Із блокнота фольклориста - Львівський національний

Transkrypt

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ
Серія філол. 2006. Вип. 37. С. 450-462
VISNYK LVIV UNIV.
Ser. Philologi. 2006. № 37. P. 450-462
ІЗ БЛОКНОТА ФОЛЬКЛОРИСТА
УДК 398.83-055.26(=161.2)
ШКОЛА МАТЕРИНСЬКОЇ ПІСНІ
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ
Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства,
вул. Університетська, 1/247, 79602 Львів, Україна,
тел.: (+38032) 296 46 30, e-mail: [email protected]
Я радий нагоді оприлюднити ці пісні, записані з голосу моєї матері, неписьменної
селянки з села Ільник Турківського району зо тридцять років тому. Не тільки з огляду
на їх безсумнівну вартість, хоч це, мабуть, найважливіший чинник. Маю на увазі передусім пісні так званої "збійницької" тематики, які чомусь неохоче публікували в
радянський час. Принаймні до збірника "Ой зацвіла черемшина", який з немалими
труднощами вдалося видати 1981 року у видавництві "Музична Україна", вони не потрапили. Тимчасом це зразки фольклорних балад, аналоги яких знаходимо в багатьох
народів. Від них віє духом давнини не в історично-подійовому, а в психологічному
вимірі: жорстокі були часи, то й пісні були жорстокі. Сьогодні вони майже зовсім
зникли з пісенного репертуару і сприймаються як релікти.
Прочитуючи наново ці записані колись тексти, відновлюю у пам’яті обставини,
коли малим слухав їх довгими зимовими вечорами. Наша осиротіла хата після смерті
господаря, мого батька, незабаром стала місцем вечорниць: сходилися парубки й дівчата, співали, розповідали дивовижні й страшні історії про мерців, перевтілених чортів, блуд і багато всілякого іншого, заводили ігри, а ми, четверо малих дітей, переважно сиділи тихо на печі і слухали все це, а потім увечері боялися вийти з хати.
Особливо повною бувала наша хата в роки німецької окупації. У нас були жорна, і
люди, особливо жінки, приходили молоти якусь миску жита на ощипок (вівсяний або
житній корж), бо з хлібом було сутужно, особливо в голодному 1942 р. Людей приходило багато, і посиденьки розтягалися на години. Нам з того теж був якийсь хосен, бо
кожен, хто молов, залишав мірку – склянку муки.
У той час по всій Україні була популярна пісня "На Вкраїні біда чорна, забирає
Гітлер жорна...", але у нас жорна крутилися щодня, і досі вони збереглися в селі, уже
як "музейний" експонат. До речі, майже такі самі, як в археологічному музеї Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, де вони датуються першим тисячоліттям нової ери, "кам’яного віку", за віршем Василя Симоненка "Жорна".
Під цей жорновий акомпанемент теж було немало проспівано.
Моя мати не дуже любила співати на людях, вона часом підспівувала. А співала
переважно, коли тільки ми були вдома, – при куделі або ж до сну. Співала пісні жовнірські, релігійні, любовні, родинні, страшні й веселі. Знала їх багато, як розповідала
© Ільницький М., 2006
Школа материнської пісні
451
потім, багато з них перейняла ще підлітком від сусідки, старенької бабусі. Втім, більшість із них увійшли до книжки "Ой зацвіла черемшина". Частина сюжетів співпадає
з тими, що їх свого часу записував Іван Франко, очевидно, "репертуар" був поширений на всі підгірські околиці. Траплялися пісні польські, трохи попереінакшувані, –
що не дивина, бо хоч у селі було тільки кілька польських родин, пісні переймала молодь. Були й російські, тут уже спричинилися обставини часу. Після відступу у
1915 р. російських військ з окупованої ними Галичини багато селян потяглося на
схід, налякані російською пропагандою, що австрійська влада буде розправлятися з
місцевим населенням, яке перебувало в окупації. Люди тоді ще не знали російської
демагогії, і цим залякуванням багато повірило. Родина моєї матері опинилася, за тодішніми поняттями, в "Росії", насправді десь на Київщині, хоча де саме, 6-8-річна
дівчина (народилася моя мати 9 вересня 1909 р.) не запам’ятала. Зате запам’ятала
деякі пісні, зокрема "Ой мороз, мороз", "Мій отець – білий світ" та деякі російські й
суржикові частушки.
Хоч мати моя до школи не ходила, читати й писати не вміла, пам’ять мала дуже
добру і пісні запам’ятовувала легко. Щоправда, з часом дещо призабувалося. Це я
спостерігав, коли з родиною приїздив у відпустку. Вона співала тоді внукам мого брата, й іноді збивалася з мелодії або пропускала рядки. Тоді в мене й визріло бажання
зафіксувати те, що вона пам’ятає, й по можливості опублікувати, бо хоч вперше я почав записувати пісні з її голосу ще в десятому класі, але зошит цей десь загубився.
Тепер я вже міг оцінити вартість того чи іншого тексту, порівняти мамині варіанти з
опублікованими в різних фольклорних збірниках. Тут для мене незамінним порадником
і консультантом був прекрасний знавець українського фольклору Григорій Антонович
Нудьга. Він порадив мені ознайомитися з працями "Исторические песни малорусского народа" Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича, "Політичні пісні
українського народу XVIII-XIX століть" Михайла Драгоманова, книгами Олександра
Потебні про український фольклор, виданням записів Якова Головацького...
Тоді й визрів у мене задум видати народні пісні, записані від матері, окремою
книжкою і з нотами. Тексти я записував принагідно в різні роки, і от, здається, у
1977-му озброївся магнітофоном, щоб зафіксувати мелодії (їх згодом розшифровував
композитор Іван Майчик), і підготував збірку, яку запропонував видавництву "Музична Україна".
Рецензію на підготоване видання написав визнаний тоді авторитет у фольклористиці Олексій Дей. Гадаю, що варто зацитувати уривок з цієї рецензії: "Записи Миколи Ільницького приваблюють тим, що відображають пісенний репертуар галицького
села 1920-х років, збережений пам’яттю обдарованої співачки – рідної матері збирача
Ганни Іванівни Ільницької (1909 р. народження). А оскільки співачка володіє справжнім художнім чуттям, то переважна більшість із виспіваних нею 106 зразків – це повноцінні оригінальні місцеві варіанти класичних українських народних пісень, позначені своєрідністю розкриття певних тем і змістовою та поетичною довершеністю.
Вони сюжетні, емоційно насичені, сповнені високого етичного звучання, завдяки
чому й сьогодні, виконувані носіями, художньою самодіяльністю чи в опублікованій
формі, здатні зачіпати тонкі струни людської душі.
Збірка походить із Львівщини, де колись записував і Іван Франко. Не випадково
чимало у зафіксованих М.Ільницьким варіантів мають своїх "двійників" у зібранні
великого поета (див. "Народні пісні в записах Івана Франка", Львів, 1966). Тому рецензована збірка також являє інтерес для історії життя пісень на даній території і на
всьому етнографічному обширі народу. Сам факт, що широкі балади з розгорненим
452
сюжетом і гострим конфліктом, яскраві родинно-побутові (драматичні й гумористичні) пісні зберігаються у пам’яті трудящих століттями (а з часу записів І.Франка минула вже сотня років!), – дуже красномовний. Він свідчить, що широким колам народних співаків властиве прагнення зберегти народну пісню".
Але навіть з такою позитивною (як тоді писалося) рецензією збірка переносилася
з року в рік, і в 1981 р. вийшла друком. Вона була сприйнята дуже прихильно (частина пісень була включена в академічні фольклористичні видання народних пісень) і
мала вісім схвальних рецензій, серед авторів яких такі відомі імена, як Роман Кирчів,
Наталія Шумада, Василь Скуратівський, Григорій Дем’ян, Володимир Качкан, В’ячеслав Брюховецький. Був навіть такий цікавий випадок: я одержав листа від хлопця,
який збирався одружитися, з проханням надіслати йому примірник "Черемшини" для
подарунку своїй нареченій, що я з приємністю зробив.
Характерно й те, що майже всі автори, хто або брав у мене інтерв’ю або писав
про мене, починали з уроків материної пісні як першої естетичної школи, що назавжди залишилася неперевершеною і найвищим мірилом правди і краси. На жаль, мати
не дожила до виходу збірки, вона померла 9 листопада 1979 р., і свою вдячність я міг
би висловити їй хіба віршованими рядками:
Мамин голос мені лунає –
Мама пісню мені співає
Про легіника молодого,
Про розбійника та й файного.
Ой розбійнику ти, розбійник,
Неспокійний твій льос, ненадійний,
Панські ждуть тебе десь дукати,
Та не будеш із них користати...
У печі поліна потріскують –
Мовби супроводом до пісні.
І співає про легеня ненька,
Як там жінка його молоденька.
У світлиці її на помості
Несподівані стали гості.
Я помчав би у ту баладу
Попередить його про зраду,
Через нетрі, через недеї.
Але де ж той розбійник, де є?
В тої пісні кінця немає –
Мамин голос в мені лунає.
На жаль, до збірки не могли тоді бути включені пісні релігійної тематики (згодом
вони були опубліковані у "Віснику Львівського університету" (Львів, 2003, Вип. 31)).
Редакція "Музичної України" відхилила пісні розбійницької тематики, з чого я й почав це вступне слово.
Коли збірка "Ой зацвіла черемшина" готувалася вже до видання, в мене виникла
ідея підготувати збірку пісень мого села. Ідея залишилася нездійсненою, але певні
кроки були зроблені. Тому в запропонованій тут публікації поряд з піснями моєї матері подано пісні односельців, записані в 1979 р. Втім, справа видання фольклорних записів знайшла продовження: у 2004 р. вийшла збірка пісень з голосу Марії Ільницької, вчительки з села Ільник, дружини мого брата. Вона відбиває вже інший час,
інший фольклорний репертуар. Але пісня живе.
453
1. Ганнусю, Ганнусю, Ганнусю кохана 1
"Ганнусю, Ганнусю, Ганнусю кохана,
Ганнусю кохана, вишли до нас пана.
Ганнусю кохана, вишли до нас пана.
Як не вишлеш пана, то вийди хоч сама"
А Ганнуся спішна, взяла коня звишна,
А Ганнуся спішна вийшла до них сама.
"Ви не козаченьки, ви розбійниченьки,
Пана сьте ми вбили, коника сьте взяли".
"Неправда, Ганнусю, ми пана не били,
Ми пана не били, ми коня купили.
В студеній криниці ми могорич пили,
А в гнилій колоді гроші сьмо лічили".
Узяли Ганнусю попід білі боки,
Завели Ганнусю у лісок глубокий.
Прив’язали вни ї до сосни плечима,
До сосни плечима, до гори очима.
Викресали вогню з білого каміння,
Запалили сосну: гори до коріння.
А соснойка горить, а смолойка тече,
Та все Ганнусуні на білейке плече.
"А хто ж тут рубає зеленого бука,
Прийди подивися, яка моя мука.
А хто ж тут рубає зелену ліщину,
Прийди подивися, як я марне гину".
2. Там за лісом, там за лугом
Там за лісом, там за лугом
Оре дівча їдним плугом.
Їден волик, а два плужки –
Посіяло дві петрушки.
2
2
1
Записи мелодій "Ганнусю, Ганнусю, Ганнусю кохана", "Там за лісом, там за лугом", "Оженився
Ясунейко", "Там у чистім полі ростуть три тополі", "Ішло войско з кватири" – Івана Майчика, решта –
Ярослава Ільницького.
454
Вийшла її мати з хати,
Кличе доню вже до хати:
"Ходи, доню, вже до хати,
Бо тя буду віддавати
За хлопчика молодого,
За розбійничка файного".
Так як вони ся побрали,
То до року дітя мали.
Вона дітя колисала
Та й так собі заспівала:
"Люлю, люлю, малий хлопець,
Не будь такий, як твій отець:
Вночі піде, вночі прийде,
Все кирваву шаблю несе".
Він приїхав на вборочку
Та й заслухав співаночку:
"Співай, жоно, як співала,
Як ісь дітя колисала".
"Ой я нияк не співала,
Я служничку проклинала,
Я служничку проклинала,
Що стаєнку не метала".
"Ходи, жоно, на лавойку,
Най ти зітну головойку".
"Чекай, мужу, хоч хвилину,
Най поплечу си дитину".
Як вна її та й плекала,
В праве личко значок дала.
"На ти, сину, на пам’ятку,
Як твій отець убив матку".
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
3. Оженився Ясунейко
Оженився Ясунейко
Та взяв собі Марисейку.
Одну нічку із нев спав.
Прийшла картка від цісаря,
Щоб Ясьо на войну йшов.
Йде Ясьо на войнойку,
Просит свою матінойку:
"Мамцьо моя, солодейка,
2
455
Шануй мою Марисейку,
Житнім хлібом годуй же ї,
Слодким медом напій же ї".
Мати Яся не слухала,
А й Марисю зчарувала,
Опівночі зчарувала,
По півночі поховала.
Іде Ясьо із войнойки,
Кличе свою Марисейку:
"Марисейко молодейка,
Втвори мені воротейка".
Вийшла його стара мати
Воротейка утваряти.
"Мамцьо моя старенейка,
А де ж моя Марисейка?"
"У стайни корови доїт,
Остріть тебе ся ладує".
"Мамцьо моя старенейка,
А де ж моя Марисейка?"
"У коморі вбувається,
Остріть тебе ладується".
Прийшов д ньому малейкий гість,
Повів йому з Мариськи вість:
"Опівночі вчарована,
По півночі похована".
"Сідлай, слуго, коня мого,
Собі, сідлай вороного,
Поїдемо в чисте поле,
Там Мариська, серце моє.
Рубай, слуго, глову мою,
Як не зрубаш, то я твою,
Як не дав бог ураз жити,
То най дає ураз гнити".
4. Там у чистім полі ростуть три тополі
Там у чистім полі ростуть три тополі,
Де ся люблять двоє, не треба неволі.
Позволь мені, мати, кирницю копати,
Чи вийде милийка воду зачиряти.
2
2
456
Всі дівчата ходят, воду зачиряют,
А мою милийку на крок не пускают.
Позволь мені, мати, церкву збудувати,
Чи прийде милийка богу славу дати.
Всі дівчата ходят, богу славу дают,
Позволь мені, мати, коршму збудувати,
Чи прийде милийка у коршму гуляти.
Всі дівчата ходят, у коршмі гуляют,
Позволь мені, мати, на лаві лежати,
Чи прийде милийка тіло навиджати.
Всі дівчата ходят, тіло навиджают,
А мою милийку на крок не пускают".
Вийшла їго мати в вишневий садочок,
Голосом голосит: "Помер мій синочок!"
"Іди, іди, доню, тепер я вже вірю,
Бо стоят хорогви на його подвір’ю.
Іди, іди, доню, файно приберися,
На свого милого ще раз подивися".
Всі дівчата прийшли, стали у пороги,
А моя милийка впала до сердийка.
"Встань, Іваську, устань, будем говорити.
Як ми ся любили, будем ся любити.
Встань, Іваську, устань, будем розмовляти,
Як ми ся кохали, будем ся кохати".
Івасько ся схопив та й Оленча вхопив,
Тулит до сердийка: "Оленко милийка.
Мали сьте ня, мамо, в землицю ховати,
Маєте ня тепер з Оленков звінчати".
Як ішли вінчатись, всі люди плакали,
Як ішли з вінчання, то музики грали.
"Коб була я знала, що ся в світі діє,
Що то Іваськове личко рум’яніє.
Коб була я знала тоту пригодочку,
Була б не пустила й на крок свою дочку".
5. Ішло войско з кватири
Ішло войско з кватири, з кватири,
З доріженьки ступили, ступили.
Зачали у карти грать, в карти грать,
Сказали си пива дать, пива дать.
"Ти шинкарко молода, молода,
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
2
457
Дай нам пива та й вина, та й вина.
Ти шинкарко молода, молода,
Чи твоя то цурочка, цурочка?"
"То не моя цурочка, цурочка,
А й то моя служничка, служничка".
"Що би тобі за то дать, за то дать,
Щоби із нєв нічку спать, нічку спать?"
"Два таляри золоті, золоті
І два коні вороні, вороні".
"Ти дівчино молода, молода,
Дай нам пива та й вина, та й вина".
Який же то світ настав, світ настав,
Що брат сестру не спізнав, не спізнав.
Що від бога за рата, за рата,
Йшла би сестра за брата, за брата.
Що від бога провина, провина,
Йшла би мати за сина, за сина.
Ой витяг він острий меч, острий меч,
Стяв удові глову з плеч, глову з плеч.
"З тебе буде житній сніп, житній сніп,
З мене буде ружний цвіт, ружний цвіт.
З тебе буде неслава, неслава,
З мене буде похвала, похвала".
6. Ой Семене, Семеночку, Семене
Ой Семене, Семеночку, Семене, гей,
Чом ти ходиш, не говориш до мене?
Як я маю та й до тебе ходити, гей,
Як ти маєш та й іншого любити?
Я іншого, Семеночку, не люблю, гей,
За іншого, Семеночку, не піду.
Чого ти мня, мамо, лаєш, чого б’єш, гей,
Чом ти мене за нелюба силуєш?
А в нелюба гірка губа, як полин, гей,
Як же мені, моя мамо, жити з ним?
А в неділю скоро рано, скоро світ, гей,
Збирається дівчинонька, іде в світ.
За нев, за нев її нелюб на кони, гей,
Та він свою дівчиноньку догонив.
2
2
2
2
2
2
2
458
Як він свою дівчиноньку догонив, гей,
Жовту косу та й до гриви пришпилив.
Приступила до столика, взяла ніж, гей,
Притулила до серденька, сам поліз.
Тече, тече кров червона по ножі, гей,
Нехай буде нелюбові до душі.
2
2
2
7. Марись моя, Марись
Марись моя, Марись, що будем робити:
Не хоче баранок додому ходити?
Або го заріжмо, або го продаймо,
Або шинкарьови за горівку даймо.
Журо ж моя, журо, то сь ня зажурила,
То сь ня молодого з білих ніг звалила.
Або я тій журі та не піддаюся,
Піду до коршмойки, горівки нап’юся.
Вип’ю я їдную, вип’ю я другую,
Молода шинкарко, давай ще третюю.
Браття мої, браття, горівочка п’ється,
Коло мого серця гадиночка в’ється.
Або та гадина всю землю злазила,
Коло мого серця гніздо собі звила.
Ой звила вна, звила, хоче зимувати,
Мені молодому треба помирати.
2
2
2
2
2
2
2
2
8. Вийду я на гору 1)
Вийду я на гору та й си заспіваю,
Пущу голос, пущу по тихім Дунаю.
Чи вийде матінка в Дунай воду брати,
Спізнат голосочок свойого дітяти?
Зірву я квіточку та й пущу на воду,
Пливи, пливи, квітко, аж до мого роду.
Чей вийде матінка в Дунай воду брати,
Спізнат той віночок свойого дітяти.
Чи ти, моя доню, два роки лежала,
Що твоя квіточка на воді ізв’яла?
Ой я не лежала ні рік, ні годину,
Дали сьте ня, мамо, та лихому сину.
2
2
2
2
2
2
459
Що він буде пити, буде гайнувати,
Буду я вас, мамо, щодня споминати.
1)
2
На мелодію "Марись моя, Марись".
Записано 1982 р. від Кропивницької Катерини Михайлівни (1934 р.н.).
9. Молодий хлопець хтів ся женити
Молодий хлопець хтів ся женити,
Прийшла му картка в війську служити.
В війську відслужив домів вертає,
І по дорозі людей питає.
Він по дорозі людей питає:
"Як моя мила там поживає?"
А люди йому відповідають:
"Вчора померла, нині ховають".
Іде він далі, шапку знімає,
Там два козаки яму копають.
"Дай, Боже, щастя, що копаєте,
Кого в ту яму поховаєте?"
"Була дівчина, як злоті перла,
Через кохання вчора померла".
"Копайте яму досить широку,
Я прийду й ляжу з правого боку,
Копайте яму ширше та й глубше,
Буде нас двоє, буде нам лучче".
Він витяг шаблю, вдарився в груди:
"Нема дівчини – й мене не буде".
10. Не дай мене, моя мати, за пияка
Не дай мене, моя мати, за пияка, гей,
Бо він проп’є фортуницю, хоч би яка.
460
А й дай мене, моя мати, за такого, гей,
Що він мене вірно любить, а я його.
Записано 1982 р. від Матківської Ганни Миколаївни, (1933 р.н.).
11. Не плач, не плач, моя мила
Не плач, не плач, моя мила, що я п’ю,
Тогди будеш плакатоньки, як я вмру.
Тогди будеш плакатоньки, ридати, ридати,
Як я буду на лавойці лежати.
"Устань, устань, мій миленький, не лежи,
Стоїть твоя горілочка в чертежи1).
Устань, устань, мій миленький голубку,
Стоїть твоя горілочка вся в кубку".
"Ой най стоїт, ой най стоїт, най буде,
Вна ся мене молодого не діжде".
1)
Чертіж = зруб.
Записано від Кропивницької Катерини Михайлівни (1934 р.н.).
12. Ой жала я жито
Ой жала я жито близько над водою:
Ой чи буде жалко, матінко, за мною?
Жалко, доню, жалко, аж серденько в’яне,
А хто ж мене, доню, на старість догляне?
Лишаю вам, мамо, молодшого брата,
Буде вам без мене невесела хата.
Лишаю вам, мамо, молодшого брата,
Та більше не прийдуть хлопці та й дівчата.
Грайте, музиканти, бийте у покришки,
Бувайте здорові, мої товаришки.
Бувайте, бувайте, та не забувайте,
Добрими словами мене споминайте.
461
13. Летіли гусоньки
Летіли гусоньки із чужого краю,
Сколотили воду у тихім Дунаю.
Як ї сколотили, та й заговорили:
Десь того не чути, що взяли в рекрути.
Вийшла стара мати на гору високу,
Та й кричала: "Сину, вернися додому!
Вернися, синочку, ще раз додомочку,
Най я тобі змию ще раз головочку".
"Змиють мені, змиють дощі шаровії1),
Кучері розчешуть кулі стальовії".
1)
Шаровії = сірі.
Записано 1982 р. від Кропивницької Катерини Михайлівни (1934 р.н.)
та Матківської Ганни Михайлівни (1933 р.н.).
14. Ой ти мамо моя
Ой ти, мамо моя, а я доня твоя,
Не дай мене за невістку до чужого села.
Бо в чужому селі буде лихо мені,
Як вечеряти ідуть, а мене по воду шлють.
Я по воду іду, мов та бджілка, гуду,
Сльози очі заливають, доріженьки не знайду.
І дорогу знайшла, і води набрала,
Відра повнії не були, я сльозами долила.
Щось у хаті гудить, мати сину говорить:
Чом горілку не п’єш, чом ти жінку не б’єш?
Я горілки не п’ю, бо горілка гірка,
Свою жінку я не б’ю, бо вона ще молода.
А як я її брав, то цвіла, як калина,
А тепер висохла – не пізнає родина.
Записано 1982 р. від Кушнір Марії Миколаївни (1963 р.н.).
462
15. Ходила по лісі, збирала горіхи
Ходила по лісі, збирала горіхи
Для свого милого, для свої потіхи.
Нема мого милого, бо м сказала зле слово.
Прийшла на забаву, стала у порозі.
Мій милий гуляє, слава тобі, боже.
Ой мій милий гуляє, мене в танець не бере.
А він ня не бере, зо мнов не говорить,
Бо він іншу милу за рученьку водить.
А я з того ой жалю сама пішла додому.
Прийшла додомоньку, сіла на лавоньку
Та й думку думаю свойов головоньков,
Аж тут чую, щось гуде, то мій милий з танцю йде.
Уставай, миленька, відчиняй дверенька,
Най я ся притулю до твого серденька,
Або дай ми хустину, бо без тебе загину.
Ой я не вставала і не відчиняла,
Бо я на забаві з тобов не гуляла,
Хустину ти не даю, тебе милим не взнаю.
Записано 1982 р. від Тельвак Югані Іванівни (1917 р.н.).
16. Ой дівчино, де ти вчора була
Ой дівчино, де ти вчора була,
Я тя глядав, дома тя не було?
Я тя глядав, мати тя глядали,
Ти за Дунай гусоньки погнала.
Як погнала за Дунай гусоньки,
То не було три роки травоньки.
На четвертий трава вродилася,
Через тебе я не віддалася.
ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ
Серія філол. 2006. Вип. 37. С. 463-467
VISNYK LVIV UNIV.
Ser. Philologi. 2006. № 37. P. 463-467
УДК 398(477.85/.87):39(438)"18"(092) Вінценз
WIELOKULTUROWY ŚWIAT HUCULSZCZYZNY
Nina TAYLOR-TERLECKA
Faculty of Medieval and Modern Languages and Literature
University of Oxford
325 Woodstock Road, Oxford OX2 7NX
tel.:(44)(0) 1865-556346, e-mail: [email protected]
Magnum opus Stanisława Vincenza (1888-1971) to jego tetralogia "Na Wysokiej
Połoninie", obszerna saga folklorystyczna o Hucułach zamieszkująch trójkąt pomiędzy
Węgrami, Galicją i Bukowiną. Etnicznie ukraiński, z dużą przymieszką Żydów, Polaków i Ormian, świat przez niego przedstawiony jest w istocie swej wielojęzyczny i
wielowyznaniowy, pluralistyczny i polifoniczny, zakotwiczony w jagiellońskiej tradycji
współistnienia i tolerancji. Zawiera dwie przesłanki: że prawdziwy uniwersalizm wywodzi się z regionalizmu; i że naród nie może istnieć tam gdzie nie ma innych narodów.
Słowa-klucze: Ukraine, Hucul, Folklore, Pastoralism, Pluralism, Regionalism,
Universalism.
Zacznę od przywołania słów Jeanne Hersch: "Chciałabym, aby Bóg Ojciec był podobny do Stanisława Vincenza". Autor monumentalnej tetralogii pt. Na wysokiej poloninie.
Obrazy, dumy i gawędy z Wierchowiny Huculskiej (zawiera Prawda starowieku, 1938;
Zwada, 1970; Listy z nieba, 1974; i Barwinkowy wianek, 1979), Stanisław Vincenz musiał
być szalenie sympatycznym człowiekiem. O sobie mówił, że nigdy nie spotkał kogoś takiego, kto nie mógłby zostać jego przyjacielem. Wierzył, że "niedźwiedź jest mądry i dobrze
widać, że ma duszę chrześcijanina. Przecież się mówi, że myje się w sobotę i odmawia
pacierz." Wiedział też, że "gdzie kończy się miłość zaczyna się komunizm..."
Urodzony w 1888 r. na Pokuciu w Galicji Wschodniej, w Słobodzie Rungurskiej, jako
dziecko mieszkał też we dworku dziadka w Krzyworówni nad Czeremoszem, a do gimnazjum chodził 6 lat w Kołomyi, potem rok w Stryju. Potem na Uniwersytecie Wiedeńskim,
będącym wówczas ośrodkiem kosmopolitycznym, studiował biologię, prawo, filologię słowiańską, sanskryt, psychiatrię i filozofię. W końcu poznał 14 języków i czytał filozoficzne
rozprawy w oryginale. Podczas pierwszej wojny światowej służył w armii austriackiej, a
podczas wojny polsko-bolszewickiej zgłosił się na ochotnika. Po wojnie parał się piórem,
pisał o filozofii religii, tłumaczył Dostojewskiego oraz poetów i filozofów amerykańskich,
w końcu mieszkał przeważnie w Słobodzie Rungurskiej oraz w Bystrzecu pod Czarnohorą.
Tam najchętniej spędzał czas na wędrowaniu po górach, także konno, i na rozmowach
z chłopami. O nich pisał: "Nasi sasiędzi, chłopi i pasterze, t.j. ci co przekroczyli 40 lat, byli
przeważnie analfabetami, bo ogólnie biorąc dopiero młodsze pokolenie wzięło przymus
szkolny na serio. Lecz na ogół w odróżnieniu od tych żołnierzyków mało interesowali się
oświatą oficjalną, natomiast posiadali świeżą, zadziwiającą pamięć dla starych tradycji,
kościelnych, apokryficznych i legendarnych, i nieraz dla długich nie kończących się pieśni© Taylor-Terlecka N., 2006
464
recytacji. Może długie miesiące zimowe a czasem letnia izolacja pasterzy przyczyniły się
do chłonności ich pamięci, bo w owych okresach nauczyli się cenić obcowanie z ludźmi i
cieszyć się ze spotkań. [...] Bo przecież wiek przedtem księża w ciągu dziesiątek lat nie
potrafili wyplenić starych kolęd i całego obrzędu kolędowania połączonego z tańcami a
czasem z magią, aż w końcu pogodzili się, a chłopski upór zwyciężył" [Dialogi z Sowietami, s. 160, 162]. Ci analfabeci mieli jednak "swoje marzenia i ideały niby to nie realne, a
jednak to prawda" [Dialogi z Sowietami, s. 130]. Z tego obcowania Vincenz miał największą korzyść, gdyż chciał utrwalić ich dawny sposób życia. Wciąż pisując artykuły o kulturze ludowej i o Hucułach, zbierał materialy, notatki i pierwsze szkice, a wydał pierwszy
tom swego eposu huculskiego Prawda prawieku w 1938, w normalnych warunkach
niepodległej Polski.
Zaczął więc karierę literacką jako pisarz Polski Niepodległej. Gdy wybuchła wojna, nie
uciekł zaleszczycką szosą, ani nie został wywieziony w bydlęcym wagonie do sowieckiego
Gułagu. Z przekonania i z pełną świadomością wybrał los emigranta politycznego. Dnia
17 września 1939 r. na wiadomość o wkroczeniu armii sowieckiej zrozumiał, że jeśli ma
uratować gniazdo rodzinne od unicestwienia, musi je opuścić, musi wyjechać, i przedostał
się "na stronę węgierską". Kiedy na jesieni wrócił bezbrzeżnymi pasmami Czarnohory,
przedzierając się przez huragan, prześlizgując urwiskami i przepastnymi jarami nad
wzburzonym potokiem, zastał dom pod nadzorem sowieckiego patrolu. Odwieziono go nazajutrz do kancelarii Muzeum Huculskiego, odstawiono do zaimprowizanego aresztu w
Nadwornej, odtransportowo do Stanisławowa, gdzie kuszono go obietnicami i pochlebstawami: "U nas pisarze żyją i zarabiają znakomicie i gdy przyjedziecie do Moskwy, zaraz
będziecie mieli auto. [...] Jako pisarz będziecie odrazu u nas wielkim człowiekiem"
[Dialogi z Sowietami, s. 130]. Wypuszczony na wolnosc w grudniu, przezimował na wysokiej połoninie blisko granicy. Miał świadomość coraz ściślejszego intelektualnego ucisku,
przekonał się, że sowietyzacja pociągnie za sobą "nudną nieskończoną konieczność życia
bez sensu i powolnego umierania bez końca." Stało się tym bardziej oczywiste, że nie może
dłużej pozostać w rodzinnych stronach. Pod koniec maja 1940 r. z pięcioma kobietami
przeszedł na Węgry, idąc trzy dni przez puszcze, wodospady, skały, bez snu czy odpoczynku [List Stanisława Vincenza do Czesława Miłosza z 16.X.1951]. Dźwigał wszystkie swoje
rękopisy i notatki, bo wiedział, że cały ten świat huculski był skazany na zagładę, że zginie,
jeśli nie zabierze go ze sobą.
Wojnę Vincenz spędził z rodziną na Węgrzech. Nie marnował czasu. Uczył się języka
węgierskiego, robił przekłady z poezji węgierskiej, studiował tradycje ludowe, pisał eseje,
m.in. o krajobrazie węgierskim. Uczestniczył w akcji pomocy udzielanej ukrywającym się
Żydom. Za to pośmiertnie otrzyma medal "Sprawiedliwy wśród Narodów Świata" przyznany przez Instytut Pamięci Narodowej Yad Vashem w Jerozolimie; a po śmierci żony Ireny
złożono jego prochy na Cmentarzu Salwatorskim w Krakowie.
W pierwszych latach po wojnie Stanisław Vincenz wiódł poniekąd los wędrowca i
odludka. W 1949 r. zamieszkał na stałe w Sabaudii, a pod koniec życia przeprowadził się
1964 do Pully pod Lozaną, gdzie mieszkała Jego córka. Klepiąc biedę na emigracji, wciąż
pisał, współpracował z Kulturą paryską, i wciąż dopisywał swoje olbrzymie dzieło.
Doczekał się druku drugiego tomu tetralogii dzięki energii organizacyjnej grona przyjaciół,
uporowi subskrybentów i ofiarnemu wysiłkowi Oficyny Poetów i Malarzy w Londynie.
Dwa pozostałe tomy wyszły dopiero po jego śmierci.
Politycznie, administracyjnie Huculszczyzna, czyli świat przedstawiony przez Vincenza w tetralogii, wchodzi w skład cesarstwa austriacko-węgierskiego. Większe znaczenie ma
jednak fakt, że znajduje się najdosłowniej "na kresach", leży bowiem na styku wielu naro-
Wielokulturowy świat Huculszczyzny
465
dów, kultur i religii, na kilku granicach państwowych, na peryferiach imperium austriackiego, we wschodnich Karpatach, w trójkącie rozgraniczonym przez bieg Pruta i grzbiety
Czarnohory i Bukowiny, na styku granicy węgierskiej, rumuńskiej i rosyjsko-radzieckiej.
Granice te jednak nie oddzielają, są azylem a nie barierą. Dzięki temu, poprzez Bukowinę i
Wołoszczyznę świat huculski jest połączony z Watykanem, Litwę z Wiedniem, i całą siecią
Żydów-Hasydów, sięgającą od Karpat po Witebsk na obecnej Białorusi. Geograficzna
świadomość ogarnia jeszcze dalsze strony: od Francji po rzekę Amur, od Adriatyku po
Morze Lodowate, obejmuje więc i Sybir.
Na swoim terytorium Huculi – etnicznie rzecz biorąc szczep ukraiński, mówiący jednym z dialektów ukraińskich – współżyją z egzotyczną mieszanką ludzką: Ormianami, Żydami, Rumunami, Cyganami, Węgrami, Wołochami, Niemcami, Czechami, no i Polakami.
W tym świecie mówi się po polsku, po ukraińsku, w yiddisz, po ormiańsku, po rumuńsku,
po węgiersku, po cygańsku, po rosyjsku, po niemiecku, po francusku, po angielsku i po
włosku – zna się także starogrekę i łacinę. (W tym tyglu jedynie opinia o Anglikach jest nie
najlepsza, gdyż "nawet bożków nie chwalą, tylko pieniądze", a jeśli są lepsi, to już tylko od
Prusaków). Te języki wzbogacają się nawzajem. Bjumen Petranker, senior bałagułów
kołomyjskich, "na codzień używał języka słowiańskiego, zupełnie eklektycznego o swoistej
wymowie kołomyjskiej", swobodnie przechodził z polskiego na ruski, na żydowski, na
niemiecki i na rumuński, a nawet mówiąc po żydowsku "czerpał akcenty szczerości z ruskiego, uczoności z niemieckiego, elegancji z polskiego, a najwyższą mądrość z hebrajskiego." Na Huculszczyźnie wyznaje się wszystkie wiary i religie, odprawia się wszystkie
obrzędy – pogańskie, protestanckie, prawosławne, katolickie, judaickie i unickie. Świat ten
jest więc znakomitym wzorem polifonii, pluralizmu, współistnienia etnicznego, kulturalnego, językowego, religijnego.
Jako kraj o otwartych granicach, Huculszczyna wywiera potężny magnetyzm na obcokrajowców, a miasto powiatowe Kołomyja stanowi zarazem ognisko przyciągania i promieniowania. Żywym symbolem tego jest gospoda Chaima Weisera na Wierbiazu, na styku
światów i czasów, na skryżowaniu gościńców i dróg, otwarta na wszystkie strony, dla całego świata, dla spotkania każdego z każdym na łonie przyrody cudownej, cudotwórczej,
magicznej. Magia prawieków bynajmniej nie umarła. Słoneczko "wiedziało, kiedy ukazać
się a kiedy się schować i chmury wypuścić. Wzeszło Słoneczko". Pastuch brata się z słońcem, z drzewem, a zbój z austriackim imperatorem w Wiedniu. Tak jak u Dobrego Pasterza,
na wysokiej połoninie każda owieczka w trzodzie istnieje z osobna, ma swój odrębny
owczy żywot. Nieco pogański stosunek Hucułów do przyrody i żywiołów, hołd dla słońca i
dla nieba, jest w gruncie rzeczy blisko duchowości świętego Franciszka z Assyżu i jego
Cantico delle creature.
Umagiczniony świat huculski jest także umuzyczniony, rozśpiewany. Skały mają swój
język, ich zapis czeka na odczytanie. Mają głos rozlewiska i rzeki, również i las, wiatr
baśnionosny, wiatr "wielki głos wielkiego świata" Swój głos, swą dumę starą ma także
Czeremosz. Warto na tym miejscu przytoczyć zapis Jerzego Stempowskiego, z którym
Vincenz poszedł w 1939 r. przez góry na obczyznę.
"Największą siłę magiczną posiada Czeremosz, który spośród wszystkich rzek górskich
sam jeden płynie w cieniu stuletnich jodeł i świerków. Wody jego pienią się wartko w
kamiennym łożysku, szemrzą na żwirowych mieliznach, dzwonią po kamieniach, bełkocąc
w cieśninach, huczą i dudnią w skałach, a każdemu z tych tonów, opóźniajac się z lekka,
wtóruje niskie, ciemne, basowe echo puszczy. Zdaje mi się, że gdybym ociemniały, stary,
trawiony gorączką i obłędem, posłyszał znów ten szum, lata błądzenia po manowcach
466
spadłyby ze mnie jak łachmany niedoli i stałbym się znów sobą" [Dziennik podróży do
Austrii i Niemiec, Instytut Literacki, Rzym 1946, s. 16-17].
Pastuch wsłuchuje się w ten śpiew żeby go potem naśladować, żeby układać swoje
pieśni "o tym co było, o tym co będzie i jakby to być mogło". Dołączają instrumenty muzyczne górali – trembity, samograjki i flojery. W ten sposób rodzi się mit, i prawda mitu
który, posługując się pismem łąkowym i puszczowym, ukazuje, co jest zakryte oczom.
Ważną rolę odgrywają tu góry, tworząc znak związku Boga z ziemią i symbol świętego
miejsca. Z gór otwiera się okno na niebiosa, furtka do Pana Boga, a Hucuł wierzy, że Huculszczyzna to królestwo Boże, gdyż "Hospod u nas mieszka". Po huculskich połoninach
kroczy święty Jury. Wchodzimy więc w sferę sacrum. Słowami psalmisty: "Podniosłem
oczy moje na góry, skąd przyjdzie mi pomoc"; "Wyślij światłość Twoją i prawdę Twoją:
one mnie prowadziły i wyprowadziły na górę świętą Twoją". Pisze Mircea Eliade, że "Góra
jest najbliższa nieba, [...] jest w najwyższym stopniu obszarem zastrzeżonym dla hierofanii
atmosferycznych i przez to jest siedzibą bogów." Góry, które od prawieków dają podstawę
do rozważań metafizycznych i uniesień lirycznych, mają swój czas, czas górski, czas
huculski – mityczny, kołowy, bez zdarzeń i postępu, czas pluralistyczny, który spotkać
można w kilku odmianach na rozdrożu. Właśnie taki czas górski i pasterski leży u źródeł
samej cywilizacji, naszego bytu i dziedzictwa. Czyli – krótko a węzłowato – słowami Johna
Marbacha, szwajcarskiego przyjaciela Vincenza: "Połonina [...] to jest wszystko ze wszystkim: rzeczywistość – utopia – Państwo Platona – ojczyzna – świat – kultura Zachodu –
religia – miłość – przyjaźń – tajemnicze tkanie ducha."
Józef Czapski, znany malarz Kapista, autor wstrząsających wspomnień z Starobielska,
skrytykował Vincenza za idealizowanie świata jednorodnie dobrego, pięknego, sprawiedliwego i za "różową mgiełkę", która nie pozwoliła się przebić na wierzch tragizmowi istnienia. Ale Stanisław Vincenz bynajmniej nie był naiwny. Po prostu rozumiał, że dla walki ze
złem trzeba postawić wzorzec Dobra. Wynika niedwuznacznie z jego Dialogów z Sowietami, że umiał wydobywać iskrę ludzką z zakamieniałych politruków. Właściwie rozbrajał
zło w sposób wieloraki: rozumowaniem filozoficznym, dialogiem sokratesowym, czasem
po prostu wyjaskrawianiem i groteską, która transponuje czyściec na operetkę, a krąg
piekła w wymiar baśniowy. W jego twórczości tkwi jednak niejeden paradoks: mając pełną
świadomość, że słowo pisane może przyczyniać się do utraty pamięci, próbował przeszłość
utrwalić w piśmie, nie zrywając z tradycją ustną. Przez to uratował, ocalił, i przetworzył
niezwykle bogate dziedzictwo górali. Za Habsburgów, Huculi kwitli w swoich górskich
redutach; po 17 września 1939 żyli pod zagrożeniem zniknięcia. Vincenzowska tetralogia
może uchodzić za Księgę o rodowodzie karpackich górali, wraz z apokryfami, hagiografią,
kantyczkami, modlitwami, wraz ze schedą kaznodziejską i gorącym wezwaniem do umiłowania świata i człowieka. Na wysokiej poloninie stanowi naraz i Stary Testament i Ewangelię huculską, zwróconą ku przyszłości.
W podsumowaniu filozofii narodościowej Vincenza, trzeba stwierdzić, że jest zakotwiczona uczuciowo i ideowo w tradycji zainicjowanej przez wielkich książąt litewskich. Pisał
bowiem do Andrzeja Bobkowskiego: "Oto nie mogłem się rozstać i nigdy się nie rozstanę z
tradycją tak zwana jagiellońską. A mianowicie od Karaimów na północy aż do Hucułów
czy chasydów (jako produkt regionalny), a historycznie na przykład od jezuitów w Smoleńsku, siewców oświaty na Moskwę, aż do Arian polskich, których autentyczne resztki
spotkałem na Węgrzech, to wszystko dla mnie całkiem widocznie – Polska".
Program lokalny Vincenza wyraża także światopogląd wytrawnego myśliciela, oprawiony w co najmniej potrójną otoczkę literacką: Biblii, Homera i Dantego. Z Homerem i
Dantem obcował na co dzień, czytał ich w oryginale. Jego ojczyzna, której na imię
467
Wielokulturowy świat Huculszczyzny
Huculszczyzna, podłącza się nie w ojczyznę państwowo-narodową, ale w inne światy,
wprost w świat, gdyż na dobrą sprawę tam gdzie rosną buki, tam jest dom ["List z Neapolu" do Czesława Miłosza Po stronie dialogu, t. 1, s. 34]. Otoż "Uniwersalizm prawdziwy
ma korzenie w glebie, czerpie swe soki z regionalizmu, i to jest myśl przewodnia Europy
["O możliwościach rozpowszechnienia kultury i literatury polskiej" Po stronie dialogu, t. 1,
s. 87-110]. Ostatecznie "Naród nie może istnieć, nie ma miejsca dla narodu [...] tam gdzie
nie ma innych narodów, tam gdzie innym odmawia się prawa do zrozumienia." W świecie
utrwalonym przez Vincenza Polak nie odgrywa głównej roli, nie poucza innych, ale
przysłuchuje się im, przeważnie zaś Ormianom, Żydom i klerowi unickiemu. Warto tu
zapamiętać wskazówki starej niani, która tak nakazuje podopiecznemu: "Ucz się, syneczku,
oj ucz się! Po Bożemu się ucz i po ludzku. A niechby i po pańsku! Ucz się po chrześcijańsku, ucz się po żydowsku! A po katolicku i po turecku czemuż by nie? I po lutersku także.
Ucz się po polsku dobrze i po "taliańsku" jak trzeba i po "chrancusku", jak głowy starczy.
Ucz się po rusku szczerze, a po rachmańsku1 najlepiej. I po huculsku i po bojkowsku..."
Bo jak czytamy w Ewangelii św. Jana "w Domu Ojca mego jest mieszkań wiele". W
Biblii Stanisława Vincenza ta wypowiedź Chrystusa była podkreślona czerwonym ołówkiem.
THE MULTICULTURAL WORLD OF THE HUTSULS
Faculty of Medieval and Modern Languages and Literature
University of Oxford
325 Woodstock Road, Oxford OX2 7NX
tel.:(44)(0) 1865-556346, e-mail: [email protected]
The magnum opus of Stanisław Vincenz (1888-1971) remains his richly-textured tetralogy "Na Wysokiej Połoninie" (On the high uplands), a vast folkloric saga about the Hucul mountain-folk of the Eastern Carpathians between Hungary, Galicia and Bukovina.
Ethnically Ukrainian, with a strong admixture of Jews, Poles, and Armenians, the world he
depicts is in its very essence pluralistic, multilingual, multidenominational, and polyphonic.
Anchored in the Jagiellonian tradition of coexistence and tolerance, its discourse addresses
the issue of regionalism, seen to be the richest source and guarantor of universalism. The
ultimate message is that a nation will only survive where other nations are tolerated
alongside.
Key words: Ukraine, Hucul, Folklore, Pastoralism, Pluralism, Regionalism, Universalism.
Стаття надійшла до редколегії 10.03.2005
Прийнята до друку 20.05.2005
1
O Rachmanach pisze Vincenz: "Mają to być ludzie doskonali, choć nie więcej niż ludzie, którzy nieustannie
przesyłają nam z oddali promienie życzliwości i zgody, toteż lud karpacki czci ich w święto specjalne, tradycyjne
lecz nie kościelne".

Із блокнота фольклориста - Львівський національний

Transkrypt

Podobne dokumenty

Зміст Spis treści

697 - Żadan - Etiopia_sklad asia.indd

Untitled - Stowarzyszenie Praktyków Kultury

Rozpałka 4 - szaszk.edu.pl