Рідна Мова 4

Від редакції 3
Мова і література
Леся Оліфіренко
Строфіка як стилетворчий чинник
у поетичних творах Василя Стуса 4
Психологія
Тетяна Турчин
Особистісна рефлексія як предмет
психології 9
Олександра Кравців
Комунікативна природа педагогічної
діяльності 12
Методика
Łucja Drozd
Rozkład materiału z języka ukraińskiego
dla kl. IV 15
Валентина Габорак
Поет і його пісня 18
Мирослава Ганаско
«Наш Тарас Шевченко» 25
Уршуля Боднар, Богуслава Комар
Тематичний вечір присвячений
Тарасові Шевченку 30
Анна Богуш, Євгенія Феснак
Конкурс «Зачаровані казкою» 38
Історія
Мажена Онишканич
Пункти навчання української мови
у Польщі (Мокре, Загір’я) 42
Петро Шафран
Українське шкільництво на Лемківщині
2002/2003 рр. 44
Marek Syrnyk
Nauczanie języka ukraińskiego w Polsce
po roku 1989 46
Jarosław Syrnyk
Kwestia wyznaniowa wśród ludności
ukraińskiej na Dolnym Śląsku
w latach 1945–1989 52
Соціологія
Bohdan Majer
Rola katechizacji dzieci obrządku
greckokatolickiego w budowaniu tożsamości
narodowej w świetle badań własnych 70
Статистика
Mirosława Hanasko
Punkty nauczania – Bytów 76
Володимир Целіп
Пункти навчання української мови
у Польщі 77
Bohdan Majer
Punkty nauczania języka ukraińskiego
na terenie Oddziału ZUwP w Elblągu 78
Стефанія Яворницька
Пункти навчання української мови
– Любуське воєводство 2003/2004 79
Данута Тима-Городецька
Пункт навчання української мови
в Репеді 80
Prawo
Rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej
i Sportu z dnia 10 września 2002 r. 80
Матеріали
Марія Стець
Допоміжні матеріали до теми «У якому
місяці» для учнів молодших класів 89
Марко Сирник
Із вчительської полиці. Матеріали до
навчання української мови.
До використання у пунктах навчання 92
Різне
Людмила Рябоконь
Дорослі права. Два мільйони дітей
навчаються в Україні мовами
національних меншин 99
Степан Килимника
Свято Різдва 100
Advisory Committee On The Framework
Convention For The Protection Of National
Minorities Opinion On Poland
Strasbourg, 27 November 2003 121
Рідна мова
1
Зміст
2
Рідна мова
„Ridna Mowa”
– kwartalnik oświatowy
Ukraińskiego Towarzystwa
Nauczycielskiego w Polsce
Numer wydany dzięki dotacji
Ministerstwa Edukacji Narodowej
i Sportu
Redakcja:
Irena Drozd (Biały Bór) – prezes UTN
Stefania Jawornicka (Zielona Góra)
Bohdan Majer (Elbląg)
Jarosław Syrnyk (Wrocław)
Marek Syrnyk (Wałcz) – redaktor naczelny
Współpracownicy:
dr Bożena Zinkiewicz-Tomanek (Kraków)
prof. Roman Drozd (Koszalin)
Maria Steć (Przemyśl)
Lesia Chraplywa-Schur (London, Canada)
Wałerij Sobko (Kijów, Ukraina)
doc. Vadym Olifirenko (Donieck, Ukraina)
Korekta językowa i stylistyczna:
mgr Maria Mandryk-Fil (Biały Bór)
Sekretarz redakcji:
Krystyna Syrnyk
Strona www:
Grzegorz Mucowski
Opracowanie graficzne:
Teresa Oleszczuk
Korekta:
Katarzyna Seń
Wydawca:
Ukraińskie Towarzystwo Nauczycielskie
w Polsce
Adres redakcji:
78-600 Wałcz
Dolne Miasto 10/80
tel. (0-67) 258 98 87
e-mail: [email protected]
www.ridnamowa.prv.pl
Skład i łamanie:
TYRSA Sp. z o.o.
03-614 Warszawa
ul. Kościeliska 7
tel. (0-22)679 95 47
e-mail: [email protected]
Під час використання матеріалів, посилання
на журнал «Рідна мова» – обов’язкове
3
Рідна мова
Від редакції
Шановні!
Цей номер «Рідної мови» чекав на свою
появу майже рік. Все через фінансові негаразди. Жодна українська установа у Польщі
не в силі самостійно фінансувати випуску
нашого журналу. Попри навіть те, що робота
редакції спирається все на громадських
принципах.
І – на превеликий жаль – поки не вдасться
нам знайти інституцію, яка взяла б на себе
кошти видавництва – така ситуація буде
повторюватися.
У грудні 2004 року у цій справі ми добилися окремої розмови з міністром освіти
Польщі. На його руки безпосередньо була
складена заява фінасувати наше видавництво. Разом з нею також і калькуляція коштів.
До цього часу відповіді немає жодної. Хоч –
завдяки цим клопотанням вдалося роздобути
кошти на появу цього номера, який фінансує
власне МЕНіС.
Якийсь час затримку у видаванні журналу
можна розв’язати існуванням і оновлюванням
веб-сайту «Рідної мови». Надіємося, що саме –
так і воно є. На електронній сторінці можна
віднайти багато інших ще розділів – хоч би
бібліотеку, етнографію чи посилання на
чудові сторінки в Україні (Уроки державної
мови, Весела абетка) та інші.
У цьому номері «Рідної мови» Ви віднайдете дуже цікаві матеріали. В тому числі про
комунікативну природу педагогічної діяльності, особисту рефлексію, поезію Василя Стуса. Розбудований і методичний розділ
– зокрема різними сценаріями, оскільки це
дуже важлива і поширена у нас форма робо-
ти. Є теж інформації про окремі пункти навчання української мови, їх минуле і сьогодення. Друкуємо дуже цікавий історично-дослідницький матеріал, який відноситься
до конфесійної проблеми серед українців
Сілезії. Вперше за нашу історію у Польщі,
подаємо теж висліди досліджень відносно
впливу навчання релігії на формування
почуття тотожності серед молодого покоління українців.
Поміщаємо теж закон про вчительські
кваліфікації. Варто його добре розглянути,
може він стати нам у пригоді вже недовго.
Зміст доповнюють матеріали до безпосередньої праці з дітьми та обширне обговорення традицій свят Різдва в українців. На кінець
поміщаємо теж рапорт ЄС про ситуацію
нацменшостей в РП – це в англійській мові.
Відповідаючи на закид (необґрунтований
на нашу думку), який прозвучав у 2004 році
на сторінках «Нашого слова», а який мав
місце під час конференції в Ельблонзі –
виразно закликаємо вчителів – пишіть і надсилайте нам свої матеріали, діліться Вашим
знанням. Один одному помагаймо і будьмо
активні. Запрошуємо бути співредакторами
нашого журналу.
І одне зауваження вже на сам кінець – редакція працює суспільно. Утримання сторінки в Інтернеті, виїзди, телефони, збирання
матеріалів – все робиться за громадським
принципом. Все ж таки, за журнал просимо
лише символічну копійку – отже купуйте
його і розповсюджуйте. Банківський рахунок, на який ці гроші слід вплатити, поміщений на кінці журналу.
На все добре!
4
Рідна мова
Мова
і література
Леся Оліфіренко
кандидат філологічних наук, доцент кафедри
соціально-гуманітарних дисциплін Донецького
інституту ринку та соціальної політики
Донецьк
Строфіка як
стилетворчий чинник
у поетичних творах
Василя Стуса
Лірика Василя Стуса відзначається
безліччю версифікаційних відкриттів.
Варіативність метро-ритмічної структури
його творів зумовлена використанням
різноманітних фонічних та стилістичних
засобів як строфотворчих чинників,
окремими композиційними прийомами
побудови поезій. Більшість ліричних творів
митця написана в силабо-тонічній системі
віршування. Так, наприклад, збірка Зимові
дерева свідчить про схильність автора до
двоскладових розмірів: дві третини поезій
збірки написані ямбічним метром. Проте,
незважаючи на це, вони вражають надзвичайною варіативністю ритмо-мелодики та
необмеженими можливостями експериментування над строфами, римами тощо. При
загальному тяжінні до силабо-тоніки в поетичних збірках автора зустрічаються як тонічні твори, так і твори, позначені певними
ознаками силабізму (фіксоване положення
цезури, римовані колони в середині віршового рядка при незмінній кількості складів
у ньому) (напр., вірші Висамітнів день.
Висмоктали сили…, Ходімо, друже мій,
дивачний хлопчику…, Мов жертва щирості –
життя… та ін.).
До найчастіше вживаних віршових
розмірів В. Стуса ми відносимо ямб, хорей,
анапесто-ямбічний дольник, рідше — чистий
анапест. Розмір вірша зумовлює строфу: так,
ямбові та хорею відповідають, як правило,
катрени (вірші Мені здалося – я живу завжди…, І сто твоїх подоб в руках перебираю та
ін.), а анапесто-ямбічний метр характерний
переважно для астрофічних творів (вірші
Колимські закували зозулі…, На вітрі палає
осика…, У темінь сну занурюється шлях та ін.,
що входять до збірки Палімпсести та більша
кількість текстів збірки Час творчості).
Це можуть бути також поезії з нечітко
виявленою строфічністю, наближені до
астрофічних, де римові асонансові та
алітераційні рядки створюють строфоподібні багаторядкові конструкції, серед
яких найбільше чотирирядкових. До астрофічних поезій В. Стуса належать:
1) неримовані твори, написані одним
розміром із чергуванням різних клаузул,
напр., Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?,
Сидимо біля погаслого вогнища…, Ловить
кожне вікно по сонечку;
2) поезії без рими з вільною зміною
клаузул та розмірів або такі, що взагалі не
мають розміру (вірші Біля метро «Хрещатик», Посадити деревце…, Їх було двоє…,
Ось вам сонце…, Сьогодні свято, На розквітлому лузі… та ін.).
Строфічне багатство Стусової лірики
виявляється в тому, що в його поетичному
дискурсі наявні різні строфи, починаючи від
моновірша як фрагмента більшого твору
(напр., З надвечір’я визирає ніч, Дівчина…,
Спогад зі сну) і закінчуючи складними
багатокомпонентними конструкціями, що
нараховують понад двісті рядків (напр., вірші
Потоки, Ця п’єса почалася вже давно та ін.).
Строфотворчість В.Стуса відзначається
численними типами побудови поетичних
текстів: автор творить як однострофні, так
і полістрофні твори з чітко й нечітко
виявленою строфічністю. Так, до однострофних поезій митця належать чотири-,
п’яти- та шестивіршові мініатюри (Між
співами тюремних горобців…, Гусне вечір
сурою корана…, Тоскний тріск у порожнім
лісі… тощо), а також деякі з канонізованих
строф: сонет, рондо, тріолет та ін. Кількісно
ж переважають поезії полістрофічної будови:
ті, що складаються з двох, трьох, чотирьох,
десятьох та більше строф (Ця п’єса почалася
вже давно…, Медитація, Гойдається вечора
зламана віть…, Потоки, Уже тоді, коли
пірнувши в ліс… та ін.).
В. Стус звертається й до найпростішої
строфи – двовірша, що функціонує як окремий твір з викінченою думкою, в якому митець досягає високої сили звучання,
метафоричності висловлювання, пор.:
Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не
жав
Ані не долюбив. І не жив. І не жаль (П-1:50).
Деколи дистих відіграє роль інтродукції
до усього вірша, виконуючи функцію
епіграфа та набираючи смислової конденсації усього твору. За такої функції дистих
є неримованим, як, напр., у поезії Сорочка
тріпоче…, де поетичний образ сорочки
постає динамічним й естетично інформативним унаслідок набування ним максимального напруження та емоційності,
естетичної образності:
Сорочка тріпоче – із білого болю-вогню,
струмує дорога – од білого-білого болю
(П-2:130).
Тут викристалізовано поетичну ідею,
наповнену силою багатьох слів-образів: життя людини завжди сповнене трагедій, які
вивіряють її на стійкість. Ця ідея виростає
з буденного та звичайного і підноситься над
усім віршем. Вона виражена не прямо,
а сформована в глибинах складної єдності
різнопланових деталей, нанизаних на наскрізний образ-символ — біла сорочка,
і виливається в таку енергію любові до життя,
яка здатна зворушити читача. У цьому
виявляється естетична вартість усієї Стусової
поетичної творчості і двовіршового дистиху
зокрема.
Дистих може завершувати полістрофічний вірш. У такому випадку він теж
виконує функцію поетично-філософського
узагальнення. Напр., у поезії І не те, щоб
жити…, де митець стверджує своє творче
й життєве кредо, узагальнює своє ставлення
до жінки, два кінцевих двовірша постають
своєрідними моностихами внаслідок своєї
влучності, афористичності, викликаних
антиметаболою (гр. antimetabolé – вживання
слів у зворотному напрямку) першого з них.
Часто автор тяжіє до таких дворядкових
афористичних узагальнень без рими, які
виступають конденсаторами головної думки
всієї поезії. Вони наявні у віршах Лісова ідилія
(пор.: Не спатимуть лиш сосни на поляні, /
вижалюючись (ЗД:50)), Жовтий місяць, а ще
вище – крик твій… (пор.: А світання золоте
обіддя/ котиться, округле і пусте (ЗД:52))
тощо. Ці та інші неримовані глибоко філософські двовірші, які можна розглядати як
моностихи внаслідок викінченості їх думки,
тяжіють до бейтів – «у тюркомовній, перській
та арабській поезіях – двовірш, в якому
міститься певна закінчена думка; може бути
римованим та неримованим» [5, с. 81].
Іноді натрапляємо на тривіршові строфи,
типові для романського фольклору. На
відміну від традиційних терцин тривірші
В. Стуса в основному є неримованими. При
цьому терцет фігурує поруч із іншими строфами (здебільшого катренами), як, напр.,
у неримованій поезії З гіркотою…, де
фінальний терцет, як і фінальні дистихи,
несе важливе смислове навантаження,
виконуючи роль поетичного узагальнення,
пор.: Завжди пробуєм доростати до себе/
(одвічний егоїзм людського серця!),/але ніхто
не може подвоїтись (ЗД:67).
До одних із найзначніших щодо сили
естетичного впливу на читача є катрени
В. Стуса, писані п’ятистопним ямбом. Це
вірші Озеро Кисегач, О болі радісні
непізнаних бажань…, Минулі мрії видяться
майбутнім… тощо.
З-поміж строфічного розмаїття поетики
В. Стуса виокремлюються також п’ятивіршові
строфи, з-поміж яких трапляються як
римовані, так і неримовані або римовані
частково.
Трапляється шестивіршова строфа без
рим або здебільшого з римою аббавв або
абабвг (вірші Не здайся – веснам. Легше –
зимам…, Бентежністю вивищена до неба…,
Відлітали білясті голуби, І не син і не муж
і не батько ні брат та ін.).
Поет звертається й до семивіршових
строф, які є в основному неримованими:
А ти стоїш. І закут мій грубезний…, У те
цямриння вертикальних стін… та ін. Римовані секстини написані здебільшого п’ятистопним ямбом із римами аббавгг (поезії
Вітчизна – ось, зі мною, тут, в мені…, Зима.
Рідна мова
5
6
Рідна мова
Зима. Попереду зима…) і являють собою
окремі твори – однострофні мініатюри.
Найвживанішою, особливо у збірці Час
творчості, постає восьмивіршова строфа
(вірші Що не рядок – то день життя,
Тюремних вечорів смертельні алкоголі…,
Тріпочуться троянди, мов живі…, Віддай мені
своєї смерти частку…, Вечірнє сонце
дибиться при спаді та багато ін.).
Василь Стус є автором дев’ятивіршових
(вірші Наснилося, з розлуки наверзлося…,
Осики лист карозелений…), десятивіршових
строф (Сонце, бджолами хоре, сумовите в
добрі…, що має парне римування, Ти, моя
маленька сeстро, попри вікнах сновигаєш…,
Мій сокoле, на кого ти мене полишив… –
яскраві приклади тонічної системи
віршування та ін.) та строф, що мають понад
десять віршів. Це, напр., одинадцятивіршові:
Тебе
нема.
Ти
був.
Тебе
нема,
дванадцятивіршові строфи: Напевне, так і
треба…, Поснули люди – щедра тьма… і
чотирнадцятивіршові строфи: Люблю цю
тишу гробову, Шевченко. Дорога до Орська, І
ось: росте гора і всі надгір’я.
Багатство та розмаїтість Стусової строфіки не обмежується канонізованими
строфами або їх синтезом, як, напр., у вірші
Був вечір. Втома. І досада літ, де автор
демонструє вільні переходи від двовірша до
катрена та восьмивірша. Поетичний дискурс
митця засвідчує майстерність автора у віршуванні строф античного походження,
наприклад, елегійного дистиха.
До розмаїття своїх строф поет долучає
також терцини, що характеризуються
оригінальним типом римування: перший
рядок римується з третім, а середній рядок
кожної попередньої строфи римується
з першим і третім рядками наступної строфи.
Виникає своєрідний ланцюг зі схемою аба
бвб вгв. Завершуються терцини одним
окремим рядком, який римується з другим
рядком останньої строфи. Пор., напр.,
у В. Стуса поезію Усе тотеж: відколи час
спинився…, де на початку і в кінці твору
вживаються рими, які об’єднують по два
рядки і становлять своєрідне кільце.
У цій терцині у високохудожній формі
письменник змальовує свої роздуми на
екзистенційну тематику: хід життя людини
неможливо змінити, повернути назад.
Бажання ж ліричного героя змусити час йти
іншим чином може призвести до його спину.
Художньо-стилістичною особливістю цього
вірша є енжамбеман – улюблений прийом
поета, який тут відіграє роль скріпу, підсилює
художньо-естетичну значущість твору.
З-поміж канонічних строф у віршах
В. Стуса зустрічається сонет, але сонетна
форма трактується митцем досить довільно.
У катренах, що входять до складу сонета,
наявне, як правило, і кільцеве, й перехресне
римування; будуються строфи, написані
п’ятистопним ямбом, на п’яти римах. У зв’язку з цим слід відзначити, що зміна порядку
римування — один із найулюбленіших
прийомів компонування нерівнострофічної
поезії у доробку автора. Сонети В. Стуса за
строфікою та віршовим розміром можна
поділити на такі групи:
1) англійський (шекспірівський) сонет,
для якого не обов’язковим є те, щоб рими
першого «катрена» повторювались римами
другого. «Терцетів» тут взагалі немає. Такий
сонет складається з трьох «катренів» та
одного «дистиха»: Минає час моїх дитячих
вір, З дитячих спогадів, Дні стали сторч.
І рік – мов чорний бір…, Де ти — збагнув? Таж
на самому споді…;
2) німецько-російський сонет, що звичайно написаний п’ятистопним ямбом: Їйбогу, так, напевно, має бути…, Відслона за
відслоною – площин…, рідше – шестистопний, напр., Немилосердно нас об вічність
б’ють…, Була ти мрійною… Далеке й призабуте…, Доброго ранку;
3) білий сонет: Ловить кожне вікно по
сонечку;
4) сонетино, що замість довгого вірша
має короткий і написаний чотиристопним
ямбом: Люблю цю тишу гробову….
Часто вживаним постає у Стусовій поезії
рондель, позначений авторським відходом
від його звичайної структури. На відміну від
традиційної тринадцятивіршової строфи
рондель В. Стуса має дванадцять віршів,
повторення першого рядка з сьомим та
тринадцятим автор замінює на повторення
першого з п’ятим та дванадцятим, вносячи
таким чином власне трактування цього
жанру поезії (вірші Прикрийся мідною
горою…, Верни до мене, пам’яте моя! тощо).
Різнометричність у межах однієї строфи
в поетичному дискурсі письменника явище
нечасте, що не є підставою вважати В. Стуса
традиційним у формі, а швидше свідчить про
його вибагливе, вишукане ставлення до
метро-структури творів, послідовність у дотриманні чіткості, чистоти певного віршового
розміру. Порушення кадансу твору (фр. cadence – такт, розмір, ритм, темп) – тональної
завершеності періоду чи фрази у віршованому мовленні – у межах різновимірної
строфи відбувається, як правило, лише внаслідок інтонаційного членування ряду.
Одним із видів віршів, ритмічна єдність
якого ґрунтується на відносній синтаксичній
завершеності рядків та на їхній інтонаційній
подібності, є верлібр (фр. vers libre — вільний
вірш). Його досить широко репрезентовано
у поетичному дискурсі В.Стуса: у творчості
митця періоду 1960-х – першої половини
70-х рр. переважає верлібр, що можна
розцінювати як один із проявів такого
складного естетико-філософського явища
у творчості митця, як модернізм. Так, напр.,
у збірці Зимові дерева зі 122 поезій 67 писані
верлібром, у Веселому цвинтарі з 65 поезій
– 40, у збірці Круговерть з 40 поезій – 18,
у збірці Час творчості з 320 – 46. Як свідчить
аналіз, можна говорити про певну тенденцію
В. Стуса відходити від цього виду вірша
протягом творчості. «Чистими» зразками
верлібру можна вважати: Синє небо обрієм
пролилося, Не відповідаєш? Мовчиш?
Заціпило?, Як нам порозумітись – душа
в душу?, Утік з казарми…, Який це час? та ін.
У цих поезіях, де складний ритмічний малюнок органічно пов’язаний з ідейним змістом
твору, послідовно кожен рядок являє собою
смислову одиницю. Автор вживає однотипні
синтаксичні конструкції, паралельні ряди
словесних груп. Це підкреслюється і широким використанням анафор. Лаконізм цих
віршорядків змушує нас відшукувати опущені
асоціативні зв’язки, продовжувати, домислюючи, парцельовані речення.
Часом поет може руйнувати й такі ознаки
верлібру, як інтонаційно-синтаксичні повтори та синтагматичні паузи, перериваючи
фразу незвичною розбивкою на тексторядки, що надає таким несподіваним розривам додаткової семантики, пор.: В високості
необлі-/ таній кружеляє проміж ві-/ ттями
єдине шамоті-/ ння безбережне (ЗД:95). Такі
неправильні переноси тут наче вивільняють
кореневу енергію слів, надаючи зображеному ірраціональності, фантасмагоричності,
ефекту незвичайного, святкового сприйняття навколишньої дійсності, коли навколо
шамотіння снігопаду.
Деколи автор вдається до модифікації
верлібру. Зберігаючи такі його основні параметри, як нерозподіл на стопи, різна довжина
рядків, різна кількість наголосів у рядках, що
довільно розташовані, уникнення рим та
строф, поет залишає за собою право на свій
улюблений прийом енжамбеману (вірші Коли посне твоє здревіле тіло…, Куди тобі
прибитися, людино?, Жаль та ін.).
Нерівнорядність строф митця не
обмежується лише канонічними строфами
європейського походження. З-поміж поезій
автора вирізняються також строфи східного
походження, зокрема китайської (танка) та
японської (хоку) поетичної традиції. Так,
напр., до жанру танка можна віднести такі
короткі здебільшого неримовані п’ятивіршові поезії В. Стуса, які характеризуються
стислістю і водночас розгорненістю думки,
високим ступенем метафоричності та
прозорістю думки: Навіть весни бувають
печальні, З підпалами лилові хмари…,
Колимські багаття… і под.
Як свідчить матеріал, поет виступає проти традиційних форм художнього мислення,
відшукуючи мовноестетичне самовираження у слові. Ігнорування автором розділових знаків сприяє посиленню значеннєвого
тла художнього слова; образи взаємодіють,
перетікаючи одне в одне, і читач стає співучасником творчості митця: вироблення
цезури стає його власною справою. Внаслідок цього процесу семантика слова, його
внутрішнє значеннєве багатство як лінгвістичної сутності значно зростає, демонструючи всю силу естетичного впливу на
реципієнта.
Хоку як жанр японської поезії також
передбачає лаконізм у формі та змісті,
спроможність точно виразити ліричний
настрій у трирядковій неримованій строфі.
Порівняймо хоку у В. Стуса: вірші При свічці,
впавши на кожух..., Бажання самозречення –
як поклик..., Відтято голову народові. Язик...
та ін. Автор інтерпретує жанр хоку, зміщуючи
акценти в його тематиці. Замість традиційної
пейзажної лірики поет пропонує читачеві
філософські роздуми-медитації на актуальні,
нагальні теми сьогодення: віра/невіра у свій
народ, прагнення осмислити події у розбурханому світі середини ХХ ст.
Поетика автора багата на різноманітні
рефренні форми, що покликані творити
сугестивну думку, ускладнювати мовно-
Рідна мова
7
8
Рідна мова
образну структуру творів. У віршах В. Стуса
трапляються такі сталі строфічні сполуки
(повтори):
1) початкові (анафористичні), напр.,
у поезіях І глянув я – і ось кінь білий, Болото.
Болото. Паркан і вода, Ця чорнота попереду
– вона…, Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча…,
Гойдається вечора зламана віть… та ін.;
2) кінцеві (епіфористичні), напр., у поезії
Радість, де кожна з чотирьох строф завершується епіфорою Гомони! Гомони! (Кр:198),
що несе основне смислове й естетичне
навантаження цілого твору;
3) кільцеві (анадиплозійні), напр., у поезіях Верни до мене, пам’яте моя!, Прикрийся
мідною горою…, О, скільки слів, неначе
поторочі!, Пісенька для В.. Так, у Пісеньці для
В. перший катрен На нашій молодій воді/
тепер ані човна./ Чадіють пасма молоді – /
то бариться весна перегукується з останнім,
у якому наявні синтаксичні та лексичні зміни:
після першого рядка автор ставить тире, що
витворює подовжену другу малу цезуру,
а в третьому та четвертому віршах уводить
нове речення з новими компонентами. Пор.:
На нашій молодій воді – / тепер ані човна./
Лиш миче пасмуги руді/ задумана весна
(ЗД:117). Анадиплозійний рефрен наявний
і у поезії Колимські закували зозулі…, в якій
останній рядок доповнюється звертанням
автора (Радій: кують колимські зозулі!
(П-2:87)) та зміною розташуванням слів у
реченні. Така зміна компонентів у віршовому
рядку та введення звертання додають усьому
творові інтимізованого характеру, стверджують віру ліричного героя в перемогу
життя над смертю, адже фольклорний образ
зозулі, що кує без упину, асоціюється в нашій
уяві з довгими роками життя;
4) стикові (епанастрофічні), напр.,
у поезіях На однакові квадрати…, У цьому
полі, синьому, як льон… перший рядок відіграє
кілька строфотворчих функцій: він є анафоричним, кільцевим і стиковим;
5) спіральні, напр., у вірші Справляю в лісі
самоту, де перший рядок поезії ніби
спіраллю пронизує весь твір, повторюючись
на початку, в середині та наприкінці. Спіральні строфи наявні й у поезіях Тільки
тобою білий святиться світ…, Потоки та ін.
Біклаузульність поезій митця співіснує
з поліклаузульністю його строфічних конструкцій, де навіть у катренах можуть уживатися клаузули трьох або чотирьох типів
(Лісова ідилія, Шаблюкою воронованою…
тощо). Це пов’язано з використанням нерівноскладових різнонаголошених рим,
побудованих на асонансовій співзвучності,
рідше – на співдії асонансу та консонансу, що
входять у полігамію фонічних засобів
строфотворчого чинника. Моноклаузульні
строфи зустрічаються в поетичних збірках
автора значно рідше і бувають виключно
окситонними (Не відволодати душі,
Пісенька для В. тощо).
У сукупності з багатством ритмів, розмірів, рим, художніх образів, лексики тощо
строфічне багатство В. Стуса репрезентує те,
що називається мистецькістю твору, його
вишуканістю, винятковою добірністю,
естетичною спрямованістю.
ЛІТЕРАТУРА
Домбровський В., Українська стилістика і ритміка,
Перемишль 1923, 219 с.
Єрмоленко С., Синтаксис віршової мови, Київ 1969, 94 с.
Качуровський І., Метрика, Київ 1994, 120 с.
Качуровський І., Строфіка, Київ 1994, 271 с.
Літературознавчий словник-довідник, Київ 1997.
Стус В., Зібрання творів: У 4-х т., 6-ти кн., Львів 1994, т. 1,
кн. 1; т. 1., кн. 2; т. 2; т. 3., кн. 1; т. 3., кн. 2.
Ткаченко А., Мистецтво слова (Вступ до літературознавства), Київ 1998, 448 с.
Список скорочень:
ЗД – збірка Зимові дерева
ЧТ – Час творчості
ВЦ – Веселий цвинтар
Кр. – Круговерть
П-1 – Палімпсести, книга 1
П-2 – Палімпсести, книга 2
9
аспірант кафедри психології Дрогобицького
державного педагогічного університету
ім. Івана Франка
Рідна мова
Тетяна Турчин
Психологія
Особистісна
рефлексія як предмет
психології
У психології рефлексія досліджується
в межах чотирьох аспектів: кооперативного,
комунікативного, інтелектуального та особистісного. Відповідно до цього визначені
її типи. Так, психологічні знання про кооперативний аспект рефлексії забезпечують
проектування спільної діяльності індивідів
з урахуваням координації їх професійних
позицій і групових ролей (Н. Алексєєв,
В. Рубців, А. Тюков, Г. Щедровицький).
Соціально-психологічні дослідження специфіки комунікативного аспекту рефлексії
визначають її як складову розвинутого
спілкування та міжособистісного сприймання (Г. Андрєєва, Я. Коломінський, Л. Петровська, В. Петровський, Т. Шибутані).
У контексті вивчення когнітивних процесів
ведуться дослідження інтелектуального
аспекту рефлексії як вміння виділяти,
аналізувати і співвідносити з предметною
діяльністю власні дії (Є. Бодрова, В. Давидов,
О. Зак, В. Мільман, Н. Поливанова, В. Романко).
У дослідженнях, спрямованих на визначення особистісного аспекту рефлексії,
робиться акцент на активізацію принципу
саморозвитку особистості. Згідно з ним культивується рефлексія, що забезпечує самоорганізацію і самомобілізацію особистості
в різних умовах її існування. Рефлексія виступає як процес осмислення особистісних
змістів (образів особистості, з якими
ототожнює себе «Я»), який призводить до їх
поступальних змін і породжує новоутворення особистості в різних умовах її існування. Поняття «особистісна рефлексія»
у цих дослідженнях розглядається в одному
синонімічному ряду з поняттям «саморефлексія» (Н. Гуткіна, І. Бех, В. Зарецький та інші).
Особистісна рефлексія виявляється
в процесі переосмислення особистістю своєї
внутрішньої суті. При цьому рефлексія розглядається як спрямування пізнання людини
на себе, свій внутрішній світ, як оцінка своїх
якостей і станів. Почуття рефлексії широко
використовується також у дослідженнях з саморегулювання особистості (К. АльбухановаСлавська, Л. Анциферова, Ю. Кулюткин та
інші), коли індивід по відношенню до самого
себе водночас виступає і як об’єкт рефлексії,
і як її суб’єкт, що регулює свої власні дії і вчинки.
На важливу роль рефлексії у становленні
підростаючої особистості вказували ще класики психологічної науки. Так, Л. Виготський
підкреслював, що нові типи взаємозв’язків
психічних функцій, які утворюються на основі розвитку рефлексії, необхідно розглядати у віковому аспекті.
Водночас у віковому аспекті рефлексія
визначається у взаємозв’язку із самостановленням, яке, на думку окремих дослідників, є визначальним чинником конструктивної особистісної рефлексії (С. Пантелєєв).
Самостановлення за своєю психологічною
природою – складна система, яка не зводиться до емоцій, самооцінки та інших «власне психічних» характеристик особистості.
Це особистісне утворення, що може бути
зрозумілим як безпосереднє феноменологічне вираження особистісного смислу «Я»
для самого суб’єкта. За умови негативного
ставлення до себе, на тлі незадоволення собою, недовіри до себе рефлексія є засобом
самопригнічення. І навпаки, при позитивному ставленні, коли особистість приймає
себе і переживає це ставлення як цінність,
рефлексія функціонує як самодостатній засіб
саморозвитку.
10
Рідна мова
Гегель пов’язував феномен рефлексії
з визначенням її форм, які співвідносяться
з етапами вікового становлення самосвідомості загалом. Це покладальна, порівняльна
і визначальна рефлексія.
Покладальна рефлексія здійснює найперше розрізнення самості суб’єкта від його
життєдіяльності у широкому спектрі її
можливих проявів. Виникнення цієї первинної форми рефлексії співпадає
з початковим зародженням самосвідомості
у дитини. Основою цього процесу є переживання неспівпадання суб’єктивності
і суб’єктності. У реальному житті дитина
постійно зустрічається зі своєю нерозумністю, несвободою, безпорадністю.
Суперечність буття і свідомості вимагає
подолання, спосіб якого повинен одночасно
бути і джерелом бажаних дій та ставлень,
і засобом їх досягнення. Саме у символічній
грі, у якій відбувається ототожнення себе
з соціальним світом дорослих, дитина долає
кордон між «Я» і «не Я», більше того, усі
попередні визначення «не Я» починають
переходити до складу цілісного «Я». Такі
зміни пов’язані із зародженням іншої форми
рефлексії – порівняльної, яка забезпечує
синтез цілісного «Я» і стійке уявлення про
світ. У переддошкільний вік це «Я» повністю
тотожне «ми». До кінця дошкільного віку
символічні ігри поступово замінюються
іграми за правилами. Дотримання чи
порушення правил сприяє усвідомленню
свого «Я». Бурхливе усвідомлення своїх
бажань, можливостей, процес самообмеження є результатом роботи визначальної
рефлексії.
На сучасному етапі серед різноманітних
напрямів дослідження особистісної рефлексії найбільш перспективним є вивчення
такого її аспекту, згідно з яким рефлексія
ідентифікуєтся з процесами осмислення
і переосмислення. Переосмислення людиною інтелектуальних змістів (образів
предметної ситуації) та особистісних змістів
(образів особистості, з яким ми ототожнюєм
себе «Я») є механізмом їх зміни і продовження психічних новоутворень людини
(І. Семенов, С. Степанов).
Перше дослідження, що розкрило сутність особистісної рефлексії дитини, зокрема підлітка, було виконано Н. Гуткіною, яка
розглядала цей феномен як механізм самосвідомості, як особливий акт самодослі-
дження, коли індивід вивчає власний внутрішній світ і самого себе як дослідника.
Проявом особистісної рефлексії в її дослідженні виступили рефлексивні очікування,
а критерієм наявності – самоаналіз, який
призводить до нових знань про себе. Підкреслюється, що підлітковий вік є сензитивним періодом у розвитку особистісної
рефлексії. Особистісна рефлексія виступає
вихідною розумовою операцією, на основі
якої розгортається процес розвитку
особистості дитини (Є. Бохорський, М. Келесі, Д. Леоніду).
Залежно від спрямованості в осмисленні
і переосмисленні особистісних змістів,
в учня появляються різні види особистісної
рефлексії:
– ретроспективний вид особистісної
рефлексії (осмислення і переосмислення
минулого образу «Я»);
– ситуативний вид особистісної рефлексії (осмислення і переосмислення реального «Я»);
– перспективний вид особистісної рефлексії (осмислення і переосмислення майбутнього «Я»).
Провідним критерієм існування особистісної рефлексії є «рефлексивний аналіз»,
який приводить індивіда до нових знань про
самого себе як суб’єкта життєдіяльності
і дозволяє виявити три рівні розвитку саморефлексії: фіксований, занижений і збалансований. Найбільш ефективним у самопізнанні, самоствердженні і саморозвитку
особистості учня є збалансований рівень.
Аналіз літератури з окресленої проблеми
дає можливість виділити залежність
збалансованості рівня саморефлексії від
такого психологічного феномену, як довіра
особистості до себе.
Проблема довіри до себе відноситься до
числа екзистенціальних проблем людини,
тому що саме вона, її рівень пов’язані
з незліченними виборами, які особистість
повинна зробити сама: «Екзистенція – це те,
що ти повинен зробити тепер і тут. Вона
виключає відкладання на завтра чи перекладання на плечі іншого – на плечі ближнього, на плечі нації, держави, суспільства. Ти
повинен сам... ».
Довіра до себе є відносно самостійним
феноменом суб’єктності, який властивий
внутрішньому світу людської особистості.
Більше того, він відноситься до числа
феноменів, пов’язаних з активністю людини,
здатної діяти як життєдайний, суверенний
суб’єкт творчої активності. Отже, довіру до
себе можна вважати умовою існування
особистості як суверенного суб’єкта активності, здатного до самостійного вибору
цілей.
Прогнозуючи майбутню активність
у кожен момент часу, людина прагне
відповідати не тільки собі, але і світові, тому
довіра до себе існує в єдності з довірою до
світу. Проблема полягає в рівні їхнього
співвідношення. Іншими словами, прогнозуючи свою поведінку, людина завжди займає
одночасно особистісну і соціальну позицію,
тому що вона одночасно звернена і у світ,
і в себе (М. Мамардашвілі).
На феноменологічному рівні це можна
уявити так: регулюючи свою поведінку,
прогнозуючи її, людина завжди певним
чином співвідносить свої можливості (у тій
мірі, у якій вона їх усвідомлює, тобто
рефлексує) з тим, наскільки важливі, значущі
для неї вимоги й умови, що виходять із зовнішньої дійсності. Тому зрозуміти сутність
довіри до себе можна лише спираючись на
єдину онтологію «людина і світ».
Без довіри людини до себе неможливий
творчий, тобто життєдайний характер
діяльності, неможливе самопроектування
майбутнього, тому що довіра до себе передбачає насамперед ставлення до себе як до
цінності. Довіра до себе – це складне
утворення, що не є величиною постійною,
адже цей рівень визначається постійним
співвіднесенням людиною себе зі світом,
а з іншого боку – із самим собою.
Ішими словами, прогнозуючи свою
діяльність, свої вчинки, вибираючи мету,
людина, з одного боку, «виходить за межі»
себе, тобто вже накопиченого досвіду,
а з іншого – звертається до змістів, сформованих у минулому досвіді, і спирається саме
на них, тобто на їхній зміст. Саме в цьому
змісті довіру до себе можна визначити як
здатність людини «виходити за межі» себе, не
вступаючи у суперечності із собою. Інакше
немає цілісності, немає стійкості особистості, з одного боку, але немає зміни, немає
розвитку – з іншого.
Отже, довіра до себе сприяє злиттю минулого і майбутнього в єдиний цілісний акт
життєдіяльності, і в цьому її найважливіша
функція. У результаті саме довіра до себе
є одним із механізмів, що моделює ефект
збалансованості рівня саморефлексії.
У своєму дослідженні ми спираємося ще
на один феномен, який зумовлює розвиток
особистісної рефлексії особистості –
визначення себе у світі (самовизначення).
Бахтін вказує на одну надзвичайно важливу характеристику самовизначення –
його орієнтованість у майбутнє: «усвідомити
самого себе активно – означає висвітлювати
себе майбутнім змістом; поза ним мене немає
для себе самого».
На основі аналізу робіт Л. Божович,
А. Петровського, І. Кона й ін. було показано,
що особистісне самовизначення як психологічне явище виникає на межі підліткового
та старшого підліткового віку. Основні характеристики особистісного самовизначення полягають у тому, що: 1) потреба
в особистісному самовизначенні є потребою
у формуванні змістовної системи життєдіяльності, у якій злиті уявлення про себе
і про світ; 2) особистісне самовизначення
орієнтоване на майбутнє.
Формування особистісного самовизначення є психологічним завданням підліткового віку; самовизначення підліткового віку,
що формується, інтегрує всі попередні дитячі
самовизначення.
Багато дослідників зазначають, що характерною рисою підліткового та старшого
підліткового віку є зацікавленість глобальними проблемами сенсу життя загалом
і власного існування зокрема – зацікавленість «останніми питаннями» (Ф. Достоєвський). Міркування про сенс життя є істотною характеристикою самовизначення, що
формується.
ЛІТЕРАТУРА
Бахтин М. М., К рефлексии поступка, «Философия
и социология науки и техники». Ежегодник. 1984–
–1985, Москва 1986, с. 80–160.
Виногородський А. М., Методичний арсенал вивчення
особистісної рефлексії підлітків при сприйнятті музики
[в:] Психологія. Збірник наукових праць. Випуск 1(4),
Київ 1999, с. 25–31.
Мамардашвили М. К., Лекции о Прусте, Москва
1995, с. 20.
Український Я. І., Штопало Н. Я., Рефлексія як засіб
саморозвитку особистості [в:] Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Соціологія. Психологія. Педагогіка, 1999, Випуск 7, с. 24–27.
Эмерсон Р. У., Доверие к себе, Санкт-Петербург
1992, с. 21–43.
Рідна мова
11
12
Рідна мова
Олександра Кравців
аспірант кафедри психології
Дрогобицького державного педагогічного
університету ім. Івана Франка
Комунікативна
природа педагогічної
діяльності
Історія розвитку уявлень про роль і місце
спілкування в педагогічному процесі
пов’язана, перш за все, з різним тлумаченням
цієї дефініції. В психологічній літературі
поряд з поняттям «педагогічне спілкування»
використовуються і інші: педагогічна комунікація, взаємодія викладача та студента,
мовленнєве спілкування, професійно-педагогічне спілкування, співробітництво
викладача та студента, мовленнєва культура
педагога, психологічна сумісність викладача
та студента. Кожний конкретний педагогічний процес наповнює ці поняття специфічним змістом і створює поняттєву
нечіткість, що ускладнює розгляд природи
педагогічної діяльності. Не заперечуючи
вагомий доробок психолого-педагогічної
науки щодо педагогічної діяльності,
підтримуємо тих вчених, які розглядають
особистість індивіда як ієрархію різних
рівнів зовнішніх і внутрішніх комунікацій,
динамічно утворюючи нову якість –
комунікативне ядро, комунікативний світ
людини. Так О. Бодальов вказує на те, що
готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування – це складний
багатокомпонентний процес, який передбачає одночасний розвиток психіки індивіда
з декількох взаємопов’язаних напрямків.
Головне в ньому – формування гуманістичного за своїм характером комунікативного
ядра особистості, яка передбачає досягнення
такого рівня відображення будь-якої
людини, відношення до неї і поведінки, коли
вона сприймається як найбільша цінність.
Отже, формування в учасників взаємодії
(а педагогічна діяльність як ніяка інша поза
спілкування, поза вихованням, без співпраці
і діалогу, без взаємодії не може існувати)
широкого діапазону комунікативних
навичoк, тобто здатності до спілкування, є
необхідною складовою частиною розвитку
і становлення особистості, підготовки майбутніх спеціалістів до професійної діяльності, до життя і функціонування в мікроі макросистемах. Комунікабельність – властивість особистості, яка необхідна в будьякій суспільній формації, але в сучасних
умовах оновлення суспільства, оновлення
особистості, коли індивід включений
в складне переплетіння відносин, спілкування, діяльності, вона набуває особливого
значення. Комунікабельність робить людину
людиною, саме тому стає засобом, котрий
забезпечує успіх сукупної людської діяльності.
Заслуговує на увагу той інтерес, який
викликає ця проблематика у американських
теоретиків і практиків. Основи комунікативної теорії в США були закладені на
початку ХХ ст. в роботах Дж. Дьюі, в яких
навички спілкування розглядались як головний елемент підготовки майбутнього
вчителя. Підкреслювалась необхідність
непорушної єдності вчителів і учнів, які
в спільній діяльності переборюють труднощі,
що виникають у ході навчання. В 50-х роках
в США, а потім у Швеції був здійснений
великий комплексний експеримент, в рамках якого реалізовувались концепції відомого американського «плану Трампа».
Сьогодні в США вони мають назву «кооперативна революція в освіті», в Західній Європі
– «комунікативна педагогіка», у Скандинав-
ських країнах – «педагогіка діалогу». У 80-х
роках у США в шкільну практику був введений курс із спілкування. У зв’язку з цим було
опубліковано низку робіт, що присвячені
питанням його засвоєння учнями. В рекомендаціях по спілкуванню підкреслювалась
необхідність розвитку у школярів наступних
навичoк і вмінь у сфері усної комунікації:
уважно слухати розмовну мову; використовувати голосом: виокремлювати головні
ідеї у повідомленнях; говорити дохідливо,
аргументовано: вміло захищати свою позицію тощо.
Не менш цікавими є концептуальні
положення «педагогіки діалогу». Сутність
концепції в наступному: по-перше, в процесі
цілеспрямованого впливу вихователя на
вихованця необхідно використовувати такі
засоби педагогічного впливу, які б радикально змінили характер і клімат взаємостосунків між ними; по-друге, «зовнішня»,
«технологічна» сторона такого впливу
безпосередньо пов’язана з переходом від
монологу викладача до діалогу між
педагогом та студентом; по-третє, реалізація
названої установки на практиці передбачає
володіння вмінням змінювати характер,
зміст і засоби педагогічного впливу з боку
вихователя в залежності від того, як його
сприймає вихованець. При цьому мова йде
не про маніпулювання людиною, а про
орієнтацію педагогічного впливу у відповідності з високими моральними критеріями, перш за все, загальнолюдськими.
У контексті нашої проблеми заслуговує
на увагу також трактовка західними вченими
морального аспекту діалогового спілкування
людей. Діалог виникає лише тоді, коли його
учасники визнають один одного гідними
співбесідниками, відчувають взаємну довіру
і повагу. Важливо сприймати іншого таким,
яким він є, не нав’язуючи йому нічого власного. Довіра, яка виражена в словах і справах
не залишає місця для страху або покарання
в міжособистісних стосунках. Однак довіра
виникає при умові взаємної відкритості, що
вимагає таких властивостей особистості, які
би виключали маніпулювання, подвійну гру.
Повага до особистості іншого є однією
з природних передумов справжнього діалогу
між людьми.
Головне в чому сходяться всі концепції
щодо феномену комунікації, це трактування
даного поняття з точки зору передачі
інформації, яка має життєвий сенс. В особистісному плані – це передача власного
смислу, це самореалізація, саморозвиток
індивіда в комунікативному світі людини.
Щодо педагогічного спілкування, то взаємостосунки між вихователем і вихованцем
передбачають внутрішньо значуще, перцептивно-когнітивне, емоційно-моральне
відображення суб’єктами один одного.
Підсумовуючи аналіз комунікативної
природи педагогічної діяльності, зазначимо,
що комунікативний підхід базується на основних загальнонаукових підходах – історичному, структурному, системному та ін.
У той же час він виходить за межі
«діяльнісного підходу», де всі форми людської активності розглядаються через призму
категорії діяльності, в основі якої лежить
«суб’єкт – об’єктна парадигма». Саме тому
є багато психологічних досліджень, в яких
спілкування осмислюється як компонент,
вид або рівень організації діяльності.
В комунікативному підході, який орієнтований на розуміння педагогічної діяльності
як суто комунікативної, сама діяльність
є частковою специфічною формою спілкування. Спілкування – це зовнішня умова, засіб
існування людини, це внутрішня характеристика психічної активності особистості. У педагогічному процесі все
знаходиться в єдності – спілкування,
учасники спілкування, їх життя, культура.
Ефективність спілкування визначається
характером спільної діяльності, індивідуальними психофізіологічними особливостями особистості, вибірковістю відносин,
якістю вибору (вибірковістю), соціальнопсихологічними факторами (рівнем сумісності, ставлення до роботи тощо).
Теоретичні узагальнення результатів
багаточисленних досліджень в галузі педагогічного спілкування дають змогу виокремити
в цій сфері аналізу декілька напрямків:
вивчення процесів сприймання і розуміння
в системі «вчитель – учень (О. Бодальов,
С. Кондратьєв та ін.); дослідження проблем
педагогічного такту і педагогічної майстерності (І. Синица, В. Загвязінський та ін.);
аналіз проблем психології праці, особистості і здібностей педагога (Н. Левітов,
Н. Кузьміна, Е. Клімов, Л. Орбан та ін.);
вивчення закономірностей формування
у педагога комунікативних умінь та навичок
(В. Кан-Калик, Г. Ковальов, А. Добрович,
Рідна мова
13
14
Рідна мова
О. Коропецька та ін.); теоретично-методичні
розробки системи активного соціальнопсихологічного навчання і комунікативного
тренінгу (Л. Петровська, Т. Яценко, Л. Овсянецька та ін.); обґрунтування і запровадження систем інтенсивного навчання (А. Деркач, І. Зимня, В. Ляудіс та ін.).
Цілком зрозуміло, що в контексті безпосередньої педагогічної діяльності, внутрішнє та зовнішнє у педагогічній взаємодії
поєднані, вони являють собою синдром,
у якому педагогічне відношення може порізному реалізовуватись під час педагогічного спілкування.
Досліджуючи психологічні основи комунікативної підготовки педагога, В. Рижов
справедливо зазначає, що теоретичною
основою стратегії, тактики і реальної практики професійного виховання педагога
в сучасних умовах може стати така
концепція педагогічного спілкування і адекватна їй модель професійно важливих комунікативних властивостей, здібностей і вмінь
вчителя, в якій би були послідовно реалізовані:
– розуміння педагогічної діяльності як
принципово комунікативної, тобто такої,
в якій спілкування є центральною основою;
– розуміння спілкування як діяльності
принципово соціальної і діалогічної, тобто
такої, що здійснюється не педагогом у вигляді
особливого роду професійних дій стосовно
об’єкту виховання, а саме всіма учасниками
педагогічного процесу по відношенню до
діяльності, яка їх об’єднує;
– розуміння особистості педагога як
учасника, партнера і співробітника в сумісній
діяльності і спілкування з іншими членами
цього процесу.
Успішна діалогічна взаємодія в педагогічному процесі можлива тоді і тільки тоді,
коли партнери здатні та схильні визнати, що
вони деякою мірою належать до однієї внутрішньої діалогічної спільності, можуть
уявити себе в ролі партнерів по діалогу;
здійснювати операції міжособистісного та
функціонально-рольового діалогу з метою
досягнення взаємного задоволення; адекватно сформульовувати предмет діалогу та
умови, при дотриманні яких результати
діалогу можуть бути визнані такими, що
взаємно задовільняють обидві сторони.
ЛІТЕРАТУРА
Ананьєв Б. Г., Человек как предмет познания [в:]
Избранные психологические труды: В 2 т., т. 2.,
Москва 1980, с. 127–267.
Балл Г. О., Гуманістичні засади педагогічної
діяльності, «Педагогіка і психологія» 1994, № 2,
с. 8–17.
Вербова К. В., ПарамейГ. В., Психодиагностика
склонностей и способностей к педагогической
деятельности, «Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психология» 1990, № 2, с. 17–28.
Выготский Л. С., Собрание сочинений: В 6 т., т. 4,
Москва 1984.
Грехнев В. С., Культура педагогического общения,
Москва 1990, 144 с.
Ковалев Г. О., Три парадигмы в психологии – три
стратегии психологического воздействия [в:] Общение и диалог в практике обучения воспитания и психологической консультации: Сб. науч. трудов, –
Москва 1987, с. 1–16.
Ковалёв Б. П., Рефлексия учителей с разным стилем
взаимодействия с учащимися, «Психология» 1997,
№ 7, с. 64–81.
Коропецька О. М., Формування готовності сучасного
вчителя до спілкування з учнями. (Збірник наукових
праць: філософія, соціологія, психологія), Івано-Франківськ
1998, вип. 2, ч. 1, с. 81–91.
Крутій О. М., Шляхи формування діалогу як внутрішньо-психологічної основи пізнання [в:] Матеріали
третіх «Костюківських читань», Київ 1994, с. 64–65.
Łucja Drozd
Biały Bór
Rozkład materiału
z języka ukraińskiego
dla kl. IV
План праці – кл. ІV
(за програмою DKW–4014–13/01)
1. Познайомення з підручником і лектурою.
2. Спогади про канікули на основі вірша
Прощай літо.
3. Пригадуємо голосні та приголосні звуки.
4. Мої класні товариші – складаємо розповідь про товариша.
5. Познайомлений з оповіданням Хто сміявся останнім?
6. Які обов’язки людини перед рідною
землею? – редагування відповіді на
основі казки Казка про Максима.
7. Складання плану казки Казка про Максима.
8. Виділюємо дзвінкі та глухі приголосні
звуки. Розподіл слів на склади для переносу.
9. Вправи в писанні – диктант.
10. Інтонаційне читання оповідання Яблука
для чергових.
11. Слова близькі за значенням у вірші Плутанина (впр. 20).
12. Розказування пригод героїв оповідання
Списав задачу.
13. Спроба опису героїв оповідання Списав... Діалог Зіни і Павла.
14. Диктант з правопису великої букви.
15. Вивчення вірша Українській дитині.
16. Форми іменників.
17. Змінювання іменників за відмінками.
18. Про що можна дізнатися з кам’яної книги?
19. Чергування приголосних г, к, х.
20. Познайомлення з оповіданням Чорний
кіт...
21. Складання плану казки Кирило Кожум’яка за картинами.
22. Читання оповідання Моя мама вчителька.
23. Пояснення речення «Чому шлях до
вивчення інших мов лежить через рідну
мову?». На основі вірша Рідна мова.
24. Що потрібно учневі, щоб стати відмінником? Чарівний перстень.
25. Чим характерна казка? Чит. Три бажання.
26. Спроба інсценізації казки.
27. Вправи у змінюванні іменників – диктант.
28. Пригадаймо інформації про апостроф.
29. Як павуки подорожують? Звичаї павуків.
30. Вправи в читанні.
31. Диктант з апострофа.
32. Переказ казки Батько та доньки.
33. Яке значення узорів, вишитих на сорочках?
34. Чого потребує наша рідна мова? – формулювання відповіді.
35. Розплутаймо прислів’я – порівняння.
36. Як зберегти пам’ять народу? Стара вишня.
37. Пригадаймо рід і число іменників.
38. Вправи у писанні твердих і м’яких приголосних.
39. Диктант – писання м’яких приголосних.
40. Читання казки Старе добро забувається.
41. Що це таке епітети?
42. Пишемо ТВОРИ на вибрані теми. (впр. 119).
43. Вправи у виділюванні і писанні подовжених і подвоєних приголосних (76).
44. Записуємо діалог із казки Вовк і Кіт (77).
45. Чого повинні діти вчитися від птиць?
Життєвий дороговказ у вірші Птиці
і діти.
46. Записування числівників на основі лічилок (87).
15
Рідна мова
Методика
16
Рідна мова
47. Спроба писання фантастичного твору,
спираючись на Казці про осіннє листячко.
48. Що це уособлення? (впр. 96).
49. Розказування казки Біда навчить.
50. Складання плану казки.
51. Як треба жити в гурті?
52. Переказ оповідання Соловей і Жук.
53. Як бути добрим сусідом? – Сусіди.
54. Пригадуємо інформації про дієслово.
55. Згадуємо Січових Стрільців.
56. Порівнюємо себе з героєм оповідання
Семенковий подвиг.
57. Вправи в писанні дієслів майбутнього
часу в усіх формах.
58. Розказуємо про «свої» справи (впр. 104).
59. Яка наша батьківщина? – Розповіді струмочка.
60. Складання плану Розповіді Струмочка.
61. Кого боялися могутні султани?
62. Виділювання неозначеної форми дієслів.
63. Читання казки Фарбований Лис.
64. Спроба опису лиса.
65. Розповідь пригод дітей На ковзанах.
66. Пишемо не з дієсловом.
67. Опис зими на основі казки Три сестриці.
68. Називаємо місяці року.
69. Пригадуємо інформації про прикметник.
70. Згадуємо Святого Миколая.
71. Пишемо листи до Святого Миколая (вірші
про Миколая).
72. Ми також можемо чинити як Св. Миколай.
Читання оповідання Запізно.
73. Форми прикметників в однині і множині.
74. Слухання казки про Крижинку.
75. Змальовуємо зиму.
76. Пишемо не з іменниками і прикметниками.
77. Читання оповідання Ялинка.
78. Познайомлений з Різдвяним оповіданням.
79. Як Шевченко згадував Різдво.
80. Добираємо споріднені слова.
81. Вивчення колядок.
82. Звідки взялася кутя? Прозова і віршована
мова.
83. Плекаємо новорічні звичаї.
84. Видалювання прислівників з оповідання
Святковий обід.
85. Як Лесик писав бабусі листа.
86. Вишукуємо секрети краси зими в оповіданні Чотири бажання.
87. Вправи в писанні прислівників.
88. Розказування казки Чоловік і лев.
89. Познайомлення з лектурою Лілея Лесі
Українки (впр. 7, 134).
90. Переказ змісту лектури (впр. 8, стор. 134).
91. Вечір з героями лектури (впр. 9, 10, стор.
135).
92. Познайомлення з життям Лесі Українки.
93. Вивчення вибраного вірша Лесі Українки.
94. Писання вірша з пам’яті.
95. Читання Казки про Оха-чудотвора.
96. Письмовий переказ змісту казки.
97. Повторення і закріплення знань про
частини мови.
98. Контрольна робота з граматики – частини мови.
99. Хто або що приводить до нас весну?
100. Опис весни за картиною і віршем Зійшли сніги (впр. 5, стор. 132).
101. Що таке підмет у реченні?
102. Познайомлення з життям Шевченка.
103. Малий маляр – читання оповідання.
104. Вивчення вірша Найкращий син України.
105. Яку пригоду з Кобзарем пережили герої
оповідання?
106. Виділювання присудка в реченні.
107. Називаємо весняні квіти на основі віршів та ілюстрацій.
108. Опис весняної квітки.
109. Зв’язок слів у реченні – вправи.
110. Непоширене та поширене речення –
виділювання речень.
111. Виділювання підмета і присудка в реченні – диктант.
112. Великодні звичаї за О. Воропаєм.
113. Які свята показала верба господареві
в оповіданні Прощання з вербою?
114. Чим для нас є писанки?
115. Познайомлення з легендою Перші крашанки.
116. Зачитування поезії про Великдень.
117. Просте й складне речення.
118. Читання казки Бузиновий цар Л. Костенко.
119. Опис царя на основі казки.
120. Виділення головної думки із казки Орел
і лис.
121. Малюємо комікс до казки Орел і лис
(впр. 13, стор. 138).
122. Розрізняємо види речень.
123. Читання оповідання Сова і орел.
124. Складання питань і відповідей до
оповідання Сова і орел.
125. Якою мамою, а якою сусідкою була сова?
126. Свято матері – зачитування вірша.
127. За що цінуємо наших мам? – Павлусева
недуга.
128. Як мати стала зозулею? (ознайомлення
з легендою)
129. Наші поради дітям.
130. Читання оповідання Харитя.
131. Опис вигляду і характеру Хариті.
132. Коли ставити кому в реченні?
133. Що ми дізналися про речення? –
контрольна робота.
134. Споріднені слова у вірші Бджоли.
135. Слухання казки Продавець мрій.
136. Яке повчання випливає з казки Продавець мрій?
137. Яку поставу заховав у серці герой оповідання Велика постанова?
138. Вивчення життєвих дороговказів із вірша Завіт.
139. Які у нас плани на літні канікули?
140. Виділення гумору В оповіданні Ура бабусечко.
141. Опис поведінки Лесика на основі оповідання і картини.
142. Що це таке Пласт?
143. Самостійне складання загадок відносно
героїв пізнаних творів – квіз.
Рідна мова
17
18
Рідна мова
Валентина Габорак
вчитель-методист школи-ліцею № 23
Прикарпатського університету
ім. Василя Стефаника
м. Івано-Франківськ
Поет і його пісня
(сценарій вечора присвяченого
життю і творчості Богдана Лепкого)
На сцені портрет Б. Лепкого, прикрашений вишитим українським рушником, на тлі жовтого осіннього
листя.
У глибині сцени три столики (кав’ярня), за двома сидять молоді люди, спілкуються, п’ють каву. Один стіл
вільний, біля нього стілець.
На сцену виходять дві пари ведучих. Звучить, поступово затихаючи, мелодія «Чуєш, брате мій»...
1 вед. Богдан Лепкий...
Український поет, прозаїк, критик, перекладач, історик літератури, педагог, художник,
життєвий шлях якого майже не досліджений, літературна творчість оцінювалася поверхово
і тендеційно, а ім’я по суті, було вилучене з історії української літератури.
2 вед. Богдан Лепкий...
Подолянин з м’якою вдачею добродушного українця, ґрунтовно освіченого, патріотично
настроєного, який над усе любив свій знедолений народ, ідилію поліських сіл, полів
і степів, шляхетність, фізичну красу, прадідівську працьовитість, козацьку відвагу корінного
хлібороба, шанував принаду запорізьких лицарів, народних просвітителів і духовних
наставників.
3 вед. Щодо нього нащадки вчинили велику несправедливість, забувши і його самого і
його творчість. Наш обов’язок – подати об’єктивну і всебічну оцінку його оригінальної
творчої індивідуальності.
4 вед. У Кракові, на старому Раковицькому кладовищі, губить останнє листя сумний
осінній клен над могилою Богдана Лепкого. Рвучкий вітер підхоплює листя, і воно летить,
немов журавлі у вирій, які, покидаючи рідну землю, знають, що можуть не повернутися
назад.
Звучить мелодія пісні «Чуєш, брате мій»...
1 вед. Пісні, як і люди, мають свою долю – щасливу і трагічну. За антинародного
режиму українську пісню забороняли, переслідували, а коли не могли зламати крила, то
фальшували, витравлювали волелюбний дух. Такої долі зазнали й пісні Б. Лепкого та
його брата Левка, що були однодумцями, патріотами, для яких найвищим ідеалом сяяла
соборна, незалежна Україна.
2 вед. ...Стояла сіра, похмура осінь 1912 року. Вулицями Кракова у напрямі до вокзалу
йшов середнього віку поет, професор Краківського університету, українець Б. Лепкий.
У захмареному надвечірньому небі тужливо курликали журавлі, покидаючи рідну землю,
їх пронизливе курликання зливалося з болючим лементом на вокзалі галицьких та
буковинських емігрантів, які назавжди покидали рідну землю, виїжджаючи на чужину.
3 вед. Із серця поета з глибини його душі, чуйної до народного горя, народжувалися
прості, але глибоко трагічні слова про знедолених журавлів – емігрантів... Крізь стиснуті
вуста проривалося:
Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру.
Так народжувався драматичний текст пісні «Видиш, брате мій».
Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій
Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру. Мерехтить в очах Безконечний
шлях Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях.
Лунає пісня у виконанні учнівського ансамблю. Під звуки затихаючої мелодії на сцену повільно, задумано
виходить юнак у темному пальті наопашки – письменник.
– Я вертався з театру, з драми Виспянського «Листопадова ніч», під ногами шелестіло
пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. Вірш склався немов
сам із себе, без мойого відома і праці. До нього підібрав музику мій брат, Левко Лепкий,
січовий стрілець.
Письменник відходить вглиб сцени, сідає за столик у кафе, щось пише...
4 вед. Сьогодні пісня Б. Лепкого набула поширення як народна і стала однією
з найпопулярніших. Пісня, яку всім серцем любив В. Стефаник, яка до глибини душі
зворушувала О. Кобилянську, яку поетизував О. Довженко, зігріли своїм могутнім талантом
Борис Гмиря, Іван Козловський. Пісня, яку сприйняв як свою народ, бо вона нагадує, що
найцінніший скарб кожного із нас – Батьківщина.
1 вед. Як ті журавлі, Б. Лепкий серцем завжди линув на Батьківщину, хоча значну
частину життя прожив і останній вічний притулок знайшов на чужині.
Звучить фрагмент мелодії пісні.
2 вед. Люди, як і пісні, мають свою долю – і щасливу, і трагічну. Ніхто не знає, куди
стежина життя заведе його, які перепони доведеться здолати, які втрати пережити, яке
відчути щастя.
3 вед. Життєва стежина Б. Лепкого повела його від порогу батьківської хати, в селі
Крегульці на Тернопільщині, де він побачив світ 9 листопада 1872 року в сім’ї священика
Сильвестра Лепкого, який в літературних колах був відомий як письменник Марко Марава.
4 вед. Він був першою дитиною в сім’ї і перші знання одержав у батьківській хаті.
Швидко – за одну зиму – навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав йому
про пригоди Робінзона Крузо і про письменників, художників, чиї портрети висіли на
стінах. Богдан Лепкий уже в дитинстві знав на пам’ять багато віршів Т. Шевченка, читав
«Марусю» Г. Квітки-Основ’яненка.
1 вед. Від селян хлопець чув багато легенд та переказів про давні часи, про церкву, яка,
як казали, була ще свідком татарських набігів. Знайомство з народними піснями, звичаями
будило творчу уяву майбутнього письменника і вилилось пізніше у вірші «На святий
вечір», «У Великодній тиждень», «У Різдвяні свята».
Звучить вірш «У Різдвяні свята».
Дідух, ялинка, свічечки,
Золочені горішки:
Трояндами цвітуть щічки,
Дзвіночком дзвонять смішки,
Пустують діти. А в куті
Сидить дідусь на лаві,
Зі стін всміхаються святі,
Бо раді тій забаві.
Нараз: хтось ходить під вікном!
Хтось сперся на загаті...
Втихомирилося кругом,
Рідна мова
19
20
Рідна мова
Пішов мороз по хаті.
Дідусь вікно перехрестив:
«Ніщо. Звичайні речі.
Це дух Івана приходив
До хати, на Святий Вечір».
2 вед. Рідне Поділля було колискою, в якій ріс, розвивався, зрів талант Б. Лепкого.
Звучить вірш «Заспів».
Колись мою колиску
Вітер рідного Поділля
І зливав на сонні вії.
Степового запах зілля.
Колисав мою колиску
Звук підгірської трембіти,
Що від неї зорі меркнуть
І росою плачуть квіти.
Колисав мою колиску
Голос недалеких дзвонів,
І веселий спів весільний
І сумний плач похоронів.
Колисав мою колиску
Крик неволеного люду
І – так в серце вколисався,
Що до смерті не забуду.
2 вед. Освіту Б. Лепкий здобував у Бережанській гімназії на Тернопільщині. Тодішні
Бережани називали студентськими Афінами, бо саме вони для багатьох діячів культури
стали джерелом, що живило їхню творчість, наснажувало на працю в ім’я народу. Тут
Б. Лепкий мав змогу спілкуватися з композитором Денисом Січинським, батьком Леся
Курбаса Степаном Яновичем, Сильвестром Яричевським... Чарувала хлопця краса рідної
природи, особливо м’яка подільська осінь, співцем якої він став.
Звучить вірш «Бачиш?»
Бачиш, як листя паде?
Осінь іде. Чуєш той шелест і шум?
Смертельний сум. З півночі вітер летить,
Квіти в’януть; Голови хвилить до землі плачуть в імлі.
Плачуть, що сонця нема, що йде зима.
Плачуть, а листя паде, – осінь іде.
Прийде вона і на нас – всьому свій час.
3 вед. Після закінчення гімназії Б. Лепкий вступив у Відні до Академії мистецтв. Він
готувався стати художником і поезіям не надавав серйозного значення. Однак уже
перший його вірш приніс автору визнання: його передруковують, часто декламують на
вечорах. Уже в цій поезії Б. Лепкий визначив напрямок усієї своєї творчості – вболівання
за долю скривджених, їх безталання. Людське горе завжди боліло поетові: Де не глянеш
– там і тутки – Всюди клопіт, всюди смутки; Дооколе, наче море, Розлилося людське
горе.
4 вед. В одному із віршів Б. Лепкого є рядки: Хто борню веде – поборе, хто терпить лиш
– тому горе! Поетові горе, бо він не бореться, а лиш боронить свій внутрішній світ від
оточуючої бездушності і жорстокості. У поезії він знаходить втіху і бальзам на душевні рани.
Вірш „Моя душа”
Моя душа, як струна тая,
Багата на всілякі тони
– На ній і коломийка грає,
І похоронні плачуть дзвони.
Мені байдужі всі правила,
Майстерні строфи, ритми, рими,
Всі поетичні мотовила,
Покриті пасмами тонкими.
Ступаю в світ з бажанням волі,
З любов’ю ясного простору,
Я чую радість, чую болі,
Я розумію душу хору.
Співаю те, що в світі бачу,
То засміюся, то заплачу,
Сміху немного, сліз немало.
Напишу – от і легше стане,
Немов тягар скотився з груди.
А якщо вдасться непогано
То прочитайте, добрі люди.
1 вед. І поетові вдалося. І непогано. Про це свідчать пісні на його слова, які стали
народними. А народ називає своїми лише ті твори, в яких пізнає власну душу, в яких
відчуває повну гармонію слів і мелодії.
2 вед. Крім популярних «Журавлів», такими піснями стали стрілецькі «Ой видно село»,
«Ой поїхав стрілець», «Ішов відважний гайовий», «Колись дівчино мила» та інші.
Цікавим свідченням того, що народ є вимогливим і суворим критиком, який дає життя
найталановитішим творам є популярна пісня «Час рікою пливе», у якій поєднані поезії
Б. Лепкого та І. Франка. Без неї не обходиться жодне українське весілля чи просто
гостина, вона увійшла до репертуару відомого естрадного співака Миколи Гнатюка.
3 вед. Бо ця пісня – про життя, яке не буває повноцінним без кохання, що живе, не
вмирає і навіть через багато років прокидається в людській душі, освітлює її неземним
сяйвом благородства і чистоти, заставляє страждати і торжествувати.
Звучить пісня «Час рікою пливе».
4 вед. З часом потяг до літератури приводить Б. Лепкого до Віденьского університету, де
він вивчає філологію. Саме в цей час з’являється низка його поетичних творів, пройнятих
тугою за рідним краєм.
Письменник встає з-за столика, читає тільки-но написане з аркуша...
... Милий світе!
Чи вік мені отут сидіти,
Мов у заперті? І чи ніколи,
Моя судьбо, моя ти доле,
Не понесеш мене в родину?
Чи на чужині я загину,
Забутий усіма?
Знову сідає за столик і щось швидко пише.
1 вед. Саме такі почуття спонукали Б. Лепкого перевестися до Львівського університету,
де він поринув в українську культурну стихію.
Діалог між львів’янами, що зібрались у кав’ярні:
Рідна мова
21
22
Рідна мова
– Жодне помітне свято не обходиться без читання ним власних творів!
– А яка в нього струнка, гарна й певна себе постава, милий, м’який ліричний голос...
– Все те робить Лепкого найбільш популярною особистістю на галицькому ґрунті.
2 вед. Роки навчання у Львівському університеті, вчителювання у Бережанській гімназії,
де колись навчався сам... Це був час інтенсивної творчої праці Б. Лепкого, формування
його як українського поета і прозаїка.
3 вед. І знову поету довелося покинути рідну землю. Він стає лектором української мови
та літератури в одній із гімназій Кракова, а пізніше – професором Ягеллонського
університету.
4 вед. Друга половина життя Б. Лепкого пройшла за межами України, але вона була
одухотворена болючими думками митця про долю України – розділеної, розмежованої,
пошматованої, але духовно єдиної, неподільної у своєму прагненні до свободи.
1 вед. На зламі двох столітть з’являються поетичні і прозові збірки Б. Лепкого: в літературу
входив талановитий лірик, проникливий прозаїк – новеліст, вдумливий критик-аналітик.
А сучасники запам’ятали в цей час його як видатного педагога, енциклопедичне освічену
й в усьому компетентну людину.
Діалог між студентами – гістьми кав’ярні:
– Лекції професора Б. Лепкого захоплюють всіх, хто його слухає!
– Він високий на зріст, у нього спокійна, майже статична постава при викладанні,
виразні риси обличчя з високим чолом і добродушними, сміливими синіми очима.
– А при тому – прекрасна дикція, цілеспрямована інтонація, сила і м’якість мови. Все це
створює гармонійну єдність і просто зачаровує слухачів.
Недарма професором Лепким захоплювалася Варшава, а своїми виступами на різних
симпозіумах та конгресах він дивував наукову Європу.
– Може, тому і назвали його українським Демосфеном?
– Особа професора звдяки своїм природним даним і набутим знанням є гідним
репрезентантом і виявом всього найкращого і найглибшого, що виходить з душі і
ментальності нашого народу.
2 вед. Кажуть, що коли гримлять гармати, музи мовчать. Творчість Б. Лепкого спростовує
цю сентенцію. У період Першої світової війни він не покидав пера. Родина поета змушена
була тікати від переслідувань.
3 вед. Угорщина, Австрія... Робота в гімназії, в таборі для військовополонених солдатів
царської армії. У короткі години перепочинку сідав за робочий стіл і писав...
4 вед. Літо 1917 року дало можливість побувати на батьківщині, і з братом Левком –
січовим стрільцем – постояти на подвір’ї зруйнованої батьківської хати в селі Жукові.
1 вед. А далі – знову чужина: Австрія, Німеччина. Виснажлива праця для потреб України:
підготовка до друку творів Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, С. Руданського,
виступ на сторінках періодики.
2 вед. Письменник повертається до Кракова, ближче до рідного краю, відновлює
педагогічну діяльність у Ягеллонському університеті.
3 вед. Інтерес до вітчизняної історії, а також відсутність української художньої літератури
на історичні теми, особливо про маловідомі, складні події, послужили поштовхом до
створення історичних романів «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», об’єднаних
під назвою «Мазепа».
4 вед. Романтична і суперечлива постать гетьмана Мазепи виринає перед нами із
глибини віків, коли ми гортаємо сторінки тетралогії.
Сцена за романом «Мазепа».
На сцені – Орлик і Чуйкевич читають якісь документи. Збоку – Мазепа милується красою Києва.
Звучить передзвін церковних дзвонів.
Орлик
– Гетьмана ніби хтось заворожив, так задивився.
– Наш гетьман дуже любить Київ.
Мазепа (повертається до них).
– Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші
київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий
город.
Чуйкевич
– Чому б то нещасливий?
Мазепа
– Ви ще питаєте? Від Андрея Боголюбського донині немає йому спокійного життя, щоби
він міг розгорнути всі свої сили і розкинутися широко і далеко на славу собі і цілій нашій
країні. Що одне покоління збудує, то друге руйнує, і навіть свої не вміють свого пощадити,
незнаючи ціни йому. Пригадайте, скільки праці українського ума даром пропало, скільки
мистецьких творів змарнувалося або на чужину пішло. Пригадайте собі тільки, що року
1554 перевезено з Києва до Москви знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. Між
дорогоцінними книгами була, як кажуть, одинока рукопись Гомера. За книгами потягли
і наші вчені та й тягнуть тим шляхом до нинішньої днини. Коли ж цей відліт скінчиться,
коли настане весна, щоб наші птиці назад до нас вернули?
( Помовчавши):
– В нашій Лаврі Печерській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало
цінного. Дрожу за нього. Коли Господь дозволить мені ще кілька літ прожити, то збудую
в Києві бібліотеку і галерею, безпечну ВІД ОГНЯ І ЗЛОДІЇВ.
Енергійно йде зі сцени у супроводі Чуйкевича і Орлика.
Лунає, поволі стихаючи, голос трембіти (грамзапис або магнітофонна плівка).
1 вед. 1939 рік. Родина Лепких відпочиває в Черче, що у нас на Прикарпатті. З поваги
до письменника жителі села побудували йому будинок, який назвали «Богданівка».
2 вед. У вересні Червона армія згідно з пактом Ріббентропа-Молотова почала займати
західноукраїнські землі. Автор «Мазепи» знав, що його могло б чекати, якби він потрапив
до сталінських опричників. Поет з родиною спішно повертається до Кракова.
Звучить вірш «Не питай мене».
Не питайте мене,
Як я в світі живу:
Шура-бура гуде,
Я весельцем гребу.
Не питайте, як?
В моїм мозку гадки –
Йдуть осінні дощі,
А я сію квітки.
Не питайте, чому
Моє серце сумне
– Як в чужині умру,
То згадайте мене.
4 вед. Після окупації Польщі фашистською Німеччиною, Б. Лепкий втратив посаду
в Краківському університеті, бо не захотів співпрацювати з катами свого народу.
1 вед. Хворе серце поета, яке стільки страждало і терпіло, стільки пережило, не витримало.
Учень, що грає роль письменника, виходить на авансцену і читає вірш.
Звучить вірш «Цить серце, цить!»
Цить, серце, цить!
Та ж ти кохало,
Рідна мова
23
24
Рідна мова
І раювало, й горювало,
І наболілося досить
– Цить, серце, цить!
Весні кінець,
Пшениця спіє,
Зелене жито половіє,
Вже й серп готує пильний жнець –
Весні кінець...
Пора і нам,
Збирати з поля,
Що прищадила Божа воля,
Як не гуртом, то сам на сам
– Пора і нам!
Лунає мелодія «Журавлі».
2 вед. Богдан Лепкий помер 21 липня 1941 року.
(пауза)
Шумлять осінні клени над могилою із скромним барельєфом на Раковецькому кладовищі
у Кракові.
3 вед. Поета поховали у чужій, але дорогій йому землі, під небом якої він прожив кілька
десятиліть, залишаючись вірним своєму народові, понад усе люблячи Україну.
4 вед. Чесне ім’я Б. Лепкого повернене українському народові. Повернені Україні його
пісні, поезії, проза. Ще один син України злився зі своїм народом.
Його любов до Батьківщини, віра в майбутнє рідної землі так потрібні нам сьогодні!
Звучить вірш «Вона там є...».
Стояв я сам-один, немов на варті
Забутий вояк у чужій землі,
І України я шукав на карті,
Шукав, шукав, та не було її.
Розірвана граничними стовпами,
Осяяна загравою пожеж
І розпанахана ворожими мечами,
Конала тихо серед власних меж.
Кругом кістки, череп’я, попелище,
Незвісного непройдений простір,
А в тім просторі, чую – ближче й ближче
Іде і вовком виє голод-звір.
Ні, ні! Не встою довше я на варті,
Закрию очі, кину кріс, піду...
Я України не знайшов на карті,
Може в душі її я віднайду.
Вона там є. Єдина, неподільна,
Від Сяну срібнолентного по Дон,
Така розкішна, чиста, ясна, вільна,
Немов найкращий молодечий сон.
Прийде момент, коли сей сон скінчиться
І буде дійсність кращою від мрій,
А поки що най цілий світ валиться,
Хоч сам-один, ти вір і кріпко стій!
Мирослава Ганаско
Битів
«Наш Тарас Шевченко»
(сценарій свята)
Святково прибраний зал. На стіні портрет Т. Шевченка, прикрашений вишитим рушником.
На сцені, по лівому боці на підвищенні книжки (різноманітні видання «Кобзаря»), біля них бандура...
З правого боку сцени – столик для ведучих, на ньому чорнило, перо, горять свічки...
Учні зодягнені святково у вишиванки.
Ведучі сидять при столику.
Хор або група дітей які співають пісні постійно стоять на сцені, десь по лівому боці, за бандурою.
Діти, які декламують вірші, знаходяться за сценою і виходять у відповідному часі.
Виступ починається піснею.
Пісня: Думи мої (лихо мені з вами)
Вірш:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте,сизокрилі
Мої голуб’ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти...
... Прилітайте ж, мої любі,
Тихими речами
Привітаю вас, як діток,
І заплачу з вами.
Ведучий: Дев’ятого березня 1814 року народився Тарас Шевченко – великий поет
України. Тільки невпинною тяжкою працею змогли Грицько і Катерина Шевченки утримати
себе і своїх шестеро дітей. Ріс Тарас, як усі сільські кріпацькі діти, під Божою опікою, але
вже змалку вирізнявся з-поміж ровесників. Був він до всього цікавий, допитливий, хотів
усе знати.
2.
Ведуча: Одного сонячного ранку восени 1822 року, мама у темно-зеленій корсетці,
у синій спідниці, в зеленій квітчастій хустці на голові – вся святково усміхнена, пригладила
Тарасові чупринку, наділа нову шапку, почепила йому через плече торбину для книжок,
обдарувала лагідною усмішкою:
Мама: Щасти тобі, синку, може, людиною станеш...
Ведуча: Так на восьмому році життя Тарас став учнем дяка.
Рідна мова
25
26
Рідна мова
Тарас: ... куплю
Паперу аркуш, і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітами
Кругом листочки обведу,
Та й списую Сковороду...
Ведучий: Лихо не спало. Коли Тарасові було 9 років померла його мати, а в 11 років
залишився він круглим сиротою, бо ж і батько помер.
Став Тарас пасти громадську худобу. Та все ж мріяв про малювання. Знайшов-таки
одного маляра, який погодився взяти його в науку, проте Тарасові треба було отримати
дозвіл від пана Енгельгарта.
Тарас: Пане управителю, я до вас! Я дуже хочу вчитися малювати і дяк з Хлипнівки
погодився взяти мене в учні. Я прийшов, щоб ви дозволили й документа дали.
Управитель: А батьки в тебе є?
Тарас: Ні, померли, сам я. Так дасте документа?
Управитель: Якого документа? Дурниці! Оце я одержав листа від пана, йому саме таких
хлопців, як ти, треба в козачки набрати.
Тарас: В козачки!? Які козачки?
Управитель: А такі козачки, пан уже знає. Так що я тебе до кухаря нашого пошлю.
Тарас: Пане управителю... я хочу на маляра вчитися...
Управитель: Ну, годі там базікати! Одведіть його до кухаря.
3.
Вірш: Доля
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
«Учися, серденько, колись
з нас будуть люде», – ти сказала.
А я послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде?
Ведучий: Охота до рисування не покидала його. Пан сварив його, тяжко карав, лютував.
Виїжджаючи до Петербурга взяв його з собою. Один з видатних митців дорадив панові
віддати хлопця в науку до Ширяєва.
У Петербурзі пощастило Тарасу познайомитись зі славними художниками і письменниками,
які зібрали гроші і 22 квітня 1838 року викупили його з кріпацтва.
Став Шевченко вільною людиною.
Пісня: Бандуристе, орле сизий...
Ведуча: Шевченко був живою піснею, журбою і плачем. Усе його життя було важке
і жорстоке, але він не падав духом і все зміцнював – то піснею, то словом, то власним
життям – безмежну любов до України. У 1840 році світ побачив «Кобзар»!
Вірш: Розрита могила – цілий
Пісня: Встає хмара з-за Лиману
Ведучий: І ще одна важлива деталь: Як відомо, власні імена походять від загальних.
Тарас – це ім’я запозичене з грецької мови, воно означає – бунтар
бунтар.
Вірш: І мертвим...
(фрагмент від слів «І смеркає...» до слів... «Велику руїну».
4.
Ведуча: Треба нам всім пам’ятати, що майже усе своє життя Шевченко жив за межами
рідної землі, та своєї мови не тільки не забув, а підняв народне слово до вершин
світового письменства.
Вірш:
І мертвим... (фрагмент)
Учітесь, читайте,
І чужому научайтсь,
Й свого не цурайтесь!
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Пісня: Реве та стогне Дніпр широкий...
Ведучий: Після закінчення Академії мистецтв, Шевченко повернувся в Україну і вступив
до таємного політичного товариства.
У 1847 році його заарештували і присудили на заслання за Урал.
Вірш:
(фрагмент)
Заросли шляхи тернями
На тую Вкраїну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?
Мабуть, мені доведеться
Читати самому
Оці думи? Боже милий!
Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє –
Ні з ким поділити!
Не дав єси мені долі,
Молодої долі!
Не давав єси ніколи,
Ніколи! ніколи!
Не дав серця молодого
З тим серцем дівочим
Поєднати! Минулися
Мої дні і ночі
Рідна мова
27
28
Рідна мова
Без радості, молодії
Так собі минули
На чужині...
5.
Вірш:
Н. Н. (фрагмент)
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ведуча: Шевченко всією душею любив свою Україну і він завжди нагадував українцям
про її славне минуле.
Вірш: Іван Підкова – перша частина
Пісня: Тече вода в синє море
Ведучий: На засланні поету заборонено писати і малювати. Та все ж вдавалось йому
роздобути клаптик паперу, щоб під ослоною ночі творити...
Вірш: І досі сниться: під горою... – цілий
Вірш: (фрагмент)
Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю.
О Господи, як то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж нами,
Пливуть собі стиха,
Забирають за собою
І добро і лихо!
Пісня: По діброві вітер виє...
Ведуча: Неволя тривала довгих 10 тяжких літ, які відібрали в поета здоров’я, проте не
вбили його палкої, глибокої любові до рідного краю.
Вірш: В Казематі (частина ІІІ) – Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні. ...
і частина ХІІ – Чи ми ще зійдемося знову?...
6.
Ведучий: Кобзар намагався також довести, що кожен народ повинен мати свою
національну гідність, мораль, освячену віковими традиціями.
Вірш:
І мертвим... (фрагмент):
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що не має
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Ведучий: Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року.
Вірш: Не молилася за мене... (фрагмент):
Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю
Щоб хоч умерти на Дніпрі
Хоч на малесенькій горі.
Пісня: Заповіт
Пісню співають всі діти і гості.
У сценарії використано:
1. Вірші Т. Шевченка.
2. Життя Т. Шевченка, П. Зайцева.
3. Тарас Шевченко, Ярослав Грицковян; Любіть Україну.
4. Великий син українського народу, Валентина Москальчук.
5. Українська мова..., Е. Міляновський
Рідна мова
29
30
Рідна мова
Уршуля Боднар
Богуслава Комар
вчителька української мови у ПШ та ГМ
вчителька української мови у ГМ та ЗЛ
Тематичний вечір присвячений
Тарасові Шевченку
Ні! Пломінь той в душі не згас, що запaлив колись Тарас
(словно-музичний монтаж)
Звучить пісня По діброві вітер виє...
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає.
Мачуха ненавидить, щовечора битий...
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями.
Вірш: Тяжко мені сиротою
На сім світі жити,
Свої люде – як чужії
Ні з ким говорити,
Нема кому розпитати.
Чого плачуть очі,
Нема кому розказати
Чого серце хоче...
Тарас: А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо
вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама
на нас дивиться і посміхається....
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть
– Згадаю, як співала мати,
Із серця сльози потечуть.
Казала мати: «Любі діти,
Коли полинете у світ...,
Мої пісні вас будуть гріти,
Насниться вам вишневий цвіт...»
Тарас: А спали ми під відкритим небом, на подвір’ї, а над нами роїлися зорі, і тато
казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию; тільки нікому не
розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила
матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися,
у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може
бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула
колись у ваше вікно, мало не зомліла.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала,
що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...
Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу!
Вірш:
– Тарасові не треба нічого, –
Мовив батько на смертному ложу,
Розумів, що син дідичить много,
Дуже много – святу іскру Божу.
Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або
козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний
запорожець. У руках в нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові
і сам до себе промовляє:
Козак: (вірш)
Було колись, – в Україні
Ревіли гармати:
Було колись, – запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю:
Минулося – осталися
Могили на полі.
Була колись козацькая
І слава і воля –
Слава сяє, а воленьку –
Спіткала недоля
Було колись – панували,
Та більше не будем.
Тієї ж слави козацької
Повік не забудем!
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Коли б волею якоїсь сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх
людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та Кобзар. Кобзар це Євангеліє від
Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана,
Луки, Матвія, Марка...
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я – кріпак. Я – сирота, козаче, і в мене нема нікогонікого, хто б вивів мене в люди....
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику,
дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля – твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий
за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною.
Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше
національне небо.
Рідна мова
31
32
Рідна мова
(Лепкий)
Благословенна най буде година,
І тая хата, і село,
Що Україні принесло
З великих найбільшого сина.
Благословенна!
Хто, як він,
Відчув давніх часів прокльони,
Руїни смуток, гробу стопи
І кождий зойк, і кождий скін
Прийняв у серце?
Хто тужив
Такою лютою тугою
За волею і за красою,
За тим найбільшим дивом див,
Хто другий так, як він, горів
Огнем бажання, щоб колись
Широкі струї, розлились
Добра, щоби ненависть, гнів
Навіки щезли, щоб кругом
Зацвіло радістю, добром,
Як райським квітом?
Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Ведуча: Живими в пам’яті встають
Ярема, Гонта, Гамалія,
Перебендя, Причинна
І Катерина, і Марія –
В людськії серця проклали путь.
Ведучий: А чи були в дитинстві Тараса радісні дні? Радісними, світлими були ті дні, в яких
він шукав залізних стовпів, слухав розповідей діда Івана про Коліївщину і золотий
червонець, який дав гайдамаці (прадідові Тараса) сам Максим Залізняк; дружба Тарасика
й Оксани.
Тарас: А я так мало, небагато
Благав у Бога: тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку...
Оксана: Щоб зі мною
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
На лани золотополі
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир Божий не засне,
Тарас: Поки з вечірньою зорею
Не зійде місяць за горою,
Туман не лан не пропаде.
Появляється Катерина край сцени, тривожно і пильно до чогось прислуховуючись, з якимось просвітленням
вдивляючись вдаль.
Катерина: Лихо моє! Доле моя!
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене:
Я – Катруся твоя люба!
На що рвеш стремена?
Хоч ти не цурайся!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина!
Не покинеш? Серце моє!
Не втікай од мене!
Я винесу тобі сина.
Ось воно, подивися!
Де ж ти заховався?
Утік!... Нема!... Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!... Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Ведучий:
Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Івана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр... біжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, Боже, мою душу,
А ти – моє тіло!»
Шубовсь в воду!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Ведуча:
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом –
І сліду не стало.
Ведучий: Шевченко все більше і більше задумується над гіркою долею рідного краю,
над безправним становищем покріпаченого люду.
Він говорить:
Кобзар:
Я вільний. А мої брати і сестри?
А тисячі тисяч моїх земляків?
«Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне! Серце моє трудне,
Рідна мова
33
34
Рідна мова
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?»
Як же далі жити мені, тепер вільному, щоб допомогти їм?
Звучить пісня Думи мої – бандура
Вірш Антонія Сови Шевченкові
Народний співаче і сину народу,
Вітай, найславніший з народних співців!
Лавровий вінець оповив тобі скроні,
Святочний, як твій променіючий спів.
А другий вінець із колючого терну
На скронях кривавих у тебе лежить,
Не власні боління – терпіння народу
Ти в слово безсмертне хотів перелить.
Ведучий: Довгождана поїздка на рідну Україну породжує у поета гнітюче враження:
сумні, убогі села, виснажені люди.
Минули літа, а село
Марне брате, не вигляне
Все перемінилось.
Чорнобрива з хати.
Пустка на край села
Не покличе стара мати
Набік похилилась
Вечеряти в хату
А колись... Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась
Ведуча: Бачить нестерпні муки поневоленого народу, панську сваволю...
Селянин 1:
Селянка 1:
Селянка 2:
Селянка 3:
Селянка 1:
Селянин 2:
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людсього плачу?
Он глянь – у тім раї, що ти покидаєш
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають.
А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують
Єдиного сина, єдину дитину
Єдину надію! в військо віддають.
А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочки за снопом
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
(зневірено) Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори...
Тарас Шевченко:
(дорослий зі свічкою у руках)
Мій Боже милий!
Воскресну нині ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих нищих... Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово...
Селяни: Благословляємо тебе на бій
(похиляються)
За люд!
(голоси ззаду)
Неначе завірюха, поженеш
Понад степи,
Свій рідний край з упадку піднімеш
І похилилася пісня над ним
В віночку мрій,
І голосом промовила сумним:
«Ти мій!»
Ведучий: Виняткова внутрішня сила Шевченка проклала мільйонам знедолених новий
шлях проти течій:
Пророцтво слів і символічна сила Понять
неволя, рабство і клеймо. Вкраїна вся –
осквернена могила, Народ – буй-тур,
запряжений в ярмо.
Та хтось, нарешті, мусить відповісти За все,
що перетерпів мій народ!
Ведуча: Так він голосить. Мов пророк,
Між людом ходить. Кождий крок
Його, як бунт. Він хоче сил
Добути з батьківських могил.
Він обіцяє кріпака
Перетворити в козака,
Він, ніби гетьман України,
Гетьманщину давно з руїни
Добути хоче...
Ведуча: Шукання правди, особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка; Вона
включає в собі і волю, і любов, і братерство, стає для поета гаслом відродження.
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Ростліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе.
Ведучий: Прямим вираженням несприйняття і гнівного осуду самодержавства була поема
«Сон» що стала справжньою причиною довголітнього поневіряння поета в солдатах.
Ведучий: На 47 років Шевченкового життя випало 24 кріпацькі роки під доглядом, 10
каторжних років солдатчини, 4 останні роки – на поруках і під опікою жандармів. Тільки
9 років волі – учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.
Рідна мова
35
36
Рідна мова
Хлопець: Ой, гляну я, подивлюся
На той степ, на поле:
Чи не дасть Бог милосердий
Хоч на старість волі?
Пішов би я в Україну,
Пішов би додому:
Там би мене привітали,
Зраділи б старому;
Там би я спочив хоч мало;
Молившися Богу;
Там би я... та шкода й гадки;
Не буде нічого!...
Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люде добрі,
А то одурію!
Один з селян: Шевченко розбуджує свідомість нації, намагається допомогти їй збагнути,
що без України навіть найталановитіші не позбудуться статусу малороса і раба. Актуально
звучать слова поета:
Особа 1: У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, і не тілько
На чужому полі...
В своїй хаті – своя правда,
І сила і воля!
Особа 2: Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу, та читайте
Од слова до слова;
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть, та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї діти? Яких батьків?
Особа 3: Як би ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя;
Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Свого не цурайтесь:
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Чужі люде цураються,
В хату не пускають,
Свої діти, – як чужії,
І немає злому
На всій землі безконешній
Веселого дому.
Особа 4: Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата,
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати!
Благословіть дітей своїх
Твердими руками,
І обмитих поцілуйте
Вольними устами!
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній,
Новий засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Особа 5:
(Лапський)
Страшно робиться, коли читаю,
Перечитую, од краю і до краю
Слізьми засіяні лани паперу Білого.
І диво дивнеє
Стає: бадьорію, коли з померлих літер
Схопиться й повіє
Вітер.
Тарасе,
Не визначить Тебе,
Хто рідного порога
Зрікся, а незрячому і в хаті власній
Недосяжною здаватиметься вись
Твого «борітеся».
Закінчення: Справді, для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які
поставлено навіть великим письменником у їхній батьківщині: він сам був для неї тим
сонцем, що «за собою день веде», – день нового народження на світ, як великого
культурного народу; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості
***
Поки лунатиме Шевченкове слово – буде жити поет і не загине народ, що дав світові
такого Кобзаря.
(Антонич)
Це Ти сто літ показував мету і шлях
стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця
листя.
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не
зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до
дна нам душі.
Рідна мова
37
38
Рідна мова
Анна Богуш
Євгенія Феснак
бібліотекар, Перемишль
вчителька світлиці, Перемишль
Конкурс
«Зачаровані казкою»
Учасники:
Учні кл. 0–1 – перша група
Учні кл. 2–3 – друга група
Мета конкурсу:
• заохочувати до читання й розвивати читацькі зацікавлення учнів
• закріплювати в пам’яті учнів назви українських казок
• випрацьовувати вміння вихоплювати найважливіші інформації з прочитаного тексту
• випрацьовувати вміння користуватися
й вільно висловлювати свої думки українською мовою
• випрацьовувати вміння вільно висловлювати свої думки
• виявляти думки та почуття у художній творчості
• випрацьовувати творчу уяву
• заохочувати учнів відвідувати бібліотеку.
Учні та вчителі були заздалегідь ознайомлені
з розпорядком конкурсу. Конкурс проходив
у двох вікових рівнях у категорії «Ілюстрація до
улюбленої казки» (учні «0» та І класів) та «Як
уважно вміємо читати казки» (учні 2 та 3 класів)
і вимагав ознайомлення учасників зі змістом
слідуючих українських народних казок:
а) Перша група (кл. 0–1):
– Колобок
– Котик і півник
– Рукавичка
– Івасик-Телесик
– Пан Коцький
– Півник і двоє Мишенят (Колосок)
б) Друга група (кл. 2–3):
– Лисичка і Журавель
– Коза-Дереза
– Котигорошко
– Яйце-райце
– Царівна жаба
– Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат
– Івасик-Телесик
Перший день свята – час – 3 уроки.
Перша вікова група (кл. 0–1).
Свято казки для наймолодших учнів пропонується розпочати від гри – планшет
«У світі казки».
Для цього необхідно заздалегідь підготовити
планшет, на якому можна розмалювати напр.
картину лісу з різними казковими героями
й доріжкою з черговими станціями. Підготовити кістку для гри з очками і пішаки.
Учасників ділимо на кілька команд. Представник команди кидає кістку й, коли його
команда дасть правильну відповідь на
питання, пересувається по ігровій доріжці на
стільки місць, скільки їй випало очок на
кісточці. Переможе ця команда, яка відгадає
більше й першою перейде лінію мети.
Завдання для команд:
1. З якої це казки?
Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька – Їсти й пити,
Ще й хороше походити.
(Івасик-Телесик)
2. Чиї це слова й з якої це казки?
Котику-братику!
Неси мене до лиска
По каменю-мосту
Ні на своєму хвосту.
Порятуй мене!
(Півник із казки «Котик і півник»)
3. Яку пісенькуспівав Колобок?
Я по коробу метений.
Я на яйцях спечений.
Я од баби втік і од діда втік,
Так і од тебе втечу.
28. Хто першим знайшов рукавичку?
29. Хто жив у рукавичці?
30. Як Івасик-Телесик допомагав дідові і бабі?
31. Коли трісла рукавичка?
32. На якому інструменті грав Котик?
33. Де жили Котик і Півник?
34. Що робив Котик?
4. З якої це казки?
В одного чоловіка був кіт, старий такий, що
вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його
взяв і вивіз у ліс. Покинув його, а сам поїхав
додому. Сидить кіт, коли це підходить до
нього Лисичка (Пан Коцький).
35. Що казав Котик Півникові?
5. З якої це казки?
Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого
в них не було. Ось одного разу дід і каже:
Бабусю! Піди у комору, назмітай у засіці
борошна та спечи...(Колобок).
40. Де сховався кабан перед Паном Коцьким?
6. З якої це казки?
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка. Та й
загубив дід... (Рукавичка).
36. Чи Півник був слухняним?
37. Скільки разів Лисичка обдурила Півника?
38. Як Лисичка обдурила Півника?
39. Чи Котик врятував свого приятеля?
41. Хто його злякав?
42. Хто запросив Лисичку і Пана Коцького на
обід?
43. Де сховався Вовк перед Паном Коцьким?
44. Де сховався Зайчик перед Паном
Коцьким?
7. Як мати гукала свого сина Івасика-Телесика?
45. Де сховався Ведмідь перед Паном Коцьким?
8. Як кликав півник на допомогу Котика?
46. Яких слів Пана Коцького злякалися звіри?
(Ма-у)
9. Як просив Івасик-Телесик гусеняток?
10. Який човен і весельце мав Івасик-Телесик?
11. Кого зустрів Колобок у лісі?
12. Як звали дочку змії з казки Про ІвасикаТелесика?
13. На яке дерево виліз Івасик-Телесик?
14. Хто хотів вийти заміж за Пана Коцького?
15. Звідки Івасик-Телесик мав човен?
16. Чому Колобок втік від діда і баби?
17. Кого просив Івасик-Телесик про допомогу?
18. Скільки табунів гусей перелетіло і не
допомогло йому?
19. Кого перелякав Пан Коцький?
20. Як змія перехитрила Івасика-Телесика?
21. Чому звіри боялися Пана Коцького?
22. Що любив робити Колобок?
23. Чому маленьке кволе Гусятко допомогло
Івасику-Телесику?
24. Чому змія сама не спекла Івасика-Телесика?
25. Хто і де загубив рукавичку?
26. Кого зустрів по дорозі Колобок?
27. Як Лисичка перехитрила Колобка?
47. Відгадайте загадку і скажіть, у якій казці
відгадка є одним з героїв:
Гострі кігті має
В подушки ховає.
Лазить все на плотик
А зветься... (котик, Котик і Півник)
48. Відгадайте загадку і скажіть, у якій казці
відгадка є одним з героїв:
Має клешні й довгі вуса.
Я і сам його боюся,
Бо щипає мов гусак.
Ну а звуть щипаку... (рак,
напр.., Коза-Дереза, Заєць і Рак).
49. Відгадайте загадку і скажіть, у якій казці
відгадка є одним з героїв:
Пара довгих вушок,
Сіренький кожушок.
Скорий побігайчик,
А зветься... (зайчик, напр., Рукавичка,
Коза-Дереза, Заєць і Рак).
50. Відгадайте загадку і скажіть, у якій казці
відгадка є одним з героїв:
Хоч у нього шуба є,
Та як холод настає
Він не їсть тоді, не п’є,
І не ходить не гуляє,
Рідна мова
39
40
Рідна мова
А у лігво спать лягає (ведмідь, напр.,
Рукавичка, Колобок, Пан Коцький)
Переможців нагороджено цукерками, якими
вони частують усіх учасників.
Опісля кожна дитина виконала ілюстрацію
до своєї улюбленої казки. Малюнки були
пізніше оцінені Шкільною конкурсною комісією. Результати проголошено на 3 день свята.
Другий день свята
Конкурс «Як уважно вміємо читати казки»
– учні 2 та 3 класів. Час – 1–2 уроки.
Кожен з учнів одержує комплект запитань.
Його завдання – це скреслити одну правильну відповідь на кожне запитання. За
правильну відповідь він одержує 1 бал.
Оскільки учні кл. 2 ще не зовсім швидко читають можна підготовити карточки з номерами запитань й відповідями:
1. а, б, в
2. а, б, в
3. а, б, в, і так далі.
Тоді вистачить на конкурс присвятити 1 урок.
У такому випадку ведучий голосно читає
запитання, а діти скреслюють бажаний варіант відгадки. Слід зауважити, що цей спосіб
набагато дешевший, бо не треба копіювати
всіх завдань, але вимагає більшої праці від
організаторів і збереження дисципліни
(тиші) від учасників.
Тестові завдання. Скреслити одну правильну відповідь на кожне запитання:
1. Що зварила, щоб пригостити Журавля?
а) кисіль
б) кулешу
в) кашку
2. Як повів себе Журавель супроти хитрої Лисички?
а) розсердився і рішив відплатити їй тим
самим?
б) посварився з Лисичкою
в) образився і мовчав
3. Чим і як пригостив Журавель Лисичку?
а) рисовою кашею з м’ясом у мисочці
б) рисовою кашею з маслом у горщику
з вузенькою шийкою
в) картоплею з м’ясом в горщику з вузенькою шийкою
4. Де купив дід Козу-Дерезу?
а) у сусіда
б) на ярмарку
в) у крамниці зі звірятами
5. За скільки кіп дід купив Козу-Дерезу?
а) за п’ять
б) за три
в) за чотири
6. Як відповідала завжди Коза-Дереза на питання діда?
а) Ні, дідусю, я не їла, тільки пила, тільки
бігла через місточок та вхопила кленовий
листочок...
б) Ні, дідусю, я не пила, а лиш їла, тільки
бігла через місточок та вхопила кленовий
листочок...
в) Ні, дідусю, я не їла, я не пила, тільки бігла
через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гробельку та
вхопила водиці крапельку...
7. Що зробив дід з козою?
а) продав на ярмарку
б) вигнав з хати
в) віддав бідному сусідові
8. Чию хатку хотіла зайняти Коза-Дереза?
а) Рака-Неборака
б) Зайчика
в) Їжачка
9. Хто прогнав Козу-Дерезу з хатки?
а) Ведмідь
б) Лисичка
в) Рак
10. Кого врятував чоловік з казки Яйце-райце?
а) Орла
б) Соловейка
в) Горобця
11. В кого замінилася змія з казки Яйце-райце?
а) у Золотого Зайця
б) у Білого Зайця
в) у Срібного Зайця
12. Чи хлопець з казки Яйце-райце одружився
зі зміїною дочкою?
а) так
б) ні, одружився з іншою
в) ні, залишив її та виїхав далеко
13. Чи у Котигорошка були брати?
а) ні, була тільки сестра
б) так
в) у нього не було ні братів, ні сестер
14. Чим боровся Котигорошко зі змієм?
а) здоровенною булавою
б) великим мечем
в) гострою шаблею
15. Як звали помічників Котигорошка?
а) Вернигора, Крутидуб і Вирвидуб
б) Вернипліт, Круть і Верть
в) Вернидуб, Вернигора і Крутивус?
16. Чому в Котигоршка таке ім’я?
а) бо він народився з горошинки
б) бо дуже любив їсти горошок
в) бо був маленький і подібний до горошинки?
17. На що обміняла Лисичка-Сестричка крадений пиріжок?
а) на санчата
б) на гарну хустку
в) на бичка
18. Як Лисичка-Сестричка радила Вовкові ловити рибку?
а) на вудочку в ополонці
б) на хвостик в ополонці
в) сіткою в річці
19. Куди влетіла стріла Івана-царенка з казки
Царівна-жаба?
а) далеко в ліс
б) у садок в сусідньому селі
в) ні далеко, ні близько – коло села в болота
20. Чому Царівна-Жаба покинула Івана-царенка?
а) бо він спалив її кожушок
б) бо не любила його
в) бо він не купив їй гарної суконки
21. Кого замість невістки отримала Лисичка-Сестричка?
а) гуску
б) хорта
в) баранчика
22. Чому у Лисички-Сестрички не було хвостика?
а) відкусила собі сама
б) продала дідові на комірець для його
баби
в) відкусив його хорт
23. Хто підглянув, що Лисичка-Сестричка
хитрує й обдурює?
а) Оля
б) внучка
в) баба
24. На яке дерево виліз Івасик-Телесик?
а) дуба
б) явір
в) ялинку
25. Як звали дочку змії з казки Про Івасика-Телесика?
а) Оля
б) Оленка
в) Оксанка
26. Що Змія задумала зробити з Івасиком-Телесиком?
а) спекти
б) зварити
в) продати
27. Хто допомагав Змії зловити Івасика-Телесика?
а) коваль
б) інші змії
в) її дочка
28. Як Івасик-Телесик допомагав батькам?
а) мив посуд
б) ходив на базар
в) ловив рибу
Третій день свята
Усі учні, що приймали участь у конкурсі
зібрались в одному приміщенні. Ці діти,
у яких було таке бажання переодягнулись
в героїв улюблених казок. Цей день присвячений був проголошенню результатів
конкурсу.
На стінах виставлені були всі ілюстрації,
які виконали діти з першої вікової групи.
Після привітання всіх присутніх організаторами свята, діти мали змогу подивитись
виставу двох казок І. Франка Їжак і Заєць та
Старе добро забувається здійснену учнями
п’ятого і шостого класів. Діти підготувала
А. Богуш, а прекрасні декорації виконала
Є. Феснак. Опісля відчитано протокол
Шкільної конкурсної комісії. Переможцям
директор школи вручив дипломи. Усі учасники одержали почесні грамоти й символічні подарунки.
«Казка – це дитинство людства і його
мудрість. Читайте і слухайте казки, легенди,
пісні, прислів’я, приказки, притчі... . Вивчайте
казки, переказуйте. Нехай вони ідуть по світу,
нехай живуть серед нас і після нас, хай виховують синів і дочок нашої землі, нашого народу, вчать, як треба по правді жити».
Розроблений конспект шкільного конкурсу можна використати також на уроках
української мови як два незалежні сценарії
ефективних методів праці з дитиною: грапланшет і тестова провірка з прочитаного.
Бажаємо вдоволення від праці з нашими
дітками.
Рідна мова
41
42
Історія
Рідна мова
Мажена Онишканич
Мокре
Пункти навчання української мови у Польщі
Воєводство: Підкарпатське – Сяніцький відділ ОУП
Мокре – поч. школа
Загір’я – гімназія (від 1999/2000)
П.ч.
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
Шкільний
рік
2004/2005
2003/2004
2002/2003
2001/2002
2000/2001
1999/2000
1998/1999
1997/1998
1996/1997
1995/1996
1994/1995
1993/1994
1992/1993
1991/1992
1990/1991
1989/1990
1988/1989
1987/1988
1986/1987
1985/1986
1984/1985
1983/1984
1982/1983
1981/1982
1980/1981
1979/1980
1978/1979
1977/1978
1976/1977
1975/1976
1974/1975
1973/1974
1972/1973
1971/1972
1970/1971
1969/1970
Місцевість Кількість Кількість
Кількість дітей
груп
годин
Садок Початкова Гімназія Середня Разом
навчання
школа
школа
Мокре
Мокре
Мокре
Мокре
2+1
2+1
2+1
3+ 1
3+1
4
4
4
4
4
4
4
3
3
3
4
3
4
4
4
4
4
4
3
3
2
6+2
6+2
6+2
9+3
9+2
12
12
12
12
12
12
12
9
9
9
12
9
12
12
12
12
12
12
9
9
6
24
24
27
29
27
31
32
39
37
44
38
39
36
37
38
47
42
27
37
45
51
46
45
47
48
47
43
1
2
3
6
35
33
2
3
3
4
4
6
9
9
12
12
28
49
38
49
41
10
10
10
12
14
14
34
34
37
41
45
45
32
39
37
44
38
39
36
37
38
47
42
27
37
45
51
46
45
47
48
47
43
брак вчителя
35
33
брак даних
28
49
38
49
41
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
1968/1969
1967/1968
1966/1967
1965/1966
1964/1965
1963/1964
1962/1963
1961/1962
1960/1961
1959/1960
1958/1959
4
4
3
4
4
4
4
4
4
4
3
12
12
9
12
12
12
12
12
12
12
9
Вчитель – 2004/2005 – Мажена Онишканич
1958/1959 до 1963 – Романа Цабан (Чабан ?)
1963/1964 до 1972 – Леслав Тара
1972/1973 – Софія Кохановська
1973/1974 до 1975 – Галина Бендза
1975/1976 до 1994 – Анна Мельник
1994/1995 до 1999 – Дарій Онишканич
1999/2000 – Петро Герент і Мажена Онишканич
57
58
41
49
53
54
60
58
52
53
48
57
58
41
49
53
54
60
58
52
53
48
Рідна мова
43
44
Рідна мова
Петро Шафран
Ганчова
Українське шкільництво
на Лемківщині
2002/2003 рр.
1. Ганчова: Початкова школа – 4 учнів.
Вчителька Анна Мокляк (вища педагогічна освіта).
Комплекс рільничих шкіл – 5 учнів.
Вчитель о. Володимир Канюк (мгр теології).
2. Гладишів: Початкова школа – 16 учнів.
Вчителька Вікторія Черненко (мгр україністики та мгр політології).
3. Горлиці: Початкова школа і гімназія – 13 учнів.
Вчителька Вікторія Черненко (мгр україністики і мгр політології).
Загальноосвітний ліцей і середні школи – 15 учнів.
Вчитель Еміль Гойсак (мгр україністики).
4. Криниця: Початкова школа і гімназія – 12 учнів.
Вчителька Лариса Шкварло (вища освіта в Україні).
5. Лося: Початкова школа і гімназія – 12 учнів.
Вчитель о. Петро Павлище (мгр теології).
6. Сенкова: Початкова школа і гімназія – 12 учнів.
Вчителька Кристина Дзюбина (мгр україністики і русицистики).
7. Устя Горлицьке: Початкова школа і гімназія – 4 учнів.
Вчителька Вікторія Черненко.
Разом вчиться 85 учнів української мови на західній Лемківщині у Малопольському воєводстві.
Після повернення частини лемків з вигнання, зорганізовано навчання української
мови в деяких місцевостях – зокрема
в Сяніцькому і частинно в Горлицькому повітах (Білянка). Згодом на Горличчині перестали діяти пункти навчання української
мови з причин бюрократії влади. Оновити їх
було дуже важко. Одна група навчання мусила мати більше 7 дітей і до неї не могли
належати учні з найстарших і наймолодших
класів, тільки з паралельних або зведених.
Батьки мусіли щороку підписувати заяви на
навчання рідної мови своїх дітей у керівників
шкіл. Бракувало кваліфікованих вчителів.
По кількарічних заходах (три рази підписували заяви від 1968 р.) в 1971 р. лише
в Ганчові вдалося створити пункт навчання
української мови (19 учнів), але навчання вела вчителька – полька, яка не вміла навіть
говорити українською мовою. Щоби змінити
вчительку треба було аж міністерської
візитації. Від 1992 р. в Ганчові і Лосю вчителькою української мови стала Мирослава
Хом’як. Ці пункти проіснували до 1978 р. Не
відкрито таких пунктів в Гладишові (20
дітей), Ждині, Реґетові, Бортному.
У 1991 р. Об’єднання лемків видало буквар (передрук) Перша книжечка, з якого діти
могли вчитися рідної мови.
Заходами ОЛ від 1991 р. творено пункти
навчання української мови:
Висова; в двох групах вчилося 12–16
дітей. Від 1995 р. кількість дітей зменшилася
і навчання велося в одній групі 4–7 дітей,
вчитель Петро Шафран. Від 1999–2002 рр.
вчителює Мирослава Федорщак, одна група
3–4 дітей. Від 2002 р. з браку відповіднього
числа дітей стримано навчання.
В 1992/1993 р. українську мову навчано:
Ганчова: 6 дітей, 3 год. (вчитель Анна
Мокляк).
Горлиці: 12 учнів, 2 год. (о. Петро Хутко).
Маластів: 9 учнів, 2 год. (Наталія Боґонь).
Сенкова: 3 дітей, 3 год. (Зореслава Стефановска, Лариса Шкварло).
Криниця: 17 учнів, 6 год. (Лариса
Шкварло).
Лося: 9 учнів, 2 год. (о. Петро Хутко, Анна
Мокляк, Анна Богачик).
Білянка: 8 дітей, 4 год. (о. Андрій Квока).
Ждиня: 5 дітей, 3 год. (Гелена Копча).
Ганчова: 8 учнів, 3 год. Комплекс рільничих шкіл (Володимир Мокляк).
Гладишів: 1992/1993 р. не було навчання з браку вчителя, а від 1993 р. (Анна
Богачик).
Кункова: (о. Андрій Квока).
13 лютого 1992 р. в Кураторії освіти
у Новому Санчі покликано візитатора – дорадника української мови д-ра Володимира
Мокляка.
30 березня 1993 р. в Новому Санчі відбулася нарада дуректорів шкіл, в яких діють
пункти навчання української мови.
Більша частина вчителів української мови з Лемківщини брала участь в курсоконференції 7–13 квітня 1993 р. у Львові.
Перша (після акції «Вісла») курсоконференція вчителів української мови відбулася 22 листопада1993 р. в Ганчові. Брали
в ній участь вчителі з початкових шкіл Горличчини і Криниці.
Другу коференцію зорганізовано 17
березня 1994 р. в Маластові.
Від 31 березня до 6 квітня 1994 р.
організовано курсоконференцію вчителів
української мови. Брало в ній участь троє
вчителів з Горличчини.
Третю курсоконференцію вчителів української мови з Новосанчівського воєводства
проведено 11 червня 1994 р. в Криниці.
В Устю 14 лютого 1995 р. відбулася нарада
в справі українського шкільництва в Новосанчівському воєводстві, в якій брали участь:
куратор освіти Єжи Налепка, з-к куратора –
Зофія В’ятр і голова новосанчівського
Сеймику самоуправи – Едвард Пашкот.
Об’єднання лемків представляв: В. Шлянта –
голова, П. Шафран – секретар і В. Мокляк –
візитатор і член ГУ ОЛ.
В 1994/1995 р. на Горличчині діяло 12
пунктів навчання української мови з 140
учнями. Заслуга в цьому Президії ГУ ОЛ і
візитатора – дорадника д-ра Володимира
Мокляка.
Рідна мова
45
46
Рідна мова
Marek Syrnyk
Wałcz
Nauczanie języka
ukraińskiego w Polsce
po roku 1989
W początkowym okresie przemian w Polsce,
tzn. do 1992 r., nauczanie języka ukraińskiego prowadzono w oparciu o zarządzenie Ministra Edukacji Narodowej, Nr 67, z dnia 21 grudnia 1988 r.
W Dzienniku Ustaw Nr 34 z 1992 r. (poz.150)
opublikowano nowy przepis prawny regulujący
odnośną kwestię – Rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej z dnia 24 marca 1992 r. w sprawie organizacji kształcenia umożliwiającego podtrzymywanie poczucia tożsamości narodowej,
etnicznej i językowej uczniów należących do
mniejszości narodowych. Obowiązywało ono
równo dekadę – do 2002 r. włącznie.
Rozporządzenie to – wydane w okresie budowania zrębów demokracji w Polsce, było niezwykle korzystne dla mniejszości narodowych.
Uwzględniało bowiem zarówno indywidualną
specyfikę danej mniejszości, jak również indywidualne potrzeby.
Wprowadzono przede wszystkim pewnego
rodzaju ujednolicenie pojęć będących w powszechnym użyciu, a nie zawsze precyzyjnie stosowanych. Mamy więc pojęcie „szkoły z ojczystym
językiem nauczania” – placówki, w których
wszystkie przedmioty z wyjątkiem języka polskiego i historii są prowadzone w języku ojczystym
danej mniejszości; „szkoły dwujęzyczne” – gdzie
nauczanie prowadzi się w dwóch równoważnych
językach (j. polski i język danej mniejszości);
„szkoły z dodatkową nauką języka ojczystego” –
prowadzące nauczanie w języku polskim, oprócz
przedmiotu dodatkowego, którym jest język
mniejszości – i wreszcie międzyklasowe czy międzyoddziałowe grupy nauczania języka ojczystego1. Organizacja danego typu kształcenia – czy
raczej formy kształcenia – zależna była od lokalnych warunków i możliwości. Dla społeczności
ukraińskiej niezwykle istotnym zapisem był ten
ostatni – z tych przedstawionych, w tym miejscu.
Jedno bowiem po 1989 r. pozostało dla tej mniejszości niezmienne – a mianowicie fakt dużego
rozproszenia członków tej grupy narodowościowej w Polsce. Znamiennym jest też wprowadzenie możliwości nauki języka ojczystego już do
przedszkoli – zajęcia w przedszkolu mogły być od
tej pory prowadzone wyłącznie w języku danej
mniejszości. Równolegle – przepisy omawianego
rozporządzenia regulowały kwestie liczebności
grup, klas oraz oddawały bezpośredni nadzór nad
placówkami, w których prowadzone było nauczanie języka mniejszości kuratorowi oświaty. Zaliczono jednocześnie język ojczysty do przedmiotów obowiązkowych „ze wszystkimi konsekwencjami wynikającymi z regulaminu oceniania, klasyfikowania i promowania”2. Utrzymano zarazem
formę dobrowolności przy zgłaszaniu dziecka na
naukę języka ojczystego – zgłoszenie takie ważne było w myśl przepisów do końca nauki na danym etapie edukacyjnym. Te ostatnie zapisy podnosiły znacznie rangę nauczanego przedmiotu
oraz stwarzały szansę na rzeczywiste podniesienie jakości nauczania języków mniejszościowych
w Polsce. Szansę, której same mniejszości niestety już nie wykorzystały.
Od 1 stycznia 2003 r. w nauczaniu języków
ojczystych mniejszości narodowych obowiązuje
już inny przepis, a mianowicie: Rozporządzenie
Ministra Edukacji Narodowej i Sportu z dnia
3 grudnia 2002 r. w sprawie warunków i sposobu wykonywania przez szkoły i placówki publiczne zadań umożliwiających podtrzymywanie poczucia tożsamości narodowej, etnicznej, językowej i religijnej uczniów należących do mniejszości narodowych i grup etnicznych.
Odnośne rozporządzenie – w porównaniu do
poprzedniego – stanowi istotny regres, w regulacji kwestii nauczania języków ojczystych mniejszości w Polsce. Usunięto przede wszystkim zapis o zaliczeniu języka ojczystego do przedmiotów obowiązkowych, zniknęły już całkowicie zapisy dotyczące przedszkoli, uporczywie wprowadzany jest zwrot „kraj pochodzenia” mniejszości,
co może sugerować, iż mniejszości narodowe
znalazły się w Polsce w wyniku emigracji z poszczególnych krajów3. Tymczasem, w zasadniczej
swojej masie są one w Polsce niejednokrotnie od
„zawsze”. Tak jest przynajmniej w przypadku
Ukraińców, których przesiedlono przecież
w 1947 r. z polskich województw południowowschodnich.
Znamienne jest również i to, że przy opracowywaniu nowego rozporządzenia MENiS w całości odrzucił propozycje i sugestie Związku Ukraińców w Polsce – przekazano je 6 listopada
2002 r.4 Chociaż – i warto to zauważyć – te propozycje zasadniczo koncepcji przepisów prawnych nie burzyły. Szkoda, iż Związek Ukraińców
w Polsce włącznie z Ukraińskim Towarzystwem
Nauczycielskim nie skonsultowały ze środowiskiem swoich propozycji w jakimś szerszym stopniu. Bowiem już chociażby postulaty giżyckich nauczycieli z międzyszkolnego zespołu nauczania języka ukraińskiego miały charakter bardzo szczegółowy i odwoływały się do praktycznych aspektów nauczania. Aspektów niezwykle istotnych, jak
chociażby propozycja wprowadzenia i możliwości opłacania dodatkowych godzin na prowadzenie pracy artystycznej w takich grupach, wykorzystywania w pracy autorskich programów nauczania języka czy innych5.
Reasumując – odnośne rozporządzenie likwidując niektóre, niezwykle istotne zapisy i nie
wprowadzając w to miejsce nowych zostawiło
zbyt dużo miejsca na dowolność interpretacji oraz
cofnęło regulacje w tej zasadniczej dla mniejszości kwestii na kilkadziesiąt lat wstecz.
Podręczniki
Po 1989 r. wydano w Polsce kilkanaście różnego rodzaju podręczników do nauki języka ukraińskiego. W większości były one opracowywane
przez nauczycieli praktyków.
Omówienie tego zagadnienia rozpoczniemy
od podręcznikowych propozycji dla najmłodszych – stąd też niemożliwe będzie zachowanie
chronologii ukazywania się poszczególnych wydawnictw.
W 1999 r. Wydawnictwo Szkolne i Pedagogiczne wydało zeszyt ćwiczeń dla klasy „0” autorstwa Marii Mryczko – Horobjatko (rekomendacja MENiS Nr 145/99). Zeszyt wydany w formacie A4, niezwykle barwnie ilustrowany. Bardzo
dużo klasycznych ukraińskich akcentów wynikających z tradycji narodowej. Jedyną wadą tego
wydania jest zbyt mała ilość proponowanych zajęć dotyczących rozwijania umiejętności analizy
i syntezy słuchowej głosek (słuchu fonematycznego). A jest to przecież umiejętność podstawowa dla poprawnego przebiegu procesu nauki czytania i pisania w przyszłości. Niekoniecznie też
w przedszkolu musimy już ćwiczyć pisanie liter.
Ćwiczenia grafomotoryki można prowadzić wykorzystując inne elementy.
Również w 1999 r. ukazało się kolejne wydanie – zeszyt ćwiczeń dla klasy pierwszej Dżerelce
– autorką jakiego jest Maria Tucka (rekomendacja MENiS Nr 153/99). Zeszyt także barwnie ilustrowany, zawiera treści dostosowane do programu nauczania i wieku dzieci. Błędem jest jednak
wprowadzenie litery i głoski „l – ł” w proponowany sposób, tzn. bez uwzględnienia specyfiki
tych głosek w języku ukraińskim.
Ciągle brakuje niestety podstawowego opracowania dla klasy pierwszej – elementarza. Szkoły i międzyszkolne zespoły nauczania wykorzystują w tym przypadku wydania ukraińskie.
Dla klas drugich szkoły podstawowej dysponujemy już kompletem, tj. podręcznikiem oraz
zeszytem ćwiczeń. Podręcznik Żurawłyky, którego autorem jest dr Jarosław Hryckowian został
wydany w 1996 r., natomiast zeszyt ćwiczeń –
Żurawłennia (autor Maria Mryczko) ukazał się
dopiero w 2000 r. Obie pozycje są rekomendowane przez MENiS.
Uczniom klas trzecich zaproponowano podręcznik Lubomyry Pyłypowycz: Razom z soneczkom. Ukazał się on także w 2000 r. – rekomendacja MENiS Nr 144/2000. Również ta sama autorka opublikowała w 2002 r. wybór lektur i tekstów
do czytania dla klas I–III szkoły podstawowej:
Czotyry pory roku.
Natomiast w 2001 r. ukazały się podręcznik
oraz zeszyt ćwiczeń dla klas czwartych szkół podstawowych. Obie pozycje noszą ten sam tytuł:
Rusznyczok. Autorki – Łucja Drozd i Anna Mazur.
Rekomendacja MENiS – Nr 281 oraz 282/2001.
W 2002 r. wydano podręcznik dla klasy szóstej – Berehynia. I znowu autorski duet: Anna
Drozd oraz Irena Drozd.
Wszystkie wymienione pozycje ukazały się
dzięki staraniom Wydawnictw Szkolnych i Peda-
Рідна мова
47
48
Рідна мова
gogicznych. Niestety, jak na razie to wszystkie
podręczniki, które wydane zostały w okresie od
1989 do 2003 r. Czekamy ciągle na książki do gimnazjów oraz szkół średnich. Wspomniane podręczniki opracowane zostały w oparciu o zatwierdzone przez MENiS programy nauczania. Brakuje także specjalnych pozycji z przeznaczeniem dla
międzyszkolnych zespołów nauczania języka
ukraińskiego – ta forma nauczania jest bardzo
rozpowszechniona w Polsce, a jednocześnie najbardziej zaniedbana zarówno przez władze oświatowe, jak też ukraińskie instytucje społeczne.
Warto jedynie wspomnieć, iż właśnie z tej formy
nauki języka ukraińskiego w Polsce korzysta większość uczniów.
Oprócz podręczników, ukazały się także materiały pomocnicze, które mogą i są wykorzystywane w prowadzeniu zajęć.
W 1995 r. wydano „Szkolną gramatykę języka
ukraińskiego”, którego autorem jest wybitny językoznawca prof. Michał Łesiów z Lublina. Natomiast w następnym, tj. 1996 r. długoletni profesor legnickiego liceum Jan Śpiwak opublikował
niezwykle cenną pozycję: Samowczytel’ ukrajinśkoji mowy. Cenną, ponieważ pozwala ona na opanowanie lub doskonalenie języka przez osoby
uczące się go w sposób indywidualny. Ten ostatni autor (Jan Śpiwak) w 1998 r. wydał następną
pozycję – Zbirnyk dyktantiw z ukrajinśkoji mowy (Wybór ćwiczeń do języka ukraińskiego). W
tym samym 1998 r. ukazała się praca dr. Jarosława Hryckowiana – Metodyka nauczania języka
ukraińskiego i ukraińskiej literatury.
Uzupełnieniem tych pozycji – ale zważywszy
na formy nauczania oraz pewne tradycje w nauczaniu języka ukraińskiego w Polsce – niezwykle istotnym uzupełnieniem, jest Kałynowyj mist
(Warszawa 1997), autorstwa profesora ukraińskiego liceum w Białym Borze – Marii Mandryk-Fil.
Książka zawiera wybór tekstów i materiałów do
pracy artystycznej i pozaszkolnej z uczniami.
Jako literaturę i materiały dodatkowe w nauczaniu języka ukraińskiego w Polsce wykorzystuje się także szkolne pozycje wydawane w Ukrainie. Głównie są to opracowania dla klas młod-
szych oraz publikacje z zakresu literatury i gramatyki.
Nauczyciele języka ukraińskiego mają także
do dyspozycji kwartalnik „Switanok”, który ukazuje się jak dodatek do tygodnika „Nasze Słowo”.
Odnajdujemy w nim zarówno teksty z ukraińskiej
historii, materiały dotyczące tradycji ukraińskich,
rebusy, krzyżówki, jak i korespondencję i informacje z życia poszczególnych szkół czy międzyszkolnych zespołów nauczania języka ukraińskiego.
Ważną rolę w ukraińskim życiu oświatowym
w Polsce powinno już wkrótce zająć kolejne wydawnictwo, a mianowicie ukazujące się od 2001 r.
czasopismo „Ridna Mowa”. Regularne – kwartalne – wydania tego czasopisma ukazują się w Internecie, zaś wydania konwencjonalne, jak do
tej pory zjawiają się raz w roku. W „Ridnej Mowie” publikowane są materiały z zakresu metodyki nauczania języka ukraińskiego i ukraińskiej literatury, psychologii i socjologii, historii i geografii Ukrainy, historii ukraińskiej mniejszości narodowej w Polsce, prawa oświatowego, etnografii. Wydanie internetowe „Ridnej Mowy” to w tej
chwili chyba najbogatszy w Polsce zbiór ukrainiki – zwłaszcza dział „Biblioteka Ridnej Mowy”,
w którym zamieszczane są oryginalne teksty literatury ukraińskiej, począwszy od wieków średnich do dnia dzisiejszego.
Szkoły ukraińskie w Polsce
Ostatnie lata komunizmu w Polsce to znaczny spadek liczby ukraińskich dzieci uczących się
swego języka ojczystego. Wiązało się to zarówno
z negatywnymi tendencjami w gospodarce, dużej emigracji Ukraińców z Polski na „Zachód”, jak
też częściowo asymilacji oraz niewątpliwie także
walką młodego pokolenia działaczy ukraińskich
w Polsce o zmiany także i w tej dziedzinie życia
społecznego. To co pozostaje niezmienne zarówno do okresu PRL-u, jak też III RP – to fakt, iż najbardziej rozpowszechnioną formą nauczania dzieci ukraińskich w Polsce pozostają międzyszkolne,
międzyklasowe i międzyoddziałowe zespoły nauczania tego języka.
Międzyszkolne zespoły nauczania języka ukraińskiego w Polsce6:
Rok szkolny
Liczba punktów
Liczba uczniów
1988/1989
1989/1990
1990/1991
1991/1992
1992/1993
1999/1900
57
60
68
70
83
104
1076
1236
1358
1474
1743
2557
Szkoły z ukraińskim językiem nauczania w Polsce7:
Rok szkolny
Liczba szkół
Liczba uczniów
1988/1989
1989/1990
1990/1991
1991/1992
1992/1993
1999/2000
4
4
6
7
7
7
334
354
475
727
783
966
Odnosząc się do powyższego zestawienia należy pamiętać, iż większość szkół ukraińskich funkcjonuje jak zespół: szkoła podstawowa, gimnazjum, liceum.
I tak:
– Zespół Szkół Ogólnokształcących w Białym Borze tworzą: szkoła podstawowa, gimnazjum, liceum
– Zespół Szkół Ogólnokształcących w Górowie Iławeckim: gimnazjum, liceum
– Zespół Szkół Ogólnokształcących w Legnicy: gimnazjum, liceum
– Zespół Szkół Ogólnokształcących w Przemyślu: szkoła podstawowa, gimnazjum, liceum
– Zespół Szkół Ogólnokształcących w Bartoszycach: szkoła podstawowa, gimnazjum
– Ukraińskie klasy w Szkole Podstawowej w Baniach Mazurskich
– Ukraińskie klasy w gimnazjum w Bielsku Podlaskim
Międzyszkolne zespoły nauki języka ukraińskiego funkcjonują
w siedmiu nowych województwach8:
Rok szkolny
Województwo
Liczba punktów
Liczba uczniów
1999/2000
Lubuskie
Dolnośląskie
Podlaskie
Pomorskie
Warmińsko-Mazurskie
Podkarpackie
Zachodniopomorskie
5
4
10
8
46
19
12
66
60
90
254
1544
351
215
Dla porównania – w roku 1992/1993 punkty nauczania istniały
w następujących województwach9:
Województwo
Ilość zespołów
Liczba uczniów
Elbląskie
Gdańsk (m.)
13
1
330
33
Рідна мова
49
50
Рідна мова
Gorzowskie
Koszalińskie
Krośnieńskie
Legnickie
Nowosądeckie
Olsztyńskie
Przemyskie
Słupskie
Suwalskie
Szczecińskie
Pilskie (m. Wałcz)
Warszawa
Wrocławskie
Zielonogórskie
2
2
7
2
10
18
3
5
8
4
1
1
4
2
14
119
140
60
70
338
68
146
239
66
17
21
45
50
Międzyszkolne zespoły nauczania języka ukraińskiego w wybranych województwach
w roku szkolnym 2002/2003
Pomorskie; Zachodniopomorskie; Lubuskie10
Miejscowość
Liczba zespołów
Miastko
Wałcz
Przećmino
Szczecin
Szczecinek
Kołobrzeg
Trzebiatów
Bytów
Człuchów
Koszalin
Świerzno
Słupsk
Lębork
Bobolice
Charzyno
Gościno
Zielona Góra
Nowogród Bobrzański
Szprotawa
Międzyrzec
Gorzów
Strzelce Krajeńskie
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
1
13
21
16
18
13
16
16
48
45
67
8
36
17
9
4
4
12
18
16
18
4
12
Razem
22
431
Analizując powyższe zestawienia należy
stwierdzić, iż począwszy od 1989 r. liczba
uczniów w ukraińskich szkołach i międzyszkolnych zespołach stopniowo – aczkolwiek nieznacznie – zwiększa się. Nie zwiększa się natomiast liczba szkół ukraińskich. I – co ważniejsze – nie maleje. Nieznacznym też wahaniom ulega liczba dzieci w międzyszkolnych zespołach nauczania, co
Liczba uczniów
mogłoby oznaczać zatrzymanie się negatywnych
tendencji z przeszłości.
Omawiając kwestie szkolne ukraińskiej mniejszości narodowej nie sposób nie wskazać i na
pewne towarzyszące mu zagrożenia. Zagrożenia
natury obiektywnej – takiej jak chociażby spadek
populacji dzieci w kraju. W równym stopniu dotyczy to również mniejszości ukraińskiej – z tym,
że przez tę mniejszość jest boleśniej odczuwana.
Na razie głównie w wymiarze finansowym. Wprowadzenie bowiem bonów oświatowych do szkolnictwa spowodowało znaczne obniżenie subwencji oświatowej dla tych szkół – i to nawet przy
zwiększeniu odpowiedniej wagi, używanej do
obliczenia tejże subwencji. Małą liczbę dzieci powoduje, iż z natury swojej są to szkoły drogie
i jako takie niezbyt chętnie widziane przez władze samorządowe, którym podlegają.
Ukraińskie środowisko nauczycielskie już od
lat domaga się oddania tych szkół pod bezpośredni zarząd odpowiednim urzędom marszałkowskim, wskazując – i to zupełnie słusznie, iż są to
z reguły szkoły regionalne i ponadregionalne. Od
lat też wnioskowana jest potrzeba utworzenia
specjalnego urzędu przy MENiS – pełnomocnika
ds. oświaty mniejszościowej w Polsce. Starania te
pozostają na razie bezowocnymi. Ciągle też brakuje nauczycieli metodyków języka ukraińskiego
– zatrudnionymi na części etatów w Polsce pozostają w ten sposób jedynie trzy osoby, po jednej
w województwie warmińsko-mazurskim, zachodniopomorskim oraz podkarpackim. Brak jest też
należytej kontroli ze strony organów podległych
resortowi edukacji nad właściwym realizowaniem
nauczania w międzyszkolnych zespołach nauczania – dyrektorzy szkół niejednokrotnie nie wiedzą nawet, na jakiej podstawie prawnej takie nauczanie się odbywa. Nie wspominając już o tym,
iż zdarzają się przypadki wręcz ingerowania organów prowadzących obsadę stanowisk nauczycielskich czy tolerowania nagannych przypadków
w tymże nauczaniu. Brak kontroli prowadzi bowiem do wypaczeń i degradacji.
Stosunek kompetentnych czynników do kwestii właściwego zabezpieczenia potrzeb edukacyjnych mniejszości narodowych w Polsce jest także miarą demokracji. I miarą rzeczywistego stosunku Państwa do części swoich obywateli.
PRZYPISY
1
Rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej
z dnia 24.03.1992 r. [w:] Dz.U. Nr 34, poz.
150, 1992 r.
2
Ibidem, op.cit.
3
Rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej
z dnia 3 grudnia 2002 r.
4
Pismo Zarządu Głównego ZUwP z dnia 6 listopada 2002 r. do Ministerstwa Edukacji Narodowej, maszynopis, archiwum autora.
5
М. Сирник, Організація шкільної ситсеми
у Польщі і проблема навчання мови нацменшостей, «Наше слово» 2003, № 23.
6
Ukraińcy w Polsce 1989–1993 [red. M. Czech],
Warszawa 1993, s. 310–311; Звіт Українського вчительського товариства у Польщі,
«Рідна мова» 2001, № 1.
7
Ibidem, op.cit.
8
Звіт..., op.cit.
9
Ukraińcy w Polsce..., op.cit., s. 311.
10
І. Дрозд, Навчання української мови у вибраних місцевостях Західнопоморського та
Поморського воєводств у 2002/2003 році,
«Рідна мова» 2003, № 3, c. 99 oraz: S. Jawornicka, Nauczanie języka ukraińskiego w województwie lubuskim w 2002/2003 r. szk., maszynopis, archiwum autora.
LITERA
TURA ŹRÓDŁ
OW
A
LITERATURA
ŹRÓDŁOW
OWA
Грицковян Я., Виноградник, Варшава 1999.
Грицковян Я., Журавлики, Варшава 1996.
Грицковян Я., Методика української мови та
літератури, Варшава 1998.
Дрозд І., Дрозд А., Берегиня, Варшава 2002.
Дрозд Л., Мазур А., Рушничок, Варшава 2001
(підручник).
Дрозд Л., Мазур А., Рушничок, Варшава 2001
(зошит вправ).
Мандрик-Філь М., Калиновий міст, Варшава
1997.
Мричко М., Гороб’ятко, Варшава 1999.
Мричко М., Журавлення, Варшава 2000.
Пилипович Л., Разом з сонечком, Варшава
2002.
Пилипович Л., Чотири пори року, Варшава
2002.
Співак І., Збірник диктандів з української мови,
Варшава 1998.
Співак І. , Самовчитель української мови ,
Варшава 1996.
Туцька М., Збірник диктандів з української мови,
Варшава 1998.
Туцька М., Джерельце, Варшава 1999.
Łesiów M., Szkolna gramatyka języka ukraińskiego, Warszawa 1995.
Рідна мова
51
52
Рідна мова
Jarosław Syrnyk
Wrocław
Kwestia wyznaniowa
wśród ludności
ukraińskiej na Dolnym
Śląsku w latach 1945–1989
Przed 1945 r., na Dolnym Śląsku funkcjonowało duszpasterstwo greckokatolickie1 oraz prawosławne2. Nie można jednak mówić o ciągłości
pomiędzy strukturami cerkiewnymi sprzed i po
tej dacie. Zmiana przynależności państwowej oraz
znacznie liczniejsza niż dotychczas, szczególnie
po 1947 r., liczba wiernych obu wyznań, nadała
kwestii funkcjonowania prawosławia i grekokatolicyzmu na Dolnym Śląsku zupełnie nowego
wymiaru. W okresie sprawowania w Polsce władzy przez partię komunistyczną, mimo trudności,
na jakie napotykali głównie grekokatolicy, lecz
również wyznawcy prawosławia, na Dolnym Śląsku stopniowo uformowały się trwałe, a nie misyjne, choć przy tym, charakterystyczne dla skupisk diasporalnych (ze względu na liczbę wiernych, sieć placówek duszpasterskich, otoczenie)
struktury obu cerkwi.
Po zakończeniu wojny ramy prawne, w jakich
działały obydwie struktury cerkiewne ukształtowały się odmiennie. Cerkiew prawosławna działała w okresie II Rzeczypospolitej na podstawie
autokefalii przyznanej jej w 1924 r. przez Patriarchę Konstantynopolitańskiego. Wraz z zakończeniem działań wojennych władze rozpoczęły wywieranie presji na kierującym Cerkwią metropolicie Dionizym, aby ten zrzekł się autokefalii nadanej w 1924 r. na rzecz nowej, którą miał nadać
Patriarchat Moskiewski. Żądaniom tym metropolita się nie poddał, za co zapłacił odsunięciem od
sprawowania swojej posługi. W pełni zaakceptowało je natomiast, i to już w 1948 r., Tymczasowe
Kolegium Rządzące Polskiego Autokefalicznego
Kościoła Prawosławnego3. W dniu 5 czerwca
1946 r. utworzono tzw. Prawosławną Administrację Ziem Odzyskanych, przekształconą w nieco
ponad miesiąc później w Diecezję Ziem Odzyska-
nych4. Na jej czele stanął ks. Aleksander Kalinowski5.
W przypadku struktur greckokatolickich, po
wywiezieniu biskupów przemyskich do ZSRR,
które, choć de iure nie likwidowało diecezji przemyskiej, to de facto pozbawiało ją odpowiedniej
struktury kanonicznej, papież Pius XII jako najwyższy zwierzchnik Cerkwi Greckokatolickiej
w sprawach związanych z jej funkcjonowaniem
w Polsce, nadał pełnomocnictwa kardynałowi Augustowi Hlondowi. Tuż przed początkiem akcji
„Wisła” kardynał Hlond ustanowił dwóch wikariuszy generalnych: dla diecezji przemyskiej ks. Bazylego Hrynyka, a dla Administracji Apostolskiej Łemkowszczyzny (AAŁ) ks. Andrzeja Złupkę, któremu, z racji choroby, przydzielił dwóch
pomocników w osobach ks. Pawła Szuflata i ks.
Włodzimierza Hajdukiewicza6.
W państwie budowanym w oparciu o ideologię komunistyczną religię częstokroć przedstawiano jako „opium dla mas”. Jednak głównymi
cechami charakteryzującymi politykę komunistycznego państwa polskiego wobec obu wyznań
wschodnich nie były sprawy ideologiczne ani też
kwestie związane np. z sekularyzacją dóbr kościelnych. Dominującym jej kryterium był czynnik
narodowy. Władze państwowe traktowały oba wyznania w sposób instrumentalny, co objawiało się
m. in. w inicjowaniu oraz wspieraniu działań antagonizujących środowisko prawosławne z greckokatolickim, a także w negacji, początkowo całkowitej, a od 1956–1957 r. częściowej, potrzeb
wiernych obrządku greckokatolickiego.
Ukraińcy, których los rzucił po II wojnie światowej na Dolny Śląsk, w niemal stu procentach,
byli wyznawcami dwóch odłamów chrześcijaństwa – prawosławia i grekokatolicyzmu. Zdarzali
się wśród nich także nieliczni protestanci (przy
czym trudno jednoznacznie określić moment
przyjęcia tego wyznania, tj. czy nastąpił on przed
czy po wysiedleniu). Spośród protestantów
w urzędowych dokumentach wymienia się babtystów7 i metodystów8, choć trudno ocenić, czy
autorzy tych informacji zdawali sobie sprawę
z różnic dzielących obie grupy wyznaniowe. Na
metodystów, pod przewodnictwem Michała Rudza, zamieszkujących w powiecie Góra Śl., założone zostało w październiku 1949 r. rozpracowanie o kryptonimie „Płomień”. Na 39 rozpracowywanych osób, znalazło się w nim jednak aż 28
Polaków9. Ponadto UB rejestrowało „sekty metodystów” również w Szprotawie i powiecie wołowskim10. Poza chrześcijanami wśród Ukraińców zupełnie sporadycznie pojawiali się w późniejszym
okresie także Świadkowie Jehowy 11.
Przesiedlona ukraińska ludność prawosławna pochodziła głównie z zachodniej części Łemkowszczyzny, a także z okolic Hrubieszowa i Włodawy. Także wśród nich znaleźli się duchowni: ks.
Stefan Biegun, przesiedlony początkowo do Ścinawy12 oraz ks. Dymitr Chylak, przesiedlony do
ówczesnego pow. Szprotawa13. Przesiedleńcy wyznania greckokatolickiego pochodzili w większości z terenów, które do 1947 r. podlegały jurysdykcji diecezji przemyskiej i AAŁ. Znaleźli się
wśród nich również duchowni, według jednego
z opracowań w liczbie jedenastu14. Prawdopodobnie było ich więcej, a znaleźli się tu np.: ks. Andrzej Złupko – administrator generalny AAŁ15,
przesiedlony do Kostomłotów, ks. Włodzimierz
Hołyński16, ks. Aleksander Styczek17, na terenie
pow. Wołów dwóch księży, w tym prawdopodobnie ks. Eugeniusz Chylak18, a także ks. Jan Syrotyński i ks. Rużycki19. Do powiatu milickiego zostali przesiedleni: ks. Jan Jurczyński20, ks. Piotr
Sobin i ks. Apolinary Wodała21. Do Środy Śl. został
początkowo przesiedlony ks. Jarosław Wodonos22.
Do Legnicy trafił ks. Michał Werhun23, przeniesiony potem do Szprotawy, do której trafił też ks.
Włodzimierz Hajdukiewicz24. Ks. Jan Polański25
przybył na teren Dolnego Śląska jeszcze w styczniu 1946 r. W związku z obejmowaniem stanowisk na placówkach rzymskokatolickich liczba
księży greckokatolickich rejestrowanych przez
władze na Dolnym Śląsku uległa z czasem zmniejszeniu. Według wykazu sporządzonego w maju
1954 r. na terenie ówczesnego województwa wrocławskiego przebywało sześciu duchownych
greckokatolickich: ks. Paweł Szuflat, ks. Hipolit
Orawski, ks. Konstanty Daćko, ks. Aleksander Styczek, ks. Józef Chylak, ks. Jan Czyczuła. Ponadto
w Szprotawie przebywali nadal ks. M. Werhun
i ks. W. Hajdukiewicz, zaś w parafii Kwielice pracował ks. Jarosław Wodonos26.
Władze administracyjne, a przede wszystkim
organa bezpieczeństwa, doskonale orientowały
się w strukturze wyznaniowej wśród przesiedleńców i przywiązywały do tej wiedzy dużą wagę.
Na aspekt ten zwracano uwagę jeszcze w trakcie
trwania akcji „Wisła”. Ustalenie pełnej struktury
wyznaniowej przesiedlonej ludności nie jest możliwe ze względu na brak pełnych danych. Dzięki
zachowanym dokumentom wiemy na przykład,
że do gminy Chobienia przybyło 310 grekokatolików i 155 prawosławnych, w gminie Chocianów
notowano 242 prawosławnych, do wsi Stodołowice (późniejsze Studzianki) w powiecie Wołów
przybyło 50 prawosławnych i 31 grekokatolików27, w Zimnej Wodzie i Lisim Młynie na 376
osób przywiezionych – 270 było obrządku greckokatolickiego28. W gminie Jawor było 30 prawosławnych29, w Jeleniej Górze w 1948 r. – 92 osoby tego wyznania30, w powiecie oleśnickim –
18431. W powiecie legnickim na ogólną liczbę
1938 zamieszkujących tu w 1954 r. Ukraińców,
1472 stanowili grekokatolicy32. Uwzględniając cytowane powyżej dane szczątkowe pochodzące
z lat 1947–1954, dane z 1953 r. dotyczące ludności prawosławnej33 oraz późniejsze, bo pochodzące z końca lat 60. dane Urzędu ds. Wyznań Prezydium WRN we Wrocławiu34, a także ogólną wiedzę o kierunkach przesiedlania ludności ukraińskiej w 1947 r. i jej strukturze wyznaniowej sprzed
akcji „Wisła”35, można dojść do wniosku, że ok. 3/4
przybyłej tu, w latach 40. XX w. ludności ukraińskiej, tj. ok. 15 tys. osób, stanowili grekokatolicy36.
Przy uwzględnieniu całej specyfiki sytuacji
panującej na Ziemiach Odzyskanych, działalność
Cerkwi Prawosławnej na Dolnym Śląsku została
zainicjowana stosunkowo szybko, bo w 1946 r. We
Wrocławiu organizatorem pierwszych nabożeństw (początkowo dla 15 osób) był ks. Aleksy
Znosko. Z pewnością wśród wiernych znaleźli się
już wówczas Ukraińcy. W roku następnym utworzona została we Wrocławiu parafia prawosławna (ok. 200–300 wiernych), która otrzymała kaplicę przy ul. Dąbrowskiego37. W uroczystości poświęcenia cerkwi wzięli udział przedstawiciele
miejscowego Wydziału Społeczno-Politycznego38.
W kwietniu 1947 r. wrocławska parafia liczyć miała 500 osób39.
W związku z napływem ludności wysiedlonej
w akcji „Wisła” został powołany w połowie 1947 r.
w Warszawie, Prawosławny Metropolitalny Komitet Niesienia Pomocy Przesiedleńcom na Zie-
Рідна мова
53
54
Рідна мова
mie Odzyskane. W jego skład wszedł m. in. ks.
Stefan Biegun, sam wysiedlony z Florynki, jeden
z najaktywniejszych duszpasterzy prawosławnych
w tamtych latach na Dolnym Śląsku. Niektórzy
badacze zwracają uwagę na niespójność działań
prowadzonych wobec prawosławnych przez lokalną, dolnośląską administrację, z kierunkami
polityki władz centralnych40. Miałaby się ona przejawiać w utrudnianiu powstawania parafii prawosławnych na Dolnym Śląsku, na dowód czego
przytacza się pismo z Urzędu Wojewódzkiego we
Wrocławiu do Starosty w Wołowie z 9 października 1947 r., którego fragment tu zacytujemy:
[...] Urząd Wojewódzki prosi o [...] podanie
narodowości osób zapodanych w wykazach,
a mianowicie, czy są to Polacy, czy też Ukraińcy
przesiedleni [...] w ramach akcji „W”. W przypadku drugim należy zasięgnąć opinię Powiatowego Urzędu Bezp.[ieczeństwa] Publ.[icznego] odnośnie obecnego zachowania się przesiedlonych
i celowości utworzenia parafii prawosławnej
[...]41.
W piśmie z 19 stycznia 1948 r. skierowanym
przez Wojewodę Wrocławskiego do Ministerstwa
Ziem Odzyskanych pisano zaś:
[...] W związku z powyższym [liczba wyznawców, baza lokalowa – przyp. J. S.] podaję, iż nie
jest celowym i koniecznym tworzenie parafii prawosławnej w w/w miejscowościach z uwagi na
to, że wszyscy wyznawcy wyznania prawosławnego są pochodzenia ukraińskiego i przesiedleńcami [...] z akcji „W” [...]42.
Kluczową rolę w utrudnianiu powstania placówek prawosławnych w tym okresie odgrywało
wszakże Ministerstwo Ziem Odzyskanych w Warszawie. Urzędnicy MZO opierali się przy tym na przepisach prawnych pochodzących z 1938 r.43 Wydaje
się więc, że istoty podejmowanych na przełomie
1947 i 1948 r. działań ograniczających powstawanie parafii prawosławnych, nie należałoby upatrywać w niezrealizowaniu przez urzędników wrocławskich zarządzeń władz centralnych, ale
w obawie, aby powstające placówki prawosławne nie stały się miejscem integrującym przesiedloną ludność ukraińską. Wskazywać na to mogłoby
pismo Wojewody do MZO z dnia 24 czerwca 1948 r.
w sprawie utworzenia parafii w Jaworze:
[...] Ze względu na narodowość polską wyznawców prawosławnych nie stawiam przeszkód w kierunku utworzenia parafii prawosławnej w Jaworze [...]44.
Mimo trudności, w dość krótkim czasie odprawione zostało pierwsze nabożeństwo dla wysiedlonych. Zorganizował je w Zimnej Wodzie (19
sierpnia 1947 r.) ks. Jan Lewiarz. W Michałowie
pierwsze nabożeństwo odbyło się 26 sierpnia
1947 r. dzięki staraniom ks. Stefana Bieguna.
W 1949 r. posługę duszpasterską pełnił tu ks. Władysław Kocyłowski. W Stodołowicach (Studziankach), inauguracyjna msza miała miejsce 14 listopada 1947 r. Dojeżdżali tu 81-letni wtedy ks. Dymitr Chylak, a także ks. Stefan Biegun. W Jeleniej
Górze pierwsze nabożeństwo prawosławne po
wojnie odprawił również ks. S. Biegun, a miało to
miejsce 27 listopada 1947 r., choć próby podejmowane były już wcześniej, bo już w 1946 r.
(w mieście mieszkało wówczas 99 osób prawosławnych)45. W Wałbrzychu w 1948 r. utworzony został punkt duszpasterski przemianowany
z czasem na parafię 46 . W tym samym roku,
w mieszkaniu prywatnym, odbyło się dla 19 osób
pierwsze nabożeństwo prawosławne w Legnicy.
Jej proboszczem został ks. Jarosław Tyczyno.
W roku następnym założono placówki w Lipinach
(ks. prot. Michał Popiel) i Lubinie (początkowo
jako filia parafii w Zimnej Wodzie; założył ją ks.
Jan Lewiarz, w parafię została przekształcona w
1958 r.; jej pierwszym proboszczem został ks.
Michał Rydzanicz)47. Także w 1949 r. odbyła się
pierwsza liturgia prawosławna w Przemkowie.
Odprawił ja ks. Wiktor Masik48. W 1950 r. powstała parafia w Malczycach, gdzie pierwszą liturgię
odprawili tu ks. S. Biegun, ks. Mikołaj Proniński
i ks. Jarosław Tyczyno49. Parafia w Starym Wołowie powstała w 1952 r. 50
W ramach nowego podziału terytorialnego
PAKP, który nastąpił w 1951 r., erygowana została diecezja wrocławsko-szczecińska. W 1952 r.
wchodzący w jej skład dekanat wrocławski liczył
19 placówek. Posługę kapłańską prowadziło
w niej 10 duchownych (7 proboszczów, 2 wikariuszy i 1 diakon), przy czym dla całej diecezji liczba ta wynosiła 17. W latach 1951–1954, w Seminarium Duchownym w Warszawie kształciło się
4 przyszłych księży pochodzących z terenu województwa wrocławskiego. Sześć lat później
w województwie wrocławskim było 16 placówek
prawosławnych. Istniały one w następujących
miejscowościach: Chojnów, Jawor, Jelenia Góra,
Lubin, Malczyce, Michałów, Oleśnica, Rudna Miasto (powstała w 1958 r.), Studzianki, Sambórz,
Wrocław, Wałbrzych, Wińsko, Wołów, Zimna
Woda, Żmigród51. Poza dekanatem wrocławskim
funkcjonowały parafie w Buczynie i Przemkowie.
W latach 1947–1957 nie było na Dolnym Śląsku żadnego ośrodka, w którym odprawiane byłyby legalnie msze greckokatolickie, chociaż już
w 1947 r. z prośbą o stosowne zezwolenie do
władz wojewódzkich we Wrocławiu zwrócił się,
nie wymieniony z nazwiska i imienia duchowny52.
Zgody, rzecz jasna, nie udzielono, przeto msze odbywały się potajemnie, czego dowodem przykład
z Wołowa (odnoszący się do jesieni 1949 r.53).
Można przypuszczać, że nieregularne msze greckokatolickie odprawiane przez ks. W. Hajdukiewicza odbywały się w gromadzie Leszno Dolne
w 1954 r.54 Według S. Stępnia na Dolny Śląsk docierał z kapłańską posługą ks. B. Hrynyk55. Jako
ciekawostkę można podać fakt, że w Modle tuż
po przesiedleniu rzymskokatolicki ksiądz Kukiełczyński odprawiał msze w greckokatolickie święta, pozwalając przesiedlonym śpiewać „po swojemu”56, co można zinterpretować jako próbę przeciwdziałania akcji misyjnej prowadzonej przez
prawosławnych57.
Jakkolwiek pozbawienie Cerkwi Greckokatolickiej jej własnych struktur, jak również rozproszenie ludności ukraińskiej na nowych miejscach
osiedlenia były niewątpliwie elementami prowadzonej przez państwo polityki wobec ludności
ukraińskiej, nie były to jednak wszystkie czynniki decydujące o powojennym kształcie tego obrządku w Polsce. Równie ważnym elementem
w tym zakresie była postawa hierarchii rzymskokatolickiej. Ze wspomnień ks. Stefana Dziubyny
wynika, że przychylna postawa niektórych biskupów rzymskokatolickich mogła, o czym świadczą
przykłady z terenu Pomorza Środkowego i Kaszub, już nawet w latach 40. i na początku 50.,
umożliwić grekokatolikom na pewien czas sprawianie własnego kultu, przynajmniej w większe
święta cerkiewne58. Na Dolnym Śląsku z takim
zjawiskiem się jednak nie spotykamy.
W większości miejsc, dokąd przesiedlono
ukraińskich grekokatolików, ci spośród nich, dla
których ważniejsza była wiara katolicka od obrządku wschodniego, chrzcili swoje dzieci, chowali zmarłych, brali śluby w kościołach rzymskokatolickich59. W warunkach, w jakich znaleźli się
po wysiedleniu Ukraińcy ta swego rodzaju „walka o dusze” nabrała nowego rozmachu. Motywacją działań kleru rzymskokatolickiego mogły być
także względy narodowe lub poczucie wyższości,
zawierające się w powiedzeniu greca fides nulla
fides60. Wg ks. B. Hrynyka, do greckokatolickich
duchownych nieprzychylnie nastawiony był
pierwszy rządca diecezji wrocławskiej ks. dr K.
Milik61. Masowe były szykany ze strony księży
rzymskokatolickich, szczególnie pochodzących
z dawnych Kresów62. W latach 40.i 50. zgrzytało
również w stosunkach pomiędzy „łacinnikami”
i prawosławnymi63, bardziej chyba jednak z po-
wodów różnic narodowych niż religijnych64. Pamiętać przy tym należy, że w kościele katolickim
znaczące zmiany w podejściu do prawosławia rozpoczęły się dopiero po Soborze Watykańskim II.
Po śmierci kardynała Hlonda delegatem papieskim ds. kościołów wschodnich w Polsce został kardynał S. Wyszyński. Do 1952 r. nie zezwalał on jednak na celebrowanie mszy w obrządkach
wschodnich, zaś wydaną w tymże roku zgodę pod
naciskiem władz po pewnym czasie cofnął.
W związku z zaistniałą po przesiedleniu sytuacją,
niektórzy duchowni greckokatoliccy czasowo odstąpili od sprawowania posługi kapłańskiej. Należeli do nich również przesiedleni na Dolny Śląsk
ks. J. Syrotyński i ks. Rużycki65. Większość podjęła posługę w kościele rzymskokatolickim, na mocy
nadanych uprawnień przez kardynała Hlonda. Należeli do nich m. in. ks. J. Jurczyński, ks. P. Sobin
i ks. A. Wodała66, ks. P. Szuflat (jako wikary w parafii w Strzelinie), ks. Konstanty Daćko (proboszcz
parafii Różanka w pow. Bystrzyca Kłodzka), ks.
A. Styczek (proboszcz w Piławie Dolnej), ks. W. Hajdukiewicz, ks. J. Wodonos, ks. M. Werhun.
Istnienie rozdziału religijnego między przesiedleńcami, większy kosmopolityzm Cerkwi prawosławnej wynikający po części tylko z racji większego zróżnicowania narodowego wśród wyznawców sprawiły, że władze państwowe zdołały
z kwestii religijnych, z niezłym – dodajmy – skutkiem, uczynić narzędzie prowadzonej przez siebie polityki wobec mniejszości narodowych. Dla
przykładu, zgodnie właśnie z zasadą dziel i rządź,
jednego ze zwerbowanych księży greckokatolickich wykorzystywano na Dolnym Śląsku do inwigilacji kleru rzymskokatolickiego, z kolei, informator o pseudonimie „Buk” pozyskany jeszcze
w 1949 r.67 będący księdzem prawosławnym,
przez kolejne kilkanaście lat wprost „produkował”, niezliczoną ilość donosów na księży greckokatolickich. W sumie, w przypadku Dolnego
Śląska można udokumentować co najmniej jeden
przypadek zwerbowania duchownego greckokatolickiego do współpracy przez organa bezpieczeństwa68 (choć próby pozyskania agentury
wśród księży greckokatolickich oraz w ich najbliższym otoczeniu czynione były niemal bez przerwy69) i przynajmniej czterech duchownych prawosławnych70.
Duchowni obu wyznań wschodnich i osoby
z ich najbliższego otoczenia znajdowały się pod
stałą obserwacją aparatu bezpieczeństwa. W latach 40. i 50. zagadnieniem tym bezpośrednio
zajmował się referat V71. Prawosławnego księdza,
Stefana Bieguna rozpracowywano w 1948 r., gdyż
Рідна мова
55
56
Рідна мова
utrzymywał kontakty z wysiedlonymi, co samo
w sobie było dla władz faktem podejrzanym72, zaś
ks. Aleksego Znoskę skazano w 1949 r. na karę
pozbawienia wolności73. Zdecydowanie większą
uwagę organa bezpieczeństwa kierowały na duchownych greckokatolickich. Byli oni pod ciągłą
obserwacją organów bezpieczeństwa74. Systematycznie monitorowano „oddziaływanie kleru”
greckokatolickiego (częstokroć określanego jako
„reakcyjno-nacjonalistyczny”75) na społeczność
ukraińską76.
Przejawem działań władz była niewątpliwie,
prowadzona także na Dolnym Śląsku, akcja misyjna. O inspirującej roli władz w opisywanym procesie może świadczyć fakt, że jednym z głównych
organizatorów akcji na terenie Dolnego Śląska był
tajny współpracownik UB o pseudonimie „Buk”77.
Oczywiście do przechodzenia przesiedlonych
grekokatolików na prawosławie78 lub raczej tylko do ich uczestniczenia w bliższej kulturowo liturgii prawosławnej dochodziło już od 1947 r. Nie
ulega kwestii, że parafie prawosławne były naonczas jedynymi legalnie funkcjonującymi „instytucjami”, w których przesiedlona ludność znajdowała duchowe oparcie, jedynymi, w których można było modlić się po „swojemu” (tzn. w języku
starocerkiewno-słowiańskim)79. Akcja misyjna
polegała na organizowaniu w skupiskach grekokatolików parafii prawosławnych80. Warszawski
Konsystorz Prawosławny opracował specjalny
terminarz – Kalendarz wyjazdów w teren księży
proboszczów dekanatu wrocławskiego dla organizacji życia kościelno-religijnego, zgodnie z którym duchowni prawosławni mieli: rozeznać rozmieszczenie ludności greckokatolickiej, odprawić
nabożeństwa i wytypować ewentualne siedziby
parafii prawosławnych, wreszcie podjąć w przyszłości kroki w kierunku erygowania parafii
i przydziału świątyń81.
Warto podkreślić, że akcja misyjna na Dolnym
Śląsku nie miała szerokiego zasięgu, gdyż większość placówek prawosławnych powstała tu
przed 1950 r. Świadczy to, być może, o skuteczności przeciwdziałania kleru rzymskokatolickiego, rywalizującego w tamtym okresie z klerem
prawosławnym o „dusze” grekokatolików. Według
biskupa Makarego, również współpracujący z władzami ksiądz prawosławny przejawiał „wyraźną
niechęć” do tej sprawy82. Tak czy inaczej, prowadzone działania doprowadziły do wielu konfliktów między grekokatolikami a prawosławnymi,
szczególnie uwidocznionych w Legnicy83.
Księża greckokatoliccy sprawujący posługę
w obrządku rzymskokatolickim, podobnie jak du-
chowni polscy, zmuszani byli do okazywania posłuszeństwa władzom państwowym. Pod koniec
lat 40. powstała przy ZBOWiDzie tzw. Komisja
Księży mająca stać się zalążkiem przyszłego „kościoła narodowego”84. Do „księży patriotów”,
w ramach Okręgowych Komisji Księży (OKK), zaliczało się przynajmniej kilkunastu duchownych
greckokatolickich w Polsce, w tym przynajmniej
trzech z terenu Dolnego Śląska. W ramach wydanego w lutym 1953 r. dekretu, narzucającego Kościołowi państwową kontrolę, duchowni zmuszeni zostali do składania ślubowania na wierność
PRL. Ponadto zmuszano ich do składania podpisów pod różnego rodzaju deklaracjami, jak Apel
Sztokholmski, Karta Plebiscytu Pokoju i in., stanowiącymi narzędzie propagandowe w rękach
władz komunistycznych. Na duchowieństwo nałożony został też swego rodzaju podatek w formie deklaratywnej subskrypcji Narodowej Pożyczki Rozwoju Sił Polski85.
Do 1956 r. władze państwowe konsekwentnie odmawiały Cerkwi greckokatolickiej prawa
do istnienia na terenie Polski. Nawet w dokumencie rozpoczynającym okres liberalizacji w stosunku do mniejszości ukraińskiej, tj. w uchwale Biura Politycznego KC PZPR z kwietnia 1952 r.
zawarte zostało zadanie zwalczania agentury podziemnej wyznania greckokatolickiego. Aż do drugiej połowy 1956 r. jakimkolwiek ustępstwom
wobec grekokatolików sprzeciwiał się Urząd ds.
Wyznań86. Ponadto, jakakolwiek ewentualna zmiana polityki państwa wobec grekokatolików nie
mogła się odbyć w sytuacji, gdy stosunki państwa
z Kościołem rzymskokatolickim, zaognione
w 1953 r., do końca 1956 r. nadal były stosunkami
nieakceptowanymi przez stronę kościelną. Proces
normalizacji relacji władz państwowych z Kościołem został zapoczątkowany po uwolnieniu z internowania kardynała Stefana Wyszyńskiego
w październiku 1956 r. i potwierdzony w podpisanym 8 grudnia tegoż roku porozumieniu rządu z Episkopatem87.
Kwestia restytucji obrządku greckokatolickiego została podniesiona przez działaczy UTSK na
Wojewódzkiej Konferencji we Wrocławiu w dniu
4 listopada 1956 r. W liście skierowanym do KC
PZPR i Prezydium Rządu, jej uczestnicy żądali zaprzestania dyskryminacji grekokatolików88. Zarząd Towarzystwa skierował w tej sprawie pismo
do władz 27 listopada 1956 r. Pismo zawierało
wykaz projektowanych parafii na terenie województwa wrocławskiego (Wrocław, Legnica, Ścinawa, Bolesławiec, Głogów) oraz wykaz księży,
którzy przebywać mieli na tym terenie (w sumie
ośmiu: z wcześniej wymienianych ks. ks. Czyczuła, Daćko, Orłowski, Werhun, nowymi postaciami byli zaś ks. ks. Jarosław Hrebeniak, Michał Huk,
Antoni Kowalski i Teodor Markiw)89. W styczniu
1957 r. na telefoniczne żądanie Urzędu ds. Wyznań, wrocławski odpowiednik przekazał tu charakterystyki duchownych90. Żądania ukraińskie
ponowiono w Deklaracji poszerzonego Plenum
ZW UTSK we Wrocławiu z lutego 1957 r.91
Jednocześnie jesienią 1956 r. podjęte zostały
u prymasa Wyszyńskiego przez ks. Bazylego Hrynyka, ks. Mirosława Ripeckiego starania o uruchomienie parafii greckokatolickich. Memoriały w tej
sprawie datowane na 14 i 26 listopada 1956 r. pozostały bez odpowiedzi. Co ciekawe, w drugim
z nich ks. Hrynyk zawarł informację o potrzebie
utworzenia na terenie województwa wrocławskiego pięciu parafii greckokatolickich92, zapewne tych samych, które wymieniał dokument
UTSK. Akcentowano przy tym, że „należy tworzyć
parafie, nie zaś ekspozytury”93. Rzeczywiście
w latach 1956–1957 powstało pięć placówek greckokatolickich: we Wrocławiu94, Legnicy, Wołowie95 oraz Modle96 i Żmigrodzie97. Mimo starań,
nie były to jednak parafie sensu stricte, lecz placówki funkcjonujące formalnie „przy” parafiach
rzymskokatolickich.
Dosyć intrygująca jest informacja o stosunku
proboszcza kościoła parafii rzymskokatolickiej
w Rudnej, który miał rzekomo w 1957 r. oponować przeciwko użyczaniu świątyni grekokatolikom, gdyż ci ją tylko zanieczyszczają nie łożąc na
utrzymanie98. Potwierdzenia odnośnie odprawiania nabożeństw greckokatolickich w Rudnej nie
znaleziono w żadnym innym dokumencie. Być
może chodziło o kościół w Studziankach, gdzie
według urzędowej informacji miały być odprawiane msze w drugiej połowie lat 60.99 Możliwe też,
że autorzy cytowanych powyżej urzędowych informacji nie do końca orientowali się w odmiennościach pomiędzy grekokatolikami, a prawosławnymi. Zarówno w Rudnej, jak i Studziankach
istniały bowiem z całą pewnością placówki prawosławne.
Pierwsze oficjalne nabożeństwa greckokatolickie były dla ich uczestników ogromnym przeżyciem. W Legnicy „[...] było bardzo dużo ludzi
i był jeden wielki płacz”100. Ze względu na zbyt
rzadką sieć placówek większość wyznawców miała do pokonania nieraz po kilkadziesiąt kilometrów, by uczestniczyć w swoim obrządku. Ten sam
problem dotyczył obsługującego zazwyczaj kilka
parafii duchownego. Problemem dla wiernych
był również, obowiązujący grekokatolików, podobnie jak i prawosławnych, kalendarz juliański.
Zakłócało to możliwość pełnego udziału w liturgiach, szczególnie w Boże Narodzenie i zazwyczaj
w Wielkanoc.
Warto zwrócić uwagę, że stosunki pomiędzy
grekokatolikami a łacinnikami w drugiej połowie
lat 50. nadal nie były dobre. Bardzo długo trwały
szykany ze strony kleru rzymskokatolickiego, towarzyszyły na przykład powstawaniu placówek
greckokatolickich po 1956 r., jak chociażby w Legnicy, we wrześniu 1957 r., gdzie jeden z księży z
kościoła pw. Św. Jacka oświadczył, że nie otworzy świątyni dla grekokatolików, gdyż:
[...] ludność polska nie życzy sobie, aby w ich
kościele Ukraińcy śpiewali ukraińskie pieśni i robili tutaj drugą Ukrainę [...]101.
Po tych zajściach grekokatolicy dogadali się
z ewangelikami i przez pewien czas nabożeństwa
greckokatolickie odbywały się u nich, jeden raz
w miesiącu102. Także ks. Jarosław Wodonos, duszpasterz greckokatolicki w Wołowie i we Wrocławiu wspominał, że stosunki z księżmi rzymskokatolickimi układały się „różnie”103. Lekceważące
lub wrogie wypowiedzi wobec przesiedlonej ludności padały nierzadko z ambony104, podgrzewając niewątpliwie i tak nadal napięte stosunki między ludnością polską a ukraińską.
Pojawienie się możliwości restytucji obrządku greckokatolickiego wywołało u niektórych
duchownych prawosławnych wyraźne zaniepokojenie. Ksiądz J. Lewiarz np. zawiadamiał kierownika Wydziału ds. Wyznań we Wrocławiu Witolda Skórczyńskiego o działaniach podejmowanych
na Dolnym Śląsku przez ks. S. Dziubynę105. Co ciekawe, ten sam duchowny był w tymże 1956 r. posądzony przez władze Wydziału o „utwierdzanie
Łemków w przekonaniu, że Ziemie Odzyskane
stanowią ich czasowe miejsce pobytu”106. Niewątpliwie wskutek wydarzeń mających miejsce na
przestrzeni kilku lat (od 1956 do 1960 r.) takich,
jak umożliwienie ludności wysiedlonej w akcji
„Wisła” ograniczonych powrotów na dawne ziemie, przyzwolenie na odprawy w obrządku greckokatolickim na Dolnym Śląsku spadła liczba parafian prawosławnych. Warto przy tej okazji zaznaczyć, iż liczby dotyczące prawosławnych
w dekanacie wrocławskim powstałe w oparciu
o dane Wydziału ds. Wyznań prezydium WRN we
Wrocławiu znacząco odbiegają od deklaracji samych zainteresowanych. Na przykład dla 1953 r.
w danych cerkiewnych podawano liczbę 35 tys.
wiernych prawosławnych, dla 1969 r. zaś 16,9 tys.107
Рідна мова
57
58
Рідна мова
Tabela 1: Liczba prawosławnych w dekanacie wrocławskim w latach 1951–1969 wg Urzędu
ds. Wyznań
Lata
1951
1953
1958
1969
Liczba prawosławnych
5393
4580
2700
3670
Źródło: K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–1970. (Z zagadnień stabilizacji życia kościelnego), Kraków
1992, s. 73–81.
szczecińska nadal dzieliła się na 4 dekanaty. Na
terenie ówczesnego województwa wrocławskiego spadła liczba zarejestrowanych parafii – było
ich 14, ponadto istniały 3 filie. Posługę duszpasterską niosło 9 osób. W połowie lat 80. w czterech województwach istniejących na obszarze
Dolnego Śląska istniały 22 placówki prawosławne, z tego 18 o statusie parafii, 4 – jako filie109.
Mniej więcej bowiem od końca lat 60-tych następowała dalsza modyfikacja stosunku hierarchii
Innym zjawiskiem, które niewątpliwie niepokoiło hierarchię prawosławną był obserwowany
na początku lat 60. spadek liczby duchownych
prawosławnych w dekanacie wrocławskim.
W 1960 r. posługę swą kontynuowało tu zaledwie 5 księży. Sytuacja powróciła do normy jak się
wydaje w 1964 r., gdyż znów ich liczba wyniosła
10. Biorąc pod uwagę liczbę parafian przypadających na jednego duchownego należy stwierdzić,
że większość parafii prawosławnych na Dolnym
Tabela 2: Prawosławni w poszczególnych parafiach dekanatu wrocławskiego w roku 1968/69
i 1970
Parafia
1968/1969
1970 (szacunki)
Rudna Miasto
Legnica
Stary Wołów
Ząbkowice Śląskie
Żmigród
Wrocław + filia Świdnica
Malczyce + filia Sambórz
Studzianki
Zimna Woda
Michałów
Lubin
Jelenia Góra + filia Wałbrzych
Oleśnica
241
300
220
143
*
680
200
300
230
280
108
130
220
363
300
150
37 rodzin
40
*
234
368
120
98
123
110
180
RAZEM
3052
–
Źródło: K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–1970 (Z zagadnień stabilizacji życia kościelnego), Kraków
1992, s. 79.
Śląsku w żaden sposób nie byłaby w stanie się
sama utrzymać bez wsparcia z zewnątrz. Kwestie
ekonomiczne stanowiły jeszcze jeden punkt sporny pomiędzy duchowieństwem prawosławnym
a greckokatolickim. Należy je przy tym rozpatrywać w szerszym aspekcie, tj. w korelacji z działaniami prowadzonymi (szczególnie na terenach
południowo-wschodniej Polski) przez Kościół
rzymskokatolicki108.
W 1970 r. prawosławna diecezja wrocławsko-
łacińskiej do zagadnienia greckokatolickiego.
W 1967 r. kard. Wyszyński mianował ks. B. Hrynyka wikariuszem generalnym dla wiernych obrządku greckokatolickiego. Niewątpliwie sprawą nie
cierpiącą zwłoki było zapewnienie wiernym nowych duchownych. Mogli się oni wówczas kształcić jedynie w uczelniach rzymskokatolickich.
W odniesieniu do Dolnego Śląska, szczególnie dobrze w relacjach wewnątrz obrządków katolickich zapisał się okres sprawowania posługi
Ks. mitrat B. Hrynyk, październik 1972 r.
arcybiskupiej w archidiecezji wrocławskiej przez
ks. abp. kardynała Henryka Gulbinowicza, który
został włodarzem prowincji wrocławskiej
w 1976 r. i okazywał grekokatolikom wiele przyjaźni i zrozumienia110. Jego przychylna postawa
wobec grekokatolików była przedmiotem wielu
spekulacji niższego duchowieństwa rzymskokatolickiego z terenu woj. legnickiego, szczególnie
urażonego faktem, że pierwsze po ingresie publiczne wystąpienie nowego arcybiskupa wrocławskiego miało mieć miejsce w kościele pw. Św.
Jacka w Legnicy, tj. w kościele, w którym swoje
msze odprawiali również grekokatolicy111. Trzech
księży rzymskokatolickich (z Rokitek, Legnicy
i Gromadki) miało nawet pisemnie interweniować w sprawie rzekomego faworyzowania grekokatolików na terenie woj. legnickiego u kardynała Wyszyńskiego112.
Od połowy lat 70. doszło rzeczywiście na
Dolnym Śląsku do aktywizacji działań prowadzonych przez duchownych greckokatolickich, polegająca w tym czasie na dążeniu do zwiększenia
ilości placówek, w których odprawiane byłyby na
stałe nabożeństwa, zwiększaniu liczby nabożeństw oraz w organizacji stałych punktów katechetycznych. W latach 70. i 80., powstały kolejne
parafie greckokatolickie na Dolnym Śląsku:
w Zamienicach (według różnych danych w 1975
lub 1976 r.), Lubinie (podobnie, jak w poprzednim przypadku, podawane są różne daty powstania parafii – 1975 lub 1981 r.), Głogowie (1982 r.)113,
Oławie (1985 r.)114 i Chobieni (1988 r.)115. Stało
się tak za sprawą dwóch czynników: zmiany w
podejściu hierarchii rzymskokatolickiej oraz w
zmianie pokoleniowej w szeregach duchowieństwa greckokatolickiego.
Również Wydział ds. Wyznań w Legnicy zaobserwował w drugiej połowie lat 70. wzrost aktywności grekokatolików. W lutym 1977 r., dyrektor Wydziału Mieczysław Przenzak, przesłał w tej
sprawie do Warszawy notatkę służbową116. Dużo
uwagi poświęcono w niej działalności nowego
„parocha” legnickiego, przybyłego tu w lipcu 1975 r.
ks. Jana Martyniaka.
Ksiądz Jan Martyniak ukończył w 1964 r.Wyższe Seminarium Duchowne we Wrocławiu.
W latach 1964–1965 pracował jako wikary w parafii rzymskokatolickiej w Wałbrzychu. W 1968 r.
obronił na ATK pracę magisterską i podjął studia
doktoranckie, których przedmiotem miało być
prawosławie. W latach 1972–1973 pracował jako
wikary w parafii w Międzyrzeczu, zaś od 1973 do
1975 jako wikary w katedrze w Gorzowie Wlkp.
W lipcu 1975 r. rozpoczął pracę w obrządku greckokatolickim w Legnicy. W grudniu tego roku
otrzymał od Prymasa dekret ustanawiający go
dziekanem greckokatolickiej kapituły w Przemyślu117. W notatce sporządzonej na jego temat w legnickim Urzędzie Wojewódzkim, Wydziale ds.
Wyznań czytamy m. in.:
[...] Ksiądz Jan Martyniak, swoje przejście do
obrządku greckokatolickiego uzasadnia tym, że
do diecezji gorzowskiej został przeniesiony
wbrew swojej woli. [...] Wiele wskazuje na to, iż
nacjonalizmu nie popiera, w prywatnych rozmowach wyrażał niezadowolenie z postaw niektórych nauczycieli IV LO oraz kazania wygłoszonego przez goszczącego tu księdza z Przemyśla.
[...] Ma zwyczaj dziękowania wiernym za udział
w nabożeństwach i podkreśla, że udział wyznawców obrządku rzymskokatolickiego w nabożeństwach greckokatolickich świadczy o jedności chrześcijan [...]118 .
Warto zauważyć, że już w drugiej połowie lat
70. były rozpowszechniane plotki o tym, że ks.
J. Martyniak ma zostać biskupem pomocniczym
przy Prymasie Wyszyńskim dla wiernych wyznania greckokatolickiego119. Zważywszy na niedawną wizytę abp. Poggi, mającą rzekomo zalegalizować wreszcie Cerkiew greckokatolicką na terenie
PRL oraz sygnały o wspólnych działaniach duchowieństwa greckokatolickiego i hierarchii rzymskokatolickiej na terenie województwa legnickiego i nowosądeckiego (próby przejęcia cerkwi
w Gładyszowie) Urząd ds. Wyznań przygotował
projekt pisma do Episkopatu Polski w formie noty
Pro Memoria, opisującym nacjonalistyczne przejawy działalności duchownych greckokatolickich
i z żądaniem ukrócenia takowej. Planowano również przeprowadzenie rozmów z miejscową hierarchią rzymskokatolicką, m. in. z abp. Gulbinowiczem120. Trudno orzec, na ile te działania odniosły skutek, w każdym bądź razie po śmierci
ks. B. Hrynyka, nowym wikariuszem generalnym
dla grekokatolików został ks. S. Dziubyna.
Рідна мова
59
60
Рідна мова
Wobec grekokatolików wzmożone działania
podjęły także organa bezpieczeństwa. W 1976 r.
w związku ze spotkaniem, do jakiego doszło na
terenie Polski pomiędzy arcybiskupem Poggi
z Watykanu a jednym z greckokatolickich duchownych – ks. Deńką, legnicka SB zintensyfikowała rozpracowywanie wszelkich rzeczywistych
i domniemanych kontaktów ludności ukraińskiej
z Watykanem. Ten wątek pojawił się np. w trakcie rozpracowywania dyrektor IV LO w Legnicy
– I. Snihur w związku z korespondencją prowadzoną przez nią z ks. M. Pryszlakiem, domniemanym „emisariuszem” kard. Josyfa Slipego121. Kardynałowi Slipemu, będącemu zwierzchnikiem
Cerkwi Greckokatolickiej, przypisano przekazanie na potrzeby grekokatolików w Polsce za pośrednictwem jednego z duchownych z Dolnego
Śląska, znacznych sum w latach 1978–1979122. Pomoc materialna w rzeczywistości tu docierała,
gdyż przy ówczesnym systemie dystrybucji dóbr
zakup samochodu bez wsparcia dewizowego byłby dla poszczególnych parafii praktycznie niemożliwy.
W październiku 1978 r. nowy wikariusz generalny ks. mitrat Dziubyna przyjechał do Legnicy. Zaniepokojony tym faktem, prawosławny ks.
Jerzy Krysiak, poinformował Wydział ds. Wyznań,
że przyjazd Dziubyny ma mieć charakter „intronizacji biskupa greckokatolickiego”. W rzeczywistości nic takiego nie miało miejsca, a same uroczystości nie miały nawet, według urzędników,
zbyt okazałego charakteru. W wysłanej do Urzędu ds. Wyznań informacji służbowej w tej sprawie, znalazło się również świadectwo ignorancji
urzędników zajmujących się sprawami greckokatolickimi, gdyż mitrę, którą ks. Dziubyna miał na
głowie, uznali za atrybut władzy biskupiej 123.
W tym samym miesiącu z chwilą rozpoczęcia
pontyfikatu przez papieża Jana Pawła II, doszło
wszakże do wydarzenia, które przyczyniło się
w niedalekiej przyszłości do radykalnej zmiany
Wizytacja ks. mitr. S. Dziubyny we Wrocławiu, 21 lutego 1979 r. (pierwszy z lewej stoi ks. P. Kryk, w środku
ks. mitrat Stefan Dziubyna)
w funkcjonowaniu nie tylko Cerkwi greckokatolickiej w Polsce, lecz całego oblicza tej części świata. Mimo nowej sytuacji nie osłabło zainteresowanie władz problematyką greckokatolicką. W „Informacji o sytuacji wśród wyznawców grekokatolicyzmu na terenie woj. legnickiego” z 29 kwietnia 1980 r. czytamy:
[...] Do niedawna nabożeństwa dla grekokatolików na naszym terenie odprawiane były w
Legnicy, Zamienicach, Modłej i Przemkowie. Stały punkt katechetyczny istniał tylko w Legnicy.
Ostatnio zorganizowano stałą placówkę greckokatolicką w Lubinie i podejmowane są działania zmierzające do zorganizowania takich placówek w Polkowicach i Głogowie. Punkty katechetyczne utworzono we wszystkich działających placówkach. [...]124.
Przytaczany dokument wymienia trzech duchownych pracujących wówczas na terenie woj.
legnickiego, tj. ks. Jana Martyniaka, ks. Piotra Kryka i ks. Andrzeja Rożaka125. Ponadto punkt katechetyczny w Przemkowie miała prowadzić siostra
zakonna ze zgromadzenia Bazylianek (córka ks.
W. Hajdukiewicza – Oksana)126. Autorzy notatki
zwracali uwagę na ofensywną postawę duchownych greckokatolickich wobec prawosławnych:
[...] Charakterystyczna dla działalności duszpasterzy greckokatolickich jest ich nietolerancja
w stosunku do prawosławia, a nawet wyznania
rzymskokatolickiego [...]. Księdzu Piotrowi Krykowi, który prowadzi placówkę w Lubinie udało się
pozyskać szereg wiernych ze wsi Mleczno, Juszowice, Pielgrzymów i Rynarcice, którzy do tej pory
należeli do parafii prawosławnej w Rudnej. [...]
wierni [...] w miejscowości Łagoszów, parafia
prawosławna Buczyna doprowadzili [...] do likwidacji prawosławnego punktu katechetycznego. [...] ksiądz Martyniak w ostatnim czasie zachowuje dość agresywną postawę wobec parafii
prawosławnej w Legnicy np. [...] zabronił kategorycznie wiernym uczęszczania na jakiekolwiek uroczystości do cerkwi prawosławnej [...]
nazywając ją ‘schizmatycką cerkwią rosyjską
[...] Obserwując rozwój grekokatolicyzmu na naszym terenie należy stwierdzić, że rozwija się on
równolegle do parafii prawosławnych i jest
w dużej mierze nastawiony na przechwytywanie wiernych z tych parafii. Niektórzy obserwatorzy zgodnie stwierdzają, że rozwój grekokatolicyzmu i odradzanie się tendencji nacjonalistycznych wśród Ukraińców po dojściu do łask
kardynała Slipyja w Rzymie127.
Wydaje się, że kluczem do odczytania tej, skądinąd urzędowej notatki, byli wymieni w niej „nie-
którzy obserwatorzy”, którymi w istocie rzeczy
byli księża prawosławni z Rudnej, Legnicy i Lubina. Oto kilka fragmentów, odnoszących się do ich
wypowiedzi:
[...] Ks.[iądz] [...] z Rudnej stwierdza jednoznacznie, że od szeregu miesięcy [...] systematycznie zmniejsza się ilość wiernych czynnie biorących udział w nabożeństwach prawosławnych.
[...] Ks.[iądz] [...] w Lubinie oświadczył, że jakkolwiek nie zaobserwował, aby w jego parafii
zmniejszyła się ilość ludzi biorących udział w nabożeństwach, to jednak wie, że wielu spośród jego
parafian uczęszcza również na nabożeństwa
greckokatolickie. [...] Ks.[iądz] [...] w Legnicy
stwierdza, że w ostatnim czasie wszelkie rozróby prowadzone przez grekokatolików w parafii
prawosławnej w Legnicy ustały. Zdaniem księdza [...] dzieje się tak dlatego, że cele, jakie założyli sobie grekokatolicy nie zostały osiągnięte tj.
nie zdołali oni przechwycić żadnego z dwóch
znajdujących się we władaniu parafii prawosławnej obiektów [...] ani też rozbić jedności parafii [...]128.
Gdyby przyjąć wszystkie powyższe informacje za prawdziwe, mielibyśmy do czynienia
u schyłku lat 70. z kolejną akcją misyjną, tym razem skierowaną na odebranie wiernych Cerkwi
prawosławnej. Co ciekawe, na taki stan spraw
prawosławnych w województwie miał wpływ
według cytowanych duchownych również fakt
utrzymywania przez prawosławnego biskupa
Aleksego bezpośrednich kontaktów z ks. Martyniakiem. Do jednego ze spotkań obu duchownych
miało dojść w prywatnym mieszkaniu w Legnicy
w lutym 1980 r.129 Wiarygodność podanych przez
legnicki Urząd informacji zmniejsza wszakże fakt,
iż ówczesny proboszcz prawosławny w Legnicy,
którym nadal był ks. Jerzy Krysiak, „uwiarygadniał się” przed władzami wyznaniowymi w różny
sposób. Według jednej z informacji służbowych
przekazanych przez Wydział w Legnicy do Warszawy, ksiądz ten informował np. o posiadaniu
przez jednego z księży prawosławnych [sic!], administratora parafii prawosławnej we Wrocławiu,
„wydawnictw o treści niemarksistowskiej”, przy
czym chodziło o czasopismo „Żyzń z Bogom”.
Z kolei o administratorze parafii w Przemkowie
(w 1978 r.) informował, że przed wyjazdem na
urlop do USA był u niego jakiś gość z Ukrainy, który prawdopodobnie przekazał duchownemu jakieś materiały do przewiezienia za ocean130.
Również stwierdzenia o nietolerancji wobec
wyznania rzymskokatolickiego pochodziły z ust
osoby bezpośrednio zainteresowanej. Aktywność
ks. Martyniaka przejawiająca się choćby w próbach uruchomienia nabożeństw w Lubinie czy
znalezieniu innego miejsca dla nabożeństw
w Legnicy (odbywały się tu one o niekanonicznej porze, po południu o godz. 14.) na dobrą sprawę nie była niczym zdrożnym. Dawała mu wręcz
świadectwo „sumiennego księdza”. A jednak,
według cytowanej wcześniej charakterystyki personalnej, księża rzymskokatoliccy, po przeniesieniu z Legnicy jednego z niezadowolonych z postępowania ks. Martyniaka duchownych, ledwie
„tolerowali go w obawie przed sankcjami”131.
Sierpniowy protest robotników, powstanie
NSZZ „Solidarność” wprowadziły niewątpliwie
stan wyczekiwania i nadziei na zmiany w kraju.
Jednakże należy pamiętać, że społeczność ukraińska Dolnego Śląska była świeżo po doświadczeniach zintensyfikowanych w stosunku do niej
w latach 1976–1980, działań aparatu państwowego, z SB na czele. W tym sensie nie dziwi informacja, iż w latach 1980–1983, księża greckokatoliccy z Wrocławia, tj. ks. Kryk i ks. Wodonos, który
przeszedł na emeryturę i pozostał we Wrocławiu,
mieli przestrzegać swoich parafian, aby ci nie angażowali się w toczące się sprawy polityczne uznając, że nie dotyczą one społeczności ukraińskiej132.
Liturgia żałobna po śmierci s. Oleksiji, 11 maja 1985 r.
Od prawej stoją: ks. P. Kryk, ks. J. Wodonos, ks. J. Martyniak
W strukturze Cerkwi greckokatolickiej u progu lat 80. zachodziły kolejne istotne zmiany.
W grudniu 1981 r. nowy prymas – kard. Józef
Glemp, jako ordynariusz dla grekokatolików podzielił obszar Polski na dwa „wikariaty generalne”: północny i południowy. Jednym z powołanych wówczas wikariuszy generalnych został ks.
J. Martyniak133. Ponadto obszar wikariatu południowego podzielono na dwa dekanaty: przemyski i wrocławsko-legnicki. Warto zwrócić uwagę,
że kard. Glemp odwiedził w 1984 r. legnicką placówkę greckokatolicką i wziął udział w tutejszym
nabożeństwie134. Tymczasem w oficjalnych publikacjach nadal konsekwentnie nie dostrzegano ist-
Рідна мова
61
62
Рідна мова
nienia grekokatolików, choć w samym tylko Wrocławiu naliczono w 1985 r. 18 wyznań135.
Ważnymi wydarzeniami w życiu grekokatolików mieszkających na Dolnym Śląsku były wizytacje, a raczej pielgrzymki, które przeprowadził
tu w latach 1984–1987 arcybiskup Myrosław Marusyn. Pierwsza z nich miała miejsce w dniach
22 czerwca – 6 lipca 1984 r.136 Dla grekokatolików
wydarzenie to miało niemal rangę wizyty papieskiej. Podobnie wielką uwagę poświęciły jej czynniki oficjalne. Notatki na ten temat otrzymywali
bezpośrednio m. in. gen. W. Jaruzelski i gen.
Cz. Kiszczak137. W innej notatce operacyjnej na temat przyjazdu apb. Marusyna do Legnicy (24
czerwca 1984 r.), możemy przeczytać, że przyje-
chał on tu o godz. 3.00 nad ranem. Władze szacowały, iż we mszy wzięło udział około 2 tys. wiernych138.
W czerwcu 1987 r. arcybiskup M. Marusyn,
podczas swej kolejnej wizyty w Polsce wyświęcił
czterech nowych księży greckokatolickich. Było
to pierwsze po wojnie tego typu wydarzenie
w Polsce (tj. fakt, że wyświęcenia dokonał biskup
greckokatolicki)139. W tym samym 1987 r. dyrektor wrocławskiego Wydziału ds. Wyznań Mieczysław Preissner sporządził informację na temat ks.
P. Kryka. Czytamy w niej m. in., że na podstawie
„posiadanego rozeznania” ksiądz ten prowadził
ożywioną działalność z młodzieżą. Na lekcjach religii „na kanwie” wyznania uczył historii Ukrainy
Tabela 3: Parafie i filie parafii prawosławnych w dekanacie wrocławskim (stan na 1986 r.)
Miejscowość
Parafia
Proboszcz
Wrocław
Katedra Narodzenia Najświętszej Marii Panny
Ks. prot. Jan Romańczuk
Wrocław
Św. Cyryla i Metodego i Św. Anny
Ks. prot. Eugeniusz Cebulski
Głogów
Wszystkich Świętych
–
Jelenia Góra
Św. Apostołów Piotra i Pawła
Ks. Sławomir Chwojko
Legnica
Zmartwychwstania Pańskiego i Św. Mikołaja
Ks. Bazyli Litwiniuk
Lubin
Świętej Trójcy
Ks. prot. Michał Żuk
Malczyce
Zwiastowania Najświętszej Marii Panny
Ks. Michał Szlaga
Michałów
Św. Michała Archanioła
–
Oleśnica
Zaśnięcia Najświętszej Marii Panny
Ks. prot. Jan Zbirowski
Rudna Miasto
Podwyższenia Krzyża Św.
Ks. prot. Anatol Fedasz
Sambor
Św. Paraskewy
–
Studzianki
Św. Kosmy i Damiana
–
Świdnica
Św. Mikołaja
Ks. Sławomir Troc
Wałbrzych Podgórze
Wszystkich Świętych
–
Wołów Stary
Św. Dymitra z Tessaloniki
–
Ząbkowice Śl.
Św. Jerzego
–
Zimna Woda
Zaśnięcia Najświętszej Marii Panny
Ks. Jan Pietruczuk
Żmigród
–
–
Źródło: Церковний календар на 1986 р., Видавництво Перемисько-Санчівської Єпархії, Sanok 1987 (Dodatek)
Tabela 4: Liczba placówek, duchownych i świątyń prawosławnych w 1986 r. wg poszczególnych województw dolnośląskich
Województwo
Liczba
placówek
Liczba
duchownych
Liczba
świątyń
wrocławskie
wałbrzyskie
legnickie
jeleniogórskie
11
1
9
1
11
2
6
1
12
1
9
1
Razem
22
20
23
Źródło: K. Urban, Hierarchia i duchowieństwo w latach 1939–1992 [w:] Kościół Prawosławny w Polsce dawniej
i dziś [L. Adamczuk, A. Mironowicz – red.], Warszawa 1993, s. 94–95.
i podkreślał znaczenie znajomości kultury ukraińskiej. Zorganizowane zostały cztery grupy lekcyjne nauki religii, chór cerkiewny, w miesiącach
letnich organizowane były wycieczki do miejsc
kultu. W związku ze zbliżającym się Millennium
Chrztu, ks. Kryk miał się wyrazić, że święto to
udowodni, iż rozrzuceni po całym świecie Ukraińcy stanowią jedność. Według autora informacji
kontaktów towarzyskich z klerem rzymskokatolickim praktycznie nie prowadził, zaś do duchownych
prawosławnych zarówno Kryk, jak i Wodonos odnosili się wrogo lub co najmniej niechętnie140.
W związku ze zbliżającym się Millennium
Chrztu Rusi-Ukrainy Urząd ds. Wyznań poprosił
podległe mu placówki wojewódzkie o nadesłanie
informacji na temat liczebności wiernych greckokatolickich w poszczególnych parafiach. Według nadesłanej w sierpniu 1987 r. odpowiedzi,
liczbę grekokatolików na terenie Dolnego Śląska
szacowano na około 7 tysięcy, z tego: w parafii
Legnica 2,5 tys. wiernych, Lubin – 300 wiernych,
Głogów – 250 wiernych, Rokitki (Modła) – 800
osób, Wrocław – 1000 osób, Milicz – 300 wiernych, Żmigród – 300, Wołów – 350 osób141. Według stanu na 1989 r. grekokatolicy użytkowali na
Dolnym Śląsku 11 świątyń, z czego żadna nie była
ich własnością, do wyłącznego użytku były dwie
(Wołów, Wrocław), pozostałe odprawy miały
miejsce w kościołach rzymskokatolickich142.
Symbolicznym zamknięciem epoki „nieistnienia” Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce stało się
wyniesienie do godności biskupiej jednego
z dwóch dotychczasowych wikariuszy generalnych, ks. J. Martyniaka. Uroczystość chirotonii
miała miejsce 16 września 1989 r. w Częstochowie. Odnowienie istnienia diecezji przemyskiej
nastąpiło 16 stycznia 1991 r.144
Niezmiernie trudne do oceny i choćby zrelacjonowania jest zagadnienie ukraińskie w PAKP
Święto „Jordanu” we Wrocławiu, 19 stycznia 1986 r.
na Dolnym Śląsku. Cerkiew ta była bowiem wielonarodowościowa. Wśród wiernych prawosławnych na Dolnym Śląsku można się doszukać zarówno Ukraińców, jak i Rosjan, Białorusinów,
Bułgarów czy Greków i Macedończyków.
Uwzględniając kwestię postępujących procesów
asymilacyjnych, część wiernych tej Cerkwi określiłaby się z pewnością jako Polacy. Z wyznaniem
tym związane były również osoby reprezentujące tzw. opcję łemkowską.
Jak już wspomniano parafie prawosławne
były przez ponad 10 lat jedynymi legalnie funkcjonującymi „instytucjami”, w których przesiedlona ludność mogła używać „swojego” języka. Już
jednak dokładne określenie tego, jakim ów język
był i jak był określany nie było tak jednoznaczne.
Językiem liturgicznym – podobnie jak w Cerkwi Greckokatolickiej – był język staro-cerkiewno-słowiański. Istotne różnice polegały na tzw.
wymowie, która w liturgice prawosławnej zbliżona była bardziej do języka rosyjskiego niż ukraińskiego. Kazania zazwyczaj wygłaszane były bądź
to w języku rosyjskim, bądź po polsku, bardzo
często w swoistym „jazycziju”, tzn. mieszaninie języków polskiego, ukraińskiego, rosyjskiego i białoruskiego. Nieco inaczej rzecz się miała w para-
Рідна мова
63
64
Рідна мова
Tabela 5: Parafie greckokatolickie z terenu Dolnego Śląska należące do Dekanatu Wrocławskiego – stan na 1989 r.
Parafia
Wrocław
Pw. Podniesienia
św. Krzyża
Legnica
Pw. Zaśnięcia
Przenajświętszej
Bogurodzicy
Data
powstania
1956
lub 1957
1957
Administratorzy
oraz wikariusze
Okres
Ks. Paweł Szuflat
Ks. Teodor Sawka
Ks. Zenon Złoczowski
Ks. Jarosław Wodonos
Ks. Piotr Kryk
Ks. Piotr Kryk
Ks. Miron Michaliszyn
Ks. Bohdan Ogrodnik
1957–1963
1963–1969
1969–1977
1977–1979
1979–2001
1983–1988
1983–1986
1988–
Ks. Włodzimierz Hajdukiewicz
Ks. Zenon Złoczowski
Ks. Jan Martyniak
Ks. Marek Sośnicki
1957–1974
1974–1975
1975–1989
1988–
1957–1988
1988–
1958
1975–1989
1958
Wołów
1957
Ks. Jarosław Wodonos
Ks. Bohdan Ogrodnik
Modła
1957
?
Ks. Jan Martyniak
Ks. Stanisław Tarapacki
Ks. Marek Sośnicki
Przemków
Pw. Św. Kosmy
i Damiana
1958
Zamienice
Pw. Św. Jana
Chrzciciela
1975/1976
Rok założenia
ksiąg metrykalnych
1958
1958
1988–
Ks. Włodzimierz Hajdukiewicz
Ks. Piotr Maziar 143
Ks. Jarosław Wodonos
Ks. Andrzej Rożak
Ks. Jan Hojniak
–1971
1958–1977
1977–1988
1988–
Ks. Jan Martyniak
Ks. Marek Sośnicki
1976–1989
1988–
Lubin
Pw. Świętych
1975
Apostołów Piotra lub 1981
i Pawła
Ks. Jan Martyniak
Ks. Piotr Kryk
Ks. Michał Huk
1981–1983
Głogów
Pw. Św. Michała
Ks. Jan Martyniak
Ks. Piotr Kryk
Ks. Andrzej Rożak
Ks. Bohdan Miszczyszyn
1982–1983
1983–1985
1985–
1988–
1982
Ks. P. Kryk
1985–
1985
1982
Oława
Pw. Podwyższenia
św. Krzyża
1958
1976
1983
Oleśnica
1988
Ks. P. Kryk
1988–
Nie prowadziło się
Chobienia
1988
Ks. Bohdan Ogrodnik
1988–
Nie prowadziło się
Źródło: Греко-католицький церковний календар, Варшава 1989, c. 185–188; AAN, UdsW, 132/165, k. 69.
fiach, z przewagą ludności pochodzącej z Łemkowszczyzny, gdzie wymowa była bardziej zbliżona do dialektu łemkowskiego, jak również kazania próbowano wygłaszać w tym dialekcie.
W opublikowanej niedawno książce na temat życia i działalności ks. Stefana Bieguna, znajduje się
kilkanaście reprodukowanych dokumentów, takich jak konspekty kazań, korespondencja, ogłoszenia i inne, które rzucają pewne światło na opisywane powyżej zagadnienie145.
Decydującym elementem kształtowania narodowego oblicza cerkwi miała postawa hierarchii
prawosławnej czy nawet sam jej skład narodowościowy, które także nie pozwalają na uproszczone przypisanie działań Cerkwi Prawosławnej na
Dolnym Śląsku ludności ukraińskiej. Wśród duchownych dużą część stanowili przedstawiciele
innych narodowości, głównie Białorusini. Symptomatyczne też, że w wypowiedziach duchownych prawosławnych zdecydowanie częściej
można odszukać odwoływanie się do „Łemków”
jako odrębnej grupy narodowej146. Równie znaczący jest fakt, iż język ukraiński został wprowadzony do prawosławnego Seminarium Duchownego w Warszawie dopiero w 1956 r.147, co nietrudno skojarzyć z rychłym uruchomieniem placówek greckokatolickich.
Duchowieństwo prawosławne było w dużym
stopniu uzależnione od pomocy finansowej państwa. Niewątpliwie presja ekonomiczna w co najmniej kilku przypadkach na terenie Dolnego Śląska mogła spowodować zdecydowanie większą
dyspozycyjność niektórych księży na sugestie płynące ze strony władz. Jak już wspomniano informatorami lub tajnymi współpracownikami służb
specjalnych było tu przynajmniej czterech duchownych prawosławnych. Można nawet wskazać konkretny przypadek pochodzący z końca lat
70. z Legnicy, gdzie duchowny prawosławny w
ewidentny sposób sabotował polecenie wydane
przez swojego zwierzchnika – bp. Aleksego – w
sprawie rozpoczęcia odpraw w języku ukraińskim w tamtejszej parafii148.
Na tym tle rola Cerkwi greckokatolickiej dla
zachowania tożsamości narodowej ludności ukraińskiej wydaje się nie do przecenienia, choć nie
jest to rola w stu procentach jednoznaczna. Należy bowiem pamiętać, że spośród duchownych
greckokatolickich, którzy znaleźli się po wojnie
na Dolnym Śląsku część nigdy, nawet po 1956 r.,
nie powróciła na łono własnego obrządku. Kilku,
jak ks. J. Polański, ks. J. Czyczuła, ks. J. Chylak czy
ks. A. Styczek, było aktywnymi działaczami OKK,
co również oznaczało finansowe uzależnienie od
władz149. W co najmniej jednym przypadku możemy mówić o współpracy księdza greckokatolickiego z SB. Także w kwestii świadomości narodowej księży greckokatolickich, biorąc pod uwagę dane zawarte w ankietach personalnych, sytuacja przedstawiała się w sposób zróżnicowany
(poza narodowością ukraińską, podawano czasami narodowość polską czy łemkowską).
Na kształt oblicza narodowego cerkwi greckokatolickiej wywarło wpływ także pochodzenie
większości pracujących tu duchownych. Poza jednym przypadkiem do początku lat 80. żaden z czynnych duchownych greckokatolickich nie pochodził z Łemkowszczyzny mimo, iż wielu tam właśnie rozpoczynało swą duszpasterską posługę.
Na przykładzie prowadzonych we Wrocławiu
ksiąg metrykalnych możemy uzyskać wiele cennych informacji o obliczu społeczności ukraińskiej miasta. Od początku prowadzenia ksiąg parafialnych do końca 1989 r. we Wrocławiu zawartych zostało 108 małżeństw, z tego 20 – „mieszanych” wyznaniowo. Co ciekawe, dwa spośród
nich zawarte zostały przez pary, w których żadne
z partnerów nie było grekokatolikiem. Jedno
z małżeństw zawarte zostało nawet przez obywateli NRD.
PRZYPISY
1
«Краківські Вісти» 1945, № 2, c. 3.
K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–1970,
Kraków 1992, s. 87.
3
R. Żerelik, Rola prawosławia na Dolnym Śląsku po
II wojnie światowej [w:] Miejsce i rola kościoła wrocławskiego w dziejach Śląska [red. K. Matwijowski],
Wrocław 2001, s. 156.
4
K. Urban, Struktura aministracyjno-kościelna w latach 1939–1992 [w:] Kościół Prawosławny w Polsce
dawniej i dziś [L. Adamczuk, A. Mironowicz – red.],
Warszawa 1993, s. 69.
5
Jego następcami byli (od 1951 r. jako ordynariusze
wrocławsko-szczecińscy): ks. Wiaczesław Rafalski (5 II–
–17 IX 1947); metropolita Dionizy (17 IX 1947–17 IV
1948); abp Tymoteusz (21 V 1948–8 IX 1948); bp
Michał (8 IX 1948– 6 XI 1951); metropolita Makary
(5 XII 1951– 22 III 1953); bp Stefan (22 III 1953–5 V
1961); bp Bazyli (5 V 1961–24 I 1970); bp Aleksy
(26 I 1970–24 IX 1982); bp. Jeremiasz (od 1983 r.).
Biskup Jeremiasz (Anchimiuk) urodził się na Białostocczyźnie, por.: K. Urban, Hierarchia i duchowieństwo w
latach 1939–1992 [w:] Kościół Prawosławny w Polsce..., op.cit., s. 90, 97–98.
6
Ks. Bazyli Hrynyk (27 XII 1896–31 V 1976), aresztowany przez UB w 1954 r. i skazany w 1955 r. na 6 lat
więzienia za związki z siatką „Zenona”, zwolniony
w lipcu 1956 r., w 1967 r. ponownie mianowany wikariuszem generalnym, którą to funkcję sprawował do
śmierci; ks. Włodzimierz Hajdukiewicz, s. Włodzimierza ur. 28 IX 1902 r. w Jasmanicach, pow. Przemyśl.
Ukończył seminarium greckokatolickie w Przemyślu.
2
Рідна мова
65
66
Рідна мова
Tabela 6: Ilość chrztów i ślubów w parafii greckokatolickiej we Wrocławiu w latach
1958–1988
Rok
Ilość
chrztów
Ilość
ślubów
Rok
Ilość
chrztów
Ilość
ślubów
1958
1959
1960
1961
1962
1963
1964
1965
1966
1967
1968
1969
1970
1971
1972
1973
3
3
1
4
11
5
8
5
10
4
4
7
10
6
5
11
0
4
4
7
1
4
2
5
0
3
4
1
5
5
6
3
1974
1975
1976
1977
1978
1979
1980
1981
1982
1983
1984
1985
1986
1987
1988
1989
12
11
2
9
2
2
7
8
5
5
4
4
8
5
5
4
5
2
3
2
2
1
4
0
3
5
5
5
3
3
5
6
Razem
190
108
Źródło: Księgi metrykalne parafii greckokatolickiej we Wrocławiu.
Tabela 7: Małżeństwa mieszane zawarte w parafii greckokatolickiej we Wrocławiu w latach
1958–1988
Mężczyzna
Kobieta
Liczba małżeństw
Grekokatolik
Grekokatolik
Prawosławny
Rzymokatolik
Prawosławny
Rzymokatolik
Prawosławna
Rzymokatoliczka
Grekokatoliczka
Grekokatoliczka
Rzymokatoliczka
Prawosławna
5
5
2
6
1
1
Źródło: Księgi metrykalne parafii greckokatolickiej we Wrocławiu.
Święcenia kapłańskie otrzymał w 1927 r. Zmarł w Legnicy 24 XI 1974 r.; ks. Paweł Szuflat (ur. 6 IV 1899 r.
– zm. 30 XI 1981 r.); por.: AAN, UdsW, 19/535,
k. 38, 50; І. Гарасим, Нарис вибраних аспектів історії
Греко-Католицької церкви в Польщі (1945–1985),
«Зустрічі» 1990, № 5–6, c. 27; Календар «Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке 1997, c. 14, 26;
І. Галагіда, Жертви «Зенона» (VІІІ), «Наше слово»
2004, № 25, c. 9.
7
IPN Wr., 032/141, k. 6.
8
IPN Wr., 053/618, t. 1, k. 48.
9
IPN Wr., 053/618, t. 5., k. 50.
10
IPN Wr., 053/618, t. 1, k. 52–53.
11
Por.: I. Hałagida, Sytuacja wyznaniowa Ukraińców
na zachodnich i północnych ziemiach Polski w latach
1947–1957 [w:] Ukraińcy w najnowszych dziejach Polski (1918–1989) [red. R. Drozd], t. 1, Warszawa 2000,
s. 161.
12
K. Urban, Ks. Stefan Biegun (1903–1983). Zapis
jednego życia, Kraków 2000, s. 18.
13
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/687, k. 79.
14
I. Hałagida, Sytuacja wyznaniowa Ukraińców..., op.
cit., s. 167.
15
Ks. Andrzej Złupko (26 IV 1891– 6 V 1956), por.:
С. Дзюбина о. мітрат, І стверди діло рук наших.
Спогади, Варшава 1995, c. 83; S. Stępień, Kościół
greckokatolicki na Śląsku po II wojnie światowej [w:]
Miejsce i rola kościoła wrocławskiego w dziejach Śląska [red. K. Matwijowski], Wrocław 2001, s. 152;
Календар «Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке 1997,
c. 12.
16
IPN Wr., 053/618, t. 1, k. 12; Ks. Hołyński zmarł
13 IX 1948 r., por.: Календар «Благовіста» 1997,
Гурово-Ілавецьке 1997, c. 22.
17
Właściwe nazwisko brzmiało Stećkyj, ale w dokumentach podawane jest nazwisko Styczek.
18
IPN Wr., 053/618, t. 25, k. 5, 88. Por.: E. Misiło,
Akcja „Wisła”, Warszawa 1993, s. 219; С. Дзюбина
о. мітрат, І стверди..., op. cit., c. 62–94; Ks. E. Chylak zmarł 9 września 1953 r., por.: Календар
«Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке 1997, c. 22.
19
Por.: I. Hałagida, Sytuacja wyznaniowa..., op. cit., s.
161; Ks. Syrotyński wyjechał w 1960 r. do Kanady.
Zmarł 3 XI 1985 r., por.: Календар «Благовіста» 1997,
Гурово-Ілавецьке 1997, c. 26.
20
IPN Wr., 053/618, t. 15, k. 2. W dokumentach
UBP podano, że ks. Jurczyński przywieziony został
z Gładyszowa. Według ks. S. Dziubyny, ksiądz ten był
proboszczem Smerekowca, por.: С. Дзюбина о. мітрат,
І стверди..., op. cit., s. 61.
21
IPN Wr., 053/618, t. 15, k. 2. Ks. Sobin przywieziony został z Regietowa (zmarł 27 XI 1952 r. we Wrocławiu), zaś ks. Wodała z Gorlic; por: Календар
«Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке 1997, c. 26.
22
AAN, UdsW, 19/535, k. 48; Ks. Jarosław Wodonos, s. Mikołaja, ur. 30 III 1908 r. w Szumlanach Wilekich, pow. Podhajce, przed przesiedleniem pracował na parafii w Zdyni. Na parafii w Kwielicach, pow.
Głogów „nie cieszył się wśród wiernych dobrą opinią
ze względu na to, że był grekokatolikiem i mieszkał
z żoną”. Zmarł we Wrocławiu w 1999 r.
23
IPN Wr., 032/124, k. 10; Ks. Michał Werhun, ur.
23 IX 1909 r. w Cebłowie, święcenia kapłańskie otrzymał w 1939 r., był proboszczem Nowicy. Po wyjeździe
z Dolnego Śląska pracował w Gdańsku i Cyganku,
zmarł 3 XI 1982 r.; por.: Календар «Благовіста» 1997,
Гурово-Ілавецьке 1997, c. 26.
24
IPN Wr., 053/618, t. 1, k. 52.
25
Ks. Jan Polański (ur. 20 I 1888 – zm. 6 IX 1978),
por.: Календар «Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке
1997, c. 22; AAN, UdsW, 19/535, k. 26.
26
AAN, UdsW, 19/535, k. 38–50. Ks. Józef Chylak
pracował w miejscowości Ciepłowody, dokąd przybył
z Bytomia. Ur. 7 V 1894 r. w Nawiczu pow. Gorlice,
zm. 7 IV 1962 r., por.: AAN, UdsW, 19/535, k. 41;
Календар «Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке 1997,
c. 26.
27
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/687, k. 78.
28
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/686,
k. 159, 172.
29
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/686,
k. 343.
30
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/687, k. 8.
31
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/687, k. 63.
32
APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/273,
k. 198.
33
K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–
–1970..., op. cit., s. 74.
34
Ibidem, s. 89.
35
M. Czech, O tożsamość grekokatolików [w:] O tożsamość grekokatolików. Zbiór dokumentów z historii
Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce, Warszawa 1992,
s. 8.
36
P. Gerent, Wierni wyznania prawosławnego na Dolnym Śląsku w świetle powojennych migracji ludności,
„Zeszyty Naukowe Studenckiego Koła Ukrainoznawczego Uniwersytetu Wrocławskiego” 1996, z. 3,
s. 47. Na marginesie warto zwrócić uwagę na fakt
gwałtowanego „wzrostu” liczby prawosławnych na terenie Polski pomiędzy 1954 a 1955 r. odnotowanym
w „Rocznikach Statystycznych” (o 150 tys.). Trudno nie
powiązać tego z trwającą wówczas akcją misyjną wśród
grekokatolików, por.: K. Urban, Prawosławni w struk-
turze wyznaniowej Polski po drugiej wojnie światowej
[w:] Kościół Prawosławny w Polsce dawniej i dziś [red.
– L. Adamczuk, A. Mironowicz], Warszawa 1993,
s. 40–42.
37
M. Ordyłowski, Życie codzienne we Wrocławiu
1945 –1948, Wrocław 1991, s. 42.
38
AAN, MZO, 248, k. 5.
39
AAN, MZO, 245, k. 6.
40
R. Żerelik, Rola prawosławia na Dolnym Śląsku...,
op. cit., s. 156.
41
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/686,
k.159.
42
Ibidem, k.177.
43
AAN, UdSW, 5b/3, k. 5. W związku z pismem Konsystorza Prawosławnego z 11 sierpnia 1947 r. w sprawie utworzenia parafii w Lisim Młynie i Zimnej Wodzie
oraz przeniesienia tu ks. J. Lewiarza MZO nie wyraziło
zgody, a ponadto na przyszłość prosiło „o nie stawianie Ministerstwa Ziem Odzyskanych przed dokonanymi faktami”. „Zaznacza się – pisano dalej w piśmie
MZO datowanym na 31 stycznia 1948 r. – że o każdej kandydaturze dziekana, proboszcza lub wikarego
winien być zawiadamiany wł.[aściwy] wojewoda w myśl
art. 35, pkt 4, ustawy z 18 X 1938 r.”.
44
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/686,
k. 343.
45
Następcą ks. S. Bieguna na probostwie w Jeleniej
Górze został ks. Sławomir Chwojko, por.: K. Urban,
Ks. Stefan Biegun (1903–1983). Zapis jednego życia,
Kraków 2000, s. 343.
46
K. Urban, Ks. Stefan Biegun (1903–1983)..., op.
cit., s. 19–20.
47
Cerkiew została poświęcona przez ks. Atanazego
Sławińskiego. Jej proboszczami byli natomiast jeszcze:
ks. Jerzy Ziłitynkiewicz, ks. Jan Rydzaj i ks. prot. mitrat
Michał Żuk. por.: P. Gerent, Wierni wyznania prawosławnego na Dolnym Śląsku..., op. cit., s. 51.
48
Kolejnymi proboszczami byli tu ks. ks. Romaniuk,
Leszczyński, Mikołaj Poliszczuk, Bogdan Seńcio i Igor
Popowicz, por.: P. Gerent, Wierni wyznania prawosławnego na Dolnym Śląsku..., op. cit., s. 50.
49
K. Urban, Ks. Stefan Biegun (1903–1983)..., op.
cit., s. 278. W 1960 r. proboszczem parafii w Malczycach był Atanazy Sienkiewicz.
50
P. Gerent, Wierni wyznania prawosławnego na Dolnym Śląsku..., op. cit., s. 50–52. Proboszczami parafii
w Starym Wołowie byli: ks. Atanazy Sławiński, ks. Anatol
Fedasz, ks. Jerzy Doroszkiewicz, ks. Eugeniusz Cebulski, od 1973 r. ks. Konstanty Marczyk.
51
K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–
–1970...., op. cit., s. 97, 107.
52
AAN, MZO, 1032, k. 30.
53
IPN Wr., 053/618, t. 25, k. 88.
54
AAN, UdsW, 19/535, k. 50.
55
S. Stępień, Kościół greckokatolicki na Śląsku po II
wojnie światowej..., s. 152.
56
B. Siewierski, W świecie symboli i wierzeń: sacrum
i profanum w życiu Łemków na Ziemiach Zachodnich
[w:] M. Dziewierski, B. Pactwa, B. Siewierski, Dylematy
tożsamości, Katowice 1992, s. 83.
57
I. Hałagida, Sytuacja wyznaniowa Ukraińców na zachodnich i północnych ziemiach Polski w latach 1947–
–1957, op. cit., s. 167; Podobny przypadek miał miejsce w Lubinie, gdzie odprawiano specjalne msze dla
Ukraińców zapowiadane jako „msza św. po łacinie –
w czasie mszy śpiew cerkiewny”, por.: I. Hałagida,
Ukraińcy..., s. 59
Рідна мова
67
68
Рідна мова
58
С. Дзюбина о. мітрат, І стверди..., op. cit., c. 108–109.
o. В. Гриник, Церква в рідному краю і в Польщі
[w:] Україна і Польща між минулим і майбутнім [ред.
А. Павлишин], Львів 1991, c. 79.
60
С. Дзюбина о. мітрат, І стверди..., op. cit., c. 106–117.
61
o. В. Гриник, Церква..., op. cit., c. 95; Por.: ks. J.
Myszor, Kościół na Śląsku w okresie powojennym [w:]
Miejsce i rola kościoła wrocławskiego w dziejach Śląska [red. K. Matwijowski], Wrocław 2001, s. 138.
62
o. В. Гриник, Церква..., op. cit., s. 97.
63
R. Żerelik, Rola prawosławia na Dolnym..., op. cit.,
s. 159.
64
P. Gerent, Wierni wyznania prawosławnego na Dolnym Śląsku, op. cit., s. 51.
65
I. Hałagida, Sytuacja wyznaniowa Ukraińców na zachodnich i północnych ziemiach Polski w latach 1947
– 1957, op. cit., s. 161. O ks. J. Syrotyńskim zob.:
С. Дзюбина о. мітрат, op. cit., c. 29–30, 129–137.
66
IPN Wr., 053/618, t. 15, k. 2.
67
IPN Wr., 053/618, t.1, k. 51.
68
IPN Wr 032/571, t. 1, k. 348.
69
IPN Wr., 032/571, t. 6, k. 360; 053/618, t. 1,
k. 61; 022/355, k. 42, 48, 244.
70
IPN Wr 032/547, k. 72; IPN Wr., 053/618, t. 1,
k. 51, 96. Nosili oni pseudonimy: „Buk”, „Buława”,
„Ścisły” i „Władysław Olchowski”.
71
IPN Wr., 032/124, k. 38.
72
APWr., Urząd Wojewódzki Wrocławski, VI/687,
k. 13; IPN Wr., 053/618, t. 7, k. 54–55.
73
K. Urban, Ks. Stefan Biegun (1903–1983)..., op.
cit., s. 20.
74
IPN Wr 053/618, t. 1, k. 12, 52; 053/618, t. 25,
k. 88; 032/571, t. 1, k. 472; 032/571, t. 6, k. 360;
024/8043, t. 2, k. 152; 049/120, k. 14.
75
IPN Wr., 022/1214, k. 13
76
IPN Wr., 032/571, t. 1, k. 53; 051/483, k. 34– 38.
77
IPN Wr., 053/618, t.1, k. 51; Por.: K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–1970, op. cit.,
s. 156.
78
R. Żerelik, Rola prawosławia na Dolnym Śląsku...,
op. cit., s. 159.
79
Język ukraiński został zaprowadzony w liturgii greckokatolickiej na terenie Polski dopiero w końcu lat 90.
XX w. Do tego czasu posługiwano się liturgią „hybrydową”, w której tylko niektóre modlitwy śpiewane były
w języku ukraińskim. Jeśli chodzi o PAKP, pierwsza stricte
ukraińska, choć bardzo niewielka, parafia ukraińska
powstała na początku XXI w. we Wrocławiu.
80
R. Drozd, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej
w Polsce w latach 1944–1989, Warszawa 2001,
s. 111.
81
I. Hałagida, Ukraińcy na zachodnich i północnych
ziemiach Polski 1947–1957, Warszawa 2003, s. 93.
82
Ibidem, s. 92.
83
K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–
–1970, op. cit., s. 155–156; por.: Z. Wojewoda, Zarys historii Kościoła greckokatolickiego w Polsce w latach 1944–1989, Kraków 1994, s. 38.
84
A. Albert (W. Roszkowski), Najnowsza historia Polski
1918–1980, Londyn 1991, s. 591.
85
AAN, UdsW, 19/535, k. 15.
86
M. Czech, O tożsamość grekokatolików [w:] O tożsamość grekokatolików. Zbiór dokumentów z historii
Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce, Warszawa 1992,
s. 9–10.
87
A. Albert (W. Roszkowski), Najnowsza historia Polski
1918–1980, Londyn 1991, s. 736.
59
88
R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 1944–
–1989. Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały),
Warszawa 1999, s. 92.
89
AAN, UdsW, 24/743, k. 4–8; Ks. T. Markiw był
w późniejszym czasie duszpasterzem w Wałczu, zmarł
4 lipca 1974 r., ks. Michał Huk zmarł 9 grudnia 1980 r.;
por.: Календар «Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке
1997, c. 18, 28.
90
Według tych danych, ks. Jarosław Hrebeniak (ur.
25 VII 1908 r. – zm. 22 IX 1983) był wtedy proboszczem parafii Żelazno w pow. Kłodzko, do władz ustosunkowany lojalnie, prowadził spokojną działalność
duszpasterską, w późniejszym czasie pracował na terenie Barkowa i Wałcza; ks. Paweł Szuflat był wikariuszem w Strzelinie, „lojalny, w poprzednim okresie nie
miał zadrażnień z władzą”, w ankiecie personalnej
podawał narodowość łemkowską, w 1963 wyjechał
do USA; ks. Aleksander Styczek (ur. 8 IX 1905 r.
w Oparach, pow. Drohobycz) – był jednym z pierwszych członków OKK. przy ZBOWiD, korzystał ze stałych miesięcznych zapomóg z funduszu kościelnego.
Charakterystyki sporządził kierownik Wydziału Witold
Skórczyński, por. AAN, UdsW, 25/716, k. 1–2, por.
Календар «Благовіста» 1997, Гурово-Ілавецьке 1997,
c. 22, 26.
91
R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 1944–
–1989..., op. cit., s. 101–102.
92
І. Гарасим, Нарис вибраних..., op. cit., c. 23–24.
93
С. Дзюбина о. мітрат, І стверди..., c. 263.
94
Greckokatolicka placówka we Wrocławiu powstała
w 1957 r. Od 1958 r. prowadzone były tu księgi metrykalne. Początkowo nabożeństwa greckokatolickie
odbywały się w kościele św. Marcina (?). Później do
końca lat 90., odprawiano je w kościele pw. św. Krzyża na Ostrowie Tumskim, przez pewien czas na zmianę w kościele górnym lub dolnym. Pierwszym administratorem parafii greckokatolickiej we Wrocławiu był
ks. Paweł Szuflat. Od 1963 do 1969 obowiązki te
sprawował ks. Teodor Sawka (później pracował w Bytowie, zmarł 22 II 1992 r.; por.: Календар «Благовіста»
1997, Гурово-Ілавецьке 1997, c. 8), po nim, przez
kolejne 8 lat, ks. Zenon Złoczowski. W 1974 r. wskutek śmierci ks. W. Hajdukiewicza, proboszcz z Wrocławia administrował również odległą o niemal 70 km
Legnicą. W 1977 r. po dość nieoczekiwanym wyjeździe ks. Złoczowskiego do Rzymu, administratorem
parafii wrocławskiej został ks. kanonik Jarosław Wodonos. Od 1979 r. obowiązki te przez 22 lata sprawował ks. Piotr Kryk, obecnie biskup i egzarcha Cerkwi greckokatolickiej w Niemczech. Stałą pomoc
w posłudze kapłańskiej niósł tu również ks. Michał Huk
(SDS). Podobnie, jak w innych parafiach greckokatolickich, wrocławski proboszcz miał pod swoją opieką
kilka mniejszych punktów, jak np. Żmigród czy Oława, przejściowo również Lubin i Głogów.
95
Z. Wojewoda, op. cit., s. 38.
96
Ks. S. Dziubyna dotarł na Dolny Śląsk jesienią 1956 r.
i miał udzielić ślubu jednej parze w Modle 18 października 1956 r., por.: AAN, UdsW, 24/21, k. 3.
97
Греко-католицький церковний календар, Варшава
1987, c. 74–78.
98
IPN Wr., 032/574, k. 113.
99
APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/292, k. 54.
100
B. Siewierski, W świecie symboli i wierzeń: sacrum
i profanum w życiu Łemków na Ziemiach Zachodnich,
[w:] M. Dziewierski, B. Pactwa, B. Siewierski, Dylematy
tożsamości, Katowice 1992, s. 83.
101
IPN Wr., 053/715, t. 1, k. 5.
Ibidem.
103
Z. Wojewoda, op. cit., s. 38.
104
K. Pudło, Łemkowie. Proces..., s. 135; O tego rodzaju sytuacjach w okresie tuż po przesiedleniu – por.:
S. Madzelan, Spowiedź z nie popełnionych grzechów,
[w:] Mniejszość w warunkach zagrożenia. Pamiętniki
Łemków [W. Sitek – red.], Wrocław 1996, s. 108: „[...]
widząc nas, [ksiądz – przyp. J. S.] wyszedł na ambonę
i strugnął swoją ‘homilię’, zresztą bardzo nie na czasie.
Co chwila podnosił ręce do nieba i wzywał wszystkie ogniste pioruny, żeby w korzeń wytępiły schizmatyków. [...]”.
105
AAN, UdsW, 24/21, k. 3.
106
Ibidem, k. 1.
107
K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–
–1970..., op. cit., s. 74 i 81.
108
Pod koniec lat 60. grekokatolicy próbowali odzyskać cerkiew w Polanach. Warto zaznaczyć, że według
stanu na 10 marca 1972 r., Kościół rzymskokatolicki
użytkował na terenach południowo-wschodnich 200
cerkwi, z czego 147 zostało przez niego przejętych bez
odpowiednich regulacji prawnych. 53 cerkwie użytkował wówczas PAKP, 31 zostało przekazanych instytucjom państwowym, 38 spółdzielczym, niezagospodarowane pozostawały 62 obiekty. Prezydium WRN
w Rzeszowie proponowało sukcesywne przekazywanie
świątyń Kościołowi rzymskokatolickiemu. Hierarchia
kościelna występowała przy tym jako zarządca prawny
(na mocy nadanych prymasowi w 1962 r. przez papieża uprawnień ordynariusza dla grekokatolików w
Polsce). Por.: AAN, UdsW, 131/288, k. 81.
109
K. Urban, Kościół Prawosławny w Polsce 1945–
–1970..., op. cit., s. 103, 111; Por.: Struktura administracyjno-kościelna w latach 1939–1992 [w:] Kościół
Prawosławny w Polsce dawniej i dziś [L. Adamczuk,
A. Mironowicz – red.], Warszawa 1993, s. 69–73.
110
С. Дзюбина о. мітрат, І стверди..., c. 216–233.
111
AAN, UdsW, 131/288, k. 181–182.
112
Ibidem.
113
Греко-католицький церковний календар, Варшава
1987, c. 74–78; Пам’ятка архієрейських відвідин.
Благословен хто йде в ім’я Господнє, Рим (bdw.), c. 12.
114
W 1994 r. staraniem ks. P. Kryka rozpoczęto odprawianie nabożeństw w Środzie Śl. Pod koniec lat 90.
na krótko powstały parafie w Jeleniej Górze i Wałbrzychu, obsługiwane również przez duszpasterza
z Wrocławia.
115
Греко-католицький церковний календар, Варшава
1989, c. 185–188.
116
AAN, UdsW, 131/288, k. 180–182.
117
Ibidem, k. 234.
118
Ibidem, k. 234–235.
119
Ibidem, k. 181–182.
120
Ibidem, k. 192, 194–195.
102
121
IPN Wr., 022/1214, k. 5–6.
IPN Wr., 022/355, k. 57.
123
AAN, UdsW, 131/288, k. 296.
124
Ibidem, k. 166.
125
Ks. A. Rożak zmarł w 1994 r. w Przemyślu.
126
AAN UdsW, 131/288, k. 166.
127
Ibidem, k. 167–169.
128
Ibidem, k. 168.
129
Ibidem, k. 168.
130
Ibidem, k. 296.
131
Ibidem, k. 235–236.
132
AAN, UdsW, 132/165, k. 102.
133
І. Гарасим, Нарис вибраних аспектів історії ГрекоКатолицької церкви в Польщі (1945–1985), «Зустрічі»
1990, № 5–6, s. 27.
134
AAN, UdsW, 132/165, k. 70.
135
A. Michalak, Wyznania religijne we Wrocławiu,
„Kalendarz Wrocławski” 1973, s. 253–258; B. Stachurska, Wiara niejedno ma imię (Osiemnaście wyznań religijnych we Wrocławiu), „Kalendarz Wrocławski”, 1985, s. 188–194.
136
Пам’ятка архієрейських відвідин. Благословен хто
йде в ім’я Господнє, Рим (bdw.).
137
AAN, UdsW, 132/165, k. 258.
138
Ibidem, k. 266.
139
Ibidem, k. 102.
140
Ibidem, k. 101–102.
141
Ibidem, k. 68–69, 101.
142
Греко-католицький церковний календар, Варшава
1989, s. 185–188.
143
Ukraińcy w Polsce 1989–1993. Kalendarium. Dokumenty. Informacje, Warszawa 1993, s. 16, 35.
144
Ks. Piotr Maziar – ur. 26 VIII 1890 r. w Grabowcu,
pow. Jarosław. Aresztowany przez UB w 1947 r., zwolniony po 2 miesiącach, ponownie aresztowany po 40
dniach i skazany w 1950 r. na 10 lat więzienia. Zwolniony z więzienia w 1953 r. Zmarł 2 XII 1971 r.; por.:
AAN, UdsW, 19/535, k. 25; Календар «Благовіста»
1997, Гурово-Ілавецьке 1997, с. 28.
145
K. Urban, Ks. Stefan Biegun (1903–1983)..., op.
cit., s. 29–344.
146
K. Urban, Ks. Stefan Biegun (1903–1983)..., op.
cit., s. 278. Jest tu fotokopia okolicznościowej informacji zawartej w „Cerkownym Wiestniku” z 1960 r.,
nr 6, o dziesięcioleciu parafii prawosławnej w Malczycach. Ani razu nie pada słowo „ukraiński”, za to kilkakrotnie podkreśla się łemkowskie pochodzenie parafian i niektórych księży.
147
I. Hałagida, Ukraińcy..., op. cit., s. 124.
148
AAN, UdsW, 131/288, k. 168. Duchowny ten nie
omieszkał przy tym o całej sprawie poinformować legnicki Wydział ds. Wyznań.
149
AAN, UdsW, 19/535, k. 40, 41; AAN, UdsW,
25/716, k. 2.
122
Рідна мова
69
70
Соціологія
Рідна мова
Bohdan Majer
Rola katechizacji dzieci
obrządku greckokatolickiego
w budowaniu tożsamości
narodowej w świetle badań
własnych
CHARAKTERYSTYKA BADANEJ
GRUPY
Elbląg
Od redakcji: poniżej przedstawiamy fragment pracy
Bohdana Majera na temat roli, jaką w budowaniu
poczucia tożsamości narodowej spełnia nauczanie katechezy. Praca powstała w oparciu o badania własne
autora przeprowadzone wśród dzieci biorących udział
w zajęciach międzyszkolnego zespołu nauczania w Elblągu. We wspomnianym fragmencie przedstawiamy
wyniki z badań i wnioski końcowe. Pominęliśmy natomiast część teoretyczną i metodologiczną – cała praca
dostępna jest w wydaniu internetowym naszego czasopisma. Zapraszamy.
Zanim przystąpię do odpowiedzi na pytanie
badawcze (rola katechizacji dzieci obrządku greckokatolickiego w budowaniu tożsamości narodowej) scharakteryzuję na podstawie uzyskanych
wyników populację uczniów i rodziców.
W przeprowadzonej przeze mnie ankiecie udział
brali uczniowie piątej i szóstej klasy szkoły podstawowej i gimnazjum. Są to dzieci uczestniczące
w nauce języka ukraińskiego i religii w obrządku
greckokatolickim w Międzyszkolnym Punkcie
Nauczania w Elblągu. W ankiecie uczestniczyło
10 osób, w tym 4 dziewczynki i 6 chłopców
w wieku 12–15 lat.
Tabela nr 1.
Charakterystyka ankietowanych uczniów
(liczba, wiek, płeć badanych)
Tabela nr 2.
Deklarowana narodowość rodziców przez
ankietowane dzieci
Wiek
Dziewczynki
Chłopcy
Narodowość
Ojca
%
Matki
%
12
13
14
15
2
1
1
2
1
2
1
Ukraińska
Polska
Białoruska
10
0
0
100
0
0
9
0
1
90
0
10
Ogółem
10
100
10
100
Ogółem
4
6
Źródło: badania własne
Źródło: badania własne
Tabela nr 3.
Charakterystyka ankietowanych rodziców
(liczba, płeć i wykształcenie badanych)
Liczba badanych
22
mężczyźni
6
Jako narodowość ukraińską ojca podają wszyscy ankietowani – 100%, narodowość ukraińską
matki – 90% dzieci, jedno dziecko (10%) podaje
narodowość matki białoruską, narodowości polskiej brak.
Wykształcenie
kobiety
16
wyższe
średnie
zawodowe
9
12
1
Wiek badanych: 19–55 lat.
Źródło: badania własne.
Przedstawię teraz kolejno wyniki uzyskane na podstawie odpowiedzi uczniów i rodziców.
ROLA KATECHIZACJI DZIECI
OBRZĄDKU GRECKOKATOLICKIEGO
W BUDOWANIU TOŻSAMOŚCI
NARODOWEJ W ŚWIETLE BADAŃ
WŁASNYCH
W tym rozdziale zamierzam odpowiedzieć na
postawione wcześniej główne pytanie badawcze:
Czy katechizacja dzieci obrządku greckokatolickiego ma znaczenie dla budowania tożsamości narodowej? W analizowaniu problemu głównego
pomocne były następujące pytania szczegółowe:
1. Jak przedstawia się zdaniem badanych stopień znajomości języka i kultury ukraińskiej
w środowisku rodzinnym?
2. Jak badani oceniają kultywowanie obrzędów i tradycji religijnych przez środowisko rodzinne?
3. Jak badani oceniają rolę katechizacji dla
budowania tożsamości narodowej?
STOPIEŃ ZNAJOMOŚCI JĘZYKA
I KULTURY NARODOWEJ
W ŚRODOWISKU UKRAIŃCÓW
W POLSCE
Materiałów do napisania tego podrozdziału dostarczyły pytania nr 2 i 3 ankiety dla uczniów (zob.
aneks 1) oraz pytanie nr 2 ankiety dla rodziców
(zob. aneks 2).
WYNIKI BADAŃ UCZNIÓW
Tabela nr 4.
Oceniany przez badanego stopień znajomości języka i kultury ukraińskiej w jego rodzinie
dobry
średni
słaby
Liczba
8
2
0
%
80
20
0
to będzie koniec jego ducha, koniec tego wszystkiego, co odróżnia go od innych ludzi.
Tabela nr 5.
Język, którym dzieci mówią w domu
Język
Liczba osób
%
ukraiński
polski
ukraiński i polski
4
3
3
40
30
30
Ogółem
10
100
Źródło: badania własne
Część badanych dzieci (40%) posługuje się
w domu językiem ukraińskim, przez co utrwala
jego znajomość. Godnym podkreślenia wydaje się
zjawisko posługiwania się dwoma językami –
ukraińskim i polskim (30%). Dwujęzyczność jest
wynikiem używania języka polskiego w szkole
i w środowisku (kontakt z rówieśnikami, z otoczeniem, środki masowego przekazu), a języka
ukraińskiego w gronie rodziny i znajomych tej narodowości. Literatura określa to jako jeden z typów tożsamości kulturowej – identyfikacja
z dwiema kulturami.
WYNIKI BADAŃ RODZICÓW
Tabela nr 6.
Posługiwanie się językiem ukraińskim (deklaracje rodziców)
Odpowiedzi
Liczba
%
W domu
W kontaktach
z rodziną
W środowisku
ukraińskim
W każdej sytuacji
14
63,6
12
54,5
11
5
50,0
22,7
Źródło: badania własne
Źródło: badania własne
Zdecydowana większość badanych dzieci
(80%) określiła stopień znajomości języka i kultury ukraińskiej przez członków własnej rodziny
jako dobry, a tylko 20% jako słaby.
Są to dane pocieszające, świadczą o tym, że
w większości rodzin pielęgnuje się język i kulturę swoich przodków przekazując ją następnym
pokoleniom.
Język bowiem to taka żywa istota jak naród,
który go stworzył i kiedy on porzuci swój język,
Największy odsetek badanych rodziców
(63,6%) posługuje się językiem ukraińskim
w domu, najczęściej ze swoimi rodzicami, z dziećmi. 54,5% badanych używa języka ukraińskiego
w kontaktach z rodziną, bliskimi, znajomymi.
W środowisku ukraińskim w czasie spotkań, świąt
cerkiewnych, imprez kulturalnych ukraińskim posługuje się 50% ankietowanych. Niewielka część
ankietowanych odpowiedziała, że mówi po ukraińsku na co dzień, w każdej sytuacji, na ulicy itp.
Рідна мова
71
72
Рідна мова
Uzyskane wyniki w oparciu o literaturę świadczą, że jest to jeden z etapów tożsamości kulturowej – nabywanie tożsamości rodzinnej.
Analizując odpowiedzi uczniów i rodziców
nasuwa się wniosek, że przede wszystkim dom
rodzinny, a także środowisko ukraińskie (rodzina, bliscy, działające organizacje) są kolebką pielęgnowania i kultywowania języka i tradycji narodowych. To sprzyja przekazywaniu kultury następnym pokoleniom, a także podtrzymywaniu
więzi narodowych.
KULTYWOWANIE TRADYCJI
I OBRZĘDÓW NARODOWYCH
W ŚRODOWISKU BADANYCH
Materiałów do napisania tego podrozdziału
dostarczyły pytania nr 1 ankiety dla uczniów (zob.
aneks 1) oraz nr 1 ankiety dla rodziców (zob.
aneks 2).
WYNIKI BADAŃ UCZNIÓW
Tabela nr 7.
Deklarowane kultywowanie w domu religijnych tradycji ukraińskich
Liczba
%
tak
nie
10
100
0
0
WYNIKI BADAŃ RODZICÓW
Tabela nr 8.
Tradycje i elementy kultury ukraińskiej
obecne w domu ankietowanych
Odpowiedzi
Liczba
%
Obchodzenie
świąt,
uczestniczenie
w nabożeństwach
w cerkwi
21
95,5
Uczestniczenie
w imprezach
kulturalnych,
festiwalach
11
50
Ukraińska literatura,
poezja, czasopisma,
filmy, środki masowego
przekazu, muzyka
8
36,4
Posługiwanie się
językiem ukraińskim
5
22,7
Różne obyczaje, tradycje
4
18,2
Ikony, wyszywane
koszule, obrusy,
poduszki
4
18,2
Posyłanie dzieci na
katechezę i naukę
języka ukraińskiego
3
13,6
Pamiątki rodzinne,
fotografie, odwiedzanie
rodzinnych stron
2
9,1
Wszystkie tradycje
przekazane przez
rodziców
2
9,1
Źródło: badania własne.
Wszystkie dzieci odpowiedziały, że w domu
się religijne tradycje ukraińskie. Na pytanie – jakie? – dzieci wymieniły: obchodzenie świąt Bożego Narodzenia, Wielkanocy i innych świąt religijnych, odmawianie modlitw w języku ojczystym
, uczestniczenie w mszach, odpustach, śpiewanie
kolęd i pieśni religijnych, święcenie ziela, palm
(gałązek wierzby), świec gromnicznych.
Źródło: badania własne
W ankiecie w jednej odpowiedzi wymieniono różne tradycje i elementy kultury. Dokonując
analizy pogrupowałem je w punkty – Tabela nr 8.
I tak, najczęściej powtarzała się odpowiedź –
obchodzenie świąt religijnych – zwłaszcza Bożego Narodzenia i Wielkanocy, uczestniczenie w nabożeństwach w cerkwi. Ankietowani licznie
uczestniczą w imprezach kulturalnych, np. zabawa noworoczna, zwana ,,Małanką” odbywająca się
na powitanie Nowego Roku wg kalendarza juliańskiego, dni pamięci ukraińskiego wieszcza Tarasa Szewczenki, w festiwalach, np. Dziecięcy Festiwal Kultury Ukraińskiej w Elblągu (w 2002 r.
– XXXVI), w koncertach zespołów ukraińskich
z kraju i z zagranicy, w pokazach sztuk teatralnych,
w wystawach, np. ikon, pisanek, fotografii o tematyce związanej z akcją ,,Wisła”. Kolejne znaczące w odpowiedziach miejsca zajmują: ukraińska
literatura, poezja, muzyka, środki masowego przekazu, np. tygodnik Związku Ukraińców w Polsce
,,Nasze Słowo” i miesięcznik Ukraińskiego Greckokatolickiego Kościoła ,,Błahowist”. Część ankietowanych w domu posługuje się językiem ukraińskim, posiada ikony, wyszywane obrusy, koszule, poduszki, ręczniki. Ankietowani pisali też
o katechezie i lekcjach języka ukraińskiego dla
dzieci. Niektórzy gromadzą pamiątki i fotografie
rodzinne, odwiedzają strony rodzinne swoich
przodków. Pisano również o kultywowaniu tradycji przekazanych przez rodziców nie wymieniając ich nazwy.
Należałoby wyjaśnić, że święta cerkiewne
w obrządku greckokatolickim obchodzone są
zgodnie z kalendarzem juliańskim. Centralne
miejsce wśród największych nieruchomych świąt
zajmuje Boże Narodzenie (Rizdwo Chrystowe)
obchodzone zawsze 7 stycznia według nowego
stylu (kalendarza gregoriańskiego). Natomiast do
centralnych ruchomych świąt należy Wielkanoc,
czyli Święto Zmartwychwstania Pańskiego (Wełykdeń, Woskresennia Chrystowe)1.
Dokonując analizy odpowiedzi dzieci i rodziców odnośnie tradycji i elementów kultury narodowej obecnych w domu na pierwszy plan wysuwają się tradycje religijne związane z wiarą, z cerkwią, a więc obchodzenie świąt, uczestniczenie
w nabożeństwach, wigilia, śpiewanie kolęd. Skupiona wokół cerkwi społeczność podkreśla jedność z wiarą i kulturą ojców, akcentując swoją odrębność narodową. Innym ważnym czynnikiem
w kultywowaniu tradycji jest aktywne uczestniczenie w życiu mniejszości ukraińskiej poprzez
branie udziału w różnego rodzaju imprezach,
a tym samym kontakt z narodową literaturą, muzyką, sztuką, językiem.
ROLA KATECHIZACJI DZIECI DLA
BUDOWANIA TOŻSAMOŚCI
NARODOWEJ
Materiałów do napisania tego podrozdziału
dostarczyły pytania nr 4 ankiety dla uczniów (zob.
aneks 1) i nr 3 ankiety dla rodziców (zob.
aneks 2).
WYNIKI BADAŃ UCZNIÓW
Rola katechezy w podtrzymywaniu tożsamości narodowej.
Przytaczam w tym miejscu wypowiedzi ankietowanych uczniów:
,,Jest bardzo ważne, aby dzieci wiedziały, gdzie
jest ich miejsce i kim są, chociaż nie mieszkają
w swym kraju, ale muszą także szanować inne wyznania”.
,,Na katechezie pogłębiam wiedzę o swoim kościele”.
„Umacnianie wiary we własnym obrządku,
kształtowanie, pogłębianie i umacnianie wiedzy
o własnej ojczyźnie”.
„Znam religię moich przodków, uczę się języka ukraińskiego”.
„Wydaje mi się, że dzięki Bogu i modlitwie
mamy jeszcze jakiś związek z naszą ojczyzną”.
„Pozwala na poznawanie swojej kultury i obrządku, utrzymywanie kontaktów z rówieśnikami”.
„Katecheza wpływa na moją świadomość, że
jestem Ukraińcem”.
„Moim zdaniem jest to kontakt z językiem
ukraińskim, a także podtrzymywanie tradycji”.
„Dodatkowy kontakt z językiem i rozmowy na
interesujące religijne tematy”.
„Przebywanie w środowisku młodzieży ukraińskiej, słuchanie wykładów w języku ukraińskim,
poczucie odrębności”.
Z przytaczanych wypowiedzi można wyodrębnić główne myśli na temat roli katechezy
w podtrzymywaniu tożsamości narodowej –
przede wszystkim kształtowanie świadomości
o tożsamości jednostki i odpowiedź na pytania:
kim jestem?, gdzie jest moje miejsce? Pomocne
w osiąganiu tego jest pogłębianie wiedzy o swoim kościele, kulturze, ojczyźnie, umacnianie wiary, kontakt z językiem ukraińskim, kontakt z rówieśnikami. Można to podsumować jedną z odpowiedzi: „Katecheza wpływa na moją świadomość, że jestem Ukraińcem”.
Рідна мова
73
74
Рідна мова
WYNIKI BADAŃ RODZICÓW
Czy katechizacja w obrządku greckokatolickim ma wpływ na kształtowanie świadomości narodowej?
Na to pytanie wszyscy ankietowani odpowiedzieli pozytywnie. Uzasadnienie podane przez ankietowanych przedstawiam w tabeli nr 9.
Jak rodzice widzą działania osób katechizujących przedstawiam poniżej. Materiałem do wyjaśnienia dostarczyło pytanie nr 4 ankiety dla rodziców (zob. aneks 2). Przedstawiam to w tabeli
nr 10.
Tabela nr 10.
Czy bez pomocy katechezy rodzice są zdolni przekazać swoją wiarę?
Tabela nr 9.
Wpływ katechizacji na kształtowanie świadomości narodowej
Odpowiedzi
Liczba
Odpowiedzi
Liczba
%
%
tak
nie
częściowo
1
13
8
4,5
59,1
36,4
63,6
Ogółem
22
100
Uczenie kultury,
tradycji, historii
i kształtowanie
świadomości
narodowej
14
Umocnienie dzieci
we własnej wierze
i tożsamości
7
31,8
Posługiwanie się
językiem ojczystym
7
31,8
Poznanie obrządku
greckokatolickiego
4
18,2
Przekazanie wartości
chrześcijańskich
1
4,5
Źródło: badania własne.
Źródło: badania własne
Najwięcej (63,6%) ankietowanych uzasadnia,
że katechizacja w obrządku greckokatolickim ma
wpływ na kształtowanie świadomości narodowej
poprzez uczenie dzieci i młodzieży historii, przekazywanie kultury i tradycji ukraińskiej. Znaczna część rodziców podkreśla takie aspekty w katechizacji jak: umocnienie dzieci i młodzieży we
własnej wierze i tożsamości narodowej oraz posługiwaniu się językiem ojczystym. Niektórzy widzą w katechizacji możliwość poznania obrządku greckokatolickiego, a także możliwość przekazywania wartości chrześcijańskich.
Porównując odpowiedzi dzieci i rodziców
znajduje się tam dużo elementów wspólnych takich jak: kształtowanie tożsamości, umacnianie
wiary, poznawanie kultury, tradycji, historii, doskonalenie języka – to daje im katecheza.
Tylko 1 osoba na 22 ankietowane jest przekonana, że zdoła bez pomocy katechezy przekazać
swoją wiarę. Większość rodziców nie jest w stanie tego dokonać. Natomiast część sądzi, że
w miarę swoich możliwości i w razie potrzeby
będzie mogła przekazać swoją wiarę dzieciom, ale
tylko częściowo. Najczęściej rodzice argumentują to brakiem wystarczającej wiedzy, umiejętności i przygotowania, brakiem czasu. Uważają, że
lepiej, bardziej profesjonalnie zrobią to osoby
przygotowane merytorycznie i pedagogicznie –
księża, zakonnice i katecheci.
Na podstawie tych wypowiedzi wysuwa się
wniosek, że praca osób katechizujących jest bardzo potrzebna i pomocna. Rodzice pokładają
w katechezie dużą nadzieję. Chcieliby, by skupiać
młode pokolenie wokół kościoła, nie tylko na katechezie, ale organizować inne zajęcia, np. festiwale twórczości religijnej, konkursy rysunkowe
o historii kościoła, mecze piłki nożnej między
ministrantami, sareptę (rodzaj odpustu dla
dzieci).
PRZYPIS
1
M. Łesiów, Nazwy najważniejszych świąt chrześcijańskich w kulturze i jezyku ukraińskim [w:] Polska–Ukraina 1000 lat sąsiedztwa, red. S. Stępień, Przemyśl 2000,
t. 5, s. 287.
Рідна мова
75
ANEKSY
ANEKS 1
ANKIETA DLA UCZNIÓW
Płeć
Wiek lub klasa
Miejsce zamieszkania
Narodowość ojca
Narodowość matki
...................................
...................................
...................................
....................................
...................................
1. Czy w Twoim domu kultywuje się religijne ukraińskie tradycje? Jakie?
2. Jaki jest Twoim zdaniem stopień znajomości języka ukraińskiego w Twojej rodzinie?
a) dobry
b) średni
c) słaby
[podkreśl]
3. W jakim języku mówisz w domu?
....................................
4. Jaka jest Twoim zdaniem rola katechezy w podtrzymywaniu tożsamości narodowej?
Proszę o krótką wypowiedź.
Przeczytaj uważnie całość!
Ankieta jest anonimowa. Uzyskane dane będą wykorzystane wyłącznie do celów naukowych.
Dziękuję
ANEKS 2
ANKIETA DLA RODZICÓW
Ankieta jest anonimowa. Uzyskane dane będą wykorzystane wyłącznie do celów naukowych.
Płeć
Wiek
Wykształcenie
.............................
.............................
............................
1. Jakie tradycje i elementy kultury ukraińskiej są obecne w Pani(a) domu?
2. Czy posługujesz się językiem ukraińskim, a jeśli tak, to w jakich sytuacjach?
3. Czy Pani(a) zdaniem katechizacja w obrządku greckokatolickim ma wpływ na kształtowanie świadomości narodowej (ukraińskiej)?
a) tak
b) nie
[podkreśl]
Krótkie uzasadnienie:
4. Czy Pani(a) zdaniem sami jesteście (bez pomocy katechezy) zdolni przekazać swoją wiarę?
Przeczytaj uważnie całość!
Dziękuję
76
Статистика
Рідна мова
Mirosława Hanasko
Bytów
Punkty nauczania
– Bytów
inf. 11.05.2004
Województwo pomorskie
Lp.
Rok
szkolny
Miejscowość
Ilość
grup
Ilość
godzin
nauczania
łącznie
Razem
Liczba dzieci
przedszkole
podstawowa
gimnazjum
ponadgimnaz.
1
2003/2004
Bytów
10
10
1
30
10
5
46
2
2002/2003
Bytów
10
10
4
34
6
4
48
3
2001/2002
Bytów
10
10
1
34
10
2
47
4
2000/2001
Bytów
10
10
8
30
12
5
1999/2000
Bytów
9
10
9
38
47
6
1998/1999
Bytów
9
10
9
40
49
7
1997/1998
Bytów
9
10
10
25
35
8
1996/1997
Bytów
9
10
7
36
43
9
1995/1996
Bytów
9
10
4
42
46
10 1994/1995
Bytów
9
10
5
44
49
11 1993/1994
Bytów
9
10
7
43
50
12 1992/1993
Bytów
10
12
41
53
13 1991/1992
Bytów
10
1
42
43
14 1990/1991
Bytów
10
15 1989/1990
Bytów
Nauczyciele:
Bytów: 1990/1991–2004 – mgr Mirosława Hanasko
Bytów: 1977 (?)–1989 – Mychajło Szemela
Udorpie: 1970–1980 (?) – Iwan Pidłużnyj
Żukiwko: (?)
– Zofia Łytwyn
Jutrzenka : 1970 (?)
Bytów: 1999/2000 – Olga Kapeluch (Mirosława Hanasko na zwolnieniu lekarskim)
50
30
Володислав Целіп
Рідна мова
77
М’ястко
Пункти навчання
української мови
у Польщі
Поморське воєводство – М’ястко
П.ч. Шкільний
рік
Місцевість
Кількість
груп
Кількість
годин
навчання
Кількість дітей
Садок
Разом
Початко- Гімназія
ва школа
Середня
школа
1
2003/2004
М’ястко 5
15
14
5
6
25
2
2002/2003
М’ястко 3
9
7
7
4
18
3
2001/2002
М’ястко 3
9
13
7
4
24
4
2000/2001
М’ястко 3
9
18
7
4
24
5
1999/2000
М’ястко 3
9
18
4
6
1998/1999
М’ястко 3
9
22
22
7
1997/1998
М’ястко 3
9
18
18
8
1996/1997
М’ястко 3
9
16
16
9
1995/1996
М’ястко 2
6
11
11
10 1994/1995
М’ястко 2
6
11
11
11 1993/1994
12 1992/1993
13 1991/1992
14 1990/1991
15 1989/1990
Коротка інформація про вчителів:
Ч.п.
Місцевість
Рік шкільний
Вчитель/вчителі
1
М’ястко
1994/1999
Михайло Лісєчко
2000/2002
Марія Кишнірчик
2003/2004
Мирослава Прихожденко
22
78
Рідна мова
Bohdan Majer
Elbląg
Punkty nauczania
języka ukraińskiego
na terenie Oddziału
ZUwP w Elblągu
Rok szkolny 2003/2004
L.p.
Miejscowość
Liczba dzieci
1.
Elbląg
61
2.
Lelkowo
65
3.
Pieniężno
52
4.
Godkowo
26
5.
Mingajny
9
6.
Gdańsk
47
7.
Jantar
7
8.
Tujsk
4
9.
Dzierzgoń
20
10.
Piotrowiec
5
11.
Zagaje
14
12.
Braniewo
30
13.
Marzęcino
7
14.
Żelazna Góra
9
15.
Pasłęk
48
Razem
404
Стефанія Яворницька
Рідна мова
79
Зелена Гора
Пункти навчання
української мови
– Любуське воєводство
2003/2004
П.ч.
Місцевість
Кількість груп
Кількість годин
1/гр
Кількість дітей
1
Зелена Гора
2
3
12
2
Новоґруд Бобжанський
1
3
19
3
Шпротава*
4
Мендзижец
2
3
13
5
Ґожів
1
3
4
6
Осєцко/Блєдзев
1
3
5
7
Позжадло/Лаґів
1
3
4
Разом
10
23
80
* зміна вчителя, в стадії організації
Навчання лемківського діалекту
П.ч.
Місцевість
Кількість груп
Кількість годин
1/гр
Кількість дітей
1
Добеґнев
1
4
11
2
Стшельце Краєнські
1
4
8
3
Бжоза
1
3
9
4
Звежинь*
Разом
* в стадії організації
Вчитель: о. Артур Гарбан
28
80
Рідна мова
Данута
Тима-Городецька
Репедь
Пункт навчання
української мови
в Репеді
Пункт засновано 1 вересня 1989 р. Початково наука відбувалася в суботи або в інший
день тижня пізним пополуднем. Кілька років
тому українську мову включено в план лекції,
завдяки тому учні не мусять додатково приходити до школи. Батьки співпрацюють
з вчителькою, особливо під час організації
різних заходів (екcкурсії, День мами, День
батька, Свято Миколая, вечір з колядою тощо).
Діти та молодь з Репеді радо зустрічаються з учнями інших пунктів на «Зимових
візерунках», Шевченківському святі та інтеграційних вогнищах, що відбуваються
у Мокрому. На уроках учні пізнають
українську літературу, історію, географію,
а також минуле своїх рідних земель, народні
традиції, звичаї та пісні, які презентують під
час різного роду культурних заходів.
Підкарпатське воєводство
П.ч. Шкільний
рік
Місцевість
Кількість
груп
Кількість
годин
навчання
Кількість дітей
Садок
Початко- Гімназія
ва школа
Разом
Середня
школа
1
2004/2005
Репедь
12
2
2003/2004
Репедь 2
6
6
6
12
3
2002/2003
2
6
3
5
8
4
2001/2002
2
6
5
4
9
5
2000/2001
2
6
6
4
10
6
1999/2000
1
3
9
2
11
7
1998/1999
2
6
11
11
8
1997/1998
2
6
10
10
9
1996/1997
2
6
12
12
10 1995/1996
2
6
9
9
11 1994/1995
2
6
11
11
12 1993/1994
2
6
15
15
13 1992/1993
2
6
11
11
14 1991/1992
2
6
11
11
15 1990/1991
3
9
17
17
16 1989/1990
2
6
17
17
Коротка інформація про вчителів:
П.ч.
Місцевість
Шкільний рік
Вчитель/вчителі
1
Репедь
1989/1990
Данута Тима-Городецька
1990/1991
Данута Тима-Городецька
Дарій Онишканич
1991/1992
Данута Тима-Городецька
2004/2005
Данута Тима-Городецька
Рідна мова
81
82
Prawo
Рідна мова
Od redakcji:
Poniższe rozporządzenie określa kwalifikacje, jakie powinni spełniać nauczyczyciele uczący
w szkołach. Prosimy zwrócić uwagę na paragraf 13, w którym zostały określone warunki, na
jakich można zatrudnić w szkole nauczyciela, ktory nie ma wyższego wykształcenia albo jego
wykształcenie jest niezgodne z nauczanym przedmiotem – w naszym wypadku językiem ukraińskim. Przepis jasno stanowi, iż potwierdzeniem kwalifikacji w takim przypadku jest potwierdzenie znajomości języka. Miłej lektury.
ROZPORZĄDZENIE M
INISTRA E
DUKA
CJI N
ARODOWEJ i S
POR
TU1
MINISTRA
EDUKA
DUKACJI
NARODOWEJ
i SPOR
PORTU
z dnia 10 września 2002 r
2002 r..
w sprawie szczegółowych kwalifikacji wymaganych od nauczycieli oraz określenia
szkół i wypadków
i wypadków,, w których można zatrudnić nauczycieli nie mających wyższego
wykształcenia lub ukończonego zakładu kształcenia nauczycieli.
Na podstawie art. 9 ust. 2 ustawy z dnia 26 stycznia 1982 r. – Karta Nauczyciela (Dz. U.
z 1997 r. Nr 56, poz. 357, z 1998 r. Nr 106, poz. 668 i Nr 162, poz. 1118, z 2000 r.
Nr 12, poz. 136, Nr 19, poz. 239, Nr 22, poz. 291 i Nr 122, poz. 1323, z 2001 r. Nr 111,
poz. 1194, Nr 128, poz. 1404 i Nr 144, poz. 1615 oraz z 2002 r. Nr 4, poz. 32 i Nr 113,
poz. 984) zarządza się, co następuje:
§ 1.
Ilekroć w rozporządzeniu jest mowa o:
1) nauczycielu – należy przez to rozumieć nauczycieli, wychowawców i innych pracowników pedagogicznych wymienionych w art. 1 ust. 1 pkt 1 i 2 i ust. 2 ustawy z dnia 26 stycznia 1982 r. – Karta Nauczyciela,
2) kursie kwalifikacyjnym – należy przez to rozumieć kurs kwalifikacyjny prowadzony
przez placówkę doskonalenia nauczycieli, zakład kształcenia nauczycieli lub inną jednostkę,
zgodnie z przepisami w sprawie rodzajów, zasad tworzenia, przekształcania i likwidowania
oraz zasad działania placówek doskonalenia nauczycieli,
3) przygotowaniu pedagogicznym – należy przez to rozumieć nabycie wiedzy i umiejętności z zakresu psychologii, pedagogiki i dydaktyki szczegółowej – nauczanych w powiązaniu z kierunkiem (specjalnością) kształcenia i praktyką pedagogiczną – w wymiarze nie mniejszym niż 270 godzin oraz odbycie pozytywnie ocenionych praktyk pedagogicznych w wymiarze nie mniejszym niż 150 godzin; w przypadku nauczycieli praktycznej nauki zawodu
niezbędny wymiar zajęć z zakresu przygotowania pedagogicznego wynosi nie mniej niż 150
godzin; o posiadaniu przygotowania pedagogicznego świadczy dyplom lub inny dokument
wydany przez szkołę wyższą, dyplom ukończenia zakładu kształcenia nauczycieli i świadectwo ukończenia pedagogicznego kursu kwalifikacyjnego,
4) kierunku (specjalności) studiów zbliżonym do nauczanego przedmiotu lub rodzaju
prowadzonych zajęć – należy przez to rozumieć kierunek (specjalność) dający dostateczną
wiedzę merytoryczną z zakresu nauczanego przedmiotu lub rodzaju prowadzonych zajęć;
ustalenia, czy dany kierunek (specjalność) studiów jest zbliżony z nauczanym przedmiotem
lub rodzajem prowadzonych zajęć, dokonuje kurator oświaty,
5) zakładzie kształcenia nauczycieli – należy przez to rozumieć kolegium nauczycielskie,
nauczycielskie kolegium języków obcych, studium nauczycielskie, pedagogiczne studium
techniczne, studium wychowania przedszkolnego, studium nauczania początkowego.
§ 2.
1. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela w:
– zakładach kształcenia nauczycieli,
– placówkach doskonalenia nauczycieli,
– poradniach psychologiczno-pedagogicznych, w tym specjalistycznych,
– bibliotekach pedagogicznych,
– wojewódzkich ośrodkach politechnicznych,
– szkołach pomaturalnych,
– szkołach policealnych,
– szkołach średnich ogólnokształcących,
– szkołach średnich zawodowych,
– liceach ogólnokształcących, liceach profilowanych, technikach i szkołach policealnych, o których mowa w art. 9 ust. 1 pkt 3 lit. b) – g) ustawy z dnia 7 września 1991 r.
o systemie oświaty (Dz. U. z 1996 r. Nr 67, poz. 329 i Nr 106, poz. 496, z 1997 r. Nr 28,
poz. 153 i Nr 141, poz. 943, z 1998 r. Nr 117, poz. 759 i Nr 162, poz. 1126, z 2000 r.
Nr 12, poz. 136, Nr 19, poz. 239, Nr 48, poz. 550, Nr 104, poz. 1104, Nr 120, poz. 1268
i Nr 122, poz. 1320, z 2001 r. Nr 111, poz. 1194 i Nr 144, poz. 1615 oraz z 2002 r. Nr 41,
poz. 362 i 113, poz.984), zwanej dalej „ustawą”,
posiada osoba, która legitymuje się dyplomem ukończenia:
1) studiów magisterskich na kierunku zgodnym lub zbliżonym z nauczanym przedmiotem
lub rodzajem prowadzonych zajęć i posiada przygotowanie pedagogiczne lub
2) studiów magisterskich w specjalności zgodnej lub zbliżonej z nauczanym przedmiotem lub rodzajem prowadzonych zajęć i posiada przygotowanie pedagogiczne albo
3) studiów magisterskich na kierunku innym niż nauczany przedmiot lub rodzaj prowadzonych zajęć, która ponadto posiada przygotowanie pedagogiczne i ukończyła studia podyplomowe z zakresu nauczanego przedmiotu lub rodzaju prowadzonych zajęć.
2. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela teoretycznych przedmiotów zawodowych, w szkołach, o których mowa w ust. 1, posiada również osoba, która legitymuje
się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych na kierunku (specjalności) zgodnym lub zbliżonym z nauczanym przedmiotem lub rodzajem prowadzonych zajęć i posiada
przygotowanie pedagogiczne.
§ 3.
Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela w gimnazjach posiada osoba, która:
1) ma kwalifikacje określone w § 2 ust. 1 lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych na kierunku (specjalności) zgodnym lub zbliżonym z nauczanym przedmiotem lub rodzajem prowadzonych
zajęć i posiada przygotowanie pedagogiczne albo
3) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów magisterskich na kierunku innym niż
nauczany przedmiot lub rodzaj prowadzonych zajęć albo dyplomem ukończenia studiów
wyższych zawodowych na kierunku (specjalności) innym niż nauczany przedmiot lub rodzaj
prowadzonych zajęć, która ponadto posiada przygotowanie pedagogiczne i ukończyła studia podyplomowe lub kurs kwalifikacyjny z zakresu nauczanego przedmiotu lub rodzaju
prowadzonych zajęć.
§ 4.
Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela w:
– przedszkolach,
– szkołach podstawowych,
– szkołach zasadniczych,
– zasadniczych szkołach zawodowych, o których mowa w art. 9 ust. 1 pkt 3 lit. a) ustawy,
– placówkach oświatowo-wychowawczych,
– placówkach zapewniających opiekę i wychowanie uczniom w okresie pobierania nauki poza miejscem stałego zamieszkania, posiada osoba, która:
1) ma kwalifikacje określone w § 2 ust. 1 lub § 3 pkt 2 lub 3 lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia zakładu kształcenia nauczycieli w specjalności
zgodnej z nauczanym przedmiotem lub rodzajem prowadzonych zajęć albo
Рідна мова
83
84
Рідна мова
3) legitymuje się dyplomem ukończenia zakładu kształcenia nauczycieli w specjalności
innej niż nauczany przedmiot lub rodzaj prowadzonych zajęć, która ponadto ukończyła kurs
kwalifikacyjny z zakresu nauczanego przedmiotu lub rodzaju prowadzonych zajęć.
§ 5
1. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela w przedszkolach specjalnych, szkołach specjalnych, specjalnych ośrodkach szkolno-wychowawczych i specjalnych ośrodkach
wychowawczych dla dzieci i młodzieży z upośledzeniem umysłowym w stopniu umiarkowanym i znacznym, a także do prowadzenia zajęć rewalidacyjno-wychowawczych z dziećmi
i młodzieżą z upośledzeniem umysłowym w stopniu głębokim posiada osoba, która:
1) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów magisterskich na kierunku pedagogika
lub pedagogika specjalna, w zakresie oligofrenopedagogiki, lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych:
a) na kierunku pedagogika lub pedagogika specjalna, w zakresie oligofrenopedagogiki, lub
b) w specjalności nadającej kwalifikacje do pracy z dziećmi i młodzieżą z upośledzeniem umysłowym, lub
3) ma kwalifikacje wymagane do zajmowania stanowiska nauczyciela w danym typie
szkoły lub rodzaju placówki, określone odpowiednio w § 2–4 i 10, a ponadto ukończyła
studia podyplomowe lub kurs kwalifikacyjny w zakresie oligofrenopedagogiki, albo
4) legitymuje się dyplomem ukończenia zakładu kształcenia nauczycieli w specjalności
nadającej kwalifikacje do pracy z dziećmi i młodzieżą z upośledzeniem umysłowym.
2. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela przedmiotu lub prowadzącego
zajęcia w przedszkolach specjalnych, szkołach specjalnych, specjalnych ośrodkach szkolno-wychowawczych i specjalnych ośrodkach wychowawczych dla dzieci i młodzieży z niepełnosprawnościami nie wymienionymi w ust. 1, posiada osoba, która ma kwalifikacje wymagane do
zajmowania stanowiska nauczyciela w danym typie szkoły lub rodzaju placówki, określone
odpowiednio w § 2–4 i 10, a ponadto ukończyła studia podyplomowe lub kurs kwalifikacyjny w zakresie pedagogiki specjalnej, odpowiedniej do niepełnosprawności uczniów.
3. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela prowadzącego zajęcia w przedszkolach specjalnych, szkołach specjalnych, specjalnych ośrodkach szkolno-wychowawczych
i specjalnych ośrodkach wychowawczych dla dzieci i młodzieży z niepełnosprawnościami
nie wymienionymi w ust. 1, posiada również osoba, która legitymuje się dyplomem ukończenia studiów magisterskich na kierunku pedagogika lub pedagogika specjalna, w specjalności odpowiedniej do niepełnosprawności uczniów.
4. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela prowadzącego zajęcia w przedszkolach specjalnych, szkołach podstawowych specjalnych, gimnazjach specjalnych, szkołach zasadniczych specjalnych, zasadniczych szkołach zawodowych specjalnych, specjalnych ośrodkach szkolno-wychowawczych oraz w specjalnych ośrodkach wychowawczych
dla dzieci i młodzieży z niepełnosprawnościami nie wymienionymi w ust. 1, posiada również osoba, która legitymuje się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych:
1) na kierunku pedagogika lub pedagogika specjalna, w specjalności odpowiedniej do
niepełnosprawności uczniów lub
2) w specjalności odpowiedniej do niepełnosprawności uczniów.
5. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela prowadzącego zajęcia w przedszkolach specjalnych, szkołach podstawowych specjalnych, szkołach zasadniczych specjalnych, zasadniczych szkołach zawodowych specjalnych, specjalnych ośrodkach szkolno-wychowawczych oraz w specjalnych ośrodkach wychowawczych dla dzieci i młodzieży z niepełnosprawnościami nie wymienionymi w ust. 1, posiada również osoba, która ukończyła
zakład kształcenia nauczycieli, w specjalności odpowiedniej do niepełnosprawności uczniów.
6. Kwalifikacje do nauczania języków obcych w przedszkolach specjalnych i szkołach
specjalnych posiada osoba, która ma kwalifikacje wymagane do nauczania języków obcych
w danym typie szkoły, określone odpowiednio w § 11 ust. 2–4.
§ 6
1. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela-logopedy w szkołach i placówkach, o których mowa w § 2–8 posiada osoba, która ukończyła studia magisterskie lub
podyplomowe w zakresie logopedii i posiada przygotowanie pedagogiczne.
2. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela-psychologa w szkołach i placówkach, o których mowa w § 2–8 posiada osoba, która legitymuje się dyplomem ukończenia
studiów magisterskich na kierunku psychologia w specjalności odpowiadającej rodzajowi
prowadzonych zajęć i posiada przygotowanie pedagogiczne.
§ 7
1. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela w szkołach w zakładach poprawczych i schroniskach dla nieletnich posiada osoba, która ma kwalifikacje wymagane do
zajmowania stanowiska nauczyciela w danym typie szkoły, określone odpowiednio w § 2–4,
11 i 15, a ponadto ukończyła studia podyplomowe lub kolegium nauczycielskie albo kurs
kwalifikacyjny, w zakresie resocjalizacji.
2. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela-wychowawcy w zakładach poprawczych i schroniskach dla nieletnich posiada osoba, która:
1) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów magisterskich na kierunku pedagogika
lub pedagogika specjalna, w zakresie resocjalizacji, lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych:
a) na kierunku pedagogika lub pedagogika specjalna, w zakresie resocjalizacji lub
b) w specjalności nadającej kwalifikacje do pracy w szkołach w zakładach poprawczych i schroniskach dla nieletnich albo
3) ukończyła kolegium nauczycielskie w zakresie resocjalizacji.
§ 8
1. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela w szkołach w zakładach poprawczych dla nieletnich upośledzonych umysłowo posiada osoba, która ma kwalifikacje wymagane do zajmowania stanowiska nauczyciela w danym typie szkoły, określone odpowiednio
w § 2–4,11 i 15, a ponadto ukończyła studia podyplomowe lub kolegium nauczycielskie
albo kurs kwalifikacyjny, w zakresie oligofrenopedagogiki.
2. Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela-wychowawcy w zakładach poprawczych dla nieletnich upośledzonych umysłowo, posiada osoba, która:
1) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów magisterskich na kierunku pedagogika
lub pedagogika specjalna, w zakresie oligofrenopedagogiki, lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych:
a) na kierunku pedagogika lub pedagogika specjalna, w zakresie oligofrenopedagogiki, lub
b) w specjalności nadającej kwalifikacje do pracy w szkołach dla dzieci i młodzieży
upośledzonej umysłowo, albo
3) ukończyła kolegium nauczycielskie w zakresie oligofrenopedagogiki.
§ 9
Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela-pedagoga i psychologa w rodzinnych
ośrodkach diagnostyczno-konsultacyjnych posiada osoba, która spełnia wymagania kwalifikacyjne określone w odrębnych przepisach.
§ 10
Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela praktycznej nauki zawodu w szkołach
zasadniczych i średnich zawodowych, a także w zasadniczych szkołach zawodowych, liceach profilowanych, technikach i szkołach policealnych, o których mowa w art. 9 ust. 1 pkt 3
lit. a), c), d), f) i g) ustawy, w tym również w szkołach w zakładach poprawczych i schroniskach dla nieletnich, posiada osoba, która:
1) ma kwalifikacje określone w § 2 lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia pedagogicznego studium technicznego, lub
3) posiada świadectwo dojrzałości technikum lub szkoły równorzędnej odpowiedniego
kierunku – wraz z potwierdzeniem uzyskania tytułu zawodowego, zgodnego z rodzajem prowadzonych zajęć – i przygotowanie pedagogiczne, a ponadto:
a) ukończyła kurs z zakresu bezpieczeństwa i higieny pracy,
Рідна мова
85
86
Рідна мова
b) ma co najmniej dwuletni staż pracy w zawodzie, którego będzie nauczać lub tytuł
robotnika (pracownika) wykwalifikowanego albo
4) posiada tytuł mistrza w zawodzie, którego będzie nauczać i przygotowanie pedagogiczne.
§ 11
1. Kwalifikacje do nauczania języków obcych i innych przedmiotów wykładanych w języku obcym w nauczycielskim kolegium języków obcych, posiada osoba legitymująca się dyplomem ukończenia:
1) studiów magisterskich na kierunku filologia w specjalności, poz. 291 i Nr 122, poz. 1323,
z 2001 r. Nr 111, poz. 1194, Nr 128, poz. 1404 i Nr 144, poz. 1615 oraz z 2002 r. Nr 4,
poz. 32 i Nr 113, poz. 984) zarządza się, co następuje: § 1. Ilekroć w rozporządzeniu jest
mowa o:1) nauczycielu – należy przez to rozumieć nauczycieli, wychowawców i innych pracowników pedagogicznych wymienionych w art. 1 ust. 1 pkt 1 i 2 i ust. 2 ustawy z dnia 26
stycznia 1982 r. – Karta Nauczyciela, 2) kursie kwalifikacyjnym – należy przez to rozumieć kurs
kwalifikacyjny prowadzony z zastrzeżeniem ust. 4, posiada osoba, która:
1) ma kwalifikacje określone w ust. 1 lub
2) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych:
a) na kierunku filologia w zakresie danego języka obcego lub
b) w specjalności danego języka obcego lub lingwistyki stosowanej w zakresie danego języka obcego,
a ponadto posiada przygotowanie pedagogiczne, lub
3) legitymuje się dyplomem ukończenia nauczycielskiego kolegium języków obcych w specjalności odpowiadającej danemu językowi obcemu albo
4) legitymuje się dyplomem ukończenia studiów magisterskich lub wyższych zawodowych
na dowolnym kierunku (specjalności) i świadectwem państwowego nauczycielskiego egzaminu z danego języka obcego stopnia II lub świadectwem znajomości danego języka obcego w zakresie zaawansowanym lub biegłym, o którym mowa w załączniku do rozporządzenia, a ponadto posiada przygotowanie pedagogiczne.
3. Kwalifikacje do nauczania języków obcych w przedszkolach, szkołach i placówkach,
o których mowa w § 4, posiada również osoba, która legitymuje się:
1) dyplomem ukończenia zakładu kształcenia nauczycieli w dowolnej specjalności oraz:
a) świadectwem państwowego nauczycielskiego egzaminu z danego języka obcego
stopnia I lub II lub
b) świadectwem znajomości danego języka obcego w zakresie co najmniej zaawansowanym – wymienionym w załączniku do rozporządzenia i posiada przygotowanie pedagogiczne, lub
2) świadectwem dojrzałości i świadectwem państwowego nauczycielskiego egzaminu z danego języka obcego stopnia I lub II.
4. Kwalifikacje do nauczania języków obcych w przedszkolach i klasach I–III szkół podstawowych posiada również osoba, która legitymuje się dyplomem ukończenia:
1) studiów magisterskich na kierunku pedagogika w zakresie nadającym kwalifikacje do
pracy w przedszkolach lub klasach I–III szkół podstawowych lub
2) studiów wyższych zawodowych:
a) na kierunku pedagogika w zakresie nadającym kwalifikacje do pracy w przedszkolach lub klasach I–III szkół podstawowych lub
b) w specjalności nadającej kwalifikacje do pracy w przedszkolach lub klasach I–III szkół
podstawowych albo
3) zakładu kształcenia nauczycieli w specjalności nadającej kwalifikacje do pracy w przedszkolach lub klasach I–III szkół podstawowych,
a ponadto świadectwem znajomości danego języka obcego w zakresie co najmniej podstawowym, o którym mowa w załączniku do rozporządzenia, i która ukończyła studia podyplomowe lub kurs kwalifikacyjny w zakresie wczesnego nauczania danego języka obcego.
§ 12
Kwalifikacje do nauczania przedmiotów – z wyjątkiem języka obcego – i prowadzenia zajęć
w języku obcym w szkołach dwujęzycznych posiada osoba, która ma kwalifikacje wymaga-
ne do zajmowania stanowiska nauczyciela w danym typie szkoły, a w zakresie znajomości
języka, w którym naucza lub prowadzi zajęcia, legitymuje się:
1) dyplomem ukończenia studiów magisterskich na kierunku filologia w specjalności
danego języka obcego lub lingwistyki stosowanej w zakresie danego języka obcego lub
2) dyplomem ukończenia studiów wyższych zawodowych:
a) na kierunku filologia w zakresie danego języka obcego lub
b) w specjalności danego języka obcego lub lingwistyki stosowanej, lub
3) dyplomem ukończenia studiów magisterskich lub wyższych zawodowych uzyskanym
w kraju, w którym językiem urzędowym jest dany język, albo
4) świadectwem znajomości danego języka obcego w zakresie co najmniej podstawowym, o którym mowa w załączniku do rozporządzenia.
§ 13
1. Kwalifikacje do nauczania lub prowadzenia zajęć w grupach, oddziałach, przedszkolach lub szkołach umożliwiających uczniom podtrzymywanie tożsamości narodowej, etnicznej i językowej posiada osoba, która ma kwalifikacje wymagane do zajmowania stanowiska
nauczyciela w danym typie szkoły lub przedszkolu, a ponadto wykazuje się znajomością
języka, w którym naucza lub prowadzi zajęcia.
2. Znajomość języka, o której mowa w ust. 1, potwierdza się dyplomem (świadectwem)
lub stwierdza ją organ zatrudniający w porozumieniu z właściwym stowarzyszeniem (związkiem) mniejszościowym lub etnicznym.
§ 14
Kwalifikacje do prowadzenia zajęć z wychowania fizycznego realizowanych w formach pozalekcyjnych lub pozaszkolnych oraz zajęć szkolenia sportowego w szkołach i klasach sportowych oraz szkołach mistrzostwa sportowego posiada osoba, która:
1) ma kwalifikacje określone odpowiednio w § 2–4 lub
2) legitymuje się świadectwem dojrzałości i tytułem zawodowym trenera lub instruktora
w określonej dyscyplinie sportu, uzyskanym według zasad określonych w odrębnych przepisach i posiada przygotowanie pedagogiczne.
§ 15
Kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela-bibliotekarza, z wyjątkiem bibliotek
pedagogicznych, posiada osoba, która:
1) ukończyła wymagane do danego typu szkoły odpowiednio studia magisterskie lub
wyższe zawodowe w zakresie bibliotekoznawstwa i posiada przygotowanie pedagogiczne
lub
2) ma kwalifikacje wymagane do zajmowania stanowiska nauczyciela w danym typie
szkoły lub rodzaju placówki, a ponadto ukończyła studia podyplomowe lub kurs kwalifikacyjny z zakresu bibliotekoznawstwa albo legitymuje się dyplomem ukończenia pomaturalnego studium bibliotekarskiego,
§ 16
Kwalifikacje do nauczania religii posiada osoba, która spełnia wymagania kwalifikacyjne
określone w odrębnych przepisach.
§ 17
Warunki zdrowotne niezbędne do wykonywania zawodu nauczyciela spełnia osoba, która
przed nawiązaniem stosunku pracy przedstawiła zaświadczenie lekarskie stwierdzające posiadanie tych warunków, według zasad określonych w odrębnych przepisach.
§ 18
W przypadku nauczycieli zatrudnionych przed dniem wejścia w życie rozporządzenia i uzupełniających przygotowanie pedagogiczne oraz nauczycieli, o których mowa w art. 10 ust. 3
ustawy z dnia 26 stycznia 1982 r. – Karta Nauczyciela, za odbycie praktyki pedagogicznej
uznaje się pracę w szkole lub placówce, pod warunkiem uzyskania jej pozytywnej oceny.
§ 19
Określony w § 1 pkt 3 wymiar przygotowania pedagogicznego nie dotyczy osób, które przed
dniem wejścia w życie rozporządzenia Ministra Edukacji Narodowej z dnia 10 października
1991 r. w sprawie szczegółowych kwalifikacji wymaganych od nauczycieli oraz określenia
szkół i wypadków, w których można zatrudnić nauczycieli nie mających wyższego wykształcenia (Dz. U. Nr 98, poz. 433, z 1994 r. Nr 5, poz. 19 i Nr 109, poz. 521 oraz z 1999 r.
Рідна мова
87
88
Рідна мова
Nr 14, poz. 127), uzyskały przygotowanie pedagogiczne w formach i w wymiarze zgodnym
z obowiązującymi wówczas przepisami.
§ 20
Nauczyciele zatrudnieni w dniu wejścia w życie rozporządzenia na podstawie mianowania,
którzy spełniali wymagania kwalifikacyjne na podstawie dotychczasowych przepisów, zachowują nabyte kwalifikacje do zajmowania stanowiska nauczyciela.
§ 21
Traci moc rozporządzenie Ministra Edukacji Narodowej z dnia 10 października 1991 r. w sprawie szczegółowych kwalifikacji wymaganych od nauczycieli oraz określenia szkół i wypadków, w których można zatrudnić nauczycieli nie mających wyższego wykształcenia (Dz. U.
Nr 98, poz. 433, z 1994 r. Nr 5, poz. 19 i Nr 109, poz. 521 oraz z 1999 r. Nr 14, poz. 127).
§ 22
Rozporządzenie wchodzi w życie po upływie 14 dni od dnia ogłoszenia.
Minister Edukacji Narodowej i Sportu: K. Łybacka
PRZYPIS
1
Minister Edukacji Narodowej i Sportu kieruje działem administracji rządowej oświata i wychowanie na podstawie
§ 1 ust. 2 pkt 2 rozporządzenia Prezesa Rady Ministrów z dnia 1 lipca 2002 r. w sprawie szczegółowego zakresu
działania Ministra Edukacji Narodowej i Sportu (Dz. U. Nr 97, poz. 866).
Марія Стець
Перемишль
Допоміжні матеріали
до теми «У якому місяці»
для учнів молодших
класів
Загадки про пори року
Ще вітер зимовий з дощем загуде
Ще сніг острівками блищить де-де-де
Береза стежки свої розпускає
Чи ви здогадались коли це буває?
(березень)
1. Жовте листячко летить
Під ногами шелестить
Сонце вже не припікає
І коли ж це в нас буває?
Місяць славний квітникар
Сонячно і рясно
Уквітчав наш календар першим
цвітом-рястом.
Який це місяць?
(квітень)
2. Тріщить на річці сивий лід
Гуркоче і ламається
А сонце шле землі привіт
І лагідно всміхається.
3. Всі поля дороги
Замітає снігом
Спить ведмідь в барлозі
Коли це буває?
А в цім місяці підряд
Маємо багато свят
Зеленіють буйно трави
То іде веселий...
4. Жайворонок в небі в’ється
Ясне сонечко сміється
І легка немов пір’їнка
Десь розтанула хмаринка.
(травень)
Розгадування загадок про місяці
Дванадцять братів один за одним ходять
Один одного не обходять.
(рік)
Вже морози розгулялися навколо
Та в будинки не пускаєм лютий холод
Снігурі злетілися на збори
Це який настав місяць зимовий?
(січень)
Аж тріщить мороз лютує
Сніжна віхола танцює
А ставок у лід закутий
Що за місяць діти?
Як настав цей літній місяць
Все росте у нас навколо
Ягідки почервоніли
Спіє в полі щедрий колос.
(червень)
Їде літо на коні
Та й несе гарячі дні
Зацвіли пахучі липи
Як цей місяць зветься?
(липень)
У місяці спекотнім цім
Жарко дуже нам усім
Хочеться в саду побути
Смакувати світлі фрукти.
(лютий)
89
Рідна мова
Матеріали
(серпень)
90
Рідна мова
У південний край землі
Відлітають журавлі
Знов лункий шкільний дзвінок
Нас покликав на урок.
Як цей місяць звати
Прошу відгадати.
(вересень)
Склади із складів назви місяців, покольоруй їх, щоб пасували до пори року
зелений
ВЕСНА
жовтий
ЛІТО
червоний
ОСІНЬ
синій
ЗИМА
Кличуть нас ліси, поля, сади
Дозбирать усі плоди.
Із дерев падає листя жовте
То землею ходить місяць.
(жовтень)
Капає з неба, дахів, стріх
Дощ холодний перший сніг
Почорнів без листя сад
Що за місяць?
(листопад)
БЕ РЕ
ЧЕР
ВЕНЬ ЛИ ПЕНЬ СЕР ПЕНЬ
ВЕ РЕ
Холод нам несе мороки
У турботах плине будень
Це останній місяць року зветься як він?
(грудень)
Відшукай і підкресли назви місяців,
а потім їх запиши за чергою.
ЛИС
ЗЕНЬ КВІ ТЕНЬ
СЕНЬ ЖОВ ТЕНЬ
ТО ПАД ГРУ
ДЕНЬ
Склади назви місяців в алфавітному порядку.
Який місяць тобі наймиліший. Намалюй його.
Прочитай вірш про місяці Л. Кондрацької. Заінсценізуй його.
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
10.
11.
12.
Запиши назви місяців, в яких можна
зустріти в природі:
Фіалки – к а в у і с т б е ч н г ь
Суниці – ч п е к р о в і е л н д ь
Липи – л й и с п т е к н р ь
Горішки – с і е д р м п о е р н ц ь
Щоб провірити, чи правильно ти вгадав, викресли кожну другу букву.
Січень – року перший син.
Носить одяг він з перлин.
Всіх морозами страхає
Путь – доріжки замітає.
Але люблять його діти.
Як же січню не радіти?
Новий рік, Різдво Христове,
Водохреща ці чудові свята
Січень нам дарує,
Всіх гостинцями частує.
Лютий – місяць дуже лютий
Запитає, в чому взутий?
Виє хуга-завірюха,
Не пускає без кожуха.
Але сонечко сміється,
Стиха до землі проб’ється,
Хоч частинку, хоч хвилинку,
А погріє її спинку.
Березень сміється і плаче.
По доріжках зайчик скаче.
Зайчик сонячний, тендітний,
До діток дуже привітний.
Хоч мороз ще вусом крутить,
А зима лякає й лютить,
Але зайчик той сильніший
Тим, що березню миліший.
Квітень квітничок, квітарик –
Синьоокий наш дударик.
Всюди квітнуть первоцвіти
У верби зелені віти.
Птахи з вирію літають
Ходить квітень по землі –
Вже кінець зимовій млі.
Травень. Солов’їні співи,
Перші грози. Перші зливи.
Зацвіли сади повсюди,
Щиро раді травню люди.
Червень, місяць – трудівник,
Працювать багато звик
Косить в лузі зрілі трави,
Пташенят в гніздечках бавить,
Шепче казку зелен-житу.
Червень гарно служить літу.
В липні липа розцвітає.
Скрізь пшениця розцвітає.
Солод – меду повні соти,
Щедрить липень сонце – злотом.
Час купатись, засмагати,
Щоб себе загартувати,
Липень. Світлі небеса.
Ласка, казка і краса.
Серпень серпиком збирає
Хліба стиглі урожаї.
З кошиком до лісу ходить
Діткам яблуками годить,
Сливами і кавунами,
Зеленими огірками,
Щоб міцні вони були
І як квіточки цвіли.
Вересень. Громи стихають.
Птахи в вирій відлітають
Майорять в садах жоржини,
Загорівся кущ калини.
Відчиняє двері школа,
Сміх дзвінкий луна довкола.
Жовтень з пензлем у руці
Жовтень хвилі на ріці.
Шиє сукні золоті
І березі і вербі.
Дощ у сірих хмарах носить
І вогню у сонця просить.
Жовтень. Перший морозець.
Вже теплу настав кінець.
В грудні виють заметілі.
Вкрили ковдри білі-білі
І луги, й долини, й поле.
Спить, дрімає все навколо.
Грудень скрізь господарює,
Замки крижані мурує,
На ялинові верхи
Одягає кожухи.
Грудень-місяць рік кінчає,
Нас до свята наближає.
Рідна мова
91
92
Рідна мова
Марко Сирник
Валч
Із вчительської полиці.
Матеріали до навчання
української мови.
До використання
у пунктах навчання
Берегиня
Берегиня, обереги – наші давні і добрі
символи. Їхнє генетичне коріння сягає
глибини століть. Може, маючи такі прекрасні
символи, народ зумів уберегти від забуття
нашу пісню й думу, нашу історію і родовідну
пам’ять, волелюбний дух. Виряджаючи
чоловіків та синів у нелегкі походи проти
чужинських набігів, матері, дружини й кохані
дарували їм напам’ять амулети – хусточки,
медальйони, грудочку землі, рушники з
оберегами...
Мамина пісня, батькова хата, дідусева
казка, бабусина вишиванка, добре слово,
сусіди, традиційний звичай взаємодопомоги
– толока, незамулена криниця, задавніла
пам’ятка на околиці села чи урочища або ж
прибережені жорна, що годували в тяжке
лихоліття народних месників та сирітських
дітей, портрет на стіні найдорожчої людини,
пожухлий від часу лист-трикутник – все це
наша родовідна пам’ять, наші непересічні
символи, наша історія, може почасти й сумна,
але в основі своїй велична і всестверджуюча.
Не вивітрити з пам’яті, зберегти ці символи
людського духу від забуття й байдужости,
зробити набутком для наших дітей і нащадків
– саме це й осимволізовує Берегиня.
Скориставшись нагодою, я, щоб відновити в пам’яті берег свого дитинства, вирішив відвідати рідне поліське обійстя...
Ось і сад розгалузився густою порослю,
і задавніла хвіртка з глухим поскрипом,
і поросла споришем стежка, і калина вигойдує обважніле ягодиння...
У хаті тихо німували дбайливо припасовані на стінах мамині рушники, на покутті
прикритий доморобною скатертиною,
запрошував до застілля ясеновий стіл,
вимайструваний трудовими батьковими
руками...
Отак у спогадах присів на лаву, окинув
поглядом рідну світлицю. І враз, наче спалах
серед нічного неба, засвітили хату мамині
рушники – понад вікнами і на дверях, узявшись обіруч, дивилися на мене добрими
очима обереги, і від того стало на душі якось
тепліше, затишніше. Яке то щастя, подумалося собі, що є іще в живих незрадлива
колиска материзни – батькова хата, де були
радощі й жалі, злагоди та клопоти, пахло
сіном і рутою-м’ятою, духмянились паляниці, а по святах жовтіли пухкі паски... Це ж
вона, хата, зберігала наш добрий дух, віру
в щасливе майбутнє, у блакитизну тихого
неба, де осідали на спочинок досвітні
зірниці, щоб вечорами засвітилися курним
Чумацьким Шляхом.
І згадалися враз віщі мамині слова: «Все
це, щоб ти знав, і є Берегиня»...
(за В. Скуратівським)
«Хліб і золото»
– з книжки
Легенди та перекази
Коли ще в Галичі жив король Данило, він
мав такого майстра, що робив йому гроші.
Той майстер у золоті купався, але волі не мав.
Король Данило сам відкривав касу, де
працював майстер, замикав його. Випускав
теж власноручно, коли треба було золотареві
кудись вийти. Він лише один знав про все
багатсво Данила. І так розжився, запанів, що
забувся, як то голодним бути. Та й каже
одного разу королеві:
– Золото – цар.
А Данило поправляє його:
– Ні чоловіче, хліб усьому голова.
– Ні, золото і срібло.
Так вони сперечалися, що король
обернувся та й пішов з майстерні. А другого
дня бачить Данило золотий напис на стіні:
«Хліб – болото, а всьому голова – срібло й золото».
Данило нічого не сказав. Але другого дня
зранку привів майстра, і як завжди замкнув
його. А тут вістові прилітають – ворог іде.
Данило зібрав військо, вирушив у похід.
Поїхав, а про майстра звичайно забув.
Минуло кілька місяців. Данило переможно повертається додому. І тут нарешті він
згадав про замкненого майстра. Зіскочивши
з коня, побіг до каси. Відімкнув двері, а на купі
золота лише кістяк золотаря лежить. А вище
на стіні золотом написано:
«Срібло, золото – то болото, а хліб цар».
Отак життя вчить.
Галичина це частка України. Колись там
власне було галицьке князівство.
В той час слабла Україна, розпадалася.
А в Галичі були мудрі князі. Дбайливим і добрим князем бум Роман Мстиславович, але
загинув у битві з поляками в 1205 році. Його
сини були ще малі: чотири роки було
Данилові, і два Василькові. Коли Данило
виріс, то 40 років потратив, щоб відновити
незалежність своєї держави. А довелося йому
ще воювати з татарами. Його назвали
Данилом Галицьким. Він став першим
королем України, бо прийняв королівську
корону від папи. Данило об’єднав з собою
навіть золотоверхий Київ. Будував багато
твердинь, міст та укріплень. Він заклав місто
Львів – яке назвав в честь свого сина Льва.
Заклав теж місто Холм, де перенісся згодом
жити. Данило жив і панував в ХІІІ столітті.
Гіркий урок
... В автобусі Оксана зайняла зручне місце
й безтурботно поринула у свої мрії. Не зважила, коли на одній зупинці увійшла і стала
якраз біля неї літня жінка з важкими сумками.
Пасажири попросили дівчинку поступитися
місцем. Та Оксана вдала, ніби не чує. А лише
зверхньо подумала: «Невелика пані, якщо з
торбами носиться...». Увечері Оксана з матір’ю та батьком подзвонили до нових сусідів,
які справляли новосілля і запросили їх на
знайомини. Двері відчинилися і на порозі
стала жінка, яку Оксана так образила своєю
нечемністю в автобусі, а на столі було частування з тих самих важких сумок.
Оксана ладна була провалитися крізь
землю. Мати вихваляла перед новою сусідкою свою доньку, яка вона вихована та
скромна, і вчиться добре, і вдома допомагає.
І кожне її слово, як насмішка, стьобало
дівчину. А сусідка спокійно, розуміюче дивилась їй просто в очі. Той погляд надовго
запам’ятався Оксані.
Часом потрібен гіркий урок, щоб людина
зрозуміла, що причиною багатьох її неприємностей і невдач у житті є елементарна
невихованість.
(А. Паламар)
Про заснування Києва
(з Повісті минулих літ)
Поляни жили окремо й володіли своїми
родами. І до того вони жили родами, кожен
на своїх місцях. І були три брати: одному ім’я
Кий, другому – Щек, а третьому – Хорив,
а сестра в них була Либідь.
Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів.
А Щек сидів на горі, яка зветься нині
Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього
вона прозвалася Хоревицею.
І збудували вони місто в ім’я старшого
брата свого і нарекли його Київ.
Був круг міста ліс та бір великий, і ловився
там всякий звір, і були мужі мудрі та тямущі,
а називалися вони полянами, від них поляни
і донині в Києві. Дехто не знаючи, каже, що
Кий був перевізником коло Києва, мовляв,
був перевіз з того боку Дніпра: тим-то й говорили «На перевіз на Київ». Але якби Кий був
перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А Кий князював у своєму роду і ходив
до царя грецького, і той цар, переказують,
зустрічав його з великою шаною та почестями.
Літературний переказ
Віктора Близнеця
Рідна мова
93
94
Рідна мова
Про похід князя Ігора
на половців
Безславна поразка
яничар
Навесні 1185 року хан Кончак зібрав
своїх половців і рушив на Русь. Поблизу Хорола зійшлися з ним князі Святослав і Рюрик.
Кончак оборонявся довго, але не встояв
і кинувся утікати. Це було на самий Великдень. Князі вислали за ним погоню. За
ним погналися наперед старші князі: князь
Новгорода Сіверського Ігор, і його брат,
князь курський Буй-Тур Всеволод а з ними ще
син Ігоря Володимир з Путивля та Святослав
Рильський. Вони хотіли прислужитися
рідному краєві, мали хоробре військо, але
було його мало, отож Кончак зібрав половців
і по довгій битві розбив їх і знову рушив на
Русь.
Цей похід князя Ігоря на половців оспівує
невідомий поет тих часів, певно якийсь
лицар, що був в Ігоревій дружині. Він пише
про цей похід у своїй поемі Слово о полку
Ігоревім. Ця поема незвичайно гарна і належить до найдавніших пам’яток українського
письменства. Її можна порівнювати з найкращими творами світової літератури. Поет
каже, що коли дійшла до Києва вістка про
битву над Калкою, то заплакала вся Русь,
і заридала у Путивлі княгиня Ярославна, дружина Ігора.
Магомет ІV дав наказ відправити в Крим
15 тисяч добірних стамбульських яничарів.
Кримський хан підняв 40-тисячну орду, щоб
стерти з землі Запорізьку Січ. Підступну
операцію надумали провести на Різдво, саме
тоді, коли після святкування козаки поснуть.
Настала люта зима. Тріскучі морози скували Дніпро. На третю ніч Різдва хан підійшов до Січі й несподівано захопив варту.
Задум був такий – заскочити січовиків зненацька і вирізати їх сонними. Запорожці
й гадки не мали про підступний намір ворогів.
Яничари непомітно зайшли на територію Січі, захопили виходи, гармати і вже
були готові кинутися на козаків.
Саме в цей час в одному курені, де було
150 чоловік, прокинувся козак Шевчик.
Він виглянув і не пойняв віри своїм очам.
Усі вулиці Січі густо заповнили турки.
Кмітливий козак не розгубився і тихенько розбудив братчиків. Курінний отаман
наказав негайно взяти мушкети й стати біля
вікон. Іншим – заряджати рушниці, щоб
безперервно стріляти в турків. Коли всі були
вже напоготові, курінний наказав відчинити
вікна і відкрити вогонь по яничарах. Одностайні постріли збудили всіх і осяяли
спалахами всю Січ. Пострілами скошували
враз по два-три ворога. А з вікон безупинно
поливали свинцем. Потім зав’язався нещадний рукопашний бій. Ворог, як навіжений, почав безславно втікати. Із 15 тисяч
живими залишилося лише півтори. Героїчно
полягли і сотні оборонців. Коли хан, який
Пояснення слів:
Калка – назва ріки
половці – плем’я кочовиків, які заселяли
східну Європу
Розв’яжи кросворд:
1. Хижий птах
2. Давня назва України
3. Інакше викуп, дань
4. Київський князь (помер 1076 р.)
5. Хронологічний запис подій
6. Східнослов’янські племена
7. Брат князя Ігоря
8. Місто, в якому княжив Ігор
9. Мешканець Азії
1
2
3
4
5
6
7
8
9
стояв біля Січі, почув про страшну поразку,
він поспішно зняв облогу і щодуху помчав у
Крим, оглядаючись, чи не женуться за ним
запорожці.
Після цієї поразки турки довго не насмілювалися затівати походи проти козаків.
Зате кошовий отаман Іван Сірко не залишився в боргу. 1675 року він скликав раду
запорізького товариства. На ній було вирішено помститися ханові за харцизький
наскок на Січ. Із 20-тисячним військом Сірко
за п’ять днів потряс увесь Крим. Хан ледве
встиг вискочити із своєї столиці Бахчисарая
і сховався в горах. Запорожці визволяли із
тяжкого полону тисячі єдиновірних бранців.
Саме після цього героїчного походу
Сірко разом із козацькою громадою написали кримському ханові славнозвісний лист.
Уїдливо дошкульний, дотепний, він ще раз
засвідчив мужність, безстрашність, оптимізм
славних запорозьких лицарів.
Запам’ятай:
«не залишатися в боргу»
«прокинутися зі сну»
«мчати щодуху»
«кмітлива людина»
«рукопашний бій»
Вертеп
Сіни ясно освічено свічками, з коминка
била полумінь тепла і пахло королівським
кадилом. Посеред широких сіней на
підвищенні стояв вертеп. Церква з трьома
банями, розмальованими й позолоченими. У
вікнах, замість шибок, воскований папір, за
ним свічечки. До церкви сходи. Над ними
широка галерея.
– Усе готове, лиш завісу підняти, –
завважив Войнаровський, – ось і дзвінок.
Задзвонили в білій кімнаті, і три бурсаки
жвавим кроком виступили перед гетьмана.
Поклонилися, і середущий став говорити
заздалегідь вивчену орацію. Говорив про
вифлеємську зорю, про поклін пастирів і про
дари трьох царів зі Сходу, про радість цілої
вселенної, що народився Христос, і про втіху
бідного бурсацтва, якому милосердний Бог
дав такого благородного опікуна, як ясновельможний гетьман Іван Мазепа.
– Як колись бідні пастушки бігли
з овечками до вифлеємської стаєнки, –
говорив бурсак, – так отсе ми з нашими
вбогими дарунками прибігаємо до тебе, наш
добродію, щоб подякувати тобі за твою
печальність і ласкавість, а якою пособляєш
нам добути науку і знання. Прийми ж тоді,
наш достойний гетьмане, низький поклін від
бідного бурсацтва і побажання веселих
і щасливих свят, усього блага на довгі літа –
Христос раждається!
– Славім Його! – відповів Мазепа...
– Дозволите, пане гетьмане починати? –
спитав оратор.
– Починайте з Богом!
Озвався дзвінок і відчинилися верхні
широкі двері у вертепі. Темно.
Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз
вбігає Панько.
– Іване, Петре, Климе, вставайте! Глядіть,
яка зоря возсіяла на небі!
На небі дійсно сяє зоря з довгим хвостом.
Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, що робити? Рішили йти, куди
їх зоря запровадить. Чим хата багата, –
понесуть в дарунку. Будять сонну отару,
вибирають щокращі. Вівці бекають. Той
бурсак, що суває ляльками у вертепі, так
знаменито вдає бекання овець, що всі
сміються, не можуть здержатися від сміху.
Двері вертепу замикаються, хор співає
різдвяний тропар. Знов дзвінок і знову
відчиняються двері вертепу, Стаєнка, Мати
Божа і в жолобі новонароджений Христос.
Ясла. Віл, кінь і осел дихають на дитину.
Старий Йосиф на палицю сперся і думає.
Хвилина мовчанки. Особи у вертепі не
рухаються, жива картинка.
Надходять три царі. З повагою підходять
до ясел і клякають. Середущий старий, по
боках два молодші. На всіх оксамитові,
горностаями підшиті плащі, а під плащами
козацьке вбрання.
Образ закінчується колядкою. Починають її бурсаки, підхоплює гетьманове товариство, а далі і його двір, що з відчинених
бокових кімнат дивився на вертеп.
(Богдан Лепкий)
Зрада
В одному з походів у 1675 р. козаки під
проводом легендарного кошового Запорізького Війська Івана Сірка зуміли звільнити
з татарської неволі понад 7 тисяч бранців-українців.
Рідна мова
95
96
Рідна мова
Вивівши їх з оточення, кошовий помітив,
що в деяких жінок на очах з’явилася зажура
і сльози. Козаки прийшли в сум’яття:
здавалося б, бранки за логікою повинні були
радіти цьому, а тут навпаки. Спробували
розпитати, в чому, власне, причина, невже їх
не радує звільнення з неволі? Замість
відповіді – німе мовчання.
І тоді Сірко сказав: «Звільняючи вас, чимало козаків загинуло в бою. Тепер ви вільні.
Вчиняйте як хочете: хто бажає вернутися
додому – наші хлопці проведуть. А якщо
комусь стала нерідною земля батьків – можете йти назад!»
На превеликий подив, чимало звільнених
бранок, знову, як отарні вівці пошкандибали
до Криму. Дивлячись на це, у козаків заблиснули сльози гніву і презирства. У багатьох не витримали нерви: невеличкий загін
наздогнав яничар і вчинив самосуд – «всіх
до одного нещадно порубав»...
Зрада отчої землі, якими аргументами
вона не пояснювалася, завжди суворо
засуджувалася у будь-якого народу. Не було,
немає і не буде їй виправдання. Згадаймо
лише повість Миколи Гоголя Тарас Бульба,
коли батько виносить вирок своєму рідному
синові за зраду....
(за В. Скуратівським)
Зимова ніч
Спить – дрімає земля під глибоким
снігом. Знемігся вітер.
Утомилася й хуртовина, затихло. Не сплять
тільки зорі в далекому небі та не спить старий
дідуган Морозенко. Білим інеєм чіпляється він
за дерево, гладенькою кригою вистиляє собі
слід по снігу, дише в повітрі таким холодом, що
аж кипить усе кругом нього.
Розсердився, сердитий, немилосердно
давить. Колеться від його натовпу чорна
земля, тріскається на ній снігова кора, ділиться на шматки товста крига над водою.
Глухий бренькіт від нього йде понад землею,
розпросторюється в холодному та густому
повітрі, а дійшовши до лісу, стукається об
кожну деревину. Там, у його темній гущавині
виють вовки – сіроманці.
Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє.
Тільки сніги виблискують трохи...
(Панас Мирний)
Вовк війтом
Пасся собі раз осел на пасовиську та якось
наблизився до корча, а за корчем сидів вовк,
вискочив до Осла і хотів його роздерти.
А Осел, дарма що його за дурня окричали,
зараз надумав, що йому робити. Вовк до
нього біжить, а він усміхається так радісно,
кланяється йому низенько та каже:
– От то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю.
– А пощо я тобі здався? – питає Вовк.
– Та, бачите, громада вислала мене по вас
і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть
не вертай до села».
– А пощо я громаді здався? – питає Вовк.
– А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді
війта вибирають.
– Ну, так що з того, що вибирають?
– Не то біда, що вибирають, – мовить
Осел, – а то біда, що ні на кого не можуть
згодитися. Вже всі господарі пересварилися
поміж себе, а тоді кажуть: «Тут хіба один Вовк
із лісу може війтом бути». Як похопили се
слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб
вас зараз спровадив до села. Таке-то діло.
Почувши се, Вовк, аж хвіст угору підняв
з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на
хребет та й їде до села. А коли приїхали до
села, Осел закричав своїм дзвінким голосом,
з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на
Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами
та полінами та давай його молотити. Били,
били, ледве Вовк живий із села втік.
Біжить неборака, та все оглядається, чи
ще люди за ним не біжать.
Аж коли вже села не було видно, Вовк
побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи,
почав голосно сам до себе говорити:
– Мій тато війтом не був, мій дід війтом
не був, і чого ж то мені, дурному, раптом
забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема
тут якого порядного хлопа, щоби мене
здоровенним буком протрепав та розуму
навчив.
А під копицею, сидів власне, порядний
хлоп з вилами в руках.
Почувши се, як вискочить, як потягне
Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і дух
спустив.
(Іван Франко)
97
Широкий вільний степ, а далі синій ліс. На
горбі женці жнуть. Падає під їхнім серпом
золоте колосся. Задоволене їхнє серце. І тільки іноді воно турбується: коли б не нападали
татари і не вирвали в них того золота, не
пустили його під синє небо червоними
стовпами диму.
Оглядаються женці навколо й бачать – іде
під горою військо. Наче маком вкрилася
долина. Блищить на сонці зброя. Тупотять
коні...
Проїхала одна частина війська, іде друга.
Попереду їде гетьман. Його очі пильно дивляться в далечінь, а в зубах – люлька...
Вітер хвилює в повітрі хорогви. Сурмлять
сурмачі й гудуть бубни.
І несеться в далечінь вільна, широка пісня
вільного народу:
Ой на горі там женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть!
Попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Військо запорозьке,
Хорошенько!
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!
Їде старий гетьман, і грає вітер прапорами над його головою.
І дивляться женці, і питають самі себе:
куди він веде військо? На якому полі покладуть свої голови оті завзяті люди? Тепер скрізь
такі страшні події... А в них же є старі неньки
й жінки чорнобриві... Невже їм не шкода їх
залишати?
І сумує серце в женців, і гукають вони:
Ой вернися, Сагайдачний!
Візьми свою жінку,
Віддай тютюн, люльку,
Необачний!
Погляне на них гетьман, і усміхаються
в нього очі:
– Ех ви, гречкосії! Приліпилися ви до
поля, до плуга й нічого не розумієте! А хто ж
добуватиме долю рідному краєві? Хто дасть
йому сили вирватись з неволі? Хто покладе
за нього, коли треба буде, свої голови? Не
розумієте ви того!... Шкода й нам матерів
стареньких і діточок дрібненьких... Та кличе
Рідна мова
Марш Сагайдачного
нас від них інший, вищий обов’язок, і ми
мусимо його виконати!
Мені з жінкою не возиться!
А тютюн та люлька
Козаку в дорозі
Пригодиться.
І сурмлять сурми, гудуть бубни, тупотять
коні, дзвенить зброя...
Іде військо, іде запорозьке з своїми
хорогвами на велику, страшну боротьбу.
Дивляться йому вслід женці... Сумно
схилив голову старий батько.
Зажурилася стара ненька. Вся аж тремтить, як молода тополя, чорнобрива дочка.
Кинув серп на землю й побіг молодий син
услід за військом... Не біжи, не доженеш!
Уже військо наближається до темного
лісу й зникає в ньому. І чути з лісу могутню
пісню запорозьку:
Гей, хто в лісі – озовися!
Та викрешем вогню,
Та закурим люльку –
Не журися!
Не журися! Нехай гречкосії обробляють
лани, нехай крамарі сидять по своїх крамницях. А ми боремося, хоч, може, й покладемо свої голови, за наш Рідний Край, за його
долю.
(за Миколою Чернявським)
Рослинний світ
Рослини належать до живої природи.
Вони бувають двох видів: культурні та
дикорослі.
До культурних належать рослини, які
люди вирощують і доглядають: картопля,
буряк, капуста, морква, горох, квасоля, огірки,
помідори, кавуни, дині, цибуля, редиска,
соняшник...
Рослини мають такі органи: коріння,
стебло, листя, плоди, квітки.
Кущі і дерева з широким листком називаються листяними: дуб, клен, горіх,
яблуня, слива та інші.
98
Рідна мова
Кущі і дерева з глицею називаються
хвойними: ялина, сосна, ялиця та інші.
Рослини розмножуються після запилення квітки бжолами, іншими комахами, та
вітрами, з допомогою насіння, а також
частин стебла, листя.
Вирощування культурних рослин
називається рослинництвом. До культурних рослин належать: пшениця, ячмінь,
жито, кукурудза, овес, рис, картопля,
гречка, соняшник, льон та інші.
До дикорослих належать: кульбаба,
лілія, лаванда, братки, ромашка, цикорій, волошка, материнка (чебрець), барвінок, ковила, фіалка, терен, черемшина, шипшина, пролісок, шафран, конвалія та інші.
семеро з яких прикріплені одним кінцем до
хребта, а другим до кістки грудини.
Закінчується скелет «куприком» – невидимим виступом, продовженням якого був
колись хвіст. Його носили предки. З часом
потреба у хвості відпала, тож і сам хвіст
у людей відпав.
череп
грудна кістка
(грудина)
ключиця
рамено
ребра
лікоть
хребет
мідниця
(туз)
Людина-скелет
Ти, мабуть, чув таку приказку: були б
кістки, а м’ясо само наросте?
Так, от, саме з таких кісток і складається
наш скелет. Без скелету не буде нас із тобою.
Складається наш скелет із двохсот
кісточок різного розміру, міцно скріплених
одна з одною. За допомогою сухожилль та
суглобів до скелету приєднані ноги, руки та
пальці.
У грудній клітці розміщені серце і легені,
їх захищають дванадцять міцних ребер,
стегно
коліно
голінка
стопа
Запам’ятай нові слова: скелет, суглоби, голінка, стегно, хребет, ключиця, череп, хвіст,
грудина, груди, легені.
Людмила Рябоконь
Київ
Дорослі права.
Два мільйони дітей
навчаються в Україні
мовами національних
меншин
У Вірменії, Азербайджані, Білорусі, Грузії,
Молдові й Російській Федерації буде використано досвід України щодо впровадження
пілотного проекту програми Ради Європи
«Освітня політика та національні меншини».
У нашій країні цей проект реалізовувався
в 2000–2001 рр., а минулого тижня в Києві
проходив дводенний міжнародний семінар
«Освітні права національних меншин», обговорювався стан виконання в Україні рекомендацій експертів Ради Європи.
Наша країна єдина у світі, де дітям
нацменшин надано можливість здобувати
повну середню освіту з усіх предметів рідною
мовою. А нині розглядається ще й питання про
дошкільну освіту рідною мовою. Як правило,
в Європі національні меншини навчаються
лише рідної мови, історії та культури.
За роки незалежності в Україні почали
розроблятися й випускатися підручники
з української мови для шкіл національних
меншин, вирішується питання й про
педагогічні кадри. У тих випадках, коли представники нацменшин не проживають
компактно, для п’яти і більше дітей дозволяється відкривати в звичайних школах
спец-класи. Однак слід добряче замислитися
над тим, чи дійсно має сенс повною мірою
використовувати такі широкі можливості для
навчання рідною мовою. Вузи України навчають студентів державною мовою, ділова
мова в них – українська, це забезпечення прав
українців. Корінь проблеми – в демографічній ситуації. Загалом у країні дітей стає менше й напівпорожні школи зберігати немає
сенсу. У деяких регіонах країни україномовні
громадяни становлять меншість, і в умовах
демографічного спаду кількість українських
шкіл меншає швидше. Ситуація вирішується
таким чином, що з української школи, що
закривається, всі класи разом з педагогічним
складом переводяться в російську школу як
українські класи. Очікується, що ці школи
згодом переростуть в українські. Так що в цьому
випадку спостерігається не порушення прав
якоїсь певної національності, а має місце
політизація явища в інтересах якихось певних
кіл.
Сьогодні в Криму відроджується вивчення кримськотатарської мови народу,
який в нашій країні не є нацменшиною, тому
що Крим – це їхня історична батьківщина.
Цікаво, що багато хто з кримських татар
прагне вивчити українську мову. У Сімферополі є тільки один ліцей з українською
мовою навчання, і серед його учнів – діти
кримських татар. Про свої права нацменшин
в Україні нині стали також заявляти німці
й литовці України, представники єврейського народу. До речі, перед Другою світовою війною закрили в Україні дуже багато
шкіл, де навчали на ідіші, лише в Києві було
закрито близько десяти. Нині в Україні вивчається в основному іврит, хоча на території
України євреї споконвіку говорили саме на
ідіші. Заявляють сьогодні про свої права на
освіту й роми. Вже зараз у Закарпатті є декілька шкіл, де вивчається ромська мова,
підготовлено й перший буквар цією мовою.
Загалом в Україні функціонує понад двадцять тисяч освітніх навчальних закладів,
в яких навчається більш як шість мільйонів учнів.
З них українською мовою – майже 4 мільйони
(17 тисяч шкіл), російською – понад 800 тисяч
(1732 школи), румунською мовою — 25 тисяч
учнів (94 школи), угорською — 16,5 тисячі (69
шкіл), кримськотатарських шкіл — 13 і в них
учнів близько 4 тисяч. Польських шкіл —
чотири, в них трохи більш, ніж тисяча учнів.
Авторське право: «День» 2003, № 124.
99
Рідна мова
Різне
100
Рідна мова
Степан Килимника
Україна
Свято Різдва
Чи цьому дому та й веселому,
Чи дозволите колядувати,
Колядувати – дім звеселити,
Дім звеселити – дітей втішити!
(З запиту «Берези»)
1. ДО ІСТОРІЇ РІЗДВЯНИХ ЗВИЧАЇВ
Найбільшим, найголовнішим українським родинним, громадським і релігійним
святом у річному циклі зимових свят – «брумалій» – було в давнину свято Корочуна.
Назву Корочун толкують різно: як свято дня,
що ступневе збільшується (ніч скорочується), як назву сонячних променів, що
входять з цього часу під земну кору і т. д. Але
запевнити, що саме від спогаданого пішла
назва – дуже трудно, та й неможливо.
Походження самого свята Корочуна також толкують різно. Одні теоретики-дослідники, як наприклад, відомий професор
Харківського університету Потебня (1835–1891), виводить подібність наших свят від
східної міфології – іранської та індійської.
Санскритські «Веди» та іранські «Авести»
дуже багато подають близького до наших
пісень та звичаїв.
Була думка, що наші пращури з переселенням принесли відтіля все це.
Прихильники теорії літературних та
культурних запозичень, зокрема професор
Драгоманов, намагаються довести, що ми,
частково, способом культурних зв’язків,
запозичили ці обрядові свята. І, справді,
є в нашім фольклорі багато подібностей
навіть і до семітських переказів та культів.
Різні міфологічні та фантастичні образи,
переховані в наших казках, знаходять собі
разючі паралелі в повістях вавилонських та
старо-єгипетських, – говорить професор
М. Грушевський у своїй праці З історії релігійної думки на Україні’.
А навіть спостерігаємо й те, що у наших
стародавніх колядах панували мотиви про
створення світу, подібно до буддистських та
китайських молитв та переказів. Ці мотиви
яскраво відбиті в східньо-турецькій та монгольській поезії.
У дійсності, азійські орди проходили
через Чорноморські степи й цілком природно могли позначити свої впливи. Заперечувати ж, що наші пращури могли бути
в ті часи в культурній та політичній залежності від іранських орд – не приходиться.
Не можна заперечити й грецьких впливів
на антів. З розселенням на Чорномор’ї, українські племена (правда, вони тоді не носили назви «українські», а мали в різні часи
й різні назви), зокрема анти, зустрілися там
з грецькими колоніями – Тири, Ольвії, Танаїса, Херсонеса тощо.
Посуваючись до Дунаю, анти зустрілися
з романською культурою, звичаями. І коляда,
певно, від латинської назви «календи» (новорічні святкування); відтіля, можливо, прийшли до нас і уривки «сатурналій» – новорічних забав.
Поруч з цим і українські культурні впливи
позначилися, і тепер відчуваються у східних
слов’ян та частково й у західних.
Наш цикл зимових свят наближається
й нагадує цикл подібних грецьких та рим-
ських. «Врумалії» – від 24 листопада до 17
грудня на честь Діоніса; «Сатурналії» від 17 до
24 грудня; «Воти» – від 24 грудня по 1 січня.
Цьому циклу відповідають наші – Калита-Андрій, Катерина; Корочун, тепер Різдво;
Маланка, Василь – Новий Рік та Водохрищі.
(Стародавні назви свят, крім Калити та Корочуна забуті в пам’яті народній, а з прийняттям християнства всім цим святам дано
вже й християнські назви).
Про зміну назв зрозуміло цілком, бо християнська церква з ранніх часів вела завзяту
боротьбу з врумаліями, сатурналіями, вотами
й календами. Ця рішуча, на жаль, боротьба
з дохристиянськими святами провадилась
і в Руси-Україні. Найдовше втримались в Європі календи. Таким чином, припускаємо, що
спогадані свята могли прийти з Азії через
Грецію та Рим в Європу. Тут перетравилися,
прибрали європейської особливості, змісту
та ідейності – кожний народ уклав у ці свята
свою особливу притаманність, свою психіку,
свої ідеї, свої вірування.
Українське свято Корочуна просякнуто
цілком анімістичним світоглядом, цебто, що
вся природа, жива й нежива, має душу, і що
людина своїми магічними діями може
впливати на природні й надприродні сили,
– добрі прихиляти на користь, на добро собі,
а сили недобрі-лихі – унешкоджувати, відхиляти...
Сонце у дні грудня та січня «повертає на
весну», народжені перші промені вигрівають
землю – Деметру до відродження природи.
Це свято – народження чудодійної сили, що
надає силу природі – рослинам, тваринам,
людині, водам і землі...
Свято Корочуна – цілком хліборобське –
було в ті далекі часи імпульсом натхнення
людини, надією й вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров’я, добробуту
та радісного життя господаря.
Приходить християнство й у Руси-Україні,
як і у всій християнській Європі, починається
боротьба церкви з стародавніми дохристиянськими звичаями, зокрема з колядами. Але те,
що творилося віками, що складає частину
людської душі, і що вийшло з глибини народної мудрості та віри – не можна одразу зупинити, не можна так легко вижити.
Свято Корочуна з різноманітними обрядами-ритуалами, відправами, молитвами,
магічними актами-діями – виступає й сьогодні досить яскраво у нашім Різдві.
Різдво – це свято не тільки слов’янське,
але святкується всіма народами світу, релігіями світу, на всіх континентах, починаючи
з світанку людської культури. Звичайно, кожний народ вкладає в це свято свій зміст,
форму та ідею.
Корочун Руси-України, що покрився Святим Різдвом – це винятково багате, веселе,
радісне й велике свято, що вирівняється від
подібних свят інших народів своєю особливою
обрядністю, багатством фольклору, взагалі
оригінальністю етнографії, найглибшою
захованістю в народних масах нашої стародавньої передісторичної культури.
Це свято є нашим документом глибокої
доісторичної дійсності не лише вірувань,
світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв’язків і взаємин із
всесвітом.
У Різдвяних та новорічних звичаях не
лише підіймається високо релігійне й загальнолюдське почуття, але тут глибоко
виявлено і колективно-громадське та національне почуття солідарності, єдності; вияв
найвищих людських чеснот – шанування
людини, її пам’яті, ділити радість з іншою
людиною; бажати їй те, що бажаєш собі;
шанування праці; психіка тодішньої людини;
її бажання, мрії, надії.
Наша церква ті гарні звичаї – рештки первісної культури – врешті прийняла, але, як
і мусить бути, вклала в усе це християнські
ідеали, християнську мораль, нові ідеї правди, любові, всепрощення, щедроти, удосконалення.
Цілком природно, багато змін зазнали
наші предковічні традиції цього свята, проходячи віки від патріархальної родини до
родового побуту, а потім до племенного
устрою; від ранньої до пізньої князівської
доби та аж до часів соціальних змін в Україні.
Але характерно, що в основі різдвяних
звичаїв збереглося й досі все те, що пов’язано
було в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пастушеством; яскраво
виступають у звичаях і істотні риси українця
— працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість; єдність і святість родини;
шанування пам’яті покійників і т. п.
До речі, треба зупинитись, бодай коротко, на джерелах вивчення нашої стародавньої дохристиянської культури.
Це будуть такі:
Рідна мова
101
102
Рідна мова
1. Стародавні матеріальні пам’ятки (розкоти могил, обстеження та дослідження
стародавніх місць поховання, вивчення
відкопаних міст та місць поселення, дослідження стародавньої культури, як Трипільська тощо);
2. Писемні джерела чужоземних тогочасних письменників та істориків;
3. Писемні документи та джерела ранньої християнської доби, де згадується,
в більшості засуджується, стародавні звичаї та
вірування – літописи, зокрема Повість временних літ та інші;
4. Народна обрядовість, наші національні традиції, зокрема свята, що зберегли
істотні риси нашого доісторичного життя;
5. Фольклор – святочні вітання, коляди,
щедрівки, гаївки, купальські пісні тощо;
6. Врешті, наукові розвідки як наслідки
довгорічних досліджень з XIX віку.
З чужоземних письменників давніх часів,
що цікавились нашою первісною культурою
та життям наших пращурів, треба назвати
бодай головних: Геродот (V ст. до Христа)
чималу увагу приділив Скитії, а тим і нашим
пращурам, нашій первісній культурі;
Прокопій Кесарійський (VI ст. по Христі);
Лев Диякон; Маврикій; Гіппократ; Меандр
і багато інших.
З арабських письменників та істориків –
Ібн-Фадлан; Масуді; готський історик Йордан
і багато-багато інших.
Між іншим, Прокопій Кесарійський (VI ст.
по Христі) так характеризує антів:
«Вони визнають владикою всіх Єдиного
Бога, що посилає блискавку. Жертвують йому
корів та всяку іншу жертву. Якоїсь фатальної
долі, яка мала б силу над людьми, вони не
признають: коли хто побачить перед собою
видиму смерть чи в хворобі, чи на війні — він
обіцяє за своє життя жертву богові, якщо він
не пропаде, і, врятувавшись, жертвує обіцяне
та й думає, що тією жертвою врятував собі
життя. Шанують річки, німф та деякі інші
божества, жертвують їм усячину і з тих жертв
ворожать собі».
Треба відмітити, що, в основному, різдвяні
звичаї в усій Україні (Наддніпрянщина, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття) мають
один характер, але південні області в дечому
різняться від північних. Південні області
були в тісних зв’язках з Боспором, греками,
романськими та азійськими народами, зазнали сильніших впливів орієнтальної куль-
тури, а разом зазнали й змін у житті у зв’язку
з навалами азійських орд. Південь у силу
природних умов неспроможний був затримати усі тонкощі нашої культури, наших
обрядів. Натомість середні та північні українські області, сприйнявши культуру
південних областей, – утримали свою притаманну, розвинули й зберегли до цього часу.
Це не визначає, що південні області відійшли
від української культури чи забули її, аж ніяк
ні! Різниця лише та, що на півдні збереглися
дуже цікаві фольклорні особливості, які інколи дуже трудно пояснити.
Але перейдемо до самих звичаїв Корочуна-Різдва. Це свято складається з цілої
низки свят, ритуалів-дій і тягнеться з перших
чисел грудня (Андрій-Калита, Катерина
тощо); з 24 грудня по 7 січня святкується
активно й безперервно, а саме:
1. Готування до Різдва;
2. Вілія;
3. Багата кутя – Свята вечеря;
4. Звичай у Святий вечір носити дідуньові та бабуні «Вечерю»;
5. Возити вечерю на 1–2–3-ій день Різдва
одруженими дітьми своїм батькам;
6. Коляди: малими дітьми на 1-ий день;
молоддю протягом Святого тижня з «Березою»; дорослими під час Святих вечорів;
7. Святі вечори;
8. Маланки – Щедра вечеря (Передодні
Нового року, Ніч);
9. Щедрівки;
10. Василь – Новий рік;
11. Посівання-посипання; полазники;
спалення Дідуха;
12. Голодна кутя;
13. Обход і освячення всього господарства господарем з хлоп’ям;
14. Водохрищі то розстріл «коляди».
2. ГОТУВАННЯ ДО РІЗДВА
Ще далеко до Різдва починали готуватися
до цього великого зимового свята. Господар
зберігав сніп Рай-Дідух з обжинків у клуні. Він
додавав до Дідуха, крім пшениці та жита, ще
й інших хлібних злаків по кілька стебел.
З косовиці відкладалося найкраще запашне
зелене сіно для Різдва; готувалися сухі добрі
дрова (не можна було готувати дрова
з вивертів та сухостоїв). Господар вгодовував
кабанця; бив свіжу олію; дер достатньо проса
та гречки на пшоно та крупи; робив повний
лад у всіх галузях господарства: упорядковував хліви, стайні, обори, комори, стебник,
погреби, подвір’я; варив мед (останніми часами була горілка, а тому готувалася запіканка, вишняки, сливняки, квас тощо); справляв чи лагодив сани, упряж, а навіть і віз, хоч
возом на Різдві ніколи не користався; упорядковував подвір’я. Звичайно, мука житня
й пшенична була намолота завчасно; овечі
шкури «вичиняні» на кожухи; сукно на свити
«вибито»; верстатня робота – полотен, скатерок, рушників, ряден, плахт чи запасок,
поясів та «крайок» – усе закінчено.
Господиня з свого боку завчасно закупала
нові макітри, горшки, покришки, нові миски,
нові ложки; в окремих місцевостях навіть
макогін і качалку, та коцюба – все справлялося нове до Різдва.
Завчасно пошита й вишита була нова білизна для всіх членів родини (сорочки, штани, запаски, плахти); покачані намітки; приготовлені нові чисті рядна, рушники на стіни,
«за образи», застелено лавки; скатерті – усе
нове, і ношене – усе попрано, «покачано».
Хата двічі вибілена, вимащена, а долівка
вимащена жовтою чи зеленою глинкою,
а всюди, навколо і всередині внизу підведена
червоною глинкою; комін розмальований
квітами, свійськими та фантастичними
птицями, на «кілках» по всіх кутках хати,
у світлиці й у «ванькирі» – всюди розвішані
вишиті та більцею перероблені рушники. За
образами закладені рушники, здебільшого
київські та поверх заквітчані зіллям – васильками, ласкавцями, кудрявцями, барвінком та іншим зіллям. Пізніше в додаток
заквітчували образи й штучно робленими
різнокольоровими квітами. Причому, образи
мусили бути заквітчані городнім та лісовим
зіллям. З лісового найчастіше вживали материнку та Богородичну траву (чебрець). Іще
у XVIII ст. розмальовували стіни у хатах
квітами та різними символічними знаками,
що залишилися на писанках, – у XIX ст.
розмальовували лише коміни, а на стінах
наліплювали великі вирізані з різнокольорового блискучого паперу квіти та чіпляли
шпалери. У миснику виставлялися у стоячому,
ледве похилому до стіни, стані полумиски та
миски полив’яні, а в шафчику вже стояли
келішки та карафинки...
За два–три дні до Різдва господар разом
з господинею, проказуючи спеціальні слова
для того, пізніше з молитвою, – «качали»
свічки з воску власної пасіки – і на Багату
кутю – Святу вечерю (подекуди кажуть «Тайну»), і на Щедру вечерю, і на Голодну кутю.
В окремих місцевостях, зокрема на Полтавщині – качали три грубих свічки й на Трійцю,
але в більшості Трійцю робили перед Спасом.
Іще в початках XIX ст. у хатах світили
«скалками» та в окремі дні восковими
свічками та каганцями, а тому й це мусило
бути приготовлене. Для скалок готувалось
і сушилось завчасно рівне липове чи березове поліно. Старі бабусі «скубли» вовну чи
«дерли» пір’я й вечорами навчали дітей колядувати. Старші діти, шкільного віку, та парубки з підлітками збиралися за місяць–два
в одній–другій хаті й вчилися колядувати,
«запитувати та «бажати». У XVII ст., а подекуди
й у XVIII в окремих місцях ходили з вертепом,
що пізніше замінили зорею з образком Різдва
й запаленою свічкою. Це також завчасно
готувалось. На тих юнацьких чи парубоцьких гурткових зібраннях розподілялися й ролі: обирали «Березу» – головного розпорядчика – «командира», міхоношу, латконошу,
скарбонця, дзвонаря, побажальників, запитальників; на Гуцульщині та на Полтавщині
плясунів, а подекуди й скрипалів, попереду
цимбалістів.
Менші готували рукавички для посівання-посипання, вивчали дитячі колядки,
готували торбинки для коляди та щедрівки,
вивчали побажання та привітання.
Старші дівчата завчасно плели вінки
з барвінку та іншого зілля, золотили послідкою, оздоблювали качуровим пір’ям у ґришпані; готували «кички» та під час цієї роботи
колядували. Так готувалися в Руси-Україні всі
до Різдва, від найменшого до найстаршого.
3. ВІЛІЯ (24 ГРУДНЯ, СТАРОГО СТИЛЮ)
Це вже початок свята. Напередодні, пізно
увечері господиня спекла паляниці, а сьогодні до світа витягла з печі книші та книшики, посадила в піч калачі та пісні пиріжки.
Взагалі на Вілію господарі встають о 1–2-ій
годині ночі. В хаті чисто, прибрано, помито,
почищено все, піл святочно застелений.
Господиня звечора внесла вже до хати макітри, миски, полумиски, горшки, ринки,
покришки, ложки, варешки, копистки й все
необхідне начиння. Кутя (пшениця обтовчена) намочена іще напередодні в новій
макітрі, а сьогодні засипана в горщок, налита
Рідна мова
103
104
Рідна мова
досхідньою водою (вода на кутю приносилась до світанку, вночі) і мусить зваритися
так, щоб із сходом сонця вийняти з печі готову. Дрова у піч накладалися з особливими
церемоніями господарем і господинею разом, бо саме перше – це готувалася «Божа їжа»
та їжа для духів-Лада, святих і добрих душ
покійників. Тому то й вода береться найчистіша, освячена в цю ніч богом сонця;
а розпалювали в печі в давнину «живим вогнем» (добували живий вогонь тертям деревини об деревину), пізніше – викрісували
вогонь, а в останні часи – запалювали звичайним сірником. Хоч у гуцулів, в окремих
селах, таки здобувався живий вогонь ще в XIX
ст. Підпаливши дрова в печі, господар з господинею також разом всували «Божу їжу» –
кутю та вар (узвар з сушених фруктів –
кришаниць з яблук, – сушених груш, слив,
вишень та черешень). Місили разом. Діжу для
книшів, разом виробляли, разом і в піч саджали. Коли Кутя – це їжа бога урожаю,
«сонця праведного», то книші – хліб духів,
хоч усе споживалося всіма: і богом, і духами,
і людьми. Книші вироблялися так: вироблявся хліб, звичайний, а зверху накладали
маленьке хлібенятко, що називали його «душею» – це саме для духів чи, як казали, для
душі. Книш змащували олією зверху й так
саджали в піч. Після цього господиня робила
голубці, складала в новий череп’яний горщик
і також наливала досхідньою водою. І, взагалі,
всі страви на Вілію наливалися досхідньою
водою. У деяких північних селах Чернігівщини та північної Волині господиня на Вілію
після кожної окремої роботи «очищувала»
свої руки перед челюстами печі та періодично «приголублювала» свячену воду.
До Святої вечері господиня готувала 12
страв, а страви мусили бути всі пісні. Страви
готувалися такі:
1. Кутя – обтовчена набіло пшениця,
з самого добірного зерна. Декілька вечорів
уся родина повинна була перебирати це
зерно. Її мішають з медом і маком;
2. Вар (узвар) – варяться сушені фрукти:
груші, яблука-кришаниці, сливи, вишні:
3. Капусняк, затертий олією та пшоном;
4. Горох;
5. Борщ пісний з карасями та грибами;
7. Риба смажена;
8. Риба холоджена;
9. Вареники з сливами та грушками, вишнями та черешнями;
10. Млинці (до борщу);
11. Каша гречана чи пшоняна (особливо
приготовлена);
12. Пироги пісні з капустою, з сливами,
з грушами тощо.
В деяких місцевостях готувалося 17 страв.
Чому в цей Вечір готується саме 12 страв?
Чому страви пісні? На основі глибоких досліджень приходять до думки, що 12 страв це
тому, що протягом року місяць оббігає землю
12 раз. Отже, кожному місяцю наче присвячена страва. По друге, на Багату кутю мусять бути приготовлені страви з усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві,
щоб усім цим прийняти й бога врожаю, і святі
душі дідів-прадідів... А вони, покоштувавши
всього цього, дадуть у цьому році іще більший урожай.
Пісні страви мусять бути на Багату кутю
тому, що стародавні слов’яни, наші пращури,
у цей Вечір приносили богові урожаю –
сонцю – безкровну жертву з усієї рослинності, яку тільки людина вживала, бо це
магічні дії – дати повний достаток на Багату
вечерю, усе рослинне багатство. А бог урожаю це побачить і дасть іще більший урожай.
Але разом з богом урожаю невидимо у цей
Вечір та в цю ніч буде оглядати «скотій бог»,
якого пізніше називали Велесом. А тому жодна тварина в цей вечір не повинна зазнати
найменшої кривди й не мусить бути крови.
На Вілію невільно нікому й нікуди йти чи
їхати з дому. Усі члени родини мусять бути
разом. Не можна на Вілію нікому й нічого
позичати чи давати, заходити до іншої
хати.
А тим часом починає надворі світати.
Господарю треба встигнути у момент
сонячного сходу відчинити браму в клуні,
сінешні двері, повідчиняти хліви, стайні,
обори, комори та ворота на дорогу. Сьогодні
на землю по сонячному промінню сходить
з неба бог багатства, бог урожаю... Його
вітають люди, тварини, рослини, води, поля,
ліси й гори – вся земля. Він, бог-сонце, мусить
освітити й освятити увесь двір, усе господарство – усю землю!
Господиня мусить встигнути саме в час
сходу вийняти з печі Вар та Кутю й поставити
на лавку. Виймає з печі й книші та книшики
– на просланих рушниках розкладає цей хліб
на лавці.
Господар у цей час дбайливо й любовно
обходить худібку: напуває, вичищає хліви,
годує, підстеляє, вичісує згреблом; заготовляє
святочну пашу – сіно, обрік коням наполовину з вівсом і навіть курям готує добірне
зерно.
Після цього господар брав чарівне зілля,
останніми часами мак-видюк і обсипав
усюди в господарстві: у стайнях, оборах,
хлівах, у стебнику, в клуні, біля курей тощо.
Це він чарував, щоб ніяка зла сила не
вступила в його двір, до худібки та до людей.
Далі іще раз перевіряє, чи все в господарстві
в належному порядку й готове до Святого
вечора, – йде до хати й кличе з собою старше
хлоп’я внести до хати «Святки». Хлоп’я
одягається, бере шапку, рукавиці й поважно
виходить зі своїм батьком надвір. Батько бере
сина за руку й поволі йдуть у клуню (стодолу).
Це дуже урочиста година була в селянській родині й особлива приємність для
батьків і дітей. Батько несе свячену досхідню
воду, а син квіточку з 3-х колосочків.
4. ГОСПОДАР З СИНОМ ВНОСЯТЬ
ДІДУХА В ХАТУ
У клуні серед току вже приготовлений
стоїть Дідух-Рай, а навколо нього декілька
(в окремих місцевостях (12) в’язочок найкращого зеленого запашного сіна. Цей сніп
з особливими почестями принесений з поля
у часі обжинок.
Батько з сином, увійшовши в клуню,
здіймають шапки, вклоняються Дідухові-Раєві, батько бере колосяну квіточку у сина
й кропить Дідуха, а потім побожно хреститься, схиливши голову, проказує, а хлоп’я
повторяє:
– ... Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я... Пошліть іще краще цього року!
– Берімо Дідуха, синку, несімо Свята до
хати! – Звертається батько до сина. Батько-господар бере Дідуха поперед себе, а хлоп’я
прикладає руки, вдає начебто беруть удвох.
– Подай, синку, оцю в’язочку мені під ліву
паху, а сам бери в обидві руки. Хай труситься
сіно, хай годує худібку. Хай м’яко буде
душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та
худібці на сіні лежати! – промовляє далі
батько до сина.
Батько виходить з клуні перший – у правій руці Дідух, під лівою пахою маленька
в’язочка сіна. За батьком хлоп’я несе дві
в’язочки такого ж сіна. Одна з них легко зв’язана, щоб сіно трусилося-губилося по дорозі
до хати. На Варвинщині (Полтавщина) у цей
час випускають худобу на подвір’я, щоб смикала з рук сіно...
Повільно й урочисто підходять до хати
й стають перед сінешнім порогом. Господиня
слідкує з хати й у цей час бере книша, відчиняє хатні та сінешні двері й з легким уклоном зустрічає гостей.
Входить господар у сіни, за ним слідом
і хлоп’я.
– Святки йдуть! – проказує батько.
– Святки прийшли! – проказує після
батька хлоп’я!
– Шануємо й просимо Дідуха й вас завітати до господи! – відповідає господиня,
несучи попереду книша в руках. А на столі
горить запалена свічка.
Господар, переступивши хатній поріг,
побожно хреститься, що робить і хлоп’я,
й вітає:
– Будьте здорові з Святами, з Дідухом,
з Святим Різдвом!
Господиня бере з-під лівої пахи господаря
сіно й розстеляє його на покутті, а господар
урочисто ставить на ньому Дідуха, хлоп’я
допомагає.
Після цього хлоп’я кладе першу в’язочку
на стіл, а другу під стіл...
Коли входять з Дідухом у хату, всі тоді
стоять мовчки. Коли ж розстеляють сіно на
покутті й на столі, усі діти, що є в хаті, качаються та перевертаються на полу – це магічні дії, щоб вівці котилися, худібка плодилася.
Установивши снопа-Дідуха на покутті, всі
стають обличчям до Дідуха, а господар промовляє:
«Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів
нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай
це ще краще цього року!
Сніп-Дідух («Рай») – це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи покровителів свого дому. Український народ
у ті далекі часи вірив, що всі духи (душі)
померлих – це святі душі, вони є благодійниками роду та родини; улітку вони перебувають на нивах та серед скоту; сприяють
урожаю, охороняють його від бур, від граду
та засухи, – худібці – сприяють приплоду та
оберігають від усього злого, подаючи добрі
пасовиська... Разом духи-Лада є посередниками бога-сонця й людей... А бог-сонце –
Рідна мова
105
106
Рідна мова
податель багатства й життя на землі. Ці духи
прийшли з Неба й вселилися в людину, а по
смерті вони знову відійшли у сонячний край,
у край духів. Отож, коли вижата нива, то духи-Лада вселяються в останній почесний Сніп-Дідух або «Рай» і переселяються до господаря в клуню на зиму; решта духів переселяються в ліси, яри та доли, доки знову не
покличе їх бог-сонце навесні й знову не пішле їх у день Нового року на ниви.
Ось чому така шана Дідухові, чому така
назва – тут замешкають душі-духи дідів-прадідів... А так як усі душі померлих вважалися святими, то мусили перебувати в раю.
Тому то й сніп носить другу назву «сніп-Рай».
Дідух-Рай, крім перебування духів дідів та бога
урожаю, символізував іще й новорічний
урожай, добробут, багатство та долю людей.
Ось чому його несуть у хату з такою святістю, як і принесли з поля з почестями; тому
й ставлять його на самому почесному місці
та ставлять йому «божеську» жертвенну їжу
– кутю та «божеське» питво – вар...
На Вілію входять у хату з Дідухом,
а краще сказати, в Дідухові, добрі духи-Лада.
Для них та для бога-сонця улаштовується
Свята вечеря – Багата кутя. Тому й вечори від
24 грудня до 1-го січня – до Маланок – Щедрого вечора – вважаються й називаються
Святі вечори, коли нічого не можна робити,
крім догляду худібки, і коли Дідух-Рай стоїть
на покутті.
Пращури вірили, що на Багату кутю –
Святу Вечерю – приходять усі добрі духи
(душі) разом з богом урожаю та скотім богом
вечеряти. Тому то коли сідають за Святу
вечерю, то застеляють лавки, а перед тим, як
мають сісти – продмухують місця, щоб не
присісти духа. Зрозуміло, що й зайву мисочку
та ложку ставили для добрих духів та для
відсутніх членів родини.
Коли Дідух-Рай уставлений на сіні на
покутті, хлоп’я вже само приносить решту
в’язочок сіна. Господиня здіймає зі столу
скатерку, а господар укладає тонким шаром
сіна увесь стіл і застеляє чистою білою скатертю поверх сіна. Господиня бере чарівне
зілля, в останні часи часник, і укладає по всіх
чотирьох кутах, промовляючи магічні чарівні слова:
«Злая сило, темна сило, іди на болота,
очерети, яри-скелі, у глибокі води-прірви,
куди курячий голос не доходить, куди світ-сонце не світить...»
Цим закляттям господиня (вважалося і вірилося) відводить і відганяє всяку нечисть
з господарства.
Поверх першої скатерті – для добрих
духів-душ – господиня стелила другу – для
людей. Посеред столу господар кладе книша,
вважалося для святих духів, – а господиня
рядочком клала паляницю.
В кінці столу ставив господар повну велику миску з пиріжками. Далі господар пробивав дірку в паляниці й вставляв воскову
свічку, зі своєї пасіки, власного виробу.
В давнину запалювали живим, на Вілію здобутим вогнем, що робили в деяких гірських
селах гуцули до останнього часу. Пізніше
світили викресаним вогнем. Це вважалося, що
вогонь взятий безпосередньо з неба від бога-сонця, бога багатства та родючості... З цього
моменту свічка вже горіла до кінця, всю ніч.
Засвічуючи свічку, господар побожно
проказував:
– Світи, праведне сонце, святим душечкам і нам живим, грій землю-матінку, наші
ниви, нашу худібку!
Після цього господар розстеляв сіно під
столом і клав у те сіно: сокиру, косу, серпа,
частину рала, частину граблів. В інших місцевостях лише що-небудь одне, а останніми
часами клали лише ніж і то не всюди. Це
магічне чаклування, щоб і добре оралося,
і добре жалося, добре б косилося. Та щоб було
що жати та косити у новому році...
По цьому господиня виносить з хати віника й не вносить його аж до Василя –
Нового року. А далі, кожний член родини, від
найменшого до найстаршого беруть у руки
по в’язочці сіна, розтрушують його по всій
хаті, чаклуючи добрий майбутній укіс:
– Зелене, запашене, як барвінок сіно... Милуй
нас таким, сонечко праведне, і на цей рік...
Ось сіно розтрусили по всій долівці...
Господар стає біля порога, господиня біля
припічка, а всі діти бігають і качаються по сіні,
мукають, як корови, рикають, як воли, іржуть,
як коні, мекають, як вівці, гавкають і м’явкають... Це магічні дії для умилостивлення
й причарування добрих духів, щоб сприяли
доброму урожаю та приплоду худібки.
Пращури вірили, що в сіні ховається доля
худібки – скотій бог – перебувають невидимі
духи свійських тварин – корів, волів, коней,
овець, кіз та домашньої птиці. Духи тварин
споглядатимуть Святу вечерю й матимуть на
сіні свою.
Врешті, Дідух-Рай поставлений, сіно розтрушене, стіл застелений, свічка запалена –
тоді господиня здіймає з Куті сухий верх
і кладе у покришку для хатньої птиці, щоб так
численно неслася й плодилася, як численні
зерна цієї куті, – господар бере Кутю, а господиня Вар і урочисто з певними молитвами
несуть на покуття. «Іде Кутя на покуття!»
Приговорює господар, несучи.
А господиня по ньому:
– Прийми, праведне сонце та святі душеньки, свою їжу й питво, щоб і на той рік
вам принесли!
Кутю накриває господар книшем, а Вар
господиня паляницею.
У цей час, коли несли батьки «божі страви
на покуття», діти всі кричали: – Кво-кво-кво!
Цяп-цяп-цяп, – як квочка й курчата. А потім
дзижчали: – Дз-дз-дз... Ш-ш-ш-ш...
Це магічні дії, щоб і кури розводились,
щоб і неслись добре, та щоб бджоли роїлись
і добре мед носили.
Після цього господар «забиває» – затикає
дірки в лавках, щоб на Святу вечерю ніщо
лихе там не приховалося. Перед цим господиня «виливала» водою ці дірки. Закінчивши
з дірками, господар бере з-під столу сокиру
й легенько тричі цьопає хатній поріг, потім
сінешний, – перед цим господар обкурював
димом-вогнем з ладаном чи ялівцем та
кропив святою водою, бо вогонь і вода – це
найвищі чистителі й святителі в давнину:
вони все лихе відганяли. Отож, вигнане лихо,
– вірили тоді, – сіло на порозі, а цим цьопанням господар усе «доконав». З цією ж
сокирою виходить господар на подвір’я,
кладе її у воротях обори й випускає худобу,
щоб «збирала» сіно. А коли худібка перейде
через цю чарівну сокиру (а вона ж була під
столом у сіні, де є присутні добрі духи
й опікуни роду і духи тварин і, врешті, дух
скотього бога), то не боятиметься нічого
лихого, бо ця сокира зітне все те лихе, що,
бува, вчепилося до ніг чи вовни-шерсті
тварин. Потім тричі цьопає – «обрубує»
пороги в оборі, стайні, хлівах, у клуні та воротях. У нього в кишені є чарівне зілля,
здебільшого видюк-мак. А коли видюком
обсипати подвір’я і все господарство, то ніяка
ворожа сила не підступить, а та, що є в подвір’ї чи на оборі – втікає, зникає, щезає...
Закінчивши з цими діями, господар напуває худібку, закладає пашу на ніч, а в кутику
стайні чи коровні ставить кухля зі свяченою
та купальською водою (пізніше ставили
й «благовіщенську»), а у воді два–три вуглики.
Це знаменувало найвищих чистителів і святителів давнини: вогонь і воду.
Підстеляється у цю ніч всій худібці не
солома, а сіно. Бо в цю Святу ніч, худібка
розмовлятиме з богом скотім та з богом
урожаю – сонцем, а разом з духами-опікунами домашнього огнища – господарства.
Ось саме тому господар дуже добре годує
худібку, пестить, розчісує згреблом,
розмовляє з нею. А коли бог та духи запитають худібку, чи добре з нею поводиться
господар, чи пестить, чи добре доглядає,
годує, і худібка похвалить господаря, то бог
скотій та бог сонце дадуть добробут у
господарстві іще більший, іще кращий:
і урожай, і приплід, і добрий покіс...
Але починає смеркати. В селі наступає
особлива тиша, і собаки не гавкають, бо
ніхто ніде не ходить тепер. Худібка попорана, усе приготовлено. Господар входить до хати.
Усі миються, одягають чисте шмаття
(білизну), чепуряться. Поза столом лавки
застелені чистими рушниками, перед образами блимає червоне чи зелене світло, на
столі горить свічка ярого воску... У хаті приємно пахне смачними стравами.
На лавці, біля мисника, стоять дві макітри:
одна з маком, а в другій буде господар мішати
кутю. Рядочком і сита з меду в новому кухлику...
До цього часу, до зорі ніхто нічого й у рот
не клав – усі постяться, за винятком малих
дітей.
Господар тре мак у макітрі, господиня
розкладає нові ложки, готує нові миски,
висуває з печі на припічок страви... Готове
й це все. А на небі вже засвітили зорі.
– Івасю (чи інше належне ім’я), поглянь,
чи засвітились у небі зорі! (у багатьох
місцевостях: Чи з’явилась зоря?!). Посилає
батько сина. Той виходить обов’язково надвір, повертається й повідомляє:
– Божа зоря засяла! (А чи «Божі зорі засвітились!») З цього моменту починається
Свята вечеря чи Багата кутя.
5. БАГАТА КУТЯ — СВЯТА ВЕЧЕРЯ
Усі чистенькі, помиті, причепурені, готові
до Святої вечері. Господар бере макітру,
новий ополоник та й іде до горшка з кутею.
Рідна мова
107
108
Рідна мова
Набирає ополоником, стиха щось говорить,
якісь магічні слова, – після прийняття християнства – молитву, – кладе новою варешкою втертий мак та раніш розчинену ситу
(у теплій воді мед) і мішає купно. Макітру
ставить на столі перед книшем, паляницею
та запаленою свічкою. Сам бере покришку,
накладає з печі вугілля (жар), посипає –
насипає на гарячі вуглі ялівцю чи пахучого
зілля й обкаджує всю хату та сіни. Потім
з цією ж покришкою йде в стайні, на обори,
на подвір’я ввесь час проказуючи молитву.
Повернувшись до хати, дає знак усій родині. Тоді всі стають навколішки в напрямку
Дідуха та образів і моляться. Молитва закінчилася. Господар бере у дві руки макітру
з кутею, а господиня свічку. Господар зупиняється посеред сіней і каже:
– Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі
ясні, дощі рясні – йдіть до нас на Святу вечерю – Кутю їсти!
Потім удруге:
– Святі наші діди-прадіди, батьки-матері,
брати-сестри, діти-онуки-правнуки – усі
душі наші-Лада, йдіть з нами вечеряти! Так
повторює тричі. Ці запрошення майже у кожному місці мають свої нюанси, особливості
та відмінності. Господиня на це проказує:
– Шануємо вас і просимо до господи
Святу вечерю споживати!
Потім хатні двері зачиняються, а надвірні
(сінешні) відчиняє господиня:
– Лихий морозе, буйний вітре, палючі
промені, люта буре, лихе й зле – йдіть кутю
їсти! Так проказує тричі. Потім виходить надвір, стає перед порогом і каже:
– Кличу вас! Не йдете? Щоб повік-віків не
приходили... Щоб ми вас видом не видали,
слихом не слихали.
Господиня закінчує:
– Скам’янійте ж у скелях, кручах, темних
лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить...
(Заклинання записано з уст Миколи
Гутуляка з Гуцульщини у 1943 р.).
Повернувшись з сіней, господар бере
кілька ложок куті та по ложці інших страв,
змішує це з мукою й іде дати кожній худобині
Святої вечері. При цьому розмовляє з худібкою, запитує її й відповідає сам від імені цих
тварин. З господарем ходять і старші діти.
Після цього повертається задоволений до
хати, а господиня поспішно зачиняє за ним
надвірні та хатні двері.
Господар підходить до столу, посувається
на покуття, продмухує місце, де має сісти
й сідає. За ним, по старшині, сідає вся родина.
Господиня сідає перед столом, бо лише вона
може вставати під час Вечері, подавати
страви та міняти миски. Посеред стола стоїть
макітра з Кутею, книш, паляниця, пироги,
горить свічка та на всьому столі розкладені
куски книша, паляниці та пиріжки.
Старший у хаті, дід чи батько бере перший
ложку Куті, підносить до рота й промовляє:
– Усі душі нашого роду, ідіть з нами Кутю
їсти! Дай, Боже, царство небесне всім померлим, у небі панування, а нам щастя, здоров’я
і довге життя!
Трошки попробувавши, підкидає цю Кутю
догори, в стелю, приговорюючи:
– Скільки зерен та маку на стелі, пошли,
Боже, стільки роїв та приплоду худоби!
Господиня після господаря приговорює:
– Скільки мачин у стелі, щоб кожна курочка знесла стільки яєчок!
За цим чаклуванням бере господиня
Кутю, потім діти по старшині. По першій
ложці Куті господар наливає чарку горілки,
запіканки, вишнівки чи сливняку, а в давні
часи – меду, – підносить чарку вгору, сам
встає і повторює попередні слова, спогадуючи покійників, бажаючи їм панування
в небі, а живим щастя, здоров’я та добробуту.
Чарка обходить усю родину по черзі.
Майже в кожній родині від спогадів та
надмірного чуття сплакнуть за Вечерею.
Далі господиня подає страву за стравою
й споживається смачно, бо, як попереду я
сказав, до зорі ніхто й нічого не їсть, за винятком дітей.
Порядок подачі страв приблизно такий:
1. Кутя;
2. Горох та капусняк (дві страви споживаються разом);
4. Борщ з грибами та рибою;
5. Голубці;
6. Риба холоджена;
7. Риба смажена;
8. Вареники;
9. Млинці (їдять з борщем разом);
10. Каша (спеціально приготовлена);
11. Пиріжки;
12. Вар (узвар).
Страви не всюди однакові, є чимало
відмінностей і особливостей; також і порядок споживання – чергування страв – не
всюди тотожне.
Був звичай іще з доісторичних часів запрошувати на Святу вечерю одиноких, бездомних, убогих та неприкаяних людей. Коли
на Вечері є якась із згаданих людина – це
вважалося дуже доброю прикметою. Такому
гостю приділялась велика увага, й раділи,
коли він був вдоволений.
Святу вечерю вся родина їла зі спільних
мисок та макітри. Але на столі ставили іще дві
мисочки, за якими ніхто не сідав. Це одна для
духів-душ покійників, а друга – для відсутніх
членів родини.
Після Вечері зі столу не приймали Куті та
ще деяких страв, не мили ложок й також залишали на столі. Вірили, що вночі прийдуть
духи-душі й сядуть за Святу вечерю удруге.
Для них на вікні чи на покутті ставили
й склянку води.
За Вечерею можна було говорити-спогадувати покійників, про урожай, про худібку.
Загальний вигляд хати на Святий вечір:
Святочно прибрана хата... Свічка палає...
Лампадка блимає... Пахне запашним сіном,
зіллям, смачними стравами. Усі святочно
одягнені... А з покуття велично споглядає
Сніп-Дідух-Рай, а під ним свята Кутя – Божа
їжа та Вар – Боже питво... Радісні обличчя...
Урочистий настрій... Тиша. Лагідність. Спокій,
доброта й любов...
На Полтавщині, в районі Сріблянщини,
під час Вечері ворожили діти. Засовує руку
під скатерку й витягає щось: базилік, травинку, квіточку, колосочок трави тощо. А по
всьому цьому й угадували майбутнє. На
Волині, Поділлі та в Галичині – таке гадання
провадилося після Вечері.
Вечеря тягнеться довго – 2–3, а то й 4
години. Після Вечері не встають у більшості
місцевостей, а одразу починають колядувати,
а в других місцях коляда починається за
Вечерею. Головні мотиви дохристиянських
коляд: про створення Світу, про бога-сонце,
про урожай, «Троє гостоньків» тощо.
А після Вечері починав ворожити
господар. Коли витягне довгу травинку –
буде довго жити; коли колосочок трави –
матиме добрий урожай тощо. Господиня –
витягне листочок – дадуться добрі полотна.
Господар сідає з одного кінця столу за
пирогами, а господиня у протилежному.
Господар, сховавшись за пирогами, питає
господиню: «Чи бачиш мене?»
Господиня відповідає: «Не бачу!»
– Дай же, Боже, щоб і на той рік не бачила!
Це треба розуміти, що скирти будуть такі
великі й стільки їх, що через них нічого й нікого не буде видно – чаклування багатого
врожаю.
Але скінчилося й гадання. Батько виймав
калитку з грішми й обдаровував дітей, а мати
обдаровувала ласощами: цукерками, горіхами, соняховим та гарбузовим насінням тощо.
Врешті, батько обдаровував матір і навпаки.
Це також магічні дії, щоб плило багатство
кожному з членів родини.
Після цієї довгої Святої вечері можна
лише відпочивати, але не можна спати, зокрема батькові та матері. Тому лягають одягнені, а спати можна аж по третіх півнях. Після
Багатої куті нікому й нікуди не можна виходити зі свого двору аж до ранку, лише малі
діти «носять вечерю» дідуньові, бабуні та хрещеним батькам.
6. СВЯТА НІЧ
По всіх хатах горять свічки та лампадки.
Свічку на Святий вечір не можна гасити, бо
це символ життя, вона мусить догоріти до
кінця. Коли ж хтось випадково погасить
свічку, то вірили, що у наступному році хтось
помре в родині...
Ця ніч – це Свята ніч. У цю ніч бог урожаю
та скотій бог – Сонце невидимо сходять на
землю й досвіту перебувають у селянських
хатах, невидимо, але в образі свічки, присутні
при Багатій вечері, перебувають у Снопі-Дідухові-Раєві. У цю ніч добрі духи – душі
дідів-прадідів, опікуни нив та домашнього
огнища теж з Дідухом увійшли до хати й перебуватимуть аж до «Василя» у хаті. У цю Ніч
бог урожаю та скотій бог ходять і оглядають
двори господарства; розмовляють з худібкою, питають, чи добре її плекає господар, чи
вчасно напуває, годує, чи чистить... І коли цей
бог побачить у всьому лад, довольство, усіх
членів родини в хаті чи на господарстві, то й
у наступному році пошле урожай, приплід,
достаток у всьому. Ось чому у цю Святу ніч
не можна спати, не можна щось недобре
говорити, бо і добрі сили, й лихі – все це
чують... тому може все так і статися; не можна
бути сердитому, не можна пам’ятати зла.
У цю Святу ніч, як і у новорічну, блукають
лихі духи, відьми, упирі, викляті і, коли людина засне, можуть оселитися у тім господарстві, можуть заподіяти зло. У цю Ніч
Рідна мова
109
110
Рідна мова
квиглять і мучаться душі самогубців, просять
рятунку, хотять вирватися на волю з-під землі...
У цю ніч горять гроші, заховані в давнину
й праведними й грішними людьми... у цю Ніч
і щастя приходить до людей... Скільки повір’я,
скільки легенд, сказань існує про цю Ніч!
Аж під ранок, після третіх півнів, коли вже
все лихе не має сили й повертається туди,
куди курячий голос не доходить – тоді господар може заснути й то насторожі, одягнений... У цю Ніч мусить бути повна тиша, бо
саме тепер, уночі, духи-Лада повертаються
з гір, долин, лісів та ярів до селянських
стодол, та зі снопом Дідухом-Раєм та богом
урожаю входять у хату на Святу вечерю.
А пробудуть вони всі аж до Василя — Нового
року. Тоді їх бог урожаю відправить навесні
на ниви, а поведе їх Дід-Ладо...
Свята вечеря – Багата кутя – улаштовується на пошану добрих духів-душ та бога
врожаю, скотього бога. Кутя Та Вар – це божі
жертвенні страви. А тому ця Ніч, як і всі Святі
вечори до Нового року – належать духам...
і Вечеря свята, і Ніч свята, і Вечорі святі.
7. ДІТИ НЕСУТЬ БАБУНІ, ДІДУНЬОВІ ТА
ХРЕЩЕНИМ БАТЬКАМ СВЯТУ ВЕЧЕРЮ
Коли на Вілію нікому з членів родини не
вільно виходити з дому й взагалі кудись
ходити, нікому нічого на сторону не можна
давати, не можна й позичати, то зараз таки
по Святій вечері, діти (10–15 років) в обов’язковому порядку носили Вечерю дідуньові,
бабуні та хрещеним батькам. Звичайно, коли
близько, а коли далеко, то це робилося на
перший день Різдва разом з батьками.
Зараз по Вечері мати опоряджає дітей
з Вечерею. Кладе в миску паляницю чи книша, а в деяких місцевостях три калачі, трошки
куті, вареників та інших страв, зав’язує
в хустку й діти несуть Вечерю. Прийшовши
в хату, а їх завжди ждали в ту пору, казали:
Будьте здорові з Святим Різдвом! (Чи:
Святами!). Тато й мама просять вас на Святу
вечерю, й я прошу. (Коли двоє чи троє дітей
– ми просимо).
Миску з Вечерею ставили на стіл, потім
підходили до дідуня та бабуні чи хрещених
батьків і цілували руку, а ті їх, дітей у голову.
– Дякуємо (чи спасибі) татові, мамі і тобі,
сину чи онучку (вам, дітоньки). Хай Господь
дасть вам усім здоров’я, а померлим панування в небі! – відповідали дітям.
Після цього роздягали дітей, саджали за
стіл і приймали Святою вечерею. По цій вечері обдаровували дітей дрібними грішми,
яблуками, горіхами, насінням та цукерками
(останнім, звичайно, уже в наші часи). По
цьому, бабуня розв’язувала хустку, міняла всю
Вечерю, зав’язувала знову й виряджали дітей
додому чи до хрещених батьків.
Декому здається, що це звичайна ввічливість. Насправді це дуже стародавній
звичай, іще з часів родового (кланового)
побуту й мав він у давнину неабияке значення.
Нести Вечерю – це значить шанувати
старійшину (найстаршого в роді), ділити
надію, долю, добро, багатство зі старшим
роду, а разом – це нести Вечерю й для Діда-Лада – духа, найстаршого опікуна не родини, а роду. Виникає питання, чому ж саме
на Багату кутю несуть Вечерю не дорослі,
а діти?
Етнографія намагається це пояснити ось
чим: З первісних часів діти вважалися чистими, невинними й найближчими до добрих
духів. Отож, прихід їх у дім старійшини – це
вважалося, що завітали вістуни бога багатства
та Діда-Лада, а з ними невидимо й добрі духи
завітали на добро, на урожай, на здоров’я.
Дорослі ж, в силу анімістичного світогляду,
своїх вірувань – не могли залишати двір,
господарство, хату, а мусили гостити з добрими духами та стерегти, щоб лихі духи не
завітали в господарство.
Носити Вечерю – для дітей це була цілорічна мрія, радість, гордість й глибоке задоволення.
8. ПЕРШИЙ ДЕНЬ РІЗДВА І ВИДИ КОЛЯД
ЗА ВИКОНАННЯМ І СУСПІЛЬНИМ
ЗНАЧЕННЯМ
Віншування-віршування
З раннього досвіту, далеко іще до сходу
сонця, малі діти – 7–8-річні хлопчики йдуть по
селу віншувати-віршувати – вітати з Святами
Різдва своїх родичів, сусідів, а то й усіх по черзі...
Маленькі – 5–6-річні діти ходять також, але
лише до родичів чи найближчих сусідів.
Дівчатка у цій справі не ходять. В Україні
з незапам’ятних часів вважалося, коли прийде
у хату на велике свято першим хлопчик, то усе
буде успішно, добре й прибуткове. Тому цих
віншувальників-віршувальників у всіх хатах
вітали дуже радо, з любов’ю.
Маленькі діти віншували так:
... Я, маленький хлопчик,
Ізліз на стовпчик,
У дудочку граю,
Христа забавляю!
А чи:
... Горобчик летить,
Хвостом вертить, –
А ви, дядьку, переймайте,
Мені копійочку дайте...
Старшенькі діти віншують різно в різних
місцевостях. Характерне віншування на Чернігівщині, зокрема в Борзенському повіті:
... З Святим Різдвом вітаю,
Всім здоров’я бажаю:
Господарю на воли,
Господині на квочки,
Хлопцям-дівчатам на гуляння,
Малим дітям забавляння...
Христу-Богу вихваляння!...
Відповідь віншувальники одержували
таку:
— Тобі й батькам твоїм цього ж бажаємо!
— Дякуємо за віншування, рости здоровий та веселий на втіху батькам!
В інших місцевостях віншували діти коротко:
– Христос рождається! Їм відповідали:
– Славіте Його! Остання редакція була
прийнята у всій Галичині.
Після віншування господарі давали дітям
здебільшого книшик – маленьке хлібинятко
«з душею», а чи бублик, яблуко, горіхи, копійку чи гріш.
Цей стародавній, іще дохристиянського
періоду звичай зберігся лише в окремих куточках України.
Щодо цього, то було, а в деяких місцевостях є й тепер, вірування: коли у дні великих
свят, чи при якійсь визначній родинній
нагоді прийде до хати перший мужчина,
а особливо хлопчик-полазник – хата-господарство буде щасливе, – і горе, коли «всунеться» перша жінка. Цим і пояснюється те,
чому дітей – хлопчиків-полазників ждуть
і приймають з приємністю.
Був у давнину звичай – у Різдвяну ніч
хлопчики ходили по селу «з яблуком». Хлопчик, увійшовши в хату, привітав, а потім
показував яблуко. Господарі дякували й щиро
обдаровували полазника ласощами чи
давали копійку. Вони вірили, що їх сади рясно зародять у наступному році. Звертаємо
увагу, що спогадані полазники ходили лише
удосвіта, до сходу сонця. Це пояснюється
тим, що у Різдвяну ніч ходили добрі духи-душі, і бог урожаю залишався до сходу сонця
у господарстві – тому хлопчики-полазники
й персоніфікувались в уяві селянина хлібороба чи скотаря як благовісники, посланці
добрих духів та бога сонця. А добрі духи (та
й лихі) діяли лише вночі під час свят...
9. СВЯТА ВЕЧЕРЯ – РАННІЙ ОБІД НА
ПЕРШИЙ ДЕНЬ РІЗДВА
Різдвяна ніч – це Свята ніч. Вона належить богу урожаю та святим душам роду –
добрим духам – Ладо... Тому і родові магічні
ритуали на честь бога-сонця та духів відбувалися вночі. З прийняттям християнства
нічну Службу Божу також відправлялося
й відправляється вночі з таким розрахунком,
щоб досвіту закінчити й знову сісти з духами
– Ладо за Святу вечерю-обід до сходу сонця.
Які саме служби-ритуали були в добу
родового побуту, понад три тисячі літ тому –
до нас не дійшло, й ми неспроможні заглянути крізь морок тисячоліть. А тому описуватимемо, як вони провадилися з часів
прийняття християнства.
Отже, Служба Божа починається майже
о 12-ій годині ночі й, як урочиста, тягнеться
чотири години, а інколи й довше. На Службі
Божій іще у XVIII ст. уночі, як і протягом
Святих вечорів, уся церква колядувала своїх
стародавніх дохристиянських коляд. У XIX
ст. в українській церкві московське духівництво повело надзвичайну боротьбу
з колядами. Але, коли нічого не могло вдіяти,
то дозволено було колядувати з Богогласника. В інших православних церквах цього
таки не було. Кожний член родини, повернувшись з церкви, вітає всіх у хаті:
«Христос Рождається!» Чи: «З Святим Різдвом
будьте здорові!».
Йому всі хором відповідали: «Славіте
його!» Чи: «І вас також вітаємо й бажаємо
здоров’я!».
У більшості місцевостей України були
привітання такі: «Будьте здорові з Святами чи
Святками!».
Відповідали: «І ви!» Чи: «І вас з Святою
Кутею!».
Отже, до світанку всі розходились
з церкви, до світанку мусили сісти знову за
Святу вечерю, а після неї безпосередньо
йшов святочний обід.
Рідна мова
111
112
Рідна мова
За віруванням тодішнім, духи – Лада лише
вночі діють, а вдень були у спокою, ось чому
й сідали за продовження Вечері досвіту.
І знову вранці світив господар свічку, прообраз сонця праведного, знову очищав-обкаджував хату ялівцем чи іншим пахучим
зіллям, скроплював хату святою водою.
А господиня аж тепер уранці мила ложки та
миски, і знову готувалась до ранішньої Вечері-Обіду.
Усі, як і на Святу вечерю, спочатку молилися, потім по старшині за батьком сідали за
стіл на посланих рушниках, продмухуючи
під собою місця. І знову подавалися усі пісні
страви у тому порядку, що й вечором.
Після першої ложки куті господар наливав чарку, встає і промовляє:
– Будьмо здорові з Святим Різдвом! Хай
Господь милує нас і має нас у своїй опіці на
кожному кроці! А всім померлим пошли,
Боже, царство небесне, раювання в небі!
Чарка по черзі обходила всіх.
Після всіх пісних страв господиня мила
посуд і вже починався святочний обід. Цей
обід уже скоромний. Трудно устійнити, які
були загально прийняті страви цього обіду,
бо вони бувають різні у різних місцевостях
України й не усталені, як пісні. Але було традиційно обов’язково колоти на Різдво кабанця, а тому й страви здебільшого м’ясні.
Головні й більш спільно-загальні: українська
ковбаса, кишка (кров’янка), холодець, печеня
зі спеціально приготовленою гречаною кашею тощо. Також у складі страв цього святочного обіду мусить обов’язково бути бодай
одна страва молочна.
Аж після вечері-обіду виходив тепер
господар порати худібку – напувати, годувати, підстеляти. Характерним є те, що
господар кладе на поріг сокиру й всі через неї
переступають, виходячи з хати. І худобу
випускає з хлівів також через сокиру.
До 2-ої години у кожній хаті був абсолютний спокій – усі відпочивали після передсвяткової праці. Лише дітвора та молодь збиралася у гуртки й готувалися до вечірньої
коляди.
10. СВЯТО РОДУ – ОДРУЖЕНІ ДІТИ ВЕЗУТЬ
ДО СВОЇХ БАТЬКІВ СВЯТУ ВЕЧЕРЮ
На Перший день Різдва не можна було
ходити до сусідів та знайомих, але, як обов’язок, одружені діти – син з невісткою, чи
донька з зятем – мусили з 2-ої години везти
до діда вечерю.
Село з другої години оживляється – в усі
сторони й кінці йдуть і їдуть молоді господарі
– це несуть (коли близько) і везуть Вечерю.
Традиційно було обов’язково везти, коли навіть діти з батьками живуть у межу, але в останні часи й носили. Разом з батьками їдуть
і малі онуки – це також обов’язково.
Господиня кладе Вечерю в миску – три
паляниці чи книші, трошки куті та інших
страв від Святої вечері, ковбасу та сало. Господар бере пляшку меду (горілки, запіканки
чи наливки) та вінок з колосся, посвячений
на Спаса. Вкутують дітей, сідають у сани
й гонорове їдуть.
Дідусь з бабусею (старші роду) вже ждуть,
виглядають; зарані приготовлене місце для
волів чи коней, приготовлений обрік та сіно
для них.
Ось і приїхали. Дідусьо відчиняє ворота,
а бабуся вітає гостей ще на сінешнім порозі,
потім відчиняє хатні двері, а тим часом дідусьо з молодим господарем-гостем влаштовує коні чи воли. Ждуть дальших дітей-гостей. З’їхалися всі. Кожне з дітей, входячи
до хати, вітає з Святами Різдва, бажає щастя,
здоров’я, добробуту. Діти кладуть на стіл
вечерю, а господар кладе вінок з колосся,
а у вінку ставить пляшку з якимсь напоєм
міцним, потім цілують дідуня й бабуню у руку.
Бабуня роздягає онуків і саджає у запічок,
а їх батьків саджають по старшині за стіл. Посередині за столом на покутті сідає найстарший – дідуньо.
Треба сказати, що вітання батьків у більшості складні й досить цікаві: «... Вітаємо вас
з святами – Різдвом тим, Святами Різдва! Хай
(най) Бог дасть дочекати Нового року! Від
Нового року до Богоявлення, від Богоявлення до Воскресення, а від Воскресення до
ста літ – покиль Бог призначив вік! То вам
зичу й віншую – Христос Рождається!».
Дідусь з бабусею відповідають: «Хай
звеличить і вас святе Сонце, Осяють ясні зорі!
Будьте багаті, як земля, Здорові, як вода, Милі,
як місяць! Славіте Його! (Христа)».
Характерно, що й у віншуванні й у відповіді яскраво позначений дуалізм: і стара
віра, і нова віра.
Усі за столом по старшині, дідусь на покутті, посередині між усіма, бабуня перед
столом. Бабуня прислуговує – все подає,
а разом і сидить за Вечерею.
Як і на родинній Святій вечері, дідусь
перший починає їсти кутю, кличе померлі
душі, живим бажає здоров’я, щастя та достатку. Перед цим дідусь запалює свічку. Після
дідуся підносить ложку до рота бабуся, а потім беруть усі по старшині. По першій ложці,
дідусь наливає чарку й звертається до всіх:
«Пошли, Боже, царство небесне й вічне панування у небі всім тим, що відійшли з нашого роду на небо! А нам усім пошли, Боже,
щастя, здоров’я, многая літа!».
Дідусь випиває, а трошки залишає на дні
чарки. Решту горілки підкидає у стелю. Потім
наливає знову й подає старшому синові. Цей
п’є до матері-бабусі, рештки горілки з чарки
також підкидає у стелю. Наливає й подає
матері-бабусі, а та, випивши з різними побажаннями, наливає й подає старшій невістці
чи доньці... І так чарка кружляє під час всієї
Вечері... Вечеря проходить дуже повільно.
Повеселішали всі після першої–другої чарки
й починають колядувати. За столом лунають
стародавні коляди. Це, між іншим, дуже
характерно й цікаво. За колядами не можна
було напиватись – бути п’яним.
Подаємо деякі зразки цих коляд:
1. Пане-господарю, вставай з постелі,
Вставай з постелі, застеляй столи,
Бо буде в тебе троє гостоньків...
Рефрен:
Добрий вечір, Святий вечір,
Добрим людям на цей вечір...
Або:
Славен Ти є,
Славен єси, Славне Сонечко
На небеси!
Перший гостонько – ясне сонечко...
Другий гостонько – ясний місяцю ...
Третій гостонько – дрібен дощику...
Рефрен...
Перший-гостонько, чим ся радуєш?
Як зійду я рано-пораненьку,
То втішуться мені старенькі
й маленькі...
Рефрен...
Другий гостонько, чим ся радуєш?
Як зійду я рано звечора,
То втішиться мені гість у дорозі...
Рефрен...
Третій гостонько, чим ся радуєш?
Як впаду я тричі у маю,
То втішиться мені жито-пшениця,
Жито-пшениця, всіляке зело...
Рефрен...
А вже пізніші коляди – це поєднання старих з новими, але розуміння Бога таке ж:
Бог Предвічний народився,
Зійшов днесь із небес... і т. д.
На цій Родовій вечері колядують спеціальний цикл коляд: про зшестя Бога на землю
(тоді вірили, що у Різдвяну та Новорічну ніч
бог урожаю сходить з неба на землю); про
Сонце, Зорі, Місяць; про урожай, худібку,
звеличання господаря-дідуня й бабуню –
голови роду та різні господарські бажання.
Цікава коляда з того циклу, яка показує
тодішнє реалістичне розуміння Бога, що Він
серед людей, допомагав їм у всьому, а навіть
в обробітку ниви:
...Ой у полі плужок оре,
Рефрен:
Славен Ти є,
Славен єси,
Славне Сонечко
На небеси!
За тим плужком Господь ходить...
Рефрен...
Святий Петро поганяє...
Рефрен...
Божа Мати їсти носить,
Рефрен...
Їсти носить, Бога просить...
Рефрен...
Ори, Синку, цюю нивку,
Рефрен...
Та й посіємо пшеничку...
Рефрен...
Розуміння християнського Бога злилося
у цій коляді з розумінням попереднього бога-урожаю.
Надзвичайно цікаві коляди цього циклу
– виховання-звеличення дідуся-бабусі, батька-матері, сина-доньки.
Несказана радість панує на цій Родовій
вечері, що також носить назву Коляди. Це
символ єдності, об’єднання роду; близькості,
злагоди та любові! Все це яскраво віддзеркалено в гучних і хвальних гімнах – молитвах-колядах.
Другою характеристичною рисою Коляд
– Родової вечері–це те, що у цей день ніхто
з роду чи родини не мусить пам’ятати ані
спогадувати кривд чи сварок, невдоволень
попередніх – забуто все. Панує лише любов,
ласка й єдність.
На Наддніпрянщині ця вечеря кінчалася
тим, що дідусь та бабуся в кінці обдаровують
своїх дорослих одружених дітей солодощами,
Рідна мова
113
114
Рідна мова
п’ють за їх здоров’я та добробут, а онуків та
правнуків – ласощами та копійками. У гуцулів
ця Родова вечеря кінчалася Святим танцем –
Кругляком, що знаменує бога-сонце, а самі дії
визначали хвалу сонцю, його біг.
Правда, збереглися своєрідні танці на
Святі роду і в окремих селах Полтавщини
(можливо, й в інших місцевостях України);
збереглися ті хвальні танці й на Чернігівщині.
Десь аж під ранок кінчається Родова вечеря. Бабуся міняє всім дітям книші тощо, іще
на дорогу обдаровує дітей і, разом з дідусем,
виряджають аж за ворота своїх дорогих у той
день гостей.
11. КОЛЯДА – СУСПІЛЬНО-ГРОМАДСЬКА
ЧАСТИНА СТАРОДАВНЬОГО СВЯТА
Стародавні, дохристиянські хвально-магічні пісні-коляди розрізнялись родинні
й родові; щодо виконання – коляди дорослих, громади молодців-хлопців, дівчат та
дитячі. Пізніше розрізнялись: родинні, родові
та суспільні. Щодо тематики та змісту – хвальні – сонцю, зорям, місяцю, дощу, урожаю;
магічні (чаруючі) господарсько-хліборобські, скотарські, хвальні для звеселення господаря, господині, хлопців та дівчат, казковідитячі. Пізніше коляди прибрали забарвлення суспільно-політичного й відображали,
частково, історичні події. У християнській
добі коляди прибрали апокрифічного та
євангельсько-релігійного змісту. А в останні
часи, у зв’язку з соціальними змінами, знову
почали приймати політично-національне
забарвлення.
12. ВИКОНАННЯ КОЛЯД
1) Дитячі
Під вечір, на перший день Різдва, малі
діти, віком від 6–12–14 років, збиралися
гуртками, усі з торбинками для дарунків через плечі, ходили від хати до хати «щебетати-колядувати».
Саме ці дитячі колядки надзвичайно цінні
своїм історичним змістом, епітетами,
порівняннями, гіперболічними чеснотами,
героїзмом, покірністю та слухняністю батькам тощо. Вони відбивають мрії, жадання
батьків – мати своїх дітей з такими визначними чеснотами: працьовитість, слухняність,
сміливість, чесність, злагода, любов до батьків. Далі йшли побажання скорше вирости,
бути здоровим: «... Володимирко коником
грає, Коником грає, військо збирає... Як зібрав
військо, аж землі важко...» За кожним рядком
рефрен: «Ой дай, Боже!».
Цей Володимирко (беруть ім’я того, кому
колядують) перемагає противника, бере
у нього данину – і злотом, і сріблом, і кіньми,
а в кінці й ґречною панною... як бачимо, мотиви історичні.
Ось гурток дітей-колядників підходить до
хати:
– Заколядувати вам? – Дружньо гукає
дітвора.
– Колядуйте, колядуйте! Чутно з хати
згоду, а навіть прохання.
Діти-колядники стають перед «застільним» вікном і питають:
– Кому колядувати?
Коли в хаті є маленькі діти, то відповідають:
– Іванкові, Марійці!
Називають справжнє ім’я своїх дітей. Тоді
діти гуртом гукають:
– Добривечір!
... Ой у полі, край дороги,
Там Іванко оре поле...
Рефрен: Ой дай, Боже!
Оре поле, засіває,
Своїх волів поганяє...
Рефрен: Ой дай, Боже!
Своїх волів поганяє
Та й ласкаво промовляє:
Рефрен: Ой дай, Боже!
Сонце гріє, пригріває,
Вітер віє, повіває...
Рефрен: Ой дай, Боже!
А Іванкова пшениця
Спіє, спіє, поспіває... і т. д.
Рефрен: Ой дай, Боже!
І знову: Добривечір!
Щиро й сердечно приймають селяни
вістунів добра й щастя. Вірили вони, що те,
про що діти колядують, збудеться. Це були
магічні дії-молитви, які нам сьогодні незрозумілі, і на які ми дивимось тепер, як на
дитячу розвагу.
Коли було прийде перший гурток хлопчиків-колядників, то, вважалося, дуже добре,
а коли дівчаток – не зовсім добре. Але приймали всіх, хто прийде.
Після коляди господиня виносила дітямколядникам книшики, бублики чи яблука,
а багатші – й копійки, дякуючи за коляду.
Щораз все більше наповнювали діти свої
торбинки. Дитяча коляда була лише у цей
вечір на селі й кінчалася не пізніше 8 години
вечора.
2) Коляда молодечих гуртків
Молодь, в давнину – гуртки молодців,
останніми часами – парубоцькі та молодечі,
– також збирається увечері на перший день,
започатковує. Вони збираються людно, біля
школи чи біля церкви й також людно
готуються до спільної-громадської коляди.
Спочатку вони вибирають Березу (Брезая) –
провідника й керівника всієї коляди, латкового, який збирає сало та ковбаси, хлібоношу
та помічників йому, скарбонькара, що носить
скарбоньку й відбирає гроші, звіздаря, що
носить зорю, дзвонарів, що мусять дзвонити
увесь час і цим давати знати, що парубоцька
коляда йде; на Гуцульщині вибирають іще
скрипалів, цимбалістів (також і на Полтавщині) та танцюристів. У часі готування до
коляди перед Різдвом, цих осіб намічали
й підготовляли до цієї важливої функції,
а тепер саме законно вибирають й знаки
дієвої гідності доручають.
На цьому денному зібранні колядницька
громада домовляється, на яку мету збиратиме
гроші: на церкву, на школу чи на іншу громадську ціль. Парубоцька громада не вільна
була розпорядитися грішми. А решта збору
– книші, сало та ковбаси – це вже належало
цілком парубоцькій громаді. А тому на цьому
зібранні й домовляються, де, у кого і коли
«пропиватимуть» коляду, інакше кажучи, де
справлятимуть латки.
Громадсько-суспільна коляда ходить по
всьому селу, не минаючи жодної хати. А колядують вони до самого ранку щоночі. Щоб
усе село обходити, то парубоцька коляда
тягнеться по деяких селах 2–3 дні, а то й
довше. Кожний господар радо приймає колядників, щедро їх обдаровує: дає обов’язково книша чи паляницю, латку – це кусок
сала, чи ковбасу; в скарбоньку щедро опускає
гроші на громадську ціль. А коли в хаті
є дівчина на відданні чи хлопець на одруженні, то ще й частують колядників чаркою
чи солодощами...
Але от у воротях задзвеніли дзвінки.
Миттю у хаті з’являється світло. А тим часом
під вікном Береза гукає:
... Чи дозволите заколядувати,
Звеселити дім ваш, діток, худібку,
Чи ні?!
А чи:
Чи цьому дому та й веселому,
Чи дозволите колядувати,
Колядувати – дім звеселити,
Дім звеселити – дітей втішити!
Господарі відповідають: – Просимо, колядуйте! Господь благослови!
А чи: Весельтеся, звеселіте! (Звесельте!)
Коляди громадсько-парубоцькі різняться
від коляд дитячих, від дівочих та хатніх. Репертуар цих коляд не так численний, але
різноманітний.
Коляда дому – бажання достатку, багатства, урожаю, щоб клуні-комори були повні,
обори плідні, у пасіці рійно:
... Ой, Даждьбоже! (Даждьбог – це дохристиянський бог урожаю, сонце, в інших
місцях надавали йому функцій і громовика).
Ой, Даждьбоже! У полі врожайно,
На току буйно, в пасіці – рійно,
У дворі збройне, в коморі повно,
А в домі склінно на челядоньку,
На дворі щастя на худобоньку.
На худобоньку рогатую та ще й дрібную...
Хай же вам буде Бог у дорозі,
На кожному броді, на перевозі!
Ми вас вінчуємо щастям, здоров’ям,
Сими святками та й Різдвяними!
Після кожного рядка співають рефрен:
Ой, Даждьбоже!
Коли ж господар гукне колядувати господині (це тоді, коли нема дітей) – колядники
готові й на це. Основний зміст коляди господині подібний до коляди господареві. Але
тут відбито мотиви, щоб здорова була, лад
у хаті робила, мужа любила, щоб городина
буйна була, льон-прядиво до стелі, полотна
білі, рушники-скатерті красні, у хаті тепло, на
столі смачно...
Парубкові:
Ой, славен, славен, красний Петруню
(чи інше ім’я)
А чим же ти та й прославився?
Що ізвечора коня сідлав,
А вже к світу під Царів город став...
Ой як б’є, та й б’є на Царгород...
Цар ся дивує, хто то воює.
А міщани все ходять, все раду радять,
Що тому вояці за дари дати!
Вивели йому коня в наряді...
Він коня то взяв, не подякував,
Не подякував, шапочки не зняв,
Шапочки не зняв, не поклонився,
Не поклонився, не покорився...
Рідна мова
115
116
Рідна мова
(В іншій редакції – «не замирився»).
Після кожного рядка рефрен:
Ой, Даждь-боже!
Далі винесли йому полумисок грошей.
І знову він взяв, але не подякував. І, врешті,
і шапочку зняв, і покорився, і помирився
тоді, коли йому вивели ґречную панну. Це
коляда історична й сягає у ранню князівську
добу...
3) Коляда дівчині на порі:
... Ой, рясна-красна
Калина в лузі,
Рефрен: Ой, Даждьбоже!
А ще найкраща
Марія в батька.
Рефрен: По воду йшла,
Як зоря сяла
Рефрен: З водою йшла,
Як бджілка гула,
Рефрен: В сінечки ввійшла
Сінечки сяють...
Рефрен: Сінечки сяють
Пани вставають,
Рефрен: Пани вставають
Шапки знімають,
Рефрен: Шапки знімають,
Її питають:
Рефрен: Чи ти царівна,
Чи королівна?
Рефрен: Я не царівна.
Ні королівна,
Рефрен: У свого батька
Ґречная донька,
Рефрен: Ґречная донька,
Донька Марія
(чи інше відповідне ім’я).
Ця коляда цікава й характерна своїм змістом, тією далекою мрією юнака знайти собі
дружину – гарну, працьовиту, розумну, ласкаву, слухняну, добру порадницю, щоб і пани
у неї радились. Ось ті вимріяні стародавні
чесноти дівчини...
А часто господарю, що має на відданні
доньку, кінчають коляду жартівливо (там
мусять дати добру «латку»):
А за цю коляду
Дайте все до ладу:
Грудку каші,
Кільце ковбаски,
Книша-пирога...
А не дасте
За книша-пирога
Поволочу хату за рога;
За ковбасу – хату розтрясу,
За кашу – візьму Марічку вашу!
Дай, Боже!
І, врешті, типова коляда для хлопчика
(історична, з часів литовського панування):
... Павлечко коника сідлає,
Павлечко з дворика з’їжджає,
Павлечка батенько питає:
– Що ти, сину, гадаєш?
Куди з двору з’їжджаєш?
Сину мій!
Славен ти є, славен єси,
Славен Господь Бог на небеси!
– Татку мій,
Що тобі до сього?
Осідлаю коня вороного
Та поїду до царя
Добиватись лицарства.
Рефрен:
Хоч лицарства не доб’юсь,
Так ума я наберусь
– Татку мій!
Слова «поїду до царя» – певно пізніше
виникли, а попереду, у старших варіантах –
«поїду до князя». Коляда дівчинці – подібна
до коляди хлопчикові – вихваляються й змальовуються чесноти дитини-дівчинки: слухняність, працьовитість, ласкавість, доброта,
покірність неньці.
4) Коляда дорослих, господарів
У багатьох місцевостях України заведена
й коляда «господарська», коли йдуть господарі з колядою. Коляди чоловіків у більшості біблійні та апокрифічні й відбуваються
на другий і третій день Різдва. Господарі
колядують лише з метою допомоги вдовам,
сиротам, хворим, ув’язненим. Вони також усе
беруть те, що й гуртки молодців та ще
збирають полотно, вовну, пір’я та сухі харчі.
Усе це здають за вищеподаним призначенням.
Парубоцькі гуртки також здають вдовам
та сиротам три чверті зібраного хліба –
книшів, паляниць та латок.
5) Дівоча коляда
Дорослі, на порі, дівчата також ходять колядувати. Але ці коляди не носять характеру
ані громадського, ані суспільного (в широкому розумінні). Колядниці ходять на другий
день Різдва й то лише до своїх товаришок-дівчат. Вони приходять удень, по обіді, на
подвір’я, стають під вікном і просять дозволу
заколядувати. Дівчат запрошують до хати,
садовлять на лавці й вони колядують лише
дівчатам та малим дітям. Ніякого збору колядниці не провадять. Трудно сказати, але
є думка, що коли організація хлоп’ячих та
дитячих коляд веде початки, без сумніву,
з часів родового побуту, то дівчачі, певно,
почалися далеко пізніше, хоч зміст дівчачих
коляд лише дохристиянський: про чесноти,
про хлопця, про одруження.
6) Коляда невістці
Коляда, в якій подано стан та образ невістки, дуже цікава, характерна й показує відношення родини до новоприбулого члена –
невістки. Ця коляда – це витвір північних областей України. Наводимо характерні уривки:
... Ой у печі окріп біжить,
А в колисці дитя пищить,
У хліві порося квічить,
На полу воркун ворчить,
А на печі свекор кричить...
А окріп біжить
Та візьми мене;
А дитя пищить
Нагодуй мене;
Порося квічить
Та напій мене;
Воркун ворчить
Приголуб мене;
Свекор кричить
Щоб ключами не дзвеніла,
Підківками не бряжчала,
Його зі сну не збуджала...
Це коляда – відображення важкого життя
невістки в домі мужа; вона на початку мусить
усю працю на собі нести до того часу, поки
не займе в родині рівного стану або не відділиться на власне господарство. Зміст коляди ясний і не потребує коментарів...
7) Коляда на Гуцульщині
Особливо цікаво проходить коляда в гуцулів. Колядники-парубки, також і дорослі
чоловіки ходять колядувати дуже урочисто:
одягнені в національне святочне вбрання,
з бартками, спеціальними дзвінками, з музиками, танечниками. Гучно входять колядники
на подвір’я. В усіх підняті бартки догори,
трясуть дзвінками. Питають дозволу заколядувати. Знак подає «береза». Усі вправно,
доладно й мистецьки колядують. Під час
коляди цікаво жестикулюють бартками,
трясуть і дзвонять дзвінками. Усі учасники
коляди весь час у рухові – ритмічно відбивають такт ногами. Закінчують коляду звеличанням і накликанням добробуту – багатства двору:
... Бувай нам здоров, господаречку,
Не сам собою, а з ґаздинькою,
Та з ґаздинькою, з родиною!
Віншуємо тим щастям, здоров’ям,
Щастям, здоров’ям, Різдвом Христовим!
Дай же, ти, Боже, в городі зело,
В городі зело, в хаті весело!
Подай же, Боже, всім здоровийочко
На худобоньку, на роговую,
На челядоньку, на домовую!
За кожним рядком співають рефрен:
Ой дай, Боже!...
Ось коляда закінчена – тоді на подвір’я
виходять танечники, а часто й усі, та й колишній священний танок – «Кругляк».
8) Коза, танечники та машкарники
Прищепився в Україні й звичай ходити
з козою, переодягання та маскування. По
обіді на перший день Різдва збираються
парубки, які не будуть брати участі в загальній коляді, переодягаються – за цигана, дідажебрака, Маланку, жида, лікаря, козака, ляха,
урядника, козу тощо.
Провідну роль тут грають циган і «жидок».
Спочатку вони заходять до хати, жартують,
просять «дарів». Коли господарі виявляють
бажання дати дари, тоді вони вводять козу,
а збоку лікар. Дід-жебрак приспівує речитативом на порозі:
... Кізонько-лебедонько, стань на порозі
На одній нозі, – ввійдеш до хати,
Будемо скакати... Гоцки... гоцки!...
Коза входить до хати, Дід-жебрак виголошує речитативом довші монологічні жартівливі вірші, нюхає табаку й вихваляє козу...
Коза «гине» ... Кличуть лікаря... Той відмовляється лікувати дохлу козу... Усі машкарники
жартують, співають, веселять дотепами дім.
Головне в Козі – це спів:
... Де коза ходить,
Там жита сім куп;
Там жито родить;
Де коза рогом,
Де не буває,
Там жито стогом;
Там жито вилягає,
Де коза хвостом,
Де коза туп-туп,
Там жито кустом...
Рідна мова
117
118
Рідна мова
Віджартувавши, брали «дари» й ішли до
другої хати. У дорозі до другої хати жарти
з зустрічними не вгавають.
Козу робили з хутра, причіплювали роги
тощо, а під низом був парубок, який і танцював увесь час та виконував потрібні церемонії...
Цей звичай дуже стародавній і досить
нашарований, але зберігся лише в окремих
місцевостях України, зокрема в Галичині, на
Волині та взагалі в південних областях України, і то в окремих селах; він близький до
грецьких та римських звичаїв, але змістом –
національний.
13. ВЕРТЕП
Звичай «водити козу», середньовічні
містерії, низка інтермедій та духовна драма
– породили Вертеп.
Вертеп – це легенька ятка, у два поверхи,
– верхній – це «Віфлеєм», де відбуваються
вистави біблійного змісту та апокрифічні
про народження Христа, а у нижньому – виставляються комічні сценки з народного
життя – своєрідний театр гумору й критики,
а навіть політичні.
Головні виконавці у Вертепі – це ляльки,
які рухаються по дротах з волі вертепника. За
вертепом приховувався «спудей» – особа, що
говорила в імені ляльок. Вертеп провадився
в формі діалогів, окремих сценок. У верхньому поверсі здебільшого відбувалися такі
сценки:
1) Свята ніч – народження Христа;
2) Приношення дарів трьома царями;
3) Переслідування Іродом Христа;
4) Втеча Богоматері з Христом і Св. Йосипом до Єгипту;
5) Смерть страчає Ірода і т. д.
Отже, й дійові особи тут біблійні.
У нижньому поверсі дійові особи: дід-селянин, баба, циган, жид, лях, солдат,
венгер, запорожець, купець, шинкар і т. п.
Для цього поверху матеріал брали безпосередньо з тодішнього життя, з народних
творів, політичних та економічних подій.
Коли саме, і де виник вертеп – трудно
сказати, але в ХVІІ–ХVІІІ ст., а в окремих
місцях – і в XIX – це було обов’язкове дійство
на перший день Різдва. Іще до більшовицького наїзду вертеп був в Галичині, на
Волині та в окремих селах на півдні України.
Михайло Возняк трактує, що вертеп виник вперше в Галичині; підпирає свою думку
науковою розвідкою І. Франка та опублікованою псальмою – Псалма на Різдво
Христове в копії 1738 р.
Нам відомо декілька редакцій вертепу,
а саме: Волинська редакція вертепу – опублікована І. Франком з рукописного Збірника 1788–1791 рр. У цій редакції згадуються Староконстянтинів та Бердичів.
Але найстаршою редакцією вертепу вважається копія з архіву родини Ґалаґанів
у Сокиринцях – 1870 р., а перед цим копія
вертепу Маркевича – 1860 р.
Відома редакція й Сибірського вертепу,
занесена туди з України якимсь єпископом.
Своєрідну форму й зміст мав вертеп Підкарпаття та вертепного змісту псалма та
коляди на Полтавщині. Вертеп мав позитивні
сторони і з точки зору релігійної, громадської та політичної.
14. ПОЯСНЕННЯ ОКРЕМИХ ТОЧОК
РІЗДВА ЯК УКРАЇНСЬКИХ ТРАДИЦІЙ
Свято Корочуна у дохристиянські часи
було найбільшим, найсвятішим, найбагатшим стравами, найрізноманітнішими обрядами, магічними діями та магічними (чарівними) словами.
Перші початки свята Корочуна – це перший ступінь – свято патріархальної родини
– Вілія та Свята вечеря. Другий ступінь –
свято набрало характеру загального-родового – носити вечерю до дідуся та до
бабусі; а головне – возити вечерю – це були
збори всього роду на перший день свята
у старійшини роду. Тут єднання, спільність
інтересів Роду, магічні дії, щоб рід був величний і багатий. Третій ступінь свят – це
загально-суспільна коляда.
Після об’єднання родів у племена й свято
Корочуна набрало ширшого характеру та
змісту – вся суспільність через своїх членів
бере участь у святі. Усі молитви-коляди, усі
магічні дії, усі бажання – скеровані до всіх
членів племені чи поселення.
Чому обов’язково провідну роль в святкуванні беруть саме хлопці та хлопчики, як
і одружені чоловіки?
Неодружений хлопець, як і діти-хлопчики, – це вважався символ чистоти, незайманості, надії, сили, краси, відваги й загальної
любові. Вірили, що найскорше бог урожаю та
щедроти, також і дід-Ладо почують прохання
їх і здійснять їх чаклування, відчують їх
магічні дії та слова. А в давнину кожна родина
відряджала свого члена до загального святкування, цебто хлопця, коли він був у родині.
Чому Вечеря прибрала назви – Свята,
Тайна, Велика, Багата кутя? Хоч попереду
частково подано пояснення, доповнимо.
Відповідь ми знаходимо цілком таки в анімістичному світогляді наших пращурів, в їх
умовах життя, віруваннях та ступені розумового розвитку.
Вони вірили, що у цей день, на Вілію, бог-сонце посилає перші промені тепла-світа до
весни. В цю ніч з’їжджає-злітає-сходить
з промінням невидимо бог багатства, урожаю, здоров’я, приплоду худоби, бог радості
життя, бог захисту від усього злого, бог
допомоги й рятунку...
«Зійшов днесь із небес...»
А сходить він тайно, а несе з собою урожай, багатство. У цей вечір і ніч – він освячує,
оглядає все на землі: двір, дім, розмовляє
з худобою, з душами померлих. Зрозуміло
нам стає, чому у годину «сходу сонця» відчиняються усі двері й ворота; ясно стає, чому
досхідньою водою вариться Свята вечеря;
чому здобувається живий вогонь. Вода й вогонь – це головні святителі й чистителі
життя.
Цей добрий сонячний бог, що сходить на
землю у Святий вечір – мусить бачити навколо повний достаток, радісне життя... його
закликають – «Праведне Сонце», – запрошують, славлять, готують йому найбагатшу
вечерю, з усього, що є в господарстві, що дає
земля. Тепер нам будуть зрозумілі слова
коляди:
... Пане-господарю, вставай з постелі,
Застеляй столи,
Бо буде в тебе троє гостоньків...
Перший гостонько – ясне сонечко...
Цей бог-сонце ще з минулого року є в Дідухові-Раєві – в обжинковому снопі, що свято
зберігається по принесенні його з поля. Цей
сніп мусить стояти на покутті – святому
місці, де сидить бог багатства-сонце, де сидять святі душі померлих, де ставиться божа
їжа – пшениця з медом і маком – кутя та
вар...
Бог сходить на вечерю і йому застеляють
хату сіном-соломою, кладуть сіно і під скатеркою на столі, а в це сіно сиплять різне
зерно хлібних культур, крім гороху. З при-
ходом християнства горох вважали слізьми
Богоматері – вона плакала, стоячи біля
Христа, а сльози котилися й повстав горох
з тих сліз.
А щоб бог-сонце освятив усю працю – під
стіл кладуть усе (частини) хліборобське
знаряддя...
Коли стелять сіно, по якому бог прийде
на Вечерю, – бог побачить і почує, чого саме
господар хоче: іржання коней, мукання
корів, мекання овець, квоктання-сокотання
курей та ціпання курчат... І це, вірили, таки
буде так. Ці магічні дії та слова переконують
доброзичливого бога на добро й прихильність до людини. А щоб бог-сонце увійшов
охоче й вільно до господаря – треба очистити хату водою й вогнем-кадилом; треба
гарно причепурити хату.
Коли всі сядуть за Вечерю, то тайно, невидимо з ними будуть сідати й вечеряти –
і бог багатства, і душі Лада, будуть їсти кутю
та пити вар. А цей бог з душами померлих
сидить на покутті, у снопі Дідухові-Раєві. Тому
у час Вечері господар говорить і думає про
душі померлих, про добрі сили – про бога-сонце, про врожай, про родину. І чуйно
господарі прислухаються, про що саме
говорять діти за Вечерею, бо часто через
дітей говорить бог багатства. Але треба
зрозуміти мову, розшифрувати її...
І гадання за столом – це боже віщування
через дітей. Дорослі – батьки – майже не
говорять під час Вечері.
Кутя кидається у стелю – це у небо до
сонця – поштується святою їжею вища добра
сила; разом і гадають, скільки роїв буде, як
нестимуться кури.
І всі дірки в лаві чи де вони є – мусять бути
на Святу вечерю забиті, заткані, щоб туди
ніщо зле не залізло, не залишилося, не
притаїлося у хаті, не перешкодило б сонцю
та духам прийти на Вечерю; а це разом
визначало, що й рот недобрим людям буде
«затканий», щоб нічого недоброго не говорили у цей час на родину...
Господар з божою їжею – кутею – обходить двір, худобу, закликає й бога багатства,
й всі добрі сили на Вечерю; закликає й супротивні сили. Але супротивні сили не прийдуть, бо тепер з господарем є бог багатства,
хата очищена вогнем, омита-освячена водою. Тому господар закликає, щоб у майбутньому вони не діяли йому зла, а разом і заклинає їх, відганяє лихі сили назавжди.
Рідна мова
119
120
Рідна мова
На цей Вечір, в інших місцевостях на
перший день Різдва, господар дає попробувати святих страв – божої їжі-куті худобі.
І вона буде здорова, весела, буде плодитись,
бо в неї з їжею увійшов бог багатства й добра.
Він розмовляв з худібкою у цю святу Ніч.
Господар обходить і з вогнем (вугіллям)
господарство, очищає, обсипає видюком –
диким маком. Видюк бачить усі злі сили й має
властивість не допустити ці «лихі сили» до
худоби до двору.
«Зарубує» пороги господар перед святою
Вечерею, бо на порозі сидить лиха сила й жде
слушного часу вскочити у двір, у хату, у хліви.
Господар розрубує ту «лиху силу» на порозі,
а коли прийде подібна нова та побачить
«зарубані пороги – утече й побоїться зайти
у двір...
Іще повернемось до Дідуха-Раю, обжинкового снопа. Цей сніп з ритуалами, піснями
й молитвами – вже освячений, з почестями
принесений з поля; у ньому є частка бога-сонця, бога урожаю та багатства – це емблема
урожаю. Тому й ставиться цей сніп на покутті,
«у раю», святім місці, де сидить і сидітиме бог
багатства та врожаю з душами померлих, де
стоятиме для них їжа – кутя та вар.
Лише господар сидітиме на покутті, а через це причаститься, приєднається до бога-сонця. А через господаря різні добродійства
одержить увесь двір, увесь дім. З цього Дідуха
на Новий рік діти вимолотять зерно, а те
зерно посіють по всьому обійсті, у хатах та
на полях.
Чому під час Святої вечері мусить горіти
тільки воскова свічка?
Віск – це продукт великої, важкої, щирої
й невсипучої праці, а бджола – символ людини. Крім цього, воскова свічка знаменує
собою життєдайну силу – сонце, до якого
підноситься бджола.
Залишення ложок біля куті на Святій
вечері, ставлення куті, води та мисочок на
вікні, на покутті та на столі для добрих духів-душ покійників – це виразний культ пошани
померлих. Це частково нагадує нам «городи»
мертвих – культ пошани покійників у стародавньому Єгипті.
Але цілком було б помилково думати, що
Свято Корочуна запозичено нами від інших
народів. Спогадуючи ті чи інші моменти
впливів інших культур, ми лише добачаємо
в цьому стародавні культурні, політичні та
економічні зв’язки українських племен
з іншими народами, а звичайно, обмін культурою – це природно.
Само ж Свято Корочуна – цілком відмінне
від відповідних свят інших народів. Жодний
народ у світі не має такого справді багатого
свята Різдва, як маємо ми.
Наша міфологія, також і демонологія – не
мають чітких образів (Перун, Хорс, Стрибог,
Морена тощо – з’явилися пізніше).
Наша дохристиянська віра цілком була
наближена до однобожжя, бо вірили, головне, у Вищу Творчу Силу – у Небо та його
Сонце; віра, що вся природа населена духами,
але що бог добра завжди з господарем, з людиною. А навіть пізніший дуалізм зливав Вищі
сили минулого й нового воєдино. Та й супротивні сили були в уяві наших пращурів не
такі жорстокі й злобні, як скажімо, чорт
у росіян, який топить кораблі, знищує людей,
робить зло безмежне, й він є пострахом людей. А в уяві українця – чорт – це сміхотворець, з яким можна й у карти грати, і за стіл
сісти, і обдурити його, посміятись з нього,
пожартувати.
Отже, свято Корочуна, що перекрилося
Різдвом, є святом господарським, поєднаним
з культом пошани померлих та з культом
пошани вищої сили природи – сонця, землі
тощо. Це свято дає науці найбільше матеріалів у справі вивчення й зрозуміння нашої
доісторичної ранньої культури, життя, побуту, віри, вірувань, ідеалів, прагнень та психіки
українського народу. Все це спрямовує людину пізнати себе, полюбити свій народ,
свою вітчизну, відчути себе рівним з іншими
народами світу!
Джерело: Український рік у народних звичаях в історичному освітленні.
Рідна мова
121
AD
VISOR
Y COMMITTEE ON THE FRAMEWORK CONVENTION
ADVISOR
VISORY
FOR THE PRO
TECTION OF NA
TIONAL MINORITIES OPINION
PROTECTION
NATIONAL
ON POLAND
Strasbourg
Strasbourg,, 27 November 2003
Table of contents:
EXECUTIVE SUMMARY
I. PREP
ARA
TION OF THE CURRENT OPINION
PREPARA
ARATION
II. GENERAL REMARK
S
REMARKS
III. SPECIFIC COMMENT
S IN RESPECT OF AR
TICLES 1-19
COMMENTS
ARTICLES
IV
S OF THE AD
VISOR
Y COMMITTEE
ADVISOR
VISORY
IV.. MAIN FINDINGS AND COMMENT
COMMENTS
V. CONCL
UDING REMARK
S
REMARKS
CONCLUDING
EXECUTIVE SUMMAR
Y
SUMMARY
Following the receipt of the initial State Report of Poland on 10 July 2002 (due on 1 April
2002), the Advisory Committee commenced the examination of the State Report at its 15th
meeting, on 9–13 September 2002. In the context of this examination, a delegation of the
Advisory Committee visited Poland, on 14 to 17 April 2003, in order to seek further information on the implementation of the Framework Convention from representatives of the
Government as well as from NGOs and other independent sources. The Advisory Committee adopted its opinion on Poland at its 18th meeting on 27 November 2003. Poland has in
many respects made valuable efforts to support national minorities and their cultures, including through certain sectoral legislative provisions in such fields as the educational and
electoral systems and through the recent adoption of the Programme for the Roma community in Poland.
Although the legal and institutional framework protecting persons belonging to national
minorities is fairly well developed in some areas, it lacks overall coherence and contains
important shortcomings. This is particularly the case for the use of minority languages in
relations with administrative authorities, as well as the display of traditional local names and
other topographical indications in minority languages. In these areas, legislative guarantees
are needed as a matter of priority. The adoption of a comprehensive law on national minorities could ensure legal coherence and address the issue of limited state support for national
minorities in practice.
Poland should pursue the efforts made to solve the issues linked to monuments and
cemeteries affecting many national minorities including Germans, Ukrainians, Jews, Lemks
and Karaites. These efforts should be made in a spirit of tolerance and intercultural dialogue
and in consultation with those concerned. The same applies to demands by many national
minorities, including the Ukrainians, Slovaks, Armenians, Russians and Belarusians with
regard to the setting up of and support for cultural centres, museums and libraries.
Despite regular radio and television broadcasts in a number of minority languages, the
Advisory Committee finds that there is scope for improvement in the media sector, especially
concerning additional radio programmes and geographical cover of broadcasting for dispersed national minorities. Greater attention should also be paid to involving more consistently persons belonging to national minorities in the preparation of programmes intended
for them.
122
Рідна мова
Notwithstanding the existing legal guarantees and the many opportunities available to
persons belonging to national minorities for receiving instruction of/in their languages as
part of the public education system, there is reason for concern about the threats of closure
of a number of Lithuanian schools. It is thus important that all means of maintaining these
schools be explored in consultation with those concerned.
Despite efforts by the Government, there remain problems in the implementation of the
Framework Convention as concerns Roma. Consultation with the Roma is crucial for the
successful implementation of the newly adopted Programme together with further action to
address acts of discrimination and ensure equal opportunities for access to education. While
participation in public affairs at local and regional level is satisfactory, there is a clear need
to reinforce participation of persons belonging to national minorities at national level.
I. PREP
ARA
TION OF THE CURRENT OPINION
PREPARA
ARATION
1. The initial State Report of Poland (hereinafter: the State Report), due on 1 April 2002,
was received on 10 July 2002. The Advisory Committee commenced the examination of the
State Report at its 15th meeting, on 9–13 September 2002.
2. In the context of this examination, the Advisory Committee identified a number of
points on which it wished to obtain fuller information. A questionnaire was therefore sent to
the Polish authorities on 30 October 2002. The Polish Government replied to this questionnaire on 12 February 2003.
3. Further to an invitation from the Polish Government, and in accordance with Rule 32
of the Committee of Ministers’ Resolution (97) 10, a delegation of the Advisory Committee
visited Poland from 14 to 17 April 2003 in order to obtain supplementary information from
representatives of the Government, NGOs and other independent sources on the implementation of the Framework Convention. In preparing this opinion, the Advisory Committee
also consulted a range of written materials from various Council of Europe bodies, other
international organisations, NGOs and other independent sources.
4. The Advisory Committee subsequently adopted this opinion at its 18th meeting on 27
November 2003 and decided to transmit it to the Committee of Ministers [1].
5. The present opinion is submitted pursuant to Article 26 (1) of the Framework Convention, according to which, in evaluating the adequacy of the measures taken by the Parties to
give effect to the principles of the Framework Convention, „the Committee of Ministers shall
be assisted by an advisory committee”, as well as pursuant to Rule 23 of Resolution No. (97)
10 of the Committee of Ministers, according to which the „Advisory Committee shall consider the state reports and shall transmit its opinion to the Committee of Ministers”.
II. GENERAL REMARK
S
REMARKS
6. The Advisory Committee welcomes that the Polish authorities consulted representatives of national minorities [2] during the preparation of the State Report. It also warmly
welcomes that the authorities included in an appendix to the State Report the remarks of
representatives of national minorities which were not incorporated in the State Report and
provided reasons for adopting this approach. The Advisory Committee observes that the
State Report is detailed as to existing legislation, but gives little information about state
policy and relevant practice.
7. The Advisory Committee notes that additional information and useful clarifications
were obtained from the Polish authorities’ written reply to its questionnaire and the meetings
during the visit, which took place in Cracow and Bialystok as well as Warsaw. The Advisory
Committee considers that the visit organised at the Polish Government’s invitation provided
an excellent opportunity to have a direct dialogue with various sources. The information
from the Government, the Ombudsman (Commissioner for Civil Rights Protection) and
representatives of other sources, particularly national minorities, proved invaluable, notably
with regard to implementation of the relevant provisions in practice. The Advisory Committee notes the spirit of co-operation shown by Poland throughout the process which led to the
adoption of the current opinion.
8. Although persons belonging to national minorities seem generally to be familiar with the
Framework Convention, the Advisory Committee nevertheless encourages the Polish authorities to take further measures to improve awareness of the Framework Convention, its explanatory report and the rules concerning its monitoring at international level, including through the
publication and dissemination of the State Report and other relevant documents.
9. The Advisory Committee notes that the system for protection of national minorities in
Poland appears to be closely linked to bilateral agreements with neighbouring countries.
This approach is reflected, in particular, in the State Report and in the text of the declaration
contained in Poland’s ratification instrument (see related comments under Article 18 below).
10. The Advisory Committee notes with satisfaction that in recent times, the necessity to pass
a comprehensive law protecting national minorities has gained ground and this option now
seems to be the option preferred by the authorities. Such a law could be instrumental in filling
existing gaps in the legal and institutional framework pertaining to national minorities and would
be an important signal by the State of its commitment to national minorities in Poland.
11. An extensive process of decentralisation has taken place in Poland in recent years. In
accordance with the subsidiarity principle, many functions are now performed by regional
and local authorities, in particular the municipalities as regards matters – such as education
– which are particularly relevant for persons belonging to national minorities. Hence the
Advisory Committee considers it important that the central authorities provide the local
authorities with the necessary assistance – financial, technical or other – so that they can
properly perform their new functions as regards protection of national minorities.
12. In the following part of the opinion, it is stated in respect of a number of articles that,
based on the information currently at its disposal, the Advisory Committee considers that
implementation of the article at issue does not give rise to any specific observations. The
Advisory Committee wishes to make clear that this statement is not to be understood as
signalling that adequate measures have now been taken and that efforts in this respect may
be diminished or even halted. Indeed, the Advisory Committee considers that the nature of
the obligations of the Framework Convention requires a sustained and continued effort by
the authorities to respect the principles and achieve the goals of the Framework Convention.
Furthermore, a certain state of affairs may, in the light of the recent entry into force of the
Framework Convention, be considered acceptable at this stage but that need not necessarily be so in further cycles of monitoring. Finally, it may be the case that issues that appear at
this stage to be of relatively minor concern, prove over time to have been underestimated.
III. SPECIFIC COMMENT
S IN RESPECT OF AR
TICLES 1–19
COMMENTS
ARTICLES
Article 1
13. The Advisory Committee notes that Poland has ratified a wide range of relevant
international instruments. On the basis of the information currently at its disposal, it considers that implementation of this article does not give rise to any further observations.
Article 2
14. Based on the information currently at its disposal, the Advisory Committee considers
that implementation of this article does not give rise to any specific observations.
Article 3
15. The Advisory Committee notes that Poland made two declarations when it deposited
its instrument of ratification of the Framework Convention. The first one reads as follows:
„Taking into consideration the fact, that the Framework Convention for the Protection of
National Minorities contains no definition of the national minorities notion, the Republic of
Poland declares, that it understands this term as national minorities residing within the territory of the Republic of Poland at the same time whose members are Polish citizens”. The
second declaration pertains specifically to Article 18 and states the following: „The Republic
of Poland shall also implement the Framework Convention under Article 18 of the Convention by conclusion of international agreements mentioned in this Article, the aim of which is
to protect national minorities in Poland and minorities or groups of Poles in other States”.
Рідна мова
123
124
Рідна мова
16. The Advisory Committee underlines that, in the absence of a definition in the Framework Convention itself, the Parties must examine the personal scope of application to be
given to the Framework Convention within their country. The position of the Polish Government is therefore deemed to be the outcome of this examination.
17. Whereas the Advisory Committee notes on the one hand that Parties have a margin
of appreciation in this respect in order to take the specific circumstances prevailing in their
country into account, it notes on the other hand that this must be exercised in accordance
with general principles of international law and the fundamental principles set out in Article
3. In particular, it stresses that the implementation of the Framework Convention should not
be a source of arbitrary or unjustified distinctions.
18. For this reason the Advisory Committee considers that it is part of its duty to examine
the personal scope given to the implementation of the Framework Convention in order to
verify that no arbitrary or unjustified distinctions have been made. Furthermore, it considers
that it must verify the proper application of the fundamental principles set out in Article 3.
19. In the State Report, the Polish authorities indicated that 13 national minorities [3]
resided in Poland, totalling around 1 million people and accounting for between 2% and
3% of the total population. The authorities added that the Kaszubs constituted neither a
national nor an ethnic minority, but a group of speakers using a regional language. Nevertheless, the authorities take the view that the Framework Convention’s provisions on language rights can be applied to the Kaszubs mutatis mutandis. The Advisory Committee
welcomes this approach since it seems in line with the wish of the persons concerned and
considers it important that the authorities take into account not only the Kaszub language
but also Kaszub culture as a whole in developing its policies and measures for this group.
20. Both the terms „national” and „ethnic” minorities are used in the Polish legal order. The
Draft Law on National and Ethnic Minorities [4] contains a list of national and ethnic minorities
specifying the 13 groups mentioned in footnote 3 above, as well as the Kaszubs. While the
Advisory Committee notes with satisfaction that both „national” and „ethnic” minorities under
Polish law can benefit from the protection offered by the Framework Convention, it firmly
believes that there should be no unjustified differences of treatment between them.
21. In reply to the Advisory Committee’s questionnaire, the authorities stated that the
legislation did not provide any specific procedure for recognising a group as a national
minority. The Advisory Committee notes, however, that some Polish authorities seem to use
the registration procedure of the Law on Associations as a means to determine whether or
not a group can be considered a national minority [5] and encourage the Polish Government to examine whether this practice is the most appropriate.
22. As regards the Lemks, the Advisory Committee notes with satisfaction that, for some
years now, the authorities have taken care to respect their identity better, in particular by
designating them as Lemks. In the past Lemks were systematically assimilated to Ukrainians
and it is therefore particularly important to pay proper attention to the calls from many of
their representatives for the distinctive elements of the Lemk identity to be recognised.
23. The representatives of the Russian minority located in the province (voivodship) of
Podlaskie indicated that, contrary to their wishes, they were sometimes designated collectively as „Orthodox Poles” or „Old-Rite Poles”. Members of some local authorities of this
province seem themselves to use these terms occasionally in referring to persons belonging
to the Russian minority. In view of the strong objections to these terms by a number of those
concerned, the Advisory Committee urges the authorities to refrain from using them in the
future to designate persons belonging to the Russian minority.
24. For the first time for several decades, the 2002 census contained a question about the
ethnic origin („nationality”) of the respondent and another about the language used at home.
Under section 8 paragraph 1 of the General Census of Population and Households Act,
replies to these two questions were compulsory. While recognising the need for quality data in
this area, the Advisory Committee considers that the right not to be treated as a person
belonging to a minority also extends to a census and that a compulsory answer to a question
on ethnic origin or a question on language used is not compatible with that principle.
25. The Advisory Committee finds it essential that the resulting census data is protected
in an appropriate manner and that the ethnicity data is processed, as a rule, in such a
manner that data subjects are not identifiable, bearing in mind the principles contained in
the Committee of Minister’s Recommendation 97 (18) concerning the protection of personal data collected and processed for statistical purposes. In this respect the Advisory
Committee welcomes the Government’s assurances that all individual and personal data
collected are treated as confidential and are given special protection for the purposes of the
Public Statistics Act, with its provisions on data protection.
26. Information from representatives of several minorities as well as from various other
sources point to irregularities in the conduct of the latest census. Some enumerators allegedly
omitted to ask the questions about national affiliation and language used, replied ex officio in
some cases with „Polish”, questioned the replies which some people gave, or entered the
replies to these questions in pencil. The Government acknowledges that there were isolated
occurrences of this kind but states that the enumerators involved were immediately reprimanded and the errors identified were rectified. The Ombudsman twice made representations
to the General Commissioner of the census, the first time to report minorities’ fears that the
census results would not reflect their actual numbers, and a second time to draw attention to
certain irregularities committed by enumerators that might affect the credibility of the census.
27. In view of these elements, which raise some doubt on the reliability of the latest
census results as to the numbers of persons having declared their belonging to a national
minority and those having stated that they spoke Kaszub [6], the Advisory Committee believes that the authorities should interpret these results with caution, particularly for purposes
of developing policies and measures and allocating subsidies to national minorities. Caution is all the more required as the results of the latest general census, published after
submission of the State Report, indicate a drastic fall in the number of persons belonging to
national minorities and that a large percentage of respondents did not declare any ethnic
belonging despite the compulsory nature of this question. The drop is evident not only from
the estimates put forward by minorities’ representatives but also from those which the authorities gave in the State Report, in many cases three to four times larger than the figures
produced by the census. The Advisory Committee is concerned that such large discrepancies can seriously hamper the ability of the state to target, implement and monitor measures
to ensure the full and effective equality of persons belonging to national minorities. It is
therefore important that the authorities bear such discrepancies in mind when discussing
policies and other measures with representatives of national minorities.
28. The results of the latest census also show that large numbers of people stated „Silesian”
in reply to the question on national affiliation – more, indeed, than stated belonging to any
of the 13 national minorities, and more than the number of Kaszubs. The Polish authorities
consider that Silesians cannot be treated as a national minority nor be protected by the
Framework Convention. Whatever the approach ultimately adopted, the Advisory Committee urges the Polish authorities to continue their dialogue with the Silesians on this matter
and to take care that persons claiming to belong to the Silesian group are able to express
their identity (see also related comments below under Article 7).
29. In addition to the Silesian group, the Advisory Committee notes the existence in
Poland of other ethnic or linguistic groups which the Government does not at this stage
consider to be covered by the Framework Convention. The Advisory Committee is of the
opinion that it should be possible to consider the inclusion of persons belonging to these
groups, including non-citizens as appropriate, in the application of the Framework Convention on an article-by-article basis, and takes the view that the Polish authorities should
consider this issue in consultation with those concerned.
Article 4
30. The Advisory Committee notes that Article 32 of the Constitution guarantees the
principle of equality and non-discrimination and that Article 11 paragraph 3 of the Labour
Code prohibits any form of ethnic discrimination in employment. However it is difficult to
assess the scope and effectiveness of Article 11 paragraph 3 as the authorities do not collect
any statistics on proceedings concerning alleged contraventions of that legal provision. The
Advisory Committee therefore strongly urges the authorities to develop new methods of data
collection in this field.
Рідна мова
125
126
Рідна мова
31. Several institutions currently play an important role in combating discrimination. The
Ombudsman, for instance, annually deals with dozens of cases concerning persons belonging to national minorities, including discrimination cases. The Advisory Committee welcomes the Ombudsman’s work in this area, which seems highly appreciated by representatives of national minorities. It involves not only handling complaints from persons belonging
to national minorities but also, and primarily, a large amount of mediation work during onthe-spot visits in which the Ombudsman meets representatives of national minorities and
local authorities. Such mediation work has proved useful and constructive in a number of
situations, including in the controversy on the possible erection of a watchtower in Puńsk,
near the Lithuanian border.
32. The Advisory Committee also notes with interest that the Plenipotentiary for Equal
Treatment Between Women and Men has had her terms of reference widened, by Government order of June 2002, to address all discrimination matters until a new anti-discrimination body is set up. Although the Plenipotentiary does not have the same status as the
Ombudsman, being a governmental agency, her role is nonetheless crucial to development
of Government anti-discrimination policy.
33. From the foregoing, it is clear that the authorities have recently paid closer attention to
the legislative anti-discrimination framework, primarily with regard to its institutional aspect.
Bearing in mind the need to transpose the European Council Directive 2000/43/EC of 29
June 2000 implementing the principle of equal treatment between persons irrespective of
racial or ethnic origin, and as other Council of Europe bodies have already done, the Advisory
Committee can but encourage the Polish authorities to pursue their efforts to complete the
legislative framework so as not only to prohibit discrimination in all areas of life, particularly
housing, contractual relations between individuals, access to welfare benefits or access to
public places, but also to ensure that effective remedies are available to victims of discrimination [7]. The same goes for their efforts to consolidate the institutional framework in that sphere.
34. The Advisory Committee notes however that the Draft Law on National and Ethnic
Minorities provides for a new body that would develop and implement policy on national
minorities, including elimination of discrimination, as well as take action to prevent discrimination of persons belonging to national minorities. In this connection the Advisory Committee considers that care should be taken, both in legislation enacted and terms of reference
issued, that the various institutions are able to co-ordinate their anti-discrimination work
properly. The Advisory Committee considers that it will also be necessary to clarify relations
between new structures such as the body for implementing policy on national minorities and
existing structures, notably the Ombudsman and the Plenipotentiary for Equal Treatment
between Women and Men, because it is important that everyone concerned, including
persons belonging to national minorities, has a clear idea of how responsibilities are divided in this field.
35. The Advisory Committee notes that it is difficult to measure full and effective equality
between persons belonging to national minorities and the majority given the lack of statistical
and qualitative data in this field. According to the authorities, for instance, the statistics do not
cover employment among national minorities, though the results of the 2002 census should
provide various demographic and socio-economic data on national minorities by the end of
2003. In addition to data resulting from the 2002 census, the Advisory Committee is of the
opinion that the Government should endeavour to find additional means to collect reliable
statistical data concerning national minorities. Without such data, it may be very difficult for
the Polish authorities to operate effectively and for the international monitoring bodies to
ascertain whether Poland meets its obligations under the Framework Convention.
36. The Advisory Committee notes that there continue to be great socio-economic differences between many Roma and the rest of the population. Such differences, together with
persisting discriminatory practices against Roma which are still reported in various fields (see
related comments under paragraphs 49 and 50 below), render the requirement for special
measures in respect of this minority a matter of priority. However, the Roma minority is not a
homogeneous community and the socio-economic situation of its component groups can
vary considerably from one region to another. It seems that the Roma in the mountains of
the Małopolskie province are particularly hard hit, sometimes suffering, inter alia, deplor-
able housing conditions, poor water supply and educational difficulties, including illiteracy
and school drop-out.
37. The Government recognises the particular difficulties which the Roma face in this
region. On 13 February 2001, the Council of Ministers adopted a Pilot Programme of
support to the Roma community in Małopolskie for 2001–2003. This Programme, whose
main emphasis is on education and which representatives of the Roma community and
many NGOs helped draw up, also includes a range of measures to improve standards of
living, access to employment and public health of the population concerned. Although there
will not be a final evaluation of the Programme until 2004, the Advisory Committee notes
with satisfaction that results so far have mostly been considered positive, including by representatives of the Roma. Substantial progress has been recorded in the education field,
where the school drop-out rate has been lowered and results have improved, thanks in
particular to the introduction of Roma educational-support staff, a measure which has proven
promising and would be worth extending to other regions.
38. The authorities have indicated that they intend using the results of the Małopolskie
Pilot Programme as a basis for developing longer-term, nationwide measures within a support programme for the whole of Poland’s Roma community so that Roma in other regions,
particularly in the province of Podkarpackie, can also benefit. The Advisory Committee
welcomes in this context the adoption in August 2003 of a Programme for the Roma community in Poland with emphasis on educational measures.
39. Given the important needs in this area and the repeated requests from representatives
of the Roma minority, the Advisory Committee considers it essential that the Government
makes available the necessary resources for its effective implementation [8], which should
take place in full consultation with Roma and representatives of civil society. The Advisory
Committee also notes that during implementation, special attention will need to be paid to
Roma women. More generally, the Advisory Committee recalls that, in designing further measures to promote full and effective equality in favour of the Roma, the Polish authorities should
take into due account the Committee of Ministers’ Recommendation (2001) 17 on improving
the economic and employment situation of Roma/Gypsies and Travellers in Europe.
Article 5
40. The Advisory Committee notes that the Polish legislation has numerous sectoral
provisions governing key fields for protecting national minorities, such as culture and education. At the same time it regrets that rights in some other sectors which are no less important, mainly language rights (see related comments under Articles 10 and 11 below) and
participation rights (see related comments under Article 15 below) are not sufficiently guaranteed by existing legislation or in some cases not guaranteed at all. The Government is
aware of these shortcomings, and draft remedial legislation has been under examination for
several years.
41. In this connection it is to be stressed that a Draft Law on National and Ethnic Minorities
is currently being examined by the relevant parliamentary commissions. The Advisory Committee cannot but regret that this Draft Law, which has existed for several years and was prepared
at the initiative of the Sejm Commission on National and Ethnic Minorities, has still not been
enacted to date and that no calendar for its examination by the Sejm in plenary has been
communicated. The Advisory Committee considers that the Sejm enactment of the Draft Law,
which now enjoys the support of the Government and which representatives of minorities have
long been calling for, would contribute significantly to completing the legal and institutional
framework pertaining to national minorities and would be an important signal by the State of
its commitment to minorities in Poland. Meanwhile the controversy and delays in the adoption
of the Draft Law will continue to be interpreted by many as a sign of this lack of coherence and
of a minimalist attitude of the state with regard to the recognition of minority rights.
42. The Advisory Committee notes that representatives of several national minorities
attach great importance to state support for development of their cultural activities. Support
for setting up cultural centres, museums and libraries is therefore a key demand of Ukrainians, Slovaks, Armenians, Russians and Belarusians. In several cases, it is alleged that promising projects – for example, the Hajnówka Belarusian museum – could have been realised
Рідна мова
127
128
Рідна мова
if the authorities had taken more determined action. In this respect minorities’ representatives have expressed a degree of frustration at how little will some authorities have shown, in
occasional contrast to the support the same authorities give to Polish cultural institutions.
The Advisory Committee notes in this context that notwithstanding measures which the authorities have taken to assist national minorities despite a difficult budgetary situation, the
prevailing feeling among those concerned is that of a state minimum action for national
minorities.
43. Seemingly a factor that might account, at least in part, for the difficulties in obtaining
state support for establishing minority cultural institutions is that the authorities tend to prioritise
financial support for projects and activities rather than institutions. National minorities’ representatives regret that this makes it increasingly difficult, or even impossible, to obtain
longer-term subsidies for setting up and running institutions, renting premises and paying
staff. While understanding why the authorities might adopt such funding criteria, and without denying Poland’s budget difficulties, the Advisory Committee nevertheless considers that
the authorities should pay more attention to requests from minorities as regards setting up
cultural centres, museums and libraries, which are often their main means of asserting their
identity and making it visible to the public.
44. Renovation and maintenance of cemeteries, which deteriorate over time and are
sometimes vandalised, is a central concern of several national minorities. There are for
instance estimated to be around twelve hundred Jewish cemeteries, many of them in places
which now have virtually no Jewish population, and around two hundred synagogues, which
the Jewish community finds it difficulties to continue maintaining. The Lemks, which have
over 200 Orthodox churches and chapels in places where they are often no longer present,
have similar problems in maintaining that heritage as has the Karaite minority, the numerically smallest minority in Poland, with its cemetery. Given the huge needs in this field, the
Advisory Committee is of the opinion that the authorities should endeavour to agree with the
representatives of the national minorities concerned on priorities for action and at the same
time consider increasing the support available for national minorities in this field.
45. The Advisory Committee notes that the negative effects of Operation „Wisla”, which
the communist Government conducted in 1947, in a tragic context affecting the Polish population, and which forcibly displaced Ukrainians from south-east Poland to northern and western parts of the country, as well as forcing many Lemks out of their traditional area of settlement, have still not been completely resolved, despite the measures taken by the authorities in
recent years. Large numbers of Ukrainians and Lemks today live outside their regions of origin
and both minorities have to contend with geographical dispersal which further complicates the
preservation of their identity. The authorities recognise that there remain at least two types of
problem – restitution of property and preservation of cultural sites.
46. The lack of a specific law dealing with return of property seems to be delaying
compensation of some Ukrainians and Lemks who were victims of nationalisation of their
properties during Operation „Wisla”. Representatives of the Ukrainians likewise attach great
importance to compensation which they think should be given to members of their community imprisoned in the Jaworzno work camp from 1947 to 1949.
47. In view of the serious consequences of Operation „Wisla” which still affect Ukrainians and Lemks today, and while welcoming remedial measures which have already been
taken, the Advisory Committee considers that, in consultation with representatives of the
Ukrainians and Lemks, the authorities should step up their efforts to return property and
preserve cultural sites so that satisfactory solutions to the problems can be found. The Advisory Committee recognises, in this connection, that despite the lack of a law on the restitution of property, the authorities of the province of Małopolskie have succeeded, by means of
case-by-case administrative decisions which the courts have then upheld, in speeding up
the process of returning property. It urges other provinces to draw inspiration from this
experience. The Advisory Committee is also of the opinion that the authorities should continue discussions with representatives of the Ukrainian minority in order to settle the question
of the follow-up to be given to past imprisonments at Jaworzno labour camp.
Article 6
48. The Advisory Committee notes that, as its history attests, Poland has a long experience of handling ethnic and cultural diversity notwithstanding that especially the Second
World War brought about a significant decrease in the numbers of persons belonging to
national minorities, which now account for only a small proportion of the total population.
In this context, the Advisory Committee considers it important that the authorities, who often
stress the homogeneity of modern-day Poland, increase their awareness-raising efforts at all
levels – and particularly in education and the media – to ensure greater recognition of the
national minorities’ contribution to Polish society and intercultural dialogue. Over-insistence
on the homogeneity of the Polish population may have an adverse effect on the rights of
persons belonging to national minorities to assert their identity (see related comments about
the latest census under Article 3 above).
49. The Advisory Committee notes with concern that in practice, as evidenced by certain
cases of violation of legal provisions on non-discrimination mentioned by the Ministry of
Justice, persons belonging to vulnerable groups are still discriminated against in various
fields. The Roma are the most affected by this, and a number of them living on the outskirts
of cities are reportedly still without access to some basic services such as waste disposal,
water supply or electricity. The Ombudsman, for instance, has called on local authorities in
Cracow to improve the housing of some of the Roma, and the Advisory Committee can but
encourage the authorities to respond to such recommendations.
50. There are also reports of discrimination against Roma as regards employment and
medical care [9]. Moreover, the Advisory Committee is deeply concerned to note that the
practice of introducing or maintaining special Roma classes, which has been strongly criticised
by the Roma in that it generates exclusion and marginalisation, has not yet been completely
eradicated from schools (see related comments below under Article 12). The Advisory Committee therefore urges the authorities to step up their efforts to counter persistent discrimination of this kind by taking action as regards both the legislative framework and its implementation in practice (see related comments under Article 4 above).
51. The Advisory Committee notes the persistence, in Polish society, of negative stereotypes which contribute to stigmatising some minorities, in particular the Roma but also the
Ukrainians and Germans. Such stereotypes reportedly appear not only in the media and
some publications but also, sometimes, within the education system. In this context, the
Advisory Committee recalls the need for the authorities to promote intercultural dialogue at
all levels, including in the media and within the school curricula, so as to sensitise pupils to
national minorities’ existence and, as far as possible, endeavour to promote dispassionate
treatment of painful historical events.
52. The Advisory Committee notes that the question of erecting and/or renovating memorials to war victims has recently caused tension between the authorities and representatives of the German minority, particularly in the Opole region but to a lesser extent also in
Silesia. The Advisory Committee recognises that this is a difficult and sensitive issue which
resurrects painful episodes in Polish tragic history and that diverging perceptions of these
historical events may sometimes be hard to reconcile. Cases of this kind pose complex and
delicate questions, in particular as to the acceptability of certain symbols and certain place
names, the translation of inscriptions, the question whether victims’ names and identities
should be displayed and the further question whether a distinction should be drawn between
soldiers and war victims. Issues of this kind have also been reported in connection with the
Ukrainian minority’s erecting and/or renovating memorials in various places like Bircza,
Liszna, Kalisz or Łańcut, despite a 1994 bilateral treaty between Poland and Ukraine on the
Protection of Memorial Sites and Resting Places of Victims of War and Political Repression.
53. The Advisory Committee underlines the importance of the work by the Council for
the Protection of Memory of Fighting and Martyrdom, which is endeavouring to establish
principles and guidelines to settle these issues in a manner that accommodates the interests
of all parties. The Advisory Committee welcomes the setting up, in the province of Opolskie,
of a special committee, made up, inter alia, of members of local authorities and representatives of the German minority to find acceptable solutions in problem cases. Care should
be taken not to make reciprocity with neighbouring states a condition for settling these
Рідна мова
129
130
Рідна мова
issues. The Advisory Committee however appreciates the steps taken by the Polish authorities in connection with the erection and/or renovation of memorials by means of promoting
a continuing dialogue including in this dialogue representatives of the national minorities
concerned and by adopting a non-discriminatory approach particularly as regards language requirements pertaining to inscriptions.
54. According to information from various sources, it appears that effective action against
production and dissemination, in electronic or written form, of works that are insulting or
offensive to particular national minorities or which incite racial hatred is not always being
taken. Similarly anti-Semitic publications are said to be readily available from numerous
book-sellers, against whom the prosecuting bodies apparently seldom take any action. The
Advisory Committee is deeply concerned about this information and urges the authorities to
pay greater attention to it and, if need be, strengthen legislative and other measures in this
area. In this connection the Advisory Committee notes with satisfaction that the Sejm is
currently considering proposals to complete Article 256 of the Criminal Code so as to
extend and strengthen penalties for the production, acquisition, possession or distribution of
works inciting racial, ethnic or religious hatred and which would make it easier for the
authorities to confiscate such works. The Advisory Committee hopes that these proposals
will be enacted in the near future.
55. The Advisory Committee’s attention was also drawn, during its visit to Poland, to the
concept of „insignificant social consequences of an act”, which prosecuting authorities can
apply as a ground for not prosecuting the author of a criminal offence or for discontinuing
criminal proceedings in case these have already been initiated (see Criminal Code, Article
1, paragraph 2 and Article 17, paragraph 1, item 3. According to information submitted to
the Advisory Committee, in the case of hate speech or public insult directed at particular
national minorities or vulnerable groups, as well as in the case of publication and dissemination of works that are clearly anti-Semitic or hostile to particular national minorities,
criminal proceedings are discontinued or often not even initiated, precisely on the ground
that the social consequences of the offence are considered insignificant.
56. The Advisory Committee welcomes that this problem was openly discussed with the
authorities during its visit and that a detailed additional report on the issue was subsequently
sent. According to this report from the Ministry of Justice the statistics record that there have
been a significant number of prosecutions, namely 44 in 1999, 53 in 2000 and 25 in 2001
for incitement to racial hatred or racial violence, under Articles 118, 256 and 257 of the
Criminal Code. These figures, however, do not make it possible to determine in how many
cases prosecutions have not been initiated on the ground of an alleged absence of significant social harm. No clear trend can therefore be identified concerning the importance of
these phenomena in practice, even though the Ministry of Justice explained that fewer proceedings are discontinued on the ground of absence of significant social harm.
57. The Advisory Committee is of the opinion that criminal provisions on absence of
significant social harm should be handled with extreme caution in cases of behaviour insulting to national minorities or incitement to hatred. Even though there are not always individually identifiable victims or economic interests at stake in this type of case, the possible effects
on the spirit of tolerance, mutual respect and understanding among all persons, irrespective
of their ethnic, cultural or religious identity, must not be underestimated.
Article 7
58. In a recent case involving persons seeking registration of their association called the
„Union of People of Silesian Nationality” (Związek Ludności Narodowości Śląskiej), the European Court of Human Rights found no violation of the freedom of association by the
Polish authorities. The Advisory Committee points out, however, that the Court did not express a view on whether Silesians were a national minority [10] and refers here to its foregoing comments (see related comments in paragraph 28 above).
Article 8
59. Several minorities have a different religion from the great majority of the Polish
population. This has implications in various fields, as is the case with those national minori-
ties’ particular commitment to preserving their religious heritage, which is an essential element of their identity. In this connection the Advisory Committee recalls the need for the
authorities to take that dimension sufficiently into account in designing measures and policies for these national minorities, including in the allocation of financial support (see related
comments under Article 5 above).
Article 9
60. The Advisory Committee notes with satisfaction that, on the basis of Article 21,
paragraph 9 of the Broadcasting Act, and as stated in the State Report and the appendix to
it, there are regular radio and television broadcasts in many minority languages. It is worth
observing that the Draft Law on National and Ethnic Minorities would go further than current
legislation in two ways: firstly public broadcasters would have a duty to produce and broadcast programmes in minority languages and secondly editorial boards responsible for preparing minority programmes should include members proposed by the national minorities
themselves, an indication that progress is possible in this sphere.
61. The Advisory Committee notes that representatives of several national minorities
said they were interested in receiving more broadcasts in their own languages. It seems
however that to date – according to the information from the National Council of Radio and
Television Broadcasting – only the Belarusians and Germans have formally applied for
broadcasting licences. The Belarusians were awarded a licence, and the Germans, after an
initial refusal some years ago, reapplied at the end of 2002 to be allowed to set up their
own radio station at Opole.
62. Although, in the authorities’ opinion, the Germans now seem to meet the statutory
technical requirements for being granted a licence, a licence has not so far been awarded
reportedly due to a lack of available frequencies. While not denying such difficulties, the
Advisory Committee nevertheless recalls that Article 9, paragraph 3 of the Framework Convention also contains a positive obligation on States Parties – as clearly attested by the
explanatory report – notably as regards allocation of frequencies. Consequently, and given
that the Germans have several times expressed their wish to have more programmes in
German and seem technically and financially able to produce such programmes themselves, the Advisory Committee urges the competent authorities to look into meeting the
Germans’ needs which Opole public radio, with its limited programmes in German, does
not appear to meet.
63. An amendment to the Broadcasting Act (Articles 4 and 39b) introduced in 2001 the
concept of „social broadcaster”. Broadcasting companies recognised as social broadcasters
are exempt from fees for award of a broadcasting licence. It seems, however, that no minority
organisation has yet applied to be recognised as a social broadcaster, despite the advantages
this status may grant. The Advisory Committee therefore encourages the competent authorities, in particular the National Council of Radio and Television Broadcasting, to step up relevant information aimed at minority organisations and, more generally, to design a more
proactive policy as regards access to media for persons belonging to national minorities.
64. The Advisory Committee notes that because several national minorities are dispersed over a large part of Poland, it is sometimes difficult, for many of those concerned, to
receive the programmes broadcast for them. This applies, for example, to the Ukrainians,
whose communities in west Pomerania and the Carpathian lowlands complain of not being
able to receive the programme Telenowyny, broadcast solely by the Warsaw region station
of the third public television channel. The Advisory Committee notes that the authorities are
aware of the problem, which is apparently essentially a technical one. The Advisory Committee calls on the authorities to investigate means of remedying the situation speedily. More
generally, the authorities, in consultation with the representatives of the national minorities
concerned, could review the existing shortcomings in the geographical cover of broadcasting and consider with them how the situation could be improved, including the feasibility of
producing and broadcasting certain programmes for national minorities at the national
level and no longer exclusively at the regional level.
65. As regards public radio and television stations’ programmes intended for national
minorities, the Advisory Committee notes that although national minorities’ representatives
Рідна мова
131
132
Рідна мова
are involved in a number of them, and some of them are produced by journalists belonging
to national minorities, some other programmes are prepared without significant consultation with national minorities. This apparently applies, for instance, to „Ethnic Climate”, a
national programme on cultural diversity which is broadcast by the third public television
channel, and also to „Unsere Heimat”, a bilingual German-Polish programme broadcast by
Opole public radio. The Advisory Committee considers that the competent authorities should
pay more attention to involving persons – including journalists – belonging to national
minorities in the preparation of programmes for those national minorities and/or in the
bodies which supervise these programmes (see related comments under Article 15 below).
The authorities could also intensify their efforts to sensitise producers and broadcasters to
this question and promote journalism training for national minorities in order to meet the
existing needs.
Редакція часопису просить про підтримку у видаванні
«Рідної мови». Бажаючим підтримати ідею видавництва нашого
освітнього журналу, подаємо банківський рахунок Редакції:
Zespół TTwórczy
wórczy ZUwP
Redakcja „Ridna Mowa
Mowa””
78-600 W
ałcz
Wałcz
Dolne Miasto 10/80
tel. 0-67 258 98 87
e -mail: [email protected]
www
.ridnamowa.prv
.pl
www.ridnamowa.prv
.ridnamowa.prv.pl
Bank i numer rachunku:
PK
O BP O/W
ałcz 20 1020 2847 0000 1102 0007 2793
PKO
O/Wałcz