Marmaggi urodził się 31 sierpnia 1876 roku w Rzymie na
Zatybrzu. Uczył się w gimnazjum prowadzonym przez Braci Szkolnych. Po święceniach został wysłany do wykładania filozofii prawa na
uniwersytecie papieskim św. Apolinarego, a następnie został powołany do Kongregacji Spraw Nadzwyczajnych, brał także czynny udział
w Komisji Kodyfikacyjnej Prawa Kanonicznego. W 1920 roku podczas
sowieckiej napaści na Polskę F. Marmaggi urządził na Zatybrzu uroczyste nabożeństwo w celu uproszenia zwycięstwa dla polskiego oręża. W tym samym roku objął nuncjaturę w Bukareszcie, jako pierwszy
nuncjusz w Rumunii. W 1922 roku Pius XI powierzył F. Marmaggiemu delegaturę nadzwyczajną w Konstantynopolu w celu zorganizowania opieki nad ludnością chrześcijańską po wojnie turecko-greckiej.
W 1923 roku Stolica Apostolska mianowała F. Marmaggiego nuncjuszem w Pradze, gdzie pozostawał na stanowisku do chwili zatargu pomiędzy rządem Czechosłowacji a Stolicą Apostolską w sprawie żywego
wciąż w tym kraju kultu bohatera narodowego Jana Husa, który został potępiony i spalony na stosie w czasie soboru w Konstancji. Podczas uroczystości z udziałem najwyższych dostojników państwowych
Czechosłowacji ku czci Husa w 1925 roku nuncjusz poczuł się urażony
i opuścił Pragę, nie czyniąc nawet wizyt pożegnalnych, co było w dobrym tonie dyplomatów6.
Czechosłowacki minister spraw zagranicznych Edward Benesz
w mowie wygłoszonej 1 lutego 1926 roku oświadczył: „W Czechosłowacji doszło do zatargu między nami, a Watykanem, lecz nigdy między nami a Nuncjuszem. On spełnił tylko obowiązek swego urzędu.
W chwili kiedyśmy przezwyciężyli wszelkie będące w toku kwestie i doszliśmy do ich rozwiązania, sprawa Nuncjusza Marmaggiego została
obopólnie sprawiedliwie załatwiona. Rząd Czechosłowacki odznaczył
Mgr Marmaggiego wysokim orderem Białego Lwa i zakomunikował
6 J. Jurkiewicz, Watykan a Polska w okresie międzywojennym (1918-1939), [w:] Szkice z dziejów papiestwa, red. K. Piwarski, Warszawa 1961, s. 518.
149
150
Wojciech Walczak
o tym Kardynałowi Sekretarzowi Stanu listem, zawierającym słowa
najserdeczniejszego uznania dla tego Prałata. Słuszne i sprawiedliwe
uznanie zasług zdobył sobie Mgr. Marmaggi przez spełnienie trudnej
i odpowiedzialnej misji dyplomatycznej w Pradze. On pierwszy na
początku swego tam urzędu przedstawił projekt współżycia Stolicy
Apostolskiej z Czechosłowacją i spełnił swe zadanie ku zadowoleniu
zupełnemu Ojca Św., u którego cieszył się zawsze jak największym
zaufaniem”7.
Francesco Marmaggi objął urząd nuncjusza po Lorenzo Laurim,
który swoją misję w Rzeczypospolitej pełnił od 25 maja 1921 roku do
początków 1927 roku. Już po kreacji Lauriego na kardynała (20 grudnia
1926 roku) wiadomo było, że jego misja się skończyła i należy szukać
nowego kandydata na nuncjusza w Polsce8. Jego głównym zadaniem
wyznaczonym przez papieża Piusa XII było doprowadzenie do unormowania prawnego statusu Kościoła katolickiego, czyli do zawarcia
konkordatu z Polską9. Konkordat został zawarty 10 lutego 1925 roku
i miał obowiązywać od 2 sierpnia 1925 roku10. W Polsce Lauri, szczególnie pod koniec swojej misji dyplomatycznej, stawał się niewygodną
postacią. Zarówno w episkopacie, jak i w publicystyce pojawiały się
głosy krytyczne. Oskarżano go o przywłaszczenie sobie prawa do rządzenia Kościołem w Polsce. Nazywany był „krajową głową Kościoła”.
Krytykowano go za wybór biskupów i pisano złośliwie: „laury zbierane w Brazylii czy Argentynie, nie zawsze uprawniają do wawrzyńców
w kraju moderowanym więcej na modłę europejską”. Do zarzutów
wobec nuncjusza dorzucono również te, które notabene pojawiały się
w stosunku do Rattiego, dotyczące polityki filoniemieckiej: „W kołach
politycznych warszawskich opowiada się, że z wiosną zawita w pałacu przy alejach Szucha [siedziba nuncjatury warszawskiej – przyp.
W.W.] następca obecnego nuncjusza, który jeszcze ma wykończyć –
7 „Głos Żbikowa”, 4 (1928), s. 1-2.
8 J. Pietrzak, O kardynalski biret, czyli zastosowanie protokołu dyplomatycznego podczas nadania
godności kardynalskiej nuncjuszom Lorenzo Lauriemu w 1927 r. i Francesco Marmaggiemu w 1936 r.,
„Vade Nobiscum”, 3 (2010), s. 85-92; J. Jurkiewicz, Watykan a Polska, s. 518.
9 Patrz instrukcja wydana Lauriemu: Istruzioni per Monsignor Lorenzo Lauri, arcivescovo tit. di Efeso, Nunzio Apostolico in Polonia, Settembre 1921, Archivio Segreto Vaticano (dalej – ASV), Arch.
Nunz. Varsavia 208, fasc. 2.
10 Szerzej patrz np.: T. Schramm, Watykan wobec odbudowy państwa polskiego, [w:] Szkice z dziejów
papiestwa, t. 1, red. I. Koberdowa, J. Tazbir, Warszawa 1989, s. 292-312.
oby szczęśliwie! – pewne pertraktacje konkordatowe, poczem nakryć
strudzoną głowę szkarłatnym kapeluszem, co będzie awansem a może
stopniem do dalszej karjery”11.
Skrótowa instrukcja wydana przez Congregazione degli Affari Eccesiastici Straordinari abp. Francesco Marmaggiemu („Instruzioni
per Monsignor Francesco Marmaggi arcisescovo titolare di Adrianopoli Nunzio Apostolico”) została wystosowana 29 lutego 1928 roku,
a więc tuż przed samym przybyciem arcybiskupa do Warszawy12. Instrukcja odnosiła się w oczywisty sposób do wcześniejszych instrukcji
wystosowanych do poprzednika Marmaggiego – Lauriego. Tam była
określona i zarysowana odpowiednio sytuacja polityczna w Polsce13.
Zawierała przede wszystkim nakaz trzymania pieczy nad wdrażaniem
w życie konkordatu14. Pomimo wejścia w życie konkordatu trzeba było
jeszcze wydać przepisy wykonawcze. Takie zadanie zostało powierzone Komisji Rządowej i Komisji Papieskiej, do której weszli: biskup
podlaski Henryk Przeździecki, biskup łomżyński Stanisław Łukomski
i biskup łucki Adolf Szelążek. Nuncjusz miał współpracować w tym
względzie z episkopatem, a przede wszystkim informować Sekretariat Stanu o przebiegu negocjacji ze stroną rządową. Chodziło przede
wszystkim o interesy Kościoła związane z reformą rolną, majątkami pounickimi15. Nuncjusz miał w tej materii w sposób szczególny
wspólpracować z bp. Szelążkiem, który: „per la sua abilità e per la sua
grande conoscenza della material è stato scelto dalla fiducia del Santo
Padre per trattare direttamente col Sig. Maresciallo Pilzudski avendo questi espresso il desiderio di parlalre con una sola persona pittosto che non diversi prelati e Vescovi polacchi per quanto qualificati.
11 „Kurier Poznański”, 25.01.1926, s. 2. Ataki pojawiały się również w gazecie „Kurier Wileński”,
28.01.1926. O negatywnych głosach wobec Lauriego w Polsce informowano papieża: ASV, Arch.
Nunz. Varsavia, vol. B 209, fasc. 15. Odpowiedź prasy nastawionej odmiennie niż wspomniane tytuły do nuncjusza: „Rzeczpospolita”, r. VII, 28.01.1926 (Napaść endecka na Nuncjaturę), „Czas”, r. LXXVIII, 6.02.1926 (Wojna z nuncjuszem).
12 S.RR.SS, AA.EE.SS, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 15-19.
13 Istruzioni per Monsignor Lorenzo Lauri, arcivescovo tit. di Efeso, Nunzio Apostolico in Polonia, Settembre 1921, ASV, Arch. Nunz. Varsavia 208 fasc. 2. Autor niniejszego artykułu przygotowuje publikację monograficzną o instrukcjach L. Lauriego, F. Marmaggiego i F. Cortesiego.
14 „Dal punto ecclesiastico, la cosa di maggior momento in Polonia ora è il Concordato, il quale
è stato concluso per regolare o stabiliare le relazioni tra la Chiesa e la Polonia, e deve perciò essere applicator lealmente il che sarà di grande beneficio per la Chiesa Cattolica in quella Nazione non meno che per lo Stato”. S.RR.SS, AA.EE.SS, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 16r.-17r.
15 T. Schramm, Watykan, s. 309-311.
151
152
Wojciech Walczak
Monsignor Szalazek ha già domandato a questa Sacra Congregazione speciali direttive su diversi punti, le quali, via via che saranno ultimi gli studi pendent, saranno inviate a Monsignor Marmaggi, perchè
ne tenga conto egli stesso e perchè ne infomi Monsignor Szelazek”.
Już w styczniu 1928 roku wiedziano w kołach rządowych RP o przychylności papieża na mianowanie nuncjuszem w Polsce właśnie Marmaggiego16. Kard. Pietro Gasparri, sekretarz stanu Stolicy Apostolskiej,
w początkach lutego 1928 roku poprosił ks. prałata Carlo Chiarlo,
audytora nuncjatury warszawskiej, o zdobycie u prezydenta RP agrément dla kandydatury Marmaggiego17. Po czterech dniach Chiarlo informował sekretarza stanu, że 9 lutego był u prezydenta i „non disse
parole; seconda volta mi disse semplicamente di uno che ascolta cosa
per lui indifferente”18. Na dokumencie kard. Gasparri zanotował odręcznie: „L’ambasciatore mi disse che, parlando di Mons. Marmaggi,
il Presidente del Consilio concluse: ma informa io accetto il Nunzio
che il S. Padre mi manda”19. 15 lutego prałat Charlo gratulował już
Marmaggiemu20.
Wtedy kard. Gasparri poprosił Sacra Congregazione Consistorale
(13 lutego 1928 roku) o wydanie instrukcji Marmaggiemu21, którą na
dalszych stronach publikuję zgodnie z instrukcją wydawniczą opracowaną przez o. prof. Henryka Damiana Wojtyskę22. W ciągu kilku dni
była już gotowa decyzja zarówno ministra spraw zagranicznych RP,
jak i prezydenta o gotowości akredytacji nowego nuncjusza23.
Po zapoznaniu arcybiskupa z instrukcjami i zgodzie rządu oraz
prezydenta Rzeczypospolitej na zaproponowaną kandydaturę, F. Marmaggi zaczął przygotowania do podróży24. Nuncjusz po dwudniowej
16 W swoim liście w j. francuskim A. E. Borewicz informował Casa dei Sacredoti, że rząd polski zapoznał się i zaopiniował już 21.01.1928 r. kandydaturę nowego, prawdopodobnego nuncjusza.
S.RR.SS, AA.EE.SS, Polonia, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 3r.-4v.
17 Nomina do Mons. Marmaggi, S.RR.SS, AA.EE.SS, Polonia, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 5r.-6v.
18 S.RR.SS, AA.EE.SS, Polonia, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 8r.
19Ibidem.
20 ASV, Arch. Nunz. Varsavia, f. 254, fasc. 1 – numeracja przed opisaniem przez archiwistów watykańskich (busta N 1: Arrivo del Nunzio. Presentazione delle Credenziali Ricebimenti), karty niepaginowane.
21 S.RR.SS, AA.EE.SS, Polonia, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 9r.
22 H.D. Wojtyska, ANP I, s. 187-189.
23 S.RR.SS, AA.EE.SS, Polonia, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136, f. 11r.-14r.
24 ASV, Arch. Nunz. Varsavia, f. 254, fasc. 1 (busta N 1: Arrivo del Nunzio. Presentazione delle Credenziali Ricebimenti).
podróży przyjechał do Warszawy w dniu 14 marca 1928 roku. Zatrzymywał się na krótko, by pozdrowić czy wypowiedzieć kilka słów do
witających go w: Dziedzicach, Pszczynie, Sosnowcu, Będzinie, Dąbrowie Górniczej, Ząbkowicach, Zawierciu, Częstochowie, Piotrkowie Trybunalskim, Koluszkach i Skierniewicach25. Cztery dni później
nuncjusz złożył oficjalną wizytę ks. kard. Aleksander Kakowskiemu26.
17 marca nuncjusz wręczył listy uwierzytelniające prezydentowi Ignacemu Mościckiemu na Zamku Królewskim w Warszawie27.
Misja abp. Marmaggiego, podobnie jak Lauriego, nie była jednoznacznie oceniana. Ze strony episkopatu zarzucano mu przede wszystkim zły dobór pasterzy Kościoła polskiego. Słynne jest stwierdzenie
kard. Kakowskiego, że Marmaggi z aktami dyplomatycznymi nie dorównał Achillesowi Rattiemu ani Lorenzowi Lauriemu. „Przyszłość
pokaże, jakim będzie dyplomatą. W stosunkach z rządem zachowuje
ostrożność. Sparzył się na gorącem w Czechosłowacji, będzie dmuchał na zimne w Polsce”28.
Bibliografia
Acta Nuntiaturae Polonae, t. LXVII: Achilles Ratti (1918-1921), vol. 1, (25 IV31 VII 1918), ed. S. Wilk, Romae 1995
Archivio Segreto Vaticano, Arch. Nunz. Varsavia, f. 254, fasc. 1 (busta N 1:
Arrivo del Nunzio. Presentazione delle Credenziali Ricebimenti); vol. B
209, fasc. 15; 208, fasc. 2
Bollettino della Sala Stampa della Santa Sede, n. 0340 del 30 giugno 2006
Jurkiewicz J., Watykan a Polska w okresie międzywojennym (1918-1939), [w:]
Szkice z dziejów papiestwa, red. K. Piwarski, Warszawa 1961
Kakowski A., Z niewoli do niepodległości. Pamiętniki, red. i oprac. T. Krawczak, R. Świętek, Kraków 2000
Ogiński J. M., Nuncjusze warszawscy w XX w., Warszawa 1991
25Ibidem.
26 Nunzio F. Marmagii a Sua Eminenza Reverendissima Il Signor Cardinale Pietro Gasparri, Segretario di Stato di Sua Santità, Varsaviae, 21 III 1928. Ibidem.
27 Błędnie datę objęcia misji oznaczył J.M. Ogiński, Nuncjusze warszawscy w XX w., Warszawa
1991, s. 19, który wskazał jakoby F. Marmaggi złożył listy uwierzytelniające 13 lutego 1927 r.
28 A. Kakowski, Z niewoli do niepodległości. Pamiętniki, red. i oprac. T. Krawczak, R. Świętek, Kraków
2000, s. 917-918.
153
154
Wojciech Walczak
Pietrzak J., O kardynalski biret, czyli zastosowanie protokołu dyplomatycznego
podczas nadania godności kardynalskiej nuncjuszom Lorenzo Lauriemu
w 1927 r. i Francesco Marmaggiemu w 1936 r., „Vade Nobiscum” 3 (2010)
Segretaria di Stato, Sezione per i Raporti con gli Stati, Archivio Storico, Città
del Vaticano, AA.EE.SS, Polonia, 1928-1939, pos. 110, fasc. 136
Schramm T., Watykan wobec odbudowy państwa polskiego, [w:] Szkice z dziejów papiestwa, t. 1, red. I. Koberdowa, J. Tazbir, Warszawa 1989
Wilk S., Achille Ratti: First Apostolic Nuncio in the Second Polish Republic,
[w:] Nuncjatura Apostolska. Dom Papieski w Warszawie (La Nunziatura
Apostolica. Casa del Papa a Varsavia), Varsavia 2009
Wilk S., Nuncjatura warszawska w II Rzeczypospolitej, [w:] Nuncjatura Apostolska w Rzeczypospolitej, red. T. Chynczewska-Hennel, K. Wiszowata-Walczak, Białystok 2012
Wilk S., Nuncjusz Achilles Ratti i jego rola w procesie kształtowania się państwa polskiego, [w:] Powrót Polski na mapę Europy. Sesja naukowa poświęcona 70. rocznicy Traktatu Wersalskiego, red. C. Bloch, Z. Zieliński,
Lublin 1995
„Czas”, r. LXXVIII, 6.02.1926
„Głos Żbikowa”, 4 (1928)
„Kurier Poznański”, 25.01.1926
„Kurier Wileński”, 28.01.1926
„Rzeczpospolita”, r. VII, 28.01.1926
Aneks
Instruzioni per Monsignor Lorenzo Lauri, arcivescovo lit. di
Efeso, Nunzio Apostolico in Polonia, settembre 1921
[k. 15 v.] Polonia e Lituania.
Molto tese sono anche le relazioni tra Polacchi e Lituani. La
Lituania costituiva, fin dla secolo XIV, uno stato vasto e potente.
Nel 1386, avendo Jagellone, granduca di Lituania, sposato Edvige, regina di polonia, le due nazioni si trovarono unite, unione
rinnovata poi nel 1569. La odierna questione tra Lituani e Polacchi si riferisce specialmente al territorio di Vilna. Occupata nel
1919 da Pilsudski, presa nel 1920 dal bolscevichi e da questi lasciata alla Lituania, Vilna fu infine invasa, con un’impresa alla
D’Annunzio, dal generale polacco Zeligowski, che vi si trova tuttora e che, col territorio occupato, [k. 16 r.] ha costituito la cosi
detta Lituania Centrale. Intanto la Lega delle Nazioni ha stabilito che la Lituania sia divisa come in due cantoni, quello di Kowno e quello di Vilna e che sia unita in stretta federazione con la
Polonia. Tale progetto, che congiungerebbe con vincoli d’amicizia
le due nazioni cattoliche, potrebbe senza dubbio recare immensi
vantaggi alla civiltà e alla fede. Ma purtroppo Lituani e Polacchi sembra non lo accolgano con piacere: I primi, temendo di essere assorbiti dalla Polonia, ed istigati in ciò dalla Germania che,
fin dal tempo della Guerra secondava il movimento nazionalista
lituano: gli altri perchè vorrebbero senz’altro annettere alla Polonia la città e il territorio di Vilna. La questione ha ripecussioni anche nel campo religioso: I preti lituani sono i più grandi
sostenitori del movimento nazionale, I preti polacchi ne formano
i più tenaci oppositori. Il buon Monsignor Matulewicz, Vescovo di
Vilna, lituano per nazionalità, è accusato di lituanismo dal Polacchi e di polonismo dal Lituani. La missione affidata a Mons.
Lauri riguarda solo la Polonia, non la Lituania29: tuttavia nulla
impedisce che il Nunzio Apostolico di Varsavia possa esercitare
le sue funzioni su tutti quei territory che di fatto sono occupa-
29 Podkreślenie tekstu odręczne na dokumencie.
155
156
Wojciech Walczak
ti dal Polacchi: ciò senza menomamente [k/ 16 v.] pregiudicare le
eventuali questioni di dritto. Ben comprenderà per altro Mons.
Lauri con quanta cautela e prudenza egli dovrà procedere quando
si tratti di territory giuridicamente controversy, specialmente nel caso di provvedimenti o dichiarazioni, cui potrebbe essere
attribuito un colore politico.
Polonia e Russia.
Con la Russia, dopo la pace di Riga di quest’anno, sembrano finite le ostilità. Anzi, tra I due paesi, si stanno ristabilendo delle relazioni diplomatiche.
Polonia e Bianco-Russia.
L’indipendenza della Bianco-Russia è stata riconosciuta dal
Trattato di Riga: ma di fatto non estate. I Bianco-Russi del resto
non sembra che siano ancora cosi organizzati da poter formare uno
Stato veramente indipendente.
Polonia e Ucraina.
Anche l’Ucraina fu riconosciuta come stato indipendente dal
trattato di Riga. Tale indipendenza é peró solo nominale perché
in realtà l’Ucraina dipende da Mosca. Molto si é parlato del movimento Ukraino le cui aspirazioni comprendono molti territory
e principalmente la Galizia Orientale, ove é viva l’avversione tra
I Ruteni ed I Polacchi cole lo dimostrarono specialmente le lotte sanguinose del 1918 e 1919. La questione Ruteno-polacca ha una
larga eco anche nel campo religioso perché I Rutheni cattolici non
di ri[k. 17r.]to Greco mentre I Polacchi sono di rito latino; di qui
l’equazione tra latinismo e polonismo: rito Greco e ucrainismo.
Fragmenty instrukcji dla abp. Lorezo Lauriego, Città del Vaticano 6 września 1921, pisana na maszynie,
pierwsza strona odręcznie zdobiona, czarny tusz. W lewym górnym rogu nadany numer „B=25151”.
Instrukcja podpisana przez Sekretarza Stanu Stolicy Apostolskiej kard. P. Gasparriego.
Oryginał, Archivio Segreto Vaticano, Città del Vaticano, vol. 208.
Prawne aspekty wprowadzenia
wspólnej waluty europejskiej
w wybranych państwach Europy
Legal aspects of the introduction of the euro in selected countries of
Central and Eastern Europe
Abstract: The present paper discusses legal aspects of the introduction of the
euro in selected countries of Central and Eastern Europe: Slovakia, Estonia and
Latvia. The choice of countries was dictated by the chronology of accession
to the European Monetary System, attributable to differing conditions in the
macroeconomic environment. Slovakia was incorporated into the system in
2009 – the year in which the first phase of the financial crisis started, Estonia
– in 2011 – in which the financial crisis was very intense, Latvia – in 2014 –
the year in which the first symptoms of post-crisis economic recovery were
observed. This article is an attempt to analyze and synthesize the regulation
of different legal systems, whose introduction and adaptation to European
Union law is one of the key conditions for effective implementation of the
euro in domestic orders.
Keywords: economy, East and Central Europe, euro
1.
Uwagi wstępne
Przystąpienie państwa do Unii Europejskiej (UE) wiąże się niemal
automatycznie w obowiązkiem przyjęcia waluty euro. Dopiero jednak
w Traktacie z Maastricht zrealizowano tzw. Plan Delorsa z 1989 roku,
wprowadzając instytucję unii gospodarczej i walutowej (UGW)1. Strukturę tę interpretowano jako obszar, w obrębie którego funkcjonowała
1
A. Nowak-Far, Europejska unia walutowa, Warszawa 1993, s. 12 i n.
158
pełna wymienialność walut, nieodwracalność wymiany, liberalizacja
transakcji kapitałowych, integracja rynku finansowego, usztywnienie parytetów walutowych i eliminacja wahań kursów walutowych2.
Współcześnie euro jest walutą międzynarodową. Międzynarodową
rolę pieniądza można ocenić przez pryzmat pełnionych przez niego
funkcji: miernika wartości, środka płatniczego oraz środka akumulacji/tezauryzacji3. Na znaczenie waluty wpływają również czynniki
strukturalne, polityka ekonomiczna kraju emitenta waluty oraz udział
w oficjalnych rezerwach dewizowych4.
Po wprowadzeniu euro do obiegu w 2002 roku strefa euro składała
się z 12 spośród 15 państw członkowskich UE5.
W 2004 roku większość nowych państw członkowskich określiła
planowe daty przystąpienia do strefy euro („target dates”). Estonia,
Litwa i Słowenia, których waluty zostały włączone do mechanizmu
ERM II w czerwcu 2004 roku, wskazały 1 stycznia 2007 roku jako potencjalną datę przyjęcia euro, a Cypr, Łotwa i Malta, których waluty
zostały włączone do ERM II w maju 2005 roku zadeklarowały, że ich
celem jest przystąpienie do strefy euro już 1 stycznia 2008 roku.
Należy mieć na uwadze, że określenie ram czasowych przyjęcia
euro ma charakter deklaratywny, niewiążący i nie wywołuje skutków
prawnych w przypadku ich przekroczenia. Jest jednak czytelnym
sygnałem dla rynków finansowych i międzynarodowych partnerów
gospodarczych na temat stanu gospodarki i finansów publicznych
danego państwa.
2 C. Kosikowski, Prawo Unii Europejskiej w systemie prawa polskiego, Białystok 2010, s. 48.
3 H. Nakonieczna-Kisiel, Pieniądz światowy, [w:] Międzynarodowe stosunki gospodarcze. Wybrane
zagadnienia, red. J. Dudziński, H. Nakonieczna-Kisiel, Szczecin 2007, s. 211.
4 Międzynarodowa rola euro III, Departament Integracji ze Strefą Euro III, NBP, Warszawa, lipiec
2011, s. 4-16.
5 K. Szeląg, Doświadczenia nowych państw członkowskich UE w zakresie praktycznych przygotowań
do wprowadzenia euro do obiegu. Wnioski dla Polski, Warszawa 2008, Raport o konwergencji, EBC,
czerwiec 2013 roku; po tzw. dużym rozszerzeniu UE w 2004 roku liczba państw członkowskich
wzrosła do 25; spośród 13 państw pozostających wówczas poza strefą euro, dwa posiadały klauzulę „opt-out”, a pozostałych 11 państw członkowskich, w tym 10 nowych państw członkowskich,
posiadało status państw członkowskich objętych derogacją. Oznaczało przyjęcie euro po spełnieniu stosownych warunków (kryteriów konwergencji).
Prawne aspekty wprowadzenia wspólnej waluty europejskiej...
2.
Istota konwergencji prawnej
Każdy kraj UE ma prawo i obowiązek uczestniczenia w UGW,
z zastrzeżeniem kryteriów konwergencji6 oraz wzięcia udziału z Mechanizmie Stabilizowania Kursów (ERM II). Proces przygotowania
państwa do integracji w ramach wspólnego systemu walutowego poddawany jest wielopoziomowej publicznej kontroli i szczegółowej weryfikacji. Każde z nowych państw członkowskich uczestniczy w UGW
z dniem przystąpienia jako państwo członkowskie objęte derogacją
w rozumieniu art. 139 Traktatu7.
Ocena konwergencji prawnej jest niezbędna w procesie rozstrzygania o tym, czy dane państwo członkowskie wypełnia ciążące na nim
zobowiązania w zakresie urzeczywistniania UGW8. Traktat Lizboński zawiera przepisy niepozostawiające wątpliwości, że państwa UE,
pozostające poza strefą euro, są zobowiązane do realnych działań integrujących ze wspólnym systemem walutowym. EBC bada poziom
konwergencji prawnej państwa członkowskiego objętego derogacją,
w tym podjęte działania legislacyjne, aby tę konwergencję osiągnąć.
EBC ocenia, czy państwo członkowskie osiągnęło adekwatny do
wymagań prawa UE stopień konwergencji gospodarczej. Weryfikacji
podlega również aspekt zgodności ustawodawstwa krajowego w kontekście zgodności z Traktatem i Statutem Europejskiego Systemu Banków Centralnych (ESBC) i Europejskiego Banku Centralnego (Statut
EBC)9. Szczególnie istotna wydaje się również ocena spełnienia wymagań dotyczących statusu formalnoprawnego banku centralnego.
Raporty weryfikacyjne nie dotyczą państw członkowskich objętych
derogacją ani państw o statusie specjalnym, które nie wprowadziły
jeszcze euro10. EBC oraz Komisja Europejska (KE) są zobligowane do
składania Radzie, co najmniej raz na dwa lata lub na wniosek państwa
6 S. I. Bukowski, Strefa Euro. Perspektywy rozszerzenia o Polskę i inne kraje Europy Środkowo-Wschodniej, Warszawa 2007, s. 41.
7 Art. 4 aktu dotyczącego warunków przystąpienia Republiki Czeskiej, Republiki Estońskiej, Republiki Cypryjskiej, Republiki Łotewskiej, Republiki Litewskiej, Republiki Węgierskiej, Republiki Malty,
Rzeczypospolitej Polskiej, Republiki Słowenii i Republiki Słowackiej oraz dostosowań w traktatach stanowiących podstawę Unii Europejskiej (Dziennik Ustaw Unii Europejskiej L 236 z dnia
23 września 2003 r.).
8 Art. 140 ust. 1 TFUE.
9 Protokół ustanawiający Statut Europejskiego Systemu Banków Centralnych i Europejskiego Banku Centralnego, Dziennik Ustaw Unii Europejskiej z dnia 16 grudnia 2004 r.
10Szerzej: Raporty o konwergencji EBC.
159
160
członkowskiego z derogacją, sprawozdań dotyczących postępów w wypełnianiu zobowiązań ciążących na nich w zakresie urzeczywistniania
UGW11. Przy ocenie konwergencji prawnej EBC może również rozważyć, czy stosowanie odpowiednich przepisów jest zgodne z duchem
Traktatów i Statutu. Szczególne zaniepokojenie EBC budzą wszelkie
oznaki wywierania nacisku na organy decyzyjne banków centralnych
państw członkowskich, niezgodne z postanowieniami Traktatu dotyczącymi niezależności banków centralnych. EBC dostrzega również
potrzebę niezakłóconego i nieprzerwanego funkcjonowania organów
decyzyjnych krajowych banków centralnych12.
Należy więc podkreślić, że w procesie oceny spełniania warunków konwergencji prawnej kluczowa rola należy do Rady UE oraz
KE. Kompetencje tych organów w przedmiotowym zakresie zostały
zapisane w aktach prawa pierwotnego. Każdorazowo procedura oceny stopnia gotowości prawnej państwa do integracji walutowej przebiega analogicznie.
3.
Aspekty prawne przystąpienia do strefy euro
wg prawa pierwotnego Unii Europejskiej13
Kwestie rozszerzenia strefy euro uregulowane w dwóch aktach pierwotnego prawa wspólnotowego charakteryzują się znacznym stopniem uniwersalizmu14.
Podstawą prawną przystąpienia do strefy euro jest art. 140 ust.
2 i 3 TFUE. Określa on tryb uchylenia derogacji, którego – na wniosek
KE – dokonuje Rada UE po konsultacjach z Parlamentem Europejskim (PE) i Radą Europejską. Przy podjęciu decyzji Rada UE uwzględnia raporty o konwergencji EBC i KE w zakresie UGW tych państw
członkowskich, którym przyznano derogację. W procesie uchylenia
derogacji biorą również udział państwa należące do strefy euro. Kierują one zalecenia do Rady UE – każde przyjęte kwalifikowaną więk-
11 Patrz: zobowiązanie wynikające z art. 140 ust. 1 Traktatu.
12 Szerzej: Opinia CON/2010/37 i opinia CON/2010/91 (podaję za Raportem o konwergencji EBC, 2013).
13 A. Górska, W. Lip, M. Siemaszko, Prawne i praktyczne aspekty przygotowań Słowacji do zamiany
waluty krajowej na euro, Warszawa 2008, s. 6.
14 Ibidem, s. 6; art. 122 ust. 2 TWE.
szością głosów jej członków – zawierające rekomendację dla danego
państwa. Natomiast ustęp 3 ww. artykułu reguluje kwestie związane
z określeniem kursu, po jakim euro zastępuje walutę narodową. W tym
zakresie Rada UE – na wniosek KE i po konsultacji z Europejskim Bankiem Centralnym – stanowi jednomyślnie głosami państw członkowskich, których walutą jest euro, oraz danego państwa członkowskiego.
Przywołany art. 140 ust. 3 jest też podstawą prawną uchwalenia przez
Radę UE przepisów prawa pochodnego UE (rozporządzeń i decyzji),
regulujących kwestie dotyczące przystąpienia danego kraju do strefy
euro15. W Statucie zawarte są artykuły o charakterze wykonawczym,
adresowane do banku centralnego państwa przystępującego do strefy euro. Odnoszą się one do kwestii transferu środków rezerw dewizowych do EBC poprzez krajowe banki centralne przystępujące do
strefy euro. Natomiast art. 49 Statutu dotyczy odroczonej wpłaty do
kapitału, rezerw i zasobów EBC, która powinna być dokonana przez
dany krajowy bank centralny. Ponadto uregulowano w nim sposób
wyliczenia kwoty środków rezerw dewizowych, których przekazanie
do EBC zostało nałożone mocą art. 30 ust. 1 Statutu16.
4.
Aspekty prawne przystąpienia do strefy euro wg prawa wtórnego w wybranych państwach europejskich17
Kompetencje w zakresie uchwalania prawa pochodnego w związku
z przystąpieniem państwa do strefy euro posiadają: Rada UE oraz EBC.
Wydawane przez nie każdorazowo w tym przedmiocie akty prawne
normują ten sam katalog spraw, z zastrzeżeniem, że regulacje uchwalone przez Radę UE inicjują proces legislacyjny EBC, stanowiąc równocześnie podstawę prawną dla jego decyzji18.
Traktaty i Statut nie narzucają sposobu dostosowania ustawodawstwa krajowego. Można tego dokonać bądź to przez umieszczenie odwołań do prawa pierwotnego UE, bądź też przez włączenie do prawa
15 Przygotowania Łotwy do członkostwa w strefie euro i pierwsze doświadczenia związane z wprowadzeniem wspólnej waluty, Warszawa 2014, s. 50.
16Patrz: Raport o konwergencji 2013, EBC, s. 24 i nn.
17 A. Górska, W. Lip, M. Siemaszko, Prawne i praktyczne aspekty, s. 6.
18 Przygotowania Łotwy, s. 51-52.
161
162
krajowego odpowiednich postanowień Traktatu i Statutu, ze wskazaniem ich źródła, względnie przez usunięcie występujących niezgodności albo łączne zastosowanie wymienionych sposobów19.
W celu osiągnięcia i utrzymania zgodności ustawodawstwa krajowego z Traktatami i Statutem, instytucje UE i państwa członkowskie
muszą konsultować z EBC projekty przepisów w dziedzinach podlegających jego kompetencji, zgodnie z art. 127 ust. 4 i art. 282 ust. 5 Traktatu oraz art. 4 Statutu. Decyzja Rady 98/415/WE z dnia 29 czerwca
1998 roku w sprawie konsultacji EBC udzielanych władzom krajowym w sprawie projektów przepisów prawnych wyraźnie wymaga od
państw członkowskich podjęcia kroków niezbędnych do zapewnienia
przestrzegania wspomnianego obowiązku20.
Akty prawa wtórnego określają szczegółowe zasady, prawa i obowiązki państwa członkowskiego aspirującego do strefy euro w obszarze prawnym i praktycznym. Poniżej przedstawione zostały wybrane
akty, odnoszące się do Słowacji, Estonii i Łotwy.
Słowacja
W dniu 7 maja 2008 roku KE przyjęła wniosek w sprawie decyzji Rady,
w którym stwierdzono, że Słowacja spełnia warunki konieczne do
przyjęcia euro21. 8 lipca 2008 roku zapadła Decyzja Rady (2008/608/
WE) zgodnie z art. 122 ust. 2 Traktatu w sprawie przyjęcia wspólnej
waluty przez Słowację z dniem 1 stycznia 2009 roku. Podstawą prawną ww. decyzji jest art. 122 ust. 2 Traktatu. W preambule znajduje się
odniesienie do wszystkich etapów tworzenia UGW. Zawarty jest tam
również syntetyczny opis kryteriów prawnych i ekonomicznych, niezbędnych do zniesienia derogacji od dnia 1 stycznia 2009 r. W związku z tym dokonano także nowelizacji dwóch rozporządzeń Rady22.
Regulacje te umożliwiają wprowadzenie i funkcjonowanie euro na
płaszczyźnie pochodnego prawa wspólnotowego i wymagają wprowadzenia stosownych zmian każdorazowo, gdy następuje rozszerze-
19
20
21
22
Raport o konwergencji 2013, EBC, s. 24.
Ibidem, s. 24.
Stało się to w oparciu o decyzję podjętą 8 lipca 2008 r.
Krótka charakterystyka Rozporządzeń znajduje się w dalszej części tekstu. Szerzej: A. Górska, W. Lip, M. Siemaszko, Prawne i praktyczne aspekty, passim.
nie strefy euro. Podstawą prawną uchwalenia ww. rozporządzenia
były przepisy TWE23.
Rozporządzenie uchwalone w 1998 roku miało na celu uregulowanie kwestii związanych z wprowadzeniem euro w pierwszej grupie
państw członkowskich należących do strefy euro oraz w Grecji. Ze
względu na planowane rozszerzenie strefy o nowe państwa członkowskie UE i konieczność ustanowienia odpowiednich ram prawnych dla
przyszłego wprowadzenia euro, rozporządzenie było modyfikowane24.
Przy wprowadzeniu wspólnej waluty na Słowacji, zgodnie z jej planem wymiany waluty krajowej na euro, został zastosowany tzw. scenariusz „big bang”, czyli przyjęcie euro jako waluty z jednoczesnym
wprowadzeniem do obiegu banknotów i monet euro jako prawnego
środka płatniczego25. 8 lipca 2008 roku Rada (WE) wydała Rozporządzenie nr 693/2008 zmieniające rozporządzenie (WE) nr 974/98 w odniesieniu do wprowadzenia euro na Słowacji26. W słowackim planie
wymiany waluty krajowej na euro określono, że banknoty i monety
euro powinny stać się prawnym środkiem płatniczym w tym państwie
członkowskim z dniem wprowadzenia euro jako waluty. Okres stopniowego wycofywania waluty krajowej nie miał zatem zastosowania
wobec tego państwa27.
8 lipca 2008 roku Rada (WE) wydała kolejne Rozporządzenie
nr 694/2008 zmieniające rozporządzenie (WE) nr 2866/98 w odniesieniu do kursu wymiany na euro dla Słowacji28. Zgodnie z treścią
rozporządzenia Rada stwierdziła, że Słowacja spełniła warunki konieczne do przyjęcia jednej waluty i derogacja wobec tego kraju została uchylona. Kurs wymiany korony słowackiej ustalony został na
30,1260 korony słowackiej za 1 euro.
23 Por. art. 123 TWE ust. 4.
24 M.in. Rozporządzenia: nr 2169/2005, nr 1647/2006, nr 835/2007, nr 836/2007; analogiczny proces
nowelizacji występował w przypadku Estonii i Łotwy.
25 Scenariusz „big bang” został wprowadzony jako jeden z możliwych scenariuszy wprowadzania euro rozporządzeniem Rady (WE) nr 2169/2005 z dnia 21 grudnia 2005 r. zmieniającym rozporządzenie (WE) nr 974/98 w sprawie wprowadzenia euro (Dziennik Ustaw Unii Europejskiej
L 346/1 z dnia 29 grudnia 2005 r.); szerzej: A. Górska, W. Lip, M. Siemaszko, Prawne i praktyczne
aspekty.
26 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 195/3 z dnia 24 lipca 2008 r.
27 Pkt 10 Rozporządzenia nr 693/2008.
163
164
W związku z procesem uchylania derogacji wobec Słowacji swoje
stanowisko w formie zaleceń sformułowała również KE.
Zalecenia KE z dnia 10 stycznia 2008 roku dotyczące środków ułatwiających przyszłe przejście na euro (notyfikowane jako dokument
nr C 2007/6912)29 stanowiły, iż prawo krajowe powinno nakładać obowiązek podawania cen oraz innych kwot pieniężnych, będących przedmiotem płatności, kredytowania lub obciążenia, w dwóch walutach.
Obowiązkowe podawanie cen w dwóch walutach powinno rozpocząć
się jak najszybciej po oficjalnym przyjęciu przez Radę nieodwołalnego
ustalonego kursu wymiany pomiędzy walutą krajową a euro. Ponadto
państwa członkowskie powinny zniechęcać sprzedawców detalicznych
do podawania cen w dwóch walutach przed oficjalnym przyjęciem kursu wymiany. Państwa członkowskie powinny również wymagać oddzielnego podawania opłat pobieranych przez podmioty prowadzące
działalność gospodarczą za przyjmowanie płatności w euro w okresie
między ustaleniem kursu wymiany a wprowadzeniem euro. Należy
ponadto zakazać stosowania kursu wymiany innego niż kurs wymiany przyjęty przez Radę. Ceny powinny być podawane obowiązkowo
w dwóch walutach przez okres minimum sześciu miesięcy oraz maksimum jednego roku po wprowadzeniu euro. Po tym terminie należy
zaprzestać podawania cen w dwóch walutach, aby umożliwić obywatelom pełne przyzwyczajenie się do nowej waluty30.
Reasumując, w świetle przepisów powyższego zalecenia obowiązek podawania cen w dwóch walutach powinien być wprowadzony jak najszybciej po oficjalnym przyjęciu przez Radę nieodwołalnie
ustalonego kursu wymiany między walutą krajową a euro. EBC stoi
na stanowisku, że powyższe zalecenie powinno być w ustawie horyzontalnej oraz w projektowanych rozporządzeniach31. Należy podkreślić, że zalecenia są aktami prawnymi, które nie mają mocy wiążącej,
jednak EBC powoływał się na nie wielokrotnie w swoich opiniach32.
29
30
31
32
C 2007/6912, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 23/30 z dnia 26 stycznia 2008 r.
Art. 2 Zaleceń.
Szerzej: CON/2008/23, CON/2008/25 i CON/2008/27.
Por. CON/2008/23, CON/2008/25 i CON/2008/27.
Estonia
Estonia przystąpiła do wspólnej strefy walutowej, gdy w UE obowiązywał już TFUE. Zanim to jednak nastąpiło, KE w oparciu o wniosek
w sprawie decyzji Rady UE uznała, że Estonia spełnia warunki konieczne do przyjęcia euro. W praktyce było to równoznaczne z wszczęciem
procedury zniesienia derogacji w stosunku do Estonii. KE zaproponowała jednocześnie uchylenie w stosunku do tego państwa derogacji
1 stycznia 2011 roku. Następnym krokiem było uchwalenie przez KE
przedmiotowej decyzji oraz nowelizacji rozporządzeń Rady, dotyczących wprowadzenia i funkcjonowania euro na płaszczyźnie pochodnego prawa wspólnotowego33.
W Decyzji Rady (2010/416/UE) z dnia 13 lipca 2010 roku zgodnie
z art. 140 ust. 2 Traktatu w sprawie przyjęcia przez Estonię euro w dniu
1 stycznia 2011 roku uwzględniona została ocena prawna przepisów
prawa krajowego Estonii, przygotowana przez EBC i KE w raportach
o konwergencji z maja 2010 roku. Na ich podstawie Rada stwierdziła,
że przepisy prawa krajowego Estonii są zgodne z TFUE i Statutem,
że spełnione zostały kryteria konwergencji oraz dodatkowe czynniki konieczne do przyjęcia euro34. Osiągnięcie takiej zgodności było
warunkiem, który Estonia musiała spełnić, aby przyjąć wspólną walutę. Treść decyzji zawiera trzy artykuły, z czego art. 1 jest kluczowy,
bowiem określa termin uchylenia derogacji w stosunku do Estonii ze
skutkiem od dnia 1 stycznia 2011 roku35.
Kolejny akt prawny – Rozporządzenie Rady (UE) nr 670/2010 z dnia
13 lipca 2010 roku zmieniające rozporządzenie (WE) nr 974/98 w odniesieniu do wprowadzenia euro w Estonii36 – regulował kwestie wprowadzenia euro w pierwszej grupie państw członkowskich należących
do strefy euro oraz w Grecji37. Estonia została uwzględniona w treści
33 Procedura odbywa się zgodnie z art. 140 ust. 2 TFUE; szerzej: Doświadczenia Estonii z procesu zamiany waluty krajowej na euro, Warszawa, maj 2011, s. 22-23, http: //www. nbp.pl/publikacje/o_
euro/est_eur.pdf (30.08.2014).
34 Patrz: art. 130 i 131 TFUE, art. 140 ust. 1 TFUE.
35 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 196 z dnia 2 lipca 2010 r.; szerzej: Doświadczenia Estonii, s. 22-23.
36 Każdorazowo podstawą prawną uchwalenia ww. rozporządzenia jest art. 140 ust. 3 TFUE.
37 Rozporządzenie to zostało zmodyfikowane w 2005 r. rozporządzeniem nr 2169/2005, w celu
przygotowania przyszłych rozszerzeń strefy euro, a następnie było zmieniane przed przyjęciem
euro przez kolejne państwa członkowskie, tj. rozporządzeniem nr 1647/2006, w celu uwzględnienia Słowenii (która przyjęła euro 1 stycznia 2007 r.); rozporządzeniem (WE) nr 835/2007, w celu
165
166
rozporządzenia nr 974/98 poprzez dodanie stosownego odniesienia.
W tabeli zamieszczonej w załączniku do rozporządzenia z 1998 r., wymienione zostały państwa członkowskie strefy euro oraz informacje
na temat daty przyjęcia przez nie wspólnej waluty, daty wprowadzenia euro do obiegu gotówkowego i informacje o korzystaniu przez
dane państwo z prawa do stopniowego wycofywania waluty krajowej38.
Rozporządzenie Rady (WE) nr 671/2010 z dnia 13 lipca 2010 roku
zmieniające rozporządzenie (WE) nr 2866/98 w odniesieniu do kursu
wymiany na euro dla Estonii, upoważniało Radę do określenia kursu wymiany waluty krajowej państwa przystępującego do strefy euro
na walutę euro. Każdorazowo, gdy do strefy przyjmowane jest kolejne państwo, przeprowadzana jest nowelizacja rozporządzenia określającego tzw. nieodwołalne kursy wymiany między euro i walutami
krajowymi. Stosownej nowelizacji dokonano również na okoliczność
akcesji Estonii do strefy euro39.
Zalecenia EBC z dnia 8 października 2010 roku udzielane Radzie Europejskiej w sprawie zewnętrznych audytorów Eesti Pank
(EBC/2010/16)40 oraz Decyzja EBC/2010/18 z dnia 18 października
2010 roku dotycząca przepisów przejściowych w zakresie stosowania
rezerw obowiązkowych poprzez EBC41 były aktami prawnymi o charakterze techniczno-organizacyjnym i w sposób szczególny adresowano je do banku centralnego Estonii. Pierwszy zawierał rekomendacje
EBC w zakresie wyznaczenia audytora zewnętrznego dla Banku Estonii, zaś drugi został wydany z uwagi na potrzebę zapewnienia w okresie przejściowym płynnej integracji z Eurosystemem oraz ustrzeżenie
instytucji kredytowych i ich oddziałów przed nieproporcjonalnie wysokimi obciążeniami finansowymi42.
Pozostałe akty EBC adresowane do Estonii w związku z wprowadzeniem euro regulowały kwestie emisji banknotów euro43 oraz
uwzględnienia Cypru i rozporządzeniem (WE) nr 836/2007, w celu uwzględnienia Malty (które
przyjęły euro 1 stycznia 2008 r.) oraz rozporządzeniem (WE) nr 693/2008, w celu uwzględnienia
Słowacji (która przyjęła euro 1 stycznia 2009 r.), podaję za: Doświadczenia Estonii, s. 23.
38 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 196 z dnia 28 lipca 2010 r.
39 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 196 z dnia 27 lipca 2010 r.; szerzej: Doświadczenia Estonii, s. 22.
40 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 282 z dnia 19 października 2010 r.
41Ibidem.
42Patrz: Doświadczenia Estonii, s. 25, http: //www. nbp.pl/publikacje/o_euro/est_eur.pdf.
43 EBC/2010/29, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 35 z dnia 9 lutego 2011 r.
opłacenia przez Eesti Pank kapitału, przekazania aktywów rezerwy
walutowej oraz wniesienia wkładu na poczet rezerw kapitałowych
celowych EBC44.
Łotwa
Proces wprowadzania euro na Łotwie przeprowadzono na podstawie Narodowego Planu Wprowadzania Euro. Jego pierwsza wersja
zakładała przystąpienie do strefy euro już w 2008 roku. Jednakże ze
względu na kryzys finansowy plany przyjęcia wspólnej waluty musiały
zostać odłożone45. Po przeprowadzeniu przez rząd niezbędnych reform przygotowania do wprowadzenia euro zostały wznowione. Rząd
łotewski wyznaczył dzień 1 stycznia 2014 roku jako docelową datę
przyjęcia euro. Plan wymiany waluty krajowej na euro został zatwierdzony przez łotewską Radę Ministrów w dniu 19 września 2012 roku,
zaś ostatniej aktualizacji tego planu dokonano 4 kwietnia 2013 roku46.
9 lipca 2013 roku Rada podjęła decyzję uznającą, że Łotwa spełnia warunki konieczne do przyjęcia euro oraz że 1 stycznia 2014 roku należy
uchylić derogację dotyczącą uczestnictwa tego państwa w strefie euro.
Rada (UE) dnia 9 lipca 2013 roku podjęła decyzję nr 387/2013 z w sprawie przyjęcia przez Łotwę euro w dniu 1 stycznia 2014 roku47. Rada
w powyższej decyzji określiła termin uchylenia derogacji w stosunku
do Łotwy48.
W preambule zostały przytoczone wszystkie etapy tworzenia UGW
oraz kryteria prawne i ekonomiczne, które musiały zostać spełnione
przez Łotwę, aby możliwe było zniesienie w stosunku do niej derogacji.
Rada UE uwzględniła ocenę prawną przepisów prawa krajowego Łotwy. Oceny tej dokonały dwie instytucje: EBC i KE w raportach o konwergencji z czerwca 2013 roku. Na ich podstawie Rada UE stwierdziła,
44 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 11 z dnia 15 stycznia 2011 r.; patrz także: Porozumienie z dnia
31 grudnia 2010 roku w sprawie wierzytelności przyznawanej Eesti Pank przez EBC zgodnie z art.
30 ust. 3 Statutu ESBC i EBC, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej C 12 z dnia 15 stycznia 2011 r.
45 Przygotowania Łotwy do członkostwa w strefie euro i pierwsze doświadczenia związane z wprowadzaniem wspólnej waluty, red. A. Marnic, M. Kloc-Konkołowicz, Z. Gromiec, Warszawa 2014, s. 6.
46 Sprawozdanie Komisji dla Parlamentu Europejskiego, Rady, Europejskiego Banku Centralnego, Europejskiego Komitetu Ekonomiczno-Społecznego i Komitetu Regionów, http://eur-lex.europa.eu/
legal-content /PL/TXT /?uri= CELEX:52014DC0217 (10.09.2014).
47 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 195 z dnia 18 lipca 2013 r.
48 Art. 140 ust. 2 TFUE, szerzej: Doświadczenia Estonii, s. 22-30, http://www. nbp.pl/publikacje/o_
euro/est_eur.pdf.
167
168
że przepisy łotewskie są zgodne z art. 130-131 TFUE i ze Statutem oraz
że spełnione zostały kryteria konwergencji. Derogacja wobec Łotwy
została uchylona49.
Na tym etapie procesu decyzyjnego, analogicznie jak w stosunku do omówionych już państw, Rady UE wydała Rozporządzenie
nr 678/2013 z dnia 9 lipca 2013 roku zmieniające rozporządzenie (WE)
nr 974/98 w odniesieniu do wprowadzenia euro na Łotwie50.
TFUE umożliwia Radzie UE podjęcie decyzji o innych środkach
niezbędnych do wprowadzenia euro, w stosunku do którego uchylono
derogację51. Aby Łotwa – jako kolejne państwo strefy euro – mogła zostać uwzględniona w treści rozporządzenia (WE) nr 974/98, konieczne
było dodanie kolejnego stosownego odniesienia. Zmiany rozporządzenia 974/98/WE, podobnie jak wobec Słowacji czy Estonii, dotyczyły w istocie treści stosownego załącznika. W świetle przepisów ww.
rozporządzenia derogacja w stosunku do Łotwy została uchylona ze
skutkiem od dnia 1 stycznia 2014 roku, a euro pojawiło się w obiegu52.
Następnym krokiem prawnym Rady (UE) było Rozporządzenie
nr 870/2013 z dnia 9 lipca 2013 roku zmieniające rozporządzenie (WE)
nr 2866/98 w odniesieniu do kursu wymiany na euro dla Łotwy53. Rozporządzenie zostało uchwalone na podstawie art. 140 ust. 3 TFUE,
który upoważnia Radę UE – działającą na wniosek KE, po uwzględnieniu opinii EBC – do określenia kursu wymiany waluty krajowej na
walutę euro.
Nowelizacja rozporządzenia Rady 2866/98 z dnia 31 grudnia 1998 roku
przeprowadzana jest każdorazowo, gdy do strefy euro przystępuje kolejne państwo członkowskie. Rozporządzenie nr 870/2013 wprowadziło
zapisy dotyczące kursu wymiany łata łotewskiego (na podstawie decyzji Rady nr 2013/387/UE z dnia 9 lipca 2013 roku w sprawie przyjęcia
przez Łotwę euro w dniu 1 stycznia 2014 roku). Kurs wymiany został
ustalony na: 0,702804 łatów łotewskich za 1 euro54.
49Szerzej: Doświadczenia Estonii, s. 22-30, http: //www. nbp.pl/publikacje/o_euro/est_eur.pdf.
51 Patrz: art. 140 ust. 3.
53 Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 243/1 z dnia 12 września 2013 r.
Reasumując, proces wydawania aktów prawa pochodnego wobec
państw przystępujących do strefy euro odbywa się w analogiczny sposób. Wynika to stąd, iż Traktaty oraz Statut ESBC określają precyzyjnie schemat decyzyjny w przedmiotowym zakresie, nie pozostawiając
pola na swobodną interpretację. Cały proces przebiega w sposób jawny, przy aktywnym współudziale zainteresowanych państw, wobec
których dochodzi do uchylenia derogacji.
5.
Przepisy prawa krajowego a euro
Skala zmian w przepisach prawa wewnętrznego w państwie
aspirującym do strefy euro wymaga znaczącego wysiłku legislacyjnego. Proces ten podlega stałej, etapowej i wielopoziomowej ocenie instytucji UE. Od jakości tychże przepisów zależy skuteczność procesu
wdrażania euro do rzeczywistego obiegu.
Na Słowacji, ale także w Estonii i Łotwie, podjęto szereg działań,
które miały na celu uporządkowanie procesu dostosowywania prawa
krajowego do wymagań UE. Najczęściej wykorzystywano w tym celu
formułę tzw. ustaw horyzontalnych. Nieodzowne okazywały się również zmiany w zakresie poszczególnych dziedzin prawa i aktów prawa
niższej rangi55. Praktyka stosowana przez państwa, które już znalazły
się w strefie, dowodzi, że tzw. „umberlla law”, może przybierać różnorodny zakres i formę. Od strony technicznej zawarte są w nich najczęściej delegacje do wydania aktów szczegółowo regulujących określone
obszary wymagające dostosowania oraz wskazywane są kompetentne
w tej mierze organy.
55 Dla przykładu, na Słowacji: ustawa dotycząca niektórych działań związanych z wprowadzeniem
euro jako prawnego środka płatniczego na terytorium Republiki Słowackiej (Nr 659/2007), Rozporządzenie Ministra Finansów dotyczące szczegółowych zasad podwójnego podawania cen
w celu ochrony konsumentów, Rozporządzenie Narodowego Banku Słowacji ustanawiające reguły dotyczące podwójnego podawania cen, płatności i innych kwot w sektorach bankowym,
rynków kapitałowych i ubezpieczeń emerytalnych, Rozporządzenie Narodowego Banku Słowacji
ustanawiające liczbę miejsc po przecinku ustalanych dla pewnego rodzaju papierów wartościowych sporządzanych dla celów zaokrągleń przy redenominacji ich nominalnej wartości z waluty
słowackiej na euro oraz inne szczegółowe rozporządzenia, ustalające m.in. szczegółowe reguły na temat podwójnego podawania cen; podano za: A. Górska, W. Lip, M. Siemaszko, Prawne
i praktyczne aspekty, s. 6-35.
169
170
Ustawy horyzontalne przybierają najczęściej formę aktu prawnego,
regulującego niezwykle rozległą materię: ściśle związaną z wprowadzeniem euro, nowelizującą przepisy ustawy o narodowym banku centralnym lub inne ustawy szczegółowe56. Po stronie legislatora pozostaje
również wskazanie terminu wejścia w życie takiego aktu prawnego57.
Poszczególne państwa i instytucje UE uzyskały z biegiem czasu
i przy okazji kolejnych akcesji do strefy euro znaczącą sprawność na
płaszczyźnie harmonizacji prawa krajowego z prawem UE.
Przystąpienie państwa do strefy euro przebiega w kilku fazach:
przed włączeniem waluty narodowej do ERM II, od momentu włączenia waluty narodowej do ERM II do wydania decyzji Rady o uchyleniu
derogacji, od wydania decyzji Rady o uchyleniu derogacji do momentu
przystąpienia do strefy euro i od przystąpienia do strefy euro (wprowadzenie euro do obiegu i wycofanie waluty krajowej)58. Każda z tych
faz wymaga określonych działań legislacyjnych, obejmujących akty
prawa o różnicowanym znaczeniu dla systemu prawnego.
Szczegółowa analiza prawodawstwa państw aspirujących do strefy
euro podlegającego nowelizacji i dostosowaniu do prawa UE wykracza poza ramy niniejszych rozważań.
W tym miejscu należy jednak zwrócić uwagę na specyficzny i znaczący, zwłaszcza w kontekście opinii EBC, obszar dostosowań prawnych, a odnoszący się do niezależności banków centralnych.
Słowacja, Estonia oraz Łotwa dokonały na potrzeby integracji walutowej ze strefą euro nowelizacji ustaw regulujących status prawny,
zadania i kompetencje narodowych banków centralnych. Nowelizowane przepisy miały najczęściej charakter dostosowujący banki centralne do wymagań prawa wspólnotowego w zakresie spełnienia przez
nie wymogów koniecznych dla uczestnictwa w strefie euro59.
56 Patrz: C. Kosikowski, Prawo Unii, s. 70; ustawy horyzontalne nowelizują lub zawierają delegację
dotyczącą, w szczególności: prawa spółek handlowych, banków, prawa rynku finansowego, prawa papierów wartościowych, obligacji czy systemów płatności.
57 Dla przykładu, Estonia uchwaliła projekt ustawy horyzontalnej przed wydaniem decyzji o uchyleniu derogacji.
58 C. Kosikowski, Prawo Unii, s. 63.
59 Dla przykładu – w ustawie o Narodowym Banku Centralnym Słowacji umieszczono przepis, że
w chwili przystąpienia do strefy euro bank staje się częścią ESBC, że uczestniczy we realizacji
wspólnej polityki pieniężnej oraz utrzymuje odpowiedni poziom rezerw.
Materią szczegółowo analizowaną i weryfikowaną przez Radę UE
i KE oraz opiniowaną przez EBC była niezależność narodowych banków centralnych. Niezależność tę rozumiano jako stan odzwierciedlający brak jakichkolwiek kanałów nacisku na bank centralny w zakresie
personalnym, instytucjonalnym i finansowym ze strony podmiotów
zewnętrznych. Wyjątkowy nacisk przy ocenie spełniania kryteriów
konwergencji prawnej położony został na przestrzeganie bezwzględnego zakazu finansowania przez banki centralne jakichkolwiek wydatków rządowych. Prawna niezależność banków centralnych miała
stanowić gwarancję realizacji efektywnej polityki monetarnej i bezpieczeństwa systemu pieniężnego UE. W raportach o konwergencji
przygotowywanych rokrocznie przez EBC oceniono stopień zapewnienia bankom centralnym niezależności w wymaganym przez prawo
zakresie60. Niższy niż wymaga tego prawo UE stopień niezależności
banku centralnego jest przeszkodą formalną na drodze do pełnego
uczestnictwa w UGW.
6.
Uwagi końcowe
Dynamika akcesji poszczególnych państw UE z derogacją byłaby aktualnie zapewne znacząco wyższa, gdyby nie zdominowało jej
globalne załamanie na rynkach finansowych.
Otoczenie zewnętrzne państw z derogacją w obiektywny sposób
utrudniało im spełnienie wysokich standardów integracyjnych, zdefiniowanych w ramach kryteriów konwergencji. Jednocześnie państwa
UE, pozostające poza strefą euro, powinny mieć na uwadze, że w momencie podpisania traktatów akcesyjnych, przyjęły na siebie zobowiązanie rzeczywistego funkcjonowania w ramach UGW.
Problematyka wprowadzenia euro została unormowana w wielu
aktach prawnych, również w aktach prawa UE o charakterze wtórnym.
Normują one rozległy obszar zagadnień, począwszy od tych natury
organizacyjno-technicznej, po skomplikowane kwestie merytoryczne.
Ocena tych regulacji wydaje się jednak pozytywna, albowiem państwa
członkowskie UE mają czytelny katalog wymagań, które są zobligo-
60 Porównaj: Raporty EBC o konwergencji: 2008, 2010, 2013.
171
172
wane zrealizować. KE oraz EBC przynajmniej raz na dwa lata lub na
żądanie państwa członkowskiego objętego derogacją składają sprawozdania Radzie UE z postępów procesu przygotowawczego do integracji walutowej. Wszystkie procedury przebiegają w sposób jawny
i są na tyle drobiazgowe, że mogą stanowić rękojmię spełnienia przez
zainteresowane państwa odpowiednich standardów prawnych i finansowych, niezbędnych w procesie efektywnej integracji walutowej.
Słowacja przystąpiła do strefy euro u zarania największego powojennego kryzysu finansowego. Estonia w styczniu 2011 roku stała się
siedemnastym państwem strefy. Skutki światowego kryzysu finansowego nigdzie w Europie nie były tak dotkliwe dla poziomu produkcji,
jak w republikach bałtyckich, w tym w Estonii61. Po raz pierwszy również zgodnie z TFUE, przed podjęciem decyzji o zniesieniu derogacji,
kwalifikowana większość członków Rady reprezentujących państwa
strefy euro wydała zalecenie dotyczące wprowadzenia nowej waluty
przez Estonię. Zalecenie zostało przyjęte w dniu 8 czerwca 2010 roku
przy okazji posiedzenia Rady ECOFIN62.
Łotwa przystąpiła do strefy euro w roku, w którym coraz bardziej
odczuwalne stały się symptomy pokryzysowego ożywienia w gospodarce. Dwa lata poprzedzające przyjęcie europejskiej waluty przebiegły
jednak pod znakiem programu naprawczego łotewskiej gospodarki, którego głównym celem było odzyskanie równowagi po kryzysie
lat 2008-2009. W znacznym stopniu przyczynił się on do realizacji
wszystkich kryteriów konwergencji63.
Słowacja, Estonia i Łotwa przystępowały do strefy euro w niemal
identycznych uwarunkowaniach prawnych, choć Słowacja uczyniła to
jeszcze pod rządami TWE. Sytuację makroekonomiczną charakteryzowała na przestrzeni minionych 6 lat znacząca dynamika zdarzeń,
głównie o podłożu niekorzystnym dla gospodarki i finansów państwa.
Przystąpienie do strefy euro pod warunkiem spełniania kryteriów
konwergencji w możliwie najwyższym stopniu, gwarantuje, że bilans
procesów integracyjnych w ramach wspólnej strefy walutowej będzie
ostatecznie korzystny.
61 Por. http://euro-dane.com.pl/estonia (dostęp: 22.09.2014).
62 Doświadczenia Estonii, s. 6, http: //www. nbp.pl/publikacje/o_euro/est_eur.pdf.
63http://www.schuman.pl/pl/publikacje/download/publikacje-fundacji/raport-euro-przychodzi-na-lotwe-schuman/download (dostęp: 22.09.2014).
Bibliografia
Bukowski S. I., Strefa Euro. Perspektywy rozszerzenia o Polskę i inne kraje Europy Środkowo-Wschodniej, Warszawa 2007
Doświadczenia Estonii z procesu zamiany waluty krajowej na euro, Warszawa, maj 2011, http: //www. nbp.pl/publikacje/o_euro/est_eur.pdf
Górska A., Lip W., Siemaszko M., Prawne i praktyczne aspekty przygotowań
Słowacji do zamiany waluty krajowej na euro, Warszawa 2008
Kosikowski C., Prawo Unii Europejskiej w systemie prawa polskiego, Białystok 2010
Międzynarodowa rola euro III, Departament Integracji ze Strefą Euro III,
NBP, lipiec 2011
Nakonieczna-Kisiel H., Pieniądz światowy, [w:] Międzynarodowe stosunki
gospodarcze. Wybrane zagadnienia, red. J. Dudziński, H. Nakonieczna-Kisiel, Szczecin 2007
Nowak-Far A., Europejska unia walutowa, Warszawa 1993
Przygotowania Łotwy do członkostwa w strefie euro i pierwsze doświadczenia
związane z wprowadzaniem wspólnej waluty, red. A. Marnic, M. Kloc-Konkołowicz, Z. Gromiec, Warszawa 2014
Raporty EBC o konwergencji: 2008, 2010, 2013
Sprawozdanie Komisji dla Parlamentu Europejskiego, Rady, Europejskiego
Banku Centralnego, Europejskiego Komitetu Ekonomiczno-Społecznego
i Komitetu Regionów, http://eur-lex.europa.eu/legal-content /PL/TXT
/?uri= CELEX:52014DC0217
Szeląg K., Doświadczenia nowych państw członkowskich UE w zakresie praktycznych przygotowań do wprowadzenia euro do obiegu. Wnioski dla Polski, Warszawa 2008
Decyzja Rady nr 2008/608/WE Opinia CON/2008/23
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej C 12 z dnia 15 stycznia 2011 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej C/115 230 z dnia 9 maja 2008 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 195 z dnia 18 lipca 2013 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 195/2 z dnia 18 lipca 2013 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 196 z 28 lipca 2010 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 23/30 z dnia 26 stycznia 2008 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 243/1 z dnia 12 września 2013 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 282 z dnia 19 października 2010 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 285 z dnia 30 października 2010 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 346/1 z dnia 29 grudnia 2005 roku
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej L 35 z dnia 9 lutego 2011 roku
Opinia CON/2008/25
Opinia CON/2008/27
Opinia CON/2010/37
Opinia CON/2010/91
173
174
Porozumienie z dnia 31 grudnia 2010 roku w sprawie wierzytelności przyznawanej Eesti Pank przez EBC zgodnie z art. 30 ust. 3 Statutu ESBC i EBC,
Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej C 12 z dnia 15 stycznia 2011 roku
Protokół ustanawiający Statut Europejskiego Systemu Banków Centralnych
i Europejskiego Banku Centralnego, Dziennik Urzędowy Unii Europejskiej C/115 230 z dnia 9 maja 2008 roku
http://euro-dane.com.pl/estonia
http://www.schuman.pl/pl/publikacje/download/publikacje-fundacji/raport-euro-przychdzi-na-lotwe-schuman/download
O Autorach
Ołeksandr Dobrżanśkyj (Олександр Добржанський), dr, p.o. docenta, Katedra Historii Ukrainy, Czerniowiecki Narodowy Uniwersytet im. Jurija
Fedkowycza.
Tomasz Dzieńkowski, dr, Zakład Archeologii Wczesnośredniowiecznej, Instytut Archeologii UMCS.
Andrij Fedoruk (Андрій Федорук), dr, docent, Katedra Historii Ukrainy, Czerniowiecki Narodowy Uniwersytet im. Jurija Fedkowycza.
Andrzej Gil, dr hab., prof. nadzw., Katedra Studiów Wschodnich, Instytut
Nauk Politycznych i Spraw Międzynarodowych, Katolicki Uniwersytet
Lubelski Jana Pawła II.
Fadej Jaceniuk (Фадей Яценюк), dr, docent, Katedra Historii Ukrainy, Czerniowiecki Narodowy Uniwersytet im. Jurija Fedkowycza.
Hałyna Jaceniuk (Галина Яценюк), dr, docent, Katedra Historii Ukrainy, Czerniowiecki Narodowy Uniwersytet im. Jurija Fedkowycza.
176
O Autorach
Adrian Jusupović, dr, Instytut Historii, Polska Akademia Nauk.
Iwona Lasek-Surowiec, dr, Katedra Stosunków Międzynarodowych, Państwowa Wyższa Szkoła Zawodowa w Chełmie.
Serhij Panyszko (Сергій Панишко), dr, docent, Katedra Archeologii, Dawnej
i Średniowiecznej Historii Ukrainy, Wschodnioeuropejski Uniwersytet
Narodowy im. Łesi Ukrainki, Łuck.
Wojciech Walczak, dr, Instytut Historii i Nauk Politycznych, Wydział Historyczno-Socjologiczny, Uniwersytet w Białymstoku.
Andrzej Wawryniuk, dr, docent, Katedra Stosunków Międzynarodowych, Państwowa Wyższa Szkoła Zawodowa w Chełmie; Katedra Stosunków Międzynarodowych, Wschodnioeuropejski Uniwersytet Narodowy im. Łesi
Ukrainki, Łuck.
Rocznik
Instytutu Europy
Rok 12 (2014)
Zeszyt 6
Adrian Jusupović
„Богу же изволившю Данилъ созда градъ Холмъ”. Geneza Chełma i jego biskupstwa
Niewątpliwie budowa Chełma, podobnie jak Uhruska, Lwowa czy też Daniłowa, miała się wpisać w szerszą akcję
zabezpieczenia granic domeny Romanowiczów oraz uspokojenia nastrojów w samym księstwie. Ośrodki te miały być miejscem mobilizacji żołnierzy przeciwko zewnętrznemu i wewnętrznemu zagrożeniu, jak i schronieniem
dla społeczeństwa. Teren na początku XIII wieku określany w źródłach mianem „Ukrainy”, z takimi ośrodkami jak
Kumów, Stołpie i Uhrusk, z racji swojego pogranicznego położenia narażony był na ciągłe najazdy. Daniel Romanowicz zdecydował się w tej sytuacji rozbudować Uhrusk jako militarne zaplecze dla tego terenu. Najazd mongolski
spowodował, że na pierwszy plan wysunął się, niezniszczony w czasie działań wojennych, a wręcz demograficznie
wzmocniony przez szukającą schronienia ludność, Chełm. Właśnie od  roku obserwujemy wzrost znaczenia
tego grodu, do którego w latach -/ przeniesiono biskupstwo ze zniszczonego przez Tatarów Uhruska.
To ostatnie przypuszczenie, oparte o badania źródeł archeologicznych oraz niejednoznaczny przekaz dotyczący
translacji eparchii, pozwala domniemywać, że przeniesienie biskupstwa nastąpiło już w  roku, zaś zaplecze cerkiewne powstało później. W Chełmie również lokował swój dwór Daniel Romanowicz, czyniąc z tego ośrodka gród
stołeczny, który od  roku stał się siedzibą króla Rusi.
Tomasz Dzieńkowski
Wczesnośredniowieczna zabudowa Góry Katedralnej w Chełmie jako przykład
europejskiego dziedzictwa kulturowego
Podsumowanie stanu badań archeologiczno-architektonicznych na Górze Katedralnej wypada niezwykle korzystnie. Niemal sto lat prac badawczych potwierdziło obecność unikatowego założenia, składającego się z części książęcej w postaci kilkufazowej, monumentalnej rezydencji oraz z części sakralnej z XIII-wieczną ceglaną świątynią.
Analizowany warsztat budowlany wznoszenia budowli z dużych, obrobionych ciosów zielonego piaskowca nawiązuje do romańskiego kręgu kulturowego, ale już jego wystrój opisany w „Kronice halicko-wołyńskiej” wskazuje na
inspiracje wschodnie. Kolejne budowle, również murowane, jednak stosujące zarówno piaskowiec szary, jak i piaskowiec glaukonitytowy oraz najpewniej cegłę, wskazują na zmianę techniki budowlanej. Z kolei unikatowa ceglana
świątynia Bogurodzicy to potwierdzenie bardzo wczesnego zastosowania tego surowca na terenach Polski, a zarazem poświadczenie przybycia strzechy budowlanej z rejonu Europy Zachodniej. Wstępne badania architektoniczne
wskazują na kierunek węgierski, a biorąc pod uwagę koneksje rodzinno-polityczne Daniela Romanowicza, wydaje
się to bardzo prawdopodobne, jednak pełne podsumowanie wymaga jeszcze dodatkowych ustaleń.

Daniel Romanowicz i jego czasy

Transkrypt

Podobne dokumenty

Słowiański trójkąt: Rosja, Ukraina, Białoruś

Źródło - Polsko-Ukraińskie Stowarzyszenie Kulturalne w Mariupolu

Zobacz publikacje